Нормативно-правове регулювання в сфері фінансової діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

14

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Хмельницький університет управління та права

Заочний факультет

Відділення - підготовки фахівців за спеціальністю «Правознавство»

Навчальна дисципліна: Фінансове право

Контрольна робота

Варіант № 6

Виконав : Кулеша Тарас Олександрович

Студент групи №1 -впо

Третього курсу

Перевірив: ст. викладач Сторожук І. П

Хмельницький 2010.

План

1. Джерела фінансового права

2. Завдання державної контрольно-ревізійна служби, України, права та обов'язки її працівників

3. Режим валютних обмежень

Список використаних джерел

1. Джерела фінансового права.

Фінансове право можна характеризувати з різних позицій. З одного боку, це самостійна галузь права із визначеним предметом та методами правового регулювання, з іншого - це галузь законодавства, що є сукупністю законів та інших нормативно-правових актів, у яких фінансово-правові норми мають своє зовнішнє вираження і становлять джерело фінансового права.

До джерел фінансового права належать: Конституція - Основний Закон України; загальні та спеціальні закони; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови та декрети Кабінету Міністрів України; відомчі нормативно-правові акти (постанови Правління НБУ; накази Міністра фінансів; розпорядження Державного казначейства України тощо); міжнародні правові акти, звичаї та стандарти, що ратифіковані парламентом та входять до національного законодавства.

Фінансове законодавство характеризується системністю, яку, поряд із іншими характеристиками, йому надають правила ієрархії норм, що містяться у правових актах. Використання цих правил дає можливість у разі виникнення колізій між нормативно-правовими актами віддати перевагу одному нормативно-правовому акту над іншим. Різні правила ієрархії нормативних правових актів зводяться до правил вертикальної та горизонтальної ієрархії. Конституція України має найвищу юридичну силу. Відповідно, всі акти суб'єктів фінансового права повинні відповідати Основному Закону. Акти або їх положення, що суперечать букві або духу Конституції, не є чинними. Конституція - акт безпосередньої дії (ч. 3 ст. 8): принципи та норми Основного Закону можуть регулювати конкретні суспільні відносини, у тому числі у сфері фінансової діяльності, якщо вони стосуються предмета конституційного регулювання. Будь-яке обмеження регулятивної дії норм Конституції є протизаконним, а винні у цьому органи та посадові особи державної влади й місцевого самоврядування, інші суб'єкти несуть юридичну відповідальність. Конституція України закріплює виключну компетенцію Верховної Ради України у прийнятті фінансового законодавства, у тому числі у сфері бюджету, податків, грошової системи, валютних відносин (ч. 2 ст. 92); закріплює визначальні принципи побудови бюджетної системи (ст. 95); бюджетний період (ст. 96); встановлює компетенцію Рахункової палати України (ст. 98), Національного банку України (статті 99,100). У Конституції України визначено компетенцію уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади у сфері фінансової діяльності (статті 116, 117), компетенцію місцевих державних адміністрацій (статті 118, 119). В Основному Законі (статті 142, 143) закріплено право органів місцевого самоврядування на затвердження й виконання місцевих бюджетів, на власну матеріально-фінансову базу, на встановлення місцевих податків і зборів тощо. Ряд інших статей Конституції безпосередньо або опосередковано пов'язаний зі сферою фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, що впливає на якість фінансового законодавства. Зрозуміло, що конституційні норми-принципи визначають у відповідних галузях права чіткішу деталізацію положень, в яких існує інтерес держави.

Важливе місце серед джерел банківського права посідають закони, що мають загальне значення для здійснення господарської діяльності, встановлення загальних засад права власності, визначення правових підстав та порядку здійснення цивільно-правових угод тощо. До загальних можна віднести закони України "Про господарські товариства", "Про підприємництво", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про власність" тощо.

Найбільшу увагу конституційне законодавство приділило бюджетній діяльності, що пояснюється значенням бюджету як центральної ланки фінансової системи. У 2001 р. в Україні був прийнятий Бюджетний кодекс України - перше кодифіковане джерело підгалузі фінансового права. Опрацьовується проект Податкового кодексу України.

Низка спеціальних законів у сфері бюджетних, податкових, грошово-кредитних відносин закріплюють високий рівень нормативно-правового регулювання у сфері фінансової діяльності. Це, в першу чергу, стосується законів України "Про Державний бюджет України", "Про систему оподаткування", "Про банки і банківську Діяльність". У сфері фінансів прийнято ряд статусних законів, що визначають правовий статус органів спеціальної фінансової компетенції, у тому числі закони України "Про Рахункову палату України", "Про Державну податкову службу України", "Про Національний банк України" тощо.

Норми фінансового права містяться і в указах Президента України, в актах органів виконавчої влади - постановах та декретах Кабінету Міністрів України (останні видавалися протягом 1992- 1993 років). Окреме місце належить актам органів місцевого самоврядування та місцевої влади, що стосуються сфери фінансової діяльності.

Велику групу джерел фінансового права становлять акти фінансово-кредитних установ - Міністерства фінансів, Державного казначейства, Державної податкової служби, Національного банку України (накази, інструкції та ін.). Деякі нормативно-правові акти видаються такими органами спільно з іншими державними або економічними органами (наприклад, спільні постанови КМУ і НБУ) залежно від змісту відносин, що регулюються.

Фінансово-правові норми містяться і в актах органів державної виконавчої влади - міністерств, відомств тощо, які регулюють питання фінансів у межах відповідної галузі або сфери управління, а також у локальних актах, що приймаються адміністрацією підприємств, установ, організацій (положення про розподіл прибутку, про створення резервного фонду).

Норми підзаконних нормативно-правових актів конкретизують зміст більш загальних фінансового-правових норм, що містяться у законах. Специфічною рисою фінансового законодавства є його постійний динамічний розвиток, який дає змогу державі своєчасно реагувати на швидкі економічні зміни.

2. Завдання державної контрольно-ревізійна служби, України,

права та обов'язки її працівників.

Законом України про державну контрольно-ревізійну службу передбачено створення її при Міністерстві фінансів України в складі Головного контрольно-ревізійного управлін­ня України, контрольно-ревізійних управлінь в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділах (відділів, груп) у районах, містах і районах у містах.

Головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах і державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів, подання пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень нормативних актів та запобігання їм у подальшій діяльності.

Державна контрольно-ревізійна служба має централізо­вану організаційну структуру. Головне контрольно-ревізійне управління України очолює заступник міністра фінансів України, який призначається Кабінетом Міністрів України. Керівників регіональних контрольно-ревізійних управлінь і підрозділів призначають вищі керівники за підпорядкованістю. Структурні підрозділи контрольно-ревізійної служби є юридичними особами, мають самостійні кошториси, розрахункові та інші рахунки в банках.

Функції державної контрольно-ревізійної служби полягають у проведенні ревізій та перевірок фінансової діяльності, стану збереження коштів і матеріальних цінностей, достовірності обліку і звітності у міністерствах, відомствах, підприємствах і організаціях, які утримуються за рахунок державного бюджету. До її функції також належить проведення ревізій та перевірок правильності витрачання державних коштів на утримання місцевих органів державної виконавчої влади, установ і організацій, що діють за кордоном і фінансуються із державного бюджету, контролюють повноту оприбуткування, використання і збереження валютних коштів, перевіряють виконання рішень за результатами проведених ревізій.

Важливою функцією державної контрольно-ревізійної служби є складання нормативно-методичних документів щодо проведення контрольно-ревізійної роботи, узагальнення досвіду цієї роботи та поширення його у контрольно-ревізійних підрозділах.

Головне контрольно-ревізійне управління України та його підрозділи мають право:

· проводити в процесі ревізії інвентаризацію фактичної наявності грошей, цінних паперів, сировини, матеріалів, готової продукції та ін.;

· безперешкодного доступу на склади, у сховища, виробничі й інші приміщення для обстеження їх з питань, пов'язаних із ревізією;

· припиняти операції на рахунках у банках та інших фінансово-кредитних установах у випадках, коли керівництво об'єкта, який ревізують, перешкоджає виконанню контрольно-ревізійних процедур;

· залучати на договірних засадах кваліфікованих фахівців для контрольних обмірів будівельних, монтажних, ремонтних та інших робіт, контрольних запусків сировини, матеріалів у виробництво, готової продукції, інших контрольно-ревізійних процедур з оплатою за рахунок спеціально передбачених для цього коштів;

· вимагати від керівників об'єктів, які ревізують, проведення інвентаризації основних засобів, товарно-матеріальних цінностей, коштів і розрахунків, у необхідних випадках опечатувати каси та касові приміщення, склади, архіви, а в разі виявлення підроблень, інших зловживань вилучати необхідні документи на строк до закінчення ревізії або перевірки, залишаючи у справах акт вилучення та копії або реєстри вилучених документів;

· одержувати від Національного банку України та його установ, комерційних банків та інших кредитних установ необхідні відомості, копії документів, довідки про банківські операції й залишки коштів на рахунках об'єктів, які ревізують або перевіряють, а від інших підприємств і організацій, в тому числі недержавних форм власності, -- довідки і копії документів про операції та розрахунки з об'єктом, який ревізують;

· одержувати від посадових і матеріально відповідальних осіб об'єктів, які провадять ревізію, письмові пояснення з питань, що виникають у ході ревізії;

· висувати керівникам та іншим посадовим особам об'єктів, які провадять ревізію, вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства з питань збереження і використання державної власності та фінансів, вилучати у бюджет виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства;

· стягувати у дохід кошти, одержані за незаконними угодами, без встановлених законом підстав;

· накладати у випадках, передбачених законодавством, на керівників та інших посадових осіб підприємств адміністративні стягнення;

· застосовувати до підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності фінансові санкції, передбачені законодавством з оподаткування.

Ревізії, контрольні перевірки здійснюють на підставі розпорядчого документа, підписаного начальником служби, управління, керівником підрозділу служби в районі, місті. За ініціативою державної контрольно-ревізійної служби ревізія підприємства, установи, організації провадиться не частіше від одного разу на рік. За дорученням правоохоронних органів ревізію провадять у будь-який час.

Скарги на дії ревізорів розглядаються і вирішуються керівниками підрозділів державної контрольно-ревізійної служби. Подання скарги не припиняє оскаржуваної дії посадових осіб державної контрольно-ревізійної служби.

Органи державної контрольно-ревізійної служби провадять ревізії та перевірки суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності за постановою правоохоронних органів. Ці самі органи надають допомогу ревізорам у виконанні ними службових обов'язків.

Посадові особи державної контрольно-ревізійної служби є представниками органів державної виконавчої влади. Законні вимоги ревізорів є обов'язковими для виконання посадовими особами об'єктів, які ревізують. Ці особи при виконанні своїх службових обов'язків перебувають під захистом закону.

Викладені функції державної контрольно-ревізійної служби в Україні, права і обов'язки посадових осіб цієї служби не поширюються на контроль місцевих Рад народних депутатів (муніципальний контроль), аудиторський і відомчий контроль.

3. Режим валютних обмежень

Режим здійснення валютних операцій на території України, принципи валютного кредитування, повноваження державних органів і функції банків (інших кредитно-фінансових установ) в регулюванні валютних операцій порядок здійснення валютного контролю регулює Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” (від 1993 р. із змінами та доповненнями).

Концепція НБУ у сфері валютного регулювання визначена законом України “Про національний банк України”.

 Нацiональний банк дiє як уповноважена державна установа при застосуваннi законодавства України про валютне регулювання i валютний контроль.

До  компетенцiї Нацiонального банку у сферi валютного  регулювання належать:

1) видання нормативних актiв щодо ведення валютних операцiй;

2) видача та вiдкликання лiцензiй, здiйснення контролю за дiяльнiстю банкiв та iнших установ, якi отримали лiцензiю Нацiонального банку на здiйснення операцiй з валютними цiнностями;

3) встановлення лiмiтiв вiдкритої валютної позицiї для банкiв та iнших установ, що купують та продають iноземну валюту.

Нацiональний банк визначає структуру валютного ринку України та органiзовує торгiвлю валютними цiнностями на  ньому вiдповiдно до законодавства України про валютне регулювання.

Нацiональний банк проводить дисконтну та девiзну валютну полiтику i застосовує в необхiдних випадках валютнi обмеження.

Нацiональний банк здiйснює дисконтну валютну полiтику, змiнюючи облiкову ставку Нацiонального банку для регулювання руху капiталу та балансування платiжних зобов'язань, а також коригування курсу грошової одиницi України до iноземних валют.

Нацiональний банк здiйснює девiзну валютну полiтику на пiдставi регулювання курсу грошової одиницi України до iноземних валют шляхом купiвлi та продажу iноземної валюти на фiнансових ринках.

Для забезпечення внутрiшньої i зовнiшньої стабiльностi грошової одиницi України Нацiональний банк має золотовалютний резерв, що складається з таких активiв:

- монетарне золото;

- спецiальнi права запозичення;

- резервна позицiя в МВФ;

- iноземна валюта у виглядi банкнот та монет або кошти на рахунках за кордоном;

- цiннi папери (крiм акцiй), що оплачуються в iноземнiй валютi;

- будь-якi iншi міжнародні визнанi резервнi активи за умови забезпечення їх надiйностi та лiквiдностi. ( Стаття 47 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом N 1919-III вiд 13.07.2000 )

Поповнення золотовалютних резервiв проводиться Нацiональним  банком шляхом:

1) купiвлi монетарного золота та iноземної валюти; ( Пункт 1 статтi 48 iз змiнами, внесеними згiдно iз Законом N 1919-III вiд 13.07.2000 )

2) отримання доходiв вiд операцiй з iноземною валютою, банкiвськими металами та iншими міжнародними визнаними резервними активами;

3) залучення Нацiональним банком валютних коштiв вiд мiжнародних фiнансових органiзацiй, центральних банкiв  iноземних держав та  iнших кредиторiв.

Використання золотовалютного резерву здiйснюється Нацiональним банком на такi цiлi:

1) продаж валюти на фiнансових ринках для проведення грошово-кредитної полiтики, включаючи полiтику обмiнного курсу;

2) витрати по операцiях з iноземною валютою, монетарними металами, а також iншими мiжнародними визнаними резервними активами.

Не допускається використання золотовалютного резерву для надання кредитiв i гарантiй та iнших зобов'язань резидентам i нерезидентам України.

Нацiональний банк є єдиним зберiгачем державного золотовалютного запасу, а також дорогоцiнних металiв, дорогоцiнних каменiв, iнших коштовностей, що належать державi.

Система валютних обмежень і регламентацій віддзеркалює стан державної валютної політики. Остання зорієнтована на досягнення певних економічних цілей, пріоритетними серед яких можна вважати:

* забезпечення рівноваги платіжного балансу;

* стимулювання експорту;

* стабілізацію валютного курсу;

* забезпечення надійних джерел надходжень валютних цінностей на валютний ринок тощо.

В основі валютної політики країни лежить вибір режиму валютних курсів. Валютний курс як ціна грошової одиниці іншої держави, що виражається у грошово-кредитній політиці держави, залежить від багатьох курсоутворюючих факторів, які впливають на нього через попит і пропозицію даної валюти на ринку. Він має безпосереднє практичне значення для тих, хто займається торгівлею, інвестиціями чи іншими фінансовими операціями. Він також відіграє певну роль у грошово-кредитній політиці де може бути інструментом або просто індикатором-залежно від стратегії цієї політики. Валютний курс залежить від стану платіжного балансу, вартості кредитів, масштабу міграції капіталів, темпів економічного зростання, перспектив політичного розвитку тощо. Існує певна логіка і залежність валютного курсу від стану платіжного балансу. Курс коливається навколо своєї основи залежно від попиту та пропозиції валюти. Несталість його коливань, значне відхилення від купівельної спроможності посилюють нестабільність міжнародних валютно-кредитних та економічних відносин, призводить до перерозподілу націо-нального прибутку між державами, спричиняючись до прибутків одних і збитків інших. Тому необхідно вживати заходів щодо регулювання і стабілізації валютних курсів.

У міжнародній практиці використовуються фіксовані та плаваючі (гнучкі) режими валютних курсів, а також їх поєднання. За будь-якого курсового режиму можна чекати негативних наслідків від дій валютних спекулянтів.

Плаваючий валютний курс

Дестабілізуюча спекуляція імовірніша при плаваючих, а не фіксованих валютних курсах. За умови фіксованого курс центральний банк, як правило бере на себе зобов'язання підтримувати курс національної валюти на відповідному рівні за рахунок власного резерву. За плаваючого курсу він лише частково зобов'язується за рахунок валютних інтервенцій регулювати курсу на певному інтервалі, тому можливість дестабілізуючої спекуляції не виключена.

Прибічники "вільного плавання" в основному економісти неокласичного (монетаристського) напряму -- М.Фрідмен (чиказька школа), Л.Ерхард, Г. Гірш (фрейбурзька школа) та інші -- стоять на тому, що ринок іноземних валют є найбільш ефективним і прозорим, ринковим силам не варто перешкоджати. Грошово-кредитну політику країни слід визначати автономно, тому валютному курсу треба дозволити відхилятися в той чи інший бік.

Водночас використання плаваючого валютного курсу дає змогу:

- загальмувати необґрунтоване зростання зовнішньої заборгованості вчасно здійснювати зовнішні платежі, оскільки немає потреби у валютних інтервенціях для підтримки курсу національної валюти щодо іноземної;

- створити умови для лібералізації валютних і торгівельних операцій;

- значно скоротити обсяги діяльності чорних  валютних ринків. Фіксований валютний курс

Фіксований курс, на відміну від плаваючого, не послаблює "дисципліну" цін і не посилює інфляцію. Водночас при дефіциті платіжного балансу в умовах плаваючого курсу зберігається найбільша свобода маневрування.

Захисники фіксованого курсу (прив'язка до  однієї або кількох валют  основних торговельних країн-партнерів) - Дж. Робінсон, А. Браун, Ф. Грецем - беруть до уваги політичні та  економічні фактори. Стосовно  економічних аргументів  підкреслюється  важлива  роль валютного курсу як якоря при наведенні монетарної дисципліни.

Список використаних джерел

1. Иванов В.М. Финансовый рынок: Конспект лекций: - К.: МАУП, 1999. -112с.

2. Мельник В.А. Ринок цінних паперів. К.: А.Л.Д., ВІРА - Р, 1998. - 560 с.

3. Конституція України від 28 червня 1996 р.

4. Закон України “Про банки і банківську діяльність в Україні” // ВВР. - 1991. - № 25, ЗЗУ, т. 1.

5. Закон України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” // ВВР. - 1993. - № 13.

6. Кодекс України про адміністративні правопорушення. Київ, 1999.

7. Організація міжнародних кредитно-розрахункових Відносин: Навч. посібник / За ред. Г.Г. Кіpeйцeвa. - Житомир: ЖІТІ, 2000.

8. Білик М.Д. Організація і методика аудиту сільськогосподарських підприємств. 628 с.

9. Бондар М.І. Аудит в АПК. 188 с.

Размещено на Allbest.ru