Поняття адміністративного права і правове регулювання державної служби

1. Поняття адміністративного права і правове регулювання державної служби

Адміністративне право, подібно до інших складових національної правової системи України, слід розглядати як:

а) галузь права; б) галузь законодавства; в) юридичну науку; д) навчальну дисципліну.

Як галузь українського права (законодавства) адміністративне право України являє собою систему адміністративних правових норм, інститутів та нормативно-правових актів, що регулюють і охороняють особливе коло суспільних відносин у сфері державного управління. Як галузь права воно може бути розглянуто в об'єктивному й суб'єктивному Розумінні. В об'єктивному розумінні адміністративне право "країни характеризується сукупністю адміністративних правових норм, інститутів і нормативно-правових актів, що утворюють його внутрішню та зовнішню форми. Внутрішня Форма адміністративного права включає внутрішню побудову систему адміністративного права. Зовнішня форма характеризується джерелами, що являють собою спосіб нинішнього виразу змісту адміністративно-правових норм та статутів.

За суб'єктивним розумінням адміністративне право України -- це сукупність закріплених нормами об'єктив права можливостей людини і громадянина, що реалізують у сфері державного управління.

Адміністративне право України має свій предмет і метод правового регулювання.

Предметом адміністративного правового регулювання є суспільні відносини, що виникають, змінюються і пристосовуються у сфері державного управління. Особливостями відносин, що складають предмет адміністративного права є такі:

* вони виникають в результаті державної владно-управлінської діяльності;

* суб'єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;

* їх виникнення, зміна чи припинення є результатом вольової, цілеспрямованої діяльності.

Методи адміністративного права -- це засоби, способи та прийоми, з допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права.

Серед способів як складового елемента адміністрації правового методу, слід виділити авторитарний (наказ щоб не сказати владний чи диктаторський) та субординаційний. Авторитарний спосіб виправданий «нерівністю» СЧ адміністративних правовідносин, а саме: наявністю влади суб'єкта управління та підвладністю об'єкта управління наприклад, відносини податкової адміністрації з будь-яким платником податків. Субординаційний спосіб перед одержанням обов'язкової згоди на дії об'єкта, суб'єкта управління.

Отже, наявність власного предмета й методу правового регулювання дає змогу відокремлювати адміністративне право від інших галузей українського права.

Як юридична наука адміністративне право являє собою систему знань, теорій, гіпотез, висновків і рекомендацій стосовно історії виникнення та розвитку, поняття, предмета й методу правового регулювання, системи та джерел галузі адміністративного права (законодавства), науки та навчальної дисципліни. Наука має свій предмет і методи дослідження, свою систему і джерела.

Як навчальна дисципліна адміністративне право вивчається в юридичних навчальних закладах. Її предметом є вивчення адміністративного права як галузі права і законодавства, а також як юридичної науки.

Отже, адміністративне право України -- одна з профілюючих галузей права, норми, інститути та відносини якої, історія розвитку і функціонування є предметом дослідження юридичної науки і викладається як навчальна дисципліна в юридичних навчальних закладах.

Характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення

Система адміністративного права -- це його внутрішня форма, як вже було зазначено, що характеризує його внутрішню побудову. Структура системи адміністративного права включає в себе а) адміністративні правові норми та б) адміністративні правові інститути.

Адмістративно-правові норми можна охарактеризувати як загальнообов'язкові, формально-визначені правила поведінки людини в суспільстві, що встановлюються і забезпечуються державою з метою закріплення, регулювання й охорони суспільних відносин у сфері державного управління.

Адміністративно-правовим нормам притаманні як загальні ознаки, що характеризують будь-яку правову норму, та певні особливості, характерні тільки для цього виду правових норм. До особливих ознак адміністративно-правових норм можна віднести такі:

* закріплюють владні (керівні) та внутрішньо-організаційні відносини;

* метод впливу на суспільні відносини є державно-правовим (імперативним);

* гарантування державного переконання та примусу і їх реалізації;

* органічне об'єднання їх у межах галузі адміністрації їхнього права (законодавства) і неможливість існувати окремо.

Адміністративно-правові норми мають логічну структуру (гіпотеза, диспозиція, санкція) і можуть за різними критеріями групуватися за певними видами. Вони можуть об'єднуватися за різними критеріями і створювати адміністративно-правові інститути (наприклад, загальні, особливі та спеціальні).

Адміністративно-правовий інститут -- це об'єднання двох і більше адміністративно-правових норм в єдину видову чи родову групу для регулювання відповідних суспільних відносин.

Об'єднуючись, норми й інститути утворюють загальну, особливу та спеціальну частини адміністративного-права України.

Загальна частина об'єднує адміністративно-правові, інститути та нормативно-правові акти, що закріплюючи регулюють основні принципи управління, форми та методи їхньої діяльності функціонування адміністративного процесу та її гарантії.

Особлива частина включає в себе адміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, що закріплюють і регулюють управління в різних сферах суспільного життя, а саме: в економічній, адміністративно-політичній, соціально-культурній, державно-правовій та ін.

Спеціальна частина обіймає адміністративно-правові норми, інститути та нормативно-правові акти, що регулюють адміністративно-правову діяльність конкретних органів (наприклад, внутрішніх справ, митної служби, податкової адміністрації тощо).

Названі три види інститутів слід розглядати як загальні. Своєю чергою, вони поділяються на головні та початкові.

Зовнішню форму адміністративного права складають його джерела. Джерелами адміністративного права називають правові звичаї, нормативні договори та нормативно-правові акти, правові акти державного управління, що вміщують адміністративно-правові норми.

Основним видом джерел адміністративного права є нормативно-правові акти -- письмові документи державних органів та інших компетентних суб'єктів, що приймаються ними в установленому порядку і вміщують адміністративно-правові норми. Існують різні критерії для класифікації нормативно-правових актів, що являють собою джерела адміністративного права. За юридичною силою їх можна поділити на конституційні, законні та підзаконні. Наприклад, Конституція України закріплює, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38).

Серед законів, що є джерелами адміністративного права, можна виділити кодифіковані й інкорпоровані. До кодифікованих законів відносять, наприклад, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Земельний кодекс України, Митний кодекс України та деякі інші. Інкорпоровані закони, у свою чергу, можуть бути органічними та звичайними. До органічних законів як джерел адміністративного права можна віднести Закони України «Про міліцію», «Про прокуратуру», «Про Збройні Сили України», «Про Службу безпеки України», «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні», «Про Антимонопольний комітет України», «Про органи та служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх», «Про державну податкову службу», «Про Державну службу» та ін. До звичайних законів як джерел адміністративного права відносять Закони України «Про підприємництво», «Про зайнятість населення», «Про державний кордон України», «Про митну справу в Україні, «Про надзвичайний стан», «Про охорону праці», «Про пожежну безпеку», «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», «Про звернення громадян та ін.

Названі джерела адміністративного права -- це джерел вищої юридичної сили. Норми Конституції України, що з скріплюють права людини й громадянина, мають пряму дію.

Певна частина адміністративно-правових норм може бути закріплена у Постановах Верховної Ради України. Наприклад, Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затверджене Постановою Верховної Ради України від 23 червня 1995 р., а( Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затверджене Постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 р.

Джерелами адміністративного права є ряд підзаконних нормативних актів Президента України та Кабінету Міністрів України, зокрема: Національна програма боротьби з корупцією, затверджена Указом Президента України від 1квітня 1997 р., Указ Президента України від 4 липня 1998р. «Про врегулювання деяких питань, пов'язаних з процесами управління об'єктами державної власності»; та ін.

Джерелами адміністративного права можуть бути і спільні постанови Кабінету Міністрів України і профспілок України з питань охорони праці та соціальні захисту працівників незалежно від форми власності.

Окрему групу нормативних актів, що визнаються становлять акти центральної і місцевих органів державної виконавчої влади. Сюди відносять накази міністерств, державних комітетів і інших органів центральної виконавчої влади із спеціальним статусом, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій.

Джерелами адміністративного права можуть бути також нормативні акти керівників підприємств, установ і організацій, акти територіальних громад, представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування та органів місцевої самоорганізації населення, якщо в них вміщено адміністративно-правові норми.

Підзаконні нормативно-правові акти, що деталізують окремі норми чи інститути законів, розглядаються деякими авторами як правові акти державного управління. На думку В. К. Колпакова, акти управління характеризуються за двома особливостями: а) як правові джерела і б) як управлінські. Вони мають між собою діалектичний зв'язок. Їх визначають з трьох найбільш поширених позицій: а) як форми управлінської діяльності держави; б) як документи, що походять від компетентних органів; в) як владні дії державних виконавчо-розпорядчих органів. Одним із кодифікованих джерел адміністративного права є Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП), який було прийнято 7 грудня 1984 р. (почав діяти з 1 червня 1985 р.). У ньому вміщуються норми, що регулюють і охороняють матеріальні і процесуальні суспільні відносини у сфері адміністративних правопорушень і адміністративної відповідальності.

Адміністративні правовідносини

Що слід розуміти під адміністративними правовідносинами? Це частина суспільних відносин, які регулюються нормами адміністративного права шляхом впливу на поведінку суб'єктів у сфері державного управління, що приводить до виникнення між такими суб'єктами правових зв'язків державно-владного характеру.

Основні ознаки адміністративних правовідносин:

1) вони виникають на основі адміністративно-правових норм;

2) характеризуються наявністю сторін, що іменуються суб'єктами адміністративного права;

3) за змістом включають в себе адміністративні права владного характеру і юридичні обов'язки;

4) є видом суспільних відносин державних органів, фізичних або юридичних осіб, організацій і спільностей;

5) здійснення суб'єктивних прав або додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Групувати адміністративні правовідносини можна за різними підставами:

а) залежно від кількості суб'єктів -- прості та складні;

6) залежно від дії у часі -- довготривалі та короткотривалі;

в) за змістом поведінки зобов'язаної сторони -- пасивні та активні дії чи бездіяльність;

г) залежно від функціонального призначення -- регулятивні й охоронні;

ґ) за галузевою належністю -- матеріальні та процесуальні;

д) за сферами управління окремими галузями -- соціально-культурною, адміністративно-політичною, економічною та ін.

Адміністративні правовідносини мають складну будову і включають такі елементи, як суб'єкти, об'єкти, зміст правовідносин. Підставами виникнення, зміни чи припинення адміністративних правовідносин є юридичні факти.

Суб'єктами адміністративних правовідносин називають державні органи, фізичних та юридичних осіб, які наділяються адміністративно-правовими нормами певним обсягом повноважень у сфері державного управління (державної-виконавчої влади).

Адміністративне деліктне право

Адміністративне деліктне право включає в себе розуміння адміністративного правопорушення та його складу і адміністративної відповідальності.

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається бездіяльність або протиправна, винна (умисна або необережна) дія, яка посягає на державний або громадській порядок, суспільну власність, права і свободи людини і громадянина, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачена адміністративна відповідальності.

Суспільна небезпечність діяння в нормах адміністративного деліктного права не називається ознакою адміністративного проступку. Але, незважаючи на це, слід зазначити, що адміністративні правопорушення посягають на конкретні правовідносини, що охороняються адміністративним законом і спричиняють їм шкоду, а водночас і шкоду правопорядку. Протиправність означає, що правопорушення характеризується як дія чи бездіяльність, заборонена адміністративним законодавством. Важливою ознакою адміністративного правопорушення є вина. Це психічне (внутрішнє) відношення суб'єкта до вчинення певного діяння та його наслідків.

Суб'єктами адміністративних правопорушень можуть бути громадяни чи посадові особи, іноземці. Адміністративній відповідальності підлягають осудні особи, що досягли 16-річного віку. Якщо особа віком від 16 до 18 років вчинила адміністративне правопорушенні вона притягується до адміністративної відповідальності.

Адміністративні правопорушення можуть бути класифіковані за різними видами. Існують такі критерії для класифікації:

1) залежно від ступеня суспільної небезпеки виділяють основні та кваліфікаційні склади правопорушень. Більш високий ступінь суспільної небезпеки діяння характеризують додаткові ознаки, які прийнято називати кваліфікуючими (наприклад, повторність, наявність або можливість настання шкідливих наслідків, аварійна ситуація, залишення місця події, вчинення діяння посадовою особою, грубе порушення правил тощо). Склади правопорушень з такими додатковими ознаками називають кваліфікуючими, а без таких ознак -- основними;

2) залежно від суб'єкта проступку розрізняють особисті (приватні) та службові (посадові) правопорушення;

3) залежно від характеру шкоди адміністративні правопорушення поділяють на матеріальні та формальні. До матеріальних належать склади правопорушень, де включається матеріальна шкода (наприклад, знищення лісу в результаті його підпалу). У формальних правопорушень настання шкідливих наслідків не вимагається (наприклад, неявка за викликом у військовий комісаріат);

4) за структурою складу бувають однозначні й альтернативні правопорушення.

5) за особливостями конструкції розрізняють описові та бланкові склади адміністративних правопорушень.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення

Провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється на певних стадіях. На Думку Д. Бахрах, таких стадій чотири, а саме:

* адміністративне розслідування;

* розгляд справи;

* перегляд постанови;

* виконання постанови.

Адміністративне розслідування розпочинається порушенням справи про адміністративне правопорушення.

У протоколі мають бути вказані певні дані: дата та міс його складання; дані про особу, яка склала протокол; про особу порушника; місце, час вчинення і суть правопорушення.

Протокол направляється уповноваженому органу, який розглядає справу про адміністративне правопорушення.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається, як правило, за місцем його вчинення. Термін вирішення справи встановлюється законодавством. Справа розглядається у присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності

Розглядаючи справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) видає постанову по справі.

Постанова у справі оголошується відразу по закінченні розгляду справи особі, що притягнута до відповідальності. Копія цієї постанови протягом трьох днів видається чи надсилається особі, якій вона винесена. Така сама копія в такий самий термін вручається потерпілому на його прохання.

Постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути опротестована особою, у відношенні до якої вона була винесена, а також потерпілим. Постанова адміністративної комісії, виконкому сільської, селищної ради, державного органу виконавчої влади та посадових осіб може бути оскаржена в районний (міський) суд, рішення якого є кінцеве. Постанови інших органів (посадових осіб) про стягнення адміністративного штрафу оскаржують у вищому органі чи вищою посадовою особою чи в районному (міському) суді, рішення якого є кінцевим.

Скарга подається протягом десяти днів від дня винесення постанови в адміністративній справі.

2. Розгляд господарських спорів у судовому порядку

Під судочинством розуміють встановлений процесуальний порядок подання позовів і розгляд в судах справ стосовно спорів, що виникають з різноманітних правовідносин, порядок прийняття рішень учасниками процесуальних дій, оскарження та перегляду цих рішень, подання заяв про правопорушення та злочини, їх виявлення, розслідування, передачу матеріалів кримінальних справ у судах. Це загальне визначення судочинства охоплює всі його види. Кількість розглянутих справ у судах щороку збільшується. За останні роки, все частіше почали розглядатися позови до державних органів. Що приваблює громадян у судочинстві?

По-перше, воно здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних справ стосовно спорів, захисту прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, розгляду в судових засіданнях кримінальних справ і вжиття встановлених законом заходів покарання до осіб, які винні у вчиненні злочину, або виправдовування невинних; вирішення господарських спорів, що виникають між учасниками господарських правовідносин.

По-друге, розгляд і вирішення в судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ основані на засадах законності; рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; незалежності суддів і підкорення їх тільки закону; забезпеченні доведеності вини; змагальності сторін і свободи в наданні ними суду своїх доказів та у доведенні перед судом їх переконливості; підтриманні Державного обвинувачення в суді прокурором; гласності судового процесу та його повному фіксуванні технічними засобами; забезпеченні апеляційного та касаційного оскарженні; обов'язковості рішень суду.

По-третє, правосуддя здійснюється відповідно до законодавства України, на основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК; ГПК), які докладно регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду і рішень, що їх виносить суд.

По-четверте, судові рішення схвалюються судами іменем України, вони обов'язкові до виконання на всій території України. Ці рішення є законом у кожній конкретній справі.

У процесі судочинства має досягатися об'єктивна істина у справі. В судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві -- сторона обвинувачення і сторона захисту, в цивільному --позивач і відповідач. Зазначені сторони чи особи доводять суду ґрунтовність своїх правових вимог. Судовий процес ініціюється заінтересованою особою. Сторони надають докази, заперечення, аргументи та контраргументи. Сторони самостійно доводять суду переконливість доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз. Вони зобов'язані повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів і джерела їх надходження. Сторони відповідають перед судом за порушення у разі попереднього неповідомлення суду та іншої сторони про наявність доказів тощо. Усі учасники судочинства мають певні процесуальні можливості.

З метою недопущення помилок, здійснення контролю в судочинстві передбачене апеляційне та касаційне оскарження рішення суду.

Діяльність касаційної інстанції має важливе значення, для виконанні завдань суду із захисту прав та охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, зміцнення законності та правопорядку, ствердження принципу справедливості. Перевіряючи справу в повному обсязі, касаційна інстанція в кожному випадку повинна з'ясувати: чи повно суд дослідив обставини, які мають значення для справи чи доведено обставини, які суд визнав встановленими; чи відповідають викладені у рішенні висновки суду ; чи не порушено норми матеріального або прав морального права; чи правильно ці норми застосовано.

Апеляційний суд наділено повноваженнями проводити своє судове слідство або обмежитись тими матеріалами, що є у справі. Свою діяльність апеляційний суд розпочав тільки після прийняття змін до КПК, ЦПК і ГПК. У КПК України, зокрема, зазначено, що в апеляційному порядку може бути оскаржено вирок або рішення суду першої інстанції, які не набрали законної сили (крім рішень суду присяжних), з мотивів доведеності чи недоведеності вини підсудного у вчиненні злочину, неправильного застосування кримінального закону чи порушення кримінального процесуального закону.

Принципи правосуддя, що були згадані вище, стосуються всіх видів судочинства.. Проте є особливості провадження у цивільному, господарському та кримінальному судочинстві.

Господарське судочинство. Господарський процесуальний кодекс України.

Господарським судочинством, визнаються процедури і звернення, порушення справ у господарському суді, їх розгляд, прийняття рішень і перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному провадженнях. Особливості господарського судочинства полягає у тому, що, по-перше, право на звернення мають суб'єкти підприємницької діяльності (підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, у тому числі іноземні, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи). Розгляд спорів здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. По-друге, сторони мають право застосовувати заходи досудового врегулювання господарського спору (за винятком окремих важливих категорій спорів).

У господарських судах розглядаються:

* справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів;

* спори, що виникають при погодженні стандартів і технічних умов (такі питання, як правило, загострюються при випуску певного виду продукції, наданні послуг тощо);

* спори про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт);

* справи про банкрутство;

* справи з питань діяльності Антимонопольного комітету України, Рахункової палати. .

Господарське судочинство регулюється Господарським процесуальним кодексом України, Законом України про господарський суд, міжнародними договорами, згода і обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Господарське судочинство є важливим нормативним актом, якій нараховує 152 статі, що структуровані у 17 розділів. У ньому регламентуються;

* порядок провадження справ у господарському суді;

* досудове врегулювання господарських спорів (пред'явлення претензій і строки їх розгляду, особливості врегулювання окремих видів господарських спорів);

* коло учасників господарського процесу, положення в ньому судді, сторін, третіх осіб, прокурора, інших осіб;

* поняття, види і процедура надання та оцінки доказів;

* склад судових витрат, їх розподіл між сторонами;

* форма і зміст позовної заяви, визначення ціни позову, перелік документів, що додаються до позовної заяви, процедури об'єднання позовних вимог, відізвання позовної заяви, подання зустрічного позову;

* порядок прийняття позовної заяви та підстави для відмови в її прийнятті, дії судді з провадження у справі, готування до її розгляду;

* набрання рішенням, ухвалою, постановою законної сили; зміст і форма наказу господарського суду про виконання рішення, процедуру відстрочення або розстрочення виконання зазначених судових документів, повороту виконання рішення, постанови;

* інші питання господарського судочинства.

Як відомо є чотири стадії розслідування правопорушення:

* адміністративне розслідування;

* розгляд справи;

* перегляд постанови;

* виконання постанови.

Адміністративне розслідування розпочинається порушенням справи про адміністративне правопорушення.

Протокол направляється уповноваженому органу, який розглядає справу про адміністративне правопорушення.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається, як правило, за місцем його вчинення. Термін вирішення справи встановлюється законодавством. Справа розглядається у присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності

Розглядаючи справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) видає постанову по справі.

Постанова у справі оголошується відразу по закінченні розгляду справи особі, що притягнута до відповідальності. Копія цієї постанови протягом трьох днів видається чи надсилається особі, якій вона винесена. Така сама копія в такий самий термін вручається потерпілому на його прохання.

Постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути опротестована особою, у відношенні до якої вона була винесена, а також потерпілим. Постанова адміністративної комісії, виконкому сільської, селищної ради, державного органу виконавчої влади та посадових осіб може бути оскаржена в районний (міський) суд. Постанови інших органів (посадових осіб) про стягнення адміністративного штрафу оскаржують у вищому органі чи вищою посадовою особою чи в районному (міському) суді, рішення якого є кінцевим.

Скарга подається протягом десяти днів від дня винесення постанови в адміністративній справі. Подання скарги вчасно зупиняє виконання постанови до її розгляду. Постанова у справі про адміністративне правопорушення рішення по скарзі можуть бути оскаржені прокурором.

При розгляді скарги чи протесту відповідний орган (посадова особа) перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень: постанову залишити без змін, скаргу і протест -- без задоволення; відмінити постанову і направити справу на новий розгляд; відмінити постанову і закрити справу; змінити міру стягнення, але щоб не було збільшення її.

Встановлено такий порядок виконання постанови про накладення адміністративного стягнення. Штраф повинен бути сплачений порушником не пізніше 15 днів від дня вирішення постанови про його призначення. Отже, адміністративне право і законодавство є найбільш несистематизованим як матеріальним, так і процесуальні правом.

Загальна характеристика Земельного кодексу України

Земельний кодекс України був прийнятий 13 березня 1992 р. і діє із змінами та доповненнями від 5 травня 1993 р. Земельний кодекс регулює земельні відносини між громадянами, між юридичними особами, між державними органами місцевого і регіонального самоврядування.

Завдання Земельного кодексу є регулювання відносин з метою створення умов для раціонального використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорона прав громадян, підприємств, організацій і установ на землю.

Статтею 13 Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу.

У ст. 14 Конституції записано, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Право власності набувається і регулюється громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Порядок вирішення земельних спорів

Відповідно до ст. 103 Земельного кодексу земельні спори розглядаються місцевими радами народних депутатів, судом, арбітражним судом або третейським судом у порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

Майнові спори, пов'язані із земельними відносинами між підприємствами, установами (крім кооперативних), вирішуються органами державного арбітражу. Судом вирішуються спори між громадянами і кооперативами.

Спори між громадянами, яким належить житловий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка на праві спільної власності, щодо порядку використання і розпорядження земельною ділянкою також вирішуються судом (ст. 105 ЗК України).

Спори з приводу розмежування території сіл, селищ, міст, районів, областей вирішуються вищестоящою радою народних депутатів.

Спори з приводу суміжного землекористування громадян розглядаються погоджувальною комісією, склад якої обирається відповідною радою народних депутатів.

Неявка сторони без поважних причин за повторним викликом погоджувальної комісії не зупиняє розгляду земельного спору. У разі недосягнення згоди спір за заявою однієї із сторін розглядається у судовому порядку (ст. 107 ЗК).

Вказані спори розглядаються з участю зацікавлених сторін, які повинні бути повідомлені про час і місце розгляду спору.

Для підготовки матеріалів по вирішенню спорів з питань землеволодіння або землекористування місцеві ради народних депутатів у необхідних випадках можуть утворювати комісії з депутатів місцевих рад народних депутатів. Земельні спори розглядаються місцевими радами у 10-денний строк. У разі розгляду складних питань, які потребують спеціальних висновків, спори розглядають у 20-денний строк (ст.. 109 ЗК України). У рішенні передбачаються порядок його виконання та заходи щодо поновлення порушеного права землекористування або землеволодіння.

Угоди, укладені власниками землі з порушенням встановленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, є недійсними (купівля-продаж, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, в т. ч. орендарями).

Земельна ділянка може бути вилучена в особи, якщо судом буде встановлено придбання її за рахунок доходів, одержаних від злочинної діяльності (ст. 114 ЗК).

Самовільно зайняті земельні ділянки повертаються за їх належністю без відшкодування затрат, проведених за час незаконного користування. Приведення земельних ділянок у придатний стан для використання (включаючи знесення будівель і споруд) проводиться підприємствами, організаціями і громадянами, які самовільно зайняли земельні ділянки, або за їх рахунок. Повернення самовільно зайнятих ділянок проводиться за рішенням суду або арбітражного суду.

Підприємства, організації і громадяни відшкодувати збитки, заподіяні ними в результаті порушення земельного законодавства.

3. Види відпочинку згідно кодексу законів про працю

Велике значення для відновлення здоров'я, фізичних, розумових здібностей працівників має час відпочинку --час, вільний од виконання трудових обов'язків, використовуваний працівником на власний розсуд. Як і робочий час, час відпочинку має кілька видів. Це перерви в робочому дні для відпочинку і харчування, щоденний відпочинок після роботи, Щотижневі дні відпочинку (переважно субота й неділя), святкові та неробочі дні, щорічні й додаткові відпустки.

За загальним правилом, перерви впродовж робочого дня надаються через 4 години після початку роботи і тривають від ЗО хвилин до 2 годин. Така перерва не включається в робочий час.

Працівники на час перерви можуть відлучатися з місця роботи. Законодавством передбачено й додаткові перерви, надавані через короткий відтинок часу, як-от: під час роботи на вільному повітрі в холодний період року будівельникам для обігріву; на вантажно-розвантажувальних роботах; секретарям-машиністкам, операторам ЕОМ після кожних 45--50 хвилин 10--15 хвилин відпочинку; в інших випадках.

Най тривалішим часом відпочинку є відпустка. Вона також має кілька видів:

1. Щорічна -- основна; додаткова за роботу із шкідливими та тяжкими умовами праці; за особливий характер роботи; інші, передбачені чинним законодавством.

2. Додаткова у зв'язку з навчанням (для тих, хто навчається без відриву від виробництва).

3. Творча (надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників тощо).

4. Соціальна -- у зв'язку з вагітністю та пологами; з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; працівникам, які мають дітей. Відпустка без збереження заробітної платні надається на різні строки у випадках, передбачених Законом Україні «Про відпустки». Без згоди власника чи уповноваженого ним органу: ветеранам війни; особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; пенсіонерам за віком, інвалідам; особам, які одружуються; працівникам у разі смерті рідних -- чоловіка (дружини), батьків (вітчима, мачухи), дитини (пасинка, падчерки), братів, сестер тощо. За згодою сторін трудового договору відпустка без збереження заробітної плати надається до 15 календарних днів на рік і може поділятися на частини, але загалом не більше 15 календарних днів.

Відпустка без збереження заробітної платні (або з частковим її збереженням) може надаватись і в разі простою підприємства (строк і порядок надання визначається колективним договором).

Крім того, законодавством передбачається можливість надання інших відпусток за умови, що вони встановлюються колективним договором або трудовим договором, скажімо, за тривалий стаж роботи на підприємстві, в установі, організації.

Усі відпустки визначаються в календарних днях. При цьому святкові й неробочі дні під час визначення тривалості відпустки не враховуються і не оплачуються.

Найбільш поширеною є щорічна основна відпустка. Її тривалість не повинна бути меншою від 24 календарних днів за відпрацьований робочий рік, визначення якого здійснюється від дня укладення трудового договору (контракту). Але з цього загального правила є винятки. Насамперед, вони стосуються неповнолітніх (їм надається 31 календарний день), інвалідів І та II груп (ЗО днів), III групи (26 днів), керівних, педагогічних, науково-педагогічних працівників освіти, наукових працівників (56 днів) та інших категорій працівників, перелік яких установлено ст. 6 Закону України «Про відпустки», а також іншими законодавчими актами (наприклад, Законами України «Про міліцію», «Про військовий обов'язок та військову службу», «Про прокуратуру», «Про статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» тощо).

Сезонним, а також тимчасовим працівникам відпустка надається пропорційно до відпрацьованого ними часу. Скажімо, працівник, який має право на відпустку тривалістю 24 календарних дні, на сезонних роботах відпрацював 3 місяці, тобто 1/4 року; отримує відпустку 6 календарних днів.

Тривалість щорічної додаткової відпустки визначається колективним або трудовим договором (контрактом) в таких межах:

1) до 35 календарних днів працівникам, зайнятим на роботах, що пов'язані з негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих чинників; працівникам, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних і географічних і геологічних умовах, а також в умовах підвищеного ризику для здоров'я, за Списком виробництв, цехів, професій і посад, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

2) до 7 календарних днів працівникам з ненормованим робочим днем згідно зі списками посад, робіт і професій, визначених колективним договором, трудовою угодою.

Загальна тривалість щорічних основної та додаткових відпусток не може перевищувати 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах, 60 календарних днів.

Дуже важливим в ознайомленні з питанням про відпустку є питання її надання. Відпустка здебільшого надається за затвердженим графіком у порядку черги. Перенесення відпустки дозволяється як виняток, із забороною не надавати відпустку повної тривалості протягом двох років поспіль.

Право на щорічну відпустку повної тривалості у перший рік роботи на підприємстві, в установі, організації настає після закінчення шести місяців неперервної роботи на цьому підприємстві (в установі, організації).

Звернімо увагу на те, що це право працівника на відпустку, а не (як було раніше) обов'язок підприємства надати працівникові відпустку після закінчення 11 місяців неперервної роботи. Тобто, якщо працівник не бажає йти у відпустку після закінчення шести місяців роботи в перший рік роботи його не включено у графік відпусток, він має право піти відпустку перегодом.

До закінчення шестимісячного терміну роботи в перший рік роботи на підприємстві, а також у наступні роки за бажанням працівника у зручний для нього час відпустка надається:

1) неповнолітнім (до 18 років);

2) інвалідам;

3) жінкам перед відпусткою у зв'язку з вагітністю та пологами або після них;

4) жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда;

5) іншим працівникам.

Забороняється не надавати відпустку протягом робочого року особам до 18 років і працівникам, які мають право на щорічні додаткові відпустки за роботу із шкідливими та тяжкими умовами чи з особливим характером праці.

У вирішенні питань надання відпусток чинне законодавство встановлює деякі обмеження. Скажімо, права на відпустку позбавлені:

1) особи, засуджені до виправних робіт без позбавлення волі з відбуванням їх за місцем роботи на весь строк покарання (ст. 105 Виправно-трудового кодексу);

2) особи, яких звільняють з роботи за порушення трудової дисципліни.

Насамкінець уявляється вкрай важливим спинитися детальніше на питаннях працевлаштування і праці осіб, які не досягли 18-річного віку.

Поняття і види часу відпочинку

У ст. 45 Конституції України закріплено, що кожний громадянин, який працює, має право на відпочинок.

Часом відпочинку вважається час, коли працівник вільний від виконання своїх службових обов'язків і може використовувати його на свій розсуд. Трудове законодавство України регулює різні види відпочинку з метою, щоб працівники змогли відпочити і відновити свої фізичні і душевні сили для роботи. Законодавством передбачені такі види відпочинку: перерви протягом робочого дня; щотижневі вихідні дні; святкові дні; між змінні перерви; щорічні відпустки.

Перерви протягом робочого дня надаються для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин.

Другий вид часу відпочинку - це щотижневий відпочинок або вихідні дні. При п'ятиденному робочому тижні працівникам надається два вихідних дні, а при шестиденному робочому тижні - один. Загальним вихідним днем є неділя. Обидва вихідні дні надаються, як правило, підряд, але можуть надаватися в інші дні.

Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як 42 години.

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих категорій працівників до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу профспілкового комітету і лише у виняткових випадках, передбачених ст. 71 КЗпП:

1) для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

2) для відвернення нещасних випадків, загибелі або псування державного чи громадського майна;

3) для виконання невідкладних наперед непередбачених робіт, від яких залежить нормальна робота підприємств;

4) для виконання невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення пробок рухомого складу чи скупчення вантажів.

Залучення працівників до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу. Робота у вихідний день може компенсуватися, за погодженням сторін, наданням іншого дня відпочинку або оплатою у подвійному розмірі (ст. 107 КЗпП).

Третій вид часу відпочинку - святкові дні, які встановлюються законодавством України. До них відносять: 1 січня - Новий рік; 8 березня - Міжнародний жіночий день; 1-2 травня - День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня - День Перемоги; 28 червня - День Конституції України; 24 серпня - День незалежності України; дні релігійних свят: 7 січня - Різдво Христове; один день (неділя) - Пасха (Великдень), один день (неділя) - Трійця.

За поданням релігійних громад інших конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво надає особам до 3 днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні. У святкові і неробочі дні допускаються роботи, припинення яких неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства), роботи, які пов'язані з обслуговуванням населення, а також невідкладні ремонтні і вантажно-розвантажувальні роботи. Робота у зазначені дні компенсується відповідно до ст. 107 КЗпП.

Четвертий вид часу відпочинку - між змінні перерви або між денні перерви. Цей час починається з моменту закінчення роботи в попередній день і до початку наступного. Він повинен бути не менший подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні.

П'ятий вид часу відпочинку - це щорічні відпустки. Щорічна відпустка - це встановлений законом про працю безперервний відпочинок працівника зі збереженням місця роботи (посади) і середньої зарплати. Додаткові відпустки встановлюють для працівників, які зайняті на шкідливих роботах або працюють у важких умовах праці, строком до 35 календарних днів. Крім того, можуть бути інші додаткові відпустки, наприклад, відпустки за свій рахунок.

Робочий час і час відпочинку неповнолітніх

Відповідно до ст. 51 КЗпП України для неповнолітніх встановлюється скорочена тривалість робочого часу залежно від віку. Так, для працівників віком від 16 до 18 років - 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років, у тому числі для учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул,- 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, залежно від віку. Так, для учнів від 16 до 18 років - 18 годин на тиждень, від 15 до 16 років -12 годин на тиждень.

Така скорочена тривалість робочого часу встановлюється для неповнолітніх з метою охорони їх здоров'я, забезпечення нормального їх розвитку, поєднання роботи із навчанням. У зв'язку з цим для неповнолітніх встановлюються певні пільги. Зокрема, для них не встановлюється випробувальний строк при прийомі на роботу; забороняється застосовувати їх працю на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, на важких і підземних роботах, на роботах у нічний час і надурочних, не допускається робота в святкові дні.

На неповнолітніх поширюються загальні правила стосовно часу відпочинку (перерви, вихідні дні, святкові і неробочі, відпустки), як і для дорослих, і додаткові пільги. Зокрема, неповнолітнім надається відпустка в літній час або, за їх бажанням, в будь-яку іншу пору, тривалістю один календарний місяць (31 календарний день), і до закінчення 11 місяців безперервної роботи з її початку. Вони проходять обов'язковий медичний огляд при прийомі на роботу і щорічно, з метою охорони їх здоров'я і попередження професійних захворювань. Заробітна плата їм виплачується в такому ж розмірі, як і працівникам відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи.

Використана література

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Голос України. - 1996. - 13 липня.

2. закон України «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 р. // Голос України. - 2003. - 19 червня.

3. земельний кодекс України. - К:. Атака, 2001.

4. кримінальний кодекс України. - К:. Хрінком Інтер, 2001.

5. правознавство: Навч. посіб. / За ред. Т.В. Варфаломеєвої, П68 В.П. Пастухові. - 2-ге вид, перероб. І доп. - К.: Знання-Прес, 2004. - 436 с. - (Вища освіта ХХІ століття).