Застосування правових звичаїв у системі права Італії

Реферат

«Застосування правових звичаїв у системі права Італії»

Київ 2010 р.

Вступ

Традиційно в усіх науках базові (тобто загальнотеоретичні) дисципліни вважались ключовими об'єктами досліджень, оскільки саме вони визначали загальний контекст розвитку та перспективи цих наук. В системі юридичних наук до таких дисциплін належить історія держави і права і теорія держави і права. Обидві ці дисципліни приділяють значну увагу вивченню правових систем світу. Це не є випадковим, оскільки саме правові системи є основою правової культури. Без їх вивчення залишаться незрозумілими минуле, сучасний стан та подальші перспективи розвитку як окремих національних законодавств, так і права у світовому масштабі. Таким чином, актуальність теми даного дослідження пояснюється доцільністю застосування різних джерел права у системі права сучасної Італії як яскравої представниці романо-германської правової системи. Причому, для найбільш повного висвітлення даної теми потрібно не просто зробити констатацію наявного стану романо-германської правової системи, а подивитись на цю тему ширше - в її історичній ретроспективі та у зв'язку з порівняльним правознавством. Предметом дослідження є наявна і науково вивчена інформація про розвиток та сучасний стан італійської правової системи; дані, що констатують вплив даної правової системи на стан моралі, правосвідомості та правопорядку європейського суспільства; наукові прогностичні оцінки подальших перспектив континентальної правової системи. Нашою метою є дослідити витоки, розвиток, сучасний стан та подальші перспективи розвитку джерел права правової системи Італії з урахуванням загальних тенденцій у розвитку правових звичаїв на сучасному етапі.

1. Загальна характеристика правової системи Італії, історичні передумови її формування

Правова система Італії входить у романо-германську правову сім'ю, причому саме Італія є «прабатьківщиною» романо-германського права, сформованого на основі переробленого римського права. Розглянемо спочатку характерні особливості становлення системи права Італії, а потім доцільним буде загальний перегляд етапів розвитку континентальної системи права.

Основи правової системи сучасної Італії склалися у 60-х р. XІX ст., коли в результаті потужного об'єднавчого руху замість окремих королівств, герцогств, самоврядних областей і міст було створено єдина незалежна італійська держава. На формування загальнонаціональної системи законодавства істотно вплинули закони, що раніше діяли в окремих італійських державах, які у свою чергу нерідко відтворювали кодекси наполеонівської Франції. Разом з тим на новому національному законодавстві, особливо цивільному, позначилося і те, що в Італії протягом багатьох століть зберігали свою силу і авторитет положення римського права, кодифіковані в VІ ст. у Зводі законів Юстиніана і розвинені в працях численних шкіл італійських юристів, відомих у всій Європі.

Формування романо-германського права відбувалося в умовах роз'єднаності країн Західної Європи і панування переконання, що таке об`єднання неможливе. Підґрунтя розвитку романо-германського типу правової системи сформувалося в XІІ - на початку XІІІ ст., її основою стало римське право, під рецепцією якого слід розуміти застосування норм римського права, що почалося в ряді країн в умовах середньовіччя. Підставами рецепції стали умови економічного та заснованого на ньому соціального життя Західної Європи (розвиток торгівлі, ремесел, зростання міст), а, також, властивості самого римського приватного права, що виникли в результаті певних економічних умов.

Крім економічних причин, існували і соціально-культурні передумови запозичення Європою римського права. Рене Давід підкреслює, що романо-германська правова сім'я в своєму історичному розвитку не була продуктом діяльності феодальної державної влади (в цьому її різниця від формування англійського загального права), а була виключно продуктом культури, незалежним від політики. Формування романо-германської правової сім'ї було підкорено загальним, закономірним зв'язкам права з політикою і економікою, і не могло бути зрозуміле без врахування складного розвитку капіталістичних відносин в надрах феодального суспільства.

Формування спочатку ідеї, а згодом і самої романо-германської системи права (вже на законодавчому рівні) можна поділити на певні історичні етапи: 1) період простого права; 2) період формування загального права університетів; 3) період законодавчого права.

На першому етапі елементи, що започаткували створення романо-германської системи права, мали характер звичаєвого права. Спочатку варвари і римляни жили кожен за своїми законами. Але з прийняттям варварами християнства спосіб життя населення почав поступово змінюватись. На зміну примітивному приватному праву прийшли звичаї, притаманні певним територіям.

Наступним етапом розвитку романо-германської системи права став період формування загального права університетів, що були головним джерелом розповсюдження нових ідей. Першим і найбільш відомим був Болонський університет в Італії.

Епоха Ренесансу, або Відродження (почалася в Італії на рубежі XІІІ-XІV століть, а потім поширилася по всій Західній Європі) покінчила з релігійним середньовічним пануванням, звернувшись до гуманітарних досягнень античності. Розвиток юридичного світогляду, виникнення на його основі теорії природного права (як сили, що висунула на перше місце розум, який творить право, верховенство закону і вимогу кодифікації законодавства), сприяли формуванню правової культури європейських спільнот, новому їх зльоту.

Основи системи національного права країн континентальної Європи були закладені в буржуазну епоху, коли суспільні відносини досягли рівня зрілості і цілісності, а суспільна свідомість віддала перевагу керуватися результатом систематизації правових норм. Період формування законодавчого права почався під впливом ідей школи природного права, одним з найважливіших досягнень якої стала кодифікація. У 1856 р. в Італії були прийняті Цивільний, Торговий, Цивільно-процесуальний і Кримінально-процесуальний кодекси. Згідно з домінуючою тоді французькою моделлю системи законодавства готувалось видання і загально італійського Кримінального кодексу, але через суперечності щодо запровадження смертної кари він був прийнятий лише у 1889 р. Після встановлення в Італії фашистської диктатури наведені кодекси зазнали змін і доповнень. Так, замість самостійних Цивільного і Торговельного кодексів у 1942 р. було створено єдиний Цивільний, згідно з яким врегульованим ставало і питання торгового права. Крах фашистської диктатури призвів до вилучення із зазначених кодексів порівняно невеликої кількості норм, що безпосередньо відображали фашистську ідеологію.

Отже, підсумовуючи вищеперерахований історичний матеріал, можна прийти до висновку, що правова система Італії розвивалася своїм характерним шляхом, підкоряючися загальним тенденціям становлення європейського континентального права.

2. Правовий звичай в системі джерел права сучасної Італії

Найбільш давньою формою права є правовий звичай. Нині він займає доволі скромне місце у всіх трьох правових системах, враховуючи мусульманську. В період Раннього Середньовіччя у Італії, на яку поширювався вплив романо-германської правової системи, домінував звичай, досить значна роль була тих, хто тлумачив правові звичаї. Але під впливом рецепійованого чи вульгаризованого римського права, а також затверджених королями збірників законів, які в багатьох відношеннях становили собою записані або санкціоновані державою звичаї, сфера застосування усного звичаєвого права значно звужувалася. До того ж, застосування звичаю стало активно стримуватися канонічним правом і правовою доктриною, на яку як на джерело права все частіше стали посилатися суди при вирішенні справ. В міру розширення державного регулювання видавалося все більше законів, які стосувалися публічного права, а тому сфера дії звичаю обмежувалася приватноправовими відносинами між окремими громадянами (цивільне, сімейне і земельне право).

Переходячи до розгляду джерел (форм) італійської правової системи, слід зазначити, що головне місце серед них посідає нормативно-правовий акт. Він має пріоритет щодо звичаю, узагальнення судової практики, внутрішньодержавних договорів. При закріпленні звичаю чи доктрини в тексті закону, вони стають його частиною, змістом. Вони, з точки зору сучасної правової доктрини, повинні виражати волю більшості суспільства, основні права людини, соціальну справедливість, регулювати найбільш важливі питання суспільного устрою, структуру і організацію державної влади і повинні закріплювати правове становище фізичних та юридичних осіб, а також відносини між ними.

Наступним джерелом італійського права є звичай, якому відведена допоміжна роль. Історично багато звичаєвих норм отримали закріплення в законах. Але як самостійне джерело права звичай сьогодні виконує другорядну роль в правовій системі, виступаючи в якості доповнення до закону. Закон як писаний нормативний акт підкріплює свою силу й загальновизнаність завдяки базуванню на звичаї. Тлумачення закону, щоб зробити його доступним для населення, здійснюється з погляду звичаю. Італійські та німецькі юристи в теорії мають різне відношення до звичаю. Італійські юристи намагаються побачити в ньому архаїчне джерело права, роль якого зменшилась, після того як разом з кодифікацією визнали верховенство закону. Вони готові підписатися під формулою, що є в законодавстві Австрії, за якою звичай застосовується лише тоді, коли закон прямо посилається на нього. В ФРН, Швейцарії, Греції закон і звичай розглядаються як два джерела права одного типу. Це обумовлено традиціями історичної школи, яка ще в XІX ст. навчала бачити в праві продукт народного духу. Відмінності, що існують в теорії, не мають ніяких практичних наслідків. На практиці судді ведуть себе так, якщо б закон був виключним чи майже виключним джерелом права. При цьому звичаю надається куди більшого значення, ніж це можна було б уявити на перший погляд. Звичай, все ж, не має значення сам по собі. Він є важливим лише тоді і в тій мірі, в якій він слугує для знаходження справедливого рішення. Внаслідок цього юрист не повинен автоматично застосовувати звичаї, його обов'язки - критично відноситись до звичаїв, задавати собі питання: а чи розумні вони?

У системі чинного законодавства Італії значну роль відіграє Конституція 1947 р. - одна з найбільш демократичних західних конституцій XX ст., яка зробила істотний вплив не тільки на зміни в кодексах та інших законах, але й на застосування раніше виданих норм. Питання співвідношення різних джерел права регулює закон від 16 березня 1942 року «Загальне положення про закон» де у І главі вказано, що «…джерелами права визнаються закони, регламенти, корпоративні норми та звичаї.» Стаття 8 цієї глави вказувала на те, що до відносин, що регулюються законом і регламентами, звичаї застосовуються лише при умові прямого посилання до них. Корпоративні норми, якщо в них не встановлено інше, переважають над звичаями навіть, якщо в законах і регламентах міститься посилання до звичаїв. Стаття 9 зазначила ще одне неофіційне джерело права - збірки звичаїв. Ці звичаї можуть бути опубліковані в офіційних збірках установ і органів, що мають на це право і застосовуються, якщо в судовому порядку не буде доведена їх протиправність. Цей закон важливий тим, що в ньому дана характеристика і встановлена ієрархія різних джерел права (законів, підзаконних актів та звичаїв), а також викладені правила тлумачення будь-яких законів, у тому числі в галузі міжнародного приватного права.

3. Сфера застосування правового звичаю в системі права Італії

Роль звичаїв у конституційно-правовому регулюванні залежить від історичних і національних особливостей системи права тієї чи іншої країни. Юридичний звичай виступає як джерело конституційного права здебільшого в англомовних країнах, але можливе його застосування і у країнах континентального права, зокрема в Італії. Звичаєво-правові норми, що пов'язані з функціонуванням важливих об'єктів конституційного регулювання, їх дія поширюється на законодавчу і виконавчу владу. Правові звичаї регламентують деякі питання роботи парламенту. Аналогічну природу мають норми, які формулюють прийнятий у цій країні конституційний принцип парламентського верховенства та деякі інші.

Інакше слід оцінювати нормативну природу різноманітних правил звичаєвого характеру, що складаються в практиці тих чи інших державних органів. Таких правил багато, певна частина з них стосується об'єктів конституційного права. Наприклад, відповідні правила регламентують питання організації і діяльності парламентських структур у зв'язку з участю в їх роботі політичних партій. Ці правила являють собою політичні звичаї, які є неформалізованими і водночас не мають юридичного значення. Державні органи, які створюють політичні звичаї, не визнають їх юридичне обов'язковими, хоч і виконують встановлені в них вимоги.

Використання політичних звичаїв як одного із засобів регулювання державно-політичних відносин владарювання має місце в усіх без винятку зарубіжних країнах. Це насамперед зумовлено специфікою конституційного права, особливостями розвитку політичної системи і наявністю певних суспільно-політичних потреб. Не існує ніякого протиріччя в тому, що, з одного боку, політичні звичаї не мають юридичної сили, а з іншого - використовуються як засіб регулювання державно-політичних відносин владарювання. Ці відносини є предметом конституційного права усіх країн, вони мають ширше коло, ніж сфера регламентуючої дії норм галузі. Це вимагає застосування неюридичних засобів відповідного регулювання. Загалом політичні звичаї слід оцінювати як джерело фактичної, а не юридичної конституції. Водночас вони є джерелом неписаних, несистематизованих конституцій. Один із головних принципів сучасної парламентської системи Італії - «міністри не можуть залишатися на посаді, якщо вони втратили довіру парламенту» - не записаний у Конституції і є правовим звичаєм, що оформився в 1867 році».

Поряд із французьким варіантом позитивної концепції публічного порядку і звичаїв розвивався її італійський варіант, відповідно до якого категорія публічного порядку, а також принцип закону громадянства та автономії волі складали засади, на яких базувалося міжнародне приватне право. Таке розуміння публічного порядку знайшло своє відображення, зокрема, в італійському Цивільному кодексі 1865 р., в доктрині Іспанії, Португалії, інших держав із романською системою права. Вадою вказаного варіанта цієї концепції є неоднозначність визначення категорії публічного порядку в зазначених правових системах. Крім цього, звичай виконує функцію стримування і протиріч, несправедливості законодавчих рішень. Вони можуть діяти не тільки як додаток до закону, але й поряд із законом.

Можливі ситуації, коли традиції займають положення «проти закону» (наприклад в Італії, у навігаційному праві, де морський закон переважає над нормою громадянського кодексу). В цілому, сьогодні за рідким виключенням, традиції втратили характер самостійного джерела права. Історично багато звичаєвих норм отримали закріплення в законах. Але як самостійне джерело права звичай сьогодні виконує другорядну роль.

Звичай як форма цивільного права (законодавства) визнається у більшості правових систем, насамперед систем приватного права. Інші в документах не фіксуються, а мають характер правових аксіом, що зазвичай беруться до уваги учасниками цивільних відносин (наприклад, правило «Один свідок - не свідок»). Визначаючи місце звичаїв у системі норм цивільного права, передбачають, що звичай, який суперечить актам цивільного законодавства або договору, не застосовується. Але це положення потребує розширеного тлумачення, оскільки також не може застосовуватися звичай, який суперечить моральності суспільства, публічному інтересу тощо.

Таким чином, правові звичаї в Італії за юридичною силою поступаються і договорам, і актам законодавства, й іншим видам норм цивільного права.

Висновок

Отже, розглянувши науковий матеріалі і першоджерела на дану тему, можна зробити наступні висновки:

- правова система Італії в силу свого історичного розвитку сформувалася в надрах капіталістичного високорозвиненого суспільства, ввібравши усі найяскравіші риси сім'ї романо-германського права;

- систему джерел права сучасної Італії складають нормативно-правові акти(закони), регламенти, корпоративні норми, міжнародні загальновизнані принципи права;

- правовий звичай та правова доктрина відіграють роль допоміжного субсидіарного джерела права доповнення до закону;

- сфера застосування правового звичаю в Італії досить вузька і обмежена приватним правом (цивільне, сімейне і торговельне право, організаційні моменти діяльності державних органів тощо).

Розглянута еволюція дає нам змогу зрозуміти, що ж насправді представляє з себе романо-германська система права. Ця система - величне творіння європейської науки, що намагається вказати юристам мету їхньої діяльності, орієнтувати їх у пошуках справедливих рішень.

Список літератури

1. Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник - за ред., проф. А.Я. Сухарев. - Москва: НОРМА. 2001.

2. Кірєєва І.В. Феодальне право в системі світських правових систем Західної Європи // Бюлетень Міністерства юстиції України. - Київ, 2005. №10.

3. Италия. Конституция. За ред. В.А. Туманова - Москва Прогресс 1988 г.

4. Бірюкова А. Співвідношення звичаю та закону: історичний аналіз // Право України. - Київ, 2008. №3.

5. Берман Г.Дж. Западная традиция права - Москва: Инфра, 1998 г.

6. Давид Рене Основные правовые системы современности: Пер. с фр. В.А. Туманова. - Москва: Прогресс 1988 г.

7. Жидков О.А., Крашенинникова Н.А. История государства и права зарубежных стран. - часть 2 Москва 1996 г.

8. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. - Київ, 1997 р.