Основи кримінального права

1. Поняття та види звільнення від покарання та його відбування

Інститут звільнення від покарання та його відбування представлений розділом XII Загальної частини та розділом II Прикінцевих та перехідних положень КК.

Під звільненням від покарання та його відбування розуміють передбачені в КК випадки незастосування судом до особи, винної у вчиненні злочину, покарання або припинення подальшого його відбування.

Аналіз положень зазначених розділів КК дає підстави виділити такі види звільнення від покарання та його відбування:

1. Звільнення від покарання без його призначення.

1) у зв'язку з втратою особою суспільної небезпеки;

2) у зв'язку з давністю притягнення до кримінальної відповідальності;

3) у зв'язку з хворобою особи;

4) неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру.

2. Звільнення від подальшого відбування покарання:

1) із випробуванням;

2) із випробовуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років;

3) у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку;

4) умовно-дострокове звільнення;

5) у зв'язку з психічною хворобою;

6) у зв'язку з іншою (не психічною) тяжкою хворобою;

7) вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;

8) у зв'язку із законом про амністію;

9) у зв'язку з декриміналізацією діяння, за яке особу засуджено.

Крім цього, КК передбачає випадки заміни покарання більш м'яким:

а) невідбутої частини покарання;

б) вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років;

в) у зв'язку із законом про амністію;

г) на підставі акта про помилування.

А також пом'якшення покарання:

а) на підставі закону про амністію;

б) якщо призначена засудженому міра покарання перевищує санкцію нового закону.

Випадки заміни покарання більш м'яким та пом'якшення покарання, передбачені КК, не звільняють засудженого від покарання чи його відбування, проте поліпшують його правове становище і впливають на подальше відбування покарання.

Чинне законодавство передбачає різноманітні види звільнення від покарання. Їх частіше за все об'єднують в 2 групи: безумовне та умовне звільнення.

При безумовному звільненні до звільненого не пред'являються які-небудь вимоги у зв'язку з його звільненням. Умовне звільнення пов'язане із пред'явленням до звільненого визначених законом вимог, які він повинен виконати протягом певного випробувального строку. Їх порушення тягне відміну судом умовно застосованого звільнення від покарання.

Конституція України та Кримінальний кодекс України передбачає принцип, у відповідності до якого закон має зворотну силу у випадку, якщо пом'якшує або відміняє відповідальність осіб. Дія такого закону поширюється з моменту набуття ним чинності також і на діяння, скоєні до його прийняття, в тому числі на осіб, які відбувають або відбули покарання, призначена засудженому міра покарання, перевищуюча санкцію знову виданого закону, знижується до максимального покарання, яке установлене цим законом.

2. Правова природа та види примусових заходів виховного характеру

Аналіз норм кримінального права про звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування дозволяє виділити низку особливостей, які відображають, безумовно, принцип гуманізму по відношенню до цих осіб. Це знаходить своє відображення, по-перше, в тому, що в ст. 105 КК передбачається такий вид звільнення від покарання, який відноситься лише до неповнолітніх - звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру; по-друге, ті види звільнення, які можуть застосовуватися і до повнолітніх, і до неповнолітніх, по відношенню до останніх існують пільгові умови.

За загальним правилом, будь-яка особа, яка вчинила злочин, у тому числі і до досягнення вісімнадцятирічного віку, повинна понести кримінальну відповідальність і бути підданою покаранню. Звільнення від кримінальної відповідальності допускається лише тоді, коли завдання, які стоять перед КК, можуть бути досягнуті і без застосування найбільш суворих кримінально-правових заходів.

Примусові заходи виховного характеру є мірою державного примусу, який застосовується незалежно від бажання винного, їх покладення, крім іншого, покликане позбавити неповнолітнього, який вчинив злочин, ілюзії про безкарність його дій, нібито повне прощення скоєного у зв'язку із звільненням від кримінальної відповідальності. Тому при виборі виду звільнення від кримінальної відповідальності нормі, передбаченій ст. 97 КК, слід віддавати пріоритет.

Примусові заходи виховного характеру до неповнолітніх можуть застосовуватися і як один із специфічних видів звільнення від кримінальної відповідальності і в порядку звільнення таких осіб від кримінального покарання. Види цих заходів однакові, вони передбачені ч. 2 ст. 105 КК. Умови ж їх застосування відрізняються щодо кожного з цих кримінально-правових інститутів. У ст. 97 КК встановлені умови звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру та підстави їх скасування, а в ч. 1 ст. 105 КК - умови звільнення від покарання із застосуванням таких заходів.

Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру можливе із дотриманням комплексу умов, які стосуються особи винного, вчиненого ним злочину, прогнозу його подальшої поведінки. Відповідно до ч. 1 ст. 97 КК умовами такого звільнення є:

1) неповноліття особи. У КК чітко не визначено, має бути така особа неповнолітньою на момент вчинення злочину (тобто, діяння, передбаченого законом про кримінальну відповідальність - ч. З ст. 4 КК), чи на момент прийняття щодо неї рішення судом про звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру. Видається, застосування примусових заходів виховного характеру щодо особи, яка вже досягла повноліття, недоцільне, оскільки вони не в змозі справити на неї очікуваний вплив, а в ряді випадків і взагалі неможливі. Тому звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру повинно застосовуватися лише щодо осіб, які є неповнолітніми під час розгляду справи;

2) вчинення вперше злочину невеликої тяжкості, тобто злочину, за який законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання [1]. Неповнолітнього слід вважати таким, що вчинив зазначений злочин вперше, якщо він не має непогашеної чи незнятої судимості за будь-який злочин. Не може застосовуватися ст. 97 КК щодо неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, але раніше чи пізніше вчинив ще й інший злочин.

Проте, неповнолітній, судимість якого за раніше вчинений злочин погашена або знята, повинен вважатися таким, що вчинив злочин вперше. Таким чином, до уваги має прийматися не фактичне вчинення злочину невеликої тяжкості вперше, а відсутність факту вчинення іншого злочину та відсутність судимості у особи, яка звільняється від кримінальної відповідальності;

3) щире розкаяння і подальша бездоганна поведінка. На це може, зокрема, вказувати, допомога потерпілому як одразу ж після посягання, так і згодом; добровільне і повне усунення шкоди, заподіяної злочином; утримання інших учасників посягання від його продовження або повторення; з'явлення із зізнанням до органів влади; викриття співучасників; правдиві показання, дані в ході досудового слідства і судового розгляду справи; добросовісне ставлення до праці чи навчання; дотримання правил поведінки в громадських місцях та в побуті. Причому відповідні дії мають бути не вимушеними, нав'язаними іншими особами, чи епізодичними, а мають свідчити про певну лінію поведінки неповнолітнього в період після вчинення злочину, про його прагнення спокутувати вину, виправитися.

4) можливість виправлення неповнолітнього без застосування покарання. Визначається із врахуванням особи винного, його поведінки після вчинення злочину. Про наявність такої можливості може, зокрема, свідчити фактичне вчинення злочину вперше, щире каяття, добровільне відшкодування завданої шкоди, бездоганна поведінка після посягання, втрата зв'язків із попереднім оточенням, яке негативно впливало на неповнолітнього.

Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру застосовується тільки судом. Застосування розглядуваного виду звільнення від кримінальної відповідальності є правом суду, а не його обов'язком. При цьому суд може застосувати таке звільнення, лише встановивши наявність умов, вказаних у ч. 1 ст. 97 КК. Позиція самого неповнолітнього, його законних представників не має вирішального значення для суду. Однак застосування такого примусового заходу виховного характеру, як передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють [1], як випливає із самого його характеру, можливе лише за згоди осіб, що будуть здійснювати нагляд.

Види примусових заходів виховного характеру.

1) застереження, яке полягає в осуді поведінки неповнолітнього від імені суду, попередженні про неприпустимість порушення закону в подальшому.

При цьому роз'яснюються наслідки повторного вчинення злочину, а також ухилення від застосування до нього інших примусових заходів виховного характеру;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього - це встановлення днів і годин, протягом яких неповнолітній повинен перебувати вдома, або навпаки, не може бути у громадських місцях; визначення видів діянь, які не може вчиняти неповнолітній; заборона користуватися певними транспортними засобами чи предметами; заборона виїжджати в інші місцевості без дозволу спеціалізованого державного органу; вимога розпочати або продовжити загальноосвітнє навчання або професійну підготовку чи роботу тощо;

3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання полягає у покладенні на неповнолітнього обов'язку зазнати посиленого виховного впливу та контролю за поведінкою з боку обраних судом осіб чи колективу;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків. Цей примусовий захід виховного характеру може бути застосований лише за наявності певних умов:

- злочином неповнолітнього заподіяна майнова шкода фізичній або юридичній особі;

- неповнолітній має майно, яке належить йому на праві приватної власності, або отримує самостійний заробіток (зарплату, стипендію); підсудний погоджується відшкодувати заподіяні майнові збитки у розмірі та в строки, визначені судом, розуміючи, що це є умовою його звільнення від покарання. Виховний характер цього заходу полягає саме у добровільності відшкодування, примус же проявляється в тому, що відшкодування здійснюється за приписом суду та під загрозою застосування призначеного судом покарання у випадку невиконання вимог суду;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Види і статус спеціальних навчально-виховних установ для неповнолітніх визначені Законом "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" та положеннями про них. Такими установами є загальноосвітні школи соціальної реабілітації (для неповнолітніх у віці від 11-ти до 14-ти років) та професійні училища соціальної реабілітації (туди направляються особи віком від 14 до 18 років). При звільненні від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру неповнолітній може бути направлений лише до професійного училища соціальної реабілітації.

Направлення до спеціальної навчально-виховної установи є найбільш суворим примусовим заходом виховного характеру. Він повинен застосовуватися тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений шляхом застосування інших заходів такого роду.

Строк перебування неповнолітнього у спеціальній навчально-виховній установі визначається судом. Він має бути достатнім для виправлення, але не може перевищувати трьох років. Неповнолітній, який довів своє виправлення, може бути достроково звільнений з навчально-виховної установи. Це здійснює суд за місцем перебування установи за клопотанням її адміністрації.

Загальні засади застосування примусових заходів виховного характеру, на відміну від загальних засад призначення покарання, в КК прямо не визначені. Тому вид примусових заходів виховного характеру, тривалість застосування тих із них, які мають строковий характер, зміст обмежень обирається судом із врахуванням тих же обставин, які виступають загальними засадами призначення покарання.

Таким чином, при виборі примусових заходів виховного характеру суд має враховувати характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особу винного, обставини, які пом'якшують чи обтяжують покарання за цей злочин, якби воно насправді призначалося.

До неповнолітнього може одночасно бути застосовано кілька виховних заходів примусового характеру, передбачених ч. 2 ст. 105 КК, якщо застосування певного з них не виключає можливості застосування інших. Наприклад, направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків робить непотрібним встановлення обмежень дозвілля й встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього або ж передачу неповнолітнього під нагляд батьків. І, навпаки, покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків може (і повинно) супроводжуватися застосуванням примусових заходів, пов'язаних із тривалим виховним впливом.

Можливість одночасного застосування кількох заходів випливає, насамперед, із редакції ст. 97 КК. У її назві та диспозиції йдеться про ці заходи у множині. Крім того, при призначенні таких само заходів при звільненні від кримінального покарання відповідно до прямої вказівки закону [1] може бути застосовано кілька з них.

Відповідно до ч. 1 ст. 97 КК примусові заходи виховного характеру призначаються неповнолітнім, які досягли віку, із якого настає кримінальна відповідальність, тобто 16-, а в ряді випадків - 14-річного віку. Застосування примусових заходів виховного характеру до осіб, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, регламентовано ч. 2 ст. 97 КК. Їх застосування не пов'язане із звільненням таких неповнолітніх від кримінальної відповідальності, оскільки вони, не будучи суб'єктом злочину, не підлягають такій відповідальності.

Застосування примусових заходів виховного характеру щодо особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, здійснюється із дотриманням таких умов:

1) неповнолітньому виповнилося 11 років;

2) ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК. Тобто, діяння, яке визнається злочином, якщо вчинене суб'єктом злочину.

Закон дозволяє застосування примусових заходів виховного характеру особам, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, незалежно від тяжкості вчиненого посягання та вчинення його не вперше.

Однак потрібно встановити, що такий неповнолітній справді вчинив суспільно небезпечне діяння, що він за станом свого розумового розвитку здатний усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними. Якщо ж у силу відставання у розвитку неповнолітній не розуміє значення своїх дій, то йому не можуть бути призначені примусові заходи виховного характеру.

Звільнення неповнолітнього, що вчинив злочин, від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру не є остаточним. Можливі два наслідки застосування ст. 97 КК: позитивний і негативний. Позитивний має місце тоді, коли неповнолітній сприймає застосовувані до нього виховні заходи, додержується покладених на нього обмежень, виконує встановлені судом особливі вимоги до поведінки, обов'язок відшкодування заподіяних майнових збитків тощо. В такому випадку після реалізації виховного заходу разового характеру (проголошення застереження, відшкодування заподіяних майнових збитків) або ж спливу терміну, на який були призначені строкові виховні заходи (обмеження дозвілля, встановлення особливих вимог до поведінки, завершення перебування у спеціальній навчально-виховній установі) звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності є остаточним і безповоротним. Незалежно від його подальшої поведінки він не може бути підданий відповідальності за раніше вчинений злочин. Негативний полягає у скасуванні застосованих примусових заходів виховного характеру й притягненні неповнолітнього до кримінальної відповідальності [1].

Єдиною підставою для скасування примусових заходів виховного характеру КК називає ухилення неповнолітнього від застосування до нього таких заходів. Воно може полягати: у втечі неповнолітнього з дому; невиконанні вимог батьків, педагогічного або трудового колективу, окремих громадян, під нагляд яким переданий неповнолітній; невиконанні покладеного судом обов'язку відшкодувати заподіяні майнові збитки або ж у недотриманні інших обмежень чи особливих вимог до поведінки; втечі із спеціальної навчально-виховної установи чи порушенні правил поведінки в ній тощо.

Скасування примусових заходів виховного характеру означає, що відновлюється провадження в кримінальній справі неповнолітнього. Він притягається до кримінальної відповідальності і до нього можуть бути застосовані всі заходи, передбачені кримінальним законом за вчинений злочин. Водночас, повторне звільнення від кримінальної відповідальності з інших, передбачених КК, підстав (крім амністії та помилування), хоча прямо й не заборонене законом, навряд чи доцільне, враховуючи характеристику особи винного, який щиро не покаявся, своєю поведінкою не підтвердив, що перестав бути суспільно небезпечним, і не виправдав виявленої до нього довіри.

Якщо неповнолітній в період відбування примусових заходів виховного характеру вчиняє інший злочин, то це свідчить про ухилення від таких заходів, насамперед, від винесеного йому застереження. Тому вони мають бути скасовані, а винний притягається до кримінальної відповідальності за обидва злочини. Тобто, має місце сукупність злочинів, покарання при цьому призначається за правилами, визначеними у ст. 70 та ч. 2 ст. 103 КК.

Задача

Коробов був засуджений по ч. 1 ст. 185 КК за крадіжку наркотичних засобів. З матеріалів справи: Коробов вживав наркотичні засоби протягом 3-х років, але не лікувався. Судово-психіатрична експертиза визнала його неосудним та рекомендувала примусове лікування від наркоманії строком на 2 роки.

Які помилки були допущені судом?

Рішення

У ч. 1 ст. 185 КК, по який був засуджений Коробов, зазначається: таємне викрадення чужого майна (крадіжка) - карається штрафом до п'ятдесяти неоподаткованих мінімумів прибутків громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років. Перша помилка суду полягає в тому, що він не правильно обрав статтю, за якою повинен бути засуджений Коробов. Суд повинен був використати ст. 308 КК "Викрадення, присвоєння, вимагання, наркотичних, психотропних речовин або їх аналогів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим положенням". Ця стаття проголошує:

1. Викрадення, присвоєння, вимагання, наркотичних, психотропних речовин або їх аналогів або заволодіння ними шляхом шахрайства - караються позбавленням волі на строк від трьох до шести років.

2. Ті ж самі дії, скоєні повторно або за попередньою змовою групою осіб, або із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або із загрозою застосування такого насильства, або в крупних розмірах, а також заволодіння наркотичними засобами, психотропними речовинами або їх аналогами шляхом зловживання посадової особи своїм службовим положенням - карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

3. Дії, передбачені частинами першою та другою цієї статті, скоєні в особливо крупних розмірах, або організованою групою, розбій з метою викрадення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, а також вимагання цих засобів або речовин, поєднане з насильством, небезпечним для життя та здоров'я, - карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.

Виносячи обвинувальний вирок Коробову, суд мав використати ч. 1 ст. 308 КК.

Судово-психіатрична експертиза порекомендувала примусове лікування від наркоманії строком на 2 роки. Це закріплюється в ст. 96 КК:

1. Примусове лікування може бути застосовано судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які скоїли злочини та які страждають хворобою, яке представляє небезпечність для здоров'я інших осіб.

2. у разі призначення покарання у вигляді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. При призначенні інших видів покарань примусове лікування здійснюється в спеціальних лікувальних закладах.

Наркоманію не можна вважати тією хворобою, яка представляє небезпечність для здоров'я інших осіб. На цій підставі суд повинен був використати один з видів примусових заходів медичного характеру, посилаючись на ч. 1 ст. 94 КК "Види примусових заходів медичного характеру":

В залежності від характеру та тяжкості хвороби, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати заходи медичного характеру:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2) госпіталізація в психіатричний заклад із звичайним наглядом;

3) госпіталізація в психіатричний заклад із посиленим наглядом;

4) госпіталізація в психіатричний заклад із суворим наглядом.

Список літератури

1. Кримінальний Кодекс з постатейними матеріалами. За станом на 1 вересня 2005р. - Х.: "Одисей", 2005. - 384с.

2. Кримінальний Кодекс України від 05. 04. 2001.

3. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / За ред. М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов. - К. - Х.: "Юрінком Інтер- право", 2002. - 416с.

4. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. - К.: Юридична думка, 2004. - 352с.

5. Кримінальне право. Загальна та Особлива частина: Підручник / Е.Л. Стрельцов. - Х.: ООО "Одисей", 2006. - 720с.