Цивільні правовідношення

Міністерство освіти та науки України

Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова

Економіко-правовий факультет

Кафедра цивільно-правових дисциплін

Курсова робота

З цивільного права України на тему: "Цивільне правовідношення"

Виконала:

студентка групи 3-зЮ

спеціальність: "правознавство"

Сінцерова Ю. В.

Перевірив:

Труба В. І.

Одеса 2007



План

Вступ

Глава І. Поняття та особливості цивільного правовідношення

Глава ІІ. Види цивільних правовідносин

Глава ІІІ. Юридичні факти в цивільному праві

Заключення

Контрольні запитання

Список літератури



Вступ

Сучасне суспільство, у відомому ступіні, можна вважати продуктом розвитку людських стосунків. Одне з ключових місць у багатоманітності цих відносин займають правовідносини, оскільки вони виконують загально регулюючу функцію по відношенню до всіх належних суспільних зв'язків. Навіть серед різноманітних галузей права, які регламентують окремі види суспільних відносин, всюди присутні суспільні відносини. Та для того, щоб ясно уявити собі механізм дії правового відношення, необхідно, перш за все, уяснити поняття та особливості правовідношення, які дозволяють відокремити їх в окремий вид суспільних відносин. Вступаючи до багатоманітних суспільних відносин та зв'язку, люди діють, як правило, за своєю волею але, безумовно, залежні від зовнішніх факторів та, перш за все, від умов матеріального життя, від економічного устрою суспільства.

Таким чином, право виступає в якості механізму, який стабілізує суспільні відносини. Право - особливий державний регулятор суспільних відносин. Регулюючи їх, держава тим самим надає відносинам правової форми, в результаті чого вони стають власно правовими. Оскільки держава в нормах права заздалегідь передбачає можливість встановлення різноманітних відносин, то вони з'являються вже одразу в формі правових зв'язків. Порівняльно із іншими соціальними регуляторами право найбільш ефективний, владно-примусовий та разом з тим цивілізований регулятор. Будь-які соціальні відносини набувають характер правовідносин лише в тому випадку, якщо вони виникають на підґрунті та у відповідності із нормами права, тобто не протистоять волі держави. Отже, правовідносини можна в самому загальному сенсі визначити як суспільні відносини , які врегульовані цивільно-правовими нормами, які містяться в різноманітних нормативних актах. Таким чином, правовідношення - це вид суспільних відносин, які регламентуються нормою цивільного права.



Глава І. Поняття та особливості цивільного правовідношення

Перш ніж почати докладний огляд цивільних правовідношень та їх особливостей є доцільним зробити невеликий екскурс до того, як розглянуто це питання у попередніх Цивільних кодексах нашої країни, прийнятих у 1922 та 1963 роках.

У Цивільному кодексі УСРР, який було затверджено 16 грудня 1922, та який набрав чинності 1 лютого 1923 року, норми присвячені суб'єктам, об'єктам цивільних правовідносин, угодам, як основному засобу встановлення, зміни або припинення цивільних правовідносин містились в Загальній частині цього кодексу.

Суб'єктами цивільних правовідносин визнавалися як фізичні особи, так і організації (юридичні особи). Цивільну правоздатність могли мати начебто всі фізичні особи, однак ст. 1, 4 містили положення про можливість обмеження "по суду в правах", тобто правоздатність була лише умовно наданою здатністю, обмеження якої можливе не тільки в загальній формі законодавцем, а й в окремих випадках цивільним судом.

Об'єктом цивільних правовідносин могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обігу[1]. При цьому перелік вилученого з обігу майна був досить значним. До нього, зокрема, належали: промислові, транспортні та інші підприємства в цілому; обладнання промислових підприємств, рухомий склад залізниць, морські та річкові судна і літальні апарати; комунальні споруди; будівлі тощо[2].

Значну увагу приділено регламентації угод, які визначалися як дія, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин [3]. Угоди могли бути односторонніми або взаємними (договори).

Цивільний кодекс УРСР прийнятий 18 липня 1963 р. і набув чинності 1 січня 1964 р. Він зберігав чинність до 1 січня 2004 р. Суб'єктами цивільних правовідносин Кодекс визнає фізичних осіб і організації (юридичні особи). Держава спеціально не згадується як суб'єкт цивільно-правових відносин, але такий її статус випливає зі змісту окремих норм. Цивільний кодекс 1963 р. повніше і точніше, ніж попередній Кодекс, визначив поняття юридичної особи. Але залишається невизначеним співвідношення понять "організація", "підприємство", "установа", немає визначення цих категорій.

Кодекс не містить норм, спеціально присвячених визначенню об'єктів цивільних правовідносин. Значна увага приділена угодам (правочинам).

Цивільно-правові відносини - це особисті немайнові та майнові відносини між майново самостійними, юридично рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування державного примусу.

Для цивільно-правових відносин характерні специфічні ознаки, які вирізняють їх з-поміж інших видів правових відносин, що виникають у суспільстві. Зокрема, слід визначити такі їх особливості:

1) Цивільно-правові відносини - це особисті немайнові та майнові відносини;

2) Вільне волевиявлення, майнова відокремленість та юридична рівність учасників цих відносин;

3) Юридичні права та обов'язки суб'єктів цивільно-правових відносин виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів;

4) Невиконання будь-ким з учасників правовідносин взятих обов'язків або порушення чужих прав тягне за собою застосування до порушника засобів державного примусу. Як правило, засоби такого примусу мають майновий характер.

5) Саме у правових відносинах досягається мета правових норм, проявляється їх реальна сила та ефективність. Інші суспільні відносини опосередковуються іншими (не юридичними) нормами, як правило, тому що не потребують правового втручання.

6) Суб'єкти правових відносин взаємно пов'язані між собою юридичними (суб'єктивними) правами та обов'язками. Цей зв'язок по суті і є правовим відношенням, у межах якого праву однієї сторони кореспондує обов'язок іншої і навпаки.

7) Правове відношення -- це завжди двосторонній зв'язок, тому що сама норма права має характер надання права та покладення зобов'язання, вона завжди когось уповноважує, а когось зобов'язує.

8) Правовідносини відрізняються індивідуалізацією суб'єктів, персоніфікацією прав та обов'язків. Правове відношення є не безособовим абстрактним зв'язком, це -- завжди конкретне відношення конкретної особи до конкретної особи. Сторони, як правило, відомі, можуть бути названими, а їх дії скоординовано. Цього немає в інших суспільних відносинах, не настільки формалізованих та впорядкованих.

З врахуванням зазначених вище ознак правове відношення може бути визначене як врегульоване нормами права вольове суспільне відношення, що виражається в конкретному зв'язку між уповноваженим та зобов'язаним суб'єктами - носіями суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності - і забезпечується державою[1]. Можливе також визначення правовідносин як таких специфічних вольових суспільних відносин, які виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками[2].

Головні ознаки цивільного правовідношення можуть бути виведені вже з самого його визначення.

До них, зокрема, належать:

1) Особливості суб'єктного складу. Учасники цивільних правовідносин у цих відносинах виступають як юридично рівні суб'єкти, що в організаційно-правовому і майновому сенсі відокремлені один від одного.

2) Цивільні правовідносини - це правовий зв'язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, які становлять інтерес для окремої (приватної) особи.

3) Відносини сторін врегульовані на засадах ініціативи учасників, на їх вільний розсуд, що ґрунтується на уповноважувальному характері норм цивільного законодавства. Це знаходить відображення у тому, що головною підставою виникнення правового зв'язку між суб'єктами цивільних відносин є їх договір, який до того ж може виступати як норма цивільного законодавства.

4) Учасники цього виду правовідносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків.

5) Захист суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків здійснюється за допомогою специфічних заходів впливу і у спеціальному (як правило, позовному) порядку.

6) Підстави виникнення, припинення і трансформацій цивільних правовідносин ґрунтовно відрізняються від юридичних фактів в інших галузях права за видами, змістом і характером правових наслідків. Зокрема, цивільні права і обов'язки виникають (припиняються, змінюються тощо) не тільки з підстав, передбачених актами цивільного законодавства, а й внаслідок дій суб'єктів цивільних відносин, які на підґрунті загальних засад цивільного права (законодавства) породжують відповідні цивільні права і обов'язки.

Цивільне правове відношення є складною правовою категорією, що складається з трьох обов'язкових елементів: 1) суб'єктів; 2) об'єктів; 3) змісту.

Суб'єкти. Суб'єктами цивільних правовідносин виступають їх учасники, які також іменуються особами.

Ними можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим і територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Суб'єкт цивільно-правових відносин, якому належить право, називається активним суб'єктом, суб'єктом права, а також уповноваженою (іноді - управомоченою) особою (у зобов'язаннях її іменують також кредитором). Наприклад, власник майна є уповноваженою особою, оскільки вже саме право власності як юридична категорія може бути визначене як сукупність цивільних прав певної особи з володіння, користування, розпоряджання, управління тощо цим майном. Суб'єкт цивільно-правових відносин, на якого покладено обов'язок, називається пасивним суб'єктом, суб'єктом обов'язку, а також зобов'язаною особою (у зобов'язаннях вона іменуються "боржник" або "дебітор"). Наприклад, той, хто заподіяв шкоду, завжди є зобов'язаною особою, оскільки зміст зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, складають право потерпілого на її відшкодування і обов'язок порушника відшкодувати заподіяну шкоду.

У кожному правовідношенні беруть участь не менше двох суб'єктів. У іншому разі цивільні відносини як стосунки між особами, відсутні, а отже, не може бути і правовідношення.

У більшості випадків учасники цивільних правовідносин одночасно мають і права, і обов'язки, тобто виступають і як зобов'язані, і як уповноважені особи. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати продану річ, але має право на отримання її вартості. Покупець, у свою чергу, має право вимагати передачі йому купленої речі, але зобов'язаний сплатити її ціну.

Як уповноваженою, так і зобов'язаною стороною може бути одна особа або декілька осіб.

У ЦК розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права. У зв'язку з цим варто звернути увагу на те, що на відміну від фізичних та юридичних осіб держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо у ЦК не іменуються особами, хоча й визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язано з тим, що вони є суб'єктами не приватного (цивільного), а публічного права. Участь у цивільних відносинах не є для них головним призначенням, вона зумовлена лише певною ситуацією.

Суб'єктам цивільно-правових відносин притаманна суспільно-юридична якість цивільної правосуб'єктності, тобто соціально-правова можливість (здатність) бути учасником цивільних відносин, яка складається з цивільної правоздатності і цивільної дієздатності.

Правосуб'єктність є природним правом особи. Тому, з точки зору приватного (цивільного) права, вона є правовою можливістю, але не може бути реалізована поза суспільством (соціумом) і тому визнається соціальною можливістю.

Цивільна правоздатність - як елемент цивільної правосуб'єктності, це здатність особи мати цивільні права і обов'язки. Така правоздатність визнається однаковою мірою за всіма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів і є передумовою виникнення суб'єктивного права.

Правоздатність у фізичної особи виникає від дня її народження і припиняється зі смертю (або з оголошенням її померлою). Це означає, що ще до народження держава, суспільство вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття людиною цих прав[1].

Жоден громадянин упродовж свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений у ній. Наприклад, у випадках, передбачених законом, здатність мати окремі права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку (право на заняття підприємницькою діяльністю, керувати автомобілем тощо).

Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Її цивільна правоздатність може бути обмежена лише за рішенням суду. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення[1].

Цивільна дієздатність - це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Дієздатність у ЦК визначена лише стосовно фізичних осіб. Такий підхід тут є виправданим, оскільки щодо юридичних осіб ці два поняття завжди

існують нерозривно. Тому наявність правоздатності у організації означає, що вона володіє і дієздатністю. У зв'язку з цим іноді вживається термін "праводієздатність юридичної особи".

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Поняття дієздатності фізичної особи охоплює її можливості здійснювати широке коло дій з юридичними наслідками. Тому в складі дієздатності фізичної особи доцільно розрізняти: 1) правочиноздатність - здатність здійснювати правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов'язків; 2) деліктоздатність - здатність особи нести відповідальність за вчинене цивільне правопорушення; 3) трансдієздатність - здатність особи бути представником і тим, кого представляють, тобто її здатність своїми діями створювати для інших суб'єктів права і обов'язки та здатність брати на себе права і обов'язки, що виникають внаслідок дій інших осіб; 4) бізнесдієздатність - здатність займатися підприємницькою діяльністю; 5) тестаментоздатність - здатність особи залишати заповіт і бути спадкоємцем; 6) сімейна дієздатність - здатність виступати як самостійний учасник сімейних відносин та вчиняти у цій сфері дії з правовими наслідками.

Обсяг цивільної дієздатності виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення певного віку, і залежить від психічного здоров'я фізичної особи. Цивільний кодекс України встановлює обсяг цивільної дієздатності, який може бути обмежений виключно у випадках, встановлених законом. Виходячи з цього, розглядають такі види цивільної дієздатності: 1) повну; 2) неповну; 3) часткову; 4) обмежену дієздатність; 5) визнання особи недієздатною.

Щодо юридичної особи, то оскільки її правосуб'єктність охоплює і правоздатність, і дієздатність, стосовно неї можна вести мову про різні види правосуб'єктності (диференціацію правосуб'єктності).

Відповідно можна розрізняти такі види правосуб'єктності юридичної особи: 1) правочиноздатність; 2) деліктоздатність; 3) трансдієздатність; 4) бізнесдієздатність.

Об'єкти. Об'єктом цивільного правовідношення є ті матеріальні або нематеріальні блага - явища та предмети оточуючого світу, що мають здатність задовольняти інтереси учасників правових відносин, щодо яких це правовідношення виникає. Саме завдяки об'єкту правових відносин вони пов'язуються із системою реальних, життєвих відносин, матеріальних та духовних цінностей суспільства.

Питання про об'єкт має неоднакове значення у різних правовідносинах. У тих правовідносинах, де головним є юридичний обов'язок активного характеру (правовідносини активного типу), питання про об'єкт у багатьох випадках не має самостійного значення.

Наприклад, у цивільно-правових зобов'язаннях об'єктом є результат дій зобов'язаної особи, який є невід'ємним від самої поведінки. Таким чином, питання про об'єкт поєднується з питанням про матеріальний зміст правових відносин - з характеристикою тієї фактичної поведінки, що формується шляхом виконання юридичного обов'язку.

Особливого значення це питання набуває у тих правовідносинах, де об'єкт виступає у вигляді такого матеріального або нематеріального блага, яке можна відокремити від поведінки. Загалом це - зв'язки пасивного типу, тобто такі, в яких суб'єктивне право (право на "свої" активні дії) має головне значення.

Залежно від змісту можна говорити, що виникнення цивільно-правових відносин пов'язане з необхідністю придбання, перевезення речей, надання послуг, публікації творів науки та літератури, захисту честі та ділової репутації тощо. Тобто об'єктами цивільно-правових відносин є: а) особисті немайнові блага; б) речі; в) дії, в тому числі послуги; г) результати духовної та інтелектуальної творчості.

Зміст. Зміст цивільних правовідносин утворюють суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок.

Суб'єктивне цивільне право - це вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов'язків іншими суб'єктами і можливістю застосування до них державного примусу. Суб'єктивному праву уповноваженої особи притаманна своя структура, яка складається з трьох прав (повноважень):

1) право (повноваження) на власні дії;

2) право (повноваження) на чужі дії;

3) право (повноваження) вимагати застосування засобів примусу до зобов'язаних осіб, які не виконали чи неналежним чином виконали зобов'язання.

Наприклад, власник речі вправі володіти, користуватись і розпоряджатися нею. Він також вправі вимагати від усіх осіб і держави утримуватися від порушення його права власності, а при порушенні, наприклад, подати позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Власник також може вимагати усунення будь-яких інших порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням права володіння.

Суб'єктивне право пов'язане із суб'єктивним обов'язком, оскільки здійснення цього права залежить від поведінки зобов'язаних осіб. Суб'єктивний цивільний обов'язок - це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Зміст цивільно-правового обов'язку полягає в тому, що закон (договір) зобов'язує особу до певної поведінки (здійснити певні дії чи утриматися від певних дій). Тобто це заснована на законі міра відповідної (щодо задоволення інтересів певної особи) поведінки зобов'язаної особи. Наприклад, за договором перевезення вантажу, транспортна організація (перевізник) зобов'язана доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його отримувачу.

Глава ІІ. Види цивільних правовідносин

Класифікація цивільних правовідносин має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Вона дозволяє більш точно визначити характер взаємин їх суб'єктів, а отже, дає можливість чіткішого тлумачення цивільно-правових норм стосовно конкретного випадку.

Класифікація можлива за різними підставами.

1) Залежно від економічного змісту цивільні правовідносини поділяються на майнові і немайнові.

Майнові правовідносини мають економічний зміст, їх об'єктом є майно (матеріальні блага).

У свою чергу, вони поділяються на правовідносини, що опосередковують статику суспільних зв'язків (наприклад, правовідносини власності), і правовідносини, які опосередковують динаміку суспільних зв'язків (наприклад, зобов'язання).

Немайнові правовідносини не мають безпосереднього економічного змісту.

Вони можуть поділятися на такі, що пов'язані з майновими правами (право авторства), й ті, які з майновими правами не пов'язані (особисті немайнові права - право на життя, честь тощо).

2) За юридичним змістом цивільні правовідносини поділяються на абсолютні і відносні.

У абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість зобов'язаних осіб. Прикладом можуть бути правовідносини власності, де праву власника відповідає обов'язок всіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень.

У відносних правовідносинах уповноваженому суб'єкту протистоїть одна або декілька конкретно визначених зобов'язаних осіб. Наприклад, у договорі позики уповноваженою особою є позикодавець, який може вимагати повернення боргу від зобов'язаної особи, яка отримала позику.

3) За характером здійснення права цивільні правовідносини поділяються на речові та зобов'язальні.

Речові правовідносини - це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, без сприяння зобов'язаної особи. Прикладом можуть бути правовідносини власності, сервітутні правовідносини тощо.

Зобов'язальні правовідносини - це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння зобов'язаної особи. Так, покупець не може отримати річ, яку він придбав, без сприяння продавця, а право останнього на отримання вартості проданої речі, в свою чергу, не може бути реалізоване без виконання відповідного обов'язку покупцем.

4) Залежно від спрямованості і цілей встановлення цивільні правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини призначені опосередковувати (регулювати) зв'язки нормального цивільного (торгового) обігу. Вони є типовими для цивільного права. Найчастіше вони встановлюються за допомогою договору. Саме в них проявляється уповноважувальний характер цивільно-правового регулювання. Прикладом може бути будь-яке договірне зобов'язання.

Охоронні правовідносини виникають у разі необхідності захисту інтересів учасників цивільного обігу цивілістичними засобами. Підставою їх виникнення є цивільне правопорушення. Права і обов'язки учасників таких правовідносин визначаються не тільки на диспозитивних засадах, а й з використанням імперативного методу. Типовим прикладом є зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди[1].

5) 3 урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути поділені на прості та складні.

Прості правовідносини мають своїм змістом одне право і один обов'язок або по одному праву і одному обов'язку в кожного з його суб'єктів.

Складні правовідносини характеризуються наявністю кількох прав і обов'язків. Наприклад, у деяких випадках як доповнення до основного зобов'язання (правовідносин) виникають акцесорні зобов'язання (правовідносини), нерозривно з ним пов'язані, тощо.

Класифікація цивільних правовідносин можлива і за іншими підставами. Так, з урахуванням тих або інших їх особливостей можуть бути виділені строкові і безстрокові правовідносини, активні і пасивні, типові і нетипові, загальнорегулятивні, організаційні тощо[1].

Оскільки в основу класифікації правовідносин покладено різні ознаки, то одне і те ж правовідношення може бути одночасно охарактеризоване з різних боків. Наприклад, правовідносини власності є майновими, абсолютними, речовими, регулятивними тощо. Правовідносини, що виникають з договору позики, є майновими, відносними, зобов'язальними, регулятивними.

Є доцільним порівняти цивільні правовідносини з деякими іншими видами правовідносин та знайти відмінні риси.

Адміністративно-правові відносини - це суспільні відносини у сфері державного управління, учасники яких виступають носіями прав та обов'язків, урегульованих нормами адміністративного права.

Їх особливості:

1) На відміну від цивільних правовідносин, складаються у сфері управління, тобто в повсякденній практичній реалізації завдань і функцій держави щодо здійснення управління господарським, соціально-культурним будівництвом, адміністративно-політичною сферою, іншою управлінською діяльністю;

2) В усіх відносинах однією із сторін обов'язково є орган виконавчої влади (державного управління) або громадська організація, наділена державно-владними повноваженнями;

4) орган управління зобов'язаний реалізовувати свої матеріально-правові та процесуальні права, тобто право є одночасно і обов'язком суб'єкта адміністративних правовідносин;

5) адміністративно-правові відносини можуть виникнути за ініціативою будь-якого суб'єкта адміністративного права, але згода іншої сторони не є обов'язковою умовою для їх виникнення. що є також відмінною рисою від цивільних правовідносин;

6) порушення однією із сторін своїх обов'язків зумовлює її відповідальність не перед іншою стороною, а перед державою в особі її компетентних органів;

7) санкції, що застосовуються до сторін за порушення ними своїх прав і обов'язків, - це, як правило, заходи адміністративного примусу, адміністративної та дисциплінарної відповідальності, може настати також матеріальна або кримінальна відповідальність;

8) спори, що виникають між сторонами адміністративно-правових відносин, вирішуються як в адміністративному, так і в судовому порядку.

В цілому адміністративно-правові відносини характеризуються двома найважливішими рисами: з одного боку - це форми соціальних відносин, оскільки в них обов'язково беруть участь люди чи їх об'єднання, а з іншого - це форми організаційних відносин, у процесі реалізації яких розв'язуються завдання управлінської діяльності[1].

Шлюбно-сімейні відносини. Кодекс про шлюб та сім'ю України встановлює порядок і умови одруження; регулює особисті і майнові відносини, які виникають в сім'ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї, що є спільною рисою із цивільними правовідносинами; відносини, які виникають у зв'язку з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану.

Чоловік та жінка мають в сімейних правовідносинах рівні особисті немайнові - право обирати прізвище, вільно вирішувати питання життя сім'ї та виховування дітей, право на вибір занять, професій та місця проживання; та майнові права - рівні права подружжя на майно, якого вони набули під час шлюбу, рівний обов'язок матеріально підтримувати один одного. Рівноправність чоловіка та жінки в сімейних відносинах проявляється в їх рівних правах та обов'язках по відношенню до дітей. Спільною рисою із цивільними правовідносинами є також рівність учасників шлюбно-сімейних відносин.

Трудові правовідносини. Законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Сторони в трудових правовідносинах - працівник та власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу (у разі укладання трудового договору); власник або уповноважений ним орган (особа), з однієї сторони, і первинна профспілкова організацієя, які діють відповідно до своїх статутів, а у разі їх відсутності -- представники, вільно обрані на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів, з другої сторони (у разі укладання колективного договору). Порушення однією із сторін своїх обов'язків зумовлює її відповідальність перед іншою стороною. Трудові відносини можуть виникнути за ініціативою будь-якого суб'єкта трудового права та згода іншої сторони є обов'язковою умовою для їх виникнення.

Кримінальні правовідносини: не є обов'язковою умовою для виникнення правовідносин згода другої сторони (відмінність), порушення чужих прав тягне за собою застосування до порушника засобів державного примусу (спільне).

Глава ІІІ. Юридичні факти в цивільному праві

Цивільно-правові відносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки.

Юридичні факти -- це конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують правові наслідки, і передусім виникнення, зміну або припинення правовідносин. Отже, юридичні факти - посередня ланка між нормою цивільного законодавства і правовідносинами.

Від юридичних фактів відрізняють так звані юридичні умови - обставини, що мають юридичне значення для настання правових наслідків, але пов'язані з ними не прямо, а через проміжні ланки. Наприклад, підставою цивільно-правової відповідальності є правопорушення. Але для її застосування, за загальним правилом, необхідна наявність таких умов, як протиправність дій, наявність шкоди, вина порушника, причинний зв'язок між протиправними діями і шкодою, що настала.

Для настання юридичних наслідків достатньо наявності одного юридичного факту.

Однак у реальній дійсності частіше маємо справу з комплексом фактів, серед яких розрізняють:

- групу юридичних фактів - декілька фактичних обставин, кожна з яких викликає або може викликати один і той же наслідок;

- юридичну (фактичну) сукупність (юридичний склад) - система юридичних фактів, пов'язаних між собою таким чином, що правові наслідки настають лише за наявності усіх елементів цієї сукупності.

Як правило, група юридичних фактів закріплюється в одній нормі і являє собою явища одного порядку. Наприклад, правочин може бути визнаний недійсним, якщо його здійснено під впливом помилки, обману, насильства тощо[1]. У цьому разі маємо справу з групою юридичних фактів, кожен з яких окремо спричиняє визнання правочину недійсним.

Юридична (фактична) сукупність містить взаємопов'язані елементи, що окремо можуть взагалі не мати правового значення або породжують не ті наслідки, яких прагнули суб'єкти права.

Наприклад, для виникнення права на жиле приміщення у будинках державного або громадського фонду необхідна наявність юридичної сукупності: рішення про надання житла, видача ордера, укладення договору найму жилого приміщення. Взяті окремо, вказані обставини не породжують правовідносин користування житлом, а є лише етапом на шляху до їх виникнення.

Серед різних видів юридичної сукупності особливе місце посідають так звані юридичні стани, тобто обставини, що характеризуються відносною стабільністю і тривалістю терміну існування, протягом якого вони можуть неодноразово (у поєднанні з іншими фактами) спричиняти певні юридичні наслідки. Це, наприклад, перебування у шлюбі, встановлення опіки тощо.

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо також з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених цивільним законодавством, цивільні права та обов'язки можуть виникати з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування, з рішення суду.

У низці випадків підставою для виникнення таких прав і обов'язків може бути настання або ненастання певної події.

Цивільний кодекс України встановлює, що цивільні права та обов'язки можуть також виникати і з тих дій осіб, які не передбачені актами цивільного законодавства, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Класифікація юридичних фактів

Акти цивільного законодавства України не містять будь-якої чіткої класифікації юридичних фактів за тими чи іншими ознаками. Не вказані в них і критерії для таких класифікацій.

Натомість, ч.2 ст.11 ЦК містить у цілому досить традиційний приблизний перелік юридичних фактів, подібний до наведеного свого часу в ст. 4 ЦК 1963 р. Водночас акценти дещо зміщені і наголошується на тому, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, передусім, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) набуття, збереження майна без достатньої правової підстави; 5) публічне обіцяння нагороди без оголошення конкурсу; 6) публічне обіцяння нагороди за результатами конкурсу; 7) вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення; 8) рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи; 9) створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи.

У теорії приватного (цивільного) права класифікації юридичних фактів можливі за різними підставами.

1. Залежно від характеру наслідків вони можуть поділятися на:

1) правовстановлюючі (виникнення правовідносин);

2) правозмінюючі (зміну правовідносин, що вже існують);

3) правоприпиняючі (припинення правовідносин, що вже існують);

4) правоперешкоджаючі (правова неможливість виникнення, зміни, припинення тощо правовідносин. Наприклад, недієздатність фізичної особи є перешкодою для виникнення у неї цивільних прав і обов'язків внаслідок її власних дій);

5) правовідновлюючі (обставини, наявність яких спричиняє поновлення прав, що існували раніше. Наприклад, повернення особи, оголошеної померлою - відновлення права власності. 2 обставини: а) поява особи, оголошеної померлою; б) скасування судом рішення про оголошення особи померлою.).

2. Залежно від зв'язку з волею суб'єкта: 1) дії - юридичні факти, спричинення яких залежить від волі людей та породжує певні правові наслідки (наприклад, укладення учасниками правовідносин певного договору);

2) події - юридичні факти, що настають незалежно від волі людини (наприклад, природні явища стихійного - повінь, землетрус, або соціального характеру - війна, страйк). Вони мають юридичне значення у випадках, коли вказані у актах цивільного законодавства або договорі як такі, що породжують цивільно-правові наслідки.

У свою чергу, дії поділяються на: 1) правомірні - що не суперечать нормам права, дії, дозволені або прямо не заборонені нормами права; 2) неправомірні - що вчиняються всупереч закону (правопорушення, делікти).

Зокрема, деліктами є заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Внаслідок заподіяння шкоди виникають зобов'язання, змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов'язок особи, що завдала шкоду, її відшкодувати.

Правомірні дії можуть бути поділені на: 1) юридичні акти; 2) юридичні вчинки.

Юридичні акти характеризуються здійсненням дій, що спеціально спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Залежно від характеристики суб'єктів, що вчиняють дії, юридичні акти можуть бути поділені на: а) акти суб'єктів приватного права (правочини); б) акти суб'єктів публічного права (акти цивільного законодавства, адміністративні акти, судові акти -- рішення, постанови, ухвали тощо, які видаються органами влади або місцевого самоврядування, які діють як суб'єкти публічного права).

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. Прикладом такого юридичного факту може бути рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою[1], оголошення її померлою[2] тощо.

Юридичні вчинки - це дії, що спеціально не спрямовані на встановлення юридичних наслідків, але породжують такі в результаті припису закону.

Їх можна поділити на вольові (цілеспрямовані) і невольові. Створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності також є вольовими юридичними вчинками, які породжують цивільно-правові наслідки, незалежно від наміру особи створити своїми діями цивільні права і обов'язки. Цивільні права та обов'язки щодо відкриттів, винаходів, промислових зразків тощо виникають за умови їх належного оформлення у відповідних органах. Створення творів науки, літератури, мистецтва породжує цивільні правовідносини вже внаслідок їх існування і надання доступної для сприйняття форми. У додаткових діях з оформлення вказаних творів з метою надання їм правового значення (легітимації) тут потреби немає.



Заключення

Цивільні правовідносини визначають конкретну поведінку, діяльність сторін та вносить елемент порядку в суспільну практику, формуючи та реалізуючи суспільну волю.

Вони мають соціально-економічне підґрунтя та власні юридичні властивості.

Їх юридична специфіка полягає в тому, що:

по-перше, учасниками цивільних правовідносин можуть бути тільки суб'єкти цивільного права, тобто особи, які володіють цивільною правосуб'єктністю;

по-друге, цивільним правовідносинам притаманна спеціальний зв'язок сторін в формі взаємних прав та юридичних обов'язків;

по-третє, в основі виникнення цивільних правовідносин є юридичний факт (фактичний склад);

по-четверте, цивільні правовідносини, які виникають на підґрунті юридичних норм, гарантуються та зберігаються державою.

Структуру правовідносин утворюють суб'єкти (фізичні та юридичні особи), об'єкти (матеріальні та нематеріальні блага), зміст (матеріально дозволена поведінка зобов'язаної особи, юридичні суб'єктивні права та юридичні обов'язки).

Роблячи резюме всього вищесказаного, можна стисло визначити: цивільні правовідносини як ті, що врегульовані правом та знаходяться під охороною держави та закону суспільні відносини, учасники яких виступають в якості носіїв взаємно кореспондуючих один одного юридичних прав та обов'язків.



Контрольні запитання

1. Шалагіну належить на праві приватної власності автомобіль "Жигулі". Який суб'єктивний склад даного правовідношення?

2. Сельовим потоком були зруйновані декілька домівок в селищі. Чи можна цю подію розглядати в якості юридичного факту?

3. Громадянин Пухов уклав договір купівлі-продажу від імені свого трирічного сину. Згідно цієї угоди його син придбав ? частину житлового будинку. Визначте суб'єктів, об'єкт та зміст цього правовідношення.

4. Кузнєчікова домовилась із Собакєвічем, що буде підтримувати в квартирі порядок, виводити та годувати собаку на час його довготривалого відрядження, а Собакєвіч зобов'язувався сплачувати їй 150 гривень щомісяця. Після повернення він відмовився сплатити обговорювану суму, посилаючись на відсутність в ЦК України подібної угоди. Чи можна стягнути гроші з Собакєвіча?

Відповіді

1. Суб'єкт цього правовідношення - громадянин Шалагін.

2. Так, зруйнування сельовим потоком декількох домівок в селищі можна розглядати як юридичний факт, що настає незалежно від волі людини - подію (різновид юридичного факту).

3. Суб'єкти цього правовідношення - громадянин Пухов та особа, з якою він уклав договір купівлі-продажу. Трирічний син громадянина Пухова не є суб'єктом цього правовідношення, тому що у нього відсутній один з елементів правосуб'єктності - цивільна дієздатність - він не досяг належного віку для того, щоб самостійно набувати для себе певних прав та обов'язків та керувати своїми діями. А якщо відсутній один з головних елементів суб'єкту, то відсутній і суб'єкт взагалі. Об'єкт - житловий будинок, частину якого придбав громадянин Пухов від імені свого трирічного сину. Зміст - власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (ч. 1 ст. 383 ЦК). Оскільки Пухов володіє тільки частиною будинку, він має право самостійно розпоряджатися нею у праві спільної часткової власності (ст. 361 ЦК). Продавець передає або зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК). Продавець має право вимагати у покупця оплати за майно.

4. Так, Кузнєчікова може стягнути з Собакєвіча гроші, оскільки аргумент, який привів Собакєвіч не є відповідним законодавству, яке пердбачає вільне укладання угод та обирання предмету угоди.



Список літератури

1. Кодекс законів про працю України від 10. 12. 1971р. - Х.: ТОВ "Одіссей", 2006. - 157с.

2. Кодекс про шлюб та сім'ю України від 20. 06. 1969р. Науково-практичний коментарій. - Х.: ТОВ "Одіссей", 2001. - 496с.

3. Цивільний кодекс України від 16. 01. 2003р. - Х.: ТОВ "Одіссей", 2006. - 160с.

4. Цивільний кодекс УСРР, 16. 12. 1922р.

5. Цивільний кодекс УРСР, 18. 07. 1963р.

6. Адміністративне право України: Підр. / За ред. Ю. П. Бітяка. -Харків: Право, 2001. - 528с.

7. Загальна теорія держави і права: Навч. посібн. / За ред. В.В. Копейчікова. - К., 1997. - 540с.

8. Иоффе О. С. "Розвиток цивілістичної думки в СРСР". - М., 2000. - 795с.

9. Радянське цивільне право / За ред. О.А. Красавчікова. - Т.І. - М, 1985. - 634с.

10. Скакун О.Ф. Теорія держави та права: Підручник.- Харків: Консум; Ун-т внутр. Справ, 2000. - 704с.

11. Цивільне право. / За ред. Ю. К. Толстого та А. П. Сергеєва. - Л.: ЛГУ, 1959. - 573с.

12. Цивільне право України: Навч. посіб. / М. І. Панченко. - К.: Знання, 2005. - 583с.

13. Цивільне право України: Підр. / Є. О. Харітонов, Н. О. Саніахметова. - К.: Істина, 2005. - 776с.

14. Юридичні факти в радянському праві: Навч. посіб. / С. Б. Ісаков. - М.: Юрид. літ., 1984.