Немайнові права фізичної особи

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

1.1 Ознаки, зміст, види особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

1.2 Особисті немайнові права, які виникають непомітно, діють постійно

Розділ 2. Здійснення особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

2.1 Забезпечення здійснення особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

2.2 Обмеження здійснення особистих немайнових прав особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

Розділ 3. Особливості захисту

3.1 Поновлення порушених особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

3.2 Спростування недостовірної інформації

3.3 Механізм забезпечення прав людини у сфері соціального захисту: проблеми гарантій

Висновки

Додатки

Список використаної літератури

Вступ

Закріплення в Конституції України демократичного напрямку розвитку політичної системи й проголошення України правовою державою передбачає, що українська спільнота нині стоїть на межі перетворення на громадянське суспільство, однією з важливих рис якого є загальна повага до приватного життя людини. Однак її рівень в сучасному українському суспільстві є недостатній, про що свідчать численні неправомірні втручання в сферу особистого життя ("касетні" скандали, публікації приватних паперів, фотографій і подробиць інтимного життя осіб без їх дозволу, свавільні проникнення в житло тощо).

Одним з ефективних засобів підвищення поваги до приватності є правова охорона особистого життя людини від неправомірних втручань. Відповідні правові норми, виконуючи свою ідеологічну функцію, виховують у людей цінування свого особистого життя та повагу й невтручання в особисте життя інших. Особливу роль в правовій охороні особистого життя відіграють новели ЦК України від 16 січня 2003 р., в яких знайшли своє розгорнуте закріплення особисті немайнові права фізичних осіб, спрямовані на охорону особистого життя. Зважаючи на новизну цих норм та недостатність практики їх застосування, постає необхідність їх науково-теоретичної розробки.

Теоретичним підґрунтям для подальшого дослідження проблеми цивільно-правової охорони особистого життя стали праці науковців радянського і сучасного періодів: С.С. Алексєєва, І.А. Бірюкова, В.С. Гопанчука, О.В. Дзери, Н.Д. Єгорова, В.А. Жакенова, О.М. Ерделевського, Л.О. Корчевної, О.В. Кохановської, О.А. Красавчикова, Л.О. Красавчикової, Л.В. Красицької, В.А. Кройтора, М.С. Малеїна, М.М. Малеїної, В.П. Паліюка, О.О. Підопригори, Г.Б. Романовського, З.В. Ромовської, С.О. Сліпченка, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Р.О. Стефанчука, В.Л. Суховерхого, Н.В. Устименко, К.А. Флейшиц, Є.О. Харитонова, Ю.С. Червоного, С.І. Чорнооченко, Я.М. Шевченко, Р.Б. Шишки, М.Й. Штефана та ін.

Різноманітність цивільних прав та обов'язків, а також відмінності в характері взаємовідносин суб'єктів цивільного обороту дозволяють використовувати широкий арсенал засобів захисту суб'єктивних цивільних прав та впливу на осіб, які не виконують своїх (абсолютних) обов'язків. Цивільно-правова відповідальність за посягання на особисті немайнові права фізичних осіб і відшкодування шкоди, яке розглядається наукою цивільного права як одна з її форм, є одним із таких засобів захисту, суть якого полягає в покладенні на правопорушника невигідних майнових наслідків.

Відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди ст. 16 ЦК називає загальними способами захисту цивільних прав та інтересів. Вони є найбільш дієвими засобами захисту особистих немайнових прав фізичної особи, оскільки жодна інша галузь права не здатна наділити громадянина такими матеріальними повноваженнями, які юридично захищають недоторканність особистості й спрямовані на відновлення її майнового та морального статусу. Як відзначають деякі фахівці, захищати немайнові блага особи можна й за допомогою інших галузей права (адміністративного, кримінального, трудового), але визначити їх параметри, повноту індивідуальної свободи особистого життя, особистої волі громадянина спроможне тільки цивільне право, адже “наділення правом складає основний сенс і зміст цивільно-правового регулювання” Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. - Свердловск, 1972. - С.72

З огляду на важливість даного питання метою курсової робот є:

- виявити та проаналізувати цивільно-правові норми, що регулюють відносини, пов'язані з особистим життям;

- розглянути сутність і зміст права на особисте життя та особистих немайнових прав, спрямованих на охорону окремих проявів особистого життя;

- визначити форми і способи цивільно-правового захисту особистого життя від неправомірних втручань.

Об'єктом курсової роботи є цивільно-правове регулювання відносин, що складаються з приводу особистого життя.

Предмет курсової роботи складають норми цивільного законодавства, що встановлюють заходи охорони особистого життя фізичних осіб.

Розділ 1. Поняття особистого немайнового права, що забезпечують

соціальне буття фізичної особи

1.1 Ознаки, зміст, види особистих немайнових прав, що забезпечують

соціальне буття фізичної особи

Конституція України у ст. 3 закріпила новий підхід до ієрархії соціальних благ та їх значення і місця у суспільному житті. Так, на сьогодні людина, її життя та здоров'я, честь та гідність, недоторканність та безпека визнаються вищою соціальною цінністю, а це означає, що всі інші блага в системі суспільних пріоритетів є благами нижчого рівня. Такий підхід є абсолютно виправданим і відповідає прагненню України європеїзувати національне законодавство. Адже відповідно до загальносвітових стандартів саме людина та її внутрішній духовний світ визнаються основною передумовою соціального розвитку. Тобто всі інші блага, у тому числі й матеріальні, знаходяться в ієрархії соціальних пріоритетів нижче і є суспільними благами другого порядку. І саме такий підхід до місця і ролі людини та її внутрішнього (духовного) світу в системі соціальних цінностей відповідає міжнародним стандартам прав людини та зумовлює необхідність їх повного і всебічного регулювання та охорони на галузевому рівні, насамперед нормами цивільного права.

Необхідно підкреслити, що найважливіші особисті немайнові права врегульовані Конституцією України.

Особливої уваги заслуговують на ст. ст.27 - 33 Конституції України, в цих статтях закріплюються права людини на життя, на повагу до її гідності, на свободу та особисту недоторканість, на недоторканість житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, на свободу пересування та вільний вибір місця проживання.

Закріплення в Конституції особистих немайнових прав має велике значення для розвитку законності в Україні, але сказати, що закріплення цих прав в Основному Законі вирішує всі проблеми їх захисту, не можна. Підтвердженням цієї думки є Цивільний кодекс України, в якому особистим немайновим правам фізичних осіб присвячується окрема книга (друга), яка складається з трьох глав (19,20,21), У яких вміщено 46 статей. У главі 19 йдеться про загальні положення щодо особистих немайнових прав фізичних осіб. У главі 20 закріплюються природні права фізичних осіб, а в главі 21 вирішуються права, які забезпечують соціальне буття фізичних осіб. Нагальна потреба регулювання особистих немайнових прав Цивільним кодексом України передусім пояснюється тим, що законами України, деяким органам та їх посадовим особам надана можливість втручатися у сферу дії особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб. Так, Законом про оперативно-розшукову діяльність (ст. 8) надано право підрозділам, що проводять таку діяльність, знімати інформацію з каналів зв'язку, застосовувати інші технічні засоби одержання інформації, контролювати телеграфно-поштові відправлення, здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- і відео-зйомок, оптичних та інших технічних засобів. Але не секрет, що при застосуванні всіх цих форм втручання не виключена можливість правопорушень.

Права людини є важливим інститутом, за допомогою якого визначається і регулюється правовий статус особи, визначаються засоби впливу на неї, встановлюються гарантії реалізації та захисту прав і свобод. Прагнення створити демократичне суспільство, необхідність всебічного забезпечення прав і свобод людини виявилися у Декларації про державний суверенітет України, та інших нормативно-правових актах. Задовго до тієї події вперше цивільно-правовий захист честі і гідності було врегульовано в ст. 7 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік у 1961 році.

Визнання та захист прав і свобод сьогодні є спільною турботою держав, які розглядають їх як загально культурну цінність, об'єкт міжнародно-правового регулювання. Україна зобов'язана додержуватися загально прийнятих міжнародних принципів у галузі прав людини, які закріплено в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 року, Загальній декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1984 року, У Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 року та Декларації глав держав - учасниць співдружності незалежних держав про міжнародні зобов'язання у сфері прав людини і основних свобод від 24 вересня 1993 року, законі України “Про уповноваженого ВРУ з прав людини” від 23 грудня 1997 року та Постанові Кабміну України “Про уповноваженого у справах дотримання конвенції про захист прав і основних свобод людини” від 23 квітня 1998 року. Ці зобов'язання відповідають членству України в міжнародному та європейському співтоваристві, зокрема в Раді Європи.

Важливим законодавчим актом в названій сфері є також Закон України “Про ратифікацію конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, першого протоколу і протоколів № 2, 4, 7, 11 до конвенції” від 17 липня 1997 року.

Інституту прав і свобод людини належить центральне місце в Конституції України 1996 року, якій значну кількість становить розділ ІІ “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина”. Це, у свою чергу відкриває перспективи розвитку України як держави, основаної на цінностях прав людини, зобов'язує до перебудови своєї правової системи. Для цього вже існує конституційне підґрунтя, але потребує вдосконалення і чинне законодавство. Неповне регулювання особистих немайнових відносин, не пов'язане з майновими перешкоджає охороні особистих прав та інтересів громадян.

1.2 Особисті немайнові права, які виникають непомітно, діють постійно

Особисті немайнові права в загальному вигляді мають такі ознаки:

а) дані права належать кожній фізичній особі. Це означає, що вони належать всі кожному незалежно від обсягу його правок та дієздатності. При цьому всі фізичні особи рівні в можливості реалізації та охорони цих прав. Однак, як показує аналіз норм Цивільного кодексу України, які врегулюють конкретні види особистих немайнових прав, то далеко не всі права можна визначити такими, що належать усім та кожному. Так, наприклад право на опіку та піклування будучи особистим немайновим правом належить виключно малолітнім, неповнолітнім, недієздатним та особам які обмежені в дієздатності (ст.292 ЦКУ);

б) дані права належать фізичній особі від народження або за законом. Це означає, що підставою їх виникнення є або факт народження, або юридичний факт (подія або дія), який передбачений у законі. Безумовно, переважна більшість особистих немайнових права виникає у фізичної особи з моменту народження, наприклад, право на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканість тощо. При цьому, враховуючи що згідно ст.270 ЦК перелік особистих немайнових прав не є вичерпним то факт належності особі даних прав із моменту народження презюмується. Однак, окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб із іншого моменту, що передбачений у законі, наприклад право на донорство має лише особа з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка досягла 16 років тощо.

в) дані права не мають економічного змісту. Це означає, що стосовно особистих немайнових прав на відміну, наприклад, від майнових фактично неможливо визначити їх вартість у грошовому еквіваленті.

г) дані права тісно пов'язані з фізичною особою. Це означає, що вони не можуть бути відчужені (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від фізичної особи носія цих прав та передані іншим особам. Окрім того, на відміну від майнового права від якого особа згідно з ч.3 ст.12 ЦК може відмовитись, щодо особистого немайнового права така відмова не припустима, тобто особа може не реалізовувати особисте немайнове право, але відмовитись від нього вона не має права. Особлива увага звертається законодавцем на неможливість позбавлення особи цих прав з боку інших осіб. Здебільшого це стосується органів державної влади та місцевого самоврядування, які здійснюючи публічну владу найбільш часто можуть втручатися у сферу особистих немайнових прав людини.

д) дане право належить особі довічно. Це означає, що воно належить фізичній особі з моменту народження, або іншого моменту, що прямо передбачено законом, і аж до моменту смерті. [9, с.116]

Потрібно також відмітити, що для того, щоб визначити певне право як особисте немайнове, необхідно сукупність усіх зазначених ознак. Наявність лише однієї з названих ознак ще не свідчить про те, що це право має природу особистого немайнового. Так, наприклад, аліментні права також наділені тісним зв'язком з особою-носієм, виникають на підставі передбаченій законом, однак відсутність інших загальнообов'язкових ознак не дає підстав зарахувати їх до особистих немайнових прав.

У Конституцію У країни включено такі особисті немайнові права:

ѕ право на життя (ст.27 КУ),

ѕ право на охорону здоров'я (ст. 49 КУ),

ѕ право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50 КУ),

ѕ право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29 КУ),

ѕ право на повагу до гідності та честі (ст. 28 КУ),

ѕ право на таємницю листування та іншої кореспонденції (ст. 31 КУ), право на недоторканість житла (ст. 30 КУ),

ѕ право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування (ст. 33 КУ),

ѕ право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54 КУ).

Однак даний перелік не є вичерпним, тому він може бути доповнений як самою Конституцією України, та і ЦК та іншими законами [1, с. 48], оскільки передбачити повний перелік даних прав у законах уявляється нереальним, і тому законодавець встановлює можливість розширювального тлумачення особистих немайнових прав, навіть незалежно від того, чи закріплені вони в законі чи ні. При цьому за основу повинно братись те, чи відповідає дане особисте немайнове право вимогам, які висуваються до даного виду цивільних прав, що передбачено у ст. 269 ЦКУ.

Таким чином, законодавець фактично відмовляється від теорії “дарованих” прав, які надані особі доброю волею держави чи законодавця, і визначає їхній природний характер.

Певною проблемою є також із визначенням і правової природи цих прав. Інколи висловлюється думка про те, що оскільки особисті немайнові права передбачені Конституцією України, то вони мають конституційно-правову природу. Однак Конституція України закріплює тільки загальні засади правового регулювання суспільних відносин, а вже більш детальний розвиток вони дістають у галузевому законодавстві, зокрема в цивільному. Саме тому природа даних прав повинна визначатися з урахуванням того законодавства, яким безпосередньо регулюються та охороняються відповідні суспільні відносини. Адже ніхто не буде заперечувати цивільно-правову природу права власності, тільки внаслідок того, що загальні засади права власності передбачені в ст. 41 Конституції України. [1, с. 272]

Для зручної правозастосування зазначені особисті немайнові права класифікують залежно від їх цільового призначення на:

– особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи (глава 21 ЦК);

– особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 22 ЦК) (додаток 1)

Зміст будь-якого суб'єктивного права складає сукупність його повноважень. До повноважень, які складають загальний зміст особистих немайнових прав законодавець зараховує можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя. Однак з огляду на те, що загальні повноваження, які складають зміст будь-якого суб'єктивного права, можуть бути згруповані за трьома напрямками:

– повноваження на власні дії, тобто можливість здійснювати носію даного права певні передбачені законом активні діяння, що спрямовані на реалізацію свого права;

– повноваження вимагати певних дій з боку інших осіб, тобто можливість задля реалізації свого права вимагати певної поведінки від інших осіб;

– повноваження вимагати захисту свого порушеного права, тобто можливість застосовувати передбачені законом засоби впливу на особу, яка порушила, створила загрозу порушення, оспорює чи не визнає відповідне право, слід зауважити, що стосовно особистих немайнових прав законодавець не виділяє конкретних загальних активних повноважень.

З огляду на неоднорідність даної категорії прав неможливо сформулювати повноваження, які мали універсальний характер для всіх без винятку особистих немайнових прав. І тому законодавець обмежився лише загальною вказівкою більш детально конкретизуючи її щодо кожного конкретного права окремо.

Однак серед науковців немає єдиної точки зору щодо однаковості критерію класифікації особистих немайнових прав.

Відповідно до глави 22 ЦК України, до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують соціальне буття людини слід відносити: право на ім'я; право на честь, гідність та ділову репутацію; право на індивідуальність; право на зображення та голос; право на особисте життя; право на особисті папери та таємницю кореспонденції; право на інформацію; право на свободу творчості; право на вибір роду занять; право на місце проживання; право на недоторканність житла; право на пересування; право на свободу об'єднань; право на мирні зібрання.

Ім'я є найдавнішим юридичним способом індивідуалізації фізичної особи. Воно складається, як правило, з імені, прізвища та по батькові.

Аналізуючи право на ім'я (статті 294 - 296 ЦК України), слід зауважити, що воно містить у собі:

- право на володіння, користування та розпорядження іменем, яке забезпечує особі можливість бути носієм імені (володіння), використовувати (платне чи безоплатно) своє ім'я у всіх сферах суспільних відносин, рівно як і розголошувати своє ім'я, давати дозвіл розголошувати своє ім'я, чи заборонити розголошувати своє ім'я (користування), а також вирішувати фактичну долю свого імені, наприклад, передавати його дітям, змінювати його у випадку досягнення повноліття, одруження, розлучення тощо.

- право вимагати звертатись до особи по імені полягає в тому, що ніхто не має права на довільне спотворення в написанні чи вимові імені. Будь-яке спотворення є порушенням цього права. У випадку перекручення імені фізичної особи (наприклад, у засобах масової інформації, під час спілкування тощо) воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні (ч. 3 ст. 294 ЦК України);

- право на псевдонім - це право використовувати для своєї індивідуалізації вигадане ім'я (псевдонім). Це право поширюється і на використання особою права на астронім (зазначення свого імені у вигляді набору друкованих знаків, наприклад “зірочок”);

- право вимагати зупинити незаконне використання свого імені, під яким слід розуміти заборону будь-якого порушення права на ім'я. Подібним до права на ім'я є право на присвоєння імені (статті 145 - 147 СК України). Сутність цього права полягає у наданні імені фізичній особі до того моменту, поки вона ще не в змозі реалізувати вказане право самостійно. Цим правом наділені батьки, усиновлювачі, опікуни, а в окремих випадках органи опіки та піклування чи суд. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 294 ЦК України, вибір імені можливий з урахуванням національних традицій (наприклад, подвійне чи потрійне ім'я, відсутність по батькові тощо) .

Під поняттям “честь” слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Гідністю є внутрішня самооцінка особою своїх якостей. Суміжним із даними поняттями є поняття “ділової репутації”, що містить усталену зовнішню оцінку фізичної чи юридичної особи у сфері підприємницьких відносин. Дані особисті немайнові блага мають бути недоторканними від будь-яких посягань ззовні.

Право на честь, гідність та ділову репутацію у ЦК України не передбачено. Замість цих прав передбачені “право на повагу до гідності та честі” (ст. 297 ЦК України), а також “право на недоторканність ділової репутації” (ст. 299 ЦК України). Проте певна обмеженість зазначених прав у позитивному аспекті, а також невизначеність поняття “повага” дає підстави говорити, що фізичні особи наділені більш розширеним особистим немайновим правом на честь, гідність та ділову репутацію, а саме:

- право на гідність - це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті;

- право на честь - це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) при дотриманні морально-етичних і правових норм з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею;

- право на ділову репутацію - це право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її як підприємця та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею. При цьому слід зазначити, що у правовому суспільстві, де основним принципом є рівність прав усіх, потрібно захищати не лише ділову репутацію підприємців, а й репутацію усіх членів суспільства взагалі незалежно від сфери їх професійної діяльності.

Саме тому сьогодні назріла потреба законодавчої регламентації більш широкого права - права на репутацію, яким охоплювалось би право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її як фахівця у будь-якій сфері професійної чи іншої діяльності та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи чи окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки і користування нею.

Суміжним з даним правом є право на повагу до тіла померлої особи та місця її поховання, яким наділені члени сім'ї та родичі померлого. Сутність цього права полягає в обов'язку шанобливого ставлення до тіла померлої особи та місця її поховання, а також у забороні глуму над ними (ст. 298 ЦК України).

Під поняттям “індивідуальність” потрібно розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших індивідуумів. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укладач і головн. ред. В.Т. Бусел. - К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2001.

У зв'язку з цим, право на індивідуальність полягає в тому, що фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 300 ЦК України). Реалізація цього права не лише стверджуватиме у суспільстві повагу до особистості, але й забезпечить його динамічний розвиток. Однак дане право також має певні межі, до яких слід віднести встановлення спеціального порядку або заборону тієї чи іншої поведінки, яка хоч і забезпечує розвиток індивідуальності, проте заборонена законом або суперечить моральним засадам суспільства.

Близьким до права на індивідуальність є право на зображення та голос, яке не знайшло свого місця в ЦК України, однак наявність окремих цивільно-правових норм свідчить про те, що реалізація та охорона цього права здійснюється у межах цивільного права.

Під поняттям “зображення” слід розуміти зовнішність, фігуру, фізичні дані, одяг тощо, а також сукупність усіх цих елементів (стиль). Поняттям “голос” охоплюються не тільки певні звуки, що відтворюються у формі слів, мелодій тощо, але й мова як взаємозв'язок між цими звуками, з усіма своїми особливостями (тембр, заїкання, невимова окремих звуків, говір тощо). Право на зображення та голос полягає в можливості визначати, використовувати і розпоряджатися своїм зображенням, голосом та його записом. Однак дане право має відповідні обмеження, які зводяться до того, що представники окремих професій повинні дотримуватися певних вимог щодо свого зображення, наприклад, працівники міліції, судді, лікарі тощо. Кожна фізична особа має своє особисте життя, під яким слід розуміти її поведінку поза межами виконання будь-яких суспільних обов'язків. Така поведінка є різноманітною і тому право на особисте життя не визначає конкретні активні дії, які має право вчиняти носій даного права, а лише вказує на те, що фізична особа сама визначає своє особисте життя (ст. 301 ЦК України).

До змісту цього права включається також і передбачена законом можливість фізичної особи або ознайомлювати зі своїм особистим життям інших осіб, або зберігати своє особисте життя у таємниці. Однак це право також має певні обмеження, наприклад, коли обставини особистого життя є доказом у кримінальній справі.

Суміжним з правом на особисте життя є право на особисті папери (ст. 303 ЦК України). До особистих паперів фізичної особи належать документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо. Право на особисті папери містить як право власності на ці папери (що є майновим правом і полягає у можливості володіння, користування та розпорядження особистими паперами), так і право на їх недоторканність. Під поняттям “недоторканність особистих паперів” слід розуміти, що ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опублікування, допускається лише за згодою фізичної особи (осіб), якої (яких) вони стосуються, а у випадку її (їх) смерті - за згодою її (їхніх) дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає - батьків, братів та сестер. Обмеженим це право може бути у випадку, коли будь-які особисті папери передані до фонду бібліотек або архівів з додержанням прав заінтересованих осіб. У цьому випадку фізична особа має право вільно ознайомлюватися і використовувати вказані особисті папери, зокрема шляхом опублікування (ст. 305 ЦК України).

Протиставленням до права на особисте життя є право на інформацію, оскільки вони захищають дві різні сфери інтересів - приватного та публічного. Інколи найбільш складним є саме встановлення тієї межі, де публічні інтереси починають порушувати інтереси приватні. Згідно із законом, інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Згідно зі ст. 302 ЦК України право на інформацію - це передбачена законом можливість збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Однак зазначені дії не стосуються інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи.

Фізична особа, відповідно до ст. 309 ЦК України, має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що полягає у можливості вільного вибору сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості. Досить важливою гарантією цього права є передбачена законодавцем заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів творчої діяльності.

Подібним до права на свободу творчості є право на вибір роду занять (ст. 312 ЦК України), під яким слід розуміти передбачену законом можливість вільно на власний розсуд обирати та змінювати рід занять, виконувати певну роботу або обіймати певні посади. Гарантією цього права є заборона до примушення виконання роботи.

Право на місце проживання фізичної особи є комплексним особистим немайновим правом фізичної особи, до якого належать:

- право мати місце проживання - це передбачена законом можливість утримувати на певному речовому праві житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де дана особа постійно, переважно або тимчасово проживала би (ч. 1 ст. 310 ЦК України);

- право на вільний вибір та зміну місця проживання, тобто передбачена законом можливість вільно обрати той населений пункт, де розташовувалося б місце проживання, а також змінювати його у разі необхідності (ч. 2 ст. 310 ЦК України). Однак це право може обмежуватись випадками, передбаченими законом.

Суміжним з даним правом є право на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України), під яким слід розуміти можливість фізичної особи дозволити проникнути до житла лише за її згодою або за вмотивованим рішенням суду. Це право може бути обмежене у невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна, або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

До права на пересування, відповідно до ст. 313 ЦК України, слід відносити можливість фізичних осіб вільно пересуватися по території України (після 14 років), виїхати за її межі і безперешкодно повернутися в Україну (після 16 років), а також вільно визначати місце свого перебування, обирати способи і засоби пересування. До досягнення фізичними особами визначеного вище віку вони мають право пересуватися відповідно по території України чи за її межами лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів чи піклувальників та в їх супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Право на свободу об'єднання, відповідно до ст. 314 ЦК України, передбачає можливість фізичних осіб за власною ініціативою об'єднуватися у політичні партії та громадські організації. При цьому законом, статутами об'єднання громадян можуть бути встановлені вимоги до особи, згідно з якими вона може бути засновником цього об'єднання або її членом. Фізичні особи, згідно зі ст. 315 ЦК України, мають право на мирні збори, куди належить передбачена законом можливість вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону.

1.2 Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття, які

виникають непомітно, діють постійно

До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити: право на життя; право на здоров'я; право на безпечне довкілля; право на свободу та особисту недоторканність; право на сім'ю, опіку, піклування та патронатне виховання.

Згідно ч. 1 ст. 281 ЦК України кожна фізична особа має невід'ємне право на життя. Законодавець не визначає ні особистого немайнового блага “життя”, ні самого “права на життя”. Проте, на підставі аналізу чинного законодавства у теорії цивільного права поняттям “право на життя” розуміють таке особисте немайнове право, яке об'єднує два основних аспекти: право на власне життя та право давати життя іншим.

Право на власне життя містить активний та негативний зміст, до яких, зокрема, слід відносити:

– право на фізичне існування, під яким слід розуміти природне право фізичної особи на існування як біологічного, психічного та соціального організму;

– право на фізичну (природну) смерть об'єднує передбачену ч. 4 ст. 281 ЦК України абсолютну заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя (активна евтаназія);

– право на медичні, наукові та інші досліди, тобто юридичне закріплена можливість проведення над повнолітньою фізичною особою різноманітних дослідів лише за умови її вільної згоди (ч. 3 ст. 281 ЦК України);

– право на усунення небезпеки, що загрожує життю, має можливість будь-якими не забороненими законом способами захищати від протиправних посягань своє життя, а також життя інших людей (ч. 2 ст. 281 ЦК України) і вимагати усунення небезпеки, яка загрожує життю людини, що створена внаслідок підприємницької або іншої діяльності (ст. 282 ЦК України).

Право давати життя іншим є складовою частиною загального права на життя. Призначення цього права полягає у виконанні людиною її священної місії - продовження людського роду. Безперечно, основним повноваженням, що складає зміст права давати життя іншим, є можливість виконання репродуктивної функції природним шляхом. Однак треба звернути увагу на те, що, крім даного повноваження, право давати життя іншим - це:

- право на стерилізацію, тобто юридичне гарантована можливість проведення медичної операції, що має на меті позбавлення біологічного організму здатності до репродуктивності (відтворення). Даним правом згідно ч. 5 ст. 281 ЦК України наділені повнолітні фізичні особи (як чоловік, так і жінка).

– право на штучне переривання вагітності, яким відповідно до ч. 6 ст. 281 ЦК України наділені лише жінки, за умови, що вагітність не перевищує 12 тижнів.

– право на штучне запліднення та перенесення зародка в організм жінки, яке має повнолітня жінка за медичними показаннями (ч. 7 ст. 281 ЦК України).

Життя є доволі різноманітне в усіх своїх проявах і з суспільним розвитком можуть виникати все нові повноваження особи щодо власного життя, тому даний перелік прав є лише орієнтовним і не претендує на вичерпність.

З правом на життя тісно пов'язане право на здоров'я. Згідно з чинним законодавством під поняттям “здоров'я” слід розуміти стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

Право на здоров'я є поняттям значно ширшим від передбаченого Конституцією України “права на охорону здоров'я”. І навіть попри те, що для збереження нормативної відповідності зі ст. 49 Конституції України ЦК України також дублював норму про “право на охорону здоров'я” (ст. 283), аналіз чинного законодавства дає нам усі передумови вважати, що цивільне законодавство закріплює саме “право на здоров'я” в його позитивному і негативному змісті.

Право на здоров'я містить:

- право на надання медичної допомоги (ст. 284 ЦК України), яке об'єднує цілу низку інших прав. Це право вимагати надання кваліфікованої медичної допомоги. При цьому фізичні особи, які досягли 14 років, відповідно до ч. 3 зазначеної статті реалізують це право за власною волею або ж і проти їх волі, за умови, що внаслідок хвороби або каліцтва ця особа перебуває у стані, що є небезпечним для життя, і не може повною мірою оцінити того, що відбувається з нею (ч. 5 ст. 284 ЦК України).

- право на медичне страхування, передбачене ст. 49 Конституції України, означає можливість особи використати загальнообов'язкове та добровільне медичне страхування на підставах та в порядку, визначеному чинним законодавством.

- право на інформацію про стан свого здоров'я (ст. 285 ЦК України) - це право фізичної особи на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я, крім випадків, коли ця інформація може погіршити стан її здоров'я, стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, або зашкодити процесу лікування.

– право на таємницю про стан свого здоров'я (ст. 286 ЦК України) містить право фізичної особи не розголошувати та вимагати від інших осіб нерозголошення інформації про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Гарантією цього права виступає пряма заборона законодавця вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Однак це право може бути обмежене. Так, наприклад, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я (ст. 30 СК України);

– право на усунення небезпеки, що загрожує здоров'ю, тобто можливість особи будь-якими не забороненими законом способами захищати від протиправних посягань своє здоров'я, здоров'я інших фізичних осіб (ч. 2 ст. 281 ЦК України), а також вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю (ст. 282 ЦК України).

Окрім зазначених прав, до змісту права на здоров'я законодавець включає також цілу низку прав щодо перебування осіб у стаціонарі, які полягають у тому, що фізична особа, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному медичному закладі, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ст. 287 ЦК України).

Доволі близьким до двох попередніх особистих немайнових прав є право на безпечне довкілля. Під поняттям “довкілля” слід розуміти усе те, що оточує особу: навколишнє природне середовище, предмети праці та побуту, харчові продукти тощо.

Під правом на безпечне довкілля, згідно зі ст. 293 ЦК України, слід розуміти:

– право на безпечне для життя і здоров'я довкілля - це передбачена законом можливість вимагати, щоб довкілля особи створювало для неї безпечні, сприятливі умови проживання, праці, навчання, побуту тощо, тобто забезпечити їй життя гідне людини. Дане право забезпечується визнанням незаконною будь-якої діяльності, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, та можливістю вимагати від кожного припинення такої діяльності;

– право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто можливість безперешкодного отримання повної та достовірної інформації про якість харчових продуктів і предметів побуту, про умови проживання, праці, навчання тощо.

Специфікою даного права є його додаткова регламентація нормами екологічного законодавства (наприклад, шляхом встановлення системи граничне допустимих викидів та скидів, гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів, гранично допустимих рівнів фізичних впливів на навколишнє природне середовище тощо), законодавства про охорону праці, стандартизацію, сертифікацію, метрологію, низку державних стандартів, будівельних норм і правил та ін. Одним з особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та особисту недоторканність. Дане право складається з двох взаємопов'язаних складових: права на свободу (ст. 288 ЦК України) та права на особисту недоторканість (ст. 289 ЦКУ) Право на свободу - це юридичне закріплена можливість особи діяти на власний розсуд відповідно до своїх інтересів та мети.

Однак право на свободу не слід розглядати як закріплену законом вседозволеність. Воно також повинно мати передбачені законом межі, оскільки неконтрольована свобода людини може перерости у свавілля. Реалізація права на свободу забезпечується передбаченою законом забороною будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання наркотичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу. Окрім цього, одним із видів гарантій дотримання цього права є також і заборона тримання фізичної особи в неволі, можливість затримання особи лише у випадках і в порядку, встановлених законом, арешту або тримання під вартою не інакше як за вмотивованим рішенням суду.

З правом на свободу тісно поєднано право на особисту недоторканність, під яким слід розуміти передбачену законом заборону фізичного, психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з боку інших осіб. До змісту права на особисту недоторканність слід віднести заборону катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання, а також фізичного покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних. Також правом на особисту недоторканність охоплюється право на розпорядження щодо передачі після смерті фізичної особи своїх органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам (ч. 4 ст. 289 ЦК України), а також право особи на донорство крові, її компонентів, органів, інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин (ст. 290 ЦК України). Досить важливим у системі особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на сім'ю, опіку, піклування та патронатне виховання. Дане право також складається з чотирьох складових: 1) право на сім'ю (ст. 291 ЦК України); 2) право на опіку; 3) право на піклування (ст. 292 ЦК України); 4) право на патронатне виховання (гл. 20 СК України).

До права на сім'ю належать:

- право на створення сім'ї (ч. 1 ст. 4 СК України), що містить у собі передбачену законом можливість фізичних осіб, які досягли шлюбного віку, а в передбачених законодавством випадках і фізичних осіб, що не досягли шлюбного віку, створювати сім'ю на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства;

- право на вибір осіб, які утворюватимуть сім'ю, що містить у собі можливість як вільного вибору партнера за шлюбом, так і можливість вибору батьків, народжувати чи всиновлювати їм дітей і яку кількість, а також можливість вимагати у повнолітніх осіб вийти зі складу сім'ї за умов та на підставах, передбачених законом;

- право на перебування в сім'ї, до якого слід відносити передбачену законом можливість фізичних осіб, незалежно від віку, жити в сім'ї (ст. 4 СК України). З досягненням повноліття фізична особа сама вирішує, чи перебувати їй у сім'ї, чи ні. Що ж стосується дітей, то вони перебувають у сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживають;

– заборона розлучення з сім'єю попри волю особи означає, що фізична особа, згідно з ч. 2 ст. 291 ЦК України, не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, наприклад, позбавлення волі за вчинення злочину тощо.

Правом на опіку наділена фізична особа, яка є малолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізична особа, яка визнана недієздатною. Правом па піклування наділена фізична особа, яка є неповнолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізична особа, яка обмежена у дієздатності. Дитина, яка є сиротою або за інших причин позбавлена батьківського піклування, має право на патронатне виховання, тобто на виховання у сім'ї іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття за сплатним договором про патронат, який укладається між патронатним вихователем та органами опіки і піклування.

Розділ 2. Здійснення особистих немайнових прав, що забезпечують

соціальне буття фізичної особи

2.1 Забезпечення здійснення особистих немайнових прав фізичної

особи, що забезпечують соціальне буття

Здійснення особистих немайнових прав фізичної особи підпорядковується загальним правилам стосовно здійснення цивільних прав, встановленим ст. 12 ЦК. Крім того, важливим є те, що здійснення особистих немайнових прав -- це одна із стадій їх реалізації, під час якої фізична особа, вчиняючи юридичне значимі діяння (дії або бездіяльності) безпосередньо або через інших осіб трансформує об'єктивно існуюче право, у вигляді норми права, в право суб'єктивне, у вигляді створених для себе прав та обов'язків.

Фізична особа повинна сама вчиняти юридичне значимі дії, які спрямовані на реалізацію відповідних особистих немайнових прав.

Однак в окремих випадках, фізична особа внаслідок тих чи інших обставин, які переважно пов'язані з недостатнім життєвим досвідом чи станом здоров'я, не здатна самостійно реалізовувати особисті немайнові права. І тому ЦК передбачає спеціальні випадки, коли можливе здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб іншими особами. Так, зокрема, визначається, що в інтересах:

а) малолітніх осіб особисті немайнові права можуть здійснюватись їх батьками (усиновителями) та опікунами;

б) неповнолітніх осіб -- їх батьками (усиновителями) та піклувальниками;

в) осіб, які визнані судом недієздатними -- їх опікунами;

г) повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть здійснювати свої особисті немайнові права, і не визнані при цьому недієздатними -- їх піклувальниками.

В ідеальному варіанті будь-яке здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб повинно проходити безперешкодно, своєчасно та в повному обсязі. Принаймні відповідні гарантії повинні надаватись особі з боку держави та територіальних громад, які діють в особі відповідних органів.

Конституція України і інші закони забезпечують здійснення фізичною особою своїх особистих немайнових прав. При цьому дане забезпечення повинно проходити не лише шляхом заборон щодо порушення цими органами тих чи інших особистих немайнових прав фізичних осіб, але й шляхом покладення на них обов'язку здійснювати відповідні діяння, які спрямовані на допомогу фізичним особам в здійсненні та захисті цих прав.

Однак для повноти забезпечення здійснення фізичними особами особистих немайнових прав ЦК вводить загальне правило, згідно якого діяльність фізичних та юридичних осіб не може зрушувати особисті немайнові права інших фізичних осіб, незалежно від того, чи пов'язані вони певними взаємними правами та обов'язки один щодо одного, чи ні. Цим самим етично узаконюється загальна заборона здійснювати діяльність, якою можуть бути порушені особисті немайнові права, внаслідок чого вона пускається неправомірною.

Органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень забезпечують здійснення фізичною особою особистих немайнових прав (ст..273).

Однак забезпечення здійснення особистих немайнових прав тільки з боку органів державної влади, влади АРК та місцевого самоврядування було б не зовсім повною гарантією. Адже особа вступає в суспільні відносини не тільки з органами публічної влади а й з іншими учасниками суспільних відносин. І саме ці учасники суспільних відносин, які не наділені публічно-владними повноваженнями, також можуть своїми діями перешкоджати своєчасному та повному здійсненню фізичною особою своїх особистих немайнових прав. А для усунення таких негативних наслідків їхньої діяльності законодавець вводить правило, згідно з яким юридичні особи, їх працівники зобов'язані утримуватися від дій якими ці права можуть бути порушені.

Для повноти забезпечення здійснення фізичними особами особистих немайнових прав законодавець вводить загальне правило, згідно з яким діяльність фізичних та юридичних осіб, незалежно від того, чи пов'язані вони певними взаємними правами та обов'язками один щодо одного, чи ні. Цим самим фактично узаконюється загальна заборона здійснювати діяльність, якою можуть бути порушені особисті немайнові права, внаслідок чого вона презюмується неправомірною.

Юридичні особи, їх працівники, окремі фізичні особи, професійні обов'язки яких стосуються особистих немайнових прав фізичної особи, зобов'язані утримуватися від дій, якими ці права можуть бути порушені.

Діяльність фізичних та юридичних осіб не може порушувати особисті немайнові права.

Незважаючи на пріоритетність особистих немайнових прав порівняно з іншими цивільними правами на їх невідчужуваність від особи носія та неможливість відмови від них чи позбавлення їх збоку інших осіб, законодавець передбачає можливість обмеження особистих немайнових прав фізичної особи за обсягом та змістом. Тобто дані права не можуть бути визнані абсолютними, такими, що здійснюються фізичними особами незалежно від будь яких обставин.

2.2 Обмеження здійснення особистих немайнових прав фізичної особи,

що забезпечують соціальне буття

Незважаючи на пріоритетність особистих немайнових прав порівняно з іншими цивільними правами, на їх невідчужуваність від особи носія та неможливість відмови від них чи позбавлення їх з боку інших осіб, ЦК (ст..274) передбачає можливість обмеження особистих немайнових прав фізичної особи за обсягом та змістом. Тобто, дані права не можуть бути визнані абсолютними, тобто такими, що здійснюються фізичними особами незалежно від будь-яких обставин.

Коментована стаття не передбачає конкретних обставин, за яких особисті немайнові права можуть бути обмежені. Натомість встановлюється правило, за яким зазначається ієрархічність обмеження особистих немайнових прав. Так, зокрема, якщо особисте немайнове право встановлюється в Конституції України, то і обмежено воно може бути виключно Конституцією України (ст. 64 Конституції України), а не в ЦК чи іншими законами. Так, наприклад, окремі особисті немайнові права, що передбачені Конституцією України, наприклад, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції України) тощо можуть обмежуватись в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч.2 ст. 64 Конституції України). При цьому, якщо особисте немайнове право передбачене в Конституції України і після цього відтворене в ЦК чи іншому законі, то його обмеження все одно можливе тільки у випадках, якщо це передбачено в Конституції України.

Натомість, якщо особисте немайнове право встановлюється в ЦК чи в законах, то обмежене воно може бути відповідно тільки ними. Так, зокрема, право на індивідуальність (ст. 300 ЦК) може бути обмежене у випадках, якщо його реалізація заборонена законом чи суперечить моральним засадам суспільства. При цьому слід розрізняти загальні межі реалізації особистих немайнових прав (див. коментар до ст. 13 ЦК) і спеціальні межі, які характерні лише окремим особистим немайновим правам, наприклад, право на інформацію про стан здоров'я фізичної особи може бути обмежене, коли інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я, або погіршити стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, зашкодити процесові лікування (ч.3 ст. 285 ЦК).

Ще одне питання стосується того, що оскільки перелік особистих немайнових прав є не вичерпним (ч.3 ст. 270 ЦК), то яким чином можна обмежити особисті немайнові права фізичних осіб, які не передбачені ані в Конституції України, ані в ЦК або інших законах. У цьому випадку слід застосовувати загальні положення про обмеження цивільних прав.

Розділ 3. Особливості захисту

Закріплення та регулювання особистих немайнових прав ставить питання і про їх ефективний захист.