Особливості застосування заходів процесуального примусу

12. Запобіжний захід скасовується:

- при закритті кримінальної справи (ч. 1 ст. 214 КПК);

- при постановленні виправдувального вироку (ч. 9 ст. 335 КПК). Якщо підсудний перебуває під вартою, то суд негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання (ст. 342 КПК);

- при постановленні вироку, яким підсудного звільнено від відбування покарання або засуджено до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі.

2.3 Процесуальна характеристика окремих запобіжних заходів

Згідно зі статтею 149 КПК України систему запобіжних заходів складають:

1) підписка про невиїзд;

2) особиста порука;

3) порука громадської організації або трудового колективу;

3-1) застава;

4) взяття під варту;

5) нагляд командування військової частини.

Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підозрюваного, яке застосовується з підстав і в порядку, передбачених статтями 106, 115, 165-2 цього Кодексу.

Окрім названих у ст. 149 КПК України запобіжних заходів до неповнолітнього обвинуваченого може бути вжито спеціальний запобіжний захід, передбачений ст. 436 КПК України, який полягає в тому, що від батьків, опікунів, піклувальників неповнолітнього обвинуваченого або від адміністрації дитячої установи, в якій він виховується, відбирається письмове зобов'язання про забезпечення ними належної поведінки неповнолітнього та його з'явлення до слідчого, прокурора і в суд за викликом.

Особи, які дають таке зобов'язання, попереджаються про характер обвинувачення, пред'явленого неповнолітньому, та про їх відповідальність у разі його нез'явлення в органи слідства або в суд.

На батьків, опікунів та піклувальників, які не забезпечили з'явлення неповнолітнього обвинуваченого за викликом, може бути накладено грошове стягнення в тому ж порядку, який встановлено для поручителів при застосуванні запобіжного заходу у вигляді особистої поруки.

До осіб з числа адміністрації дитячої установи, з вини яких не було забезпечено з'явлення неповнолітнього, можуть бути вжиті заходи дисциплінарного або громадського впливу.

Питання про застосування таких заходів вирішується представником органу розслідування або судом в окремій ухвалі.

Слідчий, прокурор, суд, приймаючи рішення про застосування даного запобіжного заходу, повинні перевірити, чи в змозі особа, якій доручається нагляд за неповнолітнім, в силу свого характеру і стану здоров'я, кола обов'язків та ставлення до їх виконання, моральних якостей забезпечити реальний нагляд за поведінкою обвинуваченого і його з'явлення за викликом.

Процесуальну характеристику запобіжних заходів, на мою думку, найбільш зручно та доцільно провести за логіко-правовою схемою, запропонованою Л.М. Лобойко:

1) визначення запобіжного заходу;

2) спосіб запобігання;

3) мета застосування;

4) підстави застосування;

5) умови застосування;

6) процесуальний порядок застосування;

7) строк дії;

8) юридична відповідальність за порушення.

2.3.1 Процесуальна характеристика ізоляційних запобіжних заходів

Процесуальна характеристика ЗАТРИМАННЯ.

1. Затримання - це тимчасова ізоляція підозрюваної у вчиненні злочину особи шляхом поміщення її до спеціальної установи.

До прийняття Конституції України затримання вважали невідкладною слідчою дією. В частині 3 ст. 29 Конституції України вперше було зазначено, що затримання є тимчасовим запобіжним заходом. Пізніше - в ході "малої судової реформи" - затримання отримало такий "статус" в кримінально-процесуальному законі - ч. 2 ст. 149 КПК. Хоча до цього часу вчені дискутують: затримання є запобіжним заходом, чи слідчою дією.

Кримінально-процесуальне затримання слід відрізняти від:

- фізичного затримання особи на місці вчинення злочину або з поличним (п. 2 ст. 94 КПК), що має характер захоплення і його можуть здійснити як представники влади, так і окремі громадяни;

- доставки особи до правоохоронного органу на строк до однієї години в порядку, передбаченому законодавством України про адміністративні правопорушення;

- затримання особи (до 3 годин) в адміністративному порядку. Зазначені дії відрізняються від кримінально-процесуального затримання за метою, мотивами, підставами, умовами, суб'єктами, строками, порядком здійснення.

2. Спосіб запобігання: обмеження свободи підозрюваного шляхом поміщення його до спеціальної установи: ізолятора тимчасового тримання або на гауптвахту (для військовослужбовців).

3. Мета затримання:

1. З'ясувати причетність затриманого до злочину;

2. Вирішити питання про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (тому затримання називають тимчасовим запобіжним заходом, оскільки протягом строку затримання вирішується питання про необхідність обрання "постійного" заходу - взяття під варту).

4. Підстави застосування. Згідно із ч. 1 ст. 106 КПК особу може бути затримано за підозрою у вчиненні злочину лише за наявності однієї з таких підстав:

1) якщо цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2) якщо очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на певну особу, що саме вона вчинила злочин;

3) якщо на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину;

4) за наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо мала місце хоча б одна з підстав:

- ця особа намагалася втекти;

- вона не має постійного місця проживання;

- не встановлено особи підозрюваного.

5. Умова застосування затримання: за злочин, у вчиненні якого підозрюють особу, може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі.

6. Процесуальний порядок застосування затримання. За наявності підстав до затримання орган дізнання (слідчий, прокурор):

1. Роз'яснює особі право мати побачення із захисником з моменту затримання, про що складається протокол (ч. 2 ст. 21 КПК України);

2). Складає протокол затримання, в якому роз'яснює затриманому його права та обов'язки (ч. З ст. 106 КПК);

3. Копію протоколу з переліком прав і обов'язків негайно:

- вручає затриманому;

- направляє прокуророві (на вимогу прокурора надсилає йому також матеріали, що були підставою для затримання);

4. Негайно повідомляє про затримання особи одного з її родичів.

Якщо затримано співробітника кадрового складу розвідувального органу, то повідомляє цей орган. Затримання і пов'язані з цим обшук особи та огляд речей кадрового співробітника розвідувального органу при виконанні ним своїх службових обов'язків здійснюються тільки в присутності офіційних представників цього органу (ч. 2 ст. 20 Закону України від 22 березня 2001 р. "Про розвідувальні органи України").

У разі затримання помічника-консультанта народного депутата правоохоронні органи зобов'язані невідкладно повідомити про це народного депутата (ч. 5 ст. 34 Закону України "Про статус народного депутата України");

5. Поміщає затриманого до місця попереднього ув'язнення (ізолятора тимчасового тримання);

6. У разі оскарження затримання до суду, скаргу негайно надсилає начальник місця попереднього ув'язнення до суду (порядок розгляду суддею таких скарг регламентовано в ч. 7 ст. 106 КПК);

7. Якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи попереднього ув'язнення, начальник місця ув'язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення: про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.

7. Строк затримання - до 72 годин.

Строк починається з моменту фактичного затримання особи, а закінчується - моментом:

· звільнення її, якщо підозра не підтвердилась;

· обрання запобіжного заходу, не пов'язаного із позбавленням волі;

· обрання судом запобіжного заходу - взяття під варту.

Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя, який розглядає подання органу дізнання (слідчого, прокурора) про взяття особи під варту, вправі продовжити затримання до 10, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого - до 15 діб, про що виносить постанову (ч. 8 ст. 165-2 КПК).

Військовослужбовця, який вчинив діяння з ознаками злочину, можна тримати на гауптвахті Служби правопорядку строком до З діб, сповістивши протягом доби органи, які проводять досудове слідство, та органи прокуратури, начальника гарнізону і відповідного органу управління Служби правопорядку (ч. З ст. 82 Закону України від 24 березня 1999 р. "Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України").

Згідно з ч. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (підписано в Римі 4 листопада 1950 р., ратифіковано Україною 17 липня 1997 р.) кожна людина, позбавлена волі внаслідок затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якшо затримання є незаконним. Тому положення українського закону суперечать вимогам цієї Конвенції та Конституції України, в якій не згадано про продовження судом терміну затримання особи.

Капітан судна має право затримати особу, яку підозрюють у вчиненні кримінально караного діяння, до переданим її відповідним правоохоронним органам у першому порту України. За необхідності капітан судна може відправити цю особу і матеріали дізнання в Україну на іншому судні, зареєстрованому в нашій державі (ч. 2 ст. 67 Кодексу торговельного мореплавства України).

8. Юридична відповідальність за порушення.

Кримінально-правова:

· затриманого - за втечу з місця попереднього ув'язнення - ст. 393 КК України;

· особи, яка проводить дізнання, начальника органу дізнання, слідчого, прокурора, судді - за завідомо незаконний арешт - ст. 371 КК України.

Процесуальна характеристика ВЗЯТТЯ ПІД ВАРТУ

1. Взяття під варту (арешт) - це обмеження особистої свободи підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого шляхом поміщення їх до спеціальної установи.

Взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом. Взяття під варту обирається звичайно тільки тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може забезпечити вирішення завдань кримінального процесу. При цьому повинні враховуватися обставини, вказані в ст. 150 КПК України (вік, стан здоров'я, сімейний стан, особистість обвинуваченого, тяжкість вчиненого злочину).

Взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше трьох років.

Місцями попереднього ув'язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори. В окремих випадках ці особи можуть перебувати в місцях тримання затриманих.

Місцями попереднього ув'язнення для тримання військовослужбовців, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України або слідчі ізолятори. Ці особи перебувають у слідчому ізоляторі або на гауптвахті Військової служби правопорядку у Збройних Силах України за рішенням слідчого. В окремих випадках військовослужбовці можуть перебувати в місцях тримання затриманих.

У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше як три доби. Якщо доставка ув'язнених у слідчий ізолятор або на гауптвахту Військової служби правопорядку у Збройних Силах України у цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб.

Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано стосовно особи, яка вчинила злочин під час відбування покарання в установі виконання покарань, така особа може перебувати в дисциплінарному ізоляторі або карцері установи виконання покарань.

Порядок попереднього ув'язнення визначається Законом України "Про попереднє ув'язнення". (ст. 155 КПК).

Взятих під варту осіб тримають у маломісних або загальних камерах. У виняткових випадках, з метою збереження слідчої таємниці, захисту ув'язнених від можливих посягань на їх життя чи запобігання вчиненню ними нового злочину, або за наявності на те медичних підстав за мотивованою постановою особи або органу, в провадженні яких знаходиться справа, або начальника установи для попереднього ув'язнення, санкціонованої прокурором, їх можуть тримати в одиночних камерах. Застосування цього заходу до неповнолітніх не допускається, а в разі виникнення загрози їх життю вони переводяться до іншої маломісної або загальної камери (ч. 1 ст. 8 Закону про попереднє ув'язнення).

2. Спосіб запобігання: обмеження свободи особи шляхом поміщення її до спеціальної установи:

· слідчого ізолятора (СІЗО) Державного департаменту з питань виконання покарань;

· дисциплінарного ізолятора або карцеру установи виконання покарань (ст. 4 Закону України від 30 червня 1993 р. "Про попереднє ув'язнення");

· гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних Силах України - для осіб, що відбувають покарання у дисциплінарних батальйонах і притягуються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочину (статті 14, 17 Кримінально-виконавчого кодексу України).

Враховуючи характеристики окремих осіб і характер певних злочинів законодавець встановлює особливий порядок утримання осіб під вартою:

- затримані або взяті під варту працівники міліції утримуються в установах Державного департаменту з питань виконання покарань окремо від інших осіб або на гарнізонній гауптвахті (ч. 7 ст. 21 Закону України "Про міліцію");

- особи, які раніше працювали в органах внутрішніх справ, Військовій службі правопорядку у Збройних Силах України, службі безпеки, прокуратурі, юстиції та в суді - окремо від інших осіб, які перебувають під вартою;

- особи, підозрювані або обвинувачувані у вчиненні злочинів, відповідальність за які передбачена статтями 173 - 177, 200-235 КК України - окремо від інших осіб, які перебувають під вартою (ст. 8 Закону України від 30 червня 1993 року "Про попереднє ув'язнення");

- в інших випадках, передбачених ст. 8 "Роздільне тримання у місцях попереднього ув'язнення" Закону України "Про попереднє ув'язнення".

Таким чином особу ізолюють від суспільства. Побачення з родичами їй може бути надано тільки з дозволу особи, яка провадить розслідування, терміном від однієї до двох годин, як правило, не більше одного разу на місяць.

3. Мета взяття під варту збігається із загальною метою застосування запобіжних заходів. Взяття під варту - найсуворіший запобіжний захід; застосовується лише в разі, якщо жоден інший запобіжний захід не може забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148 КПК України.

4. Підстави застосування збігаються із загальними підставами застосування запобіжних заходів. Фактичною підставою взяття під варту є наявність системи неспростовних доказів вчинення обвинуваченим (підозрюваним) кримінально-караного діяння (злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі). Запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується тільки за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду [19; 576].

5. Умови застосування. Взяття під варту застосовується у справах щодо злочинів, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках - якщо кримінальним законом передбачено більш м'яке покарання, наприклад, якщо обвинувачений:

- не має постійного місця проживання;

- порушив інший запобіжний захід.

6. Процесуальний порядок застосування.

Обрання запобіжного заходу "взяття під варту" включає в себе:

- внесення до суду клопотання про обрання запобіжного заходу;

- прийняття рішення про обрання запобіжного заходу та його оформлення;

- доведення рішення до відповідних осіб та складання необхідних документів;

- вжиття необхідних додаткових заходів, які випливають із суті обраного запобіжного заходу [19; 577].

Орган дізнання або слідчий вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке саме подання вправі внести прокурор. Вирішуючи питання про внесення подання до суду, останній зобов'язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під, варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення.

Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може тривати більше 72 годин, а в разі, якщо особа перебуває за межами населеного пункту, в якому знаходиться суд, - не більше 48 годин з моменту доставки затриманого до цього населеного пункту;

Суддя вивчає матеріали кримінальної справи, надані органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, при необхідності відбирає пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, і виносить постанову:

· про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

· про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд має право обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою.

Якщо суд приймає рішення про обрання запобіжного заходу під час проголошення вироку, то воно викладається в резолютивній частині вироку. Взяття під варту застосовується тільки за рішенням суду. У постанові судді, крім даних, передбачених ст. 130 КПК України, вказуються: прізвище, ім'я, по батькові, рік та місце народження обвинуваченого, його місце проживання, дані про наявність/відсутність судимості, сутність обвинувачення з посиланням на статтю кримінального закону, за якою кваліфіковано його дії, та підстави застосування запобіжного заходу. Необхідно викласти всі обставини, які обумовили застосування даного запобіжного заходу.

Постанова про взяття під варту складається не менш як у шести примірниках. Перший приєднується до справи, другий - до наглядового провадження, третій - направляється адміністрації місця попереднього ув'язнення, четвертий - прокурору, п'ятий - арештованому, шостий залишається в суді.

Рішення про застосування як запобіжного заходу взяття під варту виконується органом, який обрав запобіжний захід, у необхідних випадках він має право доручити виконання постанови органам внутрішніх справ. Один примірник постанови (ухвали суду) направляється разом з арештованим до місця попереднього ув'язнення для виконання. Доручення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду виконати рішення про тримання під вартою як запобіжний захід є обов'язковим для органів внутрішніх справ.

Виконання постанови про застосування арешту полягає в доставці особи в супроводі варти до місця попереднього ув'язнення. Постанова (ухвала) перед виконанням оголошується обвинуваченому, що засвідчується його підписом на цьому документі.

Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано щодо особи, в якої є неповнолітні діти, що залишаються без нагляду, слідчий зобов'язаний негайно внести з цього приводу подання до комісії у справах неповнолітніх для вжиття необхідних заходів до передачі цих дітей на піклування родичів або влаштування їх у дитячі установи. Про вжиті заходи слідчий повинен письмово повідомити прокурора, а також заарештовану особу, а копію листа додати до справи.

Після взяття під варту слідчий зобов'язаний:

- вжити заходів щодо піклування над неповнолітніми дітьми взятої під варту особи, повідомити про це прокурора в письмовій формі та цю особу, копії листів приєднати до справи;

- вжити заходів щодо охорони майна особи, взятої під варту;

- повідомити дружину чи іншого родича та адміністрацію за місцем роботи або навчання особи, щодо якої застосовано цей запобіжний захід.

Міліція не пізніше, ніж через 2 години після затримання або арешту (взяття під варту) особи, повідомляє про її місцеперебування родичам, в разі появи усної або письмової вимоги - захиснику (ч. 5 ст. 5 ЗУ „Про міліцію”);

- якщо взято під варту помічника-консультанта народного депутата України правоохоронні органи зобов'язані невідкладно повідомити цього народного депутата (ч. 5 ст. 34 Закону України „Про статус народного депутата України”);

- якщо взято під варту іноземця - направити постанову судді до Міністерства закордонних справ України.

Протягом трьох діб з дня винесення постанови судді на неї може бути подана апеляція підозрюваним, обвинуваченим, захисником чи законним представником, прокурором до апеляційного суду. Проте, це не зупиняє виконання постанови судді.

Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого - до п'ятнадцяти діб, про що виноситься постанова. У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк. (ст. 165-2 КПК).

Для спілкування слідчого з особою, яку взято під варту, існує спеціальний режим. Він залежить від місця, де відбуватиметься спілкування: в місці провадження досудового слідства чи в слідчому ізоляторі.

В місці провадження досудового слідства перш за все складається вимога про видачу особи, яку взято під варту, з приміщення СІЗО до приміщення ізолятора тимчасового тримання органу дізнання і довіреність на ім'я старшого конвою. Ці документи підписує начальник органу дізнання і скріплює їх своїм підписом та гербовою печаткою. Якщо особа перебуває на обліку в іншому органі дізнання, то вимога про видачу складається цим органом, в ній вказується, що дана особа підлягає видачі із СІЗО до іншого органу.

Документи передаються старшому конвою, який доставляє особу до ізолятора тимчасового тримання і доповідає про це слідчому. Провадження слідчих дій і спілкування в ізоляторі тимчасового тримання відбувається з дозволу начальника органу дізнання.

В приміщенні СІЗО складається вимога про видачу особи, яку взято під варту, слідчому .Її підписує начальник органу дізнання, скріплює своїм підписом і гербовою печаткою. Якщо участь в слідчих діях приймають інші особи (захисник, експерт, статисти тощо), то у вимозі цих осіб також зазначають. Вони повинні мати при собі документи, що посвідчують особу, про що, зокрема, попереджаються слідчим.

Номер камери, де перебуває особа, слідчий отримує в канцелярії СІЗО; його вказують на вимозі. Особу для провадження слідчих дій виводить черговий і передає слідчому. По закінченні слідчої дії слідчий знову передає особу черговому.

В осіб, узятих під варту, органом дізнання, слідчим або судом вилучається паспорт, який повертається його власникові при звільненні з-під варти (п. 20 Положення про паспорт громадянина України). Ці особи підлягають обшуку, медичному огляду, дактилоскопіюванню і фотографуванню. Речі, які є при них, а також передачі й посилки підлягають огляду, а листування - цензурі. Їм забороняється мати при собі гроші і цінні речі, а також предмети, не дозволені для зберігання в місцях попереднього ув'язнення. Вилучені у них при доставці в МПВ гроші зараховуються на їх особові рахунки, а цінні речі й предмети здаються на зберігання. Гроші та цінні речі, одержані шляхом обману під час перебування в цих місцях або джерело яких не встановлено, передаються в доход держави за мотивованою постановою начальника установи попереднього ув'язнення, санкціонованою прокурором, копія якої приєднується до особової справи особи, яка тримається під вартою (ч. З ст. 7 Закону про попереднє ув'язнення).

7. Строки тримання під вартою. Згідно ч. 1 ст. 156 КПК тримання під вартою під час досудового слідства не може тривати більше двох місяців. Строк обчислюють з моменту взяття особи під варту, якщо йому передувало затримання підозрюваного - з моменту затримання і до моменту направлення прокурором кримінальної справи з обвинувальним висновком до суду або до моменту скасування чи заміни більш м'яким запобіжним заходом.

Якщо у встановлений двомісячний строк розслідування справи неможливо закінчити і немає підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу більш м'яким, його може бути продовжено:

· до 4 місяців - за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;

· до 9місяців - за поданням, погодженим із заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняними до них прокурорами, або самим цим прокурором у справах про тяжкі й особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;

· до 18місяців - за поданням, погодженим із Генеральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.

Строк тримання під вартою на досудовому слідстві може бути продовжено за наявності таких умов:

- якщо розслідування справи у повному обсязі у зазначені вище строки закінчити неможливо;

- якщо немає підстав для зміни запобіжного заходу.

Прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у певній справі, має право дати згоду щодо направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому разі справу в частині нерозслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог ст. 26 КПК виділяють в окреме провадження і закінчують у загальному порядку.

Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи має бути пред'явлено обвинуваченому, взятому під варту, та його захисникові не пізніше, ніж за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою (18 місяців). Якщо ж це зроблено пізніше, то після закінчення граничного строку тримання під вартою обвинуваченого негайно звільняють. При цьому за обвинуваченим та його захисником зберігається право на ознайомлення з матеріалами справи. Якщо матеріали кримінальної справи було пред'явлено обвинуваченому та його захисникові з додержанням місячного терміну до закінчення граничного строку тримання під вартою, але його виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, зазначений строк може бути продовжено суддею апеляційного суду за поданням слідчого, погодженим з Генеральним прокурором України чи його заступником, або поданням цього прокурора чи його заступника. Якщо у справі беруть участь кілька обвинувачених, яких тримають під вартою, і хоча б одному з них місячного строку виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, то зазначене подання може бути внесено щодо того обвинуваченого або тих обвинувачених, які ознайомилися з матеріалами справи, якщо ще є необхідність у застосуванні до нього або до них взяття під варту і немає підстав для обрання іншого запобіжного заходу.

При поверненні судом справи прокуророві на лопаткове розслідування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюють з моменту надходження справи прокурору, він не може перевищувати двох місяців. Далі цей строк продовжують з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду.

Порядок продовження строків тримання під вартою закріплено в ст. 165-3 КПК: за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу чи у разі неможливості закінчення розслідування справи в частині доведеного обвинувачення, слідчий за погодженням з відповідним прокурором або прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання під вартою. У поданні зазначають причини, у зв'язку з якими необхідно продовжити строк, обставини та факти, що належить дослідити, докази, які підтверджують, що злочин вчинено особою, яку тримають під вартою, і обґрунтування необхідності збереження цього запобіжного заходу.

Подання про продовження строку тримання особи під вартою повинно бути подане до суду:

1) при продовженні строку тримання під вартою до 4 місяців - не пізніше ніж за 5 діб до закінчення строку тримання особи під вартою;

2) при продовженні строку тримання під вартою до 9 місяців - не пізніше 15 діб до закінчення строку тримання під вартою;

3) при продовженні строку тримання під вартою до 18 місяців - не пізніше 20 діб до закінчення строку тримання під вартою;

4) при продовженні строку тримання під вартою для ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи - не пізніше ніж за 5 діб до закінчення граничного строку тримання під вартою.

Одержавши подання, суддя вивчає матеріали кримінальної справи, за необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, якщо є до того підстави, виносить постанову про продовження строку тримання під вартою або відмовляє в його продовженні.

У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо його не продовжено у встановленому порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язаний негайно звільнити особу з-під варти.

На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді. Постанови судді апеляційного і Верховного Суду України оскарженню не підлягають, на них не може бути внесено подання прокурора.

Подання про продовження строку тримання під вартою має бути порушено з таким розрахунком, щоб це питання було розв'язане до закінчення встановленого строку тримання під вартою.

Подання оформляється мотивованою постановою, в якій викладається суть справи, зазначається, коли було обрано запобіжний захід, які обставини зумовлюють необхідність продовження строку тримання під вартою, які конкретні слідчі дії необхідно провести у справі, час, протягом якого вони мають бути проведені. Після отримання рішення суду на продовження строку слідчий зобов'язаний письмово повідомити про це адміністрацію місця попереднього ув'язнення та направити до неї примірник постанови.

В.М. Тертишник наголошує, що загальний строк тримання обвинуваченого під вартою має бути в межах строків, визначених в санкції статті, за якою кваліфікується інкриміноване йому діяння: загальний строк арешту, включаючи і перебування обвинуваченого під вартою в період знаходження справи в суді, не повинен перевищувати строку позбавлення волі, до якого він може бути засуджений (виходити за межі санкції статті, за якою кваліфіковано його дії).

Звільняють з-під варти особу у випадках:

- скасування запобіжного заходу;

- зміни запобіжного заходу;

- закінчення передбаченого законом строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо його не продовжено в установленому законом порядку. Начальник установи попереднього ув'язнення зобов'язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строку тримання під вартою не надійшла. При цьому він надсилає повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.

Постанова, вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув'язнення (ч. З ст. 20 Закону України "Про попереднє ув'язнення").

З метою запобігання порушенню строків тримання під вартою адміністрація установи, де утримується особа, яку взято під варту, заздалегідь нагадує органу, за яким він закріплений, про закінчення строку.

У судових стадіях кримінального процесу строки тримання під вартою законом у числовому вимірі не регламентовано. В міжнародно-правових документах, ратифікованих Україною, визначено, що кожна заарештована людина має право на судовий розгляд упродовж розумного строку (ч. 3 ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини; ч. З ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Поняття «розумного строку» є оціночним. Для кожного заінтересованого суб'єкта судового розгляду “розумність” є різною. Проте, в будь-якому разі це поняття означає, що:

· кримінальну справу щодо заарештованої особи має бути розглянуто в суді без невиправданих затримок, що її у вітчизняній судовий практиці називають "тяганиною";

· роботу суду має бути організовано таким чином, щоб кримінальні справи щодо заарештованих розглядалися в першу чергу.

8. Юридична відповідальність. За порушення передбачена кримінально-правова відповідальність:

- ув'язненого - за втечу з місця попереднього ув'язнення - ст. 393 КК України;

- особи, яка проводить дізнання, начальника органу дізнання, слідчого, прокурора, судді - за завідомо незаконний арешт - ст. 371 КК України.

За завідомо незаконне взяття під варту (арешт) передбачено кримінальну відповідальність за ст. 371 КК України.

Нагляд, за законністю утримання затриманих та взятих під варту осіб здійснює прокурор.

Особи, взяті під варту, мають право мати при собі документи й записи, що стосуються кримінальної справи.

Вони мають також право на 8-годинний сон у нічний час, під час якого не допускається залучення до участі в процесуальних та інших діях, за винятком невідкладних випадків; на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості з моменту допуску захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу, у провадженні яких знаходиться справа, у вільний від виконання слідчих дій час. Скарга, заяви й листи, адресовані прокуророві, перегляду не підлягають і надсилаються за адресою протягом доби з часу їх подачі. Скарги, заяви й листи, що містять відомості, розголошення яких може перешкодити встановленню істини в кримінальній справі, за належністю не надсилаються, а передаються на розгляд особі чи органу, у провадженні яких знаходиться справа, про що сповіщається особа, яка перебуває під вартою, та прокурор, який здійснює нагляд за провадженням дізнання або слідства (ч. 1 ст. 9, ч. 4 ст. 12, ч. 2, 5 ст. 13 Закону про попереднє ув'язнення).

Перевірка законності утримання під вартою належить також до компетенції Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який згідно з п. 8 ст. 13 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини " має право відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, опитувати осіб, які там перебувають, та одержувати інформацію щодо умов їх тримання.

Згідно з ч. 4 ст. 21 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають під вартою, в місцях позбавлення волі та в місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури та перевірок.

2.3.2 Процесуальна характеристика неізоляційних запобіжних заходів

Процесуальна характеристика ПІДПИСКИ ПРО НЕВИЇЗД

1. Підписка про невиїзд - це покладення на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого обов'язку не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді).

Даний запобіжний захід визначено в ст. 151 КПК. Він полягає в прийнятті від обвинуваченого або підозрюваного письмового зобов'язання про те, що він не буде відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого.

Підписка про невиїзд застосовується як запобіжний захід щодо осіб, можливість ухилення яких від слідства і суду незначна, але не виключена повністю.

Рішення про обрання підписки про невиїзд приймається та оформлюється постановою, яка оголошується обвинуваченому (підозрюваному) під розписку. Копія постанови направляється прокурору.

Відібрана в обвинуваченого (підозрюваного) відповідно до винесеної постанови підписка приєднується до справи.

При порушенні підписки запобіжний захід може бути замінено більш суворим запобіжним заходом. Про це при відібранні підписки про невиїзд повідомляється особі, щодо якої обирається даний запобіжний захід [19; 570].

2. Спосіб запобігання: обмеження права на свободу пересування та покладення на особу обов'язку не відлучатися з місця проживання або тимчасового перебування без відповідного дозволу.

3. Мета застосування збігається із загальною метою застосування запобіжних заходів. Окрім того, підписка про невиїзд має забезпечити швидку явку суб'єкта, до якого її застосовано, до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду.

4. Спеціальні підстави застосування такі - ж, як загальні підстави застосування запобіжних заходів.

5. Спеціальних умов застосування підписки про невиїзд законодавець не передбачає.

6. Процесуальний порядок застосування. Орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу про обрання цього запобіжного заходу. Постанови оголошується особі, до якої обрано підписку про невиїзд, із роз'ясненням цій особі її прав та обов'язків.

Після цього у особи відбирається окремий документ - власне підписка про невиїзд.

7. Строк дії підписки про невиїзд: від моменту обрання до моменту зміни або скасування. Обмеження строку дії підписки законом не передбачено.

8. Юридична відповідальність. Кримінально-процесуальна: за порушення - заміна підписки про невиїзд на суворіший запобіжний захід (на практиці найчастіше - взяття під варту).

Процесуальна характеристика ЗАСТАВИ

1. Застава полягає у внесенні на депозит органу досудового розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.

Регламентовано ст. 154-1 КПК. Запобіжний захід у вигляді застави під час попереднього слідства обирає слідчий, виносячи про це постанову. Санкція прокурора або згода суду при цьому не потрібні [19;573].

Однак запобіжний захід у вигляді застави щодо особи, яка ут-і римується під вартою, до направлення справи до суду може бути обраний лише судом.

Розглядаючи історичний аспект даної проблеми застосування мір запобіжних заходів в кримінальному процесі на практиці, важливо відзначити, що даний запобіжний захід мав досить широке поширення в період непу, коли заставниками були представники різних соціальних прошарків суспільства, що мали можливість і кошту для внесення застави.

2. Способи запобігання:

- спричинення побоювань у обвинуваченого втратити через свою неналежну поведінку кошти, внесені у вигляді застави. Якщо кошти вносять інші особи, то під загрозою втрати опиняються і вони, і обвинувачений ("солідарне побоювання"). Саме тому розмір застави має бути таким, щоб зумовити ці побоювання;

- психологічний вплив заставодавця на обвинуваченої з метою забезпечити його належну поведінку та явку за викликом [20;146].

3. Метою застави є:

- забезпечення належної поведінки особи, щодо якої обрано заставу;

- виконання цією особою зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого чи суду та з'явитися за викликом до органу розслідування і суду.

4. Підстави застосування застави збігаються із загальними підставами застосування запобіжних заходів.

5. Спеціальних умов застосування застави законодавець не визначає.

Регламентовано тільки визначення розміру застави. Він не може бути меншим:

· 1 тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на термін понад 10 років[19;573].

· 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяжкого злочину, чи раніше судимої особи;

· 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - щодо інших осіб.

У всіх випадках розмір застави не може бути меншим за розмір цивільного позову, обґрунтованого достатніми доказами.

Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід.

Міра запобіжного заходу у вигляді застави щодо особи, яка знаходиться під вартою, до направлення справи до суду може бути обрана лише з дозволу прокурора, який давав санкцію на арешт, а після надходження справи до суду - судом.

6. Процесуальний порядок застосування.

При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному роз'яснюють його обов'язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцеві - у вчиненні якого злочину підозрюють чи обвинувачують особу, щодо якої застосовують запобіжний захід, і що в разі невиконання нею своїх обов'язків заставу буде звернено в дохід держави.

Заставодавець може відмовитися від взятих на себе зобов'язань до виникнення підстав для звернення застави в дохід держави. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запобіжного заходу на інший. Заставу повертають лише після обрання нового запобіжного заходу.

Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов'язання, заставу звертають у дохід держави. Це питання вирішується судом у судовому засіданні або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликають заставодавця для дачі пояснень. Його неявка без поважних причин не перешкоджає розгляду питання про звернення застави в дохід держави.

Долю застави вирішує суд у судовому засіданні. Суд вправі визначити у вироку, що запобіжний захід у виді застави зберігає силу до вступу вироку в законну силу і що після цього вона повертається заставнику або обертається на виконання вироку в частині майнових стягнень.

Питання про повернення застави заставодавцеві вирішує суд при розгляді справи. Заставу, внесену підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернено судом на виконання вироку в частині майнових стягнень.

Згідно з кримінально-процесуальним законом, предметом застави можуть бути гроші чи інші матеріальні цінності - будь-яке майно або нерухомість, що належать заставнику на праві власності, стосовно яких він має право володіння, користування і самостійного розпорядження.

Проте, на сьогоднішній день на практиці предметом застави виступають виключно гроші. Найімовірніша причина цього вбачається в досить складному процесі передачі права володіння, користування, розпорядження на об'єкти, зокрема, які належать нерухомого майна.

В.М. Тертишник в Науково-практичному коментарі до КПК України детально розглядає дане питання. Зокрема, він зазначає, що якщо предмет застави є спільною власністю, він може бути використаний як застава лише всіма власниками і як виняток одним із них за письмової згоди інших.

Майно як предмет застави повинно мати такий правовий статус і властивості, за яких виконання рішення про обертання його в прибуток держави не було б поєднано з зустрічними позовами й іншими проблемами. Воно повинно мати індивідуальні ознаки, відокремлено від інших об'єктів власності, передано в натурі, мати фіксовану вартість і стан, що надає можливість забезпечення його цілості.

Якщо законом передбачається підтвердження права власності на дані об'єкти в особливому порядку (нотаріальна форма договору купівлі-продажу щодо квартири, будинку, автомобіля тощо), дане майно може бути об'єктом застави лише при наданні відповідних документів, що підтверджують право власності [ 19; 574].

Предметом застави не можуть бути гроші й інші матеріальні цінності, що прилучені до справи як речові докази або на які накладено арешт (постанова Пленуму Верховного Суду України №6 від 26 березня 1999 року „Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу”).

На гроші й інші цінності, передані як застава підозрюваним, обвинувачуваним або підсудним, може бути накладений арешт тільки при заміні запобіжного заходу застави іншим.

Також у Постанові Пленуму Верховного Суду України №6 від 26 березня 1999 року „Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу” відзначається, що у випадку порушення обвинувачуваним, підозрюваним або підсудним зобов'язань, що спричиняють обертання застави в прибуток держави, суд не вправі звертати її на виконання вироку в частині майнових стягнень. На це вказує п. 12 даної постанови. Вважається, що дане положення проблематичне.

В.М. Тертишник висловлює власну думку щодо цього питання. Відповідно до ст. 13 Конституції України всі суб'єкти права власності рівні перед законом. Ст. 41 Конституції України встановлює принцип непорушності права приватної власності. Використання власності не повинно завдавати шкоди правам громадян. У даній ситуації є сума застави, є встановлений матеріальний збиток громадянину, що постраждав від злочину, є його позовна вимога про відшкодування збитку. У силу ч. 2 ст. 154-1 КПК України сума застави встановлюється в розмірі, що не може бути меншим цивільного позову. Певно це правило припускає, що і застава повинна бути достатня для того, щоб у випадку, коли обвинувачений переховується від слідства і суду, можна було б відшкодувати збитки потерпілому [19; 575].

7. Строк дії: від моменту застосування до моменту зміни чи скасування або до закінчення провадження у справі. Обмеження строку дії застави закон не передбачає.

8. Юридична відповідальність: кримінально-процесуальна:

- звернення застави в дохід держави (ч. 6 ст. 154-1 КПК);

- заміна застави більш суворим запобіжним заходом.

Закінчуючи процесуальну характеристику застави слід зазначити, що такий запобіжний захід набув широкої популярності в Західних країнах, зокрема в США.

Щодо України, то наразі в цій сфері маємо, нажаль, значні проблеми у поширенні застосування застави. Деякі вважають, що застосування запобіжного заходу застави є недоцільним, оскільки містить в собі занадто слабку основу, в основному економічну. До того ж необхідно врахувати, що в особі заставника можуть виступати як будь-яка фізична особа, так і організації, установи тощо. Аналіз практики показує, що застава, як запобіжний захід, обирається часто при здійсненні злочинів проти особистої власності (крадіжках, грабежах, знищення і пошкодження майна), зловживанням владою чи службовим становищем і до деякої міри при здійсненні злочинів проти особи. Застава має всі підстави стати дійовим запобіжним заходом у кримінальному процесі. В умовах реалізації ідеї правової держави, демократизації законодавства і практики його застосування застава набуває значення досить гуманного запобіжного заходу, що у багатьох випадках з урахуванням обставин справи й особистості обвинувачуваного може бути застосована там, де раніше обирався такий запобіжний захід - тримання під вартою.

Проте її застосування повинно бути зваженим. В.М. Тертишник наголошує, що недоцільно її застосування у справах про розкрадання в особливо значних розмірах, фінансовому шахрайстві і в інших аналогічних справах, справах, обвинувачувані по яких найчастіше прагнуть у період слідства і суду залишитися на свободі з метою перешкоджати встановленню істини, володіючи "великими грошима", нерідко вдаються до підкупу або тиску на свідків, шантажу, послуг корумпованих чиновників та інших "покровителів".

Недоречне застосування даного запобіжного заходу й стосовно особливо небезпечних рецидивістів, осіб, що вчинили насильницькі злочини або злочини в складі організованої злочинної групи [19; 575].

Ця проблема потребує нового законодавчого розв'язання - внесення доповнень і змін до чинного законодавства.

Процесуальна характеристика ОСОБИСТОЇ ПОРУКИ.

1. Особиста порука - це взяття на себе особами, що заслуговують на довіру, поручительства за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і обов'язку забезпечити за необхідності доставки його до органів дізнання, досудового слідства чи до суду за першою про те вимогою.

Згідно зі ст. 152 КПК особиста порука полягає у відібранні від осіб, що заслуговують довір'я, письмового зобов'язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і зобов'язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу.

2. Спосіб запобігання: виконання поручителями під страхом кримінально-процесуальної відповідальності у вигляді грошового стягнення обов'язку забезпечити належну поведінку та явку обвинуваченого до органів розслідування чи суду за першим викликом. Виконання цього обов'язку здійснюється шляхом психологічного впливу поручителів на обвинуваченого.

3. Мета застосування: забезпечення належної поведінки обвинуваченого, яка б унеможливлювала ухилення його від слідства і суду та виконання процесуальних рішень, перешкоджання встановленню істини у справі, продовження ним злочинної діяльності.

4. Спеціальні підстави застосування збігаються із загальними підставами застосування запобіжних заходів.

5. Умови застосування:

· поручителями можуть бути громадяни з високими моральними якостями, які чесно ставляться до праці та виконання громадських обов'язків, через що мають авторитет у колективі чи за місцем проживання і можуть завдяки цьому забезпечити належну поведінку обвинуваченого;

· кількість поручителів визначає орган дізнання, слідчий, суддя чи суд, але їх не може бути менше двох;

· цей запобіжний захід може бути застосовано тільки за клопотанням чи за згодою поручителів.

6. Процесуальний порядок застосування. Поручитель повідомляється про суть справи, по якій обирається запобіжний захід, а також попереджається про те, що коли обвинувачений, щодо якого обрано даний запобіжний захід, ухилиться від слідства і суду, то на поручителя може бути накладене грошове стягнення до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.