ЗМІСТ

• Вступ
• І. Правовий статус людини як інститут конституційного права України
• 1.1 Основні принципи конституційно-правового інституту прав і свобод людини
• 1.2 Поняття прав та свобод людини
• ІІ. Особливості правового статусу та характеристика особистих та політичних прав іноземців в Україні
• 2.1 Поняття конституційно-правового статусу іноземця в Україні
• 2.2 Характеристика особистих та політичних прав іноземців в Україні
• Висновки
• Список літератури

Вступ

Сучасний період в розвитку держави і права як науки відзначається інтенсифікацією процесу міжнародного визнання і забезпечення основних прав людини, що, безперечно, має гуманістичний, прогресивне значення.

Посилення уваги світової громадськості до проблеми забезпечення основних прав людини виявилося, зокрема, у створенні спеціальних міжнародних органів для спостереження за дотриманням та захистом основних прав людини.

На підставі підписаних міжнародно-правових актів, визнаючи примат міжнародного права над національним, Україна реалізувала загальні положення щодо правового статусу людини і громадянина в чинній Конституції. Комплекс прав і свобод людини в цілому відповідає положенню Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, які ратифіковані Україною.

Певною мірою цей комплекс узгоджується із Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та протоколами № 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, підписаними від імені України.

Це дає підставу для висновку, що в Україні перебудовується вся правова система: права й свободи людини і громадянина визнанні неодмінними засадами нового конституційного ладу.

Більш того, держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а можливість обмеження конституційних прав і свобод обумовлена як за обсягом так і за часом лише випадками воєнного або надзвичайного часу.

У системі цінностей демократичного суспільства на першому місці стоїть людина.

В сучасних умовах у зв'язку із здійсненням кардинальних демократичних перетворень, утвердженням соціальної, правової держави, проблема особи набуває надзвичайно важливого значення.

Ускладнюються взаємозв'язки суспільства й особи, громадянина і держави, індивіда і колективу, біль взаємозалежними стають їхні інтереси і проблеми, підвищується їхня взаємна відповідальність. Усі ці явища та процеси потребують глибокого осмислення, узагальнення і відображення у законодавстві. При цьому особливо важливе місце посідає проблема конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Юридична наука, вивчаючи державу та правове положення людини в ній, звертає особливу увагу на інститут конституційно-правового статусу людини і громадянина.

Конституція закріплює історично зумовлене місце індивіда в суспільстві, фіксує досягнутий рівень розвитку, справляючи при цьому, безумовно, зворотній вплив на соціальний поступ. Вона визначає межі, міру юридичної свободи особи, необхідний комплекс прав і обов'язків, гарантій їх здійснення, засоби захисту, громадянство, а також принципи взаємовідносин з державою і суспільством.

Метою курсової роботи є вивчення та дослідження найбільш актуальних питань, щодо системи конституційних прав і свобод іноземців в Україні.

Відповідно до поставленої мети у роботі зроблена спроба вирішити такі задачі:

- комплексно розглянути питання системи конституційних прав і свобод іноземців в Україні;

- розкрити суть правового статусу іноземців в Україні та закономірності його розвитку;

- з'ясувати місце і роль конституційних прав і свобод іноземців в системі конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Об'єктом дослідження є конституційне законодавство України, яке визначає поняття та елементи правового статусу іноземців в Україні, а також систему конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

І. Правовий статус людини як інститут конституційного права України

1.1 Основні принципи конституційно-правового інституту прав і свобод людини

Принципи права - це його основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю і відбивають суттєві положення права.

Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відображення об'єктивних закономірностей розвитку суспільства, людства в цілому.

Притаманна принципам права властивість універсального та абстрактного засвоєння соціальної дійсності зумовлює їх особливу роль в структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості і т.д.

Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод людини є закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права.

Україна як повноправний член світової співдружності визнана і гарантує права і свободи особи притаманні цивілізованому суспільству. У Конституції України відображено положення Всесвітньої декларації прав людини, яка була затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права людини, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права людини, які вступили в силу у 1996 р.

До цих документів треба додати і Європейську Конвенцію про захист прав та основних свобод людини і громадянина, ратифіковану 17 липня 1997 р. Верховною Радою України.

Права та свободи людини і громадянина, оголошені у згаданих документах і закріплені в Конституції України, перебувають, таким чином, під міжнародно-правовим захистом.

Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від народження означає, що всі люди визнаються вільними, вони володіють правами й свободами від народження.

Принцип рівноправності прав і свобод осіб означає, що здійснення прав та свобод людини й громадянина не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Він проголошує рівність усіх перед законом і судом.

Права й свободи людини та громадянина визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії тощо.

Рівність прав і свобод людини і громадянина проголошується Конституцією України безпосередньо діючою, ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає за свою діяльність.

Принцип єдності прав та обов'язків людини і громадянина полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути і обов'язків без прав. Лише в процесі реалізації обов'язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою чергу, здійснення прав породжує ті чи інші обов'язки. Так, згідно зі ст. 51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.

Конституції України проголошує, що кожний громадянин має право відповідно до закону користуватися об'єктами права власності народу, а також те, що кожний зобов'язаний не завдавати шкоди природі.

Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що, по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою і не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

При реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права в сфері правотворчості і правореалізації.

По-перше, органи виконавчої влади і за їх уповноваженням громадські організації зобов'язані видавати такі підзаконні нормативні акти, які повністю відповідають конституційним положенням про основні права, свободи і обов'язки громадян. Норми поточного галузевого законодавства не можуть обмежувати конституційні права і обов'язки громадян при їх конкретизації і розвитку, якщо це прямо не передбачено Конституцією.

По-друге, органи всіх гілок державної влади зобов'язані вживати законодавчі, організаційно-правові, виховні та інші заходи для забезпечення повної і всебічної реалізації громадянами своїх конституційних прав, виконання ними покладених на них основних обов'язків.

По-третє, кожний державний орган може і має в межах своїх повноважень в установленому законом порядку тлумачити і застосовувати конституційні та галузеві норми так, щоб при цьому надавався пріоритет таким рішенням, які б забезпечували найповніше здійснення громадянами їхніх конституційних прав і свобод, виконання ними своїх основних обов'язків.

Виконання визначених вимог (обов'язків) створює режим конституційної законності, і умовах якого будь-яка конституційна норма про основне право, свободу або обов'язок діє реально і безпосередньо. Права і свободи людини і громадянина захищають судом.

1.2 Поняття прав та свобод людини

Питання прав та свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Конституційний статус громадянина - єдиний, неподільний і однаковий для всіх.

До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони складають його зміст і структуру):

громадянство;

загальна правоздатність;

принципи правового статусу;

конституційні права, свободи і обов'язки громадян;

гарантії прав і свобод;

відповідні правові норми.

Громадянство на думку, В. Князєва не є елементом, складовою частиною правового статусу особи, а певним політико-юридичним станом, передумовою існування у індивіда правового статусу громадянина конкретної держави у повному обсязі. Іноземці та особи без громадянства, які проживають у даній державі або перебувають на її території, також мають певний правовий статус, обсяг якого визначається конституцією або законодавством тієї або іншої країни. Це означає, що наявність чи відсутність громадянства не тягне за собою наявності чи відсутності правового статусу особи як такого, а лише впливає на кількість прав і обов'язків, які поширюються на дану особу.

Зазначені вище елементи об'єднує те, що утворюючі їх норми регулюють зв'язки та відносини між державою в цілому і її громадянами. Однак кожний елемент виконує власну роль в юридичному оформлені статусу громадян в суспільстві та державі. Головним елементом правового статусу є основні права й обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволенню її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають “допоміжний” характер, - “працюють” на цю мету.

Пpава людини можна pозглядати як основу конституціоналізму. Ваpто згадати, що сама ідея конституціоналізму, яка заpодилася в епоху боpотьби буpжуазії і наpодних мас пpоти феодалізму, пеpедбачала обмеження деpжавної влади і забезпечення захисту пpав і свобод особи. Тільки вільна людина - виpобник необхідна була суспільству, яке пеpеходило від агpаpного устpою до індустpіального, тобто від феодалізму до капіталізму.

Ідея пpо те, що люди від наpодження вільні і pівнопpавні, що ім в силу наpодження належить цілий pяд невідчужуваних (природних) пpав, була покладена в основу пеpших конституцій, пpийнятих в пеpіод ХVП-ХVШ ст.ст. В подальшому будь-яка деpжава, що пpетендувала на те, щоб називатися демокpатичною, не могла не визначити в своїй конституції визначений пеpелік пpав людини.

Пpикладом підходу до пpав людини як до природних, невідчужуваних може бути фpанцузька Деклаpація пpав людини і гpомадянина 1789 pоку, в якій закріплено:

1. Люди наpоджуються і залишаються вільними і pівними в пpавах. Суспільні відмінності можуть ґрунтуватися лише на суспільній коpисті.

2. Ціль кожного деpжавного союзу складає забезпечення природних і невід'ємних пpав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опіp гнобленню.

4. Свобода складається з можливості pобити все, що не пpиносить шкоди іншому. Таким чином, здійснення природних пpав кожної людини зустpічає лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства коpистуватися тими ж самими пpавами. Коpдони ці можуть бути визначені лише законом”.

Конституція 1791 не лише пеpелічила і уточнила особисті пpава людини, а й чітко pозмежувала пpава і свободи людини і гpомадянина та пpава деpжави по pегулюванню пpавового положення індивіда.

Починаючи з фpанцузької Деклаpації пpав людини і гpомадянина 1789 p., більшість конституцій кpаїн світу стали містити ноpми, що відносяться до пpавового положення обох цих суб'єктів. Лише конституції тоталітаpних соціалістичних pежимів говоpять тільки пpо пpава гpомадянина, висуваючи їх на пеpший план як даpовані деpжавою.

Пpава людини - це пpиpодні, невідчужувані пpава, які належать їй в силу наpодження. До їх числа відносяться пpава на життя, свободу, безпеку, власність, фізичну і психічну недотоpканість, гідність особи, особисту і сімейну таємницю та інші.

В останні pоки до них додають і деякі пpава “тpетього” і “четвеpтого” покоління, напpиклад, пpаво на викоpистання досягнень культуpи або чисте навколишнє сеpедовище. Вважається, що ці пpава деpжавна влада не може даpувати або відчужувати своїми актами та діями.

Пpава гpомадянина - пов'язані з фактом гpомадянства, належності до визначеної деpжави, політичного співтоваpиства. Це пpава особи як члена політичного співтоваpиства, вони пов'язані з актами і діями деpжавних оpганів. До їх числа відносяться, напpиклад, вибоpчі пpава, пpаво на об'єднання в політичні паpтії, пpаво на участь в упpавлінні спpавами деpжави і т.п. Сюди відносять і деякі соціально-економічні пpава (напpиклад, на безоплатне медичне обслуговування, на безоплатну освіту). Вони надаються гpомадянам з уpахуванням матеpіальних можливостей деpжави, в залежності від pівня демокpатії в даній деpжаві, від її тpадицій і інших обставин. Однак, не існує чіткої межі між пpавами людини і пpавами гpомадянина, їх pозподіл має здебільшого загальнотеоpетичний хаpактеp. І ті, і інші повинні забезпечуватися деpжавою, її оpганами.

Конституції багатьох кpаїн виділяють також обов'язки людини (напpиклад, дотримуватись законів кpаїни пеpебування) і обов'язки гpомадянина (військовий обов'язок). Іноді в науці деякі пpава і обов'язки хаpактеpизуються як позитивні. Ці пpава й обов'язки забезпечуються безпосеpеднім деpжавним пpимусом, у тому числі й судовим. Інші пpава і обов'язки, хоча вони і записані у Конституції, pозглядаються як моpальні і безпосеpедньо судом не захищаються, захищаються лише похідні від них, більш конкpетні пpава і обов'язки. До моpальних можна віднести, напpиклад, пpаво на чисте навколишнє сеpедовище або обов'язок гpомадян - депутатів віддавати всі сили служінню наpоду (за Конституцією Китаю 1982p.).

Значна кількість пpав і обов'язків людини і гpомадянина виникають лише після досягнення певного віку, напpиклад, пpаво на пpацю зазвичай з 16 pоків, військовий обов'язок - з 18-19 pоків. Багато пpав виникають з моменту наpодження (напpиклад, пpаво власності), а іноді і до наpодження: спадкоємцями можуть стати діти, що наpодилися після смеpті спадкодавця.

Права й свободи людини і громадянина, закріплені у чинній Конституції України, не є вичерпними. Це означає, що в майбутньому система прав і свобод може бути розширена та вдосконалена. Конституційні права й свободи гарантуються й не можуть бути скасовані.

Конституційні права й свободи громадян, як особливий інститут, мають властивості і риси, які виділяють їх із загальної системи прав і зумовлюють їх вирішальну роль у визначені соціального та правового становища особи в суспільстві й державі. Вони відрізняються від інших прав як за змістом, так і за формою закріплення. Ці права і свободи стають конституційними лише після закріплення в конституції.

Основні права, свободи та обов'язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для всіх.

По-перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформулювалися. При цьому основні права - це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати.

По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежить насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини - це явище соціальне, яке породжується суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь-ким, не можуть бути і предметом “дарування” з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

Під правами людини розуміють певні її можливості, відокремлену її свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб прояву) матеріалів.

Найбільш виразно права людини виявляються в її суб'єктивних правах.

Суб'єктивне право - це забезпечена законом міра можливої поведінки особи (громадянина або організації), спрямована на досягнення цілей, пов'язаних із задоволенням її інтересів. Передумовою суб'єктивного права є правоздатність, тобто загальна здатність мати права.

Суб'єктивне право - необхідний елемент конкретного правовідношення, тому воно виникає на основі юридичного факту.

Суб'єктивне право включає як можливість самостійно здійснювати чи не здійснювати певні дії (поведінку), так і можливість вимагати цього від іншої особи (інших осіб), оскільки така поведінка зумовлює реалізацію суб'єктивного права. Так, власник землі вправі володіти, користуватися і розпоряджатися нею у рамках закону самостійно, без допомоги інших осіб, не вимагаючи від них здійснення будь-яких дій. Таке суб'єктивне право являється абсолютним, воно захищається законом від дій будь-кого , хто своєю поведінкою перешкоджає його здійсненню.

За депутатським запитом депутат має право вимагати від посадових осіб або певного державного органу вчинення певних дій. Таке суб'єктивне право є відносним, оскільки вимоги про здійснення дій (або утримання від них ) стосуються певної особи або певних осіб.

У випадку порушення суб'єктивного права воно захищається законом у примусовому порядку шляхом пред'явлення у суді або іншому установленому законом державному органі вимоги до порушника суб'єктивного права.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття “права людини” і “права громадянина”. У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням та розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України до цього виду прав належать право на життя, право на повагу до гідності людини, право на свободу та особисту недоторканість, право на невтручання в особисте та сімейне життя.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають в тій або іншій державі, а права громадянина - лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами, право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій, право на соціальний захист тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід враховувати, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави - суб'єктів укладених між державами договорів.

Конституційне право людини і громадянина - це певні можливості суб'єкта конституційно-правових відносин, тобто юридичні можливості задоволення особистих потреб та інтересів відповідно до рівня розвитку громадянського суспільства і держави.

Свободи людини і громадянина як конституційно-правова категорія - це спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети; це можливість власного незалежного вибору того чи іншого рішення. Тому громадянські свободи тлумачаться як встановлена і гарантована законом сфера автономії громадянина по відношенню до держави, державної влади й інших громадян. Це свобода певних дій, волевиявлень, свобода вираження думок, вимог і міркувань політичного порядку, або право громадянина на невтручання органів держави й інших громадян у сферу його особистих переконань.

Щодо конституційних обов'язків людини й громадянина, то згідно з постулатами загальної теорії права, - це міра належної поведінки. Людина повинна підкорятися певним правилам, аби при використанні своїх прав і свобод не спричинити невиправданої шкоди. Конституція України концентрує увагу на правах і свободах, але фіксує й конституційні обов'язки.

Конституційний обов'язок громадянина і людини - це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціонування інших суб'єктів громадянського суспільства.

Формою реалізації основних прав можуть бути конкретні правовідносини. Водночас деякі конституційні права й обов'язки громадянина і людини можуть здійснюватись і без останніх (таємниця листування, виконання законів тощо).

ІІ. Особливості правового статусу та характеристика особистих та політичних прав іноземців в Україні

2.1 Поняття конституційно-правового статусу іноземця в Україні

Поряд з громадянами України на її території перебувають іноземці та особи без громадянства, а також біженці.

Україна самостійно визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства і режим їх перебування на своїй території. В цьому знаходить своє відображення її суверенітет в даній сфері суспільних відносин.

Слід зазначити, то правове становище іноземця в будь-якій країні є особливим, оскільки попе складається, принаймні, з двох елементів: правового статусу громадянина своєї країни і правового статусу власне іноземця. У особи без громадянства цей статус, в принципі, один. Він визначається державою, на території якої особа перебуває. Але іноземець, який знаходиться за межами своєї держави, зберігає з нею юридичний зв'язок, правовий статус громадянина своєї держави, підкоряється її законам, користується її захистом. В той же час іноземний і громадянин і особа без громадянства, в тому числі і біженець, підпадають під дію суверенної влади держави, на території якої вони перебувають, тобто вони знаходяться під її юрисдикцією і повинні визнавати і виконувати конституцію, закони і підзаконні акти країни перебування.

Загальне ставлення держави до перебування іноземців на її території, загальні принципи регулювання тих чи інших правовідносин, в які вступають іноземці на території держави перебування, визначає режим іноземців. Він відображає засади реалізації ними своїх прав, свобод і обов'язків.

Світова практика регламентації правового статусу іноземців свідчить про наявність таких правових режимів: взаємності; “відкритих дверей”; ідентичності; національного режиму; режиму найбільшого сприяння; спеціального (преференційного) режиму. Однак єдиної думки щодо класифікації режиму іноземців немає. Різні автори виділяють від одного до трьох різних режимів. Найчастіше виділяються національний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний режим.

В Україні провідними щодо іноземців є національний режим і режим найбільшого сприяння, які поєднуються з режимом взаємності.

Національний правовий режим іноземців викладено у ст. 2 Закону України “Про правовий статус іноземців”. Зміст національного режиму полягає в правовому зрівнянні іноземців з громадянами держави перебування в тій чи іншій сфері. Звичайно, про повне зрівняння в правах іноземців з місцевим населенням не йдеться, оскільки розбіжності в громадянській належності і, відповідно, різний обсяг та рівень правового зв'язку з державою не призводять до однакового наповнення прав і свобод цих категорій населення.

Національний режим встановлено як загальний принцип українського законодавства. У ст. 26 Конституції України йдеться, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, -- за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Поширення на зазначені категорії осіб національного режиму означає, що вони не можуть вимагати надання прав і свобод, не передбачених Конституцією і законами України. При цьому національний режим реалізується шляхом поширення на іноземців дії існуючих правових норм. Встановлення ж спеціального режиму полягає у створенні спеціальних норм, які регулюють правовідносини тільки за участю іноземців.

Інтерес для дослідження становить питання про сукупність норм законодавства держави перебування, адресовану тільки іноземцям. Це означає, що предметом регулювання даної групи норм є правовідносини, учасниками яких є лише іноземці. Іншим аспектом цих правовідносин є держава перебування (наприклад, з приводу визначення статусу біженця особи або прийняття до громадянства особи без громадянства) або, що рідше, держава громадянства, громадяни якої мають право на дипломатичний захист (наприклад, в разі неправомірного арешту). Системна сукупність правових норм, що регулюють цього роду правовідносини, закріплює спеціальний режим іноземців у державі перебування.

Необхідно підкреслити, що сам режим іноземців -- ні національний, ні спеціальний -- не надає будь-яких прав. Він лише впливає на дві групи елементів правового регулювання статусу іноземців: правові норми і організаційні заходи.

Україна орієнтується на міжнародні стандарти захисту прав особи і враховує тенденції розвитку європейського міграційного законодавства.

Слід мати на увазі аспекти регулювання правового статусу іноземців та осіб без громадянства, де українським законодавством встановлено певні обмеження їх прав і обов'язків порівняно з обсягом прав і обов'язків громадян України - це відповідає світовій практиці і узгоджується з міжнародно-правовими документами. Зокрема, така можливість передбачена ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права: «Країни, що розвиваються, можуть з належним врахуванням прав людини і свого народного господарства визначити, в якій мірі вони будуть гарантувати економічні права, що визнаються в цьому Пакті, особам, які не є їхніми громадянами».

Іноземці та особи без громадянства, в тому числі й біженці, відповідно до законодавства України не можуть перебувати на державній службі, брати участь в управлінні державними справами, не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах. Іноземці, особи без громадянства та біженці не залучаються до несення військової й альтернативної служби.

Така модель регулювання правового статусу іноземців притаманна для всіх країн СНД, інших держав світу, і вона виправдовує себе.

Законодавство України передбачає можливість застосування до іноземних держав принципу зворотної взаємності.

У ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців» зазначено: «Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України». Тобто, йдеться про те, що Україна у відповідь на дискримінацію прав та інтересів її громадян може вжити зустрічні обмежувальні заходи.

Наприклад, може скластися ситуація, коли одна з держав застосовує до громадян іншої держави необґрунтовані дискримінаційні заходи, що утискають їхні права та законні інтереси, погіршують правове становище порівняно з іншими іноземцями.

Цілком виправдано, що держава цих громадян не бездіяльне сприймає такі факти і застосовує відповідні обмеження, які мають назву «реторсія» (від латинського геtогsiо -- помста).

Закон України «Про правовий статус іноземців» встановив можливість застосування реторсії як загального принципу. Сам Закон ґрунтується на демократичних принципах правового становища іноземців та осіб без громадянства, тобто на основоположних ідеях, закладених в його основу. До них належать: національний режим; рівність іноземців перед законом; єдність прав, свобод та обов'язків; гарантованість прав та свобод.

Рівність іноземців перед законом є одним з основоположних принципів їх правового статусу. Законодавство України закріпило принцип недискримінації іноземців та осіб без громадянства: вони є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять. Це повністю відповідає положенням статуту ООН, Загальної декларації прав людини, міжнародних пактів про права людини, інших міжнародних актів, що закріплюють принцип недискримінації.

Викладений перелік підстав щодо недискримінації не є вичерпним. Україна може на засадах взаємності, шляхом укладення міжнародних договорів надати громадянам інших держав додаткові права. Це передбачено ст. 2 Закону «Про правовий статус іноземців».

Принцип єдності прав і обов'язків є іншим важливим принципом. Він закріплений у ст. 26 Конституції та ч. 4 ст. 2 Закону «Про правовий статус іноземців». Ним визначено, що здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці зобов'язані поважати та додержувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї її народу.

2.2 Характеристика особистих та політичних прав іноземців в Україні

Особисті права іноземців. Особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи. Це дуже важливо, оскільки цей статус є підґрунтям усіх інших якісних рис людини. Виходячи з того, кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних недоліків, необхідно розглядати як особистість, правда, повністю чи не повністю сформовану.

Встановлюючи межі й правила зовнішнього втручання в особисте життя людини, держава дбає про порядок, заснований на суворому додержані законів, норм моралі, правил співжиття. Водночас держава не відмовляється від тих чи інших заходів примусу і принципи демократичного суспільства.

До особистих прав людини належать:

право на розвиток своєї особистості;

невід'ємне право на життя;

право на повагу до гідності;

право на свободу та особисту недоторканість;

право на недоторканість житла;

право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;

право на невтручання в особисте і сімейне життя;

право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання;

право на свободу думки і слова;

право на свободу світогляду та віросповідання.

Право на розвиток своєї особистості - належить до суб'єктивного права узагальнюючого характеру. Воно передує всім іншим особистим правам людини, які у різних аспектах його конкретизують. Із цього треба зробити висновок, що будь-які інші перепони на шляху забезпечення вільного розвитку особистості суперечать нормам Конституції і тому повинні бути ліквідовані.

Невід'ємне право кожної людини на життя - є загальним суб'єктивним правом, яке закріплене в усіх міжнародних правових актах. Проголошення цієї норми-принципу в Конституції України - це матеріалізація однієї з гуманістичних засад. Адже людина є найбільшою соціальною цінністю. Тому всебічна охорона її життя - один з основних обов'язків держави. Практично це означає, що держава повинна вживати ефективних заходів щодо боротьби зі злочинністю, максимально сприяти розвитку медичної допомоги, забезпечувати послідовне покращення умов життя людей.

Конституція України в ч. 1 ст. 27 передбачає “ ніхто не може бути свавільно позбавлений життя” - тобто вона не виключає можливості смертної кари згідно з вироком суду. Однак ця міра покарання розглядається як тимчасова, виняткова, яка, в подальшому буде скасована за умов зниження злочинності і докорінного покращення умов життя суспільства.

Право людини на повагу до її гідності - це право має універсальний характеру тому розумінні, що воно діє ще до народження дитини, а також після смерті людини (ст. 28 Конституції України). Повага до гідності особи є обов'язком держави. Справи, що виникають з цього приводу вирішуються у судовому порядку. Надійне гарантування судового захисту поваги до гідності людини, як одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного, правового характеру держави, високої моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканість - є однією з реальних гарантій свободи людини. Це право, як загальний принцип встановлює межу , яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (наприклад : затримання особи яка вчинила злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин, тощо). Конституція України значно демократизувала сам процес застосування заходів, що обмежують свободу людини, її особисту недоторканість. Цим зумовлюється, що лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини і її утримання під вартою.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції належить до загальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Інакше вони спричиняють кримінальну відповідальність за нормами Кримінального кодексу України. Ці винятки обумовлені виключно гуманною метою -- запобігти злочину або з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи. При цьому треба враховувати, що ці винятки можливі лише тоді, коли іншим способом одержувати інформацію, необхідну для розслідування тієї або іншої кримінальної справи, захисту людини, суспільства і держави від злочинних посягань, неможливо.

Під час обшуку або виїмки, як передбачено у ст. 185 Кримінально-процесуального кодексу України, слідчий повинен вжити заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають чи тимчасово проживають в цьому приміщенні. А відповідно ст.185 КПК України накладання арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах може провадитися тільки з санкції прокурора або його заступника чи за постановою суду. З метою запобігання розголошенню в судовому розгляді справи відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, ст. 20 КПК передбачає можливість проведення закритого судового розгляду.

Що ж до зняття інформації з телефонних розмов, інших каналів зв'язку, то ці питання регулюються також ст. 31 Конституції, статтями 8 і 9 Закону України від 18 лютого 1992 року “Про оперативно-розшукову діяльність”. При здійсненні оперативно-розшукової діяльності забороняється порушувати права людини і громадянина. У разі безпідставного порушення цих прав відповідні державні органи та посадові особи повинні відновити порушені права і відшкодувати заподіяну матеріальну та моральну шкоду.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя також є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних із гарантуванням її свободи. Винятки можуть передбачені лише Конституцією. Винятковий характер такого захисту зумовлений повагою до людини як найбільшої соціальної цінності, що панує у демократичних державах. Кожна людина унікальна, індивідуальна, є суб'єктом безлічі неформальних зв'язків, носієм приватних інтересів, які є її особистою справою. Виняток може мати місце тоді, коли поведінка особи суперечить закону і громадській моралі, прикладом чого може бути систематичне здійснення у сім'ї насильства над дитиною, її експлуатація.

Правова охорона особистого і сімейного життя відбувається в основному, у двох напрямках: встановлення меж зовнішнього втручання в цю справу і заборона поширення інформації про особисте життя людей. Тому не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Конституційне право на охорону особистого і сімейного життя забезпечується системою спеціальних гарантій: політичних, організаційних, правових. Останні передбачені у ч. 4 ст. 32 Конституції України, Законі України від 2 жовтня 1992 року “Про інформацію”, Цивільному кодексі України та інших правових актах. Зокрема, кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації а також право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання за радянських часів було суттєво обмежено інститутом прописки, а також низкою перешкод, пов'язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти. Безперечно, що воно поширюється лише на тих осіб, які перебувають на території України на законних підставах. Це право -- один із складників загального права людини на свободу. Тому його конституційне закріплення є важливою ознакою демократичної сутності держави.

Треба зауважити, що право на вільний вибір місця проживання не виключає необхідності дотримання реєстраційних правил, що функціонують в Україні.

Конституція передбачає можливість окремих обмежень свободи пересування і вибору місця проживання для громадян України та іноземців в умовах воєнного або надзвичайного стану. Але ці обмеження мають бути тимчасовими і діяти тільки під час такого стану. Це можуть бути не лише воєнні обставини, а і такі, як спалах епідемії чи епізоотії в окремих місцевостях, загроза з боку стихійних природних явищ (повінь, землетрус) тощо.

Право на свободу думки і слова є одним із найістотніших проявів демократії. Відомо, до яких методів утиску вдавалися і вдаються тоталітарні, антидемократичні режими у різних країнах світу, щоб обмежити свободу думки і слова. Свобода думки і слова, як одне із фундаментальних прав людини, закріплене у значній кількості міжнародних документів, зокрема таких, як Загальна декларація прав людини, Міжнародний договір про громадянські та політичні права (статті 18, 19), Європейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини (ст.10).

Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення, чого так боявся радянський режим, переслідуючи так званих інакомислячих.

Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що суперечать національній безпеці, територіальній цілісності держави, провокують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду і віросповідання було визнане світовим демократичним співтовариством у результаті його тривалої, багатовікової боротьби з реакційними силами -- як світської, так і церковної влади. Відомо, що й нині, у тому числі й в Україні, подекуди точиться боротьба між різними конфесіями за пріоритет. Що суперечить конституційним настановам про свободу віросповідання, відокремлення церкви від держави й невизнання державою жодної релігії як обов'язкової.

Необхідно підкреслити, що конституційне право на свободу світогляду і віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від змісту і форми світогляду та віри, які пропагуються. Державні органи можуть обмежити це право в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення, оскільки відомо, що деякі релігійні секти сповідують думки і відправляють обряди, які суперечать загальновизнаним моральним нормам і принципам.

Політичні права і свободи іноземців. Особливість політичних прав і свобод полягає в тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права й свободи мають самостійне значення й саме як такі вони закріплені у Конституції України та в різних міжнародних документах, починаючи з Міжнародного договору про громадянські та політичні права. Вже сама назва цього документа свідчить про те, що ці різновиди прав і свобод органічно пов'язані між собою, становлять єдине ціле, оскільки поділ прав на громадянські і політичні зумовлений не загальним характером та спрямуванням цих прав і свобод, а деякими особливостями їх змісту, що дозволяють із загальної групи політичних прав і свобод виокремити громадянські права. Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур.

До політичних прав і свобод належать:

право на об'єднання у політичні партії та політичні організації;

право брати участь в управлінні державними справами;

право на мирні збори та маніфестації;

право на звернення.

Право на свободу об'єднання - конституційне право громадян України, суть якого в тому, що кожний громадянин України має право на свободу об'єднання для здійснення захисту своїх прав і свобод, а також задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних, релігійних та інших інтересів. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян. Належність чи неналежність до об'єднання громадян не є підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг.

Об'єднання громадян - добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів громадян з метою спільної реалізації прав і свобод.

Право на об'єднання дає змогу громадянинові брати активну участь у політичному житті суспільства. Політику, як відомо, роблять маси, саме вони впливають на прийняття тих чи інших політичних рішень, на визначення політичного курсу країни. Крім того зрозуміло, що ті чи інші питання люди можуть вирішувати більш ефективно об'єднавшись у спілки, товариства, партії тощо. Однією з особливостей громадянського суспільства є наявність у ньому широкої мережі різних громадських організацій, що відповідають різноманітним інтересам його членів.

Згідно з Законом України “Про об'єднання громадян” не допускається утворення і діяльність об'єднань громадян, що мають на меті зміну конституційного ладу і територіальної цілісності держави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганду війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини.

Об'єднання громадян створюються і діють на основі добровільності, рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності та гласності. Вони вільні у виборі напрямів діяльності, держава забезпечує дотримання прав і законних інтересів легалізованих об'єднань громадян.

Легалізація (офіційне визнання) їх здійснюється через реєстрацію або повідомлення про заснування. Всі основні питання діяльності об'єднань громадян повинні вирішуватися на зборах членів або представників членів об'єднання.

Об'єднання громадян України утворюються і діють за всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.

Конституція передбачає, що громадяни України мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути вибраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції України).

В цьому праві реалізовані вимоги статті Загальної декларації прав людини, яка проголошує право кожного брати участь в управлінні своєю державою як безпосередньо так і через вільнообраних представників, а також право на рівний доступ кожного до державної служби у своїй країні.

Право на зайняття державних посад - конституційне право, зміст якого полягає в гарантованій можливості кожного громадянина України, який має право голосу, користуватися рівним правом обіймати державні посади, а також посади в органах місцевого самоврядування.

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які здобули відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Згідно Закону УКкраїни “Про державну службу” не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їхніми близькими родичами чи свояками; та в інших випадках передбачених законодавством України.

Право на мирні збори та маніфестації є важливим демократичним надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати актуальні питання державного та суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їх прав тощо.

Конституція передбачає, що громадяни України мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщають органи виконавчої влади чи органи самоврядування.

Згідно ст. 39 Конституції України обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушення чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

В цьому праві відтворюються (і розвиваються) положення закріплені у ст. 11 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Водночас воно дещо відрізняється від європейського права: останнє веде мову про “кожну людину”, а в Конституції - лише про громадян України.

Таким чином це право належить до системи світових демократичних стандартів у галузі прав громадянина. Конкретні заходи щодо його здійснення регулюються національним законодавством, у тому числі й законодавством України. Його основною особливістю є встановлення порядку, за яким збори і маніфестації повинні бути мирними, їх учасники не повинні мати зброї. Про проведення цих акцій мають завчасно сповіщатися органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може бути встановлене лише судом з метою захисту прав та свобод людини та громадянина, охорони національної безпеки і громадського порядку.

Відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрації передбачена ст. 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Висновки

Роблячи висновки у своїй роботі хотілося б виділити наступні основні положення і узагальнення щодо конституційних прав і свобод іноземців.

Одним iз центральних в теорiї i практицi конституційного будівництва, та в розробках різних науковців з теорії держави та права, є питання про способи закріплення в Основному Законі прав і свобод іноземців. Це найважливіший конституційний інститут, який передує іншим конституційним положенням. З огляду на міркування Конституція - Основний Закон держави, який закріплює на найвищому законодавчому рівні основні структурні та функціональні характеристики держави. Саме Конституція закріплює загальні положення, що стосуються права й свободи людини (в тому числі і іноземця) і громадянина, при чому в основі такого підходу є те, що усі люди народжуються вільними і вільними у своїй гідності і правах, а природні права і свободи людини є невід'ємними і становлять основу будь-яких інших прав і свобод особи, вони є не вичерпними.

Конституція України (і наука теорії держави і права, також) розподіляє права і свободи на дві групи. Одна з них - це так звані фундаментальні, абсолютні, невід'ємні права, які притаманні людині від народження. Такі права - недаровані державою, а дані їй самою природою. Серед цих прав - право на життя, фізичну і моральну недоторканість, особисту свободу і безпеку, свободу совісті, вільний вираз і поширення думок, а також ряд інших прав і свобод, зафіксованих в міжнародних документах про права людини. Особливе значення має право приватної власності як природнє невід'ємне право людини, найважливіше джерело її існування, гарантія економічної, політичної та особистої свободи.

Інша група - це права особи, які випливають із факту її правової належності до громадянства. Це права на участь громадянина в управлінні справами суспільства й держави; інформацію тощо. Різновидом цієї групи є так звані “соціалістичні” права, даровані нам державою: право на працю, освіту, користування досягненнями культури тощо. Особливість їх полягає в тому, що це - квазіправа, тобто “несправжні”, декларативні права, які не мають часто-густо матеріального, організаційного та юридичного забезпечення.

Принципово важливою є можливість обмеження конституційних прав закону. Загальне положення тут в тому, що підвищеному захисту підлягають перш за все фундаментальні, основні права й свободи громадян. Їм повинен бути забезпечений повний і безумовний захист всією судовою системою - від загального аж до Верховного Суду. Однак без обмежень обійтись практично неможливо. Є один цивілізований спосіб - все це робиться за допомогою так званих органічних законів, тобто законів надзвичайно близьких до Конституції, що приймаються в особливому порядку і виконують особливі функції. Саме в таких законах можуть встановлюватись окремі обмеження прав і свобод громадян.