Міністерство Освіти і Науки України

Київський Славістичний Університет

Чернігівська філія

Кафедра економічного менеджменту та інформаційних технологій

Контрольна робота

з дисципліни :Історія економічних вчень

на тему : „Розвиток Римського права та юридичне закріплення прав власності ”

Роботу виконав: студент ІІ курсу

групи 21 Ф(Ч) д

Гудим В.О.

Роботу перевірив:викладач

Лознякова Т.В.

Чернігів - 2005

Історія Риму -- яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської держави: перший (VIII--VI ст. до н. е.) -- царський; другий (509--31 рр. до н. е.) -- республіканський; третій (31 р. до н.е. -- 476 р. н. е.) -- імператорський. Перший період -- це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Першими цей процес здійснили етруски (IX--IV ст. до н. е.). В економічному житті стародавньої Італії вирішальна роль належала землеробству. Землю обробляли плугом, використовували волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливки, льон, відгодовували стада свиней. Високого рівня розвитку досягли ремесла, особливо керамічне, залізоробне, а також будівництво з каменю. Торгували з Південною Італією, Сицилією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. до н. е. карбували монети. У VII--VI ст. до н. е. відбувався розклад родового ладу, в етруському суспільстві формувалися рабовласницькі відносини. Однак історія їх утвердження пов'язана не з етрусками, які не зберегли свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.

Період VIII--VI ст. до н. е. в історії господарства Риму був переходом від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римських громадян) мали у своїй власності 2 югери (0,5 га) землі, володіли ділянками громадської землі, вели окреме господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями, походження останніх досі ще не з'ясовано. Вони не мали політичних і громадянських прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу інших залежних людей -- клієнтів.

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення протиріч між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, плебеями і клієнтами зумовили розклад громади. Протягом VI--III ст. до н. е. у Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Тулія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римські населення на 6 категорій не за рядовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. «Закони XII таблиць» (середина V ст. до н. е.) захищали приватну власність, економічні та політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клаєнтелі (боргове рабство), зменшуваній рівень позикового процента. У другій половин IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення громадських земель встановити верхню межу володіння землею 500 югерів (125 га) і норму для випасання худоби (100 голів великої та 500 дрібної). На початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового рабства.

Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.

Період розквіту рабовласницького господарства припав на II--І ст. до н. е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два століття н. е. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. Перші -- слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики -- використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювали в ремісничих майстернях, копальнях, каменоломнях, але переважна частина --в сільському господарстві. Джерелами рабства були війни, піратство, а в неіталійських володіннях Риму -- також борги. Міжнародним центром работоргівлі був о. Делос, де щоденно продавали до 10 тис. рабів. Рабами були іноземці, римське право обороняло перетворювати громадян своєї республіки на рабів. Переважало приватне рабовласництво, державне було незначним.

Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у приватну власність здійснювалося поступово. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів (нобілів), прибутки яких йшли переважно від землі. Землю намагалися придбати також вершники -- багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендували ділянки землі у держави. Головною формою рабовласницького господарства була вілла -- маєток площею 25--100 га землі, яку обробляли 50--60 рабів. Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися латифундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів.

Багато термінів з філософії права і юридичної практики узяті саме з римського права: "юстиція", "республіка", "конституція", "мандат", "казус", хоча їхнє дійсне значення найчастіше не збігається з їх первісним змістом.

У древньому світі самою розвитий правовою системою було римське право, юриспруденція Древнього Рима. Рецепція римського права стала найважливішою складовою частиною формування в середньовічній Європі романо - германської правової системи, "правової родини". Свої цінності, особливості притаманні правовій системі, що сформувалася в Англії й основою родини, що стала, загального права. На формування індуського, іудейського, а також мусульманського права вирішальне вплив зробила релігія.

Поняття римського приватного права. Терміном “римське право” позначається право античного Рима, право Римської держави рабовласницької формації. Предметом вивчення римського права є найважливіші інститути майнового права (а в зв'язку з ними також сімейного права) періоду так називаного принципату (перші три століття н.е. - період класичного римського права), а також періоду абсолютної монархії (з кінця III в. до середини VI в. н.е. включно). “Приватне право” (jus privatum) є єдиним терміном для сукупності цивільного права (jus civile), права народів (jus gentium) і права преторского.

Основні системи римського приватного права: jus civile і jus gentium. Їхній взаємний вплив, зближення і злиття. Терміном jus civile у римському праві позначається споконвічне національне давньоримське право, що поширює свою дію винятково на римських громадян - квиритов; тому воно іменується також квиритским правом. У цьому змісті jus civile протиставляється jus gentium - “праву народів”, - дія якого поширювалося на все римське населення (включаючи так званих перегринов). Оскільки jus gentium регулювало майнові відносини, що виникали і між перегринами, і між римськими громадянами, і між тими й іншими, воно являло собою різновид римського цивільного права. Треба думати, що тим же терміном jus gentium позначали і представлявшуюся більш широкої філософську категорію - право загальне для всіх народів; думаючи, що сюди входять правила, що підказуються самою природою людини, для позначення цієї категорії вживали також вираження jus naturale - “природне право”.

У республіканський період римської історії римське приватне право розвивалося у виді рівнобіжних систем jus civile і jus gentium. З часом jus civile і jus gentium стали зближатися. При практичному застосуванні обидві системи знаходилися в постійній взаємодії; спостерігався взаємний вплив однієї системи на іншу. Більш значним був вплив jus gentium на jus cuvile через те, що першій системі, що усмоктувала в себе норми більш розвитих народностей, не був у такому ступені свойствен формалізм, характерний для споконвічного цивільного права, і вона більше відповідала потребам господарського життя країни. Мало місце і зворотний вплив: деякі норми цивільного права проникали в систему jus gentium (наприклад, за законами XII таблиць норми про крадіжку не поширювалися на перегринов; у практиці ці норми стали застосовуватися і до перегринам). При Юстиніан (середина VI в. н.е.) jus civile і jus gentium склали єдину систему права, у якій переважало jus gentium як право більш розвите.

Поняття права власності. Зміст права власності. Для позначення права власності в Римі користувалися терміном dominium, а приблизно з кінця республіканського періоду - також proprietas. Право власності є найбільш великим по обсязі правом на річ. Головна якість права власності: з'єднання абсолютного панування особи над річчю з правом розпорядження нею, правом визначати її долю (продати, обміняти, закласти, знищити). Основними правомочиями власника були:

jus utendi - право користування річчю;

jus fruendi - право витягу плодів природного і цивільних (доходу);

jus abutendi - право розпорядження долею речі;

jus posidendi - право володіти річчю;

jus vindicandi - право зажадати річ з рук кожного її фактичного власника, байдуже - власника або власника.

Способи придбання права власності. Факти, з настанням яких особа здобуває право власності, називаються способами придбання права власності. Юридичні факти (особливо угоди), що служать підставою для придбання права власності, називаються титулом придбання. Способи придбання права власності поділяються на первісні і похідні. Первісним називається такий спосіб придбання, при якому право набувача встановлюється незалежно від попереднього права на дану річ (захоплення безхазяйних речей, придбання по давнині володіння). При похідному способі придбання право набувача ґрунтується на праві попереднього власника, виводиться з його права.

Права власника здобувалися за допомогою:

· манципации;

· традиції (traditio: передача одною особою іншому фактичного володіння річчю з метою передачі права власності);

· заволодіння, окупації;

· придбаної давнини (по Укладенню Юстиніан термін давнини для спонукуваних речей був 3 роки, для нерухомих - 10 або 20 років);

· специфікації або переробки (створення з чужих матеріалів речі для себе).

Володіння. Володіння і право власності. Володіння і тримання. Володіння в змісті фактичного володіння речами є тим відношенням, на ґрунті якого складався інститут права власності. У розвитому римському праві “володіння ” і “право власності ” - різні категорії, що могли збігатися в тому самому особі, але могли належати і різним особам. Володіння являло собою саме фактичне володіння, однак зв'язане з юридичними наслідками, насамперед постачене юридичним захистом. Проводилося розходження між володінням у точному змісті (possessio civilis) і простим триманням (detentio або possessio naturalis).

Володіння можна визначити як фактичне володіння особи річчю (об'єктивний елемент), з'єднане з наміром відноситися до речі як до своєї, тобто володіти незалежно від волі іншої особи, самостійно (суб'єктивний елемент) і постачене позовним захистом; тримання ж - як фактичне володіння річчю без такого наміру (володіння на основі договору з іншою особою, узагалі несамостійне, а також і володіння ненавмисне, несвідоме і т.д.). Власники захищалися від усяких незаконних зазіхань на річ безпосередньо самі, орендар як власник від чужого імені міг одержати захист тільки за посередництвом власника, від якого отримана річ.

Види володіння. Власником речі нормально є її власник, тому що нормально речі знаходяться у володінні тих, кому вони належать. Власник має право володіти річчю, у цьому змісті він є законним власником. Власники, що фактично володіють річчю з наміром відноситися до неї як до власного, але не мають права нею володіти, визнаються незаконними.

Незаконне володіння може бути двох видів: незаконне сумлінне (власник не знає і не повинний знати про незаконність володіння) і незаконне несумлінне володіння (власник знає і повинний знати про незаконність володіння).

Існували також випадки так називаного похідного володіння. До числа похідних власників відноситься, наприклад, особа, якій річ закладена, або особа, якій річ передана на збереження надалі до дозволу в судовому порядку суперечки про її приналежність.

Встановлення і припинення володіння. Володіння встановлюється для даної особи з того моменту, коли в нього з'єдналися і тілесний момент, і власницька воля в змісті наміру відноситися до речі як до своїй. Для встановлення наміру, з яким дана особа має річ, необхідно з'ясувати правову підставу, що привело до володіння особи даною річчю. Одна особа одержала річ шляхом покупки, що супроводжувалася передачею речі продавцем, інше - одержало таку ж річ за договором наймання в тимчасове користування. Здійснюючи своє користування, обоє вони роблять, бути може, однакові дії, але для першої особи ці дії є показником власницької волі, а для другого - вони лише вираження його залежного тримання. Змінити підстава володіння можна було шляхом здійснення відповідних договорів. Володіння могло бути також придбане через представника; представник повинний був мати повноваження придбати володіння для іншої особи і намір придбати річ не для себе, а для що представляється.

Володіння втрачалося з втратою одного з двох необхідних елементів, а саме, як тільки річ виходила з володіння особи, або особа виражала бажання припинити володіння (відчужувало річ). Володіння припинялося у випадку загибелі речі або перетворення її у необоротну річ. Якщо володіння здійснювалося через представника, то воно припинялося, мимо волі власника, у тому випадку, якщо припинилася можливість володіння річчю і в особі представника, і в особі що представляється.

Захист права власності. Позови. Відповідальність сумлінного і несумлінного власників перед власником. Основний засіб захисту права власності - віндікационий позов. Він пред'являвся власникові для витребування речі, володіння якої їм утрачене. Сторонами у віндікаціоному процесі були: як позивача - власник, що не має фактичного володіння річчю; як відповідача - фактичний власник речі, як власник, так і сумлінний або несумлінний власник. Предметом позову була річ із усіма плодами і збільшеннями. Віндікаціоний позов припускав доказ позивачем свого права власності.

Відповідальність сумлінного і несумлінного власників була неоднакова. Сумлінний власник відповідав за стан речі з часу пред'явлення позову, при цьому він не відшкодовував власникові спожитих або відчужених плодів за час до пред'явлення позову, а повертав лише наявні плоди. Несумлінний власник відповідав за загибель речі, що відбулось ще до пред'явлення позову, якщо з його боку була допущена хоча б легка недбалість; за загибель речі після пред'явлення позову він відповідав незалежно від якої б то ні було в тім провини з його боку. Він був зобов'язаний відшкодувати власникові вартість плодів від речі, не тільки фактично їм отриманих, але і тих, котрі він міг би одержати при належній дбайливості, а за час після пред'явлення позову - навіть таких плодів, що він сам і не міг би одержати, якщо тільки для власника одержання цих плодів було б можливо.

Іншими видами позовів для захисту права власності були негаторний позов (коли власник не утрачав володіння річчю, але зустрічав які-небудь стиснення і перешкоди з боку іншої особи) і прогибиторний позов (коли власник продовжував володіти своєю річчю, але створені умови не дозволяли йому цією річчю користуватися).

Характер і роль дрібного селянського господарства змінювалися на різних етапах розвитку Римської держави. Існування його зумовлювалося натурально-господарськими відносинами, необхідністю збереження вільного селянина як воїна та платника податків. Територія імперії розширювалася за рахунок країн, серед населення яких переважали дрібні власники або залежні землероби. З утвердженням рабської праці дрібні власники розорювалися, йшли до міста, передусім до Риму, перетворюючись на пауперів або на свиту сенаторів і багатіїв. Територіальні завоювання призвели до експропріації землі в колоніях, яка оголошувалася державним багатством, роздавалася нобілям, продавалася вершникам, здавалася в оренду. В багатьох місцях утворювалися колонії, де землі отримували ветерани і римська біднота.

Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму. З'явилися аграрні проекти, які обмежували захоплення державних земель, але вони були безрезультатними.

Знаменитий римський письменник, власник вілли Луцій Колумелла у трактаті "Про сільське господарство" виклав раціональні способи ведення господарства на селі. На його думку, великі латифундії нерентабельні, оскільки засновані на праці рабів. Він був переконаний, що "раби пасуть недбало худобу, погано орють землю..., крадуть зерно..., від інших злодіїв його не охороняють". Раціонально, за його словами, може розвиватися лише такий маєток (вілла), у якому основними виробниками є колони чи вільновідпущеники, які мають власні сім'ї та заінтересовані у результатах своєї праці. Колумелла закликав господарів "ласкаво" ставитися до робітників, які працюють у їхніх господарствах, всіляко підтримувати і заохочувати їх до праці, добре харчувати, забезпечувати теплими приміщеннями, добрим одягом і оберігати їх, не тільки купувати рабів на ринках, а й здійснювати відтворення їх за рахунок природного приросту з сімей управителів та інших слуг рабовласників, багатодітним матерям надавати свободу. Він пропонував роздати землю колонам в оренду.

У II ст. до н. е. -- II ст. н. е. високотоварними були маєтки, що спеціалізувалися на вирощуванні однієї культури, призначеної для ринку. Рентабельними були латифундії та сальтуси, що вирощували різні культури. Натуральний і товарний характер виробництва тісно перепліталися. Найефективнішою була рабська праця в сільськогосподарських віллах середнього розміру, їхні власники намагалися раціоналізувати процеси виробництва. Для цього рабів вчили різних спеціальностей. Лише в сільському господарстві їх налічувалося понад 40. За старанність рабовласники нагороджували своїх рабів: відпускали на волю, залучали до адміністративно-управлінського персоналу, допомагали відкривати власні майстерні та крамниці.

Широкого розвитку набула торгівля. Вона приносила більше прибутків, ніж промисловість. Спочатку склався внутрішній ринок. Виробник сам продавав товар. У центрі міста, на форумі, через кожні 8 днів відбувався базар. Селяни продавали свою продукцію, купували потрібні для господарства ремісничі вироби. З часом у Римі виникли спеціалізовані ринки, на яких торгували овочами, фруктами, худобою, сіном тощо. Така сама торгівля велась у всіх містах Італії. Сформувалися великі центри внутрішньої торгівлі

-- ярмарки, на які з'їжджалися купці з багатьох міст та регіонів Італії. Для того щоб торгівля проходила ефективніше, ярмарки влаштовували до великих релігійних свят

-- бога Юпітера, богині Діани, на які сходилися тисячі людей.

Зовнішня торгівля в царський період у Римській державі була слабко розвинена. Рим до III ст. до н. е. не був морською державою, не мав власного флоту. Завдяки дружнім зв'язкам з Етрусією в VI--Уст. до н. е. Рим налагодив торгові взаємозв'язки з Карфагеном та іншими сусідніми містами. За республіканського правління, коли етруски втратили політичну незалежність, римська зовнішня торгівля занепала. Розвитку торгівлі сприяли об'єднання Середземномор'я під владою Риму, спеціалізація і товаризація господарства, географічний поділ праці, успіхи в кораблебудуванні та будівництві доріг. Інтенсивною була морська і караванна торгівля з провінціями. З Сирії привозили дорогі тканини, скло, ювелірні вироби, з Єгипту -- льняні тканини, пшеницю, папірус, з Північної Африки -- пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото, з Іспанії -- золото, срібло, олово, залізо, мідь, з Галлії -- виноград, вино, кераміку, з Дальмації -- дерево, з Германії, Панонії, Британії -- рабів.

Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших народів, була худоба. Оскільки цей обмінний еквівалент був надто громіздкий, його замінили куском міді у такому співвідношенні: один віл дорівнював 10 вівцям або 100 фунтам міді. Така грошова одиниця існувала в Римі до IV ст. до н. е. Згодом римляни, наслідуючи греків, почали відливати мідні монети відповідної маси. Однофунтову монету називали ассом, 1/2 фунта -- сомісом, 1/12 -- унцією. Поряд з цими грошовими знаками застосовувалися срібні монети драхми грецької чеканки з римською печаткою. Римський срібний денарій вартістю 10 ассів з'явився в III ст. до н. е. Найбільш ходовою одиницею був сестерцій, що дорівнював 2,5 асса. У період імперії в обігу були золоті монети -- ауерси в І, соліди -- в IV ст. н. е.

Подальшого розвитку і певної правової регламентації набула банківська справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод, світовою біржею. Римські банкіри - аргентарії виступали як торгові посередники, маклери, здійснювали всі грошові операції, використовуючи чеки, переказні векселі, безготівкові, поточні, активні, пасивні рахунки. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду. Розвивався лихварський капітал. Позиковий процент був великий: 6--48 % згідно з законом, а фактично -- значно більший.

Банкіри брали безпосередню участь і в торгових операціях. Створюючи фінансові організації, вони наживалися на міжнародній торгівлі. Неконтрольованому лихварському капіталу настав кінець за Юлія Цезаря та Августа (І ст. до н.е. -- І ст. н. е.). Вони реорганізували управління провінціями, звівши до мінімуму діяльність відкупщиків.

У цілому ж Рим вів з провінціями пасивну торгівлю, тобто з Італії вивозили товарів значно менше, ніж ввозили. Найбільшим споживачем імпортних виробів був Рим, населення якого становило за імперії 1 млн чол.

Товарно-грошові відносини досягли найвищого рівня розвитку в І--II ст. н. е. Вони стали невід'ємною частиною бюджету римського громадянства. Гроші були потрібні знаті, орендарям-управителям державних і приватних ділянок землі, власникам майстерень, вільновідпущеним, окремим рабам, що одержували право продавати свою працю, заплативши грошовий чинш своєму господареві. Збирались грошові податки з усіх верств населення. Це стимулювало лихварство, товарне виробництво, що ґрунтувалося на праці вільних громадян і рабів, особливо тих, які мали досконалу кваліфікацію як у сільському господарстві, так і в ремеслі.

Фінансова система Риму була заснована на експлуатації колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали податків у З--4 рази більше норми. Недоїмники ставали боржниками лихварів або їх продавали в рабство. Не завжди відкупники могли відразу внести в державну скарбницю відповідну суму грошей, тому вони об'єднувалися у своєрідні компанії, сплачуючи членські внески. Так формувалися багаті "акціонерні" спілки з чималим фінансовим апаратом, накопичуючи на цьому величезні капітали.

У науковій літературі питання про причини піднесення античного Риму є дискусійним. Прихильники монархічного напряму вбачають їх у дисциплінованості римлян, їхньому спільному підпорядкуванні начальству. Інші вчені, перебільшуючи роль війн, доводять, що Рим розквітнув у результаті зовнішніх завоювань. Переважає точка зору, що в економічному піднесенні Італії вирішальне значення мали внутрішні фактори: швидке розшарування громади, прогрес матеріальної культури, республіканська система політичного ладу. Експансії рабовласництва сприяли великі римські завоювання, оскільки культурна спадщина народів Середземномор'я збагатила античну Італію. Експлуатація рабів стала головним джерелом багатства. Велике значення мало пограбування колоній, що набуло систематичного характеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах.

У добу пізньої Римської імперії (III--V ст. н. е.) господарство занепало і прийшло до кризового стану. Перші ознаки кризи виявилися після повстання Спартака в І ст. до н. е. і протягом наступних століть вони поглиблювалися. Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласницького суспільства і дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, що призводило до зниження продуктивності праці. Витіснення з економічного життя невеликих власників підривало господарські засади держави, її військову могутність. Зазнала краху завойовницька політика Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господарства рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних елементів з вільного населення, насамперед з міського плебсу, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало посилення податкового гніту.

Криза рабовласницького господарства в аграрному виробництві виявилася у зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та латифундій, поширенні екстенсивних форм ведення господарства, його застої. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церковного захисту.

Зросло значення невеликих господарств. Колонадні стосунки стали переважаючими. Змінився статус колонів: він став спадковим, не обумовлювався угодою, належність до колонів була юридичне оформлена конституціями імператорів, їх прикріпили до землі, заборонивши покидати помістя, не могли відчужувати без землі, утікачів повертали рабовласникам. Як і раніше, колони платили ренту власнику землі, державні поземельні та подушні податки, виконували різні повинності. Держава надавала рабовласникам певні адміністративні, судові, фіскальні права щодо колонів. Отже, вони поступово ставали "рабами землі", перетворюючись не тільки на поземельне, а й особисто, судово адміністративно залежних від власників землі, їхнє становище зближувалося з рабами, наділеними землею. Так звані квазіколони вели самостійне господарство, в певних межах розпоряджалися своїм майном, їх не могли відчужувати без землі.

Занепала невелика оренда. За своїм статусом вона наблизилася до колонату і прекаріїв. Останні стали переважно по життєвими, оформлялися письмово, зазначалися платежі власнику землі. Поземельних відносин набув інститут патронату. За часів Республіки він полягав у добровільному входженні громадян під покровительство знатних осіб. У пізній Римській імперії патронат став формою залежності невеликих власників. Отримуючи покровительство великих землевласників, вони втрачали право власності на землю, ставали прекаристами або колонами у володіннях покровителя-патрона. Під патронат віддавалися також раби, біглі колони, люди без майна. Використовувалася наймана праця, але поступово робітники потрапляли в особисту залежність від землевласника. Вільних селян в Італії зберігалося небагато. В провінції їхня господарська роль була більш значною. Держава приймала закони на захист дрібного землевласника -- платника податків і воїна, але інститути прекаріїв і патронату поширилися по всій Імперії. Особливий стан становили варвари, яких як полонених оселяли на римській території, для того щоб вони обробляли землю і несли військову службу.

Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Ремісники і купці, професії яких стали спадковими, закріплювалися за колегіями, державні замовлення для них стали обов'язковими. Ремесла поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли і латифундії перетворювалися на економічно замкнені господарства. Скоротилися внутрішня і зовнішня торгівля, грошовий обіг. Римська імперія втратила свою відносну економічну єдність. Посилилися суперечності між Римом і провінціями. Зросло втручання держави в господарське життя. Реформи імператорів Діоклетіана (284--305 рр.) та Константина (306--337 рр.) дещо стабілізували становище в державі. Було реорганізовано фінансову систему. Все населення, крім громадян Риму, чиновників, пауперів, обкладалося подушним і поземельним податками. Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною кількістю землі залежно від її якості та вирощуваних культур. Поборами обкладали ремісників і торговців. Фіксувалися ціни на товари, заробітки ремісників. Робилися спроби упорядкувати грошовий обіг випуском повноцінної золотої та срібної монети, але вони швидко знецінилися. Держава була неспроможна регулювати економіку країни.

Отже, для господарства Римської імперії в III--V ст. н. е. визначальним стали розклад античної власності, поступова втрата рабством свого виробничого значення, натуралізація і аграризація економіки, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Велике землеволодіння зберігалося, однак тенденція його розвитку полягала в зміцненні невеликого індивідуального виробництва, що стало раціональнішою формою ведення господарства. Невелика земельна власність і вільні селяни зберігалися, особливо на периферії, але вони потрапляли в різні форми залежності від великих землевласників: під патронат, ставали прекаріями, перетворювалися на колонів. Значення колонату постійно зростало. Сформувалися рентні відносини. Розширилися господарська самостійність рабів, які отримували землю, в економічному відношенні ставали залежними колонадного типу.

У сучасній науковій літературі немає єдності в оцінці пізньоримської економіки. Деякі вчені розглядають її як феодальну. На думку інших дослідників, в надрах рабовласницького господарства виникали лише елементи феодальних стосунків.

Пізня Римська імперія переживала глибоку і всебічну кризу рабовласницького суспільства. Боротьба імператорів за престол, сепаратизм провінцій, грабіжницькі та спустошливі війни зумовили політичну нестабільність. Загострювалися соціальні суперечності. Не припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався і загрожував романському світові. Східна і Західна частини імперії роз'єдналися щодо адміністрування та управління. Столицю було перенесено з Риму на схід у Візантію. В 476 р. н. е. Західна Римська імперія перестала існувати.

Список використаної літератури

1. Історія економічних учень: Підручник / Л.Я.Корнійчук, Н. О. Татаренко, А. М. Поручник та ін.; За ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Титаренко. - К.: КНЕУ, 2001. - 564с.

2. Політекономія: Підручник / За загальною редакцією Ю.В. Ніколенка. - Київ: ЦУЛ,.. 2003. - 412с.

3. Економічна історія / Н. К. Черкащина: Навчальний посібник. - Київ: ЦУЛ,2002. - 193с.

4. Економічна історія України і світу: Підручник / За рад. Б. Д. Плановика. - 5-е вид., стер. - К.: Вікар, 2002. - 477с.

5. Вакуленко О. Здійснення нової економічної політики у суспільному господарстві України // Економіка України. - 1992. -№3.