1. Утворення, розвиток та загибель Єгипетської держави

Культура Стародавнього Єгипту привернула увагу й викликала захоплення уже в сиву давнину. Античні письменники, філософи, державні діячі глибоко вивчали його історію, культуру, державний устрій, право, їздили вчитися в Єгипет, використовували його здобутки й досвід у розвитку власної науки, зокрема філософії, будівництва державності, творення правової основи та ін. Їх твори та спогади, які дійшли до нас, є одним з важливих знань про Єгипет. В першу чергу це праці Геродота, Гекатея, Страбона, Плутарха.

Другим важливим джерелом знань про Єгипет є Біблія - кодекс священних книг, складений єврейськими жерцями до І ст. до н.е.

Третім найважливішим джерелом є документи, написи і пам'ятки матеріальної культури Єгипту. Велика кількість знайдених папірусів, численні написи на каменях, стінах, у гробницях, малюнки, предмети мистецтва, домашнього вжитку, релігійного культу дають можливість досить грунтовно вивчити історію Єгипту, в тому числі його історію держави і права. Написи, папіруси та інші пам'ятки були написані єгипетським письмом - ієрогліфами, розширюваними у ХІХ ст. відомим французьким ученим-філологом, засновником науки єгиптології Жаном-Франсуа Шампольйоном.

Єгипет розташований у долині нижньої течії ріки Нілу, в північно-східному кутку Африки. Оточений природними границями - морем, пустелями - він був замкненою територією, зрошуваною Нілом. Надзвичайно родючі землі зумовили їх швидке заселення та раннє зародження цивілізації. Населення Єгипту складалось з африкано-хамітських лівійців, нубійців і азіатських семітів.

Захищеність території від ворогів, сприятливі природні умови, родюча земля сприяли швидкому розвитку продуктивних сил. Тут швидко зароджується приватна власність, майнова нерівність, а в середині IV тис. до н.е. - класове суспільство. В другій половині IV тис. до н.е. виникають перші державні утворення - так звані номи. Налічувалось їх понад 40. Кожне з них мало невелику територію з власним іригаційним господарством, свого правителя, своїх богів, яких втілювали в побудову тварин, предметів тощо.

Між номами постійно точились війни - за територію, за рабів, потреба в яких дедалі зростала у зв'язку з будівництвом нових іригаційних споруд, постійною боротьбою з наступом піску з пустелі та ін., що вимагало численної робочої сили.

В процесі взаємної боротьби номи почали об'єднуватися у більші державні організми. Централізації сприяли такі важливі фактори, як необхідність дальшого розширення і вдосконалення іригаційної системи, потреба рабів, необхідність спільного захисту від агресивних сусідів.

Поступово в долині Нілу в кінці IV тис. до н.е. склалися дві великі держави - Північне царство нижнього Нілу і Південне - на верхньому, між якими протягом довгого часу точилась боротьба за першість, поки нарешті перемогло Південне Царство, і Єгипет був об'єднаний в одну державу.

Історія Єгипту, у тому числі історія держави і права, дослідниками пізніших часів була поділена на три великі періоди:

Стародавнє царство (приблизно 3000-2400 рр. до н.е.);

Середнє царство (2160 - 1750 рр. до н.е.);

Нове царство (приблизно 1600 - 1100 рр. до н.е.).

Далі наступає тривалий період занепаду єгипетської держави.

Кожне царство охоплювало 10 династій фараонів, тобто всього, згідно з даними єгипетського історика і жерця Манефона (IV - ІІІ тис. до н.е.) було 30 династій. Манефон, який писав свої праці грецькою мовою, навіть визначив тривалість царювання окремих фараонів і династій. Однак його праця в повному обсязі не збереглась.

Розглянемо основні особливості, які були притаманні кожному з перечислених вище періодів.

Стародавнє царство.

З часу об'єднання Єгипту в єдину державу столицею держави стало м. Тініс, розташоване у верхньому Єгипті. Тут була резиденція фараонів перших двох династій (правила протягом 400 років 18 фараонів). При третій династії столицю країни перенесли у м. Мемфіс, ближче до дельти Нілу.

Саме тоді, коли правили фараони третьої і четвертої династії, настає період найвищого піднесення Стародавнього царства. Це був період строго централізованої, бюрократично організованої монархії з необмеженою владою фараона, період зміцнення воєнної могутності Єгипту, численних завойовницьких походів за здобиччю і рабами. Фараони воювали в Лівії, Ефіопії, Азії, на суші і на морі, спустошуючи сусідні країни, привозячи в Єгипет десятки тисяч рабів, сотні тисяч голів худоби, іншу здобич.

Єгипетське суспільство поляризується. Виділяється, багатіє, міцніє духовна і світська знать, вельможі, поглиблюється прірва між нею і простим трудящим людом. Виникають величезні маєтки - царські, храмові, вельмож, у яких працюють не тільки тисячі рабів, а й єгипетська біднота.

В період третьої-четвертої династії остаточно приборкують, скасовують автономію місцевих правителів, місцевих децентрових сил, завершується централізація країни. Майже повністю зникають пережитки первіснообщинних відносин, остаточно формується класове суспільство.

Саме до цього періоду відносять створення грандіозних царських гробниць - пірамід. Перший цар третьої династії Джосер започаткував будівництво пірамід (близько 2600 р. до н.е.). його піраміда є найдавнішою, яка збереглася до наших часів. Особливо великих розмірів досягають піраміди фараонів четвертої династії - Спофру, Хеопса, Хефрена.

Разом з тим в період п'ятої династії щораз сильніше виявляються тенденції до політичної самостійності номів. Посилюється місцева знать у номах, яка вороже настроєна до столичної знаті і до централізованої влади взагалі. Побудова пірамід, храмів, палаців відривала від господарства велику кількість робочих рук. Номи всілякими способами намагались звільнитися від цих робіт. З часів фараонів четвертої династії до нас дійшло чимало "пільгових грамот" про звільнення храмових й інших господарств номів від "царських робіт".

Після шостої династії починається період політичної роздробленості Єгипту, посилюється роль і значення правителів окремих номів - номархів. Опираючись на місцеву знать і середні верстви населення, вони добиваються значної політичної самостійності. Шукаючи міцної соціальної опори, номархи широко застосовують благодійництво щодо бідноти, убогих.

Отже, почався період розпаду єдиної держави, який тривав понад 200 років. До цього призвели не тільки непосильні для господарства і населення нескінченні "царські роботи", а й тягар дедалі зростаючих податків, необхідність завершення будівництва іригаційної системи в масштабі усієї долини Нілу, припинення набігів сусідніх народів і племен, які саме стали об'єктом агресивних воєн фараонів. Справа доходила до того, що номи почали вести війни між собою, не підкоряючись центральній владі. Фараони сьомої і восьмої династій не мали майже ніякої реальної сили.

Таке становище в країні привело до падіння рівня виробництва, припинення іригаційного будівництва і, більше того, руйнування в результаті міжусобних воєн вже існуючих іригаційних споруд, нищення посівів і т.п. Верхній Єгипет почав заболочуватися, наступають один за одним голодні роки. Тому знову починається рух за об'єднання країни. Ініціатором цього руху виступили в середині ХХІ ст. до н.е. правителі ному Фіви, яким після впертої боротьби вдалося об'єднати країну. Настала епоха Середнього царства.

Середнє царство

Єгипет знову стає єдиною централізованою державою. Зміцнюється економічна і політична могутність фараонів, особливо в часи двадцятої і тридцятої династії. Знову розгортаються великі іригаційні роботи.

Потреба великої кількості рабів зумовлює численні воєнні походи проти сусідів - африканців і азіатів. Нові завойовані землі фараони намагаються включити до складу єгипетської держави. Відроджується будівництво пірамід, щоправда, значно менших. Внутрішня ситуація країни, однак, нестабільна. Деякі намархи на місцях досить міцні. Вибухають міжусобні війни, і тільки під кінець правління дванадцятої династії фараонам вдається їх припинити.

Середнє царство є епохою значного розвитку продуктивних сил. Удосконалюються знаряддя і засоби виробництва, розвивається ремесло, культура, мистецтво. Появляється виробництво скла та ін. Разом з тим поглиблюються соціальні протиріччя. Тяжкий гніт терпіла єгипетська біднота. Різке збільшення рабів і жорстока їх експлуатація призводили до частих повстань. Відбувається соціальне розшарування села: з'являються нові багачі - "сильні недзеси" - збагатілі общинники, які присвоюють общинні землі. Все це призводить до всенародного повстання в Єгипті у 1750 р. до н.е. Повсталі палили, руйнували палаци, храми, маєтки, вбивали експлуататорів, лихварів, наглядачів, чиновників, захоплювали і ділили землі, майно. "Благородні - в горі, простий люд в радості… Раби стали вільними, начальники країн рятуються втечею… вони паралізовані страхом смерті"… Повстання тривало декілька років, воно до основ потрясло єгипетську державу, всю суспільно-економічну й політичну систему.

Послабленням єгипетської держави, хаосом скористалися азіатські кочівники - гіксоти, які захопили крагну і протримались на цій землі 150 років. Вони завдали Єгипту ще більшої шкоди, ніж повстанці, виявляли надмірну жорстокість до місцевого населення. Врешті решт гіксоси були вигнані єгиптянами і державна незалежність крагни була відновлена. Настає третій період її розвитку - Нове царство.

Нове царство

Вигнавши гіксосів, захопивши при цьому значні території Азії, що перебували під їх пануванням, Єгипет знову став великою, могутньою державою з міцною владою фараонів. Створюється розгалужений, міцний, централізований військово-бюрократичний апарат управління. Країною в той час правили ХVІІІ - ХХ династій. Знову здійснюються численні загарбницькі походи в передню Азію і Ефіопію, число рабів зростає, збільшується і міцніє приватне рабовласництво. Рабів стало так багато і продавалися вони так дешево, що навіть єгипетська біднота - ремісники, селяни, пастухи - мали по 3-4 раби.

Єгипетська армія набуває нових якостей і сили. З'явилися бойові колісниці, запряжені кіньми, бойові слони та ін. Єгипетська держава охоплює величезні території, простягаючись на 3200 км з півночі на південь. Правителі номів, місцева знать повністю підпоряждковані фараонам. Небаченого розмаху набуває будівництво, розвивається архітектура, наука, живопис, швидко розвиваються продуктивні сили в цілому. Столицею держави в той час були Фіви, де будують пишні споруди - храми, палаци, усипальниці.

Зміцнення влади фараонів, економічної і політичної могутності зміцнили їхнє стремління звільнитися від будь-якої залежності від світської і духовної знаті. Рішучий крок у цьому напрямку зробив фараон ХVIII династії Аменхотен ІV (1419-1400рр.). Спираючись на середні верстви населення, настроєні вороже супроти знаті, він, намагаючись підірвати могутність жрецтва, проводить релігійну реформу. Від старих богів відмовились в т.ч. від "царя богів" Амона. Жерцям уже не давали дари і не приносили жертви. Єдиним божеством Єгипту і всесвіту оголошується Атон - сонце, а фараон - його єдиним сином. Він прийняв нове ім'я - Ехнатон. Отже, фараон теж був оголошений божеством, його відповідно вшановують, на його честь будують храми тощо. Збудовано нову столицю - Ахетатон за 300 км на північ від Фів, яка незабаром стала величезним містом. Тут не було ні старої знаті, ні старих жерців. Фараон сам оголосив себе верховним жерцем нового культу. Однак на 17 році правління Ехнатон помер. Знать і жрецтво доклали всіх зусиль, щоб повернутись до старого. Невдовзі стара знать повернула собі панівне становище у суспільстві.

В цей час внутрішніх незгод у Єгипті на його азіатські володіння посилюється натиск численних азіатських племен хеттів, які в XVII ст. до н.е. утворили могутню державу, відібравши в Єгипту Фінікію, Сірію, Палестину. Після довгої і впертої боротьби між Єгиптом і Хеттською державою був укладений договір про припинення воєн і взаємодопомогу.

З 1206 року для Єгипту з початком правління ХХ династії настають тяжкі часи. Одні за одними йдуть на Єгипет чужоземці. В середині країни повстають раби, біднота. Панує свавілля, корупція, хабарництво серед урядовців. Знать і жерці багатіють, простий люд дедалі зубожіє під тягарем непомірних податків і поборів. Країна і царська влада поступово слабнуть і занепадають. Від Єгипту відпали володіння в Азії. Фараони часто змінюються на престолі, їх наставляють у своїх інтересах жерці, знать, воєначальники. Знову починається процес децентралізації, зміцнюються правителі номів. Падає військова міць Єгипту. В армію набирають все більше найманців.

У кінці Нового царства країна розпалася на дві частини. Над півднем і Ефіопією панують всесильні фіванські жерці, а на півночі зберігається ще влада фараонів. На троні фараонів щораз частіше з'являються чужоземці.

Настає період Пізнього царства. Почалося правління ХХІ династії. Це був час повільної загибелі Єгипетської держави - як результату загострення внутрішніх протиріч, так і постійного нашестя лівійських, ефіопських, ассирійських і перських завойовників. У певні періоди Єгипет піднімається, відновлює свою могутність, зокрема в роки правління ХХІІ династії фараонів (Х-ІХ ст. до .н.е.). Потім на декілька десятиліть Єгипет захопили ефіопи, а в VІІ ст. до н.е. - ассирійці. Після довгої і жорстокої боротьби, в якій брали активну участь різні сусіди Єгипту, переслідуючи власні цілі, Єгипет відновив свою незалежність, але дорогою ціною: країна, де постійно точилися війни, була дощенту зруйнована, населення її винищене. Це сталося при фараонах ХХVІ династії, які доклали багато зусиль для зміцнення держави і досягли певних успіхів. Однак, в VІ ст. до н.е. на Єгипет напали перси, завоювали його, і перський цар Камбіз проголосив себе фараоном Єгипту, започаткувавши ХХVІІ династію.

Отже, Єгипет остаточно втратив свою незалежність. На цьому закінчується історія держави і права Стародавнього Єгипту.

2. Суспільний лад Єгипту

З давніх часів основним заняттям населення Єгипту було землеробство, ремесло і скотарство. Для розвитку землеробства тут були досить сприятливі природні умови. На початку літа, коли в Центральній Африці йшли великі дощі і водночас в горах, де беруть початок притоки Нілу, танув сніг, води Нілу виходили з берегів і широко розливалися. Земля не тільки добре зволожувалась, а й покривалась шаром чорного дуже родючого мулу - тому в давнину Єгипет називали "Чорна земля".

Проте землі для сівби в долині Нілу доводилось відвойовувати в пісків, боліт і заростей. Єгиптяни вирубували чагарники, обгороджували низовини, у дамбах робили ворота і крізь них пропускали на поле воду. Землероби копали канали, якими воду підводили до ділянок, куди не доходив розлив. Потім будівництво іригаційних споруд ускладнилося, і його проводили у загальнодержавних масштабах. Отже, землеробство потребувало величезної затрати праці, натомість земля давала багатющі врожаї пшениці і ячменю, льону, городини, фруктів. У дельті Нілу і оазисах розводили велику й дрібну худобу, птицю. Інтенсивно розвивалося ремесло. Ремісники виробляли зброю, одяг, взуття, посуд, меблі, вишукані прикраси, будували будинки, палаци, судна тощо.

Зручний водний шлях, що проходив по Нілу і його притоках, полегшував обмін товарів, торгівлю. Морем і сушею йшла жвава торгівля з сусідніми країнами. Вже в ІV ст. до н.е. Єгипет був великою, багатою, густонаселеною країною.

Панівними верствами в суспільстві були жерці, знать, цивільні і військові чиновники. Жерців поділяли на групи залежно від різних культів, різних богів, яким вони служили. На чолі кожної групи стояв верховний жрець, пророк даного бога. Кожна група мала свій центральний та інші храми, розташовані по всій країні. До найголовніших богів належали бог сонця Ра, бог загробного життя і суддя Озіріс, злий бог Сет, бог Анубіс та ін.

Основну групу становили царські жерці, що відали культом бога-царя.

Жерці в Єгипті мали величезний вплив. Єгиптяни вірили у загробне життя, в існування богів і були впевнені, що жерці зустрічаються з богами, передають їм прохання людей, а боги через жерців оголошують людям свою волю. Слова жерця вважали словами бога. Тому люди несли у храми подарунки, пожертви. Багатії жертвували золото, рабів, худобу, фараони - землі, дорогоцінності.

Жерці були звільнені від усяких робіт і повинностей на користь фараона, від сплати податків, виконання будь-яких повинностей. Вони займали важливі посади в державі - в центральному і місцевому управлінні, судовому відомстві, були вчителями, лікарями тощо.

Жерці мали великий, нерідко визначальний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави. Їм часто належало вирішальне слово при обранні того чи іншого фараона. У середовищі жерців, які виступали як замкнуті привілейовані клани, високого рівня досягнув розвиток науки: математики, астрономії, географії, медицини тощо.

Привілейовану, керівну верхівку суспільства становила також єгипетська аристократія. Вона складалася як з потомків колишньої родоплемінної знаті, так і вищих цивільних і військових чинів, іноді вихідців з низів, що дістали титули й посади від фараонів. Знать володіла величезними багатствами - палацами, землями, рабами, які постійно збільшувались за рахунок завоювань, пожалувань фараонів.

Саме з середовища цієї знаті фараони призначали правителів номів - номархів, усю вищу адміністрацію, військових командирів та ін. Єгипетська аристократія мала також великий вплив на вирішення державних питань.

Значний прошарок у суспільстві становили крупні купці, торговці, лихварі, було багато дрібних крамарів, мінял та інших підприємців. Серед них були й впливові люди, які володіли великими багатствами, землями, рабами. Навіть фараони не раз у них позичали значні суми грошей, золото та ін.

Основну масу населення Єгипту становили селяни-общинники і ремісники. Вони були людьми вільними. Одні з них жили й працювали на державній землі замкнутими общинами, причому кожен з них мав окрему ділянку, за користування якою сплачував державі певну суму грошей і частину врожаю. Самовільно залишити землю і общину не дозволялось.

Інші були прикріплені до землі, яку надавали фараони в користування храмам, чиновникам, воїнам. Крім ренти на користь держави, ці селяни повинні були віддати частину врожаю володільцям землі (від 1/3 до 5/6). Ці селяни також не могли самовільно залишити закріплену за ними ділянку. За несплату ренти, податків їх можна було вигнати, позбавити засобів до існування. Згодом вигнання було заборонене і замінене тілесними покараннями.

Селян, крім того, змушували працювати на загальнодержавних роботах - на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід, прокладанні доріг та ін. Під час цих робіт селянам і ремісникам виплачували невелику платню і скромно харчували. Від непосильної праці чимало з них гинуло.

Мобілізовані у разі необхідності селяни і ремісники становили основну масу війська - ополчення.

Розвиток продуктивних сил, удосконалення знарядь виробництва, інші обставини та фактори об'єктивного і суб'єктивного характеру зумовлювали розшарування сільських громад: одні селяни розорялись, біднішали, деякі багатіли, стан інших залишався без змін. Саме із збагатілих селян сформувався прошарок більш-менш заможних господарів, власників так званих неджес. З їх середовища поповнювалось чиновництво, писарі, дрібне жрецтво, деякі з неджес стали торговцями. Найбідніших селян називали хуру.

Щодо ремісників, яких було досить багато, то заможніші з них мали власні майстерні, помічників, рабів. Проте більшість з них працювали в державних майстернях, рудниках, каменоломнях. Вони об'єднувались у групи по 10 чоловік, кожна з яких була під наглядом спеціального управителя. Серед ремісників були кваліфіковані майстри, які мали кращі умови життя і праці, вищу оплату. Це стосувалося й художників, скульпторів, архітекторів та ін.

Уже згадувалось, що необхідність виконання великого обсягу іригаційних робіт, значний обсяг державного будівництва (храми, палаци, піраміди та ін.). Вимагали величезної кількості робочих рук і це була одна з головних причин завойовницької політики фараонів: захоплення рабів. Рабами ставали не тільки військовополонені чужоземці, але й єгиптяни, переможені у міжусобних, внутрішніх війнах. До певного часу існувало боргове рабство, продаж у рабство своїх дітей (зокрема, за борги), відання у рабство за злочини. Однак основним його джерелом був полон. У переможних реляціях єгипетських фараонів обов'язково на першому місці відзначали кількість захоплених рабів. Так, Тутмос ІІІ повідомляє про захоплення в одному з походів 10 тисяч полонених, його син Аменхотеп ІІ - про 101218 тисяч чоловік, ще інший фараон - про 120 тисяч чоловік. Отже, кількість рабів у Єгипті значно збільшувалась за рахунок полонених і підкорених народів. Їх кількість обчислювали сотнями тисяч.

Захоплені у полон раби були власністю фараона, тобто держави. Вони могли мати свою сім'ю, своє майно, яким розпоряджалися. У випадку скоєння злочину таких рабів заарештовували і карали згідно з державними законами. Держава дозволяла рабам не тільки скаржитись на жорстоку поведінку чи знущання господарів, а навіть шукати захисту і притулку у храмах. Храми, жерці могли перетворити такого раба в храмового слугу, тобто забрати його в господаря. Проте це явище не носило масового характеру.

Передаючи землі у користування чиновникам, храмам, воїнам, фараони давали їм одночасно рабів, але ні землі, ні ці раби їх власністю не ставали. Однак фараон міг подарувати комусь землю чи рабів і тоді вони ставали приватною власністю. Приватна власність на рабів у Єгипті теж була широко відомою. Сотні і навіть тисячі рабів мали сановники, знать, номархи, володіли рабами навіть прості селяни, ремісники. Їх вільно купували, продавали, дарували, передавали у спадок, їх можна було й звільнити на волю. Тоді раб ставав повністю вільною людиною, рівною у правах з іншими вільними. Якогось особливого розряду вільновідпущеників, як згодом у Римі, в Єгипті не було.

3. Державний устрій

Як і у Вавилоні, держава у Єгипті носила характер своєрідної монархії - деспотії. Вся повнота державної влади (законодавчої, виконавчої і судової) належала одній особі - монархові, що правив за допомогою централізованого, бюрократично організованого апарату, спираючись на великий штат чиновників та професійну армію.

Причини деспотичної влади монархів крилися у специфічних природних умовах цього регіону, збереженні поземельної, сусідської общини, у відсутності протягом довгого часу , а потім слабкому розвитку приватної власності на землю, в необхідності проведення великого обсягу загальнодержавних, громадських (зокрема, іригаційних) робіт, необхідності тримати у покорі велику кількість рабів та ін.

На чолі держави стояв спадковий монарх - фараон, його влада була необмеженою: він прирівнювався до бога - сонця Ра, матеріалізованого на землі, воля якого - священна. Фараон - це " джерело життя, здоров'я і радості", оскільки він народився від бога і земної жінки. Починаючи з фараона Хефрена, титул великого бога Ра і титул сина бога Ра обов'язково приєднувався до імені фараона. Ім'я його писали в овалі, що є символом сонця. Ідею обожнювання фараонів проводили за допомогою урочистих церемоній, пишннх обрядів і свят. Перед ним падали ниць, ніхто не міг споглядати його обличчя, цілували землю біля його трону чи ніг. Великою честю вважали поцілувати край одежі фараона чи обійняти його ноги. Написи повідомляють, що люди втрачали свідомість або й помирали від хвилювання при звістці, що з ними хоче говорити фараон.

Про авторитет фараонів, їх неосяжну владу свідчать і храми, споруджені в їхню честь, грандіозні усипальниці - піраміди та інші будівлі, які споруджували протягом десятиліть сотні тисяч людей.

Фараону, і тільки йому, належала вся повнота законодавчої влади, його воля - закон, а законом вважали все те, чого хоче фараон. Фараону належала й верховна виконавча та судова влади, він був верховним воєначальником, верховним жерцем.

Були, звичайно, періоди, коли влада фараона слабшала, їх убивали, усували з трону, особливо жерці, коли зміцнювались номи, домінували відцентровні сили. Але незабаром деспотична влада фараонів знову зміцінювалась і держава знову централізовувалась. Об'єктивні передумови такого явища діяли постійно. Насамперед це необхідність будування і підтримання в робочому стані величезної, складної сітки каналів, водойм та інших іригаційних споруд. Така праця була не під силу не тільки окремим господарствам, громадянам, а навіть номам. Для її виконання необхідно було об'єднувати зусилля всієї держави, а це вимагало міцної влади. Без сильної влади, що здійснювала загальний нагляд і керівництво виконанням усіх цих робіт, Єгипет швидко занепав.

Фараон правив державою за допомогою великого, розгалуженого чиновницько-бюрократичного апарату.

Найголовнішим, найвищим з державних сановників був д ж а т і (візир). Візирів призначали фараони спочатку зі своєї найближчої родини, а згодом, як правило, з середовища служилої знаті. Візир очолював увесь чиновницький апарат, охоплюючи і адміністративну, і судову владу. Він був управителем усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали " начальником усієї держави, півдня і півночі", " начальником усіх вельмож" та ін., йому віддавали великі почесті: при появі його в приміщенні усі падали долілиць. Релігійна ідеологія підтримувала високий престиж візиря. Його оголосили "пророком справедливості ", верховним жерцем бога Тота (бога законів і порядку) і вірили в те, що його устами говорить сам бог Тот, який в свою чергу вважався візирем бога Ра.

В руках візиря були зосереджані усі важелі державного управління. Державні урядовці, незалежно від посади, доповідали йому про всі справи, від нього чекали вказівок і рішень. Оскільки апарат урядовців був суворо централізований, бюрократичний, то можна собі лише уявити безмежність його влади, Він був підпорядкований тільки фараонові, який у разі потреби давав йому безпосередні вказівки.

Візир очолював Велику раду десяти - дуже важливий орган у системі управління, що була також, цілком імовірно, найвищою судовою інстанцією країни (не рахуючи фараона). В епоху Нового царства візир очолював також усі збройні сили країни.

Високим державним сановником був головний с к а р б н и к , він же - зберігач царської печатки. Функції його були ширші, ніж назва посади. Насправді вій відав не тільки державною скарбницею, але ще й державними складами, коморами і т. н. , оскільки значну частину податків та різних інших зборів у Єгипті вносили натурою - зерном, худобою, птицею, плодами та ін. Тому його ще називали " завідувачем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл". Він скріплював царською печаткою всі державні документи, угоди, закони. Над ними стояли тільки фараон і візир.

Головному скарбнику безпосередньо допомагали два "скарбники фараона", які завідували каменоломнями, срібними і мідними рудниками та ін. Вони відповідали за доставку будівельних матеріалів для царських робіт, могли споряджати за ними експедиції в інші країни. Вони виконували також функції військового і морського міністрів.

Важливу роль відігравав "начальпик усіх царських робіт" - так би мовити, міністр громадських (публічних) робіт.

Існувало ще багато інших високих сановників, були й напівофіційні титули й посади, зокрема "єдиний друг фараона", "фараонів знайомець" та ін.

Далі йшли правителі номів - н о м а р х и , яких призначав фараон із знаті. Вони були наділені великою владою на місцях - законодавчою, виконавчою, судовою, військовою, В деякі періоди влада номархів настільки зростала, що вони оголошували себе самостійними правителями, засновували свої династії, воювали між собою і з зовнішніми ворогами, будували собі піраміди, палаци, храми.

На нижчих щаблях влаштувався розгалужений чиновницький апарат з високорозвиненим письмовим діловодством, з численними секретарями, писцями та ін., з властивими для них формалізмом, бюрократизмом, тяганиною, хабарництвом. Ці чиновники вели облік усього державного господарства, управляли царськими маєтками, рудниками, копальнями, стягували податки, доглядали за порядком, відали поліцією та ін.

Найчисленнішою категорією була категорія писців і наглядачів. На ці посади мали доступ усі вільні. Для набуття певної професії, у тому числі чиновників, існували спеціальні школи. Спостерігалась навіть певна спадковість професій, хоча примусово спадкового закріплення громадян за певними спеціальностями не існувало. З епохи Середнього царства зберігся документ, у якому батько, віддаючи свого сина у школу нисців, наставляє його: "Я бачив побої. Зверни серце своє до книг. Немає нічого вищого від них. Як у воді плавай у книгах, і ти знайдеш в них опору: писець ніколи не був жебраком".

Для службовців нижчих рангів і посад була відкрита дорога для підвищення по службі. З розряду писців, наприклад, вийшло немало вищих сановників Єгипту.

За свою службу чиновники отримували від фараона платню, здебільшого натурою. Вищим чиновникам за добру службу фараон надавав у користання або й дарував землі, рабів, худобу та ін.

Важливе становище у державній службі займали жерці. Іноді навіть не було суворого розмежування між чиновниками і жерцями, оскільки жерців призначали на державні посади, а чиновники діставали сан жерців. Чимало жерців було призначено на високі державні посади. Так, в епоху Нового царства один із жерців був начальником флоту, інший - очолював усіх лікарів. У цю епоху особливо зросла роль жерців у суспільстві та державі, небачено збагатились храми. З епохи Ремзеса III дійшов документ, який свідчить що храми володіли до 15% усієї придатної до обробітку землі, до 500 тис. голів худоби, мали 53 майстерні, 88 кораблів, десятки тисяч рабів, на них працювало тисячі селян. Храми володіли коменеломнями, копальнями, рудниками.

Збройні сили. У період Стародавнього і навіть частково Середнього царства Єгипет не мав великої постійної армії. Професійною військовою силою були загони особистої охорони фараона, його сім'ї, тобто царська гвардія. Існували ще нечисленні загони охорони внутрішнього порядку і кордонів - лівійські і нубійські лучники та ін.

Свою військову охорону мали храми, збирачі податків. Така сама ситуація була і у номах.

Крім того, в Єгипті здавна існувала поліція, яка складалася з нубійських негрів.

У разі необхідності скликали ополчення. Основну масу ополченців становили селяни й ремісники. Кожен ном поставляв певну кількість війська. Такий же обов'язок покладали на храми та на інших великих землевласників.

Після вигнання гіксосів Єгипет мілітаризується, стає великою агресивною державою, небезпечною для сусідів. Створюється велика професійна армія, з'являються нові види зброї - колісниці, згодом - бойові слони. Роль воїнів у суспільстві і державі зростає. Вони одержують додаткові пільги, за службу - оплату, в тому числі земельні ділянки, рабів. В епоху XIX династії (XII ст. до н. е.) з'являються наймані війська, роль яких і потенційна вага в армії дедалі зростають (головним чином, лівійські). Наділений певними привілеями стан воїнів стає все більш замкненим, професійним. Воєначальники, військові командири чинять щораз більший вилив на державні справи. Іноді вони навіть проголошували себе фараонами, в тому числі іноземці (XXII династія, від Х ст. до н. е.).

Судові органи в Єгипті не були відокремлені від владних чи адміністративних. Вищі службові особи в державі одночасно виступали як судді. Отже, верховним суддею був фараон - земний бог, що ніби втілював найвищу справедливість. Він міг будь-яку справу розглядати особисто, як і змінити рішення будь-якої іншої судової інстанції. В принципі здійснення верховного судочинства фараон доручав візирові. Тільки деякі справи, наприклад, про державну зраду, він розглядав особисто.

В свою чергу: візир розглядав справи або одноособово, або як головуючий Ради десяти, що, як зазначалось, виконувала судові і адміністративні функції.

В епоху V династії як вищий судовий орган виникає "палата шести", яку теж очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни, сама розглядала важливі справи. До її складу, який затверджував фараон, входили вищі сановники держави.

В період Нового царства виникла ще судова "колегія ЗО суддів", до складу якої входили знатні громадяни найбільших міст країни.

У номах найвищу судову владу здійснював номарх. Він розглядав справи або самостійно, або за участю інших сановників, урядовців (знавців закону і звичаїв).

У містах судочинство виконували правителі міст, в общинах - дрібні місцеві справи і спори розглядали старости общин.

Судочинство з цивільних і кримінальних справ було однаковим. Перші і другі порушували за скаргою потерпілого, який підтримував звинувачення та просив суд винести певну міру покарання чи відшкодувати певну суму.

Судочинство вели у письмовій формі. Своє рішення суддя не мусив умотивовувати: він прикладав до чола особи, яка виграла процес, зображення бога істини і справедливості, і це означало виграш справи. Щодо санкції, то суд міг погодитись із тією, яку просив потерпілий, або визначити іншу, на свій розсуд.

Крім державного існувало ще судочинство храмове, де жерці - ієрархи судили як самих жерців, так і залежне селянство, що проживало в храмових маєтках.

Докази в судовому процесі були: власне признання, показання свідків, клятви, письмові документи, огляд місця події (наприклад, при оскверненні могил). Застосовували тортури. Римський історик Марцелін згадує, що єгиптяни були дуже стійкими щодо перенесення тортур, болю. Відносно ордалій, то прямих згадок про них немає, хоча, напевне, їх теж застосовували.

4. Джерела та характерні риси права

Основними джерелами права в стародавньому Єгипті були звичай і закон. Найдавніші закони або їх збірники не збереглися. Про них лише згадують у своїх працях грецькі та римські історики. Так, Діодор Сицилійський пише, що першим законодавцем Єгипту був легендарний Менес - перший фараон першої династії, а після нього фараон Сазіхіс. Він навіть видав закони, згідно з якими забороняється брати у борг, якщо в заставу не давали мумію свого батька або свою власну мумію (на випадок смерті), яку не можна було хоронити, поки родина не сплатить боргу,

Велике законодавство пов'язане з іменем Ремзеса II (XIII ст. до н. е.). Згідно з Геродотом і Діодором, воно було скероване на формування армії, встановлення кастової організації суспільства, вдосконалення державного апарату. Фараони Менес, Сезостріс III (бл. 1860 р. до н. е.) також відомі як значні законодавці. У VIII ст до н. е. з'явилась широка кодифікація фараона Бокхора (Бокенранефа), яка складалася з 40 рулонів папірусу, проте до наших днів вона не збереглася. У цій кодифікації вперше було ліквідоване боргове рабство, селянам-общинникам дозволялось вільно розпоряджатися своїми земельними наділами. Застосування права вже не було монополією жерців, а договори не писали мовою священних формул.

До наших днів у фрагментах збереглися закони фараона Хоремхгеба, засновника XIX династії, що стосуються кримінального права, та деякі інші.

Збереглися папіруси, пергаментні документи, глиняні таблички, фрагменти написів на каменях та інші пам'ятки, де записано зміст деяких законів, правових актів, судових протоколів тощо.

Право власності

Основним свідченням багатства в Єгипті були земля і раби. Формально вся земля в країні належала фараонові, однак з часом виникло декілька категорій земельних володінь, які фактично мали різний правовий статус. Це були землі, які фараони передавали у безстрокове, по суті, користування храмам, служилій знаті, сільським громадам. Землю одержували на умовах служби окремі жерці, урядовці, воїни. Передавали землі у користування разом з рабами, залежними селянами та ін.

Управління храмовими землями здійснювали жерці разом з царськими чиновниками. З селян, які працювали на цих землях (як і весь результат праці рабів), храмові і царські збирачі податків стягували ренту - податок на користь храмові і цареві. Як видно з документів, багато з них зловживали своїм становищем, більш дбаючи про свої власні інтереси. Щоправда, при виявленні зловживань винних нещадно карали

Селян, не спроможних сплатити натуральні і грошові податки, зганяли із землі, і тільки з часів володарювання фараона Хоремхеба (XIV ст. до н. е.) їх уже не виганяли, а били палицями. За ХІХ-ХХ династій жерці самі управляли виділеними їм землями, без втручання державних урядовців.

Землею, закріпленою за селянськими общинами, управляли староста общини - ксерн і царський урядовець. Тут також хазяйнували царські збирачі податків. Така ж сама картина була і на землях, виділених знаті, урядовцям, воїнам.

У будь-який час фараон, тобто держава, міг позбавити особу чи громаду права володіння землею, якщо вони не виконували визначених державою обов'язків. Найтяжчою була повинність громадських робіт -будівництво пірамід, храмів, палаців, іригаційних споруд.

Отже, в Єгипті, як і інших країнах стародавнього Сходу можна виділити такі характерні явища:

по-перше, особливу роль держави, яка дедалі зростала, набуваючи великої сили;

по-друге, поруч з рабами і навіть у значно більших масштабах продуктивною працею займалися селяни і ремісники.

Разом з тим земля, що перебувала у володінні храмів та окремих осіб, з бігом часу стала предметом купівлі-продажу, дарування і т. д. У І тис. до н. е. агуру землі продавали за 1 дебеп (91 гр.) срібла, тоді як вартість рабині становила 4 дебени, раба - 20 дебенів. Повинності перед державою у разі продажу землі переходили па нових володільців. Процедура продажу, однак, була надто заформалізована.

Неорні землі (сади), забудови, будинки - фараон міг будь-кому подарувати, і вони переходили у повну приватну власність без будь-яких зобов'язань з боку обдарованих. З XVIII династії фараони так само поводились і з орною землею, надаючи її або даруючи своїм воїнам -ветеранам.

Рухомі речі - раби, худоба, інвентар, прикраси і т. п. , якими фараон наділяв будь-кого, чи які куплено або одержано як дарунок чи у спадок, ставали повною власністю даної особи, храму, громади.

У сільських громадах та у заможних людей ісувало ще недоторкане культове майно, його передавали з покоління в покоління і воно не могло бути продане, віддане комусь, подароване, бо прибутки з нього йшли на культові потреби, зокрема на поховання, що вимагало в Єгипті великих витрат (муміфікація, будівництво гробниць та ін.).

Зобов'язальне право

З розвитком торгівлі і обміну в Єгипті з'явились різні види зобов'язань, які набули певних правових форм. Протягом тривалого часу договори укладали у формі урочистої клятви, яку виголошували перед жерцями і урядовцями. Тільки з часу царювання фараона Бокхоріса договірне право було звільнене від цієї релігійної обрядності, набуло світського характеру. Хоч вплив релігії, зокрема значущість клятв, зберігся. За свідченням грецьких істориків, фараон Бокхоріс постановив, що коли хто-небудь заперечував свій борг (а договору і свідків не було), і в цьому присягав, то вій буде увільнений від його сплати.

Договори укладали як в усній, так і в письмовій формах, і в обох випадках необхідна була присутність свідків.

Окремі договори

Договір купівлі-продажу. Уже в епоху Стародавнього царства є відомості про наявність ринків продажу і обміну товарів. Існували вже й гроші - мідні, срібні, золоті монети. Чим далі, тим торгівля набувала все більшого розвитку, охоплювала все більше коло товарів. Особливо це характерне для епохи Нового царства.

Щоправда, не все можна було вільно продавати й купувати. Зокрема, землею могли розпоряджатися тільки представники вищих верств - служилої знаті, храми, жерці. Селяни довгий час не мали на це права. Тільки фараон Бокхоріс дозволив селянам продавати й купувати землі, на яких селяни працювали, але які належали храмам (за їх згодою), або воїнам та чиновникам (теж за їх згодою). Общинні землі, царські селяни не могли ні купувати, ні продавати.

Договір купівлі-продажу нерухомостей укладали з дотриманням значних формальностей, особливо в ранню епоху, а саме здійснювали послідовно три акти. Перший акт - це узгодження змісту договору, його письмове оформлення: визначення предмету, ціни, запису, що ціна сплачена. Продавець брав на себе зобов'язання передати право власності, здійснивши відповідні акти, та гарантував покупцеві забезпечення від можливих претензій з боку третіх осіб,

Другий акт носив релігійний характер і полягав у підтвердженні угоди клятвою сторін.

Третій акт полягав у своєрідному введенні покупця, у володіння землею, для чого його ім'я вносили у поземельні книги.

Релігійна клятва згодом втратила значення. Право власності переходило лише з передачею речі (землі) у володіння покупця,

Договір позики. Цей договір теж здавна відомий і досить поширений. Об'єктом договору позики були речі, раби, продукти, зерно та ін. Забезпеченням повернення позиченого служив сам боржник або члени його сім'ї: при неповерненні боргу вони ставали рабами. Ще одним видом забезпечення зобов'язання були мумії батька, інших родичів та самого боржника (на випадок смерті), яких до сплати боргу пе можна було поховати, тобто померлі, за віруванням єгиптян, не могли переселитися в потойбічний світ і продовжувати там життя.

За часів фараона Бокхоріса боргове рабство було скасоване. Селянам вперше дозволили заставляти землю, на якій вони працювали, Кредиторам було заборонено самовільно захоплювати як заставу майно боржника, зокрема живий і мертвий сільськогосподарський та ремісничий інвентар. Це мали право зробити лише царські урядовці і храми. Бокхоріс обмежив розмір вісотків при позиці, встановивши максимум у 30% на рік для грошової позики і 33, 3% - для позики зерном. Загальна сума відсотків при погашенні боргу не повинна перевищувати розміру боргу. Було заборонено нараховувати відсотки на відсотки (знову ж таки за винятком державних органів і храмів - їм це дозволяли, і в подібних випадках допускалось доводити загальну суму відсотків до чотирьохкратної суми боргу).

Договір наймання. Цей договір також був поширений, причому двоякого виду: особистого і речового наймання. У першому випадку мова йде про наймання сільськогосподарських працівників, майстрів-будівельників, лікарських послуг, художників, ремісників та ін. У другому -наймання речей, тобто передача майна у тимчасове сплатне користування.

Якщо виявляли, що річ непридатна до вжитку (раб, наприклад, хворий або непрацездатний), то її власник повертав отриману орендну платню у подвійному розмірі. Загибель (втрата) орендованої речі не звільняла особу, що її найняла, від сплати всієї орендної платні. Вона повинна була повернути власнику речі також її вартість.

Сільськогосподарські угіддя в Єгипті віддавали в оренду строком на один рік. Інші землі, в тому числі під забудову, а також будівлі, житлові будинки, - на будь-який термін. Орендну плату за поле визначали, як правило, певною долею врожаю. Обробіток орендованої землі був обов'язковим. Невирощення врожаю не звільняло від орендної платні.

Єгипетському праву був відомий договір поклажі, тобто зберігання чужих речей. Зберігання було безоплатним. Зберігач повинен був ставитись до переданої йому речі з усією відповідальністю. Цей договір охоронявся ще й релігією.

Існували також інші види договорів - товариства, о б м і н у тощо.

Шлюбно-сімейне і спадкове право

Шлюб у Єгипті укладався за домовленістю між батьками молодих (як правило, укладали договір). Іноді такі угоди укладали, особливо між знатними родинами, коли діти були ще зовсім малими. При укладенні угод здебільшого не зважали на згоду молодих. Укладення шлюбу відбувалося у релігійній, обрядовій формі.

Єгипетська сім'я характеризувалась наявністю досить значних пережитків матріархату. Дітей називали здебільшого по матері ("син такої-то"). У гробницях Стародавнього царства на фресках покійника звичайно зображено зі своєю матір'ю, а не з батьком.

Серед родичів батько і брат матері користувались найбільшою пошаною.

Поширеними, особливо серед знаті, були шлюби між близькими родичами, зокрема брата з сестрою, батька з дочкою, сина з вдовою свого батька. Так, фараон Рамзес II одружився з своєю рідною дочкою.

Протягом довгого часу жінка у сім'ї займала високе становище, користувалась авторитетом, повагою, її називали "господинею дому". Однак, згодом обставини змінюються. Приблизно з п'ятої династії фараонів в єгипетській сім'ї відбуваються зміни у бік розширення прав і зміцнення позицій чоловіка. Дружину вже не вважають вищою чи навіть рівною чоловікові - вона знаходиться значно нижче. Допускається полігамія чоловіків: кожен чоловік, за винятком жерців, мав право взяти другу дружину, яка була рівноправною з першою. У заможних єгиптян навіть з'являються гареми. Жінки цих гаремів не мали прав законних дружин, а їх потомство не вважали членами сім'ї чоловіка.

Укладаючи шлюбний договір, батьки нареченої (або вона сама) намагались зберегти за нею певне правове становище. Так, за дружиною зберігалося її майно, і вона мала право ним розпоряджатися. Крім того, згідно з договором, чоловік був зобов'язаний виділити певні суми на її особисті витрати.

Для забезпечення цілості майна дружини складався його детальний опис і як застава його непорушності служило майно чоловіка,

Іноді чоловік передавав дружині все майно сім'ї. Така угода, правда, потребувала затвердження візиря.

Розлучення було досить простою справою, без зайвого формалізму і складності. Дружина повертала усе своє майно, а також одержувала певну частку спільного майна чи грошей. Діти зберігали право на спадкування батьківського майна. Однак у тих випадках, коли розлучення здійснювали на вимогу чоловіка, і він залишав сім'ю, то все його майно переходило до старшого сина, який повинен був поділити майно між усіма дітьми порівну.

Діти, особливо дорослі, користувалися повною незалежністю, особливо у майновому відношенні. Вони мали своє майно і вільно ним розпоряджалися. Батьки зобов'язані були їх виховувати, всіляко допомагали, зокрема матеріально. На дорослих дітей покладався обов'язок утримувати старих батьків. Іноді з метою уточнення меж такого зобов'язання укладали спеціальні договори.

Спадкування проходило в основному згідно з законом: спершу спадкували діти, незалежно від статі, порівну. Діти спадкували майно батька, матері, а також рідних з боку матері. Якщо сім'я була бездітна, майно спадкували брати і сестри померлого. Дружина забирала своє майно і виділену їй частину спільного чи чоловікового майна, рівну іншим частинам (дітей). Майно, виділене для заупокійного культу, розподілу не підлягало, залишаючись у сім'ї для тих же цілей.

Єгипетському праву був відомий і заповіт. Спадкодавець мав право окремим розпорядженням заповідати збільшення чи зменшення часток спадкової маси різним спадкоємцям, дружині. Він міг розпорядитися щодо передачі якихось речей чи іншого майна у фонд заупокійного культу. До V династії й дружина могла самостійно, без участі чоловіка, заповідати своє майно.

Кримінальне право

У кримінальному праві Єгипту була передбачена ціла система злочинів і покарань. Найтяжчими злочинами вважали будь-які посягання проти влади фараона, існуючого державного ладу, встановленої системи державних відносин, проти релігії, храмів, жерців. У випадках повстання, бунту, змови, зради, переходу на сторону ворога, розголошення державної таємниці карали не тільки винного, а й всю його родину - батьків, дружину, братів, сестер, а іноді й дітей. Тіло винного не можна було поховати - його кидали у воду крокодилам.

Карали смертю і такі дії, як порушення правил релігійних культів, чародійство.

Тяжкими злочинами вважали чаклунство, замовляння, виготовлення різного зілля і напоїв для чарів, навмисне вбивство священних тварин - ібіса, кішки, сови чи тварини, призначеної для храмів як жертвопринесення; викидання нечистот у Ніл; вживання в Їжу заборонених продуктів; розкопування і пограбування могил; принесення у жертву тварин до того, як вони будуть позначені жерцями як жертви; пошуки місця поховання священного бика Апіса. До тяжких злочинів відносили й порушення традиційних правил лікування, викладених у священних книгах бога Тота, створення нових танців. Усіх винних у скоєнні тяжких злочинів карали смертю. Смертю карали й клятвопорушників за фальшиві клятви, за умисні вбивства, неправдиві доноси.

Отже, смертну кару, як просту, так і кваліфіковану, застосовували досить часто. До кваліфікованих її видів належало спалення, посадження на палю, випитування на муках, катування. Так, за вбивство батьків виривали щипцями кусні тіла, потім клали па гострі шини і врешті спалювали. Знатним людям, засудженим на смертну кару, дозволяли покінчити життя самогубством.

Крім смертної кари, широко застосовували й інші види покарань, зокрема членопошкоджепия: відрізання пальців, рук, вух, носа, язика, кастрація. Так, за образи могли відрізати язик, за незначну підробку відрізали руку, за підробку документів, печаток, монет - обидві руки. При подружній зраді жінці відрізали ніс, а її співучасника кастрували. За зґвалтування також кастрували.

За крадіжку приватної власності, зокрема царської і храмової, навіть незначно, винного карали відрізанням руки або побиттям палицями і штрафом у розмірі стократної вартості майна (якщо це була храмова власність). За крадіжку храмової худоби застосовували таврування або калічницьку кару і віддавали у рабство, Крадіжку у гробницях карали відрізанням вух, носа і садовили на палю.

Існували різні тілесні покарання, зокрема побиття киями, тяжкі примусові роботи, ув'язнення в царських в'язницях, грошові штрафи, виставлення біля ганебного стовба, віддача у рабство або в "залежні люди".

Злочинець міг просити помилування у фараона, мав право шукати притулку у храмах.

Кровної помсти не існувало. Існуючі раніше грошові викупи за злочини давно зникли. Покарання було невідворотним, його здійснювала держава.

Список використаних джерел

1. Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу. - Львів, Видавництво "СПОЛОМ", 1999

2. Андиев В.И. История Древнего Востока. - М., Политиздат, 1980

3. Жидков О.А. История государства и права Древнего Востока. - М., Госюриздат, 1979

4. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. Под ред. З.М. Черниловского. - М., 1984

5. Федоров К.П. Історія держави і права зарубіжних країн. - Київ, Вища школа, 1994

6. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. - Київ "Вентурі", 1994

7. Крип'якевич І. Всесвітня історія у з-х книгах. - К., "Либідь", 1995