РЕФЕРАТ

на тему: “Суб'єкти цивільного права”

Зміст

Вступ

1. Поняття суб'єкта цивільних правовідносин

2. Громадяни як суб'єкти цивільного права

3. Держава і державні (муніципальні) утворення, як суб'єкти цивільного права

Список літератури

Вступ

Як і будь-яка галузь права, цивільне право складається з правових норм, що регулюють відповідні суспільні відносини. Коло суспільних відносин, регульованих цивільним правом, надзвичайно велике.

Громадяни й організації, здійснюючи підприємницьку діяльність, постійно вступають між собою в суспільні відносини, регульовані нормами цивільного права.

Громадяни у своєму повсякденному житті, користуючись послугами різних організацій, також вступають у суспільні відносини, регульовані цивільним правом.

Норми цивільного права поширюють свою дію і на відносини, що періодично виникають між самими громадянами.

Для розуміння предмета цивільного права і сутності цивільно-правових відносин необхідно, у першу чергу, визначитися із суб'єктом таких відносин, його особливостями і різновидами.

Адже без знання спектра цивільних прав і обов'язків, обсягу правоздатності і дієздатності різних суб'єктів цивільних правовідносин неможливо точне визначення їхнього місця і статусу в системі цивільного права.

1. Поняття суб'єктів цивільних правовідносин

Учасники цивільних правовідносин іменуються їхніми суб'єктами. Як і будь-які суспільні відносини, цивільні правовідносини встановлюються між людьми. Тому суб'єктами цивільних правовідносин виступають або окремі індивіди, або певні колективи людей.

Поряд з окремими індивідами, як суб'єктами цивільних правовідносин, можуть брати участь і колективні утворення, що володіють передбаченими законом ознаками.

До числа таких утворень відносяться організації, іменовані юридичними особами, а також особливі суб'єкти цивільного права - держави, національно-державні й адміністративно-територіальні (муніципальні).

Усі можливі суб'єкти цивільних правовідносин охоплюються поняттям “особи”, що використовується в Цивільному Кодексі й інших актах цивільного законодавства.

Як суб'єкти цивільних правовідносин особи характеризуються тим, що вони є носіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків.

2. Громадяни як суб'єкти цивільного права

Оскільки правове регулювання припускає наявність визначених якостей у суб'єктів тієї чи іншої галузі права, у теорії права виробилася така категорія, як правосуб'єктність.

Дана категорія визначає, якими якостями повинні володіти суб'єкти правового регулювання для того, щоб мати права і нести обов'язки у відповідній області права.

Правосуб'єктність складається із сукупності таких якостей осіб, як правоздатність і дієздатність.

Перша - правоздатність - означає здатність мати цивільні права і нести обов'язки, і визнається в однаковій мірі за всіма громадянами з моменту народження і до смерті (навіть немовля дитина вже може мати визначений комплекс цивільних прав і обов'язків, наприклад, успадковувати заповідане йому майно).

Правоздатності властиві абстрактність і невідчуженість, тому що зміст правоздатності громадян розкривається через весь комплекс прав і обов'язків, якими може володіти громадянин відповідно до цивільного законодавства.

Крім цих прав громадянин вправі мати й інші особисті майнові й особисті немайнові права, у число яких можна включити і такі, котрі прямо законом не передбачені, але не суперечать загальним початкам і змісту цивільного законодавства.

Цивільною правоздатністю володіють рівною мірою всі громадяни. Вона виникає з моменту народження дитини і припиняється смертю громадянина.

Другий доданок правосуб'єктності - дієздатність - означає здатність своїми діями здобувати і здійснювати цивільні права, створювати для себе цивільні обов'язки і виконувати їх. У зв'язку з тим, що для правового регулювання економічного обороту необхідно додати відносинам досить стійкий характер, для того, щоб вони складалися з усвідомлених вольових дій сторін, дієздатність учасників цивільних правовідносин виникає, як правило, з моменту досягнення визначеного віку, а в повному обсязі - з вісімнадцяти років, тобто повноліття.

Найбільш істотними елементами змісту дієздатності громадян є можливість самостійного висновку угод (угодоздатність громадян) і можливість нести самостійну майнову відповідальність, тому що на відміну від правоздатності дієздатність зв'язана зі здійсненням громадянином вольових дій, що припускає досягнення визначеного рівня психічної зрілості, законом у якості одного з критеріїв дієздатності передбачений вік громадянина. Повна дієздатність визнається за повнолітніми громадянами, тобто досягнувшими вісімнадцятирічного віку. З зазначеного правила допускаються два виключення: повна дієздатність може виникнути в громадянина і до досягнення ним вісімнадцятирічного віку у випадках: по-перше, вступу в шлюб такою особою, якщо йому у встановленому законом порядку був знижений шлюбний вік, по-друге, оголошення неповнолітнього, що досягнув 16 років, якщо він працює за трудовим договором або за згодою батьків (опікунів) займається підприємницькою діяльністю, цілком дієздатним (емансипація).

У виді того, що людина з віком здобуває необхідні знання і навички, цивільне законодавство передбачає поступовий перехід громадян до повної дієздатності. Скажемо, у віці від 6 до 14 років у громадян (малолітніх) з'являється право самостійно робити дрібні побутові угоди; угоди, спрямовані на безоплатне одержання вигоди, не потребуючої державної реєстрації і деяких інших угод.

З досягненням чотирнадцятилітнього віку неповнолітній наділяється правом робити самостійно будь-які угоди, за умови письмової згоди його законних представників, причому згода може бути отримана як до здійснення угоди, так і бути письмовим схваленням угоди, що вже відбулася.

У віці від 14 до 18 років громадяни вправі самостійно і без згоди законних представників, крім угод вчинених малолітніми, розпоряджатися власним заробітком, здійснювати авторські права, відповідно до закону вносити внески в кредитні установи і розпоряджатися ними, а по досягненні шістнадцятирічного віку бути членами кооперативів.

Даний статус громадян є вже частковою дієздатністю. Однак, скажемо, у випадку нерозумної витрати неповнолітнім своїх коштів законні представники, або орган опіки і піклування даної особи може клопотатися перед судом про обмеження чи позбавлення неповнолітнього права розпоряджатися заробітком.

Хоча по досягненні громадянином вісімнадцятирічного віку він одержує дієздатність у повному обсязі, можливі ситуації, коли здатності громадянина до вольових усвідомлених дій можуть бути порушені внаслідок захворювання або зловживання алкогольними чи наркотичними речовинами. У даному випадку може мати місце визнання громадянина недієздатним і обмеження дієздатності такої особи.

У випадку, якщо внаслідок психічного розладу громадянин не може розуміти значення своїх дій чи керувати ними, він визнається судом недієздатним і позбавляється права на здійснення будь-яких угод, навіть дрібних побутових. Від імені такого громадянина всі угоди робить його опікун. Якщо ж, скажемо, відбувається поліпшення психічного стану громадянина до такого ступеня, при якій він стає в стані керувати своїми діями і нести відповідальність, суд вправі винести рішення про визнання громадянина дієздатним чи про скасування обмеження його дієздатності, і так само скасувати опіку і піклування над таким громадянином.

Однак володіння цивільною правосуб'єктністю для суб'єкта недостатньо для того, щоб мати конкретні суб'єктивні цивільні права і нести обов'язки. Правосуб'єктність є лише необхідною передумовою володіння суб'єктивними правами. Для виникнення конкретних суб'єктивних прав необхідне виникнення юридичного факту.

Іншими словами, наділений правосуб'єктністю громадянин має абстрактну можливість придбання визначених прав у результаті яких-небудь дій чи подій - юридичних фактів.

Обмеження ж правоздатності чи дієздатності можуть мати місце і здійснюються у випадках і порядку, установлених законом і тільки в такий спосіб. Як правило, такі обмеження правосуб'єктності зв'язані або з захворюванням громадянина, у результаті якого він утрачає можливість адекватно оцінювати власні дії, або можливі як санкції за зроблене правопорушення.

Наприклад, можливе позбавлення громадянина права на певний строк займатися підприємницькою діяльністю, як кара за зроблений злочин.

Неможливо представити нормальне здійснення цивільних прав і обов'язків без чіткого представлення про те, з ким саме відбувається вступ у цивільні відносини. Індивідуалізація кожного окремого громадянина здійснюється, насамперед, по його імені. Ім'я громадянин одержує при народженні. Як правило, якщо інше не передбачено законом чи національним звичаєм, ім'я складається з прізвища, власне імені і по батькові.

Усі цивільні права громадянин вправі здобувати тільки під своїм власним ім'ям. Мають місце випадки, передбачені законом, коли громадянин має право діяти під вигаданим ім'ям (псевдонімом), або взагалі не користатися ім'ям.

Так, наприклад, при опублікуванні добутків чи літератури мистецтва, громадянин вправі випустити добуток на світло, як під власним оригінальним ім'ям, так і використовуючи чи псевдонім анонімно. Також, відповідно до закону, громадянин має право перемінити своє ім'я. Усі права й обов'язки при цьому за ним зберігаються, однак, на таку особу, покладається обов'язок повідомити про зміну свого імені його кредиторам і боржникам.

Ще однією ознакою, що індивідуалізує громадянина, є його місце проживання. Поряд з ім'ям, місце проживання дозволяє більш точно конкретизувати суб'єкта цивільного права.

Досить часто зустрічаються випадки повного збігу імен громадян, включаючи прізвища і по батькові. Однак повний збіг місця проживання при цьому зустрічається вкрай рідко. Місцем проживання громадянина визнається місце, де він постійно чи переважно проживає. При цьому не має значення місце прописки громадянина (воно є лише одним з доказів переважного проживання громадянина по конкретній адресі), місце перебування його майна, або місце проживання дружина й інші подібні факти.

Громадяни мають право самі вибирати собі місце проживання, за винятком випадків, передбачених законом, і визначення місця, що стосується, проживання малолітніх, а також громадян, визнаних недієздатними внаслідок психічного захворювання. Місцем проживання подібних суб'єктів визнається, як правило, місце проживання їхніх законних представників - батьків, усиновителів чи опікунів.

Також положення громадянина як суб'єкта цивільного права засвідчується актами цивільного стану. Акти цивільного стану віднесені законом до фактів, що визначають цивільно-правовий статус громадянина (народження, одруження і розірвання шлюбу, усиновлення, смерть і інші). Наприклад, виникнення і припинення правоздатності суб'єкта зв'язується з моментом народження і моментом смерті громадянина, вступ у шлюб волоче виникнення права загальної спільної власності людей.

У зв'язку з особливою важливістю даних фактів законом установлений спеціальний порядок їхньої реєстрації в спеціальному державному органі - органі запису актів цивільного стану (Загсі). На підставі зроблених записів громадянам видається спеціальний документ - свідчення, яким громадянин засвідчує свій стан у повсякденному житті.

Наприклад, свідоцтво про народження є для неповнолітнього документом, що засвідчує його особистість до одержання ним по досягненні визначеного віку паспорта, а для підтвердження факту стану в шлюбі необхідно пред'явити свідчення про шлюб.

Як уже відзначалося, регулювання цивільних відносин припускає участь громадянина в правовідносинах. Однак трапляються такі ситуації, коли протягом тривалого часу дані про громадянина в місці його постійного проживання відсутні, і спроби розшукати такого громадянина не приносять результату. У результаті таких ситуацій виникає невизначеність у суб'єкті цивільних правовідносин.

Для регулювання подібних ситуацій законом передбачені спеціальні правила, що у сукупності утворять так називаний інститут безвісної відсутності. За допомогою норм, що входять у цей інститут, зацікавлені особи можуть звернутися у відповідні державні органи і домогтися усунення невизначеності в правових відносинах, учасником яких значиться відсутня особа, або звести до мінімуму негативні наслідки такої невизначеності.

Оскільки у випадку безвісної відсутності громадянина в основу можна покласти як презумпцію життя (припущення про те, що громадянин є живим, тому що факт його смерті не встановлений), так і презумпцію смерті (припущення про смерть тривалий час відсутнього громадянина), швидше за все більш правильною буде позиція, при якій суд не виходить із припущень про життя, або смерті громадянина, а просто констатує факт безвісної відсутності з метою усунення невизначеності в суб'єкті відносин.

Відповідно до цивільного законодавства громадянин, за заявою зацікавлених осіб, може бути визнаний судом безвісно відсутнім, якщо протягом року в місці його проживання немає даних про місце його перебування. Рішення про визнання громадянина безвісно відсутнім виноситься судом в особливому порядку, при цьому оцінюються всі наявні факти, що можуть уплинути на винесення рішення. Скажемо, якщо суду стануть відомі факти, що можуть свідчити про бажання громадянина сховатися, наприклад, з остраху піддатися карному покаранню за зроблений злочин, суд повинний утриматися від винесення рішення про визнання громадянина безвісно відсутнім, тому що існує імовірність того, що безвісність його відсутності може бути усунута його розшуком. У випадку явки чи виявлення місцеперебування громадянина, що був відсутнім, суд скасовує рішення про визнання його безвісно відсутнім.

Якщо громадянин безвісно був відсутнім не менше п'яти років, то він може бути оголошений судом померлим. Це не означає, що оголошенню громадянина померлим завжди повинне передувати визнання його безвісно відсутнім. Однак, хоча в загальному випадку тривалість відсутності громадянина для оголошення його померлим складає 5 років, маються і деякі особливі випадки.

Наприклад, якщо громадянин пропав без звістки при обставинах, що загрожували смертю чи дають підставу припускати його загибель від визначеного нещасливого випадку (як окремі випадки: землетрус, ураган, аварія корабля і т.д.), то він може бути оголошений померлим після закінчення шестимісячного терміну, а у випадку з військовослужбовцями чи іншими громадянами, що пропали в зв'язку з воєнними діями, рішення суду про оголошення громадянина померлим може бути винесено не раніше, ніж через два роки після закінчення воєнних дій.

Хоча термін безвісної відсутності для оголошення громадянина померлим досить великий, усе-таки не виключена імовірність того, що такий громадянин живий. У випадку явки такого громадянина рішення суду підлягає скасуванню. Однак скасування рішення суду про оголошення громадянина померлим не можуть відновити деякі його права.

Наприклад, якщо громадян вступив у новий шлюб, то шлюбні відносини не можуть бути відновлені, майно, що перейшло в спадщину, могло не зберегтися і т.д.

Тому закон передбачає спеціальні правила на випадок явки громадянина, оголошеного померлим. Громадянин, оголошений померлим, вправі після явки вимагати повернення свого майна за умови, що: а) це майно збереглося в натурі, б) перейшло до його нинішнього власника безоплатно.

3. Держава і державні (муніципальні) утворення як суб'єкти цивільного права

Держава, як і інші суб'єкти цивільного права, може брати участь у цивільно-правових відносинах. Однак правоздатність держави володіє деякими особливостями, зв'язані з тим, що вона є також і головним суб'єктом публічного права, носієм влади.

1. Держава здійснює владу і має суверенітет. Суверенітет держави виділяє її на тлі інших суб'єктів цивільного права.

2. Держава саме приймає закони, якими повинні керуватися всі інші суб'єкти цивільного права.

3. Держава може приймати адміністративні акти, з яких виникають цивільно-правові відносини незалежно від волі іншої сторони.

4. Держава зберігає владні функції навіть тоді, коли воно вступає в побудовані на засадах рівності цивільно-правові відносини.

5. Держава користається імунітетом.

Перераховані властивості виражають далеко не всі особливості держави як учасника цивільно-правових відносин, але навіть те, що названо, дозволяє говорити про особливе положення держави в цивільному праві.

Стосовно правоздатності держави не можна не відзначити той факт, що правоздатність держави не може бути тотожна правоздатності різних фізичних і юридичних осіб, у чомусь вона ширша, у чомусь вужча.

Багато в чому обсяг правоздатності держави визначається тим, що держава бере участь у цивільному обороті не у своїх приватних інтересах, а з метою найбільш ефективного відправлення публічної влади. Тому держава, вступаючи в цивільний оборот повинна відповідати своєму призначенню, і правоздатність держави можна назвати цільовою.

Тому що держава бере участь у цивільному обороті не як нерозчленоване ціле, а як сукупність суб'єктів різного рівня, усі ці суб'єкти виступають самостійно, як учасники цивільно-правових відносин.

Список літератури

Цивільне право, (за редакцією Ю.К. Толстого й А.П. Сергєєва). С.-П. 1996.

С.С. Алексєєв. “Держава і право”. М.- 1996.