Особливості конституційного процесу в Україні

Зміст

Вступ

1. Загальна характеристика розробки та прийняття конституції

1.1 Умови та причини виникнення перших конституцій

1.2 Прийняття (встановлення) конституції: теоретичний аспект

2. Особливості конституційного процесу в Україні

2.1 Початки новітнього конституційного процесу в Україні

2.2 Розвиток конституційного процесу в Україні в 1991-1994 рр.

2.3 Нова Конституційна комісія. Неофіційні проекти Конституції України

2.4 Від Конституційного договору до Конституції України 1996 року

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

На сучасному етапі становлення України як суверенної, демократичної, правової та соціальної держави важливого значення набуває аналіз порядку розробки та прийняття конституції, особливостей розробки та прийняття Конституції України 1996 року.

Конституціоналізм як політико-правова категорія та доктринальне вчення появляється після виникнення політико-правових ідей конституційного характеру, перших конституцій та утвердження конституційної держави. Він є нерозривним і прямо похідним від конституції держави та пануючих у ній конституційних ідей.

Змістовну основу, суть конституціоналізму, сьогодні виражають через формулу: “конституційно-правова норма плюс практика її реалізації”.

Проблематика порядку розробки та прийняття конституції, особливостей конституціоналізму в Україні викликала жвавий інтерес у нашій державі ще на початку 90-х років минулого століття. Особливе звучання вона отримала після прийняття Конституції України 1996 року.

Значний внесок у висвітленні тих чи інших її аспектів (сторін) зробили сучасні українські вчені-правознавці: Георгіц А.З., Кампо В.М., Козюбра М.І., Корнієко М.І., Медведчук В.В., Погорілко В.Ф., Речицький В.В., Скакун О.Ф., Орзіх М.П., Тодика Ю.М., Фрицький О.Ф., Шаповал В.М., Яворський В.Д. та інші.

Очевидним є те, що особливості порядку розробки та прийняття конституції України потребують компромісного вирішення. Адже тут входять між собою в колізію, з одного боку, інтереси суспільства, які потребують захисту, а з іншого -- інтереси держави, важливість яких для майбутнього кожної нації не викликає сумнівів.

Основною метою дослідження є науковий аналіз питань, що існують у теорії та практиці розробки та прийняття конституції, а також визначення шляхів удосконалення цього порядку з урахуванням положень міжнародно-правових стандартів та новел у нормативній базі України.

Визначена мета дослідження зумовила необхідність розв'язання таких завдань:

1) обґрунтувати необхідність особливого підходу до порядку розробки та прийняття конституції України 1996 року;

2) проаналізувати особливості причин виникнення перших конституцій;

3) дослідити особливості конституційного процесу в Україні 1990-1996 року.

Об'єктом дослідження курсової роботи є суспільні відносини, які виникають під час розробки та прийняття конституції.

Предметом дослідження є проблеми, що мають місце при розробці та прийнятті конституції, зокрема, Конституції України 1996 року.

Для досягнення окресленої мети були використані загальний діалектичний метод наукового пізнання дійсності, а також спеціальні методи дослідження, а саме:

- історико-правовий;

- порівняльно-правовий;

- структурного і системного аналізу;

- статистичний метод;

- метод узагальнення та інші.

При цьому наведені методи використовувалися з урахуванням їх взаємозв'язку та взаємозалежності, що забезпечує повноту, всебічність та істинність наукових результатів.

1. Загальна характеристика розробки та прийняття конституції

1.1 Умови та причини виникнення перших конституцій

Незважаючи на те, що в практиці функціонування європейської (як античної, так і середньовічної) держави використовували слово “конституція” для означення (назви) різного роду нормативно-правових документів, а пізніше у французькій політичній публіцистиці і словосполучення “основний закон”, - як такої конституції держави, в сучасному розумінні даного поняття, не було до початку демократичних антиабсолютистських буржуазних революцій ХVІІ - ХVІІІ ст.

У кращому випадку, могли використовувати термін “конституція” для означення нормативного акта, політичного документа, наукового твору і т.д., який подавав би певне уявлення про устрій держави (яскравий приклад - “Афінська Політія” Арістотеля); в інших випадках даний термін міг вживатися для означення (назви) документів взагалі віддалених від предмета регулювання сучасних конституцій (приклади: конституції римських імператорів, “Constitutio Carolina Criminals” тощо).

Своєрідним “лакмусовим папірцем” початку епохи конституції держави як такої стала поява положення (ідеї), закріпленого в пункті шістнадцятому французької Декларації прав людини і громадянина 1789 року “... Суспільство, в якому не забезпечено гарантії прав, і не проведено розподіл влади, не має конституції”.

Тут варто звернути увагу, що чимало вчених-конституціоналістів притримувались і притримуються вищевикладеного підходу щодо визначення часу появи (виникнення) конституції держави.

Водночас у літературі можна зустріти й інші підходи, за якими “реальна” конституція (не обов'язково у формі писаного документа) існувала й існує в будь-якій державі. Формальним початком такого підходу стала відома думка німецького соціаліста Фердинанда Лассаля про те, що “... дійсна конституція країни, це фактичне співвідношення сил, які існують у країні; писана конституція лише тоді міцна і має значення, коли є точним виразником реального співвідношення суспільних сил ...” і “... дійсну конституцію мали всі держави в усі часи. ... новому часові виключно властиві не дійсні конституції, а писані чи листки паперу: надзвичайно важливо не залишати це поза увагою”.

Згодом, аналізуючи вищенаведені висловлювання Ф. Лассаля, до схожих висновків прийде Георгій Плеханов та Володимир Ленін. Звідси, цілком зрозумілим був зміст офіційного підходу до даної проблеми в колишньому СРСР, так само, як і причини наявності подібних думок на теренах пострадянських республік.

Тому сьогодні і в Росії, і в Україні можна зустріти висловлювання на взірець: “... стародавні демократії ... знали і використовували інститут писаних конституцій ... конституція зі способу закріплення ладу абсолютної держави з необмеженою владою стала законом, який закріпив лад конституційної держави”, або “... Конституція, як елемент державно-організованого суспільства, завжди була. ... характер своєрідних конституцій мали такі загальновідомі історичні правові пам'ятки часів рабовласництва-феодалізму, як закони Ману, Хаммурапі, ХІІ римських таблиць, Руської правди тощо”.

Формально, все починається з того, що суспільство на певному етапі свого розвитку підходить до межі необхідності заміни віджитого феодального ладу, оскільки останній, зі своїм невід'ємним атрибутом - інститутом феодальної залежності, стає серйозним гальмом суспільного прогресу загалом. На зміну старій економічній та суспільно-політичній системі має прийти нова система, в епіцентрі якої стане вільна від феодальної залежності людина.

Необхідність зміни суспільного ладу зумовлена причинами економічного, соціального, культурного та політико-правового характеру - як наслідку розвитку Європи останніх століть перед епохою буржуазних революцій. В економічному плані - підрив основ феодальної системи Європи в цілому зробили як притік золота і срібла із Середньої та Південної Америки, так і впровадження більш прогресивних методів землекористування (відповідно - збільшення сільськогосподарської продукції), використання механічної техніки та нових джерел енергії в промисловості, розвиток торгівлі, створення цілих експортних галузей і т.д., що врешті-решт призводило до первинного накопичення капіталу та руйнації усталеної системи феодального господарювання.

В соціальному плані - поступово руйнується усталена століттями структура феодального суспільства: поруч із дворянством і духовенством утворилася нова сильна суспільна група, що об'єднувала в собі інтелектуальну еліту (як правило, випускники юридичних і філософських факультетів середньовічних університетів), багату та політично впливову буржуазію; свою роль у руйнації суспільної структури феодального ладу відіграла і поява у ХVІІ ст. абсолютних монархій, які яскраво виявили всю несправедливість системи феодальних привілеїв.

У культурному плані - особливе значення мав розвиток філософії і природничих наук; експеримент і емпірія стали загальноприйнятими науковими доказами, звідси - нові погляди на природні явища, на суспільство, на людину: Земля кругла і обертається навколо сонця, суспільство - не зліпок божественної волі, а людина - розумна істота, здатна з допомогою мислення творити (формувати) свою долю.

Все це разом якнайкраще підготувало ґрунт для появи політико-правових доктрин, скерованих на ліквідацію феодального ладу і пошук нових прогресивних та демократичних суспільних систем.

Суспільство (окремі європейські народи), за умови комплексної дії всіх вищеперерахованих чинників (від економічних - до політико-правових), на конкретному етапі свого розвитку підійшло до потреби і реальної можливості заміни відживаючого феодального ладу на більш прогресивну демократичну систему.

Перші спроби такої заміни не могли пройти мирним (не насильницьким) шляхом. Як результат - буржуазні революції в Англії та Франції, війна за незалежність на північноамериканському континенті. Останню, лише дуже спрощено, можна сприймати тільки як війну метрополії і колоній за територіальне верховенство; насамперед, це була війна старого феодального та нового буржуазно-демократичного світів. З цього приводу ще в 1792 р. Томас Пейн відзначив, що “... незалежність Америки, якщо її розглядати тільки як відокремлення від Англії, була б справою невеликого значення, якщо б вона не супроводжувалась революцією в принципах і практиці управління”.

Демократичні завоювання в результаті буржуазних революцій та визвольних війн, як правило, спочатку знаходили своє закріплення на політичному рівні - деклараціях, угодах, інших документах політичного характеру, а пізніше фіксувались (закріплювались) на юридичному рівні - у конституціях. З цього приводу в середині 60-х років минулого століття С.Е. Базилевич писав, що “... конституції, як основні закони держави, виникають у період народження капіталізму, коли новий клас буржуазії, йдучи до влади, вимагає закріплення в законодавчій формі своїх досягнень і завоювань у політичній сфері”. “Великі конституції, які відіграли важливу роль в історії людства, - відзначає сучасний угорський конституціоналіст Андраш Шайо, - значною мірою створювались, щоб увінчати, завершити революцію і заборонити всі наступні суспільно-політичні перебудови, виділяючи при цьому положення, особливо важливі для переможців”.

Схематично, з деякою умовністю, “шлях виникнення”, появу перших конституцій можна подати в такому порядку:

1) в існуючій феодальній системі (феодальному ладі) назрівають умови ліквідації останньої і заміни її на більш демократичну та якісно нову соціальну систему; цьому сприяє ціла низка причин економічного, соціального та культурного характеру - як спільний результат розвитку суспільства, як наслідок соціального прогресу;

2) ліквідація феодального ладу переходить у стадію практичної реалізації; шляхи реалізації - революції, визвольні війни; народні повстання, інші соціальні катаклізми;

3) на найвищій хвилі соціального піднесення народу (пік, вершина соціальних заворушень) досягнуті права і свободи, соціальні та інші цінності - як завоювання революцій, визвольних війн, народних повстань - закріплюються на рівні політичних документів (різного роду декларації, резолюції, декрети, універсали, заяви, вимоги і т.д.);

4) для сталого збереження завоювань революцій, визвольних війн, народних повстань та для закладення основ подальшого демократичного розвитку суспільства і держави приймають конституції - правові акти найвищої юридичної сили, які фіксують (закріплюють) досягнуті соціально-політичні зміни.

Виходячи із вищевикладеного, основною причиною виникнення конституцій, на наш погляд, була і залишається (оскільки процес творення конституційних держав перебуває у своєму розвитку і сьогодні) потреба правової фіксації на найвищому рівні зміни владних відносин (відносин державного владарювання) при переході суспільства і держави від тоталітаризму до демократії та створення правових основ дальшого їхнього демократичного розвитку, надання державі характеру конституційної з поступовим перетворенням її (і за духом, і за змістом) в державу демократичну, соціальну та правову.

Непоодинокі випадки загальної непідготовленості суспільства до функціонування в режимі конституційної демократичної державності (через як об'єктивні, так і суб'єктивні причини) протягом останніх десяти років минулого століття є і в ряді країн, які виникли на пострадянському просторі. На превеликий жаль, в окремих випадках не становить винятку щодо останнього і Україна.

Коротко підсумовуючи вищевикладене щодо умов та причин виникнення (появи) перших конституцій, логічним і правильним видається висновок про те, що конституція як соціальне і політико-правове явище є певним продуктом, витвором європейської цивілізації загалом, логічним наслідком розвитку європейської правової і політичної культури. Звідси конституція, конституційна держава, конституціоналізм як такий, є тісно пов'язаними із ментальністю та традиціями європейських народів, європейськими античними та християнськими моральними цінностями і постулатами.

Зрозуміло, що вищевикладені міркування щодо причин виникнення конституцій держав є тільки однією із можливих версій. У спеціальній літературі, окрім викладеного вище як причини виникнення конституцій, іноді, наприклад, називають потребу нової держави (держави, яка виникла, перетворилась і т.д.) “заявити про себе своїм співвітчизникам і всьому світові: ось, ми існуємо”, або поява конституції “виключно в цілях містифікації публіки: “велика” сталінська Конституція 1936 р., очевидно, служила тому, щоб ввести в оману весь світ” і т.д.

1.2 Прийняття (встановлення) конституції: теоретичний аспект

Більшість авторів аргументовано звертає увагу на те, що конституцію держави - як нормативно-правовий акт - встановлює (приймає) особливий, на відміну від інших правових актів, суб'єкт. У класичному варіанті таким суб'єктом має виступати народ. Сама ідея належності народові права приймати конституцію витікає з теорії народного суверенітету. Прийняття, встановлення народом конституції може відбуватись як безпосередньо (наприклад, варіанти прийняття конституції шляхом всенародного голосування - на референдумі), так і опосередковано - через обраних представників народу (наприклад: Конституційна асамблея, Конституційні збори або як виняток, той же парламент держави).

Водночас, усі інші нормативно-правові акти приймають (встановлюють) органи публічної, в абсолютній більшості державної, влади: закони приймають парламенти, за винятком групи так званих референдарних законів - законів, прийнятих на референдумах; підзаконні нормативно-правові акти приймають (встановлюють) різні суб'єкти нормотворчого процесу - парламент, уряд, глава держави, інші органи державної влади різних рівнів, органи місцевого самоврядування тощо.

Основи, витоки даної властивості, цієї характерної ознаки конституції як нормативно-правого акта, що полягає в особливій природі суб'єкта встановлення, прийняття конституції, приховані в сутності конституції як уніфікованого акту загальнонародної волі. С. Дністрянський з цього приводу писав, що саме в конституції народ встановлює, утверджує для себе організацію державної влади в цілому і “... доки народ, як такий, не встановив про свою долю, не було конституції ... Конституція без волі народу не є справжня конституція - вона є твором довільним, що дуже легко прокидається з абсолютизмом...”.

Практична реалізація ідеї прийняття (встановлення) конституції народом своїм корінням сягає переддня доби конституції і конституціоналізму як таких. Тут варто пригадати, що перші акти “передконституційного характеру” спочатку появились у вигляді угод (договорів) між населенням і правителями. Предметом таких угод виступали права певного прошарку населення перед правителем або ж, з іншого боку - обмеження прав феодала. Відповідно, суб'єктами таких угод виступав, з одного боку, народ, а з іншого - монарх (феодал). Пізніше такі угоди, як відомо, набувають загального характеру - тобто вони ніби укладаються від імені усього народу, або весь народ укладає їх між собою. З часом появиться і теоретичне обґрунтування всього цього у вигляді теорії “Конституція - як суспільний договір”.

Ідея договору, що укладається між королем і народом, яку сформульовано ще в ранньофеодальній Англії, реального значення набула в часи англійської революції ХVІІ ст., коли теорія суспільного договору склала основу політичної платформи, її головних рушійних сил. Ці сили, серед іншого, формально вимагали і укладення саме такого договору. Тому незабаром з'являється і набуває популярності ідея “народного договору”, який вноситься у парламент і мав би отримати підтримку “всього народу” (“Народна угода (договір)” Кромвеля 1653 р.)”. Пізніше Г. Єллінек зазначить, що саме “народний договір” був першою спробою запровадити в Англії писану конституцію.

Саме тому, від часу появи перших писаних конституцій, текст їх як такий мав би починатися словами - “Ми, (такий-то) народ, приймаємо (затверджуємо) Конституцію”. Ця теза, вперше реалізована на практиці конституційного будівництва ще в кінці ХVІІІ ст. (“Ми, народ Сполучених Штатів Америки, вводимо і утверджуємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки...” - з преамбули Конституції США, 1787 рік; “Представники французького народу, утворивши Національні Збори ..., прийняли рішення викласти в урочистій декларації природні, невідчужувані і святі права людини ...” - з преамбули Декларації прав людини і громадянина 1789 року), міцно закріпилась у текстах “другої” та “третьої” хвиль конституцій (“Латвійський народ через своїх представників у вільно обраних Установчих Зборах, встановив для себе таку Конституцію” - з Конституції Латвійської Республіки 1922 року; “... німецький народ ... для надання державної влади ... прийняв в силу своєї установчої влади ... Основний закон Федеративної Республіки Німеччини” - з преамбули Конституції ФРН 1949 року; “Ми, багатонаціональний народ Російської Федерації, об'єднані спільною долею на своїй землі ... приймаємо Конституцію Російської Федерації” (Преамбула Конституції Російської Федерації, 1993 рік).

Конституція держави як нормативно-правовий акт є законом. Але, на відміну від інших законів, конституція має іншу правову природу, інший шлях виникнення. Якщо всі закони (окрім Конституції), як правило, окрім групи референдарних законів, є актами законодавчої влади, то Конституція є актом влади установчої. Тут необхідно, хоча б тезово, пригадати основи теорії установчої влади.

Отже, у демократичній державі публічна державна влада побудована за поділом її на окремі гілки. Класичний (але не єдиний) варіант у цьому випадку - це поділ на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову влади. Кожна із гілок влади виконує свої функціональні завдання і ні в якому разі не повинна (не може) підмінювати іншу гілку влади. Між цими гілками створюється і діє механізм “стримувань і противаг”. Але при цьому всьому, законодавча, виконавча і судова влади (чи будь-які інші, встановлені законодавцем гілки влади) виступають вторинними, - тобто їх творять уже на другому етапі, вже на базі прийнятої перед тим конституції, за її приписами і положеннями. Первинною ж є влада установча, влада народу, яка встановлює демократичний політико-правовий режим, приймає конституцію, можливо, ще якийсь із законів. Вже на базі цієї прийнятої конституції твориться розподіл державної влади на окремі гілки.

Організаційно-правовою формою (своєрідним матеріальним уособленням) установчої влади, як правило, можуть виступати Установчі Збори (Конституційні Збори, Конституційна асамблея, Конституанта). З цього приводу В. Шаповал пише, що “... будь-яка Конституція як Основний Закон є актом установчої влади, і саме з цього випливають її юридичні характеристики.

Інші закони - є актами законодавчої влади, чим пояснюється їх змістовна і формальна субординованість відносно Основного Закону. Сказане стосується і законів - референдарних актів, адже їх прийняття визначається конституцією”. Біля джерел теорії конституції як акта установчої влади - погляди відомого політичного діяча та мислителя часів Великої Французької революції абата Емануеля-Жозефа С'єсса.

Розуміння конституції як акта виключно установчої влади робить можливим також і постановку питання щодо розгляду проблеми “рівня (ступеня) легітимності” конституції як такої.

Легітимність нормативних актів, у тому числі і конституції, часто зводять виключно до розуміння буквально їхньої “законності”, зокрема точній відповідності чинному закону появи (виникнення, прийняття, затвердження) тексту конституцій.

Такий підхід, однак, є дещо спрощеним. Адже поняття легітимності взагалі можна розглядати з позицій двох підходів: перший (вужчий) підхід - легітимність як законність; другий (ширший) підхід - легітимність як політико-правове поняття, що означає позитивне ставлення населення країни, його великих груп, суспільної думки до діючих інститутів державної влади. Звідси, в політичному плані легітимація означає, що на даному етапі діяльність державної влади (чи її окремих інститутів) схвалює і підтримує більшість населення. Ще з часів німецького мислителя Макса Вебера чітко розрізняють щонайменше три види легітимації: традиційний (побудований на додержавних відносинах, неписаних звичаях, традиціях і т.д.); харизматичний (в основі якого покладено емоційно-вольові чинники, він будується на авторитеті особистості, на вірі в провідника, вождя); раціональний (в основі якого - розумове судження, в тому числі і про прийнятий в державі порядок, з метою регулювання суспільних відносин).

Сучасний німецький конституціоналіст Г.-П. Шнайдер, даючи розгорнуту характеристику сутності влади, що утверджує конституцію, серед іншого звертає увагу й на те, що ця влада (“влада, що утверджує конституцію”) за своєю природою є і повинна бути також обмеженою. “... Будь-хто, хто встановлює конституцію, не може дозволити собі не враховувати ті цінності і головні переконання, які міцно ввійшли в сутність норм права, загальновизнаних світовим співтовариством.

Сюди належить насамперед охорона гідності людини та захист її прав, що є призначенням будь-якої демократичної влади, яка утверджує конституцію” і далі “... обмеження влади, яка утверджує конституцію, має за свою основу і ту обставину, що її зв'язок з народом (відповідно до принципу народного суверенітету) обумовлює не тільки демократичний порядок утвердження конституції, але й також і її демократичну структуру. В іншому випадку ... народ, признаючи конституційну владу, вступив би в протиріччя із своєю власною легітимністю”.

Враховуючи час появи (виникнення) та функціонування (діяльність), владу, що утверджує конституцію, можна розглядати також у двох формах: первинній і наступній.

Покликанням першої, власне, і є розроблення та прийняття самої конституції; вона, як правило, може нести в собі певну суспільну небезпеку, оскільки є за природою владою революційною. Друга ж форма цієї влади має на меті внесення змін і доповнень до конституції в рамках режиму конституційної законності.

2. Особливості конституційного процесу в Україні

2.1 Початки новітнього конституційного процесу в Україні

Процес “перебудови” суспільного життя в СРСР, який розпочав у другій половині 80-х років минулого століття тодішній радянський лідер М. Горбачов, його фактична відмова від тоталітаризму, спроба встановлення цивілізованих відносин з країнами західної демократії дуже швидко призвели до загальної демократизації суспільства, розвитку гласності, заклали мінімальні основи для утвердження плюралізму в політичному, ідеологічному та економічному житті країни. У таких умовах доля радянської держави, названої у свій час “імперією зла”, незалежно від волі ініціаторів “перебудови”, здається, була вже визначена наперед. Саме тому, ні внесення змін до Конституції СРСР 1 грудня 1989 р., ні зміна виборчої системи, ні значне реформування органів державної влади (створення З'їзду народних депутатів СРСР, реально працюючої Верховної Ради СРСР, запровадження інститутів Президента СРСР, Комітету конституційного нагляду і т.д.), ні ідея нового “союзного договору” не могли вже зупинити рух національних республік до незалежності, до створення (а в ряді випадків - і відновлення) власної національної державності.

Після ухвалення Верховною Радою України 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України”, Верховна Рада, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, урочисто проголосила державний суверенітет України - як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. У Декларації вперше в новітній національній історії поруч із “Українською РСР” вжито слово “Україна” як офіційна назва держави, повернуто до повноцінного політико-правового та наукового обігу поняття “національна держава”, “право української нації на самовизначення”, “національна державність”.

Прийняття Верховною Радою Української РСР Декларації про державний суверенітет України сьогодні вважається початком, своєрідною точкою відліку процесу відновлення державної незалежності України загалом та трансформації попередньої (радянської) правової системи зокрема. Ця подія мала й безпосереднє відношення до конституційного процесу в Україні (у вужчому, юридичному розумінні - до процесу підготовки та прийняття нової Конституції). Фактично, саме прийняттям Декларації про державний суверенітет України було розпочато (дано старт) те, що згодом почали називати конституційним процесом в Україні. І хоч тоді, під час ухвалення самої Декларації про державний суверенітет України, не йшлося про розроблення Конституції незалежної Української держави, а лише про майбутню Конституцію для країни, учасниці нового союзного договору, однак, саме ці положення Декларації, на думку Л.П. Юзькова, виявилися надто “привабливими у плані прискорення державно-правової розбудови України. Чимало народних депутатів у цьому зв'язку навіть ставили питання про надання Декларації статусу Конституційного закону.

Перемогла ж ідея, за якою Декларація має залишитись у якості, зумовленій її сутністю саме як декларації - документа урочистого проголошення державного суверенітету України. Керуючись її засадами, необхідно створити принципово нову Конституцію, яка відповідала б кращим світовим стандартам, ґрунтувалася на теоретичних засадах і практичному досвіді національного і міжнародного конституціоналізму”.

На виконання положень Декларації про державний суверенітет України 24 жовтня 1990 р. Постановою Верховної Ради Української РСР було створено Комісію з розробки нової Конституції України (Конституційну комісію -- всього 59 осіб), яку очолив Голова Верховної Ради Української РСР Л.М. Кравчук. Конституційній комісії було доручено створити робочі групи з підготовки окремих розділів проекту Конституції України, залучивши до них провідних вчених і фахівців з відповідних галузей знань, а Президії Верховної Ради Української РСР внести на розгляд сесії Верховної Ради Української РСР у грудні 1990 р. Концепцію нової Конституції України.

Для оперативного вирішення питань, пов'язаних із підготовкою Концепції нової Конституції України, на першому засіданні Конституційної комісії, що відбулося 1 листопада 1990 р., було створено Робочу групу. Перед Робочою групою Конституційної комісії було “поставлено завдання відобразити в Концепції нової Конституції вузлові питання щодо майбутнього державного устрою Республіки, її назви, політичної, економічної та виборчої систем, громадянства, системи прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, державної і національної символіки, територіального устрою тощо”. Підготована Концепція нової Конституції України, після досить тривалих дебатів на сесії Верховної Ради, 19 червня 1991 р. була схвалена Верховною Радою і опублікована в засобах масової інформації для всенародного ознайомлення.

На рівні загальнометодологічних принципів було визначено, що майбутня Конституція України має бути Основним Законом держави і ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет України, має закріпити, розвивати і конкретизувати її положення; в центрі уваги нової Конституції має бути людина як найвища соціальна цінність, а також її права і свободи, гарантії їх реалізації; основним об'єктом конституційного регулювання мають стати відносини між громадянином, державою і суспільством заради забезпечення умов життя, гідних людини, а також формування громадянського суспільства; Конституція має визначити пріоритет загальнолюдських цінностей, закріпити принципи соціальної справедливості, утвердити демократичний і гуманістичний вибір народу України; норми Конституції мають бути нормами прямої дії; нова Конституція має бути стабільним та ефективним законом, з метою забезпечення останнього повинен бути запроваджений жорсткий механізм внесення змін до неї та інститут конституційних законів.

2.2 Розвиток конституційного процесу в Україні в 1991-94 рр.

Важливе значення в новітній історії українського народу, зокрема в процесі відновлення його державної незалежності, мало прийняття 24 серпня 1991 року Верховною Радою Української РСР Акта проголошення незалежності України. В цьому доленосному для українського народу документі, зокрема, говорилось, що “виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення”. А окремою Постановою Верховної Ради Української РСР “Про проголошення незалежності України” було визначено також, що з моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки, а 1 грудня 1991 року необхідно провести республіканський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності.

Відповідно до Постанови Верховної Ради Української РСР “Про проголошення незалежності України”, 1 грудня 1991 року відбувся всеукраїнський референдум, на якому “Акт проголошення незалежності України” підтримали 28,8 мільйона громадян України, що становило рекордну в подібних ситуаціях цифру - 90,32% з тих, хто взяв участь у голосуванні.

Перед українським суспільством (усіма його верствами - від радикально налаштованих різноманітних політичних течій та рухів до представників правлячого режиму - вчорашніх партійних (комуністичних) та державних функціонерів) постала непроста проблема - перетворення пострадянської України в сучасну європейську демократичну державу. Досягти останнього можна було тільки проводячи планомірне цілеспрямоване, водночас і широкомасштабне, реформування політичного, економічного, суспільного життя держави.

Центрального значення в даній ситуації набувало, власне, питання підготовки і прийняття нової Конституції України, але тепер уже як незалежної держави. Декларація про державний суверенітет України і Акт проголошення незалежності України, на думку В.М. Шаповала, фактично новелізували Конституцію 1978 р. (останню Конституцію УРСР) і за своїм політико-правовим призначенням та змістом становили єдине ціле з чинною на той час Конституцією України; вони ніби склали своєрідну “конституційну тріаду” (“Декларація - Акт - Конституція”), яка і виконувала роль реальної юридичної Конституції України аж до прийняття Конституції України 1996 р.

Підготований Конституційною комісією проект Конституції України (в редакції від 01.07.92 р.), після обговорення у Верховній Раді України, було винесено на всенародне обговорення і опубліковано в пресі. В його основу було покладено Концепцію нової Конституції України, затверджену Верховною Радою України 19 червня 1991 року, з похибкою (врахуванням) на нові політико-правові реалії життя держави після проголошення незалежності України.

У своїй структурі проект Конституції України, підготований Конституційною комісією (в редакції від 01.07.92 р.), складався з преамбули, десяти розділів та перехідних положень, які об'єднали в собі 266 статей (у тому числі 8 статей перехідних положень), що в єдності давали уявлення про сутність та зміст найважливіших конституційних інститутів Проекту: правового статусу особи, основ конституційного ладу, громадянського суспільства, територіального устрою, державної влади, місцевого та регіонального самоврядування, охорони і зміни Конституції.

Всенародне обговорення проекту нової Конституції України (в редакції від 01.07.92 р.) фактично тривало майже півроку. В обговоренні проекту взяли участь майже 190 тисяч громадян, 20 обласних, 114 міських, районних, селищних та сільських Рад народних депутатів, 118 об'єднань громадян, понад 2900 трудових колективів, від яких надійшли зауваження та пропозиції. У центральних і місцевих періодичних виданнях опубліковано понад 900 матеріалів, присвячених обговоренню й аналізу проекту Конституції. Зауваження і пропозиції щодо проекту Основного Закону висловили Міністерство юстиції, Міністерство закордонних справ, Вищий арбітражний суд, Генеральна прокуратура, інші державні органи, а також юридичні (наукові й навчальні) центри України. В цілому, до проекту Конституції України було висловлено понад 47 тисяч зауважень і пропозицій.

У час всенародного обговорення, починаючи фактично з його перших днів, в Україні відбулися наукові симпозіуми, конференції, семінари, присвячені обговоренню проекту нової Конституції України.

24 вересня 1993 року на сесії Верховної Ради України з доповіддю “Про проект нової Конституції України” виступив співголова Конституційної комісії, Голова Верховної Ради України І.С. Плющ. В обговоренні даного питання, яке розглядалось також і на засіданні парламенту 5-8 жовтня, взяли участь майже 50 народних депутатів, було висловлено близько 200 пропозицій і зауважень. За результатами обговорення Верховна Рада України прийняла постанову, у якій, зокрема, говорилось про необхідність доопрацювати проект нової Конституції України за результатами всенародного обговорення та обговорення у Верховній Раді України і опублікувати в пресі.

Після доопрацювання текст проекту Конституції було значно скорочено, вилучено 40 статей і близько 30 було уточнено. Відбулися певні зміни нормативного матеріалу в усіх розділах і главах проекту. Однак, найсуттєвіших змін зазнали положення про організацію державної влади, зокрема парламенту (на останнє безпосередній вплив мало прийняття 7 жовтня 1993 року Закону України “Про назву, структуру і кількісний склад нового Парламенту України”).

Після опублікування 26.10.93 р. доопрацьованого проекту Конституції України, подальша робота Конституційної комісії фактично припинилася. Цьому сприяла насамперед затяжна політична криза в Україні, яка привела до дострокових парламентських (березень 1994 р.) та президентських (червень 1994 р.) виборів.

2.3 Нова Конституційна комісія. Неофіційні проекти Конституції України

На початку осені 1994 року конституційний процес в Україні було відновлено. Постановою “Верховної Ради України” від 20 вересня 1994 року “Про чисельний склад Комісії з опрацювання проекту нової Конституції України (Конституційної комісії)” було сформовано нову Конституційну комісію у складі 40 осіб: два співголови - Голова Верховної Ради України і Президент України, 15 членів Комісії делегує Верховна Рада України, 15 членів Комісії делегує Президент України, 1 представника делегує Автономна Республіка Крим, 7 членів комісії делегують судові установи України і Генеральна Прокуратура України.

У склад нової Конституційної комісії, окрім відомих політичних діячів із числа народних депутатів України, високопоставлених функціонерів органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, увійшла також група відомих вчених-правознавців, а також представники органів судової влади.

Приблизно на середину 1995 р. в Україні політичними партіями, окремими вченими та громадсько-політичними діячами було підготоване більше двох десятків неофіційних проектів Конституції України. Серед проектів Конституції України, підготованих політичними партіями, найбільш помітними були проекти Конституції України Конгресу Українських Націоналістів, Християнсько-Демократичної Партії України, Української Республіканської Партії, проект Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки, підготовлений фракцією комуністів у Верховній Раді України та інші. Частина з них у свій час була предметом детального аналізу та обговорення на сторінках як громадсько-політичних, науково-популярних, так і фахових юридичних видань.

Цікавим, місцями оригінальним у викладі тих чи інших конституційних положень, повністю проникнутий духом національної державності і демократії є проект Конституції України, підготований Українською Республіканською Партією. Суттєво відрізнявся від офіційних (підготовлених Робочою групою Конституційної комісії) та абсолютної більшості неофіційних проектів проект Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки фракції комуністів у Верховній Раді України; структурно і змістовно даний документ є дуже близьким до “радянських конституцій” останніх років існування СРСР.

Через загострення політичної кризи в державі у другій половині 1994 року, довготривале політичне протистояння між Верховною Радою та Президентом діяльність Конституційної комісії, створеної Верховною Радою України 20.09.94 р., була малоефективною. Комісія періодично проводила свої засідання, розглядала організаційні питання, однак за перші півроку своєї діяльності не прийняла жодного рішення стосовно змісту проекту нової Конституції України. В Україні тоді склалася ситуація, за якої проголошена як напрям діяльності стратегія Президента на здійснення радикальних економічних реформ не набувала законодавчого забезпечення з боку чітко сформованої лівої більшості (соціалісти, комуністи, аграрії) у Верховній Раді України. При цьому, правовим підґрунтям деструктивної ролі Верховної Ради України в таких умовах, на думку С. Головатого, слугувала Конституція України, ухвалена ще Верховною Радою Української РСР у 1978 році, яка за своєю суттю заперечувала принцип розподілу влади.

2.4 Від Конституційного договору до Конституції України 1996 року

Пошук шляхів виходу із кризового стану спочатку привів до ідеї прийняття “Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”, а згодом, коли стало зрозумілим, що даний закон парламент може не прийняти (оскільки для його ухвалення вимагалася кваліфікована більшість), і до укладення Конституційного Договору між трьома (законодавчою, виконавчою та судовою) або принаймні між двома (законодавчою та виконавчою) гілками влади.

18 травня 1995 року Верховна Рада України більшістю голосів народних депутатів прийняла Закон “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”, однак проект Закону України “Про застосування Закону України “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні” та зміни Конституції (Основного Закону) України у зв'язку з його прийняттям” не набрав необхідної кваліфікованої більшості (2/3) голосів. За таких умов, обидві зацікавлені сторони - Верховна Рада України і Президент України - погодились на укладення між ними Конституційного Договору. 8 червня 1995 року Верховна Рада більшістю голосів ухвалила пропозицію народних депутатів декількох депутатських груп (фракцій) про укладення Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України, а також схвалила текст самого Договору. Парламент України фактично дав згоду на те, щоб на період до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування в Україні здійснювалась на засадах, визначених Законом “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні” від 18.05.95 р., при цьому положення Конституції України 1978 року діють лише в частині, що узгоджується з Конституційним Договором. Конституційний Договір було підписано Президентом України і від імені парламенту - Головою Верховної Ради України та більшістю народних депутатів України (понад 350 підписів народних депутатів). Договір набрав чинності з моменту його підписання.

Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України” (8 червня 1995 року) складався з преамбули, восьми розділів та декількох прикінцевих тез. Зокрема в останніх було зазначено, що положення чинної Конституції України діють лише в частині, що узгоджується з цим Конституційним Договором.

Крім того, сторони Договору визнали за необхідне створення належних умов для прискорення та успішного завершення конституційного процесу в Україні з тим, щоб прийняти нову Конституцію України в термін не пізніше одного року з дня підписання Договору, та відмовились до прийняття нової Конституції України виносити на всеукраїнський референдум будь-які питання, окрім прийняття нової Конституції України, текст якої буде узгоджено сторонами Конституційного Договору.

За Конституційним Договором Україна проголошувалась демократичною, соціальною, правовою державою, яка утворена на основі здійснення українським народом свого суверенного права на самовизначення, виражає волю і захищає інтереси всіх громадян. Державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, а місцеве самоврядування здійснюється через територіальну самоорганізацію громадян безпосередньо та через органи місцевого самоврядування. Єдиним органом законодавчої влади проголошувалась Верховна Рада України, до складу якої входить 450 народних депутатів, обраних на чотири роки на основі загального, рівного і прямого права при таємному голосуванні. При цьому, наступні вибори народних депутатів України повинні проводитись за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Президент України проголошувався главою держави і главою виконавчої влади. Президент України як глава державної виконавчої влади здійснює цю владу через очолювані ним Уряд - Кабінет Міністрів України - та систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади. При цьому Президент України у місячний термін після вступу на посаду або з дня відставки попереднього складу Уряду призначає Прем'єр-Міністра України, формує новий склад Уряду України. Відповідно, Уряд - Кабінет Міністрів України - було визначено як центральний орган державної виконавчої влади, підпорядкований Президентові України і відповідальний перед ним. Органами державної виконавчої влади в областях, містах Києві та Севастополі, районах областей, міст Києва та Севастополя ставали обласні та районні державні адміністрації. Головами цих адміністрацій Президент України призначає осіб обраних головами відповідних обласних, Київської та Севастопольської міських і районних Рад.

Після довготривалої, але, на жаль, не надто плідної роботи над проектом Конституції України у секціях Конституційної комісії, її співголовами (Президентом України Л.Д. Кучмою та Головою Верховної Ради України О.О. Морозом) було прийнято рішення про створення Робочої групи Конституційної комісії. 19 червня 1995 року Розпорядженням Співголів Конституційної комісії України “Про утворення Робочої групи Конституційної комісії” з метою прискорення доопрацювання проекту нової Конституції України на основі узагальнення матеріалів альтернативних проектів та текстів розділів, підготовлених секціями Конституційної комісії, було утворено Робочу Конституційної комісії у складі 10 членів - провідних вчених-правознавців України.

Формально, свою роботу новостворена Робоча група Конституційної комісії починала не з “чистого аркуша”, оскільки рішенням Конституційної комісії як базовий було визначено проект Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 року. Вся подальша праця над конституційним проектом проходила, як згодом згадував М.І. Козюбра, “непросто, у важких, часом виснажливих дискусіях”. Це зумовили кілька причин.

По-перше, хоча проект Конституції від 26 жовтня 1993 р. і був визначений базовим, чимало його положень сприймалися далеко не однозначно як окремими членами Конституційної комісії, так і відповідними її секціями. Пропозиції останніх щодо удосконалення цього проекту були не просто суперечливими, а й часто взаємовиключаючими.

Тому доводилось шукати варіанти тих чи інших питань самостійно, без особливої “прив'язки” до тексту зазначеного проекту, що об'єктивно призвело до розходжень із ним.

По-друге, чимало конституційних питань, перш ніж бути втіленими в юридичні конструкції, вимагали політичного вирішення. На жаль, через жорстке політичне протистояння, яке існувало як у Конституційній комісії, так і у Верховній Раді, це не було зроблено. Їх фактично мала вирішити Робоча група, за що пізніше після завершення роботи над проектом вона піддавалася різкій (і абсолютно незаслуженій) критиці з боку політичних сил.

По-третє, за час, що минув від 26 жовтня 1993 р., з'явилось чимало нових “неофіційних” проектів Конституції, підготовлених переважно політичними партіями, які, певна річ, не залишалися поза увагою Робочої групи. Оскільки підходи до вирішення багатьох питань (у тому числі найгостріших) у цих проектах часто були діаметрально протилежними, Робочій групі доводилось використовувати лише те, що “вписувалось” у загальну логіку Концепції нової Конституції України, втілену в базовому проекті”.

Наслідуючи своїх попередників, Робоча група Конституційної комісії (врахувавши по можливості і окремі пропозиції з неофіційних проектів Конституції України) підготувала на 15 листопада 1995 року нову редакцію проекту Конституції України. Проект Конституції України, підготований Робочою групою Конституційної комісії України і схвалений цією Комісією 11 березня 1996 року, було 20 березня 1996 року офіційно внесено на розгляд Верховної Ради України, як єдиного органу законодавчої влади в державі, cпівголовами Конституційної комісії - Президентом України та Головою Верховної Ради України.

Згодом, у процесі роботи над проектом Конституції України на початку травня 1996 року появляється узгоджений Тимчасовою спеціальною комісією, сформованою з представників депутатських груп і фракцій Верховної Ради, до розгляду у першому читанні проект Конституції України. 5 травня 1996 року Верховна Рада України створила Тимчасову спеціальну комісію з правами головної для доопрацювання проекту Конституції України, а вже 17 травня ця Тимчасова спеціальна комісія офіційно внесла на розгляд Верховної Ради України доопрацьований проект Конституції України.

У червні 1996 року політичне протистояння навколо питання прийняття нової Конституції України набуло особливої гостроти. Цьому безпосередньо сприяло те, що Президент України видав Указ про винесення 25 вересня 1996 року на всеукраїнський референдум проекту Конституції України. Глава держави пропонував на всенародне затвердження проект Основного Закону України, підготований Робочою групою до 11 березня 1996 року.

У ситуації, що склалася, Верховна Рада України приймає рішення працювати у режимі одного засідання доти, поки робота над проектом Конституції не буде завершена. 28 червня 1996 року о 9 годині 18 хвилин Верховна Рада України 321 голосом “за” (при 45 - “проти”, 12 - “утримались” та 17 - “не голосували”) прийняла Конституцію України. Це сталося після 24-х годин безперервної роботи парламентаріїв.

Висновки

На підставі вище викладеного матеріалу та проведеного аналізу можна зробити наступні висновки. Прийняття Конституції України 1996 року було надзвичайною подією у житті українського суспільства, яка засвідчила більш високий етап розвитку демократії, дала могутній імпульс для становлення української державності.

Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов'язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, де утверджувалося здійснення українським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина. У цьому процесі можна виділити три основних етапи.

Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990 року до 26 жовтня 1993 року. На першому етапі розпочинається робота з підготовки проекту нової Конституції України.

Паралельно з цим до чинної на той час Конституції Української РСР 1978 року вносилися зміни і доповнення з метою привести її у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року та Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. В зв'язку із загостренням політичної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади, після 26 жовтня 1993 року конституційний процес було фактично перервано.

Другий етап починається після завершення дострокових парламентських і президентських виборів і охоплює період з 10 листопада 1994 року по 8 червня 1995 року.

Цей етап характеризується відновленням конституційного процесу. 10 листопада Верховна Рада України затверджує новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент України та голова Верховної Ради України.

Завершився другий етап 8 червня 1995 року укладанням Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний Договір дозволив створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні.