Конституційний процес в Україні за радянських часів

РЕФЕРАТ

„Конституційний процес в Україні за радянських часів„

Конституційний процес в Україні за радянських часів

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення так званого другого українського радянського уряду засвідчило початок в Україні нового етапу розвитку конституційного процесу.

Більшість норм та положень радянської Конституції України, прийнятої ВУЦВК у березні 1919 р., лише повторювали Конституцію Російської Федерації 1918 р,, розвивали основи державного устрою, проголошеного на початку січня 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

За радянських часів у наукових працях, у яких йшлося про Конституцію УСРР 1919 р., як правило, наголошувалась лише одна її специфіка, а саме: що в ній були широко сформульовані (ст. 2) завдання диктатури пролетаріату на перспективу, особливості її розвитку, зокрема зазначалося, що диктатура пролетаріату не буде існувати завжди, після придушення експлуататорських класів потреба в її існуванні відпаде. Особливо часто на це посилалися після проголошення на XXII з'їзді КПРС ідеї загальнонародної держави.

Конституція увібрала всі основні комуністичні ідеологічні штампи. Вона не ставила завдання побудови суверенної держави. Навпаки, у ст. 4 зазначалося, що УСРР "заявляє про свою повну солідарність з існуючими радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтісніше політичне об'єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції".

На дотримання радянських традицій правам і свободам людини (йшлося лише про трудящих, а точніше, про працюючий та експлуатований народ) відводилося у Конституції передостаннє місце. А на перший план було висунуто питання організації центральної влади, а також радянської влади на місцях. Закріплювалась повнота влади "Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів", проголошувалися інші відомі більшовицькі гасла.

Створення у 1922 р. Союзу радянських республік і прийняття у 1924 р. Конституції СРС? зумовило необхідність внесення змін до Конституції УСРР 1919 р., головним чином пов'язаних із розподілом компетенції.

Відомо, що з цих питань у ході конституційного процесу виникло багато розходжень між прихильниками "націонал-більшовизму" (X. Раковський, М. Скрипник), яких звинувачували у "конфедералізмі", та сталінської "автономізації", яку в Україні підтримували Д. Мануїльський та деякі інші політичні діячі'. Як відомо, перевагу було віддано ще і федералізації, яка хоч і не гарантувала Україні, як суб'єкту радянської федерації, по-справжньому самостійного правового статусу, все ж сприяла закріпленню її державного статусу.

Водночас слід зазначити: поступово, у процесі ''загвинчування гайок" у політиці щодо республік, союзні органи перебирали на себе все більше повноважень, вдаючись як до випробуваних практикою заходів, так і до поширення "відомчого законодавства".

У грудні 1936 р., тобто у самий розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, яку одразу ж було охарактеризовано як найдемократичнішу в світі. Насправді ж вона покликана була замаскувати той "великий терор", який Й. Сталін та його підручні здійснювали в Радянському Союзі, і від якого, мабуть, Україна потерпала більше, ніж інші регіони. Недарма М. Хрущов, який саме очолив КП(б)У, з гордістю казав, що вона "була вичищена до блиску".

Конституція 1936 р. фактично перетворила СРСР на унітарну державу, де майже усі значні державні повноваження були зосереджені в руках союзних органів.

Й. Сталін -- великий майстер політичних містифікацій. І Конституція Радянського Союзу 1936 р, являла собою, мабуть, чи не найкращу з них. У ній навіть закріплювалось положення щодо права кожної союзної республіки вільного виходу з Союзу РСР, хоч фактично, це було неможливо.

Конституція Української РСР, прийнята в 1937 р. на основі Конституції СРСР, повністю повторювала ЇЇ основні положення. Відмінність полягала лише в максимальному звуженні повноважень республіканських органів, зведенні до мінімуму кількості республіканських наркоматів, які теоретично повинні були вирішувати питання управління саме на республіканському рівні. Що ж до державних органів управління, які мали союзно-республіканський статус, то їх роль зводилася до передаточної інстанції.

У повоєнний час питання необхідності прийняття нової Конституції Радянського Союзу, а отже, й союзних республік поставало неодноразово, починаючи ще з часів М. Хрущова. Що ж до України, то воно виникло лише у 1976 р., коли почалося інтенсивне опрацювання проекту союзної Конституції.

Необхідність прийняття нових союзної та республіканських конституцій була соціальне обумовлена. Ліквідація культу особи Й. Сталіна, певне розширення наприкінці 50-ч років повноважень союзних республік, визнання того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетворився у загальнонародну державу, деякі кроки, пов'язані з розбудовою демократичних Інститутів, виникнення опозиційних рухів, учасники яких були заплямовані офіційною пресою як дисиденти, -- все це вимагало здійснення якихось прогресивних кроків. І хоч після усунення від керівництва державою М. Хрущова у 1964 р. мали місце спроби повернення до старого, відкрито цього вже не можна було зробити. Навпаки, треба було йти шляхом демократичного розвитку країни, водночас гальмуючи процес в інтересах правлячої номенклатури.

За таких умов і почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР 1977 р.

Справді, спочатку робота над проектом Конституції України ґрунтувалась на досить демократичних засадах. Було створено конституційну комісію на чолі з першим секретарем Компартії України В, Щербицьким та організовано спеціальну робочу групу, до складу якої увійшли фахівці-державознавці. Робоча група інтенсивно працювала, на її засіданнях жваво обговорювалися принципові й поточні питання, пов'язані з підготовкою проекту Конституції, хоч усі розуміли, що жодній із союзних республік не вдасться закласти у проект своєї Конституції щось специфічно національне, особливе, властиве саме цій республіці.

Цікаво, що підготовлений робочою групою проект Конституції обговорювався навіть на засіданні конституційної комісії. Із врахуванням кількох зауважень його було прийнято. Однак на цьому все й скінчилося. Через певний час представників України, як й інших союзних республік, викликали до Москви, де вони одержали відповідні матеріали до своїх конституцій. Вже одне це свідчило, чим насправді був суверенітет республік.

Водночас не можна заперечувати того факту, що Конституція УРСР закріпила низку демократичних інституцій у межах, визначених правлячим режимом. Україна проголошувалася народною державою, заснованою на принципах народовладдя і верховенства Конституції та чинних законів, декларувалося, що трудові колективи є важливими суб'єктами політичного життя країни, що основним напрямом розвитку політичної системи суспільства є подальше розгортання демократії. Однак, як показало життя, усі демократичні положення, проголошені Конституцією, здебільшого мали формальний характер. А зберігалося й зміцнювалося фактичне панування комуністичної партії, яка проголошувалася провідною політичною силою суспільства.

Роки, що минули після прийняття у 1978 р Конституції України, показали, що вона не спричинила принципових змін у державному І суспільному житті республіки, ї все ж треба зазначити, що прийняття цієї Конституції певною мірою сприяло прояву загальної тенденції до демократизації суспільного життя, що врешті-решт зумовило зростання політичної активності народу України у прагненні до незалежності, побудови справді демократичної, правової, соціальної держави.

Саме за умов такої історичної перемоги, як здобуття суверенітету, стала можливою організація по-справжньому демократичного процесу прийняття нової Конституції України -- Конституції суверенної держави, орієнтованої на національні цілі та інтереси, на право народу України самому творити свою державу, дотримуючись загальновизнаних світовою громадськістю принципів і норм демократичного співжиття. На цих засадах і почався з 16 липня 1990 р. -- Дня проголошення Декларації про державний суверенітет України -- новий етап розвитку конституційного процесу в Україні, віхами якого стали Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. і Його підтвердження 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням.

Конституційний статус Вищої ради юстиції

Згідно зі ст. 131 Конституції в нашій державі діє Вища рада юстиції, яка складається з 20 членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури -- двох.

За посадою до складу Вищої ради юстиції входять Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

До відання Вищої ради юстиції належить:

1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Нова Конституція України вносить суттєві зміни і доповнення до існуючої практики здійснення правосуддя. Саме тому у розділі XV "Перехідні положення" Конституції зафіксовано, що Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження, відповідно до чинного законодавства, до сформування системи судів загальної юрисдикції відповідно до ст. 125 Конституції України, але не довше, ніж п'ять років. До того ж Конституція встановлює, що обрані чи призначені до дня набуття чинності нею судді всіх судів продовжують здійснювати свої повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені. А судді, повноваження яких закінчилися в день набуття чинності Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження протягом одного року.

Народний депутат України

Верховна Рада складається з 450 народних депутатів України (конституційний склад), якими можуть бути лише громадяни України, що на день виборів досягли 21 року, мають право голосу І проживають в Україні протягом останніх п'яти років.

Депутат повинен бути громадянином України, бо саме громадянство визначає наявність повноцінних правових зв'язків між особою і державою, у тому числі й усіх юридичних прав та обов'язків, передбачених Конституцією. Встановлення вікового цензу пояснюється тим, що для участі у виробленні та прийнятті важливих і складних рішень загальнодержавного значення народний депутат України повинен мати певний життєвий досвід.

Вимога щодо проживання депутата протягом останніх п'яти років на території нашої держави спрямована на забезпечення знання і розуміння тих проблем, які постали перед суспільством і державою.

За відповідності усім зазначеним вище вимогам громадянин не може бути обраний до Верховної Ради України лише у тому разі, якщо він має непогашену і не зняту у встановленому законом порядку судимість. Однак наявність непогашеної судимості за злочин, вчинений з необережності (тобто коли особа не бажала, але передбачає можливість виникнення суспільне небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності і легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла передбачати -- наприклад, убивство з необережності), не є юридичною перепоною для обрання громадянина народним депутатом України.

Особи, обрані до складу парламенту, мають здійснювати депутатські повноваження на постійній основі. Це означає, що вони повинні відмовитись від іншого представницького мандата і не можуть перебувати на державній службі. Що ж до несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, то вона повинна бути встановлена спеціальним законом.

При вирішенні цього питання у деяких країнах парламентаріям забороняється займатись будь-якою діяльністю, крім наукової та викладацької, а поєднання депутатських повноважень і посад у структурах виконавчої влади принципово не допускається. В інших державах, наприклад, у Великій Британії, прем'єр-міністром може бути лише депутат парламенту -- представник партії, яка має у ньому більшість голосів.

Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складання ними перед Верховною Радою присяги такого змісту: "Присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу.

Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників".

Текст присяги перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради зачитує найстарший за віком народний депутат України. Потім депутати ставлять свій підпис під її текстом, що й означає її складання. Якщо ж депутат відмовляється скласти передбачену Конституцією присягу, він втрачає депутатський мандат. У такому разі у відповідному виборчому окрузі повинні відбутись нові вибори до Верховної Ради України.

У ряді держав набуття депутатами повноважень також обумовлюється необхідністю складання присяги. Однак відмова зробити це може мати інші наслідки. Так, якщо депутат італійського парламенту не складе присягу протягом трьох пленарних засідань, він не втрачає депутатський мандат, однак позбавляється депутатських прав до виконання передбачених у зв'язку зі складанням присяги процедур.

Конституція закріплює ряд гарантій, покликаних забезпечити сприятливі умови для виконання депутатами своїх повноважень, а також захистити їх від репресій. Однією з таких гарантій є депутатська недоторканність. Народні депутати України не можуть бути притягнеш до будь-якого виду юридичної відповідальності за діяльність, яку вони здійснюють у ході реалізації депутатських повноважень. Йдеться про виступи у парламенті чи в його комісіях, про позицію при голосуванні з того чи іншого питання тощо. Це правило має силу і після того, як депутат втрачає свої повноваження.

Однак з нього є виняток: депутати несуть юридичну відповідальність за образу чи наклеп. Ця особливість покликана запобігати зловживанню народними обранцями своїм статусом, дисциплінувати їх. Вона закликає керуватися не емоціями, а неспростовними, юридичне значущими фактами.

Депутатська недоторканність означає й те, що народного депутата України не можна притягнути до кримінальної відповідальності, затримати чи заарештувати, якщо на це немає згоди Верховної Ради. Така згода повинна бути висловлена у відповідній постанові, прийнятій на пленарному засіданні парламенту. Однак для допиту депутата як свідка згоди парламенту не потрібно.

Депутатська недоторканність поширюється на членів практично всіх парламентів світу, але її зміст може відрізнятись від недоторканності народних депутатів України. Так, у Росії і в ряді інших країн депутата можна затримати, заарештувати, обшукати, якщо він затриманий на місці вчинення злочину, без звернення за одержанням згоди на це до парламенту.

Обсяг повноважень народних депутатів України визначається Конституцією і законодавством. Ці повноваження починаються з моменту складання депутатом присяги і припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради відповідного скликання.

Конституція України (ст. 81) передбачає й можливість дострокового припинення депутатських повноважень у разі:

1) їх складення за особистою заявою депутата. Конституція не визначає причин подання такої заяви, а тому вони можуть бути будь-якими. Однак для складення повноважень необхідно, щоб Верховна Рада визнала ці причини переконливими;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо депутата. Треба мати на увазі, що притягнення до кримінальної відповідальності, арешт, винесення судом обвинувального вироку ще не є законними підставами для дострокового припинення депутатських повноважень. Так, вирок набуває законної сили через десять днів після оголошення, а в разі його оскарження -- після здійснення відповідних процедур;

3) визнання депутата судом недієздатним або безвісно відсутнім. Суд може визнати депутата, як і будь-яку іншу особу, недієздатним, якщо він внаслідок душевної хвороби, травми та інших причин не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Безвісно відсутньою вважається особа, про яку за місцем її постійного проживання протягом року немає ніяких відомостей;

4) припинення громадянства депутата або його виїзду на постійне проживання за межі України. Ш обставини призводять до втрати депутатом юридичних або фактичних зв'язків з нашою державою, що й робить неможливим виконання ним своїх обов'язків;

5) смерті депутата.

За наявності зазначених вище обставин питання про дострокове припинення повноважень народного депутата України розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради. Відповідне рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість від конституційного складу Верховної Ради, тобто не менш як 226 депутатів.

Достроково за рішенням суду повноваження народного депутата України припиняються і при невиконанні ним вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, тобто коли після обрання до Верховної Ради особа не відмовляється від інших мандатів або продовжує перебувати на державній службі. Відповідна процедура має бути врегульована законом.

Однією з конституційних форм депутатської діяльності є депутатський запит -- вимога народного депутата до певного органу чи посадової особи дати офіційне пояснення з питань, які належать до їх компетенції.

Процедура здійснення депутатського запиту встановлена Законом від 17 листопада 1992 р. "Про статус народного депутата України" та регламентом Верховної Ради України. Відповідно до регламенту депутатський запит у письмовій формі вноситься Голові Верховної Ради, оголошується ним на засіданні і передається Секретаріату, який зобов'язаний негайно надіслати текст запиту відповідному адресату. Офіційна письмова відповідь на запит у семиденний або інший, встановлений Верховною Радою, термін повинна бути надіслана Голові Верховної Ради та депутату, який його зніс. За наполяганням автора запиту і не менш як однієї п'ятої частини від фактично обраних до Верховної Ради депутатів відповідь може бути обговорена на пленарному засіданні Верховної Ради. Підсумки такого обговорення дістають вияв у постанові, яка разом із текстом депутатського запиту і відповіддю на нього публікується у "Відомостях Верховної Ради України" та у газеті "Голос України''.

Державні символи України

Державні символи і столиця є невід'ємними атрибутами будь-якої суверенної держави. Державні символи -- це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які уособлюють її суверенітет, а в деяких випадках сповнені і певного історичного або ідеологічного змісту. Конституція України встановлює такі символи нашої держави: Державний Прапор, Державний Герб, який встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького, і Державний Гімн. Наведено їх загальні описи. Деталізований опис державних символів України та порядок їх використання буде встановлено спеціальним законом, який повинен бути прийнятий у порядку, передбаченому для внесення змін до Конституції, тобто не простою, а кваліфікованою (не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради) більшістю народних депутатів. Це свідчить про важливість значення, що його надається за сучасних умов в Україні державній символіці. * У деяких країнах є й інші державні символи -- державні кольори, державна печатка, державний девіз. Девіз держави -- це короткий вислів, у якому дістають вияв її найвищі цінності. Наприклад, девіз ФРН -- "Єдність, закон і свобода", Великої Британії -- "Бог і право особи", У більшості випадків девіз держави розміщується на її гербі. Але він може бути зафіксований І безпосередньо у конституції. Наприклад, у ст. 2 Конституції Франції зазначено: "Девіз Республіки -- Свобода. Рівність. Братерство".

Столицею України, тобто її адміністративно-політичним центром і місцем перебування загальнодержавних законодавчих, виконавчих та судових органів є місто Київ.

Принцип поділу влади. Відповідно до ст. 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу,виконавчу та судову. Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що, як засвідчує історичний досвід, призводить до свавілля у керівництві державою і суспільством.

Треба зазначити, що необхідною умовою ефективного втілення цього принципу в практику організації та діяльності державного апарату є створення системи взаємних отримань і противаг між органами, які належать до різних гілок влади. Інакше кажучи, для запобігання ситуації, за якої одна з гілок влади може одержати якісь переваги перед іншими, необхідно, щоб усі гілки мали чітко визначену компетенцію і можливості запобігання спробам окремих гілок влади виконувати невластиві їм функції.

Говорячи про конституційне визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7), треба усвідомлювати, що мається на увазі право місцевих територіальних громад (жителів села, селища, міста), а також обраних ними відповідних рад самостійно і незалежно від органів держави, але у порядку і в межах, передбачених чинним законодавством, вирішувати питання місцевого значення. Таким чином, органи місцевого самоврядування -- це не частина системи органів держави, а форма залучення громадян до управління, один із проявів демократії на місцевому рівні.