РЕФЕРАТ

Основи конституційного права

КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ РОЗВИТКУ ІДЕЙ КОНСТИТУЦІАЛІЗМУ В УКРАЇНІ

У 1710 році обрано на гетьмана генерального писаря Пилипа Орлика. Це був один із найвидатніших діячів ХУІІ-ХУІІІ ст., самовідданий український патріот, який все життя присвятив боротьбі за незалежність України.

В день виборів Орлика схвалена була державна конституція під назвою “Конституція прав і свобід Запорізького Війська”. Основний пункт її -- проголошення незалежності України від Польщі та Москви. Другим пунктом було встановлення козацького парламенту який мав скликатися тричі на рік; крім Генеральної старшини до нього мали входити представники від Запоріжжя та по одному представникові від кожного полку.

Козацький парламент обмежував владу гетьмана і робив з України конституційну державу, Карл XII підтвердив схвалену конституцію і став гарантом незалежності України. Ця конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, старшини, як провідної верстви України, та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, була “вікоповним пам'ятником української державно-політичної думки”.

Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками може користатися гетьман. Конституція приділяла увагу також становищу міщан, посполитих та козаків -- “людей убогих”. В цілому була вона перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом і була “другою поразкою ... гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі”.

До цього можна додати, що поява її негайно після Полтавської катастрофи може в значній мірі пояснити, чому саме плани великого гетьмана зазнали поразки: вона свідчить, що він не мав під собою твердого ґрунту, не мав середовища, на яке міг спиратися, не мав і тієї сили, яка могла б примусити всі середовища схилятися перед нею.

Гетьманування Пилипа Орлика пройшло поза Україною, але в боротьбі за її незалежність.

Конституція Пилипа Орлика Передбачала:

1. Встановлення національного суверенітету

2. Визначення кордонів України

3. Визнання непорушності трьох складових частин правового суспільства законодавчої, виконавчої і судової влади.

4. Визначала принципи внутрішньої і зовнішньої політики майбутньої України Виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік.

5. Гетьман, обмежений законом у діях, генеральна старшина, обрані представники від кожного полку.

6. Не була втілена в життя

ОСНОВНІ ЯКІСНІ РИСИ УКРАЇНИ ЯК СУВЕРЕННОЇ І НЕЗАЛЕЖНОЇ, ДЕМОКРАТИЧНОЇ, СОЦІАЛЬНОЇ, ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Перший розділ Конституції України називається "Загальні засади" і складається з двадцяти статей. У ньому закріплено основні принципи конституційного ладу нашої держави, які є вихідною точкою конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин.

Конституційні ознаки Української держави

Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.

Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у державі повноту законодавчої, виконавчої і судової влади, а також непідпорядкування та непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах. Таким чином, суверенітет і незалежність забезпечують державі можливість підпорядковувати свою діяльність виключно її потребам та інтересам, самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні справи. Відсутність або навіть обмеження суверенітету і незалежності фактично перетворює державу у колонію або навіть у провінцію іншої держави.

"Декларація про державний суверенітет України" закріпила всі три види суверенітету: засвідчила, що народ України є єдиним джерелом влади, закріпила повновладдя народу України, яке реалізується на основі Конституції Республіки; заклала основи майбутньої незалежності країни. Декларація була схвалена 16 листопада 1990 року. Акт проголошення незалежності України був прийнятий Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991р. Цей історичний документ закріпив незалежність України, проголосив створення самостійної Української держави, закріпив чинність дії на території країни лише Конституції України та законів держави.

Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для широкої та реальної участі своїх громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.

Говорячи про Україну як соціальну державу, треба виходити з її орієнтації на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, яка діставала о вияв у реальному забезпеченні прав людини і громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.

Правова держава -- це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів та посадових осіб здійснюється на основі і в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

Основи правової системи.

У статтях 8, 9 і 19 Конституції України закріплено такі основні принципи побудови та функціонування національної правової системи:

1) верховенство права. Воно передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо. Закріплення того чи іншого положення в нормативно-правових актах -- це свідчення його безумовної доцільності, своєчасності та справедливості;

2) найвища юридична сила Конституції. Згідно з цим принципом закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй. У іншому разі прийняті акти мають визнаватися недійсними і не підлягають виконанню;

3) визнання положень Конституції нормами прямої дії. Цим зумовлено, що конституційні приписи впливають на суспільні відносини безпосередньо. Неприпустимо зволікати з їх виконанням, посилаючись на відсутність якихось додаткових (роз'яснюючих, процесуальних тощо) актів. Статтею 8 Конституції гарантується судовий захист конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції;

4) неприпустимість невідповідності міжнародних договорів положенням Конституції України. Згідно зі ст. 9 приєднання нашої держави до тієї чи іншої міжнародної угоди можливе лише після внесення відповідних змін до тексту її Основного Закону;

5) визнання міжнародних договорів після їх ратифікації частиною законодавства України. Цей принцип передбачає забезпечення реалізації положень таких міжнародних угод відповідними правовими, організаційними та іншими засобами нарівні з приписами законів, прийнятих Верховною Радою України;

6) недопустимість примусу робити те, що не передбачено законодавством. Слід мати на увазі, що тут йдеться не тільки про примусове вчинення якихось протиправних дій, а й про будь-які дії взагалі. Отже, недопустимо примушувати зчиняти дії, які не заборонені законом і спрямовані на досягнення якихось позитивних результатів, якщо закон прямо не вимагає їх вчинення. З урахуванням цього, наприклад, антиконституційною і протизаконною буде вимога робити благодійні пожертвування, вступати до громадських об'єднань тощо;

7) функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Це означає, що вказані суб'єкти можуть вирішувати лише ті питання, які Конституцією і законом прямо віднесені до їх компетенції; не вправі перевищувати повноважень, наданих їм Конституцією і законом; можуть і повинні здійснювати свої повноваження у повній відповідності з процедурою, встановленою Конституцією чи законом для вирішення конкретних питань. Ці положення мають на меті не допустити свавілля в діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування.

Необхідно визнати, що на сьогодні наша держава ще не повністю відповідає соціальному призначенню, зафіксованому в ст. 1 Конституції. При всьому бажанні про Україну ще рано говорити як про соціальну і правову державу. Однак проголошення цих положень Основним Законом орієнтує діяльність держави і суспільства на втілення їх у життя.

Стаття 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою, тобто державою, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України. Спроби як внутрішніх, так і зовнішніх сил вивести будь-яку частину території України з-під її суверенітету повинні розцінюватись як замах на цілісність та недоторканність нашої держави.

Теорія держави і права та світова державно-правова практика розрізняють дві основні форми правління, тобто два способи організації найвищих державних органів та порядку їх утворення. Такими формами є: 1) монархія, в якій найвища влада належить одній особі -- монарху (імператору, царю, королю тощо), котрий або успадковує цю владу або обирається довічно; 2) республіка, де найвищу владу здійснює обраний населенням на певний строк колегіальний орган (парламент, національні або народні збори тощо).

В Україні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5 Конституції). Тому носієм суверенітету і єдиним джерелом влади визнається лише народ. Свою владу він може здійснювати по-різному: 1) безпосередньо, коли сам виражає свою волю у передбачених Конституцією і законами процесуальних формах (на загальнодержавному рівні це може відбуватись у формі виборів або референдумів); 2) через своїх представників, яких народ обирає до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Важливою гарантією повновладдя народу є конституційне закріплене виключно за ним право визначати і змінювати в Україні конституційний лад. Це означає, що лише з волі народу, виявленої у часі проведення всеукраїнського референдуму, можлива зміна орієнтирів суспільного розвитку, спрямованості, вихідних принципів організації та функціонування механізму держави тощо.

Будь-які спроби держави, її органів чи посадових осіб вирішити такі питання без врахування ясно і у передбаченій законом формі вираженої волі народу або всупереч їй визнаються Конституцією як абсолютно недопустима узурпація державної влади, тобто протизаконне привласнення невід'ємного права народу вирішувати самому власну долю і шляхи розвитку своєї держави.

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ПРО ПРИПИНЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ ТА МІСЦЕВИХ ДЕРЖАВНИХ АДМІНІСТРАЦІЙ

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній раді України в межах ст. ст.85,87 Конституції. Кабінет Міністрів у своїй діяльності Керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

Стаття 115 Конституції України встановлює, що "Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України". Тобто Конституція визначає період, протягом якого може діяти даний склад Кабінету Міністрів, та умови, за наявності яких його члени складають свої повноваження.

Строк функціонування Кабінету Міністрів залежить від строків повноважень Президента України.

Оскільки Президент обирається на п'ять років (ст. 103 Конституції України), то й Кабінет Міністрів України даного складу працює п'ять років. Проте строк перебування Президента України на посаді може бути скороченим при його відставці, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я, усуненні з поста в порядку імпічменту або в разі його смерті. За таких ситуацій, передбачених відповідно статтями 108--111 Конституції України, строки припинення повноважень Кабінету Міністрів можуть не збігатися зі строками здійснення повноважень Президентом України. Кабінет Міністрів України може виконувати свої обов'язки до обрання нового Президента, а Прем'єр-міністр виконувати обов'язки Президента України, повноваження якого були достроково припинені.

Строк повноважень Кабінету Міністрів України може бути достроково припиненим незалежно від припинення президентських повноважень у випадках передбачених ст. 115 Конституції України. Ця стаття визначає різні підстави відставки Кабінету Міністрів або окремих його членів залежно від того, хто був її ініціатором.

По-перше, Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів мають право заявити Президентові України про свою відставку. Здебільшого таке рішення, враховуючи його екстраординарність, вони оголошують на засіданні Кабінету Міністрів у присутності усіх його членів. У такому разі відставка Прем'єр-міністра, інших членів Кабінету Міністрів України є добровільною, хоч і викликана, як свідчить міжнародна і вітчизняна практика, певними обставинами (криза в економіці, загальні страйки тощо). Добровільна відставка не є підставою для автоматичного припинення діяльності Кабінету Міністрів, оскільки вона може прийматися або відхилятися Президентом України. У зв'язку з великим політичним значенням такого кроку йому, як правило, передують консультації Кабінету Міністрів з Президентом України. Тому випадки відхилення ним заяви Прем'єр-міністра або інших членів Кабінету Міністрів про відставку трапляються рідко. Конституція встановлює також, що відставка Прем'єр-міністра України має наслідком відставку усього складу Кабінету Міністрів України, тобто Першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністрів і міністрів. А відставка інших членів Кабінету Міністрів не зумовлює відставки усього складу Кабінету Міністрів і повинна розглядатися, як нормальне явище державного життя.

По-друге, відставка Кабінету Міністрів України можлива за ініціативою Президента України. Причини такої відставки можуть бути різними. Однак, як правило, -- це результат загострення суперечностей між Президентом і Кабінетом Міністрів. Причому відповідно до ч. 6 ст. 1 15 і пунктів 9, 10 ст. 106 Конституції У країни зазначена відставка не вимагає додержання якихось попередніх умов (наприклад, застереження про відставку тощо). Вона може здійснюватись у будь-який час і незалежно від ставлення Верховної Ради України до діяльності Кабінету Міністрів України.

По-третє, відставка Кабінету Міністрів України можлива в результаті прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри йому, наслідком якої є відставка усього

складу Кабінету Міністрів. Резолюція недовіри -- один із найбільш впливових засобів підвищення відповідальності Кабінету Міністрів перед Верховною Радою України. Конституція України (ст. 87) передбачає певний механізм її здійснення. Згідно з ним Верховна Рада України, за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу, розглядає питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та приймає резолюцію недовіри більшістю від конституційного складу Верховної Ради. Проте питання про відповідальність Кабінету Міністрів не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України.

У випадках відставки Кабінету Міністрів за рішенням Президента України чи у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри Прем'єр-міністр України зобов'язаний подати Президентові України заяву про відставку усього складу Кабінету Міністрів. Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів, але не довше ніж 60 днів.

КОНСТИТУЦІЯ ПРО ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ

Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Під державним устроєм розуміють національно- та адміністративно-територіальну організацію державної влади, яка включає співвідношення частин держави та її органів між собою і з державою в цілому. Відповідно до цього розрізняють унітарні, федеративні, конфедеративні та імперські держави.

Територія України Згідно зі ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою. Це означає, що Україна -- єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак суверенітету.

У цій же статті зазначено, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Взагалі територія -- це невід'ємна ознака державності, просторові межі державної влади. Конституція встановлює, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Держава розпоряджається всією територією. Територіальне верховенство -- це повнота і незалежність влади держави в межах її території.

Проте використання державою своєї території не повинно бути юридично необмеженим. Держава зобов'язана розпоряджатися територією лише в інтересах населення, що проживає на ній.

Із цієї ж статті Конституції випливає, що державна територія України включає в себе сушу, надра, води (внутрішні води і територіальне море), повітряний простір над ними. Тобто слід розрізняти суходільну, водну і повітряну територію нашої держави.

Основні засади територіального устрою України

Ці та інші положення, пов'язані з територіальним устроєм України, тлумачаться у розділі IX Конституції, який так і називається “Територіальний устрій України". Так, у ст. 132 формулюються його основні засади. У ній вказано, що державна територія є єдиною та цілісною, тобто такою, яка поєднана єдиною політичною, економічною і правовою системами, єдиною системою державної влади. Водночас підкреслено, що територіальний устрій України ґрунтується на засадах поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, що має забезпечувати паритетність державних і регіональних інтересів. Це означає, що у майбутньому треба чітко визначитись у питанні про структурний і функціональний поділ влади між центром і регіонами.

Вказана стаття проголошує також необхідність забезпечення збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, їх ще більшої інтеграції. У ній вказано на необхідність врахування історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій при розбудові територіального устрою України.

У ст. 133 Конституції проголошено, що систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Треба зазначити, що такий детальний перелік суб'єктів складу України є аж ніяк не випадковим. Адже включення суб'єкта складу України до вказаної статті є правовою основою для використання ним його конституційних прав, таких, наприклад, як право на місцеве самоврядування, спеціальне визначення статусу тощо. До того ж аналіз цієї статті дає підстави стверджувати, що Конституція, незважаючи на відмінність суб'єктів складу України за розмірами їх території та чисельністю населення, проголошує їх рівноправ'я як між собою, так і у відносинах із центральною владою. Причому принципу рівноправності не суперечить ч. 3 ст. 133 Конституції, де йдеться про те, що міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус у складі суб'єктів України, який повинен бути визначений відповідним законом.

Треба мати на увазі, що деякі питання, які мають пряме відношення до територіального устрою нашої країни, розглянуті не тільки у розділі IX, а й в інших розділах Конституції. Так, у розділі І вказано, що держава визнає і гарантує місцеве самоврядування в Україні (ст. 7); що державною мовою є українська мова, якій держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ст. 10); що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу (ст. 13).

У розділі III Конституції встановлено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України (ст. 73). А розділ X присвячений Автономній Республіці Крим.

З метою забезпечення територіальної цілісності України у п. 14 розділу XV Конституції встановлено, що використання існуючих військових баз на території нашої держави для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими її Верховною Радою.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.

2. Мелащенко В.Ф Основи конституційного права України. К., Вектурі.1995р.

3. Котюк В.О. Основи держави і права. - К., "Вентурі", 1997 р.