Зміст

• 1 Поняття співвідношення національного і зарубіжного (міжнародного) права
• 2 Значення проблеми співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права
• 3 Теорії співвідношення міжнародного і національного права
• Список використаних джерел
• 1 Поняття співвідношення національного і зарубіжного (міжнародного) права

Міжнародне право -- частина національної системи права. У процесі укладання державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій), підписання міжнародних декларацій, вступу до міжнародних організацій (вступ України в РЄ) національне право збагачується завдяки міжнародному -- особливій галузі наддержавного права, що входить у його систему. Україна першою із республік колишнього СРСР підписала міжнародний договір -- Угоду про партнерство з Європейським Союзом (ЄС) та з державами -- членами ЄС (16 червня 1994 р.), яка передбачає політичний діалог і співробітництво в сферах торгівлі, інвестицій, економіки, культури та фінансів, а також створення відповідних інституцій, здатних гарантувати втілення в життя положень цих угод [5, c. 45].

За допомогою норм міжнародного права регулюються відносини між державами й іншими її суб'єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються примусом -- колективним або індивідуальним.

Міжнародне право існує на декількох рівнях:

-- загальні (універсальні та загальновизнані) принципи, закріплені в Статуті ООН: суверенна рівність держав, право націй на самовизначення, добровільне виконання зобов'язань, поважання прав людини, вирішення міжнародних спорів мирним шляхом та ін.;

-- право міжнародних організацій, закріплене в конвенціях, пактах, деклараціях, резолюціях (ЮНЕСКО та ін.);

-- право співдружностей у рамках міждержавних об'єднань (принципи, акти, норми Європейського Союзу, Ради Європи, СНД та ін.);

-- міждержавні угоди (дво- та багатосторонні). Між національним і міжнародним правом існують тісний взаємозв'язок і взаємодія.

1. Міжнародне право акумулює досягнення національних систем права. За структурою міжнародне право наближається до їх структури (поділ на дві підсистеми -- приватну і публічну, наявність галузей права -- міжнародне економічне, космічне, повітряне, морське, гуманітарне тощо), що свідчить про вплив національного права на міжнародне [2, с. 75].

2. Міжнародне право (у формі міжнародно-правового договору) служить одним із юридичних джерел національного права, допускає пряме «входження» норм міжнародного публічного і приватного права в конституційне, цивільне, кримінально-виконавче та інше право.

Безсумнівним є правило: міжнародне право має переважну силу над національним правом. Це основний принцип міжнародного права. Принцип верховенства міжнародного над внутрішньодержавним правом приймається державами або в законодавчому порядку, або на практиці.

Маючи обов'язкову силу для держав, міжнародне право лишає на їх розсуд вирішення питання про застосування його норм у рамках внутрішніх правових систем. Державам не потрібно формально визнавати верховенство міжнародного права над національним законодавством, але вони повинні цілком додержуватися цих норм тими шляхами, котрі визначать самостійно. Пріоритет міжнародного права над національним супроводжується оптимальною участю держав у розробці та прийнятті міжнародно-правових норм і рішень, відповідальністю за їх виконання при забезпеченні при цьому державного суверенітету.

В Україні визнається пріоритет міжнародного права над національним, що випливає з Декларації про державний суверенітет України, Конституції України, Закону України «Про міжнародні договори України», закону про громадянство, цивільного та сімейного кодексів, підтверджується фактом її входження до Ради Європи. Відповідно до п. 2 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» при розбіжності правил міжнародного договору України з правилами її внутрішньодержавного законодавства мають застосовуватися правила міжнародного договору [5, с. 63].

Центральна проблема міжнародного права, опосередкованого в пактах, деклараціях, -- права і свободи людини. Особа є суб'єктом як національного, так і міжнародного права.

Міжнародне право регулює не лише міждержавні відносини, але й впливає на відносини усередині країни, на систему національного права. Через міжнародне право відбувається зближення різних галузей права (підприємницького, банківського, фінансового), а також певних норм (технічних норм у галузі ядерної енергетики) тощо. Затвердження правил, принципів і прийомів, загальних для всіх країн Європейського Союзу, у перспективі є найможливішим у таких блоках права, як адміністративно-господарське, фінансове, банківське, митне, податкове і, звичайно, цивільне з усіма його договорами, що забезпечують вільне пересування капіталів, товарів і послуг, підприємницьку діяльність, охорону інтелектуальної власності, а також трудове право і страхування. По суті, може відбутися глибоке відновлення всієї системи права України на шляху поступового зближення із системою європейського права.

2 Значення проблеми співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права

Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права належить до однієї з центральних у теорії міжнародного права. Вона здавна привертала увагу юристів різноманітних правових шкіл із багатьох країн. Проте перші спеціальні праці, присвячені питанню співвідношення цих правових порядків у міжнародно-правовій науці, з'явилися тільки наприкінці XIX ст. Відтоді проблема не втрачає своєї ваги і актуальності.

Всебічне дослідження цієї складної в теоретичному і важливої в практичному плані проблеми відображене у працях відомих сучасних юристів, теоретиків і практиків міжнародного права (І. П. Бліщенко, В. Г. Буткевич, Д. Б. Левін, І.І. Лукашук, Р. А. Мюллерсон, Г. І. Тункін, Є. Т. Усенко, С. В. Черниченко). Значний науковий інтерес мають праці класиків західної міжнародно-правової науки (Д. Анцилотгі, Я. Броунлі, П. Гугенхейм, Р. Дженінгс, Г. Кельзен, Б. Конфорті, Г. Лаутерпахт, Ф. Моргенстерн, Л. Оппенгейм, Ж. Ссель, А. Фердросс, Дж. Фіцморіс, Малкольм Н. Шоу та ін.) [6, с. 63].

Такий інтерес фахівців до зазначеного питання пояснюється не тільки складністю в теоретичному плані, а й тим, що його дослідження дає змогу глибше розкрити сутність міжнародного права як своєрідної правової системи, усвідомити взаємозв'язки, взаємодію і взаємовплив норм міжнародної та внутрішньодержавної правових систем, забезпечити їхнє узгодження і реалізацію, з'ясувати роль норм національного права у рішеннях міжнародних судів та арбітражів, можливість застосування національними судами міжнародно-правових норм.

Як зазначає французький юрист-міжнародник М. Віралі, існує «певна доктринальна суперечність між прихильниками двох протилежних поглядів на співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права: шкода дуалістів, яка розглядає обидві системи права як абсолютно різноманітні і позбавлені будь-якого взаємопроникнення, і моністів, які подають співвідношення як існування двох систем, об'єднаних у рамках загального правового порядку».

З таким твердженням науковця можна погодитися: в доктрині міжнародного права з питання про співвідношення двох систем права є загальновідомими дві теорії -- дуалістична і моністична, в межах яких існують різноманітні концепції співвідношення. Наука міжнародного права розрізняє п'ять таких основних концепцій: про існування двох окремих, незалежних одна від одної національної та міжнародної правових систем, які виключають верховенство однієї над іншою (дуалістична, в зарубіжній літературі іноді позначається як плюралістична); про примат внутрішньодержавного права над міжнародним (моністична); про примат міжнародного права над внутрішньодержавним (моністична); про верховенство кожної з двох систем у своїй власній царині з урахуванням їхніх складних взаємовідносин (теорія координації) і про існування двох самостійних, рівноправних, взаємозалежних міжнародної та внутрішньодержавної правових систем (соціалістична дуалістична) [1, с. 94].

Під двома правовими системами мають на увазі систему міжнародного права як систему норм, пов'язаних загальновизнаними принципами, і систему внутрішньодержавного права як образне, умовне визначення всього ареалу національно-правових систем держав. У кожному конкретному випадку йдеться про національно-правову систему конкретної держави.

Як зазначають фахівці, міжнародне та внутрішньодержавне право становлять дві різні правові системи, насамперед у якісному значенні -- з огляду на об'єкт правового регулювання і суб'єктів права.

3 Теорії співвідношення міжнародного і національного права

У другій половині XIX ст., у період розвитку буржуазних відносин уперше постала як об'єктивно необхідна і науково обгрунтована для того часу теорія примату внутрішньодержавного права над міжнародним. Як писав Ф. Ф. Мартене, проголошене 1792 р. у французькому Конвенті гасло «Суверенітет народів не пов'язаний договорами тиранів» облетіло весь цивілізований світ. Соціальні зміни в суспільстві втілилися в бажанні держав позбутися міжнародних угод, які обтяжували їх своїми колишніми зобов'язаннями.

Тогочасна філософсько-правова думка висувала і обґрунтовувала необхідність закріплення інституту державного суверенітету, захисту його від зовнішнього впливу інших суверенів, необхідність визнання переважної сили за внутрішньодержавними законами як надійними гарантами національних інтересів та примату національного права, яке динамічно розвивається, над менш визначеним і більш консервативним міжнародним правом.

Український учений В. П. Даневський писав тоді: «Не підлягає, проте, сумніву, що у випадку зіткнення між правом національностей і трактатами останні повинні поступитися місцем першому. Цього потребує ідея історичної справедливості: життя індивідуума і нації не може бути обмежене угодами вічними і незмінними» [4, с. 48].

Значного наукового і практичного поширення теорія примату внутрішньодержавного права над міжнародним набула наприкінці XIX -- на початку XX ст. в німецькій правовій літературі. Було зроблено спробу обгрунтувати відхилення від міжнародних зобов'язань у процесі поділу ринків збуту, сфер впливу і захоплення колоніальних територій. За примат національного права виступали відомі німецькі юристи К. Бергбом, М. Вензель, А. Цорн, Г. Лассон, пізніше, Б. Біндер, англійський юрист Дж. Остін, француз Десенсьєр-Феррандьєр і багато ін.

Прихильники цієї теорії розглядали вживане в державі міжнародне право як «зовнішньодержавне право», а міжнародне право взагалі як суму зовнішньодержавних прав окремих держав. Наприклад, А. Цорн, визначаючи відносини між двома системами права, стверджував: «...міжнародні норми є правовими нормами тоді, коли вони виявляють себе як складову частину національного права», а також: «міжнародне право юридично є правом лише тоді, коли й оскільки воно є державним правом».

Теорія примату внутрішньодержавного права є моністичною, бо проголошує єдність систем права, які досліджуються, фактично визнає міжнародне право як галузь єдиної системи права -- національного. Згідно з цією теорією міжнародне право цілком залежить від держави, яка бере участь у міжнародних відносинах і його застосовує, і що міжнародне право є частиною державного правопорядку, який регулює відносини окремої держави з іншими державами.

Серед радянських учених-правознавців також були прихильники примату національного права над міжнародним. Така теорія виступала як засіб захисту власної правової системи від проникнення далеких для неї буржуазних правових ідей того часу. Так, юристи М. С. Строгович і С. О. Голунський пропонували залучити міжнародне право в систему радянського права як його галузь і визначали міжнародне право як внутрішньодержавне право. Відомий за сталінських часів радянський юрист А. Я. Вишинський визнавав пріоритет національного права над міжнародним, проте не взагалі, а саме радянського національного права [1, с. 84].

Ідею пріоритету внутрішньодержавного права над міжнародним розвивав І. П. Бліщенко, неодноразово висловлюючись у своїх працях «...про примат національного права як системи права в його виникненні і розвитку». Проте це твердження суттєво відрізняється від попередніх і стосується питань не застосування та підпорядкованості норм систем права, а виникнення і розвитку таких систем.

Слід зазначити, що теорія примату національного права над міжнародним не набула широкої популярності у правовій науці і практиці.

Встановлення наприкінці XIX ст. тимчасової відносної соціально-політичної стабільності в державах Західної Європи та між ними привело до встановлення на певний час «правової рівноваги» між двома системами права. Внаслідок цього міжнародно-правова наука висунула нову теорію співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права -- «дуалістичну».

Цю теорію сформулював і теоретично обгрунтував німецький юрист X. Тріппель. Згідно з його теорією, міжнародне і внутрішньодержавне право -- це дві різні системи з характерними для кожної з них своїми внутрішніми відносинами. Істотні розбіжності між ними полягають насамперед у тому, що ці дві системи мають різний предмет регулювання.

Міжнародне право регулює відносини між суверенними державами, а внутрішньодержавне право діє в межах держави і регулює стосунки між його громадянами, а також громадянами і державною владою. Згідно з цією теорією, жоден правопорядок неспроможний ані створювати, ані змінювати норми іншого правопорядку. X. Тріппель стверджує, що «міжнародне і внутрішньодержавне право -- це не тільки різні галузі права, а й різні правопорядки. Це два кола, що тісно дотикаються, але ніколи не перетинаються» [5, с. 64].

Стосовно ж зовнішніх відносин і взаємодії двох систем права, то, на думку автора, це -- «...тонкі нитки, що тягнуться від внутрішньодержавного до міжнародного права».

Пізніше, розвиваючи ідеї X. Тріппеля, відомий італійський юрист, теоретик і практик Д. Анцилотті також розглядав міжнародне і внутрішньодержавне право як два різні правопорядки, що існують паралельно, і відхиляв примат якоїсь із систем права, проте визнавав зв'язок між ними.

У своїй праці «Курс міжнародного права» (1928) він, зокрема, дійшов висновку про те, що: «а) міжнародні норми формально не є похідними від внутрішньодержавних норм. Внутрішньодержавні ж норми не можуть бути обов'язковими в силу основної норми міжнародного правопорядку; б) норми міжнародного права не можуть чинити вплив на обов'язкову силу внутрішньодержавних норм -- і навпаки; в) неможливі конфлікти, власне, між правом міжнародним і внутрішньодержавним» і, що слід особливо наголосити: «г) міжнародне право може, проте, відсилати до внутрішньодержавного права, а це останнє -- до міжнародного права». Д. Анцилотті запроваджує поняття відсилання (простого і рецептивного), що є формою приведення в дію норм міжнародного права у національному праві або національного права у міжнародному і відображає взаємодію цих двох систем права.

Ця теорія також базується на тому, що дві системи права мають різні джерела і регулюють стосунки між різними суб'єктами права. Звідси випливає, що міжнародне і внутрішньодержавне право являють собою різні юридичні системи, між якими існує певний взаємозв'язок, але за жодних умов підпорядкування однієї системи іншій неможливе. Згодом ця теорія набула розвитку в працях багатьох її прихильників (К. Струїш, Р. Редслоб, X. Штребель та ін.) [3, с. 95].

Дуалістична теорія, як бачимо, обережніше підійшла до вирішення питання про співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права, заперечуючи примат будь-якого з них і водночас відбиваючи їх взаємодію в процесі нормозастосування. Ця теорія в сучасних її варіантах має своїх прихильників як у міжнародно-правовій теорії, так і в практиці.

На окрему увагу заслуговує доктрина соціалістичної правової науки з питань співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права, яка набула свого розвитку й застосування в 30--90-ті роки XX ст. не тільки в Радянському Союзі. Більшість радянських юристів-міжнародників, які досліджували це питання, за основу брали положення дуалістичної теорії, не поділяючи при цьому радикальності дуалістів у питаннях виняткової самостійності та обмеженості у взаємодії і взаємовпливі цих двох систем права. Соціалістична міжнародно-правова доктрина в аналізі співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права спиралася насамперед на принцип державного суверенітету та суверенної рівності держав і розглядала міжнародне та внутрішньодержавне право як дві окремі самостійні, але тісно пов'язані між собою правові системи.

Питання співвідношення, взаємодії, узгодження активно досліджували відомі вчені-міжнародники І. П. Бліщенко, В. Г. Буткевич, Г. В. Ігнатенко, Д. Б. Левін, М. В. Миронов, Р. А. Мюллерсон, Г. І. Тункін, Є. Т. Усенко, С. В. Черниченко та ін. Вони дійшли до таких загальних основних положень:

радянська правова наука у вивченні цього питання виходила з основного принципу міжнародного права -- державного суверенітету і необхідності безперечного поважання внутрішньої компетенції держави;

немає примату ні системи міжнародного права над національним, ні навпаки -- системи національного права над міжнародним, обидві системи є самостійними явищами зі своєю специфікою і не перебувають у стані співпідпорядкованості;

відносини між правовими системами будуються на засадах узгодження і координації;

такі правові системи перебувають у процесі активної взаємодії і взаємозв'язку, що забезпечує їхнє реальне існування та функціонування.

Ці вихідні теоретичні настанови дали змогу деяким юристам колишніх соціалістичних країн визначати таку концепцію співвідношення МП та ВП як «реалістичний дуалізм» (Д. Костов), «соціалістична доктрина дуалізму» (П. М. Радойнов) або «діалектичний дуалізм» (С. В. Черниченко, Е. М. Аметистов), проте ця термінологія не набула загального визнання.

Можна сказати, що ця концепція не тільки відповідала політичним і правовим реаліям того часу, а й мала наукове обгрунтування. Її положення реалістичні й становлять науковий інтерес і для новітніх досліджень у даній галузі.

Проте для сучасної західної науки і практики, а віднедавна деякою мірою і вітчизняної характерна інша моністична теорія -- теорія примату міжнародного права над внутрішньодержавним. З огляду на сучасну хвилю виняткового інтересу до цієї теорії та впровадження її в практику законодавства країн СНД, насамперед Росії і частково України, розглянемо її вихідні положення детальніше.

Початок XX ст. характеризується різким поділом держав за рівнем розвитку виробничого, економічного і науково-технічного потенціалу. У зв'язку з цим у суспільній свідомості знаходить відображення теорія поділу людства на цивілізовані нації і нецивілізовані народи, що розвиваються.

Практика експансивної зовнішньої політики молодих капіталістичних держав, так званих цивілізованих націй, розташованих в основному в Західній Європі та Північній Америці, потребує нового правового забезпечення для проникнення в інші регіони світу, але проникнення мирним, цивілізованим шляхом [2, с. 78].

Міжнародне право, виступаючи регулятором якісно нових міжнародних відносин, відображало міжнародно-правові погляди в правовому відношенні більш розвинутих держав і водночас формувалося як інструмент проникнення останніх у національно-правові системи інших держав для залучення їх у нове міжнародне співтовариство.

Практично вирішити такі завдання дала змогу новостворена теорія примату міжнародного права над внутрішньодержавним, автором якої справедливо вважається Ганс Кельзен, один із найвідоміших учених у західній юридичній науці XX ст.

Ця теорія здобула багатьох прихильників серед класиків науки міжнародного права західних держав. Її представниками є П. Гугенхейм, Ф. Джессеп, Г. Лаутерпахт, Ж. Ссель, Дж. Шварценбергер, Ч. Хайд, А. Фердросс і багато інших.

Теорія примату міжнародного права над національним зводиться до таких основних тез: необмеженість дії міжнародного права у часі, просторі й за предметом; безумовний примат міжнародного права над національним; заперечення суверенітету держави; визнання основними суб'єктами міжнародного права насамперед індивідів і лише потім держав як посередників між міжнародним правопорядком та індивідами.

Ця теорія припускає існування внутрішніх і зовнішніх відносин між двома системами права, але тільки як єдиного неподільного явища, бо, як зазначав Г. Кельзен, «...не може бути й мови про два різні правопорядки, є тільки єдина нормативна система», якою він беззастережно визнавав систему міжнародного права.

У межах цієї теорії Г. Кельзен приходить до побудови «ступінчастої структури правопорядку». Він створює ієрархію норм і будує систему універсального світового порядку, в яку входить як міжнародний правопорядок, так і всі національні правопорядки. У цій системі міжнародне право стоїть над національним правом. Міжнародне право складає основу всього національного права, у тому числі й конституційних норм будь-якої держави [6, с. 25].

Міжнародне право визначає сферу дії норм національного права, й останнє має чинність тільки тією мірою, якою воно відповідає вимогам ефективності з погляду міжнародного права. Основою всієї системи є одна фундаментальна, загальна міжнародно-правова норма, «grandnorm», відповідно до вимог якої слід будувати решту правовідносин. Такою нормою є «pacta sunt servanda», сама ця норма створена звичаєм: «держави мають поводитися так, як вони звичайно себе поводять» і вже не знаходить підстави у праві.

У своїй теорії Г. Кельзен категорично заперечує державний суверенітет, тобто виняткову владу держави у межах її юрисдикції і незалежність у міжнародних відносинах. Дослівно він у такий спосіб висловлює свою точку зору: «Якщо ми припускаємо, що держава юридичне підпорядкована міжнародному правопорядку більш високому, ніж національний правопорядок, то держава, тобто національний правопорядок, не може бути суверенною, тобто бути вищою правовою владою.

Держава відрізняється від інших об'єднань, які перебувають усередині держави, тільки безпосереднім підпорядкуванням міжнародному праву». Варто зауважити, що прихильників принципу державного суверенітету вчений звинувачує в «націоналізмі» та «імперіалізмі», які є прихильниками примату національного права. Послідовники цієї теорії мають різні погляди і засоби у висвітленні різноманітних аспектів, але настанови, запропоновані Г. Кельзеном, усе ж лишаються провідними.

Теорія співвідношення двох систем права, що визнає існування єдиної системи міжнародного права та підпорядкованого їй національного правопорядку, припускає перегляд фундаментальних засад як міжнародного, так і національного права: визначення їхнього предмета, об'єктів, джерел, суб'єктів, принципів правотворчості та правозастосування тощо [4, с. 49].

У сучасній західній науці міжнародного права багато вчених не поділяють поглядів як дуалістичної, так і моністичної теорій. Англійський юрист-міжнародник Ян Броунлі зазначає: «Все більше юристів-фахівців міжнародного права прагнуть позбутися дихотомії монізму і дуалізму, стверджуючи, що логічні наслідки обох теорій суперечать діяльності міжнародних і національних органів, а також судів». Подібних поглядів на проблему дотримуються Дж. Фіцморіс, Ш. Руссо, М. Соренсен та інші науковці.

Я. Броунлі, розглядаючи питання співвідношення міжнародного і національного права, також відхиляє моністичну теорію примату міжнародного права. Він зазначає, що вона несумісна з наявністю суверенних держав. На його думку, найбільше відповідає дійсності «теорія координації», згідно з якою ці системи не стикаються у протиборстві як системи, позаяк вони діють у різних сферах: кожна з них є найвищою у своїй власній сфері.

За колізії зобов'язань, нездатності держави на внутрішньодержавному рівні діяти так, як цього потребує міжнародне право, внутрішньодержавне право не може розглядатися як недійсне, це зумовлює лише міжнародно-правову відповідальність держави.

Остаточний висновок ученого полягає в тому, що «кожній з двох систем -- внутрішньодержавному та міжнародному праву -- належить верховенство в її власній сфері, і жодна з них не має гегемонії над іншою». Претендуючи на самостійність, ця теорія близька до дуалістичної теорії і в певному сенсі може бути схарактеризована як сучасний її варіант, з урахуванням складних взаємовідносин між цими двома системами [1, с. 95].

Стислий огляд теорій співвідношення свідчить про те, що кожна з них є науково обгрунтованою видатними фахівцями міжнародного права, має об'єктивне історичне коріння, вирішує певні соціальні завдання і має право на існування.

Список використаних джерел