21

Вступ

Питання функцій деліктного зобов'язання та деліктної відповідальності є цікавим та актуальним з огляду на його значення для практичної діяльності.

Як відомо ще з Римського права, деліктні зобов'язання (ex delicto) відносяться до позадоговірних зобов'язань, і виникають із правопорушень. Варто зазначити, що саме цей вид зобов'язань (у порівнянні із договірними) був історично першим. «Це пов'язано з тим, що в найдавніші часи державна влада взагалі не втручалася у відносини приватних осіб - реагувати на порушення інтересів мали самі потерпілі». Так, спочатку з'явилися позадоговірні зобов'язання, які були нерозривно пов'язані з позадоговірною відповідальністю, оскільки виникали внаслідок вчинення правопорушення та необхідністю забезпечення та захисту порушених прав, а вже потім, із розвитком суспільства, почала поступово формуватися система договірних відносин.

Але необхідно підкреслити важливу відмінність між тогочасними деліктними зобов'язаннями та тими, що існують сьогодні. Як висловився І.А. Покровський, «тоді вони переслідували іншу мету: з одного боку, відшкодування завданих збитків, а з іншого - деяке майнове покарання правопорушника; у тому майновому штрафі, яке тягло за собою правопорушення, дуже часто поєднувалася і винагорода за шкоду, і каральний штраф у власному розумінні… поступово ця друга, каральна, функція відпала (перейшовши до кримінального права), і для цивільного права залишилося лише завдання першого роду - організація відшкодування завданих збитків».

1. Співвідношення поняття «деліктного зобов'язання» та «деліктної відповідальності» у теорії цивільного права

На даний час деліктні зобов'язання, за словами О.С. Іоффе, мають «двояке цільове призначення»:

- по-перше, вони слугують охороні власності, оскільки загроза майнових санкцій відіграє превентивну (попереджувальну) роль… вона попереджає випадки заподіяння шкоди майну. Але якщо, не дивлячись на попереджувальні заходи, майнова шкода все-таки була заподіяна, компенсація за рахунок порушника забезпечить відновлення власнику того становища, у якому він знаходився до моменту, коли йому було завдано шкоди або коли інша особа набула майно за його рахунок;

- по-друге, зобов'язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, слугують також захисту інтересів особистості, охорони її життя та здоров'я. Завдана шкода теж може призводити до певних майнових втрат..., тому вона виконує і відновлювальну (компенсаційну) функцію.

Цікавим є те, що не дивлячись на дуже довгу історію деліктних зобов'язань, досліджувати їх як окремий інститут почали порівняно недавно. Звичайно, вже з кінця ХІХ століття вчені жваво обговорювали проблему визначення складу цивільного правопорушення, особливо поняття вини у цивільному праві, але ще у 80-х рр. ХХ століття В.А. Носов наголошував на тому, що «до останнього часу поняття позадоговірного зобов'язання у літературі не досліджувалося. Зобов'язання розглядалися у тій послідовності, у якій вони викладені у цивільному законодавстві…, і позадоговірні зобов'язання в окрему групу не виділялися».

Тому, з огляду на неоднозначність та недостатнє вивчення даного питання, на сучасному етапі знову постає проблема визначення співвідношення між тими основними поняттями, які становлять ядро деліктології, а саме - деліктного зобов'язання та деліктної відповідальності [2, с. 279].

У теорії цивільного права під деліктним зобов'язанням розуміють зобов'язання, яке виникає з неправомірних актів, якими є правопорушення, тобто протиправне винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Це зобов'язання, в якому особа, що протиправно і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майну організації, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі. При цьому змістом деліктного зобов'язання є право кредитора (потерпілого) вимагати повернення його майнової сфери у той стан, у якому він знаходився до правопорушення, та обов'язок особи, відповідальної за заподіяння шкоди (боржника) вчинити вказані дії.

Таким чином, можна зробити перший важливий висновок, що цивільне правопорушення (делікт) тягне за собою виникнення деліктного зобов'язання, яке полягає у настанні для правопорушника певних негативних наслідків, тобто на заподіювача покладається обов'язок нести деліктну відповідальність. Усі ці три поняття - деліктне правопорушення, деліктне зобов'язання та деліктна відповідальність - є різними, але взаємопов'язаними та взаємообумовлюючими поняттями.

Деліктне правопорушення

Логічно, що першим варто розглядати поняття деліктного правопорушення, оскільки воно є підставою виникнення деліктного зобов'язання. Його можна визначити як протиправне, винне заподіяння однією особою іншій певних збитків. При цьому заподіювач шкоди має бути наділений деліктоздатністю, тобто можливістю відповідати за свої дії, у даному випадку, - за завдану шкоду [1, с. 291].

За загальним правилом для визнання певного діяння деліктом необхідне існування чотирьох складових, так званого юридичного складу цивільного правопорушення. При цьому під поняттям складу цивільного правопорушення варто розуміти сукупність певних обов'язкових умов, які необхідні для покладення на порушника відповідальності за протиправну поведінку, а саме: 1) протиправної поведінки, 2) шкоди або збитків, 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою та наявними збитками та 4) вини. Щодо обов'язкової наявності перших трьох складових особливих питань не виникає, а ось щодо включення вини до складу цивільного правопорушення, то точки зору науковців значною мірою розходяться. Також деякі автори виділяють ще один елемент складу цивільного правопорушення, такий як наявність прав та обов'язків, порушення яких тягне покладення на їх порушника цивільної відповідальності.

Варто наголосити, що між будь-якими суб'єктами існують абсолютні правовідносини, суть яких полягає у тому, що визначена лише одна сторона - носій суб'єктивного права, а всі інші зобов'язані утримуватися від порушення його законних прав та інтересів (право власності, право на недоторканість життя, здоров'я, честі, гідності право на охорону здоров'я), тобто абсолютне цивільне право охороняється від всіх і кожного, на яких покладено абсолютний пасивний юридичний обов'язок (утримуватися від порушення абсолютного права), невиконання якого породжує деліктне зобов'язання. Тому протиправна поведінка заподіювача проявляється у невиконанні цього юридичного обов'язку утримуватися від порушення абсолютного права потерпілого за умови заподіяння певної шкоди останньому. Наслідком цього є поява нового обов'язку замість невиконаного, а саме - обов'язок відшкодувати завдану шкоду. Тобто саме у цей момент виникає деліктне зобов'язання. При цьому цей новий юридичний обов'язок є своєрідною санкцією за недотримання заподіювачем свого абсолютного обов'язку [5, с. 261].

Деліктне зобов'язання

Слід зазначити, що деліктне зобов'язання виникає не у будь-якому випадку заподіяння однією особою шкоди іншій. З цього приводу вдалим є вислів В.В. Вітрянського, що «не дивлячись на те, що деліктні зобов'язання… можуть виникати у зв'язку із договором, підставою для застосування відповідальності є не порушення договірних зобов'язань, а відповідний факт заподіяння шкоди». Наприклад, якщо неповнолітній син одного із контрагентів А за договором випадково пошкодив майно іншого контрагента Б, то між А і Б виникнуть деліктні зобов'язання, непов'язані із виконанням договору між ними. Тому, «при порушенні абсолютних прав (благ), у яких би відносинах не перебували сторони, майнова відповідальність завжди носить позадоговірний характер». Але якщо контрагент А, неналежно виконуючи договір, пошкодить майно контрагента Б, то деліктне зобов'язання не виникне, хоча існуватимуть підстави для відшкодування завданих збитків.

Деліктна відповідальність

З'ясування природи деліктного зобов'язання пов'язане із розкриттям суті деліктної відповідальності. Безумовно, деліктна відповідальність є різновидом цивільно-правової відповідальності, тобто ці два поняття співвідносяться як загальне та часткове (родове та видове), тому для деліктної відповідальності характерні ознаки цивільно-правової відповідальності. При цьому варто наголосити, що у контексті даного дослідження поняття відповідальності розглядатиметься лише у ретроспективному аспекті щодо поділу відповідальності на позитивну (активну) та негативну (ретроспективну).

На питання, що таке цивільно-правова відповідальність, відповісти достатньо складно, оскільки це питання «протягом багатьох років залишається спірним в юридичній науці… у цивільному праві багато понять вживаються із різноманітними цілями, що і визначає зміст відповідного поняття. Це повною мірою відноситься і до поняття «цивільно-правова відповідальність». Цим перш за все і пояснюється множинність точок зору стосовно суті цього поняття, висловлених в юридичній літературі» [4, с. 316].

Одні вчені (наприклад, В.П. Грибанов, О.С. Іоффе, В.В. Вітрянський, О.В. Дзера), розглядають її як санкцію, другі (В.А. Носов) - як аналог зобов'язання, треті (В.Т. Смірнов, А.А. Собчак, Д.В. Боброва) - як обов'язок.

Необхідно детально розглянути кожен із цих підходів для того, щоб прийти до висновку про співвідношення понять деліктної відповідальності та деліктного зобов'язання.

Так, перша група вчених (В.П. Грибанов, О.С. Іоффе, В.В. Вітрянський, О.В. Дзера) розглядає цивільно-правову відповідальність як санкцію.

В.П. Грибанов у своїй монографії «Осуществление и защита гражданских прав» визначає цивільно-правову відповідальність як одну із форм державного примусу, пов'язану із застосуванням санкцій майнового характеру, спрямованих на відновлення порушених прав та стимулювання нормальних економічних відносин юридично рівноправних учасників цивільного обігу.

Але при цьому представники цієї групи вчених наголошують на тому, що не будь-який заснований на правовій нормі примусовий захід (санкція) є мірою юридичної відповідальності. Відповідальність - це санкція за правопорушення, але санкція - не завжди означає відповідальність. Коли, наприклад, майно повертається із чужого незаконного володіння у примусовому порядку, наявна санкція як наслідок правопорушення. Але така санкція не становитиме відповідальність, оскільки вона не пов'язана із жодними втратами для порушника. Відповідальність - це не просто санкція за правопорушення, а така санкція, яка тягне за собою певні втрати майнового або особистого немайнового характеру.

Отже, представники цієї точки зору розуміють цивільну відповідальність як санкцію за правопорушення, яка тягне для порушника негативні наслідки у вигляді позбавлення суб'єктивних цивільних прав або покладення нових чи додаткових цивільно-правових обов'язків.

Розглянемо тепер точку зору А.В. Носова, який стояв на позиції, що цивільно-правова відповідальність - це різновид цивільного охоронного правовідношення, яке виникає в силу певних юридичних фактів, під якими мається на увазі цивільне правопорушення, тобто діяння, яке має певні ознаки (склад правопорушення). При цьому він не заперечував того, що правова відповідальність є різновидом санкції за порушення правової норми, але її не слід повністю ототожнювати із санкцією, оскільки існують такі санкції, які не є відповідальністю, маючи на увазі випадки, про які йшлося вище [3, с. 161].

Необхідно проаналізувати підхід А.В. Носова до цивільно-правової відповідальності, оскільки він розглядає це поняття дещо під іншим кутом зору. Це можна зробити на прикладі. Так, між А та В існують лише абсолютні правовідносини, тобто абсолютне право та абсолютний обов'язок. У разі заподіяння шкоди одним із них (А) іншому (В) між ними автоматично виникає відносне правовідношення (з точно визначеними зобов'язаними суб'єктами), змістом якого є, з одного боку, обов'язок відшкодувати шкоду, а з іншого - право вимагати таке відшкодування. Таке відносне правовідношення є підставою для виникнення особливого охоронного правовідношення, яке, на думку А.В. Носова, є нічим іншим, як різновидом цивільної відповідальності. Таким чином, робиться висновок про співпадіння поняття відповідальності з поняттям правовідношення.

Але, як правильно зауважують В.Т. Смірнов та А.А. Собчак, «категорія «правовідношення», звичайно, може застосовуватися при характеристиці юридичної відповідальності, але лише тією мірою, у якій застосування відповідальності пов'язане із виникненням відповідного зобов'язання (правовідношення) і реалізується у рамках останнього. Зв'язок відповідальності та зобов'язання характеризується тим, що «без зобов'язання немає обов'язку, а без його порушення - немає відповідальності»… тому хоча «юридична відповідальність реалізується у правовідношенні і нерозривно із ним пов'язана, вона не є правовідношенням (навіть особливим)».

Ще однією з найбільш розповсюджених точок зору є позиція Д.В. Бобрової, В.Т. Смірнова та А.А. Собчака, які вважають, що цивільно-правова відповідальність (у тому числі й деліктна) - це завжди обов'язок особи перетерпіти передбачені нормами права негативні (несприятливі) наслідки за вчинене правопорушення, які виражаються у позбавленні порушника майнових прав (благ) на користь потерпілого. У цьому визначенні наголошується соціальний зміст відповідальності, який характеризується негативним ставленням держави та суспільства до вчиненого правопорушення [6, с. 221].

Визначний знавець у галузі деліктології Д.В. Боброва визначає деліктну відповідальність як оснований на імперативній нормі цивільного права новий (поряд із порушеним або замість нього) суб'єктивний відносний обов'язок правопорушника (заподіювача) перетерпіти міри державного примусу, що включають у себе осудження його поведінки або стимулювання його до соціально необхідних дій у вигляді позбавлення благ особистого чи майнового характеру з метою поновлення порушених абсолютних правовідносин чи поновлення майнового стану потерпілого за наявності умов, зазначених у законі.

Поняття обов'язку визначається як «визначене коло дій, покладених на кого-небудь та безумовних для виконання». Отже, представники даної групи вчених ставлять знак тотожності між поняттям відповідальності та тими діями, які становлять її зміст.

На нашу думку, причиною наукової дискусії з приводу розуміння цивільно-правової відповідальності, яка точиться протягом багатьох років, є просто різні підходи до визначення самого поняття «відповідальність». Одні розуміють відповідальність - як обов'язок вчинити певні дії (при цьому обов'язок виступає як елемент змісту правовідносин), а інші - як саме правовідношення, що полягає в обов'язку відшкодувати завдану шкоду та праві вимагати таке відшкодування. По суті, це є одне й те саме. У даному випадку, різниця у формулюванні має лише доктринальне, але ні в якому випадку не практичне значення, тому, на думку автора, це не є принциповим.

З огляду на вищевикладене вважаємо, що цивільно-правову відповідальність, а відтак і деліктну відповідальність, можна визначати як своєрідну санкцію, яка полягає в обов'язку порушника перетерпіти певні негативні наслідки. Тобто така позиція є своєрідним синтезом двох існуючих підходів до визначення юридичної природи деліктної відповідальності [1, с. 293].

Таким чином, з огляду на все вищезазначене, можна дійти висновку, що заподіяння шкоди однією особою іншій (делікт) за наявності певних, визначених законом умов (складу правопорушення) тягне виникнення деліктного зобов'язання, яке по своїй суті є відносним правовідношенням, змістом якого є право (на відшкодування заподіяної шкоди або поновлення становища, яке існувало до правопорушення) та обов'язок (відповідно відшкодувати шкоду).

При цьому загальновизнаним є той факт, що делікт є підставою виникнення деліктної відповідальності. Призначенням останньої (як і цивільно-правової відповідальності взагалі) є захист від будь-яких порушень майнових інтересів суб'єктів цивільного права. Вона настає лише у випадку заподіяння шкоди майновим або особистим немайновим суб'єктивним правам та за необхідності відновлення становища, яке існувало до порушення. Тому суть деліктних зобов'язань полягає саме у тому, щоб за допомогою заходів деліктної відповідальності відновити майнову сферу одного (потерпілого або кредитора) за рахунок зменшення майнових благ іншого (правопорушника-заподіювача або боржника).

Отже, при визначенні співвідношення понять деліктного зобов'язання та деліктної відповідальності, варто пам'ятати, що вони нерозривно пов'язані та взаємообумовлюючі. Їх не можна ототожнювати, але й відокремити їх також неможливо.

2. Підстави деліктної відповідальності

Зобов'язання із заподіяння шкоди можна визначити як позадоговірні зобов'язання, що виникають внаслідок порушення майнових та особистих немайнових прав потерпілого, мають абсолютний характер, спрямовані на забезпечення найбільш: повного відновлення цих прав за рахунок заподіювача шкоди або за рахунок інших осіб, на яких законом покладено обов'язок відшкодування шкоди [5, с. 262].

Для застосування деліктної відповідальності як виду цивільно-правової відповідальності необхідною є наявність відповідних умов: а) завданої шкоди; б) протиправності у поведінці заподіювача шкоди; в) причинного зв'язку між першими двома елементами; г) вини заподіювача шкоди.

Зазначені умови визнаються загальними, тому що їх наявність є обов'язковою, за винятком випадків, коли інше не передбачено законом. Коли ж закон змінює певні вимоги, можуть застосовуватися спеціальні умови відповідальності (наприклад, у разі заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки зобов'язання щодо відшкодування шкоди виникають незалежно від вини володільця джерела, ст. 1187 ЦК України).

Більш детально опис змісту умов цивільно-правової відповідальності міститься у главі «Відповідальність у цивільному праві України». У цьому параграфі зосереджена увага лише на деяких найбільш важливих рисах окремих умов цивільно-правової відповідальності.

Шкода. За загальним правилом особа, яка завдала шкоди майну, зобов'язана відшкодувати її в натурі (передати річ того самого роду і такої самої якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі (ст. 1192 ЦК України).

Отже, при вирішенні питання щодо способу відшкодування пріоритетним порівняно з відшкодуванням збитків визнається обов'язок боржника відшкодувати шкоду в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошкоджену річ тощо) [6, с. 223].

Незалежно від способу відшкодування шкоди особа, яка завдала шкоду, на вимогу потерпілого відшкодовує її у повному обсязі, включаючи і неодержані доходи).

Оскільки законом закріплюється принцип повного відшкодування збитків, слід виходити з того, що збитки (пряма та упущена вигода) підлягають відшкодуванню з урахуванням офіційного індексу інфляції. Відповідні індекси розраховуються Державним комітетом статистики України і щомісяця публікуються, зокрема у газеті «Урядовий кур'єр». Повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на Державний комітет статистики України ці показники згідно зі статтями 19, 21 і 22 Закону України «Про інформацію» є офіційними і можуть використовуватися для визначення розміру завданих збитків. Якщо після прийняття судом рішення про відшкодування збитків їх розмір збільшився внаслідок зростання цін на майно або роботи, кредитор не позбавлений права пред'явити нову претензію та позов до винної особи1.

Протиправність. Цивільне право не дає визначення поняття протиправної поведінки, як і переліку дій, які вважаються протиправними. За загальним правилом, що базується на принципі генерального делікту, будь-яке порушення чужого суб'єктивного права, яке спричинило порушення чужого суб'єктивного права, визнається протиправним, якщо в законі не зазначено інше.

Протиправність поведінки, що може конкретно виражатися у двох формах (дія або бездіяльність), означає лише будь-яке порушення чужого суб'єктивного права, наслідком якого є заподіяна шкода.

Неправомірність поведінки може виражатися й у тому, що заподіювач шкоди діяв поза межами, встановленими для його правомірної поведінки правом (законом), і таким чином діяв проти законних прав інших осіб, порушуючи їх.

Отже, для того щоб бути звільненим від відповідальності, заподіювач у кожному випадку заподіяння шкоди повинен обґрунтувати правомірність своєї поведінки або своє право на заподіяння шкоди. Правомірність дій не виключає можливості покладення на заподіювача шкоди обов'язку відшкодувати таку шкоду. Водночас обов'язок відшкодувати шкоду, завдану правомірними діями, обмежується лише випадками, встановленими законодавством (ст. 1166 ЦК України) [3, с. 164].

Заподіяння шкоди правомірними діями, тобто коли особа на законних підставах мала право заподіяти шкоду, за загальним правилом не спричиняє відповідальності. Шкідливими, але не протиправними діями будуть:

здійснення професійних функцій особами деяких спеціальностей (наприклад, рятівники, які працюють на рятувальних станціях);

заподіяння шкоди зі згоди потерпілого у межах, встановлених правовим актом (наприклад, згода потерпілого на донорство, ст. 290 ЦК України). Згода потерпілого на заподіяння шкоди виключає Протиправність лише у разі, якщо вона сама по собі є правомірною (ст. 1166 ЦК України);

здійснення свого права у рамках, передбачених правовим актом (наприклад, знищення будови, не забороненим правовими актами способом). Такі дії визнаються правомірними, що виключає як застосування мір цивільно-правової відповідальності, так і обов'язок відшкодувати шкоду.

До правомірних дій також належать дії, що застосовуються у разі здійснення права на самозахист. Протиправність поведінки заподіювача шкоди у цьому разі виключається, оскільки його дії були спрямовані на захист наданих законом прав та інтересів від посягань на них. Заподіяння шкоди у цьому разі випливає з того, що, з одного боку, потерпілий своїми діями сам створює можливість заподіяння йому шкоди, а з іншого боку, заподіяння шкоди у цьому разі є дозволеним законом способом захисту права.

Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується (ст. 1169 ЦК України).

Право на самозахист і відповідно на заподіяння шкоди виникає лише тоді, коли посягання на права та інтереси, що захищаються законом, є наявними і реальними. Якщо небезпека посягання вже пройшла, заподіяння шкоди буде неправомірним. Неправомірним, а отже протиправним, буде вибір способів самозахисту не адекватних реальності і обсягу посягання, що існує. Саме тому, якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, не забороненими законом, і вони не суперечать моральним засадам суспільства, шкода відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію (ст. 1169 ЦК України) [7, с. 197].

Правомірними також вважаються дії, вчинені у стані крайньої необхідності. Крайньою необхідністю визнається стан, у якому заподіюється шкода з метою усунення небезпеки, що загрожувала цивільним прагмам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами.

Поняття «крайня необхідність» використовується у праві для позначення виключної ситуації, в якій особа, яка в ній опинилася, має пожертвувати одними правами й інтересами для рятування інших прав і інтересів. Для визнання небезпечної ситуації крайньою необхідністю у правовому сенсі треба, щоб благо, право, яке приноситься в жертву, було менш цінним, ніж те право, що рятується, а також щоб не існувало інших способів усунути небезпеку, що виникла (наприклад, заподіяння шкоди зіткненням автомобілів внаслідок неочікуваної появи на автошляху пішохода).

Дії заподіювача у стані крайньої необхідності не є протиправними, але закон не виключає можливості покладення обов'язку щодо відшкодування шкоди на особу, яка її заподіяла. Це пов'язано з тим, що потерпілою стає особа, яка також не здійснювала протиправних дій і стала жертвою збігу обставин, які мали випадковий характер. Тому за загальним правилом заподіяна у стані крайньої необхідності шкода має бути відшкодована особою, яка її заподіяла.

Водночас ЦК України передбачені можливість і порядок розподілу шкоди, що виникла. Так, закон дозволяє суду, виходячи із конкретних обставин справи, покласти відшкодування шкоди на третю особу, в інтересах якої було заподіяно шкоду, або частково як на третю особу, так і на особу, яка заподіяла шкоду, в певній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі (ст. 1171 ЦК України) [2, с. 281].

Розподіл належного кожному з учасників правовідносин відшкодування відбувається у точно визначених для кожного частках. Такий розподіл обов'язку відшкодування шкоди має велике значення, оскільки забезпечує відшкодування шкоди потерпілому, надає можливість більш повно врахувати обставини конкретного випадку, а також спонукає особу, яка діє у стані крайньої необхідності, до обачності, коли вона вибирає конкретний варіант своєї поведінки. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою того, хто заподіяв шкоду, і шкодою, що настала, є обов'язковою умовою виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди. Для встановлення існування причинного зв'язку слід доказати, що: 1) протиправна поведінка передувала настанню шкідливих наслідків; 2) шкідливі наслідки є результатом протиправної поведінки.

В окремих випадках виникає потреба обґрунтування не одного, а кількох причинних зв'язків. Наприклад, у разі заподіяння шкоди у зв'язку із втратою професійної працездатності слід встановити причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою та каліцтвом, а також між каліцтвом та втратою професійної працездатності.

Вина. Обов'язковою умовою виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди є наявність вини заподіювача. Форма вини заподіювача шкоди при розгляді спорів, що випливають із цивільно-правових зобов'язань про відшкодування шкоди, значення не має.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ст. 1166 ЦК України). Винятки із цього загальновстановленого правила можуть випливати лише із закону. Наприклад, відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, їхніми посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, відбувається незалежно від вини вказаних органів або осіб (статті 1173-1174 ЦК України) [4, с. 319].

Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, здійснюється державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду (ст. 1176 ЦК України).

В окремих випадках, передбачених законом, при вирішенні питання про обсяг шкоди, що має бути відшкодована, до уваги може братися наявність вини потерпілої особи. Шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується.

Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, -- також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом (ст. 1193 ЦК України).

Преюдиційне значення для суду при вирішенні питання про наявність вини у поведінці заподіювача шкоди мають вирок суду з кримінальної справи щодо певної поведінки особи заподіювача шкоди, а також рішення суду з цивільної справи щодо фактів, встановлених судом. В інших випадках питання щодо вини конкретних осіб вирішується судом самостійно за результатами дослідження всіх обставин та матеріалів справи, у тому числі матеріалів слідчих органів.

3. Взаємодія інституту відшкодування шкоди з іншими інститутами цивільного права

У зв'язку з тим, що для зобов'язань з відшкодування шкоди властива функція охорони права власності громадян і юридичних осіб, життя і здоров'я громадян, вона практично частіше всього реалізується у взаємодії зобов'язань з відшкодування шкоди з іншими цивільно-правовими інститутами (наприклад, зі страхуванням), а також з інститутами інших галузей права (трудового, кримінального, адміністративного тощо) [7, с. 198].

Внаслідок взаємодії одно- або різногалузевих інститутів можливим стає забезпечення узгодження різної регламентації відношень, які виникають у зв'язку з відшкодуванням шкоди, що дає можливість, з одного боку, вирішувати завдання повного відшкодування шкоди, з іншого боку, -- запобігає завищенню і виплаті надмірних, що не відповідають розміру шкоди, виплат на користь потерпілого.

Позадоговірна та договірна відповідальність. Вирішуючи питання розмежування зобов'язань з відшкодування шкоди та договірної відповідальності, слід звертати увагу на те, що:

делікти виникають з імперативних норм, що виключає можливість їх зміни на розсуд сторін. На відміну від договірних зобов'язань, призначенням яких є обслуговування нормальних економічних відносин, необхідних для існування і розвитку суспільства, зобов'язання з відшкодування шкоди спрямовані на врегулювання майнових відносин у їх порушеному стані. За своєю сутністю зобов'язання із заподіяння шкоди спрямовані на боротьбу з правопорушеннями та усунення наслідків правопорушень. Тому правила щодо підстав виникнення зобов'язань із заподіяння шкоди, обсягу і порядку його відшкодування мають імперативний характер;

деліктна відповідальність виникає із правоохоронних правовідносин, а договірна -- із регулятивних;

основним принципом позадоговірної відповідальності є принцип генерального делікту або повного відшкодування шкоди; зменшення розміру відшкодування шкоди може відбуватися як виняток і лише за рішенням суду. Водночас розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором, може бути обмеженим як умовами договору, так і законом;

шкода є обов'язковою умовою для виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди [4, с. 322]. Відповідальність за порушення договору, якщо він забезпечений неустойкою, може наступати навіть і за відсутності збитків у майновій сфері кредитора;

деліктні правопорушення не знають відповідальності за чужу вину. Навіть якщо батьки несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неделіктоздатними дітьми, має бути доказана вина батьків у правопорушенні, що сталося. Для зменшення розміру відповідальності заподіювача шкоди береться до уваги не будь-яка вина потерпілого-кредитора, а лише його груба необережність. Договірна відповідальність може застосовуватися до боржника за правопорушення, скоєне третьою особою (наприклад, гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником, ст. 560 ЦК України; поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником, ст. 553 ЦК України);

відшкодування шкоди в позадоговірних зобов'язаннях, як правило, відбувається на солідарних засадах, що викликано необхідністю створення більших гарантій відшкодування шкоди, заподіяної поза договором. У договірній відповідальності використовується часткова відповідальність, викликана потребою справедливого роз поділу обсягів відповідальності до кожного з правопорушників відповідно до вини кожного у скоєному правопорушенні;

як у разі невиконання договору, так і за зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, цивільне законодавство виходить з принципу вини контрагента або особи, яка заподіяла шкоду. Однак щодо зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, є винятки з цього загального правила, коли обов'язок відшкодування заподіяної шкоди виникає в особи навіть за відсутності її вини.

У цивільно-правових системах інших країн (ФРН, Японія, Англія, США) розподіл відповідальності на договірну та позадоговірну набуває практичного інтересу в тих випадках, коли делікт одночасно є порушенням договірного зобов'язання. У таких випадках за потерпілим визнається право вибору: чи подати позов із порушення договору, чи зі скоєного делікту (наприклад, заподіяння шкоди внаслідок споживання недоброякісної продукції) [6, с. 224].

В юридичній літературі таке право називається конкуренцією договірної та позадоговірної відповідальності. Такої конкуренції видів відповідальності не знає французьке законодавство, відповідно до якого у разі, якщо шкода заподіяна порушенням договірного зобов'язання, має місце лише договірна відповідальність. Якщо шкода виникла внаслідок дії або бездії, які були зовнішніми щодо договору, тоді наявною є деліктна відповідальність.

Цивільне законодавство Росії допускає подання позовів із деліктів за наявності договору між сторонами. Наприклад, при заподіянні шкоди життю або здоров'ю громадянина при виконанні різноманітних договірних зобов'язань (перевозка пасажирів, продаж товарів, надання послуг тощо), а також у разі заподіяння шкоди внаслідок кримінального злочину відшкодування шкоди відбувається відповідно до правил про делікти. У разі заподіяння шкоди громадянину-споживачу внаслідок недоліків товарів (робіт, послуг) потерпілий отримує право вибору позову.

У сучасному українському цивільному праві врегулювання вказаної проблеми відбувається відповідно до ст. 1209 ЦК України. Зокрема, встановлено, що за умови, якщо шкоду завдано внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), відшкодування шкоди не залежить від вини продавця, виготовлювача товару, виконавця робіт (послуг), а також від того, чи перебував потерпілий з ними у договірних відносинах, і відбувається у межах зобов'язань з відшкодування шкоди.

Певні схожі риси можливо встановити між інститутом віндикаційного захисту права власності та відповідальністю за заподіяння шкоди. Головною ознакою є те, що зобов'язання з відшкодування шкоди починають взаємодію із зазначеним інститутом цивільного права лише у разі, коли річ, що е предметом віндикації, знищена і власник вимагає відшкодування її вартості, або пошкоджена. Власник разом з віндикаційним позовом вимагає відновлення її попереднього стану або відшкодування збитків у зв'язку з незворотною зміною властивостей речі [2, с. 283].

У разі заподіяння шкоди внаслідок дій, що мають ознаки злочину, може мати місце кумуляція санкцій: одночасне притягнення злочинця як до кримінальної, так і цивільно-правової відповідальності. Це є можливим тому, що кримінальне покарання, як правило, впливає на особистість злочинця, а зобов'язання з відшкодування шкоди -- на майнову сферу правопорушника.

Висновки

Останнім часом все частіше виникає потреба визначити, на кого покласти відповідальність за наслідки заподіяння шкоди внаслідок випадкового збігу обставин, чиєїсь недбайливості, непідконтрольності сил природи, навмисних дій. Адже зобов'язаною стороною тут можуть виступати як той, у кого виникла шкода (наприклад, внаслідок стихійного лиха), так і той, хто її заподіяв, або третя особа, яка не є ні потерпілим, ні боржником. У таких випадках здебільшого очевидними стають переваги використання цивільно-правового інституту страхування та інституту соціального страхування, що дозволяють перекладати на страхувальників ту частину шкоди, виникнення якої пов'язано з настанням страхового випадку. Так, наприклад, в умовах обов'язкового страхування відповідальності володільців автомобілів, яке існує у більшості країн світу, у разі заподіяння шкоди автотранспортним засобом така шкода відшкодовується більш фінансове платоспроможною порівняно з можливостями фізичної особи -- боржника страховою компанією. За рахунок коштів соціального страхування відшкодовується шкода, заподіяна працівнику внаслідок нещасного випадку на виробництві (тобто у рамках трудового договору), що є важливим при потенційній можливості банкрутства того, хто надає роботу.

Список використаних джерел

Цивільний кодекс України: За станом на 29 березня 2006 року / Верховна Рада України. -- К.: Парламентське видавництво, 2006. -- 400 с.

Актуальні проблеми цивільного права і цивільного процесу в Україні / За ред. Я.М. Шевченко. -- К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. -- 456 с.

Бориславська М.В. Цивільне право України. -- Миколаїв: Видавництво МДГУ ім. Петра Могили, 2004. -- 236 с.

Борисова В.І. Цивільне право України. -- К.: Юрінком Інтер, 2004. -- 480 с.

Доліненко Л.О., Доліненко В.О., Сарновська С.О. Цивільне право України. -- К.: Кондор, 2006. -- 356 с.

Заіка Ю.О. Українське цивільне право. -- К.: Істина, 2005. -- 312 с.

Мазур О.С. Цивільне право України. -- К.: Університет "Україна", 2005. -- 288 с.

Харитонов Є.О. Вступ до цивільного права України. -- К.: Істина, 2006. -- 288 с.