Участь адвоката у перегляді судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами
Визначення поняття "нововиявлені обставини" згідно з законодавством. Участь адвоката в провадженні по перегляду судових рішень у зв’язку з ними. Історичний шлях виникнення та розвитку української адвокатури, її характеристика у дореволюційний період.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 29.09.2010 |
| Размер файла | 20,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
ЗМІСТ
1 Участь адвоката в провадженні по перегляду судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами
2 Адвокатура в Україні у дореволюційний період
Список використаної літератури
1. УЧАСТЬ АДВОКАТА В ПРОВАДЖЕННІ ПО ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ РІШЕНЬ У ЗВ'ЯЗКУ З НОВОВИЯВЛЕНИМИ ОБСТАВИНАМИ
Дана форма оскарження рішень судів, що набрали законної сили являє собою ще один процесуальний бар'єр на шляху судової помилки. Це остання можливість адвоката, у якій би якості він не виступав у конкретній справі, добитись усунення судової помилки чи зловживання, встановлення істини у справі і виправлення рішення на користь свого клієнта.
Закон передбачає досить широкий спектр обставин, які дозволяють виправити неправосудне рішення суду. Підставами для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку виключного провадження є:
нововиявлені обставини;
неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення.
Нововивиявленими обставинами згідно з законом визнаються:
фальсифікація доказів, неправильність перекладу, а також показань свідка, потерпілого, обвинувачуваного, підсудного, висновку і пояснень судового експерта, на яких ґрунтується вирок;
зловживання прокурора, дізнавача, слідчого чи суддів
під час провадження у справі;
3) усі інші обставини, які не були відомі суду при винесенні судового рішення і які самі по собі або разом із раніше виявленими обставинами доводять неправильність засудження або виправдання підсудного.
Фальсифікація доказів, свідомо неправильний переклад, свідомо неправдиві показання свідка, потерпілого, свідомо неправильний висновок і пояснення судового експерта, зловживання прокурорів, дізнавачів, слідчих і суддів є підставами для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку виключного провадження лише в тому разі, коли вони встановлені вироком, що набрав законної сили, а при неможливості постановлення вироку - матеріалами розслідування.
Перегляд виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи за нововиниклими обставинами допускається лише протягом встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і не пізніше одного року з дня виявлення нових обставин.
Днем виявлення нових обставин є день набрання законної сили вироком суду щодо свідка, потерпшого, судового експерта, перекладача у зв'язку з дачею ними свідомо неправдивих показань, свідомо неправильного висновку, пояснень чи перекладу, щодо прокурора, дізнавача, слідчого, судді у зв'язку з допущеним ними зловживанням, а також щодо інших осіб у зв'язку з фальсифікацією ними доказів, а при неможливості постановлення вироку - день складання прокурором за матеріалами розслідування висновку про наявність нововиниклих обставин.
Днем виявлення нових обставин у вигляді дій певних осіб, які не попадають під ознаки злочинів, а також інших обставин, є день складання прокурором висновку про підтвердження таких обставин матеріалами розслідування.
Перегляд судових рішень з метою застосувати закон про більш тяжкий злочин, збільшити обсяг обвинувачення чи з інших підстав погіршити становище засудженого, а також виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи не допускається.
За наявності доказів, які підтверджують, що особа вчинила більш тяжкий злочин, ніж той, за який вона була засуджена, справа може бути відновлена у зв'яжу і нововиниклими обставинами тільки протягом строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за більш тяжкий злочин.
За наявності доказів, які підтверджують невинуватість засудженого або вчинення ним менш тяжкого злочину, відновлення справи за нововиниклими обставинами строками не обмежено.
Подання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. їх мають право робити Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, прокурор міст Києва та Севастополя, військовий прокурор (на правах прокурора області).
Подання про внесення на судовий розгляд клопотання про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 400-4 КПК, мають право вносити судді касаційного суду в кількості не менше п'яти осіб.
Враховуючи ч. 1 ст. 400-4 КПК, слід усвідомлювати, що відмова прокурора області у витребуванні справи за наявності підстав, передбачених ст. 397 КПК, дозволяє адвокату звернутися до заступника Генерального прокурора України, а у випадку незгоди з його діями до Генерального прокурора України.
Цей же принцип застосовується при оскарженні по судовим інстанціям.
Дії прокурора по відновленню справи у зв'язку з нововиниклими обставинами. Заяви про перегляд справи заінтересовані особи, підприємства, установи, організації і посадові особи подають прокуророві. З метою перевірки заяви прокурор вправі витребувати справу із суду.
Прокурор у всіх випадках, коли йому стають відомі нові обставини в справі, зобов'язаний особисто або через органи дізнання чи слідчих провести необхідне розслідування цих обставин.
Подання про перегляд справи в зв'язку з нововиниклими обставинами розглядається апеляційним чи касаційним судом за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку.
Попередній розгляд справи в апеляційному чи касаційному порядку не перешкоджає її розгляду в тій же судовій інстанції в порядку відновлення в зв'язку з нововиниклими обставинами.
Подання суддів про судовий розгляд клопотання щодо перегляду судового рішення з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 400-4 КПК, розглядається на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, уповноважених законом на розгляд кримінальних справ за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку. Спільне засідання судових палат є правомочним при наявності не менше двох третин складу кожної з палат. Головує на засіданні голова судової колегії в кримінальних справах чи інший суддя. Ухвала спільного засідання приймається більшістю голосів відкритим голосуванням. Вона складається суддею-доповідачем і підписується головуючим та цим суддею.
У своїй сукупності, статті 281 і 120 Цивільно-процесуального кодексу дозволяють слідчому навіть після визнання вищою судовою інстанцією вироку необґрунтованим утримувати обвинуваченого під вартою в слідчому ізоляторі до півроку.
Між тим і апеляційній, і касаційній судовим інстанціям закон надає право скасовувати вироки з поверненням їх на додаткове розслідування. Згідно зі ст. 374 КПК України, Апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справу на додаткове розслідування у випадках:
1) коли під час дізнання чи досудового слідства були допущені такі істотні порушення кримінально-процесуального закону, які виключали можливість постановлення вироку чи постанови;
2) якщо є підстави для застосування кримінального закону про більш тяжкий злочин, обвинувачення у вчиненні якого засудженому не пред'являлось, якщо з цих підстав була подана апеляція прокурора чи потерпілого або його представника;
3) якщо є підстави для застосування кримінального закону, який передбачає більш тяжке на відміну від встановленого досудовим слідством суспільно небезпечне діяння, у справах про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру;
4) якщо при апеляційному розгляді справи встановлено таку однобічність або неповноту дізнання чи досудового слідства, які не можуть бути усунені в судовому засіданні.
Апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справу на новий судовий розгляд в суд першої інстанції, якщо при розгляді справи в суді першої інстанції були допущені такі істотні порушення кримінально-процесуального закону, які виключали можливість постановлення вироку чи постанови, зокрема, порушення, зазначені в пунктах 2, 3, 4, 6, 13 частини другої статті 370 КПК.
Як бачимо, закон досить глибоко укорінює можливість застосування додаткового розслідування і не передбачає відмови від цих, одних із найнсгативніших, суто радянських, принципів зневаги до прав людини,
Обговорюючи процесуальні можливості оскарження рішень, а особливо вироків у кримінальних справах, хотілось би закликати майбутніх адвокатів до збереження почуття міри та застерегти від зловживання такими можливостями.
Подати скаргу може процесуальний представник будь-якої особи, що бере участь у справі, за наявності повноваження. У практиці поширене додавання до скарги проекту протесту в порядку нагляду, що сприяє прискоренню його принесення.
Подача скарги в порядку нагляду будь-якими строками не обмежена.
При опротестуванні судового рішення (ухвали, постанови) процесуальний закон надає право особам, що брали участь у справі, в тому числі і адвокатам, одержання від суду копії протесту з тим, щоб вони мали можливість підготуватися до захисту законних інтересів довірителів, а у необхідних випадках - викласти у письмовій формі свою думку щодо протесту, заявити клопотання, в тому числі про витребування додаткових матеріалів.
В наступному обсяг процесуальних засобів, що забезпечують представникам захист прав осіб, залежить від розсуду суду наглядної інстанції. Лише в окремих випадках вони повідомляються про час і місце розгляду справи і в разі явки в судове засідання допускаються до участі в розгляді.
В засіданні суду наглядної інстанції процесуальне становище представників є аналогічним становищу в касаційній інстанції. Вони можуть бути поінформовані про справу, склад суду, прізвище прокурора, перекладача, про право заявляти їм відводи.
Процесуальним представникам надано також право заявляти клопотання з усіх питань, пов'язаних з розглядом справи в суді наглядної інстанції, давати усні пояснення та висловлювати міркування у справі про законність і обґрунтованість судового рішення, ухвали, постанови, про обґрунтованість протесту тощо.
Процесуальним забезпеченням захисту прав та законних інтересів осіб, які беруть участь у справі, є також перевірка законності і обґрунтованості рішень, ухвал та постанов суду, що набрали чинності, у зв'язку з нововиявленими обставинами. З цією метою особи, що беруть участь у справі, та їх уповноважені представники мають право порушити справу провадженням з переглядом рішення, ухвали, постанови у зв'язку з нововиявленими обставинами, вступити в процес у справі, брати участь в судовому засіданні, здійснювати іншу процесуальну діяльність.
Особи, що брали участь у справі, та їх представники, які, проте, не порушували клопотання щодо провадження про перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами, можуть вступити в процес і здійснювати захист своїх прав і законних інтересів особисто або через уповноваженого представника.
2 АДВОКАТУРА В УКРАЇНІ У ДОРЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПЕРІОД
Історичний шлях виникнення та розвитку української адвокатури доцільно простежити з того часу, коли вона була організаційно оформлена й законодавчо закріплена як особливий правовий інститут. Щоправда, й до цього в Україні існувало так зване судове представництво.
Зокрема, ще за часів Київської Русі (IX-XIII ст.) роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послухи (свідки порядного життя обвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного факту). В цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, праця захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного заняття. Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони.
Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби (XIV-XVI ст.). Як відомо, землі України в останній чверті XIV ст. були підпорядковані Великому князівству Литовському, а після укладення в 1569 р. Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внаслідок цього Речі Посполитої вони були приєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні негативні суспільно-політичні наслідки для України, але й справило певний позитивний вплив, зокрема, на формування основ правової системи України. Особливу роль у цьому плані відіграли Литовські статути і магдебурзьке право.
Привнесення на Україну прогресивного права зумовило витіснення звичаєвого права законом спочатку у містах, де впроваджувалося магдебурзьке (німецьке) право (XIV-XV ст.)) а дещо пізніше - й у загальнодержавних судах (XV ст..,). Вперше станова професійна адвокатура з'являється у міських судах, а згодом - у загальних публічних. Назва «адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживається в «Правах, по которым судится малороссийский народ» - пам'ятці козацького права 1743 р., тобто в період гетьманщини в Україні. Доти ж перший Литовський статут 1529 р. вживає термін «прокуратор». Щоправда, вживаються слова «адвокат» - «адвокатує», але вони стосуються адміністративних урядовців - (війтів). Щодо терміну «професійна адвокатура», то тут слід зробити наступні пояснення. Справа в тому, що за часів суцільного панування звичаєвого права, коли, як вже зазначалося, праця захисника носила громадський або товариський характер, захисником міг бути кожний життєво досвідчений чоловік, обізнаний з правовим звичаєм, який з громадських, товариських спонукань намагався захистити право звичаю для добра ж сторони». Однак в міру того, як право писане - закон витісняє право звичаєве, захисником вже може бути людина, яка добре обізнана з писаним правом - тобто професійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного оформлення ще був віддалений у часі.
Таким чином, коли в українських містах було запроваджено магдебурзьке право, в міських судах вперше у XV ст. і з'являється захисник як професійний юрист. Однак в ці часи ще відсутні будь-які норми, які б встановлювали умови, на підставі яких певна особа могла б виступати у суді в ролі захисника. Захисником міг бути кожний повноправний мешканець міста.
Уже в XVI ст. в загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих - господарських, а також у судах гродських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста - «прокуратора, або речника». Так, Литовський статут, який діяв на українських землях аж до 1842 р. в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 й 1588 рр.) встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокуратора в судах.
Зокрема, встановлювалося, що захисникам могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич) за винятком духовних осіб та судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника, але в судах інших округів.
Литовський статут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це.
Важливо, що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати.
Окремі норми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення захисником основ етики. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справи довідався про певні факти, корисні для протилежної сторони, й намагався стати її прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики. Ще суворіші санкції передбачалися за свідоме вчинення шкоди клієнтові.
Отже, на основі Литовського статуту в Україні вперше зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію.
Норми Литовського статуту й магдебурзького права залишалися діючим правом й у період гетьманщини (1648 - кінець XVIII ст.). Однак ні Литовський статут як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже магдебурзьке право не могло знайти в тогочасній Україні повного застосування. У першій половині XVIII ст. розпочалася кодифікація українського права, яка закінчилася в 1743 р. В результаті цього був вироблений проект кодексу українського права під назвою: «Права, по которым судится малороссийский народ». Слід зауважити, що хоча цей законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.
Глава VIII згаданої кодифікації присвячує п'ять (7-11) артикулів, що містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або «повірений». Артикул 7 намагається навіть дати дефініцію адвоката: «Адвокат, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, который в чужом деле, с поручения чиего, вместо его, в суде обстоюет, ответствует и росправляется».
Крім професійних адвокатів «Права» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін).
До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Нехристияни могли захищали тільки своїх одновірців, а духовні - лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах.
Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випадки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.
Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верчое челобитие», яке він отримував від клієнта.
Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відшкодування її в подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити захисника права займатися адвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за умисне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося навіть відрізання язика (Литовський статут, як уже зазначалося, узаконював за це смертну кару). За неумисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що завдає клієнтові шкоди, «Права» вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.
Адвокатура України періоду гетьманщини була вже визнаною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійну спілку.
Перш ніж перейти до наступного етапу розвитку української адвокатури, слід зауважити таке. Як відомо, на той час Україна (її лівобережна територія) перебувала у складі Російської імперії, що було оформлено результатом народно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького, яка закінчилася її приєднанням до Росії за рішеннями Земського Собору від 1 жовтня 1653 р., Переяславської Ради від 18 січня 1654 р. і Березневими статтями 1654 р. Ними Україні була надана широка автономія, яка грубо порушувалася царизмом, а в кіпці XVIII ст. була взагалі ліквідована. Тому зрозуміло, що при характеристиці процесу заснування дореволюційної адвокатури на Україні в основу покладено закони та інші нормативні акти, прийняті царським урядом.
Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х рр. ХГХ ст. судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплене й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р. (зокрема, за «Учреждением судебных установлений»).
Адвокати іменувались повіреними і поділялися на дві категорії - присяжних і приватних.
Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного - не менше п'яти років.
Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування шляхом обрання при округу судової палату рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В Україні до Жовтневої революції існували тільки три округи судових палат - Харківський, Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних повірених.
На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил; призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до одного року, виключення з числа присяжних повірених, віддання до суду) та ін.
Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до адвокатури, а також обов'язковий щорічний внесок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Розмір цих внесків встановлювався радою й коливався від 10 до 30 крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад наприкінці XIX - початку XX ст. був утворений інститут нинішньої ревізійної комісії.
Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома.
Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядалися в округу, до якого були приписані. Статистика свідчить, що в 1910 р. на одного присяжного повіреного Харківської судової палати припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ, Київської - 81,3, Одеської - 88,6.
Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежав віл їхньої домовленості з довірителями. За поданням судових палат і рад присяжних повірених міністром юстиції на кожні три роки встановлювалася такса, яка після її затвердження у законодавчому порядку також публікувалася. Слід зауважити, що передбачався й певний порядок надання безкоштовної юридичної допомоги.
Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтереси, своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності.
Тоді ж вводився й інститут, так званих, приватних повірених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання свого звання їм необхідно було скласти екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. Прізвища осіб, котрі отримали такс свідоцтво, публікувалися в «Губернських відомостях». На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю. В округу Харківської судової палати у 1886 р. налічувалося 168 присяжних повірених і 53 помічники, в Одеській - відповідно 125 і 63, Київській - 120 і 54. У 1913 р. в Харківській - 339 і 461 їхніх помічників, в Одеській - 441 і 467, Київській - 492 й 417. Щодо приватних повірених, то на цей рік в округу Харківської судової палати їх було всього 5,8% до загальної кількості присяжних повірених, Одеської - 7,1% і Київської - 10,7%.
Кількість населення, що обслуговувалася адвокатами судових округів України, була різною. У 1897 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7 тис. - Одеського й 32,3 тис. Київського, а в 1910 р. відповідно 26,9 тис, 17,4 тис, 16,1 тис.
Українська адвокатура того часу відрізнялася демократичними принципами організації. До неї вступило багато прогресивних, учених, громадських діячів (М. Жученко, О. Гольденвейзер, О. Александров та ін.)
Це, звичайно, непокоїло царський уряд. І тому вже у 1874 р. з'явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з передачею їх функцій окружним судам.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії ВРУ 28.06.96 р. // . - 1996. - №30. - ст.141.
2. Закон України «Про адвокатуру» від 12.12. 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №9. - ст. 62.
3. Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі. Навч. посібник. - К.: Атіка, 2003. - 352 с.
4. Зейкан Я.П. Право на захист у кримінальному процесі: Практичний посібник. - К.: Юридична практика, 2004. - 288 с.
5. Зейкан Я.П. Захист у кримінальній справі: наук.-практ. Посіб. - К.: Виша школа, 2002. - 271 с.
6. Івашков І. Реально забезпечити право на захист // Право України. - 1999. - №6. - с.84-86.
7. Мехєєнко М.М., Шибіка В.В., Норр В.Т. Кримінально-процесуальне право. - 1999 р. - 356 с.
8. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1995. - №4, 5.
9. Святоцький О.Д., Михеєнко М.М. Адвокатура в Україні. - К.: «Ін Юре», 1997. - 224 с.
10. Стецовский Ю.И. Уголовно-процессуальная деятельность защитника. - М., 1982. - 189 с.
11. Тертишник В.М. Кримінально - процесуальне право. - К. - 2003. - 1120 с.
Подобные документы
Сутність і завдання інститутів апеляційного, касаційного провадження, у Верховному Суді та за нововиявленими обставинами; перегляд судових рішень згідно нового Кримінально-процесуального кодексу України. Суспільні відносини між суб’єктами судочинства.
курсовая работа [213,4 K], добавлен 09.12.2013Поняття, предмет, підстави та суб'єкти перегляду рішень у зв'язку з винятковими обставинами, право та умови їх оскарження. Допуск скарги до провадження у зв'язку з винятковими обставинами. Повноваження Верховного Суду України при розгляді даних справ.
курсовая работа [22,3 K], добавлен 10.02.2011Загальні положення перегляду судових рішень, у том числі із використанням нововиявлених обставин в господарському процесі. Теоретичні основи віндикаційного позову, зразок його написання з причини витребування майна власником від добросовісного набувача.
контрольная работа [28,2 K], добавлен 16.11.2010Поняття та місце цивільного процесу в судочинстві. Право на судовий захист; принцип інстанційності та забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень. Компетенції і повноваження Вищого спеціалізованого і Апеляційного судів України.
дипломная работа [119,5 K], добавлен 09.03.2013Зміст стадії касаційного провадження. Право засудженого на оскарження судових рішень у касаційному порядку згідно Кримінально-процесуального кодексу України. Право заявляти відводи, клопотання та висловлювати свою думку. Захист за допомогою адвоката.
статья [31,0 K], добавлен 17.08.2017Обґрунтування та розробка положень, що розкривають зміст і правову сутність інституту апеляційного оскарження судових рішень в кримінальному судочинстві. Дослідження сутності поняття апеляційного перегляду судових рішень в кримінальному судочинстві.
автореферат [52,9 K], добавлен 23.03.2019Поняття, засади та гарантії адвокатської діяльності. Статус адвоката та його професійні права. Процесуально-правове положення та права адвоката у кримінальному процесі. Участь адвоката у цивільному процесі. Організаційні форми діяльності адвокатури.
реферат [24,9 K], добавлен 17.05.2010Соціальна обумовленість криміналізації суспільно небезпечних діянь, що посягають на порядок виконання судових рішень в Україні. Кримінально-правова кваліфікація та призначення покарання у злочинах, що посягають на порядок виконання судових рішень.
диссертация [11,1 M], добавлен 25.03.2019Складові системи кримінально-правового забезпечення охорони порядку виконання судових рішень. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки складів відповідних злочинів. Головні санкції кримінально-правових норм, шо полягають в умисному невиконанні судових рішень.
автореферат [52,7 K], добавлен 25.03.2019Забезпечення участі та усунення захисника від участі у кримінальній справі. Оскарження адвокатом судових рішень по цивільній справі, які набули законної сили. Процесуально-правові засади участі адвоката-представника у вирішенні господарських спорів.
реферат [26,8 K], добавлен 20.10.2010
