Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

Земельні права учасників спільної сумісної власності похідні від особисто-правового зв'язку між ними. Це, як правило, характерно для сімейних або сімейно-трудових утворень. Тому співвласниками спільної сумісної власності можуть бути тільки фізичні особи.

Право спільної сумісної власності виникає лише у випадку, передбаченому законом. Наприклад, згідно ст. 16 Закону України «Про власність» Відомості Верховної Ради України. -- 1991. -- № 20. -- ст. 249. підставою виникнення права приватної власності на земельну ділянку виступає одержання частки у спільному майні подружжя. За цією підставою в осіб, що перебувають у зареєстрованому шлюбі, виникає право спільної власності на все майно, що придбавається в період шлюбу, в тому числі і на земельні ділянки. Земельна ділянка, нажита подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю. Подружжя користується рівними правами на земельну ділянку і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. В той же час потрібно враховувати, що земельні ділянки, які належали кожному з подружжя до одруження, а також одержані ними під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Але в окремих випадках, якщо земельна ділянка, яка була власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилася у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, вона може бути визнана судом спільною сумісною власністю подружжя.

2.2 Підстави припинення права власності на землю громадян

Стаття 140 ЗК Земельний кодекс України//Урядовий кур'єр. --2001. --№211--212. -- 15 листоп. регулює припинення права власності фізичних осіб на земельну ділянку. В ній наводиться перелік підстав, при наявності яких суб'єктивне право власності припиняється. Таких підстав сім і зі змісту цієї статті можливо зробити висновок про те, що вони є вичерпними. Тобто інші юридичні факти, які не перераховані у зазначеній статті, не можуть розглядатися в якості підстав припинення права власності на земельну ділянку. Підставами припинення права власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним Кодексом.

Умовно передбачені підстави можливо поділити на групи: а) добровільне припинення права власності на земельну ділянку, тобто, без примусового вилучення земель; б) вилучення земель поза згодою їх власника за умови наявності його вини; в) вилучення земель поза згодою їх власника за умови відсутності його вини.

Першу групу складають підстави припинення права на землю суб'єктів земельних відносин: при добровільній відмові власника від прав на земельну ділянку; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця. В зазначених випадках не проявляються владні повноваження органів державної виконавчої влади або судових органів. Припинення суб'єктивного права відбувається виключно у зв'язку із самостійним волевиявленням власника земельної ділянки або його смертю. Функція державних органів -- юридичне оформити припинення такого права.

Другу групу складають підстави припинення права на землю: при зверненні стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; конфіскація за рішенням суду. В зазначених випадках мова йде про те, що власника земельної ділянки позбавляють прав на землю поза його волею та за наявності порушення ним тих чи інших норм законодавства (цивільного, кримінального, адміністративного, земельного тощо).

Так, звернення стягнень на земельну ділянку на вимогу кредитора має місце у випадках, коли власник земельної ділянки не виконує взятих на себе зобов'язань щодо повернення у зазначені терміни кредитів. Конфіскація земельної ділянки за рішенням суду відбувається у разі порушення власником земельної ділянки норм кримінального або адміністративного законодавства.

Третю групу складають підстави припинення права на землю суб'єктів земельних відносин: при відчуженні земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; невідчуженні земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним кодексом України. В цих випадках, як і в попередніх, мова йде про те, що власника земельної ділянки позбавляють прав на землю поза його волею. Але при цьому у власника відсутня вина, пов'язана із порушенням тих чи інших норм законодавства України. Припинення права у зазначених випадках відбувається за рішенням органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або судових органів.

Статтею 142 Земельного Кодексу регулюються суспільні відносини, пов'язані із порядком припинення права власності земельною ділянкою на підставі добровільної відмови.

Добровільна відмова -- це самостійне волевиявлення власника земельної ділянки або землекористувача, яке пов'язане із небажанням подальшої експлуатації належної йому на праві власності або праві користування земельної ділянки Аграрное, земельное и экологическое право Украины. Особенные части земельных курсов. Учебное пособие. Под. ред. доктора юридических наук, професора Погребного А.А. и кандидата юр. наук Каракаша Ш.И.. - Х.: ООО “Одиссей”, 2001. - 560 с.. Тобто особа самостійно і по добрій волі відмовляється від наданого йому суб'єктивного права використовувати земельну ділянку. Волевиявлення особи повинно бути оформлено у відповідну форму -- письмову заяву про добровільну відмову від права власності або права постійного користування землею.

У випадку здійснення добровільної відмови від права власності на землю власник відмовляється від належної йому землі на користь держави або територіальної громади. Стаття 142 ЗК не передбачає можливості добровільної відмови на користь інших, окрім означених, суб'єктів земельних правовідносин. Передбачена також відповідна процедура здійснення добровільної відмови, а саме: а) отримання згоди представників держави або територіальної громади на одержання права власності на земельну ділянку; б) підготовка та укладання угоди про передачу права власності на земельну ділянку відповідно державі або територіальній громаді; в) нотаріальне посвідчення укладеної угоди; г) державна реєстрація укладеної угоди.

Органами державної реєстрації, які фіксують укладені угоди про передачу права власності на земельну ділянку на підставі добровільної відмови або отримують повідомлення про припинення права постійного землекористування є органи місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки.

В статті 143 ЗК передбачені підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку, яке здійснюється безвідносно до того, знаходиться земельна ділянка на праві власності чи на праві користування.

Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється судовими органами у порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України Відомості Верховної Ради України. -- 1963. -- № 30. -- ст. 464.. Перераховано шість підстав, при наявності яких судові органи вправі прийняти рішення про примусове припинення суб'єктивного права власності або користування земельною ділянкою. Чотири з зазначених шести підстав пов'язані з порушенням відповідних норм екологічного та інших галузей законодавства України. Це такі підстави як: використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законодавства в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів; конфіскації земельної ділянки; примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки. Інші дві підстави примусового припинення прав на земельну ділянку, а саме викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, а також невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним кодексом України, не пов'язані з порушенням власниками земельної ділянки чи землекористувачами відповідних норм екологічного або інших галузей законодавства України. Разом з тим, примусове припинення прав на земельну ділянку у цих випадках відбувається у зв'язку з небажанням відповідних суб'єктів земельних правовідносин добровільно, за власним бажанням відчужити належну їм на праві власності або праві користування земельну ділянку. Необхідність такого відчуження обумовлена діючим земельним законодавством (неможливість окремих суб'єктів земельних правовідносин бути носієм суб'єктивного права власності на земельну ділянку) або об'єктивними факторами (необхідність будівництва шкільних та дошкільних установ, шляхів, магістралей і т.ін.).

Відносини, пов'язані з припиненням права власності особи на земельну ділянку, якій остання не може належати на відповідному титулі регулює стаття 145 ЗК, яка є новою в Земельному кодексі України. Частини цієї статті визначають: а) обов'язковість відчуження земельної ділянки; б) можливість відчуження земельної ділянки примусово за рішенням судових органів; в) можливість отримання земельної ділянки в оренду особою, якій земельна ділянка не може належати на праві власності.

Земельний кодекс України Земельний кодекс України//Урядовий кур'єр. --2001. --№211--212. -- 15 листоп. встановив обмеження щодо можливості окремих суб'єктів земельних правовідносин набувати право власності на земельні ділянки. Зокрема, іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року повинні підлягати відчуженню.

Таким чином, іноземні громадяни, а також особи без громадянства не можуть володіти на праві приватної власності: а) земельними ділянками сільськогосподарського призначення; б) земельними ділянками несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких відсутні об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Зазначені категорії земельних ділянок, у випадках, коли вони приймаються відповідними особами у спадщину, повинні добровільно відчужуватися у власність держави або територіальних громад протягом одного року. Якщо земельна ділянка цією особою не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.

Випадки викупу земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб для суспільних потреб, визначена система державних органів, які мають право викупу земельних ділянок, перераховані суспільні потреби, для яких можливий викуп земельних ділянок, урегульована процедура такого викупу передбачені у ст. 146 ЗК .

Державними органами, які мають право викупу земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб є органи державної влади (місцеві державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів України) та органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради. Київська та Севастопольська міські ради).

Перелік суспільних потреб, для яких провадиться викуп земельних ділянок, перерахований в статті 146 ЗК є вичерпним. Інші, не перераховані в статті підстави, не можуть розглядатися в якості суспільних потреб.

Процедура викупу земельних ділянок складається з трьох стадій. На першій стадії орган, який приймає рішення про її викуп, письмово попереджає власника земельної ділянки про майбутній викуп. Письмове попередження повинно бути зроблено за один рік до викупу. Зазначений термін є обов'язковим і не може бути зменшеним. На другій стадії викупу земельної ділянки необхідною процедурною умовою є отримання згоди її власника. Якщо власник земельної ділянки не дає згоду на її викуп, питання вирішується у судовому порядку. На цій же стадії встановлюється вартість земельної ділянки, яка підлягає викупу, відповідно до грошової та експертної оцінки земель. Грошова та експертна оцінка земель проводиться: відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. «Методика грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів» Зібрання постанов Уряду України.-- 1995.-- № 6.-- С 151; за методикою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1999 р. «Про експертну грошову оцінку земельних ділянок несільськогосподарського призначення» Офіційний вісник України.-- 1999.-- № 24.-- С. 1117.та Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 8 серпня 1999 р. «Порядок проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок несільськогосподарського призначення» Офіційний вісник України.-- 1999.-- № 39.-- С. 1976..

Якщо власник земельної ділянки згоден з викупною вартістю, процедура викупу земельної ділянки завершується укладанням угоди між власником земельної ділянки і органом державної влади чи органом місцевого самоврядування. У випадках, коли власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку. Рішення суду є остаточним.

Можливе також примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності. Під мотивами суспільної необхідності слід розуміти введення на території країни або її окремих регіонах воєнного або надзвичайного стану. Відповідно до Конституції України, введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, а також прийняття рішень про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану відноситься виключно до повноважень Президента України (п.п. 20, 21 ст. 106 Конституції України Відомості Верховної Ради України. - 1996. № 30. - ст. 141 ;).

Воєнний стан визначається як особливий стан, порядок управління, що запроваджується у разі оголошення війни, збройної агресії або загрози воєнного нападу. Метою введення воєнного стану є: створення умов для забезпечення функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування, об'єднань громадян і громадських організацій, військового командування; здійснення заходів щодо локалізації та нейтралізації загрози національній безпеці країни, захист її національних інтересів; забезпечення обороноздатності країни, прав і свобод людини та громадянина в умовах особливого періоду. Юридична енциклопедія.-- Т. 1.-- Київ, 1998.-- С. 502.

Надзвичайний стан -- це особливий режим діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, який встановлює обмеження прав і свобод людини і громадянина, а також юридичних осіб та покладає на них додаткові обов'язки. Надзвичайний стан вводиться при наявності значних громадських безпорядків, внутрішніх військових конфліктів, стихійних лих, екологічних та техногенних катастроф. Відповідно до законодавства України, надзвичайний стан вводиться для забезпечення нормалізації складної ситуації, відновлення законності та правопорядку, усунення загрози безпеки громадян і надання їм необхідної допомоги.

У разі припинення права власності на земельну ділянку у зазначених випадках власникам земельних ділянок повністю відшкодовується вартість вилучаємої земельної ділянки, яка визначається постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. «Порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам».

Важливою новелою ЗК є положення, відповідно до якого у разі припинення дії обставин, у зв'язку з якими було проведено примусове відчуження земельної ділянки, особа має право вимагати її повернення у власність. І лише у разі неможливості повернення примусово відчуженої земельної ділянки (наприклад, земельна ділянка внаслідок землетрусу, зсувів, карстоутворення, повеней стала деградованою або забруднена радіаційне небезпечними та радіоактивними елементами, важкими металами, іншими хімічними елементами тощо) власнику за його бажанням надається інша земельна ділянка на загальних підставах.

Вперше в Земельному кодексі України передбачається конфіскація земельної ділянки. Конфіскація може мати місце виключно лише за рішенням судових органів у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Але необхідно зазначити, що безпосередньо Земельний кодекс України не встановлюють випадки, обсяг та порядок конфіскації земельних ділянок. Лише в статтях 140 та 143 ЗК Земельний кодекс України//Урядовий кур'єр. --2001. --№211--212. -- 15 листоп. України передбачена конфіскація як загальна підстава припинення права власності на земельну ділянку та підстава для примусового припинення прав на земельну ділянку. Конфіскацію земельної ділянки слід розглядати як її примусове безоплатне вилучення у власність держави в якості санкції за злочин або цивільне чи адміністративне правопорушення. В якості міри цивільно-правової відповідальності конфіскація земельної ділянки може бути застосована судом при визнанні недійсними угод щодо земельних ділянок, укладених із порушенням встановленого законом порядку їх купівлі-продажу, дарування, застави, обміну тощо.

В кримінальному праві конфіскація майна розглядається як один із видів покарань, що віднесений до додаткових. Відповідно до ст. 59 Кримінального Кодексу України Кримінальний Кодекс України, 2001 р. //ВВР. - 2001.- №25 - 26.- Ст. 131., покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині Кримінального кодексу України.

В Кодексі про адміністративні правопорушення Кодекс Украины об административных правонарушениях (научно-практический комментарий). - Х.: ООО «Одиссей», 2000.- 1008 с., конфіскація розглядається як один із видів адміністративних стягнень, а саме: конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення. Конфіскація предметів може застосовуватися як основне, так і додаткове адміністративне стягнення.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфіскованим може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України.

Висновки

В результаті проведеного дослідження можна дійти висновку, що до позитивних моментів, які виникли в зв'язку з прийняттям нового Кодексу, слід віднести перемогу земельно-правової концепції відносин земельної власності й інших, пов'язаних з ними, та їх правова регламентація Земельним, а не Цивільним кодексом, яка дає можливість глибше враховувати особливості земель як об'єкта правових відносин. Це не означає цілковитої відокремленості земельних відносин від цивільно-правових та можливості застосування до них цивільного законодавства в субсидіарному порядку. Не слід забувати, що землі, як об'єкт правових відносин уособлюють різне значення: політичне (як територія самостійної держави), економічне (як господарська база) і екологічне (як об'єктивна незамінна потреба людини в забезпеченні біологічного режиму її існування). Тому не випадково Конституція України спеціально зазначила, що «земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави» (ст. 14).

На мій погляд, раціональною є норма, що «землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам» (ч. 4 ст. 22 ЗК). Це принципове положення підтверджує особливу національну цінність даних земель, їх значення для забезпечення добробуту нашого суспільства. Його категоричність посилюється нормою про те, що навіть, будучи прийнятими іноземними громадянами чи особами без громадянства у спадщину, землі сільськогосподарського призначення «протягом року підлягають відчуженню» (ч. 4 ст. 81 ЗК ).

Досить важливі новації встановлено для фермерського землевикористання. Насамперед, уточнена назва суб'єкта цієї важливої організаційно-правової форми аграрного землевикористання: замість терміна «селянське (фермерське) господарство» ЗК ввів термін «фермерське господарство», що є правильним, оскільки фермерські господарства за їх головною сутністю завжди є селянськими. Новий Земельний Кодекс визначає власність членів фермерського господарства на землю як спільну сумісну власність на земельну ділянку, якщо інше не передбачено угодою між ними. Видається, що на практиці розмежування власності на землю ФГ як юридичної особи та його членів як спільних сумісних власників викликатиме і деякі труднощі, а тому ця проблема вимагає подальшої спеціальної правової регламентації.

Не належно обґрунтованою, вважаю, є норма ч. 5 ст. 89 про рівність земельних часток для всіх членів фермерського господарства.

Заслуговують на підтримку окремі конкретні положення ЗК стосовно змісту інституту права власності на землі. Передусім це стосується пріоритетного становища громадян як суб'єктів права власності на землю (хоча воно і не досить чітко виражено). ЗК визначає підстави цього права для громадян України. Іноземні громадяни та особи без громадянства мають обмежене право власності: лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення «в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності», причому це може бути в чітко визначених випадках.

Правильною є позиція нового Кодексу стосовно об'єкта права власності в формі земельної ділянки (ст. 79), хоча її поняття могло б бути повнішим.

Нарешті чітко визначились форми власності на землю: приватна, комунальна та державна (ч. З ст. 78). ЗК встановлює основні засади кожної з цих трьох форм земельної власності.

На даний час Земельним кодексом України введена спільна власність на землю (ст. 86), як часткова (ст. 87), так і сумісна (ст. 89), що за конкретних умов сучасного господарювання (особливо на землях сільськогосподарського призначення) є доцільним.

Але викликає деякий сумнів справедливість принципу «рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави» (п. б ст. 5). Важко уявити фактичну «рівноправність» селянина без коня і плуга на власній землі поруч з «рівноправними» з ним іншими названими власниками земель. Але ж саме людина вважається у нас найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення її прав є «головним обов'язком держави» (ст. 3 Конституції України). У сучасний складний період важкого становлення громадянина -- власника землі йому в цьому має бути забезпечена реальна державна підтримка і це повинно бути чітко зафіксовано в Кодексі в системі земельних прав громадян.

На мій погляд, недоліком Земельного кодексу є те, що стаття 90 ЗК закріплює права власників земельних ділянок без поділу на суб'єкти цього права (без виділення громадян).

Конкретно названо лише шість прав земельних власників (обов'язків наступною статтею встановлено вісім) у той час як їх має бути значно більше: окрім уже зазначеного права громадян -- власників земельних ділянок на реальну державну підтримку, це і право на укладення договору застави земельної ділянки з кредитною установою; проводити у встановленому порядку меліоративні роботи, споруджувати ставки та інші водойми; дарувати та обмінювати земельні ділянки; організовувати «зелений туризм»; споруджувати культурно-побутові споруди; встановлювати пасіку; добровільно відмовитися від земельної ділянки.

Список використаних джерел