зміст

• Вступ
• 1. Законодавче визначення земельних прав громадян як гарант реалізації права на землю
• 1.1 Зміст земельних прав громадян
• 1.2 Підстави набуття і реалізація прав на землю
• 2. Форми і методи захисту земельних прав громадян як елементи правового механізму реалізації прав на землю
• 2.1 Поняття механізму реалізації права на землю
• 2.2 Земельно-процесуальне забезпечення реалізації права на землю
• 2.3 Земельно-процесуальне забезпечення виконання обов'язків власниками землі і землекористувачами та забезпечення цільового і раціонального використання землі
• 2.4 Земельно-процесуальні засади переходу права на землю
• 3. Гарантії права на землю
• 3.1 Правовий захист прав на землю
• 3.2 Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам
• 3.3 Вирішення земельних спорів
• Висновки і пропозиції
• Список використаних джерел

Вступ

Конституція України внесла кардинальні зміни у правову систему нашої держави. З прийняттям її одразу ж виникла необхідність у прийнятті нових законодавчих актів, до числа з найважливіших з яких належить Земельний кодекс України, довгоочікуване прийняття якого 25 жовтня 2001 р. породило наукові дискусії довкола проблеми застосування ряду його статей на практиці, аналізу та доктринального тлумачення ряду новацій, а також виявлення прогалин і внесення пропозицій до вдосконалення його норм з урахуванням існуючих реалій.

Новаціями нового Земельного кодексу України є закріплення ряду гарантій захисту прав на землю (розділ V). Поняття "гарантії' (від французького "garantіr" - поручатися, забезпечувати) широко поширене у різних сферах людської діяльності. В юридичній літературі їх розглядають як гарантії реалізації норм права та як гарантії реалізації прав та обов'язків. У будь-якому разі гарантії - це створення умов і надання таких юридичних засобів державою, за яких особа вільно і безперешкодно мала б можливість реалізувати закріплене за нею право.

Кожна суверенна, незалежна, демократична, соціальна, правова держава прагне закріпити за своїми громадянами та юридичними особами відповідні гарантії прав власності та користування і відповідні обов'язки, що їм кореспондуються та створює найсприятливіші умови для реалізації цих прав. Тому одним з найголовніших завдань держави у галузі земельного права і законодавства є запровадження системи дієвих юридичних засобів та методів забезпечення здійснення земельних прав фізичними та юридичними особами, а також захист законних прав громадян та юридичних осіб на землю. Так, відповідними засобами забезпечення права власності на землю виступають конституційні імперативи про те, що "кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу у відповідності з законом", що "власність зобов'язує", що "власність не повинна використовуватися на шкоду людині і господарювання, соціальну спрямованість економіки", а також про те, що "усі суб'єкти права власності рівні перед законом" (стаття 13 Конституції України). Право власності на землю гарантується відповідно до положень ст. 14 Конституції України.

У законодавстві не міститься визначення поняття захисту права власності, проте визначаються порядок та засоби (способи) захисту порушеного права. Так, відповідно до Закону України "Про власність" (ст.48) захист права власності здійснюється судом, арбітражним (господарським) судом або третейським судом. При цьому доцільно розмежовувати такі поняття як: засоби, способи та форми захисту порушених прав на землю. Так, засоби захисту - це дії уповноваженої особи, за допомогою яких остання може вимагати здійснення захисту своїх земельних прав від посягань інших суб'єктів (наприклад, подання позову, скарги, заяви). Способи захисту - це дії державних органів в межах їх компетенції, які безпосередньо спрямовані на захист земельних прав громадян (наприклад, визнання права на землю судом, розгляд земельних спорів радою, опротестування прокуратурою акту органу державної влади, що порушує земельні права тощо). Форми захисту - це варіанти звернення громадян за захистом свого порушеного права, обумовлені різницею діяльності державних та інших органів по захисту прав в цілому. Тобто, громадяни та юридичні особи вправі звертатися за захистом своїх земельних прав до правоохоронних органів, органів адміністративної чи судової юрисдикції, які зобов'язані в межах своїх повноважень розглянути такі звернення та застосувати відповідні способи захисту порушених прав.

Земельне законодавство передбачає змішаний, тобто адміністративно-судовий порядок захисту земельних прав і визначення конкретних форм і методів захисту прав громадян державними органами є дуже актуальним і достатньо невизначеним питанням.

Мета та завдання дослідження. З огляду на вищевказане, метою даної дипломної роботи є визначення та наукове обґрунтування форм і методів захисту земельних прав громадян, як важливих елементів механізму реалізації прав на землю на сучасному етапі реформування земельних відносин.

Дана мета конкретизується в основних завданнях роботи:

визначити поняття земельних прав громадян, що підлягають захисту;

визначити поняття та характерні ознаки форм і методів захисту земельних прав громадян, як елементів механізму реалізації прав на землю;

проаналізувати правове регулювання встановлення гарантій захисту земельних прав громадян;

сформулювати основні вимоги щодо органів, які забезпечують реалізацію громадянами їх прав на захист;

проаналізувавши чинне законодавство, з'ясувати, які існують прогалини в законодавчому визначенні форм і методів захисту земельних прав громадян;

висунути пропозиції щодо вдосконалення законодавства щодо визначення форм і методів захисту земельних прав громадян .

Об'єктом дослідження виступають теоретичні засади правових відносин, що об'єктивно складаються в результаті застосування норм земельного права, а саме норм, що регулюють захист земельних прав громадян.

Предметом дослідження є зміст форм і методів захисту земельних прав громадян в процесі здійснення земельної реформи в Україні.

Методи дослідження. Вирішуючи поставлені питання, в роботі використовуються такі наукові методи як: логіко-юридичний, системний, та порівняльний.

Висновки та рекомендації, що містяться в роботі, базуються на положеннях Конституції України, аналізі законодавства про охорону земельних прав та проведеному аналізі практики застосування форм і методів цього захисту в умовах здійснення земельної реформи в державі.

Науково-теоретичною базою дослідження є наукові доробки відомих українських та російських вчених з земельного та аграрного права з питань охорони земельних прав: Андрейцева В.І., Демчик В.І., Малишевої Н.Р., Погрібного О.О., Тітової Н., Каракаш І.І. та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше на науковому рівні було проведено комплексне дослідження важливих елементів механізму реалізації прав громадян, а саме, дослідження форм і методів захисту земельних прав громадян.

На захист виносяться наступні положення, висновки і рекомендації:

визначається поняття земельних прав громадян, що підлягають захисту;

визначаються способи і засоби захисту земельних прав;

доводиться відособленість і особливість форм і методів захисту земельних прав громадян серед інших елементів механізму реалізації земельних прав;

пропонується характеристика окремих форм захисту земельних прав громадян;

проводиться аналіз законодавчого врегулювання питань захисту земельних прав.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дипломного дослідження та теоретичні узагальнення можуть слугувати для подальшого практичного використання.

Висновки та пропозиції: в нормативних актах України необхідно передбачити і закріпити такі положення:

визначити поняття та особливості форм земельних прав громадян;

детально визначити компетенцію органів, що здійснюють захист земельних прав громадян;

закріпити положення, які б чітко визначали методи захисту земельних прав.

Запропоновані висновки та пропозиції можуть бути використані в процесі підготовки нормативно-правових актів з питань охорони земельних прав громадян.

Структура дипломної роботи зумовлена цілями та характером дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

1. Законодавче визначення земельних прав громадян як гарант реалізації права на землю

1.1 Зміст земельних прав громадян

Право власності на землю і інші речові права на неї виступають головними видами прав на нею. Інститут права власності є одним з основних правових інститутів земельного права, тому що відносини власності виступають передумовою виникнення будь-яких інших правовідносин стосовно землі. В ст. 78 ЗК надано визначення права власності на землю як суб'єктивного права Земельний кодекс України. // Урядовий кур'єр. - 2001. - № 211-212.-15 листоп.. В цій статті визначено, що право власності на землю -- це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Воно збігається з визначенням права власності, яке надано в ст. 2 Закону України «Про власність» ВВР.-1991.-№ 20. - Ст. 249.

Право власності на землю є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності і являє собою врегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню та розпорядженню земельними ділянками. Таким чином, право власності в об'єктивному значенні треба розуміти як сукупність правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на природні ресурси в державі Аграрное, земельное и экологическое право Украины. Особенные части земельних курсов. Учебное пособие. Под. ред. доктора юридических наук, професора погребного А.А. и кандидата юр. наук Каракаша Ш.И.. - Х.:ООО “одиссей”, 2001. - 560 с..

На основі норм права та відповідно до них виникає й існує право власності на землю в суб'єктивному значенні, тобто право власності конкретних суб'єктів права на певну земельну ділянку. Ст. 78 встановлює зміст права власності на землю як суб'єктивного права і визначає його як сукупність правомочностей по володінню, користуванню і розпорядженню земельними ділянками в межах, визначених Земельним Кодексом України. Ні в земельному, ні в цивільному законодавстві, на жаль, не визначено поняття цих правомочностей, тому вони сформульовані в науковій літературі Див.: Носік В.В. ; Право власності в Україні: Навч. посіб. / О.В. Дзера, і Н.С. Кузнєцова, О.А. Підопригора та ін.; За заг. ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової.-- К.: Юрінком Інтер, 2000.-- С. 432-441; Екологічне право України: Підручник / В.К. Попов, А.П. Гетьман, С.В. Размєтаєв та ін.; За ред. В.К. Попова, А.П. Гетьмана.-- Харків: Право, 2001.-- С. 83-88.

Правомочність володіння -- це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певною земельною ділянкою. Природно, що фактичне володіння тією чи іншою земельною ділянкою робить можливим здійснення інших правомочностей: користування та розпорядження нею. Відомо, що не можна використовувати земельну ділянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, правомочність власника земельної ділянки як об'єкта права власності має певну своєрідність. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного середовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливістю її вилучення та переносу, скажімо, в інше місце. Право володіння може належати не тільки власнику, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати земельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна. Право володіння однією і тією ж земельною ділянкою належить у подібних випадках і власнику, і особі, якій власник передав земельну ділянку за договором. Тут володіння не відокремлюється від права власності, бо власник має, згідно з законом, право на витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Разом з тим, право володіння осіб, що не є власниками, істотно відрізняється від права володіння власника. Право володіння цих осіб має похідний характер. Власнику, окрім права володіння, належать також правомочність користування та розпорядження. Інші ж володарі, як правило, повністю позбавлені права розпорядження і мають право користування в межах, встановлених договором з власником (наприклад, оренда земельної ділянки).

Правомочність користування -- це право власника задовольняти за допомогою землі свої потреби. З урахуванням екологічної специфіки земельних ділянок як об'єктів права власності, під користуванням в даному випадку треба розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом витягу з них їх корисних властивостей, в тому числі отримання плодів та інших прибутків. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником належати і не власнику. Право користування осіб, що не є власниками, похідне і залежне від права власності. Зокрема, орендар може користуватися орендованою земельною ділянкою тільки на умовах, визначених договором та цільовим призначенням землі Гражданское право / За ред. Калпина А.Г.. - Ч. 2. - 2000. - С. 89-90.

Третьою правомочністю власника є розпорядження. Правомочністю розпорядження є визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність).

Такими діями є, головним чином, угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб'єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право (наприклад, у разі продажу) Гражданский кодекс Украины (научно-практический комментарий).-- X.: 000 «Одиссей», 1999.-- С. 185-188.

Право розпорядження включає можливість вчинення не тільки угод, але й інших юридичних дій.

Діюче законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту (ст. 2 Закону України «Про власність», ст. 1 Земельного кодексу України Земельний кодекс України. // Урядовий кур'єр. - 2001. - № 211-212.-15 листоп.). Проте фактично власники земельних ділянок володіють різним обсягом правомочності розпорядження.

В п.2 ст. 78 ЗК встановлено загальне правило набуття та реалізації права власності на землю. Право власності на землю набувається та реалізується тільки на підставі діючих нормативних актів. Це, в першу чергу, ст.ст. 81-85, 87 Земельного Кодексу. Якщо виникають відносини власності, які не врегульовані цим Кодексом, застосовуються загальні норми про право власності Конституції України, Закону України «Про власність» Про власність: Закон України від 07.02.1991 № 697-12 р.//Відомості Верховної Ради України. -- 1991. -- № 20. -- Ст. 249. Цивільного кодексу України тощо, та інші законодавчі акти. Режим використання спільних природних об'єктів, розташованих на території України та суміжних держав, визначається міжнародними договорами, які ратифіковані Україною.

Власність в Україні існує в різних формах. В ст. 78 ЗК форми власності на землю визначені відповідно до Конституції України, тобто земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній або державній власності. Це означає, що право колективної власності на землю в Україні не існує. Колишнім колективним власникам -- сільськогосподарським кооперативам, садівничим товариствам та ін. земля стала належати на праві приватної власності. Ст. 78 ЗК, як і відповідна норма в попередньому Земельному кодексі, не передбачає поновлення права приватної власності на землю особам, яким раніше, до часів панування на території України Радянської влади, воно належало. Чинними визнаються тільки відносини власності, які виникли після набуття чинності Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. Важливим положенням нового Земельного Кодексу є той факт, що особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 року (з дня набрання чинності Земельним кодексом України), земельні ділянки не повертаються.

Земельні ділянки, як об'єкти права власності громадян України, мають визначені законодавством граничні розміри і розрізняються за метою використання. Наприклад, для ведення фермерського господарства земельна ділянка надається в розмірі земельної частки (паю); для ведення особистого селянського господарства -- не більше 2,0 гектара; для ведення садівництва -- не більше 0,12 гектара; для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах -- не більше 0,25 гектара, в селищах -- не більше 0,15 гектара, в містах -- не більше 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва -- не більше 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів -- не більше 0,01 гектара.

Об'єктом права приватної власності іноземних громадян та осіб без громадянства є земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності Гражданское право / за ред. Калпина А.Г..- Ч. 2 - 2000. - С. 89-90..

В земельному законодавстві немає обмежень з кількості земельних ділянок, що можуть знаходитися у власності однієї особи. Проте це не тягне об'єднання декількох земельних ділянок в єдиний об'єкт права власності, навіть при збігу їх цільового призначення та мети використання. Кожна з зазначених земельних ділянок, незважаючи на належність одній особі, являє собою самостійний об'єкт права власності.

У ст. 80 ЗК розрізняються суб'єкти права власності на землю залежно від форми власності, у якій знаходиться та чи інша земельна ділянка. Таким чином право власності на землю характеризується множинністю суб'єктів відповідно до форм власності -- державної, комунальної і приватної.

Характерною ознакою суб'єкта земельних відносин є належна йому право- і дієздатність. У зв'язку з відсутністю відповідних приписів в Земельному кодексі правовий статус суб'єктів права власності на землю доцільно визначати за аналогією з нормами цивільного права щодо загальної право- дієздатності з урахуванням вимог земельного законодавства. Земельною дієздатністю є здатність громадянина своїми діями набувати права та створювати для себе обов'язки, тобто здійснювати дії, які направлені на самостійне, або спільне з іншими особами, отримання земельної ділянки, зокрема, звертатись до відповідного органу про надання у власність земельної ділянки, отримання земельного паю, придбання земельної ділянки на підставі цивільно-правової угоди та ін.

Земельна дієздатність належить окремій фізичній особі -- громадянину України, іноземній особі або особі без громадянства з моменту досягнення 18-річного віку. Але у випадку, коли законодавством допускається шлюб до досягнення 18-річного віку, то земельна дієздатність фізичної особи настає в повному обсязі з часу шлюбу Земельное право. Учебник для вузов. Руководительавторского коллектива и отв. редактор - С.А. Боголюбов. - М.: Издат. группа НОРМА- ИНФРА. М,, 1999. - 400 с..

Як вже зазначалось, набуття права власності на землю відбувається на підставі діючих нормативних актів за наявністю підстав, передбачених статтею 80 ЗК. Тобто правовідносини власності і, отже, об'єктивне право власності виникає на підставі правових норм і за наявністю певних юридичних фактів. Ці юридичні факти називаються підставами (або засобами) придбання права власності.

В більшості випадків виникнення права власності на конкретну земельну ділянку у однієї особи означає припинення права власності на цей об'єкт у іншої особи. Тому одні й ті ж юридичні факти можуть виступати одночасно підставами і виникнення, і припинення права власності на земельну ділянку.

У ст. 81 ЗК передбачені підстави виникнення права приватної власності. Але застосовуються вони в повному обсязі тільки до громадян України. По-перше, право власності громадян на земельні ділянки може виникати на підставі цивільно-правових угод. Такі угоди бувають двосторонні (дарування, купівля-продаж, обмін) і односторонні (успадкування).

Підстава виникнення права власності на земельні ділянки за двосторонніми угодами виникає з моменту нотаріального посвідчення договорів (ст. 132 ЗК України Земельний кодекс України. // Урядовий кур'єр. - 2001. - № 211-212.-15 листоп.)

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян, одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним Кодексом. Набуття права на землю громадянами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність. Громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених ЗК.

Громадяни України мають право отримати безоплатно у власність раніше надані їм в користування земельні ділянки, але за розмірами, які встановлені в чинному Земельному кодексі.

У разі відсутності приватизованих земельних ділянок громадяни України мають право отримати безоплатно у власність із земель державної або комунальної власності по одній земельній ділянці з кожного виду використання. Таким чином, громадяни України мають можливість отримати безоплатно у власність шляхом приватизації до шести земельних ділянок з кожного виду використання в межах, передбачених ст. 121 ЗК.

Крім того, у випадку приватизації сільськогосподарських підприємств громадяни -- працівники цих підприємств мають право отримати ще й земельний пай, який після виділення в натурі (на місцевості) набуває статусу земельної ділянки з відповідною метою використання. При приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа, з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Кожен працівник цього підприємства, установи та організації, а також пенсіонери з їх числа, мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості). Площа земель, що передаються у приватну власність, становить різницю між загальною площею земель, що перебували у постійному користуванні сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, і площею земель, які залишаються у державній чи комунальній власності (лісовий фонд, водний фонд, резервний фонд) Земельні відносини в Україні. Законодавчі акти і нормативні документи. - к., “Уроржай”. - 1998. - С. 705-709..

Підстави виникнення права приватної власності іноземних громадян і осіб без громадянства обмежені. Вони мають право набувати у власність земельні ділянки (на підставі цивільно-правових угод) тільки несільськогосподарського призначення на яких, як правило, розташовані або будуть будуватися об'єкти нерухомого майна, в першу чергу, в межах населеного пункту. Вони не мають права на безоплатну приватизацію земельних ділянок. Якщо іноземний громадянин або особа без громадянства у порядку успадкування отримає земельну ділянку сільськогосподарського призначення, то вона повинна її протягом року залишити шляхом відчуження, тобто продати, обміняти або подарувати особі, яка володіє належною земельною праводієздатністю (наприклад, громадянину України). Термін, в який повинна бути відчужена земельна ділянка сільськогосподарського призначення, починається з дня прийняття спадщини. У випадках, коли земельна ділянка протягом встановленого строку не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.

Іноземний громадянин або особа без громадянства, до яких переходить право власності на земельну ділянку і які не можуть набути права власності на землю, мають право отримати її в оренду.

Згідно ст. 86 ЗК Земельний кодекс України. // Урядовий кур'єр. - 2001. - № 211-212.-15 листоп. Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність). В даному випадку, під правом спільної власності на земельну ділянку слід розуміти право власності двох або декількох осіб на одну і ту ж саму земельну ділянку. Тобто, спільна власність характеризується єдністю об'єкта та множинністю суб'єктів, тому що співвласники єдиної земельної ділянки не створюють єдиного суб'єкта права -- юридичну особу.

У випадку спільної власності кожному співвласнику належить право власності на всю земельну ділянку. Те ж право належить всім іншим особам спільної власності. Таким чином, можна вважати, що кожному співвласнику належить обмежене право власності на спільну земельну ділянку Гражданский кодекс Украины (научно-практический комментарий).-- X.: 000 «Одиссей», 1999.-- С. 185-188.

Стаття 86 ЗК розрізняє два види власності: спільна часткова власність (з визначенням частки) та спільна сумісна власність (без визначення частки).

Спільна часткова власність характеризується тим, що кожному співвласнику належить вже визначена частка в праві власності на спільну земельну ділянку Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Демчика і П.Ф. Кулинина. К. Видавничий Дім “Ін. Юре”, 2001. - 424 с.. Ця частка не відокремлюється в натурі, на місцевості. Вона може бути виражена у вигляді відсотків або дробу права спільної власності. Розмір частки визначається залежно від умов набуття права власності на спільну земельну ділянку, наприклад, у разі успадкування, спільного придбання за договором купівлі, дарування та ін. Тому частки у спільної земельної ділянки можуть бути нерівними, а можуть бути і рівними. Але, незалежно від розміру частки, кожен співвласник користується рівним обсягом прав до спільної земельної ділянки.

У спільній сумісній власності частка кожного співвласника не визначена. Ця форма спільної власності характерна, як правило, для сімейних і сімейно-трудових утворень, тому що майнові права співвласників земельної ділянки обумовлені особисто-правовими зв'язками між ними. Співвласниками спільної сумісної власності можуть бути тільки фізичні особи, тому ця правова форма притаманна лише праву приватної власності Гражданский кодекс Украины (научно-практический комментарий).-- X.: 000 «Одиссей», 1999.-- С. 185-188..

На відміну від цивільного, Земельний кодекс передбачає обмежений круг суб'єктів права спільної часткової власності залежно від форми власності. Відносини спільної часткової власності виникають окремо серед суб'єктів права приватної власності -- фізичних та юридичних осіб відносно земельних ділянок, які їм належать, і серед суб'єктів права комунальної власності відносно земельних ділянок, які належать на праві власності територіальним громадам. Таким чином, інститут спільної часткової власності на землю може застосовуватися тільки окремо до відносин приватної або комунальної власності. Держава не може виступати суб'єктом права спільної власності на землю.

Відносини спільної часткової власності виникають у всіх випадках виникнення права власності двох або більше осіб на одну земельну ділянку. Тому, фактично, підстав виникнення права спільної часткової власності на землю набагато більше ніж передбачено в ст. 87 Земельний кодекс України. // Урядовий кур'єр. - 2001. - № 211-212.-15 листоп.. Право спільної часткової власності виникає в силу різних правових підстав.

Земельні права учасників спільної сумісної власності, передбачені ст. 89 ЗК, похідні від особисто-правового зв'язку між ними. Це, як правило, характерно для сімейних або сімейно-трудових утворень. Тому співвласниками спільної сумісної власності можуть бути тільки фізичні особи.

У спільній сумісній власності перебувають також земельні ділянки, які були набуті під час спільної праці членів фермерського господарства. Це правило передбачено також у ч. І ст. 17 і ч.2 ст. 18 Закону України «Про власність» ВВР, - 1991.-.№ 20.-Ст. 249..

У випадку придбання громадянами на праві спільної сумісної власності жилого будинку (наприклад, шляхом приватизації) присадибна земельна ділянка також потрапляє в їх спільну сумісну власність.

Кожен з співвласників земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, має рівні права володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою. Тому земельною ділянкою, яка є у спільній сумісній власності, вони повинні розпоряджатися за спільною згодою. Порядок використання земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, передбачається у відповідних нормативних актах (наприклад Кодексу України про шлюб та сім'ю, Закону України “Про селянське (фермерське) господарство ВВР.-1992.-№14.-Ст. 186.", Цивільному кодексі України Гражданский кодекс Украины (научно-практический комментарий).-- X.: 000 «Одиссей», 1999.-- С. 185-188.). За згодою сторін порядок використання земельною ділянкою, яка є у спільній сумісній власності, може бути визначено у письмовій угоді, яка посвідчується нотаріально. Умови такої угоди не можуть погіршувати становище будь-кого з співвласників порівняно з законодавством України. Тому угоди, які спрямовані на обмеження майнових прав по використанню спільної земельної ділянки когось з співвласників, недійсні і не обов'язкові ні для них, ні для третіх осіб.

Права власників землі різноманітні, але взаємопов'язані.

Основне і невід'ємне право власника -- самостійно господарювати на своїй земельній ділянці, здійснювати безпосередню її експлуатацію. Однак самостійне використання землі -- це не тільки право, але і обов'язок власника. Крім того, він має право і зобов'язаний використовувати землю саме у тих цілях, для яких вона призначена Носік В.В. ; Право власності в Україні: Навч. посіб. / О.В. Дзера, і Н.С. Кузнєцова, О.А. Підопригора та ін.; За заг. ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової.-- К.: Юрінком Інтер, 2000.-- С. 432-441..

Всі права власника здійснюються ним тільки у встановленому порядку. Зведення будівель і споруд (виробничих, культурно-побутових та ін.) допустимо на призначених для цього земельних ділянках і по узгодженню з місцевими радами і відповідними державними органами. Умови та порядок надання земельних ділянок в оренду регламентуються Законом України «Про оренду землі» Урядовий кур'єр. -- 1998. -- № 203--204. -- 22 жовт. і здійснюються на обмежений законом термін і без зміни їх цільового призначення. Видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф власники землі мають на загальну глибину розробки до двох метрів, а прісні підземні води -- до 20 метрів.

Окрему групу прав складають майнові права, пов'язані з правом власності на землю. Все створене або здобуте власником на власній земельній ділянці (згідно з її цільовим призначенням) належить власнику Домашенко М.В., Рубаник В.Є. Власність і право власності: Нариси з історії, філософії, теорії і практики регулювання відносин власності в Україні. - Харків: Факт, 2002. - 550 с.. Так, власники земельних ділянок володіють правом власності на створену сільськогосподарську продукцію, посіви, насадження сільськогосподарських культур і інші насадження, а також на доходи від їх реалізації.

Окрім прав, що виражають основний зміст права власності, а також обумовлених ним, існує цілий ряд інших прав. Так, наприклад, власник земельної ділянки має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть, якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою; відшкодування завданих збитків; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав; запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків. Під збитками розуміється кадастрова вартість пошкодженої чи знищеної земельної ділянки, невикористані витрати і упущена користь Гражданский кодекс Украины (научно-практический комментарий).-- X.: 000 «Одиссей», 1999.-- С. 185-188..

При руйнуванні будівлі від стихійного лиха чи пожежі за власником будівлі зберігається право власності на земельну ділянку.

Право власників землі гарантується законом. Це означає, що припинення права власності на земельну ділянку або її частину може мати місце лише у випадках і на підставах, передбачених законодавством. Втручання в діяльність власників землі, пов'язане з її використанням, з боку державних, господарських і інших органів та організацій забороняється, за винятком випадків порушення власниками Земельного законодавства. Права власників можуть бути обмежені лише у випадках, прямо передбачених законом.

Порушені права власників землі підлягають відновленню радами згідно із їх компетенцією, судом, арбітражним судом, чи третейським судом. Це дуже важливі форми захисту земельних прав громадян.

Громадяни набувають право постійного користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом України (статті 9 і 12) Земельний кодекс України. // Урядовий кур'єр. - 2001. - № 211-212.-15 листоп..

Надання у постійне користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому статтями 149 і 151 Земельного кодексу.

Право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її користувачем документа, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою та його державної реєстрації.

Видача документів, що посвідчують право постійного користування землею, та реєстрація цього права віднесено до відання виконавчих органів сільських, селищних та міських рад. Київської та Севастопольської міської державної адміністрації за місцем розташування земельної ділянки. Це передбачено статтею 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року та Інструкцією Державного комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року «Про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі» із змінами, внесеними наказом Держкомітету України по земельних ресурсах від 23 серпня 2001 року Офіційний вісник України.-- 1999.-- № 23.-- Ст. 1079; 2001.-- № 37.-- Ст. 1719..

Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється (ст. 125 Земельного кодексу України). Форми державних актів на право постійного користування землею громадянами та юридичними особами затверджуються Кабінетом Міністрів України (ст. 126 Земельного кодексу України).

Важливим земельним правом громадян є їх право на оренду землі. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники, або уповноважені ними особи, передбачені статтею 5 Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року. Згідно ст. 92 ЗК право оренди земельної ділянки -- це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності..

Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.

Орендарями землі можуть бути громадяни України, іноземні фізичні особи, особи без громадянства.

Орендарями земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві (стаття 6 Закону України від 6 жовтня 1998 року «Про оренду землі» Урядовий кур'єр. -- 1998. -- № 203--204. -- 22 жовт.).

Орендарі набувають права на оренду земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України (ст. 124), Законом України «Про оренду землі» (стаття 7), іншими законами України та договором оренди землі.

Підставою для укладення договору оренди і набуття права на оренду земельної ділянки, що перебуває у комунальній або державній власності, є рішення орендодавця. У разі набуття права на оренду земельної ділянки на конкурентних засадах для укладення договору оренди є результати конкурсу чи аукціону.

Громадяни, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному сільськогосподарському підприємстві, можуть передати в оренду відповідну земельну ділянку лише для сільськогосподарського використання в порядку, визначеному Земельним кодексом України та законами України. Див. Наказ Держкомітету України по земельних ресурсах від 17.01.2000 року «Про затвердження форми Типового договору оренди земельної частки (паю)».-- Офіційний вісник України.-- 2000.-- № 8.-- Ст. 331

Передача в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під заставу здійснюється за проектами відведення в порядку, встановленому статтями 118 та 123 Земельного кодексу.

При достроковому припиненні або розірванні договору оренди за ініціативою орендодавця земельної ділянки, право на оренду якої набуто за результатами аукціону (конкурсу), орендарю відшкодовуються орендодавцем витрати на його набуття у розмірі, визначеному умовами договору, протягом 6 місяців. Земельна ділянка, обтяжена заставою, може бути передана в оренду у разі згоди заставодержателя.

Термін договору оренди земельної ділянки (у тому числі й до настання певної умови) визначається за погодженням сторін, але не більш як на п'ятдесят років (стаття 17 Закону України «Про оренду землі» Урядовий кур'єр. -- 1998. -- № 203--204. -- 22 жовт.).

Орендована для несільськогосподарського використання земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись у володіння і користування іншій особі, тобто в суборенду у разі переходу до неї права володіння і користування на будівлю або споруду, яка розташована на орендованій ділянці, а також у інших випадках і межах, передбачених законом.

Земельні ділянки сільськогосподарського призначення орендар має право передати в суборенду лише у разі і на строк, передбачені частиною другою статті 9 Закону України «Про оренду землі».

Умови договору суборенди земельної ділянки (її частини) мають бути визначені в межах договору її оренди і не суперечити йому. Термін суборенди не може перевищувати строку дії договору оренди земельної ділянки. У разі припинення або розірвання договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється.

Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації в порядку статті 18 Закону України «Про оренду землі», а також згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 року «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі». Офіційний вісник Україні,-- 1998.-- № 52.-- Ст. 1943. Цей порядок визначає єдині умови реєстрації договорів оренди та договорів суборенди земельних ділянок.

Реєстрація договорів оренди земельної частки (паю) здійснюється на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2000 року «Про затвердження Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)» Порядок реєстрації договорів оренди земельної частки (паю), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2000 р. № 119// Офіційний вісник України. --2000. -- № 4. -- Ст. 113.. Якщо має місце виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), отримання при цьому державного Акта на право приватної власності і надання цієї землі в оренду (суборенду), то в таких випадках реєстрація договорів оренди (суборенди) відбувається згідно з вищеназваною постановою КМ України від 25 грудня 1998 року.

За бажанням однієї із сторін договір суборенди землі посвідчується нотаріально. За нотаріальне посвідчення договорів оренди (суборенди) земельної ділянки справляється державне мито у розмірі 0,01 відсотка грошової оцінки земельної ділянки, встановленої за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Якщо така оцінка не встановлена за нотаріальне посвідчення договорів оренди (суборенди) земельної ділянки справляється державне мито у розмірі одного відсотка суми зазначеного договору, але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Земельні та майнові відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються статтями 33, 35, 40, 41, 57, 59, 94, 96, 120,124 і 126 Земельного кодексу. Законом У країни «Про оренду землі». Законом України від 19 вересня 1996 року «Про внесення змін і доповнень до Закону України »Про плату за землю». Указом Президента України від 15 грудня 1998 року «Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)», на виконання якого Кабінет Міністрів 23 квітня 1999 року видав постанову «Про проведення перерахунку обсягів натуральної та відробіткової форм плати за оренду земельної частки (паю) у грошову», Указами Президента України від 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» Офіційний вісник України. - 1999. - № 49. - С. 11. та від 2 лютого 2002 року «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян -- власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)».

Землекористувачі, згідно с. 95 ЗК , якщо інше не передбачено заковом або договором, мають право:

а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом, а варіанти звернення за захистом і є формами захисту порушених прав. Вищенаведені права належать лише землекористувачу, який одержав земельну ділянку в установленому законом порядку для відповідних цілей. Тому самовільному землекористувачу вони не можуть належати і він буде нести відповідальність за це згідно статей 211-212 Земельного кодексу України.

Власник землі -- це теж землекористувач, якому належать такі ж самі права на користування землею. Забезпечуючи реалізацію власником-землекористувачем права самостійно господарювати на землі, стаття 154 Земельного кодексу передбачає, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження.

Право на відшкодування збитків землекористувачам передбачено статтями 156 і 157 Земельного кодексу України. Порядок визначення та умови відшкодування збитків землекористувачам встановлені Кабінетом : Міністрів України від 19 квітня 1993 року «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам : землі та землекористувачам». ЗП України.-- 1993.-- № 10.-- Ст. 193.

Споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди можна тільки після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою в порядку, передбаченому статтею 116 Земельного кодексу, та одержання дозволу на виконання будівельних робіт (ст. 22 Закону України від 16 листопада 1992 року «Про основи містобудування») Відомості Верховної Ради України.-- 1992.-- № 52.-- Ст. 683..

Землекористувач може, вимагати в адміністративному або судовому порядку усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав відбуваються в порядку, передбаченому статтями 152, 158, 211 та 212 Земельного кодексу України.

Новацією Земельного кодексу є також присвячення цілої глави праву земельного сервітуту. Статтею 98 ЗК Земельний кодекс України//Урядовий кур'єр. --2001. --№211--212. -- 15 листоп. передбачено право земельного сервітуту -- це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений. При встановленні сервітуту мається на увазі можливість існування спільної межі, але ця умова не є вирішальною. Вигода, що надається земельним сервітутом повинна мати постійний, а не випадковий характер.

Статтею 99 ЗК визначені види права земельного сервітуту. Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути.

Власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду. Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для І державної реєстрації прав на земельну ділянку.

Ініціатором встановлення сервітуту виступає власник або землекористувач менш цінної земельної ділянки, який бажає отримати певні вигоди від використання чужої землі для обслуговування своєї ділянки.

Земельний сервітут повинен представляти конкретний інтерес для його потенційного власника, бути йому корисним. Не можна вважати сервітутом обмеження власника в здійсненні певних дій по відношенню до своєї землі, якщо це не дає іншій особі ніякої вигоди -- від кращого господарювання на землі до права мати незатінену будівлю.

Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках: а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки; б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут; в) рішення суду про скасування земельного сервітуту; г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут; ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років; д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках:: а) припинення підстав його встановлення; б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.

Стаття 102 ЗК Земельний кодекс України//Урядовий кур'єр. --2001. --№211--212. -- 15 листоп. встановлює вичерпний перелік обставин, внаслідок яких дія земельного сервітуту підлягає припиненню. Але в цей перелік не ввійшли деякі очевидні випадки, при настанні яких земельний сервітут не може продовжуватись. Так, в разі припинення існування як фізичного об'єкта земельної ділянки однієї з сторін або обох (наприклад, зсуву) або вичерпання водойми і т. ін., дія сервітуту повинна підлягати безумовному припиненню.

В новому ЗК вперше передбачена норма, яка регулює суспільні відносини, які виникають між власниками та землекористувачами сусідніх, розділених між собою межею, земельних ділянок, тобто визначено принцип добросусідства.

Право на земельну ділянку може бути обмежено законом або договором шляхом встановлення: а) заборони на продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку; б) заборони на передачу в оренду (суборенду); в) права на переважну купівлю у разі її продажу; г) умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем; ґ) умови розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків; д) заборони на провадження окремих видів діяльності; е) заборони на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту та зовнішнього виду нерухомого майна; є) умови здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги; ж) умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт; з) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку; й) інших зобов'язань, обмежень або умов.