Проводячи політику переходу від комун до дворового сімейного підряду, держава при цьому не повинна залишити поза увагою фінансові орієнтири діяльності сільськогосподарських товаровиробників. На останньому моменті необхідно спеціально зупинитися, оскільки державні органи традиційно вилучають у сільськогосподарських підприємств додатковий продукт за рахунок підтримки низьких закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію і високі ціни на промислові засоби виробництва. Ця тенденція продовжується в умовах лібералізації цін на промислові засоби виробництва, жорсткого контролю за цінами на продукцію сільського господарства, наслідком чого є порушення еквівалентності обміну і різке зниження реальних прибутків сільських товаровиробників. У зв'язку з цим виникає питання про можливість і доцільність використання державою регулюючих функцій, що забезпечують гарантований рівень прибутків сільських товаровиробників, вирішення соціально-економічних проблем у депресивних бідних районах із високим рівнем безробіття.

Незважаючи на проголошену на початку аграрної реформи тезу про переваги сімейного підряду, уряд Китаю в середині 80-х років не вагаючись відійшов від нього і виступив за різноманітність організаційних форм підрядної відповідальності, збереження модернізованого крупного виробництва, укрупнення землекористування, розширення найму додаткової робочої сили, здачу земельних наділів селянськими дворами в суборенду іншим сільським жителям. Ці й інші нові і складні юридичні проблеми знайшли своє часткове, хоча і непослідовне вирішення у Законі КНР «Про управління землею» від 25 червня 1986 р., у Тимчасових правилах «Про оподатковування орної землі» від 1 квітня 1987 р., у Тимчасових положеннях «Про управління фінансовими коштами сільських кредитних кооперативів» від 20 серпня 1987 р., що заклали основу для поглиблення земельної й аграрної реформ, взаємозалежних із реформою в місті, перебудовою діяльності структур, що зв'язують сільське господарство з іншими галузями АПК (організація постачання і закупівель, механізація робіт, іригація, переробка сільськогосподарської продукції, кредитне забезпечення сільського господарства) Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Семчика і П.Ф. Кулинича. К.: Видавничий Дім “Ін. Юре”, 2001. - 424 с..

У великих сільських районах головною формою суспільної власності на використовувану селянами землю є колективна власність селян. Закон «Про управління землею» (ст. 12) передбачає передачу землі, що знаходиться в колективній власності, а також власності держави, у користування організацій загальнонародної і колективної власності, колективів, окремих осіб. Як суб'єкти права землекористування, вони ведуть підрядне господарство, займаються лісівництвом, тваринництвом, рибним промислом. Обсяг прав і обов'язків колективів і окремих осіб по землекористуванню залежить від цільового призначення земельної ділянки, яке визначено договором підряду. Переважна частина оброблюваної землі передана на умовах підряду окремим селянським дворам (сім'ям) терміном на 15 років. У гірських районах і районах проживання національних меншостей термін договору підряду може бути збільшений до 50 років.

Такий основний зміст сучасного аграрного законодавства Китаю, у якому поряд із традиційними колективними сільськогосподарськими підприємствами, що функціонують на основі колективної земельної власності, відновлене різноманіття форм індивідуальної підприємницької діяльності, що функціонують на основі сімейного підряду.

У китайській правовій доктрині послідовно відстоюється погляд на соціальну природу колективної земельної власності як однотипної з державною власністю. При цьому ні на політичному рівні, ні в наукових дискусіях не обговорюється питання про можливість визнання колективної земельної власності як різновиду приватної власності. Відповідно до цього вирішується питання про те, кому саме належить колективна земельна власність: членам колективної організації або колективного сільськогосподарського підприємства? Закон «Про управління землею» (ст. 8) визнає власниками земельних ділянок, що використовуються для сільськогосподарських цілей, сільські сільськогосподарські виробничі кооперативи й інші колективні господарські організації. Водночас на місцях такі колективні господарські організації можуть бути не організовані. У таких випадках як суб'єкт права колективної власності на землю виступає низовий орган місцевого самоврядування -- Комітет сільського населення, що виконує функції управління по відношенню до землі, що знаходиться в колективній власності.

Отже, Закон не визнає суб'єктами права власності ні товариства, що об'єдналися в кооперативи, ні так звані двох'ярусні господарства, що забезпечують різноманітними видами платних виробничих і постачальницьких послуг кожний підрядний двір, незважаючи на те, що землі, які використовуються для сільськогосподарської діяльності, закріплюються за ними. У вирішенні цієї проблеми китайські юристи пропонують виходити з необхідності встановлення такого правового режиму сільськогосподарських земель, який би дозволив, з одного боку, забезпечити стійкість землекористування членів виробничих бригад, що реформуються в товариства і кооперативи, з іншого боку -- виявляти обачність при перерозподілі землі, не допускаючи при цьому сплеску «пошесті комунізації, створення горезвісних сільських комун». Китайський законодавець прагне до того, щоб по можливості зрівняти кількісно розміри землекористувань селянських господарств, надати їм більш широкі земельні права, господарську автономію, що дозволяє самостійно здійснювати обробіток землі та господарське освоєння нових земельних ділянок Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Семчика і П.Ф. Кулинича. К.: Видавничий Дім “Ін. Юре”, 2001. - 424 с..

2.3 Відносини земельної власності та землекористування Болівії, Перу та Мексики

У рамках третьої юридичної моделі реформування сільського господарства здійснюються правові зміни у відносинах земельної власності в латиноамериканських країнах, правову основу яких складає спеціальне законодавство про земельні реформи, яке розвивається у взаємозв'язку з цивільним законодавством, що встановлює приватноправовий режим земельної власності, межі державного втручання в регулювання діяльності земельного власника, що закріплюють інші норми про експропріацію нерухомості, про сільськогосподарську оренду, про заставу сільськогосподарської нерухомості тощо, які стосуються землі.

Класичні приклади переходу до нового земельного ладу, заснованого на принципах і ідеалах Уругвайської Декларації 1961 р., представляють собою Цивільний кодекс Болівії 1972 р., Цивільний кодекс Коста-Ріки 1975 р. і Цивільний кодекс Перу 1984 р.

Цивільний кодекс Болівії, що складається з 1570 статей, характеризує земельну власність як різновид нерухомого майна, для регулювання якого формулюються спеціальні положення щодо його цивільно-правового режиму і доступу до землі. Формулювання поняття земельної власності, зафіксоване в Цивільному кодексі Болівії 1972 р., істотно відрізняється від визначення земельної власності кодексом 1831 р., що розглядав право приватної земельної власності як абсолютне право. У ст. 108 кодексу 1972 р. акцент робиться на соціальні функції земельної власності, формулюється поняття експропріації, що можлива лише за умови «справедливої і попередньої компенсації» Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Семчика і П.Ф. Кулинича. К.: Видавничий Дім “Ін. Юре”, 2001. - 424 с..

Проблема земельної власності і її трансформації в умовах земельної реформи знаходиться також у центрі уваги перуанського законодавця. Загальні законоположення про власність на нерухоме майно, володіння, придбання, зберігання речових прав, види володіння, відшкодування власнику нерухомості поліпшень, зроблених за час здійснення володіння, захист прав володільця, основи припинення володіння, які містяться в Цивільному кодексі Перу 1984 р., мають регулююче значення для трансформації земельної власності в умовах реалізації програм радикальної земельної реформи. Особливу роль для визначення цивільно-правового режиму земельної власності відіграють ті положення Цивільного кодексу (статті 923, 925), що забезпечують поєднання приватних і суспільних інтересів громадян і юридичних осіб у земельних відносинах, закріплюють соціальні функції земельної власності, встановлюють обмеження права власності з урахуванням суспільної необхідності або суспільної корисності. Саме цим мотивом пояснюється наявність у Цивільному кодексі Перу, що закріплює концепцію обмеження власності в більш чіткій, у порівнянні з конституцією, формі, законоположень про служіння земельної власності соціальному інтересу.

Самостійну групу джерел права, що регулюють перетворення земельної власності в країнах Латинської Америки, складають нормативно-правові акти про земельні і аграрні реформи. Законодавець при виданні таких комплексних нормативно-правових актів, що складають каркас правової інфраструктури ринку, пов'язаний загальними конституційними положеннями, що закріплюють конституційні гарантії права приватної власності селян на землю, соціальні функції земельної власності, основні економічні права і свободи громадян, у тому числі й такі як свобода підприємницької діяльності, свобода договору, право на вибір роду занять і професій тощо Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Семчика і П.Ф. Кулинича. К.: Видавничий Дім “Ін. Юре”, 2001. - 424 с..

Класичним прикладом еволюційного перетворення земельної власності є законодавство про земельну й аграрну реформи Мексики, початок формування якого поклала Мексиканська революція 1910-1917 рр. На базі ст. 27 Конституції Мексики 1916 р., що оголосила про повернення індійським общинам (ехідо) земель, вилучених у них у другій половині XIX ст., склалися організаційні структури колективного підприємництва, засновані на власності ехідо. Останні багато в чому нагадують російську общину кінця XIX -- початку XX ст., а також колективні господарства радянського періоду 30-80-х років. Як економічна база ехідо виступають ацтекські «кальпуллі» і комунальна земельна власність, відома за свідченням проф. Альберто Балларіна Марчіалла також іспанському законодавству.

У іспанській і мексиканській юридичній літературі поширеним є погляд, відповідно до якого ехідо трактується як державна організація і тому вона не може бути визнана повним власником землі в юридичному смислі. Висловлюється і протилежна думка, відповідно до якої ехідо трактується як самостійна організаційно-правова форма підприємництва в сільському господарстві. Відповідно до цього в даній системі суб'єктів права власності на земельну ділянку визнається ехідо або місцевий колектив. Говорячи про право земельної власності ехідо, необхідно відзначити ще одну важливу особливість ехідо в економічній системі сільського господарства Мексики. Вона полягає в тому, що земельні відносини усередині ехідо розглядаються як відносини між власником земельної ділянки, у ролі якого виступає ехідо, і ехідотаріями-користувачами земельної ділянки, наділеними лише правом користування і розпорядження землею.

Ця традиційна схема відносин земельної власності зазнала кардинальних змін в 1991 р. після внесення змін у ст. 27 Конституції Мексики, що регулює питання землекористування і землеволодіння. З прийняттям у 1992 р. Аграрного закону, що проголосив ехідо і їхніх членів повними власниками землі, нова система приватного підприємництва селян одержала більш потужний імпульс і розвиток на основі рівноправного існування конкуренції і співробітництва усіх форм власності і господарювання, включаючи, звичайно, і власність ехідо.

Трансформація ехідо знайшла свій відбиток у наданні селянам-ехі-дотаріям права самостійно здійснювати повноваження щодо володіння, користування і розпорядження землею. Аграрний Закон 1992 р. установлює, що ехідотарії ведуть на ній самостійне господарство, передають у тимчасове користування, оренду іншим членам цього ехідо або третім особам, не питаючи дозволу на це ні загальних зборів, ні якогось адміністративного органу. Ехідотарії можуть також продати право володіння своєю ділянкою землі іншому члену ехідо або сусіднього господарства. Продаж особистої парцели не означає позбавлення членства в ехідо Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Семчика і П.Ф. Кулинича. К.: Видавничий Дім “Ін. Юре”, 2001. - 424 с.. Закон забороняє використовувати індивідуальні земельні ділянки для суспільних потреб. Права ехідотаріїв на свої ділянки засвідчуються відповідними земельно-правовими документами. Після повного, розмежування суспільних і індивідуальних ділянок землі загальні збори вправі прийняти рішення про передачу парцели у повну власність їх власників.

Нині приблизно 2/3 ехідальних земель відносяться до колективної власності, 1/3 -- до індивідуальної, яка, на думку мексиканських спеціалістів, повинна трансформуватись у приватну власність.

Законодавець передбачає три варіанти перетворення аграрних відносин у ехідо. Суть першого варіанту полягає у консолідації старої ехідальної організації. При цьому припускаються різні форми організації праці: поділ обов'язків у межах колективу в цілому або поділ робітників на самостійні виробничі ланки.

Суть другого варіанта перетворення аграрних відносин полягає в напівприватизації, наділенні більш широкими земельними правами ехідатаріїв без зміни ехідальної власності на парцели, стимулюванні індивідуальної і колективної господарської ініціативи, перерозподілі парцел. Напівприватизація здійснюється при вільному продажі сертифікатів на володіння землею в межах конкретної ехідальної організації. Найчастіше продаж сертифікатів мотивується необхідністю вирішити багато проблем, пов'язаних із правовим забезпеченням раціонального використання землі, легалізацією тих прихованих процесів соціального розшарування, що відбувалися раніше. Щоб уникнути надмірної концентрації землі в одних руках, Аграрний Закон 1992 р. установлює ліміт приватного володіння в 5 % від загальної площі ехідо.

Суть третього варіанта перетворення земельних відносин полягає в повній приватизації ехідо. У цьому випадку провадиться передача всієї ехідальної землі в приватну власність селян, здійснюється поділ цієї землі на індивідуальні ділянки. Повна приватизація потребує ліквідації ехідо, що провадиться на основі рішення загальних зборів членів ехідальної організації.

На основі проведеного аналізу можна дійти висновку про те, що в економічній сфері Мексика здійснила аграрні перетворення, необхідні для формування ринкової аграрної економіки. Це стосується законодавства про ехідо, інтегрованого в Аграрний Закон 1992 р., диференціації правового режиму ехідальних земель, правових заходів, що закріплюють радикальну зміну структури сільського господарства, законодавства про приватизацію землі та формування земельного ринку.

Висновок

Мільйони людей, які живуть майже в двох десятках країн Східної та Центральної Європи, звільнившись від комуністичних режимів, стали господарями своєї долі. Народи в цих країнах зараз можуть визначати стратегію розвитку відносин власності, проведення земельної реформи, шляхом закріплення нових положень в Конституції та шляхом прийняття законів, в основу яких покладений принцип: "держава для людини, а не людина - для держави”. На хвилі цих перетворень багато держав, які отримали шанс змінити організацію земельних відносин в державі, розв'язують свої проблеми у проведенні земельної реформи та регулюванні земельних відносин із застосуванням відповідних форм і процедур. Проаналізувавши здобутки у проведенні земельної реформи та регулюванні земельних відносин, досягнутих у зарубіжних країнах, ми з'ясували, що держави Східної Європи, вирішують подібні до наших або аналогічні проблеми. Обізнаність із практикою цих країн, які пройшли вже цей шлях чи зараз знаходяться в аналогічному становищі і шукають шляхи подолання існуючих проблем, та аналіз моделей реформування сільського господарства та земельних відносин в цих країнах, дали змогу прогнозувати перспективи розвитку земельних відносин в нашій країні. Модель реформування сільського господарства в Україні, яка закріплена в національному законодавстві, заснована на розумінні того, що колишні ідеологічні постулати (націоналізація землі, монополія державної власності на землю, безальтернативність колективних форм господарювання, централізована система адміністративно-командного управління сільським господарством), на яких базувався раніше земельний устрій як України, так і східноєвропейських країн, несумісний із ринковою економікою. Це стало спонукальним мотивом для радикальної зміни системи землеволодіння, пов'язаної з відновленням і оновленням права приватної власності на землю, що відкрила найбільш швидкий шлях входження сільського господарства в ринкову економіку через розвиток приватних підприємницьких структур у сфері агробізнесу, заохочення різних самоорганізацій нових земельних власників і акціонування державних сільськогосподарських підприємств.

Розвиток земельного законодавства України відбувається у напрямку, пов'язаному з приватизацією земельної власності, перерозподілом державного земельного фонду, акціонуванням державних і паюванням колективних сільськогосподарських підприємств, формуванням приватнопідприємницьких структур у сфері агробізнесу, створенням ринкового механізму управління земельними ресурсами.

Досвід держав Східної Європи дозволяє уникнути багатьох помилок при плануванні земельної реформи в Україні та розвитку процесів по переведенню українського сільського господарства на ринкову основу, так як наші держави зустрічаються з одними й тими ж труднощами і перешкодами.

Щодо аналізу земельного законодавства Китаю то він показує, що китайський законодавець відмовився від приватизації землі в будь-якій формі, висуваючи на перший план збереження колективної власності на землю як основу для всебічного, раціонального й ефективного використання земельних ресурсів у рамках ринкових аграрних відносин, що розвиваються, тобто законодавець Китаю не пішов по шляху скасування монополії державної власності на землю, зміцнення приватного землеволодіння, поступового формування земельного ринку, розвитку підприємливості і підприємництва, ринкових зв'язків сільського господарства на відміну від законодавця України та східноєвропейських країн. Мексика ж, напроти, в економічній сфері здійснила аграрні перетворення, необхідні для формування ринкової аграрної економіки. У ряді латиноамериканських країн положення про реформування земельної власності зведені в ранг конституційних норм, що забезпечують конституційні гарантії права приватної власності селян на землю, соціальні функції земельної власності. На конституційному рівні зазначені і багато інших питань реформування структури існуючої земельної власності.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28.09.1996 // Відомості Верховної Ради України. - 1996. № 30. - ст. 141;

2. Земельний кодекс України //Урядовий кур'єр.-2001. -№ 211- 212.- 15 листоп.

3. Конституція Болгарії;

4. Конституція Бразилії;

5. Конституція Венесуели;

6. Конституція Китаю;

7. Конституція Колумбії;

8. Конституція Мексики;

9. Конституція Перу;

10. Конституція Словаччини;

11. Конституція Угорської Республіки;

12. Конституція Чехії;

13. Вестник федерального законодательства ФРГ, ч. 1. - № 40. - Ст. 1418;

14. Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Семчика і П.Ф. Кулинича. К.: Видавничий Дім “Ін. Юре”, 2001. - 424 с;

15. Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Головатий. - К.: Укр. Правн. Фундація. Вид-во „Право”, 1996. - 544 с;

16. Сельскохозяйственная кооперация. Теория, мировой опыт, проблемы возрождения в России. М., 1997. -- С.191;

17. Ташебергер Т. Приватизация в сельском хозяйстве Германии. Дорога к собственному предприятию. Новое сельское хозяйство. - 1998. - № 2. - С 14.