Вступ

Здійснення земельної реформи, перехід до ринкових умов господарювання на землі, законодавче закріплення різних форм власності на землю і розширення можливостей використання земельних ресурсів на підставі права власності значно звузили сферу застосування права землекористування. Але воно не втратило свого значення як передбачений законом спосіб добування корисних властивостей землі. Право землекористування в оновленому вигляді дістало закріплення в новому ЗК й успішно застосовується у сфері регулювання земельних відносин.

Право землекористування виступає як інститут права. Водночас право землекористування виступає як правомочність фізичної або юридичної особи щодо користування земельною ділянкою і є правовідношенням, що виникає у процесі використання земельних ресурсів. Воно дає його володарю можливість добування корисних властивостей конкретної земельної ділянки. Як правовідношення це право включає сукупність прав і обов'язків, пов'язаних зі здійсненням землекористування. Отже, право землекористування має комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і об'єднує їх у земельно-правовий інститут, а також охоплює правомочності суб'єктів -- користувачів конкретних земельних ділянок та регламентує права й обов'язки землекористувачів, які реалізуються у правовідносинах.

Право землекористування як важливий правовий інститут правомочності землекористувача і земельного правовідношення грунтується на фундаментальних конституційних положеннях та вимогах земельного законодавства. Йому притаманні певні принципи як основні засади його правового регулювання. Вони відображені у загальних принципах земельного законодавства, передбачених ст. 5 ЗК, закріплені в його нормах, присвячених правовому регулюванню використання окремих категорій земель, є складовою частиною змісту прав і обов'язків землекористувачів тощо.

Так вибір теми курсової роботи зумовлено її актуальністю на сьогоднішній день, оскільки все більше виникає відносин в суспільстві, які регулюються нормами земельного права, а також змінюється нормативне регулювання земельних відносин.

Розгляд питання права спеціального землекористування, зокрема поняття поняття і зміст права спеціального землекористуваня, суб'єкти і об'єкти права спеціального землекористування, його види тощо проводився у пряцях таких дослідників як Андрейцев В.І., Баб'як О.С., Біленчук П.Д., Боголюбов С.А., Бринчук М.М., Дмитренко І.А., Колбасов О.С., Малишко М.І., Тищенко П.В., Чирва Ю.О., Янчук В.З. та інших.

Завданнями нашого дослідження стали: розкриття поняття спеціального права землекористування та відмінність від загального права землекористування, проаналізувати права і обов'язки землекористувачів, проаналізувати спеціальне землекористування водним і лісовим фондом.

Метою дослідження є вивчення матеріалів даної теми, опрацювання нормативно-правової бази, яка є безпосередньо об'єктом дослідження, з'ясування основних проблем та внесення пропозицій по їх усуненню.

При написанні курсової роботи використовувалися порівняльно - правовий, формально - логічний, системного підходу, структурно - функціональний та інші методи дослідження.

Розділ 1. Загальна характеристика права спеціального землекористування

1.1 Поняття права спеціального землекористування та його відмінність від загального землекористування

Перехід до ринкових умов господарювання на землі в процесі здійснення сучасної земельної реформи та законодавче закріплення різних форм власності на землю істотно впливає на сферу застосування спеціального землекористування.

Використання земель здійснюється як власниками земельних ділянок, так і землекористувачами. У першому випадку правовою формою такої експлуатації земель виступає право власності на земельні ділянки, у другому -- право землекористування. Тищенко П.В. Екологічне право. - К: НОРМА. - 1999 р. - с. 213.

Право землекористування прийнято розглядати в різних аспектах. Як правовий інститут право землекористування являє собою сукупність однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виникнення, здійснення, зміни та припинення права на використання земельних ресурсів. Право землекористування як суб'єктивне право становить забезпечену і гарантовану державою правову можливість конкретної особи добувати у встановленому порядку корисні властивості землі. Сутність права землекористування як правовідносин, які виникають у процесі використання земельних ресурсів, полягає в тому, що вони включають сукупність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування.

Право землекористування як правовий інститут в оновленому вигляді закріплено чинним Земельним кодексом. Цей інститут є похідним від інституту права власності на землю.

Крім того, сам характер використання землі значною мірою визначається правом власності на землю.

Як відомо, власник земельної ділянки має право визначати її юридичну долю чи організувати її використання згідно з цільовим призначенням та отримувати доходи. З урахуванням принципу обов'язкового використання всіх земельних ділянок, крім тих, що перебувають, наприклад, у стані рекультивації чи консервації, власник сам безпосередньо використовує земельну ділянку або передає її у користування (у тому числі і на умовах оренди) іншій особі -- землекористувачеві. В останньому випадку до землекористувача переходять дві правомочності власника земельної ділянки -- право володіння та право користування цією ділянкою.

З точки зору строків традиційно розрізнялося постійне та тимчасове землекористування. Чинне земельне законодавство не передбачає строкового, тобто тимчасового використання землі. Разом з тим, відповідно до Перехідних положень ЗК України суб'єкти, які одержали земельні ділянки у тимчасове користування до введення в дію Земельного кодексу, тимчасово зберігають право на ці ділянки. Семчук В.І., Килинич П.Ф. Земельне право: Підручник. - с.149.

Порад з постійним землекористуванням, законодавства регламентує використання землі на умовах оренди -- строкове платне володіння і користування землею на підставі договору. Постійним вважається землекористування без заздалегідь установленого строку. Окремі категорії постійних землекористувачів можуть здійснювати не тільки постійне, а водночас і орендне землевикористання. Така можливість передбачена ст. 34 Земельного кодексу, зокрема, для державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, які можуть орендувати земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб. Особливість постійного користування зазначених суб'єктів землями сільськогосподарського призначення полягає в тому, що вони можуть бути приватизовані у порядку, встановленому ст. 25 ЗК України. Земельний кодекс України від 15.10.2001. // Урядовий Кур'єр. - 2001, 15 листопада.

Згідно з чинним Земельним кодексом України сфера поширення постійного землекористування істотно обмежена. Воно може здійснюватися лише на землях, що належать до державної або комунальної власності, і стосується лише певної категорії суб'єктів.

Спеціальне право землекористування відрізняється від загального права землекористування. Спеціальне право землекористування є платним. Загальне ж землекористування здійснюється безоплатно. Для здійснення спеціального землекористування необхідно мати дозвіл, який видається спеціально уповноваженим органом.

Тобто, спеціальне землекористування має свої особливості.

1.2 Суб'єкти і об'єкти права спеціального землекористування

Суб'єктами права спеціального землекористування є юридичні особи, які у встановленому законом порядку набули цього права для досягнення відповідних цілей і мають у зв'язку з цим певні земельні права та обов'язки. Відповідно до ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою можуть здійснювати лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. До складу виключного кола суб'єктів, які можуть набувати права постійного користування земельною ділянкою, закон відносить лише деякі види юридичних осіб, які належать до юридичних осіб публічного права. Земельний кодекс України від 15.10.2001. // Урядовий Кур'єр. - 2001, 15 листопада.

Юридичною особою новий Цивільний кодекс України (ст. 50) вважає організацію, створену і зареєстровану у встановленому законом порядку. Серед юридичних осіб залежно під порядку їх створення закон розрізняє юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Останні можуть набувати статусу постійних землекористувачів. Вони створюються розпорядчими актами Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Створені розпорядчим способом юридичні особи, як постійні землекористувачі, функціонують для здійснення завдань публічного характеру. Цивільний Кодекс України від 01.01.2003 р. // Голос України. - 2003.- 12 березня, ст.10.

Порядок створення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюють Конституція України та закон.

Держава та територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (наприклад, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я). При цьому держана, створюючи конкретну юридичну особу (державне підприємство), закріплює за нею майно на праві повного господарського відання, а за державною установою (організацією) -- на праві оперативного управління. Андрейцев В.І. Екологічне право. Особлива частина. К:Видавництво “Істина”. - 2001 р. с. 289.

Передбачена законом можливість підприємств, установ та організацій виступати як самостійний суб'єкт спеціального землекористування являє собою їх земельну правоздатність. Така правоздатність завжди відповідає цілям та завданням діяльності юридичної особи, які закріплені в статутних документах. Деякі юридичні особи, зокрема державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи та організації, обов'язково виступають носіями прав та обов'язків щодо постійного використання землі. Можливе функціонування і інших державних чи комунальних юридичних осіб, діяльність яких не пов'язана з використанням земель, тобто вони не наділяються земельною правоздатністю.

Поняття земельної правоздатності застосовується лише до суб'єктів, які здійснюють землекористування. Правомочності різних державних органів та органів місцевого самоврядування щодо розпорядження, управління землею, регулювання земельних відносин випливають з компетенції цих органів, якою вони наділені державою. Разом з тим, не виключається ситуація, коли в одній особі уособлюються і органи, які здійснюють управління землею, і постійні землекористувачі.

Юридичні особи, які володіють земельною правоздатністю, завжди дієздатні, тобто вони здатні своїми діями набувати і здійснювати права та обов'язки у галузі землекористування. Земельна праводієздатність може бути притаманна лише самостійно оформленим як єдине ціле юридичним особам, а не їх структурним підрозділам. Юридичні особи, що володіють земельною праводієздатністю, набувають статусу суб'єктів постійного землекористування з моменту надання їм земельної ділянки.

Серед суб'єктів спеціального землекористування розрізняють сільськогосподарські та несільськогосподарські державні і комунальні підприємства, установи та організації. Першим надаються земельні ділянки у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей, та ведення товарного сільськогосподарського виробництва (ст. 24 ЗК), другим -- для здійснення відповідної несільськогосподарської діяльності (ст. 65 ЗК). Земельний Кодекс України від 15.10.2001. - // Урядовий Кур'єр. - 2001, 15 листопада.

Набуття права постійного користування земельною ділянкою лише підприємствами, установами та організаціями, що належать до державної або комунальної власності, фактично означає, що іноземні юридичні особи не можуть виступати постійними землекористувачами. Вони мають право використовувати відповідні земельні ділянки на умовах оренди або на титулі приватної власності.

Об'єктом права спеціального землекористування є певна індивідуально визначена і юридично відокремлена земельна ділянка (або її частина), яка перебуває у державній або комунальній власності, що закріплена за конкретним державним або комунальним підприємством, установою чи організацією для використання згідно з її цільовим призначенням. Саме з приводу цієї ділянки виникають і здійснюються відповідні земельні правовідносини як форма реалізації суб'єктивного права, а також відповідні повноваження постійного землекористувача: право володіння та право користування земельною ділянкою, а іноді й внутрішньогосподарського управління нею. Отже, таким суб'єктом є земельна ділянка із земель державної або колективної власності, місцерозташування і межі якої визначаються на місцевості з урахуванням її розміру.

Закон не виключає можливості використання однією юридичною особою кількох земельних ділянок різного цільового призначення. У деяких випадках право постійного користування певними земельними ділянками може бути пов'язане з необхідністю надання одній юридичній особі двох або більше різних природних об'єктів. Наприклад, для розробки родовищ корисних копалин гірничодобувним підприємствам надаються у користування не тільки ділянки надр у межах гірничих відводів, а й відповідні земельні ділянки, необхідні для експлуатації надр.

1.3 Права та обов'язки землекористувачів

Здійснення суб'єктивного права постійного землекористування, яке виникло у встановленому порядку, допускає реалізацію належних конкретному землекористувачеві його земельних прав і додержання ним покладених на нього обов'язків згідно з правовими приписами і правилами.

Комплекс прав та обов'язків постійних землекористувачів досить широкий і різноманітний. Але кожному з них належить право володіння і право користування, а іноді і право внутрішньогосподарського управління відведеною земельною ділянкою. Бринчук М.М. Экологическое право. - М. - 1998 г. - с. 214.

Право володіння земельною ділянкою землекористувачем -- це юридично забезпечена можливість утримувати її як свою власну (наприклад, забороняти доступ на земельну ділянку інших осіб).

Право користування земельною ділянкою -- це юридично забезпечена можливість суб'єкта здійснювати господарське та інше безпосереднє використання земельної ділянки з метою отримання доходів та інших благ матеріального та нематеріального характеру від корисних властивостей землі.

Користування наданою земельною ділянкою -- не тільки право, а й обов'язок землекористувача. При цьому він повинен забезпечувати використання землі за цільовим призначенням. Якщо землекористувач не виконує цей обов'язок, то для нього наставатимуть негативні наслідки.

Згідно зі ст. 95 ЗК України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію: використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі: на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі споруди. В одних випадках зазначені права зумовлені основною метою землекористування, в інших -- сприяють тією чи іншою мірою її досягненню. Крім того, слід мати на увазі, що по-перше, не кожному землекористувачеві належать всі без винятку права: по-друге, право на використання, наприклад, торфу, лісових угідь, водних об'єктів та ін., які розташовані у межах земельної ділянки, не входить до змісту власне права землекористування, оскільки воно існує щодо інших об'єктів природи, а не землі.

Наведений перелік прав землекористувачів не є вичерпним. Він може уточнюватися з точки зору як розширення, так і обмеження приписами спеціальних законів, які регламентують діяльність цих суб'єктів.

Усю сукупність закріплених законом прав землекористувачів з урахуванням їх змісту можна поділити на дві групи -- права у сфері ефективного використання земельних ділянок і права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав. Семчук В.І., Килинич П.Ф. Земельне право: Підручник. - с. 152.

До першої групи прав належать: самостійне господарювання на землі, використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоширених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єктів, а також інших корисних властивостей землі. Другу групу прав постійних землекористувачів становлять такі права: власності на посіви і насадження, сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд.

Сутність права самостійного господарювання на землі полягає в тому, що конкретний землекористувач за своїм волевиявленням, самостійно визначає напрями своєї виробничої та іншої діяльності, спосіб використання земельної ділянки в межах її цільового призначення та умов надання земельної ділянки. Право землекористувача використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопощирені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі полягає в тому, що відповідно до Кодексу України про надра (ст 23) він у межах наданої йому земельної ділянки має право без отримання спеціального дозволу (ліцензії) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф. За умови розміщення на земельних ділянках постійних землекористувачів лісових угідь та водних об'єктів вони мають право користуватися земельними ділянками лісового та водного фондів згідно з лісовим та водним законодавством.

Право землекористувачів на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом, означає, що перелік таких випадків має бути визначений тільки законом. За ст. 156 ЗК України землекористувачі мають таке право, зокрема при вилученні сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом, тимчасовому зайнятті сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання; неодержанні доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки та ін.

Розділ 2. Види права спеціального землекористування

2.1 Оренда землі

Орендне землекористування є дещо новим, але достатньо розвинутим правовим інститутом земельного права. Земельно-правовими актами 30-х років минулого сторіччя оренда сільськогосподарських земель була заборонена. А з набранням чинності ЗК 1970 р. це положення було поширено на усі землі. Однак перебудова економічних відносин, яка почалася ще у радянський період, і здійснення аграрно-земельної реформи у незалежній Україні відновили орендне землекористування і надали йому нового правового змісту. Берлач П. Організаційно-правові проблеми становлення орендних земельних відносин в Україні. // Право України. - 1999. - №2. - ст. 45.

Згідно з ч. 1 ст. 93 ЗК право оренди земельної ділянки -- це засноване на договорі строкове платне володіння і користування ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. У цьому законодавчому визначенні наведені найважливіші складові оренди землі -- виділення ділянки як об'єкта оренди, договірні підстави виникнення розглядуваного права, визначення терміну дії оренди та її платний характер, належність орендареві лише правомочностей володіння і користування земельною ділянкою, її надання для здійснення певних видів діяльності. Земельний Кодекс України від 15.10.2001. - // Урядовий Кур'єр. - 2001, 15 листопада.

Проте зазначена стаття, спеціально присвячена оренді землі, є єдиною в земельному законі. У ній лише в загальному виді визначені умови орендного землекористування. Більш детально відносини, пов'язані з орендою земельних ділянок, регулюються законом, що прямо передбачено ч. 6 ст. 93 ЗК. Таким законом є Закон “Про оренду землі”. Тому орендне використання земельних ділянок треба розглядати у контексті положень цього Закону.

Відповідно до ст. 4 Закону “Про оренду землі” об'єктами оренди є земельні ділянки, що знаходяться у власності громадян та юридичних осіб України, територіальних громад сіл, селищ та міст (комунальній власності) і держави. З цього випливає, що об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки усіх суб'єктів права земельної власності. Тому немає будь-яких обмежень для їх надання в оренду. Важливо лише те, щоб ці ділянки належали на праві власності певним її суб'єктам. Закон України “Про оренду землі” від 06.10.1998 р. із змінами і доповненнями від 02.10.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №46-47. - ст.280.

Об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки з насадженнями, будівлями, спорудами і водоймами, які розташовані на них, якщо це передбачено договором. Безумовно, будівлі та споруди можуть бути самостійними об'єктами орендних відносин як майно або майновий комплекс. Проте у даному разі йдеться про земельну ділянку як єдиний об'єкт оренди, що включає будівлі та споруди, на якому останні не є самостійними об'єктами, а орендуються разом із ділянкою. Складнішою є справа з орендою земельних ділянок з водоймами або лісоділянками. Незважаючи на пріоритетність положень земельного закону, у цьому разі все ж таки треба враховувати ознаки водойм і лісоділянок як самостійних об'єктів права, визначені водним та лісовим законодавством.

Не менш складною з точки зору правової бездоганності орендних відносин є оренда земельної частки (паю), оскільки за суто юридичними вимогами закону вона не належить на праві власності громадянам-орендодавцям. Тому ч. 3 ст. 4 Закону “Про оренду землі” передбачає, що при передачі в оренду земельних ділянок громадянами, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному сільськогосподарському підприємстві, місце їх розташування визначається з урахуванням вимог раціональної організації території та компактності землекористування відповідно до спеціальних землевпорядних проектів, які затверджуються загальними зборами членів сільськогосподарського підприємства або зборами уповноважених, а в акціонерних товариствах -- загальними зборами. Нині аналогічне становище складається з земельними частками (паями) громадян при приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств згідно з вимогами ст. 25 ЗК до оформлення на них права приватної власності.

Суб'єктами орендних відносин, пов'язаних з використанням земельних ділянок, є орендодавці та орендарі. Згідно з ч. 5 ст. 93 ЗК орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. А відповідно до ст. 5 Закону “Про оренду землі” ними є громадяни та юридичні особи України, у власності яких знаходяться земельні ділянки. Орендодавцями ділянок, що знаходяться у комунальній власності, є органи місцевого самоврядування: сільські, селищні та міські ради, а тих, які є у державній власності, -- районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України у межах їх повноважень. Рішення про надання в оренду земельних ділянок зазначені органи приймають після узгодження цього питання на сесіях відповідних рад. Земельний кодекс України від 15.10.2001. // Урядовий Кур'єр. - 2001, 15 листопада.

У цілому наведений у Законі “Про оренду землі” перелік суб'єктів -- орендодавців земельних ділянок відповідає переліку ЗК. Проте треба зазначити, що якщо громадяни та юридичні особи самостійно вирішують питання надання земельних ділянок в оренду на підставі договору, то надання в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішень відповідних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. З цього випливає, що в останньому випадку підставою виникнення орендних земельних відносин є рішення компетентного органу, а договір є засобом його реалізації. Погрібний О.О., Каракаш І.І. Земельне право України. - К. - “Істина”. - 2003. - ст.103.

Згідно з ч. 2 ст. 93 ЗК земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. Отже, усі перелічені суб'єкти права визнаються орендарями земельних ділянок. У зв'язку з цим перелік суб'єктів -- орендарів землі, закріплений у ст. 6 Закону “Про оренду землі”, втратив своє значення. Водночас ч. 3 цієї статті, в якій зазначено, що орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути юридичні особи, установчими документами яких передбачено ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві, зберігає свою силу.

Використання орендованих земельних ділянок здійснюється на підставі договору, який укладається між орендодавцем та орендарем. Відповідно до ст. 12 Закону “Про оренду землі” договір оренди землі -- це угода сторін про взаємні зобов'язання, згідно з якими орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк. У Законі визначені умови та порядок укладання договору оренди земельної ділянки, а також інші вимоги, без яких він не може мати юридичної сили. Закон України “Про оренду землі” від 06.10.1998 р. із змінами і доповненнями від 02.10.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №46-47. - ст.280.

У договорі оренди обов'язково має бути зазначено: об'єкт оренди з визначенням місця його розташування та розміру; термін дії договору; розмір та форма орендної плати, терміни та порядок її внесення і перегляду; основне цільове призначення, умови використання і збереження якості землі; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві, обмеження щодо її використання; покладання на одну зі сторін ризику випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди або його частини; відповідальність сторін. За згодою сторін у ньому можуть бути наведені й інші дані, наприклад, про стан землі, порядок виконання сторонами зобов'язань, застереження щодо обставин, за яких до нього мають вноситись зміни, тощо. При цьому як істотні, так і додаткові умови договору не повинні суперечити вимогам закону. Однак відсутність хоча б однієї з істотних умов є підставою для відмови у державній реєстрації договору або визнання його у встановленому законом порядку недійсним.

У Законі “Про оренду землі” закріплені й вимоги до оформлення договору оренди. Так, відповідно до ст. 13 він має укладатися у письмовій формі та посвідчуватися нотаріально за місцезнаходженням земельної ділянки. Договір, укладений на строк до п'яти років, підлягає нотаріальному посвідченню за бажанням однієї з сторін, а той, який укладено на термін більше п'яти років -- в обов'язковому порядку. Невід'ємною частиною договору є план (схема) земельної ділянки. Закон передбачає також порядок укладання договору, який набуває чинності після його підписання сторонами та здійснення державної реєстрації.

Орендне землекористування може бути короткостроковим і довгостроковим. Згідно з ч. 3 ст. 93 ЗК короткострокова оренда не може перевищувати п'яти років, а довгострокова -- 50. Водночас у межах цих термінів Закон допускає можливість укладання договору, термін дії якого обумовлюється певними умовами. До них можна віднести, наприклад, завершення виконання необхідного обсягу господарських робіт, закінчення будівництва, капітального ремонту або реконструкції жилих будинків та виробничих споруд тощо. Земельний Кодекс України від 15.10.2001. - // Урядовий Кур'єр. - 2001, 15 листопада.

Орендне землекористування як спеціальний вид використання земельних ресурсів є платним. Відповідно до ч. 2 ст. 206 ЗК плата за землю справляється згідно з законом. Таким законом є Закон “Про плату за землю” Закон України “Про плату за землю” від 19.09.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №45. - ст. 238., відповідно до якого ця плата здійснюється у вигляді земельного податку або орендної плати. Однак для внесення плати за орендовані земельні ділянки цим Законом передбачено виняток, згідно з яким її розмір регулюється Законом “Про оренду землі”.

У ст. 19 Закону “Про оренду землі” плата за земельну ділянку визначається як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення плити встановлюються за угодою, сторін, що має діставати вияв у договорі оренди. У період дії останнього внесення орендної плати наперед допускається на строк не більше одного року. У разі визнання договору недійсним одержана орендодавцем за фактичний строк користування земельною ділянкою плата не повертається.

Закон передбачає і форми встановлення сторонами орендної плати. Вона може вноситись у грошовій (залежно від оцінки вартості землі), натуральній (надання орендарем орендодавцеві певної кількості або частини продукції, одержаної від використання ділянки) та у відробітковій (надання орендарем певних послуг орендодавцеві) формах. Закон допускає поєднання зазначених форм та закріплення у договорі інших форм плати. Однак орендна плата за земельні ділянки, що знаходяться у державній та комунальній власності, повинна вноситись лише у грошовій формі.

Оренді земельних ділянок приділено багато уваги у ЗК. Причому це стосується земель усіх категорій земельного фонду, незалежно від їх основного цільового призначення. Треба зазначити, що нині розвиток орендних відносин залежить не стільки від цього призначення, скільки від видів діяльності орендарів. Відповідно до Закону підставою надання земельної ділянки в оренду є насамперед здійснення підприємницької діяльності, наприклад, фермерського господарства, з використанням землі як засобу виробництва, здійснення різних видів будівництва з використанням земельних площ як просторового базису тощо. Малишко М.І. Екологічне право за редакцією В.З. Янчука. - К: “Видавничий Дім”. - 2001 р. - с. 298.

Законом передбачена можливість орендного землекористування й при здійсненні інших видів діяльності, зокрема ведення громадянами особистого селянського господарства або заняття садівництвом, обслуговування жилих будинків та гаражного будівництва. Непідприємницьке орендне землекористування може здійснюватися і юридичними особами, наприклад, державними підприємствами (при проведенні розвідувальних робіт), науковими установами (у дослідницьких цілях), комунальними підприємствами (при прокладанні комунікацій), приватними підприємствами (для благоустрою територій).

2.2 Спеціальне землекористування лісового фонду

Розрізняють загальне і спеціальне використання лісових ресурсів. На підставі загального використання цих ресурсів громадяни мають право вільно перебувати у лісах, безоплатно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби, крім випадків, передбачених законодавчими актами. Водночас вони зобов'язані виконувати вимоги пожежної безпеки користуватися згаданими вище лісовими ресурсами у строки, встановлені державними лісогосподарськими органами, і способами, які не заподіюють шкоди відтворенню цих ресурсів. Погрібний О.О., Каракаш І.І. Земельне право України. - К. - “Істина”. - 2003. - с. 327.

Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється у межах земельних ділянок лісового фонду, наданих з цією метою у користування. Земельна ділянка може надаватися одному або декільком тимчасовим лісокористувачам. При додержанні вимог законодавства України лісокористувачі мають право здійснювати такі види спеціального використання лісових ресурсів, як заготівля деревини під час рубок головного користування, живиці, другорядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, деревна зелень тощо), а також побічні лісові користування. Законодавством України можуть передбачатися й інші види спеціального використання лісових ресурсів.

Спеціальне використання лісових ресурсів на наданій земельній ділянці лісового фонду провадиться за лісорубним квитком (ордером) або за лісовим квитком.

Лісорубний квиток -- це документ, який дозволяє спеціальне використання лісових ресурсів державного або місцевого значення. Він видається на використання лісових ресурсів державного значення (заготівлю деревини при рубках головного користування та лісовідновних рубках і заготівлю живиці у лісах державної власності); використання лісових ресурсів місцевого значення (заготівлю деревини при рубках головного користування та лісовідновних рубках у лісах, що знаходяться у колективній і приватній власності, а також заготівлю другорядних лісових матеріалів); проведення рубок догляду за лісом, санітарних та інших рубок, пов'язаних з лісогосподарськими заходами і у випадках розчищення лісових земель у зв'язку з будівництвом гідровузлів, трубопроводів, шляхів тощо.

Лісорубний квиток видається лісокористувачам, яким земельні ділянки лісового фонду надані місцевими радами для спеціального використання лісових ресурсів. Лісокористувачі можуть використовувати відповідні площі лише для тих лісових користувань, на які їм видано дозвіл. Видача лісорубного квитка на використання лісових ресурсів державного значення здійснюється відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів України лімітів, розподілених обласними державними адміністраціями між лісо- користувачами. Видача лісорубного квитка на використання лісових ресурсів місцевого значення здійснюється на підставі лімітів, затверджених відповідними місцевими органами виконавчої влади та погодженими з органами лісового господарства і органами екології та природних ресурсів, які визначають розподіл цих лісових ресурсів між лісокористувачами. Баб”як О.С., Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України. - К: “Атіка”. - 2000 р. - с. 267.

Лісорубний квиток видається державними органами лісового господарства. Виданий квиток може бути скасований органом лісового господарства у випадках: закінчення строку лісокористування; ліквідації підприємства, установи, організації; вилучення земель у встановленому порядку; здійснення лісових користувань не у підповідності з вимогами, передбаченими в лісорубному квитку; замін лісосік; добровільної відмови від лісокористування та в інших випадках припинення права лісокористування; надходження вимоги від органів державного санітарного нагляду та інших, спеціально уповноважених органів державного контролю. Строк дії квитка встановлюється органом, який його видав, за погодженням з відповідною місцевою радаю. Лісорубний квиток видається на незначний (до 10 куб. метрів) відпуск деревини. Правом виписувати його наділені лісництва.

Лісовий квиток -- це спеціальний документ, яким дозволяється використання лісових ресурсів. Він видається на сінокосіння, випасання худоби, розміщення вуликів і пасік, заготівлю дикорослих плодів, ягід, грибів, горіхів, лікарських рослин і технічної сировини, лісової підстилки, тимчасового використання земель лісового фонду для сільськогосподарського виробництва, крім сільськогосподарських угідь, що входять до складу земель лісового фонду, а також на використання лісових ресурсів для потреб мисливських господарств, розміщення туристичних таборів, баз відпочинку та інших подібних об'єктів із спорудженням будівель некапітального типу строком до одного року. Лісовий кодекс України від 21.01. 1994. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - №17. - ст. 99.

Порядок обліку, зберігання, заповнення лісового квитка встановлюється спеціально уповноваженим органом у галузі ведення лісового господарства за погодженням зі спеціально уповноваженим органом у сфері екології та природних ресурсів і Мінфіном України. Відповідні площі земельних ділянок лісового фонду можуть надаватися лише для тих видів лісокористування, на які видано квиток. Лісовий квиток видається спеціально уповноваженим органом у галузі ведення лісового господарства України. Передача прав на нього від одного лісокористувача іншому може здійснюватися на підставі рішення органу, який затвердив розподіл лімітів використання нього ресурсу між користувачами.

Оформлення лісового квитка здійснюється у встановленому порядку до початку відповідних робіт. Квиток видається на підставі обгрунтованої заявки та лімітів використання лісових ресурсів місцевого значення, затверджених у встановленому порядку місцевою радою за погодженням з органами екології та природних ресурсів і органами лісового господарства. Строк дії лісового квитка встановлюється органом, який його видає, за погодженням з відповідною місцевою радою. Після закінчення строку складається акт про результати спеціального використання лісових ресурсні (акт огляду обсягів та місць спеціального використання лісових ресурсів), який підписується представниками власника, постійного користувача земель лісового фонду і заготівельника.

Заготівля деревини у порядку спеціального використання здійснюється під час рубок головного користування, що проводяться у стиглих деревостанах. У виняткових випадках ці рубки можуть провадитися у пристигаючих деревостанах лісів другої групи в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Деревина заготовлюється також під час рубок, пов'язаних з веденням лісового господарства (рубки догляду за лісом, санітарні рубки, рубки, пов'язані з реконструкцією малоцінних молодняків і похідних деревостанів, прокладанням просік, створенням протипожежних розривів тощо, лісовідновні рубки деревостанів, які втрачають захисні, водоохоронні та інші корисні властивості), і під час проведення інших рубок (розчищення земельних ділянок лісового фонду, покритих лісовою рослинністю, у зв'язку з будівництвом гідровузлів, трубопроводів, шляхів тощо). Види і способи рубок визначені ст. 53 Лісового кодексу, Правилами рубок, пов'язаних з веденням лісового господарства, та інших рубок, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1996 р. № 535. Правилами рубок, пов'язаних з веденням лісового господарства, та інших рубок, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1996 р. № 535. // Збірник постанов уряду. - 1996. - №23. - ст. 278.

Заготівля деревини під час проведення рубок головного користування, а також рубок, пов'язаних з веденням лісового господарства, здійснюється постійними лісокористувачами, а також тимчасовими лісокористувачами, яким у встановленому порядку надано право використання заготовленої при цьому деревини. Заготівля деревини під час проведення інших рубок на земельних ділянках лісового фонду, наданих для будівельних та інших робіт здійснюється тими юридичними і фізичними особами, яким відведені земельні ділянки лісового фонду для цих цілей, якщо в рішенні про надання ділянки не передбачене інше.

Планування і проведення заготівлі деревини у порядку рубок повного користування здійснюються у межах розрахункової лісосіки. Розрахункова лісосіка -- це щорічна норма заготівлі деревини у порядку рубок головного користування, що обчислюється під час лісовпорядкування і затверджується для кожного постійного лісокористувача окремо за групами порід у межах груп лісів, виходячи з принципів безперервності і невиснажливості використання лісових ресурсів. Заготівля деревини у порядку рубок головного користування в розмірах, які перевищують розрахункову лісосіку, забороняється.

Заготівля живиці здійснюється шляхом підсочки стиглих хвойних деревостанів, які після закінчення строків підсочки плануються до рубки, а також пристигаючих деревостанів, які до строку закінчення підсочки підлягатимуть рубці. До закінчення строків підсочки у хвойних деревостанах, призначених для заготівлі живині, рубки головного користування забороняються. Вирубування цих деревостанів до підсочки, а також дострокове вилучення їх з підсочки може допускатися, як виняток, з дозволу Держкомлісгоспу України. Правила заготівлі живиці, а також зони обов'язкової підсочки деревостанів визначаються Кабінетом Міністрів України.

Заготівля другорядних лісових матеріалів для промислової переробки, розвитку лісових промислів і задоволення потреб населення повинна здійснюватися без заподіяння шкоди лісу. Згідно зі ст. 14 Лісового кодексу до побічних лісових користувань належать: випасання худоби, розміщення пасік, заготівля сіна, деревних соків, збирання й заготівля дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини, лісової підстилки та очерету. Побічні лісові користування повинні здійснюватися без заподіяння шкоди лісу.

Земельні ділянки лісового фонду для заготівлі сіна і випасання худоби щорічно визначаються постійними лісокористувачами на на підставі матеріалів лісовпорядкування або спеціального обстеження. Розміщення пасік на цих ділянках здійснюється без права рубання дерев і чагарників, розчищення і розорювання ділянок і спорудження на них будівель капітального типу. Місця розміщення пасік визначаються з урахуванням умов ведення лісового господарства і спеціального використання лісових ресурсів. Погрібний О.О., Каракаш І.І. Земельне право України. - К. - “Істина”. - 2003. - с. 323.

Для заготівлі деревних соків використовуються спеціально створені для цієї мети насадження, а також деревостани, що підлягаютьрубці головного користування, не раніше ніж за 10 років до рубки, а деревостани, які підлягають рубкам, пов'язаним з веденням лісового господарства, та іншим рубкам -- за один рік до цього. Заготівля (збирання) дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини здійснюється способами і методами, які виключають виснаження лісових ресурсів і заподіяння шкоди лісовому господарству.

Збирання лісової підстилки допускається в окремих випадках у лісах другої групи на земельних ділянках лісового фонду, що визначаються постійними лісокористувачами, не частішу одного разу на п'ять років на одній і тій самій ділянці лісу. Заготівля очерету провадиться на земельних ділянках лісового фонду з урахуванням збереження сприятливих умов для життя диких тварин й інтересів охорони навколишнього природного середовища.

Загальне використання лісових ресурсів є безоплатним. Спеціальне використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливських господарств, у культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях і для здійснення науково-дослідних робіт є платним. Збір за спеціальне використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду є формою реалізації економіко-правових відносин між володільцями лісових ресурсів і земельних ділянок лісового фонду, яким надані в постійне або тимчасове користування (оренду) земельні ділянки лісового фонду. Плата стягується за встановленими таксами або у вигляді орендної плати чи доходу, одержаного від реалізації лісових ресурсів на конкурентних засадах.

Такси на лісові ресурси державного значення затверджуються Кабінетом Міністрів України, а такси (нормативи збору) на лісові ресурси місцевого значення -- Радою міністрів АРК, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями. У разі застосування конкурентних засад реалізації лісових ресурсів збір за них встановлюється не нижче діючих такс. Розмір орендної плати визначається за погодженням сторін у договорі оренди. Вона повинна бути не нижче встановлених такс.

2.3 Спеціальне землекористування водного фонду

Землі водного фонду можуть використовуватися землекористувачами на праві постійного користування. Відповідно до ч. 3 ст. 59 ЗК у постійне користування такі землі можуть надаватися за рішеням органів виконавчої влади або місцевого самоврядування лише державним водогосподарським організаціям для догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо. Земельний кодекс України від 15.10.2001. // Урядовий Кур'єр. - 2001, 15 листопада.

Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК право постійного користування земельною ділянкою -- це право володіння і користування ділянкою, які знаходиться у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Право постійного користування земельною ділянкою водного фонду набувають лише державні водогосподарські організації для досягнення визначених законодавцем цілей; догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів тощо. Усім іншим юридичним та фізичним особам землі водного фонду у постійне користування не надаються. Вони можуть користуватись землями цієї категорії лише на умовах оренди.

Право власності та право постійного користування земельною ділянкою водного фонду виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує це право, та його державної реєстрації. Право власності і право постійної користування землями водного фонду засвідчується державним актом, що видається і реєструється виконавчим органом сільської, селищної, міської ради, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем розташування земельної ділянки.

Органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передавати громадянам і юридичним особам на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота й острови для сінокосіння рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Відповідно до Закону “Про оренду землі” право оренди земельної ділянки -- це засноване на договорі строкове платне володіння і користування ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Орендарями земельних ділянок водного фонду можуть бути громадяни і юридичні особи України, іноземні громадяни та особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання й організації, а також іноземні держави, а орендодавцями -- власники таких ділянок або уповноважені ними особи.

Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами. Користування такими ділянками має здійснюватись з додержанням вимог щодо охорони річок і водойм від забруднення, засмічення, замулення, а також державних норм, правил і санітарних вимог.

Згідно зі ст. 2 Закону “Про плату за землю” Закон України “Про плату за землю” від 19.09.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - №45. - ст. 238 використання землі у нашій державі є платним. Однак це правило стосується лише спеціального використання земель усіх категорій, оскільки загальне землекористування здійснюється безоплатно. Плата за користування земельними ділянками водного фонду вноситься їх власниками чи користувачами (у тому числі й орендарями) у вигляді земельного податку або орендної плати. Податок справляється у розмірі 0,3 % від грошової оцінки площі ріллі по області.

Висновки

В даній роботі було проаналізовано право спеціального землекористування, його відмінність від права загального землекористування, види права спеціального землекористування.

Таким чином, зміст права власності, в тому числі й права власності на землю, складається з трьох правомочностей власника -- права володіння, права користування та права розпорядження. Інститут права землекористування є похідним від інституту права власності на землю.

Землекористування розглядають у земельному праві як правовий інститут, як правомочність фізичної або юридичної особи щодо користування земельною ділянкою і є правовідношенням, що виникає у процесі використання земельних ресурсів.

Отже, право землекористування має комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і об'єднує їх у земельно-правовий інститут, а також охоплює правомочності суб'єктів -- користувачів конкретних земельних ділянок та регламентує права й обов'язки землекористувачів, які реалізуються у правовідносинах.

Суб'єктами права спеціального землекористування може бути держава, територіальні громади, юридичні особи і особи без громадянства.

У правовому інституті землекористування в узагальненому вигляді відображені основні права й обов'язки землекористувачів, які мають свої особливості.

Розрізняють загальне і спеціальне право землекористування. За здійснення спеціального права землекористування встановлюється плата в розмірі, передбаченому законодавством. Загальне землекористування здійснюється безоплатно. Для здійснення спеціального права землекористування необхідно одержати дозвіл у встановленому законодавством порядку.

Виділяють також орендне землекористування. Договір оренди має свої реквізити, форму, особливості, які чітко регламентуються Законом України “Про оренду землі”.

Свої особливості має спеціальне землекористування водним та лісовим фондом, що розглянуто в даній курсовій роботі.

Отже, право спеціального землекористування є одним з видів землекористування.

Список використаної літератури

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії ВРУ 28.06.96 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - ст.141.

2. Лісовий кодекс України від 21.01. 1994. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - №17. - ст. 99.

3. Водний кодекс України від 06.06.1995. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - №24. - ст. 189.

4. Земельний кодекс України від 15.10.2001. // Урядовий Кур'єр. - 2001, 15 листопада.

5. Цивільний Кодекс України від 01.01.2003 р. // Голос України. - 2003.- 12 березня, ст.5-28.

6. Закон України “Про оренду землі” від 06.10.1998 р. із змінами і доповненнями від 02.10.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №46-47. - ст.280. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - №10. - ст. 102.

7. Закон України “Про плату за землю” від 19.09.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №45. - ст. 238.

8. Правилами рубок, пов'язаних з веденням лісового господарства, та інших рубок, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1996 р. № 535. // Збірник постанов уряду. - 1996. - №23. - ст. 278.