Із цих позицій сприятливість навколишнього природного середовища та в цілому довкілля доцільно вважати однією із змістовних ознак права на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, яке становить основу ширшої правової категорії -- права на екологічну безпеку громадян.

Саме така ідея легалізована в Декларації про державний суверенітет України від 6 липня 1990 року, відповідно до якої "Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молоде покоління" [1].

У цьому аспекті сприятливість навколишнього середовища може розглядатися як стан природного довкілля та місць перебування людини, які позитивно впливають на її життя та біологічні процеси, що сприяють розвитку і функціонуванню живих організмів у конкретній екологічній обстановці. Виходячи з вищезазначеного, безпечне довкілля має характеризуватися насамперед своєю сприятливістю для здоров'я і життя людини та громадянина. Відсутність цієї ознаки вказує на дискомфортність стану довкілля, і він може визнаватися таким, що містить елементи несприятливості, а відтак, небезпеки для основного носія цього суб'єктивного права -- людини і громадянина.

Певний інтерес для нашого дослідження становить і наукова доктрина "право на здорове навколишнє середовище". Адже оздоровлення, реабілітація навколишнього природного середовища -- актуальне завдання сьогодення для будь-якої держави. Не є винятком у цьому відношенні й Україна, яка зазнала екологічного лиха внаслідок Чорнобильської катастрофи та надзвичайних екологічних ситуацій, що час од часу виникають у регіонах нашої держави, справляючи негативний вплив на здоров'я і життя громадян.

Здорове навколишнє природне середовище має відносно самостійне значення як показник безпечності. Юридичні критерії такого стану довкілля законодавче не визначені, а тому вести мову про те, що вказане суб'єктивне право вже урегульовано, передчасно, оскільки відсутні механізми його реалізації, як і гарантії захисту на випадок порушення.

Реальний стан здорового навколишнього середовища характеризується переважно екологічними і соціально-медичними показниками, тобто сукупністю природних і соціально-природних факторів, які виключають настання будь-яких генетичних, психологічних, психічних, фізіологічних, патологічних та інших афектів у конкретних природно-соціальних умовах та часі життя людини.

Все це дозволяє говорити про доцільність проведення системи профілактичних заходів з метою забезпечення сталого здорового (чистого, незабрудненого) навколишнього середовища як важливої ознаки безпечного довкілля і передумови реалізації права на екологічну безпеку.

Такий підхід відповідає принципу, згідно з яким право громадян на екологічну безпеку тісно пов'язано із забезпеченням найважливішого соціального блага -- здоров'я і життя людини, які, як і сама людина, її честь, гідність, недоторканність і безпека, визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України).

Ця позиція певною мірою узгоджується з вимогою ст. 5 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" в тій частині, що здоров'я і життя людей підлягають державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки. Отже, для забезпечення здоров'я і життя людини необхідно, щоб природні умови, в яких проживає (перебуває) людина, були постійно сприятливими і здоровими та не викликали у неї різних негативних афектів, тобто вони мають характеризуватися екологічними і соціально-медичними показниками.

Разом з тим важливим чинником та ознакою безпечного навколишнього середовища має бути його якість, тобто такий стан довкілля, у якому наявні хімічні, фізичні, біологічні та інші елементи і суміші, що не порушують природного балансу фізичного зв'язку людини і довкілля, не знижують його природних можливостей до самовідновлення, і які не перевищують встановлені законодавством нормативи екологічної безпеки. Отже, якісний стан довкілля визначається нормативно-правовим порядком, на підставі якого суб'єктові, що здійснює екологічно небезпечну діяльність, доводяться конкретні показники і видається спеціальний дозвіл на здійснення такої діяльності, встановлюються відповідні зобов'язання щодо забезпечення права громадян на екологічну безпеку. Такий самий обов'язок покладається й на державу стосовно попередження проявів явищ стихії та забезпечення природної безпеки для громадян, що перебувають у межах кордону України.

Все це дає підстави стверджувати, що зазначене суб'єктивне право реалізується не в загальних правовідносинах, а в правовідносинах у сфері екологічної безпеки. У таких правовідносинах з однієї сторони, тобто суб'єктами, виступають громадяни як виключно уповноважені особи, яким корелюють особливі обов'язки зобов'язаних юридичних і фізичних осіб, які здійснюють екологічно небезпечну діяльність, та держави щодо забезпечення природної безпеки. Такі відносини мають абсолютний характер і посідають особливе місце у системі об'єктивно існуючого екологічного права та його складової -- права екологічної безпеки.

Із суб'єктивного погляду, можемо вести мову про те, що якість довкілля є не тільки важливою ознакою права на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, але й виступає юридичним критерієм і важливою правовою гарантією реалізації права на екологічну безпеку, яка визначається нормативами екологічної безпеки.

Закон "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року закріпив у системі екологічних нормативів такі групи нормативів екологічної безпеки:

а) граничне допустимі концентрації забруднювальних речовин у навколишньому природному середовищі;

б) граничне допустимі рівні акустичного, електромагнітного і радіаційного, іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє природне середовище;

в) гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування. [4]

Водний кодекс України від 6 червня 1995 року [15] встановлює такі нормативи екологічної безпеки водокористування, що деталізують положення вищенаведеного закону:

а) гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин у водних об'єктах, вода яких використовується для задоволення питних, господарсько-побутових та інших потреб населення;

б) гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин у водних об'єктах, вода яких використовується для потреб рибного господарства;

в) допустимі концентрації радіоактивних речовин у водних об'єктах, вода яких використовується для задоволення питних, господарсько-побутових та інших потреб населення.

У разі необхідності для вод, водних об'єктів, що їх застосовують для лікувальних, курортних, оздоровчих, рекреаційних та інших цілей, можуть в установленому порядку визначатися більш суворі нормативи екологічної безпеки водокористування.

Закон України "Про охорону атмосферного повітря" від 16 жовтня 1992 року [6] визначає такі нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря:

а) гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин у атмосферному повітрі для людей і об'єктів навколишнього природного середовища;

б) гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного та біологічного впливу на атмосферне повітря для людей і об'єктів навколишнього природного середовища.

Для окремих регіонів, як і в попередньому випадку, можуть встановлюватися більш суворі нормативи гранично допустимих концентрацій забруднювальних речовин та рівні інших шкідливих впливів на атмосферне повітря.

Саме нормативи екологічної безпеки містять кількісні та якісні показники; вони є тими юридичними фактами, які в конкретній екологічній ситуації визначають якість довкілля і посвідчують дотримання відповідними особами права громадян на екологічну безпеку, або в разі їх перевищення стають підставами для кваліфікації дій чи пасивної поведінки зобов'язаних осіб як відповідних правопорушень у сфері екологічної безпеки та порушення відповідного суб'єктивного права людини і громадянина.

Висновки

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що в сучасний період відбувається активний процес формування не тільки об'єктивного, але й суб'єктивного права на екологічну безпеку людини, яке базується на конституційному і галузевому праві громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля (навколишнє природне середовище), але повною мірою не охоплюється цією суб'єктивною правовою можливістю, оскільки включає інші правові можливості:

а) право громадян України вимагати в дозволених організаційно-правових і процесуально-процедурних формах від юридичних і фізичних осіб дотримання правил забезпечення екологічної безпеки;

б) право громадян України вимагати через визначені законодавством юрисдикційні органи винесення рішення щодо заборони здійснення екологічно небезпечної діяльності;

в) право подання громадянами заяв прокурору з метою його звернення до суду з позовом про припинення екологічно небезпечної діяльності;

г) право громадян на звернення безпосередньо до суду для захисту конституційного права на екологічну безпеку та припинення екологічно небезпечної діяльності;

д) право громадян на відшкодування завданої порушенням права на екологічну безпеку шкоди (ст. 50 Конституції України).

Сьогодні є очевидним, однак, що право на екологічну безпеку, з погляду конституційних вимог, передбачає доцільність більш чіткої деталізації у законодавстві про екологічну безпеку суб'єктивної можливості громадян щодо подання до суду позовів про захист порушеного права на екологічну безпеку та безпосереднього звернення до суду з позовом про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) розміщення або експлуатації екологічно небезпечних об'єктів та здійснення екологічно небезпечних видів діяльності.

З урахуванням викладеного можна констатувати, що право на екологічну безпеку є інтегрованою категорією, яка базується на загальнолюдському природному праві на безпеку, що знайшло своє юридичне оформлення на конституційному рівні і деталізовано у чинному законодавстві, та якій притаманні деякі особливості.

Передусім, цей різновид екологічних прав тісно пов'язаний з правом громадян на життя і здоров'я, що характеризує його чітку гуманістичну спрямованість та обумовлює особливу законодавчу гарантованість.

По-друге, це право має переважно немайновий характер, хоча це не виключає останнього у разі заподіяння шкоди, і передбачає пріоритет охорони і захисту благ людини як біологічного і соціального організму, безпечних соціально-природних умов життя і здоров'я.

По-третє, це право має суб'єктивний характер, є невід'ємним елементом еколого-соціального добробуту людей, відображаючи спосіб та характер життя населення в конкретній екологічній обстановці під впливом існуючих екологічних загроз, соціально-економічного розвитку держави, реалізації її зовнішньої та внутрішньої екологічної політики.

По-четверте, право на екологічну безпеку тісно пов'язане з низкою галузевих екологічних прав, зокрема:

-- на сталу безпечну екологічну обстановку;

-- екологічне благополуччя;

-- використання корисних властивостей природи для задоволення життєво необхідних фізіологічних та духовних потреб;

-- охорону життя і здоров'я від небезпечних природних умов та природно-антропогенних факторів, які випливають зі змісту норм чинного екологічного законодавства.

Це право активно корелює з юридичними можливостями особи, що їх визначено як екологічні права громадян ст. 9 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища", яке виконує роль місця, джерела й умови їхнього біологічного життя і розвитку.

Отже, наявні всі підстави для висновку, що право на екологічну безпеку має абсолютний характер, реалізується у правовідносинах у сфері екологічної безпеки; всі повноваження щодо його реалізації, включаючи й форми права захисту, належать громадянам, які кореспондують обов'язкам усіх інших осіб щодо утримання від порушення цих прав, та, зокрема, обов'язку держави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи -- катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу (ст. 16 Конституції України).

Література