Державне управління інформаційної безпеки

Для того, щоб громадяни нашої країни (у першу чергу молодь) змогли відстоювати наші національні інтереси, вони повинні перебувати під впливом інформаційного потоку, що формує українські суспільні цінності. З позицій забезпечення інформаційної безпеки особистості існуюча проблема повинна розглядатися крізь призму наступних аспектів:

· вироблення технології доведення інформації до об'єкта;

· визначення безпосереднього змісту інформації - полягає у чіткому визначенні національних інтересів, національних цінностей, тобто формуванні ідеологічної доктрини нашого суспільства.

Значне кількісне зростання мовних організацій зумовило серйозну проблему -- забезпечення вітчизняних телерадіокомпаній радіочастотним ресурсом. Треба констатувати: радіочастотний ресурс для аналогового мовлення практично вичерпаний. При цьому його розподіл між Україною і країнами-сусідами склався не на нашу користь. Фактично наша радіочастотна територія стала значно меншою за географічну. Україна -- відкрита країна, але це не означає, що ми маємо поступатися власними інтересами.

Вихід з такої ситуації вбачається у прискореному впровадженні новітніх, зокрема багатоканальних, технологій, розвитку цифрового мовлення, освоєнні нових радіочастотних діапазонів, конверсії радіочастотного ресурсу.

Особливо наголошуємо на проблемі переведення на цифровий формат вітчизняної системи телебачення і радіомовлення. Зробити це потрібно до 2011 року, тобто ще до початку фінальної частини чемпіонату Європи-2012. Адже минулорічний чемпіонат світу з футболу в Німеччині транслювався у цифровому стандарті високої чіткості. У 2012 році ця вимога стане мінімальною нормою.

Інше нагальне завдання -- впровадження суспільного мовлення, про що йдеться не один рік. Як відомо, глава держави нещодавно підписав відповідний указ, який поклав край дискусіям на тему його доцільності. За наявності відповідної політичної волі та злагодженої роботи різних гілок влади, громадських інституцій проект під назвою «Суспільне телерадіомовлення» можна запровадити вже до кінця 2009 року.

Хронічною проблемою залишається вкрай незадовільне бюджетне фінансування трансляції теле- і радіопрограм, виготовлених для державних потреб. Замість потрібних 194,17 млн. грн у державному бюджеті на цей рік передбачено лише 77,66 млн. грн. У зв'язку з цим значна частина передавальних засобів, які мали б транслювати програми Національної радіокомпанії, на сьогодні відключені. Телепрограми Національної телекомпанії транслюються в борг. Досить частими є випадки відключень від мереж електропостачання передавальних центрів Концерну РРТ. Як наслідок -- значна частина населення позбавлена можливості реалізовувати своє конституційне право на одержання інформації. Передусім це стосується сільського населення, прикордонних та гірських регіонів, а також АР Крим, в інформаційному просторі яких активно працюють мовники сусідніх країн.

Залишаються системні проблеми у книговидавничій галузі, які потребують вирішення на державному рівні. Для розв'язання їх слід передусім подовжити дію режиму пільгового оподаткування вітчизняних суб'єктів видавничої справи, збільшити видатки на фінансування бюджетної програми «Українська книга», відновити книготорговельну мережу, забезпечити переважне право на оренду приміщень об'єктів державної та комунальної власності для суб'єктів видавничої справи і книготорговельних організацій за пільговими ставками.

Очевидно, що наша держава потребує відповідного медіа-ресурсу для забезпечення публічності влади, формування позитивного іміджу країни в очах світової спільноти.

Потребує якісного оновлення інформаційно-комунікативний аспект інформаційної політики, який передбачає системну протидію антиукраїнським медіа-операціям та політико-психологічним маніпуляціям в інформаційній сфері. Запізнення із проведенням державою відповідних контрзаходів може спричинитися до погіршення репутації держави, що негативно позначиться на темпах та якості соціально-економічного розвитку України.

2.2 Оцінка. Інтегральні показники

Інформаційний простір України перебуває в процесі становлення і розвивається досить нерівномірно. Окремі його сектори (друковані ЗМІ, книговидання, бібліотечний, архівний та кінематографічний комплекси) не відповідають стандартам розвинутих країн, зазнають подальшого скорочення і навіть руйнування; інші (Інтернет, мобільний зв'язок) -- хоч і не досягли рівня передових держав, однак виявляють стійку тенденцію до зростання.

Доступ громадян до високотехнологічних засобів зберігання та поширення інформації є обмеженим; зазнає обмежень і доступність традиційних джерел отримання інформації.

Рівень присутності держави в інформаційному просторі залишається високим, що не сприяє реалізації демократичних принципів свободи слова та вільного доступу громадян до альтернативних джерел інформації, обмежує їх право на отримання повної та об'єктивної інформації.

Становлення України як демократичної та розвиненої держави значною мірою залежить від надійного функціонування її інформаційної інфраструктури, провідне місце в якій посідає національне радіомовлення.

В Україні здійснено певні практичні кроки до інформаційного майбутнього. Інформаційно-комунікативні технології, обсяг яких вже перевищив 2 млрд. доларів США, що складає близько 5,2% ВВП України, впродовж останніх десяти років стали вагомим суспільним ресурсом розвитку. Практично завершено будівництво цифрових мереж зв'язку на внутрішньому та міжнародному рівнях. Набув подальшого розвитку національний сегмент мережі Інтернет, кількість користувачів якої на 1 000 мешканців дорівнює 80. Кількість хостів у національному сегменті мережі досягла 88,2 тис., а веб-сайті - 28,8 тис. Стрімко зростає ринок засобів мобільного зв'язку, що перевищив 6 млн. абонентів. Країна має високий кадровий та науковий потенціал у цій сфері [5].

У цьому розділі на основі наявної статистичної інформації аналізуються кількісні показники, що характеризують стан і тенденції розвитку інформаційного простору України: кількість, динаміка, територіальна поширеність, форма власності структур, головним функціональним призначенням яких є виробництво, обробка, зберігання та поширення інформації.

В інформаційному просторі України телебачення і радіомовлення посідають важливі позиції: за експертними оцінками, електронні ЗМІ становлять лише дещо більше 11% загальної кількості суб'єктів поширення інформації, однак, за показниками охоплення населення та впливу на громадську думку вони значно переважають інші ЗМІ.

Станом на 1 січня 2009 р. до Державного реєстру телерадіоорганізацій внесено 1610 телерадіоорганізацій та суб'єктів інформаційної діяльності.



Рис. 2.1 Структура телерадіомовних організацій за формою власності

Для потреб ефірного телерадіомовлення в Україні задіяне 2607 радіочастот для телевізійного мовлення та 1021 радіочастота для радіомовлення.

Усього в Україні функціонують:

· 15 загальнонаціональних, 5 регіональних та 210 місцевих каналів телевізійного мовлення;

· 15 загальнонаціональних, 8 регіональних каналів радіомовлення, 23 регіональних радіоканали, що працюють у межах окремих областей (регіонів), та 301 місцевий канал радіомовлення;

· 730 багатоканальних кабельних телемереж;

· 82 телерадіоорганізації супутникового мовлення, які розповсюджують 90 телевізійних та 11 радіопрограм.

Україні поступово створюється конкурентне середовище, в якому функціонують електронні ЗМІ, що сприяє диверсифікації джерел розповсюдження та отримання інформації.

З'являються перші ознаки конкурентної боротьби за глядача, особливо на загальнонаціональному рівні. За даними компанії АGВ, яка проводить постійний електронний моніторинг телеаудиторії в Україні, в першій декаді серпня 2008р рейтинги телеканалів були наступними:

Рис. 2.2 Рейтинг провідних центральних телеканалів України

Технічна інфраструктура державного радіо дозволяє поширити програми НРКУ на 93,5 % території України та охопити мешканців більшості країн світу. Проводова мережа, яка ще донедавна доходила до кожної оселі, робила мовлення НРКУ не тільки найдоступнішим джерелом інформації, а й найбільш надійним засобом оповіщення населення в умовах надзвичайних ситуацій.

Однак останнім часом використати цей потенціал та реалізувати своє важливе суспільне призначення національне радіо має все менше можливостей. Основними причинами цього є: від мінімальної потреби, а на 2009 рік передбачено лише 44%. На поширення радіопрограм щорічно закладається фінансування лише в обсязі до 30% від необхідного. Майже зовсім не виділяються кошти на капітальний ремонт та технологічне переоснащення потужностей Концерну РРТ, що призводить до їх руйнації. У поточному році через брак коштів відключено передавачі і зараз програми УР-1 охоплюють 90,2 % населення України, УР-2 - 7,8 % а УР-3 - 19,4 % .

Із 19 млн. радіоточок у 1990 році на початок 2009 року їх залишилось 3,6 млн., що особливо негативно позначається на слухачах у сільській місцевості. Основна причина руйнування проводової радіомережі полягає у хибності рішення щодо її передачі на баланс ВАТ «Укртелеком» без передбачення механізмів впливу з метою збереження її у належному стані. Як наслідок, за один квартал року у середньому ліквідовується близько 300 тисяч радіоточок.

Рис. 2.3 Кількість абонентів радіо в Україні

Загальна кількість частот, розділена Нацрадою в FM-діапазоні, починаючи з 2001 року, становить понад 800, з них НРКУ надано 61. Проте важлива не стільки кількість, скільки потужність та місце розташування передавачів. Так, у FM-діапазоні НРКУ має частоти лише у 3-х обласних центрах та невеликих населених пунктах переважно у Вінницькій, Волинській, Кіровоградській та Рівненській областях, тоді як провідні комерційні станції мають ліцензії практично у всіх обласних центрах та великих містах.

У сфері друкованих засобів масової інформації із зареєстрованих понад 30 тис. періодичних видань, за офіційними даними Державної наукової установи “Книжкова палата України імені Івана Федорова”, протягом 2008 року видавалося 2 647 газет, 1 518 журналів і 305 бюлетенів.

Водночас, 8,9% друкованих видань засновано державними органами. Такий високий рівень присутності держави на ринку друкованих ЗМІ не відповідає досвіду розвинутих демократичних країн, створює потенційні можливості для маніпулювання масовою свідомістю. В демократичних суспільствах державні органи, як правило, виступають засновниками не масових газет або журналів, а спеціальних інформаційних бюлетенів, в яких висвітлюється їх діяльність.

Кількість передплачених видань має сталу тенденцію до зменшення причинами цього, як зазначалося вище, є низька платоспроможність населення та відносно висока передплатна вартість газет і журналів. Додатковим чинником зростання вартості передплати є висока вартість послуг доставки газет і журналів дописувачам, оскільки розповсюдження преси в країні фактично монополізоване державним підприємством «Укрпошта».

Наслідком такого становища є істотне обмеження доступу громадян до інформації, яку продукують друковані ЗМІ. З 2000р. по 2008р., кількість передплачених одиниць періодичних видань знизилася вдвічі -- з 1594,4 млн. до 765,5 млн. Якщо ще на початку 2000 року пересічна українська сім'я передплачувала три-чотири видання, то тепер -- менше одного (в середньому 0,71).

За даними соціологічного дослідження, проведеного УЦЕПД у грудні 2007р., лише трохи більше третини (37,6%) громадян засвідчили, що вони передплачують газети або журнали; при цьому, більше половини (55,2%) передплатників отримують лише одне періодичне видання, близько чверті (27,8%) -- два. Загалом же, переважна більшість (62,4%) громадян України друкованих видань не передплачують взагалі.

Переважна більшість друкованих засобів масової інформації загальнодержавної, значна їх кількість регіональної та місцевої сфери розповсюдження мають в Інтернеті електронні версії своїх видань. Телерадіоорганізації здійснюють трансляцію своїх програм також через Інтернет.

Загальна кількість активних користувачів Інтернету в Україні становить близько 10 млн. і має тенденцію до зростання.

Ключовими чинниками зростання чисельності вітчизняної Інтернет-аудиторії є досить інтенсивна інформатизація країни - розбудова телекомунікаційних мереж, швидке впровадження ІКТ на тлі підвищення (принаймні до четвертого кварталу минулого року) платоспроможності населення. Сегмент послуг комп'ютерного зв'язку, зокрема надання доступу до Інтернет, є найбільш динамічним на вітчизняному ринку зв'язку. Лише у 2008 р. доходи від послуг комп'ютерного зв'язку зросли в 1,5 разу, у тому числі від надання доступу до Інтернет - на 148 %.

Разом з цим, уже багато років дуже нерівномірним залишається розподіл користувачів Інтернет по регіонах.

Рис. 2. 4 Розподіл користувачів Інтернет по регіонах України

У 2008 році позицію абсолютного лідера, як і раніше, продовжував займати Київ - 58 % загальної чисельності користувачів. Далі, у порядку зменшення частки користувачів, ідуть Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк, Харків, Львів, Крим та Запоріжжя (їх сумарна частка складає 31 %). На решту ж регіонів припадає лише 11 %. Далі, якщо у розвинених країнах зазвичай немає суттєвої різниці між охопленням населення Інтернет_сервісами у місті й на селі, то в Україні в сільській місцевості мешкають лише 10 % від загальної кількості користувачів. Щоправда, у 2008 р. ці диспропорції дещо пом'якшилися активністю регіональних користувачів - за обсягом трафіку і часу перебування в мережі вони в середньому майже наздогнали столичних.

Триває повільне, але стабільне зростання національного сегменту Інтернет, за яким серед користувачів та медіа-експертів вже міцно закріпилася назва „Уанет” (від доменних присвоєнь .ua i .net, що можна перекласти як „українська мережа” - UAnet).

У 2008 р. кількість українських веб-сайтів сягнула 41,5 тис. (для порівняння: наприкінці 2007 р. - 40,3 тис., у 2006 р. - 36,0 тис.), кількість реальних хостів у національному домені мережі Інтернет - 215,5 тис. (у 2007 році - 200,5 тис.), кількість діючих доменів в українському сегменті мережі Інтернет - 89,2 тис.

Найбільшими ресурсами українського сегменту Інтернет нині є Meta.ua, Bigmir.net, Korrespondent.net, Marketgid.com, I.ua, Liga.net, Pravda.com.ua, Online.ua, сайти групи Обоз, Unian.net та інші.

У системі забезпечення національної безпеки України досі не розроблена концепція та методологія стратегічного моніторингу та аналізу у сфері забезпечення національної безпеки, зокрема не сформовано систему показників та критеріїв, відсутні конструктивні моделі та методики оцінювання ефективності державної політики забезпечення та просування національних інтересів. До того ж самі національні інтереси на державному рівні не систематизовано, визначено лише їх пріоритети [1, 2], що спричинюватиме значну частку суб'єктивізму в оцінюванні ефективності державної політики забезпечення національної безпеки держави. Потребує удосконалення також науково-методичний апарат обґрунтування варіантів стратегічних рішень у сфері національної безпеки та прогнозування можливих негативних наслідків застосування цих рішень у визначених сферах.

Необхідність удосконалення стратегічного планування у сфері державного управління забезпеченням національної безпеки, крім того, обумовлена багатоваріантністю та неоднозначністю змін, що відбуваються, неможливістю точно спрогнозувати розвиток подій та стратегій основних політичних акторів у майбутньому, високим динамізмом трансформацій у Воєнній організації та правоохоронних органах держави, які мають протидіяти появі нових викликів, загроз, ризиків, бути адекватними змінам у геополітичній ситуації та здатними функціонувати в нових умовах. Асинхронність та відсутність системності, необхідної скоординованості дій в реформуванні складових сектору безпеки, недостатня наукова обґрунтованість механізмів державного управління в цій сфері та недосконалість чинного методичного та інформаційно-аналітичного забезпечення загострюють цю проблему.

Водночас, аналіз сучасного стану та тенденцій розвитку вітчизняного інформаційного простору свідчить, що рівень інформаційної безпеки України, за окремими показниками, наближається до критично низької межі, за якою --втрата демократичних принципів і норм, повернення до авторитаризму, міжнародна ізоляція України. Таке становище спричинене негативним впливом, перш за все, внутрішніх політичних чинників.

Метою інформаційної боротьби є забезпечення переваги в рішенні задач, що стоять за однією із сторін, за рахунок досягнення переваги над протиборствуючою стороною, на інформаційному рівні. В контексті сказаного інформаційна боротьба виявляється в двох основних напрямках: боротьба за вірогідну інформацію і боротьба за вплив на інформаційне уявлення протиборствуючої сторони. Мета інформаційної боротьби досягається вирішенням кожною з протиборствуючих сторін наступних взаємозв'язаних задач: цілеспрямоване добування вірогідної інформації про стан і діяльність своїх об'єктів і об'єктів протиборствуючої сторони жорсткими вимогами до її якості, обсягу, повноти, темпу поновлення; цілеспрямований і комплексний вплив на інформаційні ресурси протиборствуючої сторони на всіх фазах її виробництва, розподілу і використання; захист своїх інформаційних ресурсів від впливу на них з боку супротивника на всіх фазах їхнього виробництва. При протиборінні сторін з інтегрованими системами управління, як показано вище, вхідна інформація для реалізації своїх планів є єдиною, а цілі - протилежними. При такому тлумаченні конфлікт розглядається як засіб взаємодії складних систем. Задача оцінки ефективності управління (Эу) в умовах інформаційної боротьби зводиться до зменшення залежності:

Эу = F (До, Ку, Коб, Ке, Киб), (2.1)

де До, Ку, Коб, Ке, Киб - значення показників оперативності, тривалості, обґрунтованості, скритності управління і готовності до інформаційної боротьби відповідно.

Для кількісної оцінки обгрунтованості управління вводиться показник, що враховує ступінь адекватності рішення, яке приймається, в обстановці, що склалася:

Ку = max min F (Ку, Кm, Nу, Nm) при Тр Трд, (2.2)

Ку Кm

де Ку - оптимальне управлінське рішення в поточній ситуації інформаційної боротьби; Ку - безліч всіх допустимих рішень по управлінню в поточній ситуації інформаційної боротьби; Кm - безліч всіх допустимих рішень супротивника по його відповідним діям; Nу (Nm) - обсяг інформації про свої війська (про супротивника), на підставі якого приймається рішення на управління; Тр - необхідний час на прийняття рішення по поточній ситуації, його доведення і виконання в умовах інформаційної боротьби; Трд - допустимий час з урахуванням необхідності реалізації рефлексивного управління в конкретній поточній ситуації.

Вибір кращої стратегії управління в умовах інформаційної боротьби залежить від реалізації переваг по одному з показників (або декільком з них) з урахуванням прогнозу на очікувану тривалість інформаційної переваги і спроможності системи управління оперативно (в масштабі часу, близькому до реального) прогнозувати зміни в стратегії і діях супротивника. В цьому зв'язку для оцінки ефективності системи управління в умовах інформаційної боротьби доцільно не використовувати критерій вигляду:

П = max min Пуф (Кбг, Ке, Ку, Коб, Кс, Киб, А, Б, З, Пут),

А і А, Б і Б,

де Пуф і Пут - фактично необхідний ефект від застосування систем управління;

А (Б) - стратегії управління протиборствуючих сторін А і Б своїми силами і засобами в умовах інформаційної боротьби;

З - поточні умови обстановки, використання яких дозволяло оцінити максимально можливу ефективність управління в умовах активної протидії з боку супротивника.

Розглянувши ситуацію щодо забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері, констатуючи низку проблем і явищ, що створюють загрози для України і негативно впливають на суспільний розвиток, реалізацію її євроінтеграційних прагнень, Рада національної безпеки і оборони України (РНБОУ) 21 березня 2008 року прийняла рішення «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України», яке було введене в дію Указом Президента України від 23 квітня [12 c.15]. Цей факт закріплює тенденцію у просуванні України до інформаційного суспільства. На виконання пункту 5 цього рішення розпочато роботу над створенням проекту Доктрини інформаційної безпеки України.

Доктрина спрямована на забезпечення необхідного рівня інформаційної безпеки України в конкретних умовах даного історичного періоду і вона призначена для:

- формування ефективної державної політики у сфері забезпечення інформаційної безпеки України;

- підготовки вивірених пропозицій для подальшого системного вдосконалення правового, методичного, науково-технічного та організаційного забезпечення інформаційної безпеки України;

- розробки науково обґрунтованих цільових програм і планів дій із забезпечення інформаційної безпеки України, центрів влади й управління, державних і приватних підприємств.

Таким чином, визначений нами перелік національних інтересів особистості в інформаційній сфері; загроз та небезпек інформаційній сфері та напрями забезпечення національних інтересів особистості повинні знайти відображення у Доктрині інформаційної безпеки України як складової нормативно-правової бази, що регулює відносини забезпечення національної безпеки України.

2.3 SWOT-аналіз

Для здійснення стратегічного аналізу зовнішнього та внутрішнього середовища часто застосовують формальні процедури SWOT-аналізу.

Головна мета SWOT-аналізу -- забезпечити процес стратегічного планування інформацією про сильні та слабкі сторони даної стратегії щодо її можливостей та існуючих загроз. Сильні та слабкі сторони -- це переважно внутрішні чинники, пов'язані з поточним станом системи, можливості та загрози існують зовні й більше стосуються майбутнього.

Враховуючи значну динаміку змін зовнішнього та внутрішнього середовища у сфері національної безпеки, необхідно забезпечити безперервність стратегічного моніторингу та аналізу із застосуванням новітніх інформаційно-комунікаційних технологій, що уможливить своєчасне прийняття стратегічних рішень. Отже, без створення інформаційно-аналітичної системи забезпечення інформаційної безпеки неможливо об'єктивно й однозначно оцінити переваги, вади, продуктивність та ефективність цієї системи.

Під час стратегічного моніторингу та аналізу зовнішнього середовища мають бути досліджені три основних категорії об'єктів [15]:

· чинники й тенденції;

· головні суб'єкти, від яких залежить надходження ресурсів;

· реальні та потенційні партнери і супротивники (конкуренти).

Для сфери забезпечення національної безпеки це передусім моніторинг та аналіз геополітичної, геоекономічної, воєнно-політичної та воєнно-стратегічної ситуації у світі та регіоні, а також виявлення динаміки їх змін. Під час формування стратегії та інших стратегічних документів у сфері забезпечення національної безпеки України слід зважати на основні світові тенденції, що в подальшому впливатимуть на розвиток ситуації у цій сфері. За здійснення стратегічного моніторингу та аналізу внутрішнього середовища мають бути дослідженні також три основних категорії об'єктів:

· ресурси (вхідні дані),

· поточна стратегія (процес),

· якість роботи системи (вихідні дані).

Останнє передбачає наявність системи критеріїв та показників, відповідної методики, за якою має здійснюватися оцінка ефективності функціонування інформаційної системи, можливість порівняння прогнозних сценаріїв, сформованих комплексною моделлю, з фактичним станом внутрішнього та зовнішнього середовища.

На основі дослідження сучасних загроз та національних інтересів (можливостей) у сфері забезпечення інформаційної безпеки та проведеної діагностики управління діяльністю можемо скласти матрицю SWOT - аналізу управління діяльністю в забезпеченні інформаційної безпеки держави (табл 2.1). Методологія SWOT - аналізу передбачає виявлення можливостей і загроз зовнішнього середовища, сильних та слабких сторін внутрішнього середовища організації. Встановлення зв'язків між ними передбачає побудову матриці SWOT - аналізу [20, с. 213].

Таблиця 2.2

Матриця SWOT - аналізу в забезпеченні інформаційної безпеки держави

Сильні сторони ефективна взаємодія органів державної влади та інститутів громадянського суспільства при формуванні, реалізації та коригуванні державної політики в інформаційній сфері; побудова та розвиток інформаційного суспільства; забезпечення економічного та науково-технологічного розвитку України; формування позитивного іміджу України; інтеграція України у світовий інформаційний простір. Підвищення рівня професіоналізму та кваліфікації кадрів Впровадження сучасних ІТС управління	Можливості виявлення, оцінка та прогнозування джерел загроз інформаційній безпеці; розробка державної політики забезпечення інформаційної безпеки та комплексу заходів і механізмів її реалізації; створення нормативно - правових засад забезпечення інформаційної безпеки, координація діяльності органів державної влади та управління, установ та підприємств по реалізації політики інформаційної безпеки; розвиток системи забезпечення інформаційної безпеки, вдосконалення її організації, форм, методів і засобів запобігання загрозам інформаційній безпеці та ліквідації наслідків її порушення; забезпечення участі України в процесах створення і використання глобальних інформаційних мереж та систем.
Слабкі сторони Слабка інтегрованість України у світове інформаційне поле, недостатня кваліфікованість й активність її інформаційних служб. процес інформатизації має стихійний, некерований характер Недосконалість технічного захисту інформаційного простору України. нерозвиненість інститутів громадянського суспільства і недостатній державний контроль за розвитком інформаційного ринку України; недостатнє фінансування заходів щодо забезпечення інформаційної безпеки України; Некомпетентність працівників державних органів і установ. недостатня кількість кваліфікованих кадрів в області забезпечення інформаційної безпеки.	Загрози політична обстановка у світі витіснення з вітчизняного ринку українських виробників засобів інформатизації, телекомунікації і зв'язку; використання не сертифікованих відповідно до вимог безпеки засобів та систем інформатизації і зв'язку, а також засобів захисту інформації. Вплив на засоби масової інформації організованої злочинності, мафіозних структур.

На перетинах окремих складових груп факторів формуються поля, для яких характерні певні сполучення, що їх треба враховувати надалі в ході роз робки стратегій певного типу:

поле СіМ -- потребує стратегій підтримки та розвитку сильних сторін управлыння в напрямку реалізації шансів зовнішнього оточення;

поле СіЗ -- передбачення стратегій використання сильних сторін управлыння з метою пом'якшення (усунення) загроз;

поле СлМ -- розробка стратегій подолання слабкостей управлынняза рахунок можливостей, що їх надає зовнішнє середовище;

поле СлЗ- розробка стратегії нейтралітету, яка дозволяє мінімізувати слабкі сторони управління, використовуючи можливості забезпечення безпеки

Проведення даного аналізу дозволить розглянути всі можливі парні комбінації між загрозами, можливостями, сильними і слабкими сторонами, встановлені зв'язки будуть слугувати вибору стратегій забезпечення інформаційної безпеки.

РОЗДІЛ 3. РОЗВИТОК СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

3.1 Формування організаційної структури державного управління забезпечення інформаційної безпеки

Інформаційна безпека в сучасному постіндустріальному світі, в якому основним товаром є інформація, в якому саме та чи інша інформація впливає на прийняття державою тактичних та стратегічних рішень, є основою національної безпеки.

Система забезпечення інформаційної безпеки - це організована державою сукупність суб'єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України.

Основними функціями системи забезпечення інформаційної діяльності є:

· Створення та забезпечення діяльності державних органів - елементів системи .

· Управління діяльністю системи.

· Міжнародне співробітництво в сфері інформаційної безпеки.

Можна виокремити такі основні принципи побудови системи забезпечення інформаційної безпеки України:

* пріоритет конституційних прав і свобод людини і громадянина;

* верховенство права;

* законність;

* державний контроль;

* збереження матеріальних і духовних цінностей;

* перевагу українських національних інтересів над міжнародними нормами;

* відповідність науковим і теоретичним положенням;

* додержання балансу інтересів і взаємна відповідальність особи, суспільства і держави;

* пріоритет мирних засобів у вирішенні конфліктів;

* адекватність заходів системи забезпечення національної безпеки реальним та потенційним загрозам;

* своєчасність дій суб`єктів системи забезпечення національної безпеки стосовно уникнення реальних загроз та небезпек;

* чітке розмежування повноважень і функцій органів державної влади та недержавних інституцій в системі забезпечення національної безпеки України;

* координація і взаємодія суб`єктів державної і недержавної підсистем забезпечення національної безпеки України;

* забезпечення системної цілісності;

* забезпечення конфіденційності відповідних заходів;

* постійне підтримання стану готовності до здійснення заходів забезпечення національної безпеки

Підвищення ефективності державного управління у сфері забезпечення національної безпеки є важливою проблемою органів державної влади та місцевого самоврядування, громадських організацій та наукових установ, актуальність якої, враховуючи зростання негативних тенденцій в цій сфері, постійно збільшується.

Функціонування системи забезпечення національної безпеки України повинно відбуватись відповідно до наступних принципів:

* Детермінованість елементів системи. Розгляд системи забезпечення національної безпеки України як системи дає змогу використовувати найбільш загальні закономірності функціонування. Елементи системи забезпечення національної безпеки мають мати причинно-наслідковий зв`язок між собою і системою в цілому. Зміни в якомусь елементі тягнуть за собою зміни в функціонуванні усіх інших.

* Динамічність. Система забезпечення національної безпеки України підлягає зовнішнім впливам навколишнього середовища і, тому існує необхідність пристосування та функціонування відповідно до нових вимог, щоб уникнути розпаду на окремі елементи. Система забезпечення національної безпеки повинна володіти здатністю долати різні впливи, відповідно реагувати на них.

* Централізоване управління. Побудова системи забезпечення національної безпеки України повинна здійснюватись і контролюватись лише державою. Необхідна наявність єдиної правової бази, принципів побудови і функціонування та організаційно-управлінських методів.

* Взаємозв'язки між елементами та суб'єктами. Погодженість та єдність дій суб`єктів системи забезпечення національної безпеки України є неодмінною умовою нормального функціонування системи, засобом підвищення ефективності її функціонування.

* Відповідність. Система забезпечення національної безпеки України має відповідати реальним та уявним загрозам і небезпекам, впливу зовнішніх та внутрішніх факторів. Забезпечення національних інтересів особи, суспільства та держави повинно відбуватись засобами та методами, що відповідають цим загрозам.

* Законність. При цьому під ідеєю законності розуміють ідею доцільності та необхідності такої правомірної поведінки всіх суб'єктів забезпечення національної безпеки, при якій не залишилось місця для безладу, фактично досягається загальність права, дійсна реалізація суб`єктивних прав.

Принцип (ідея) законності являє собою значну цінність. Цей принцип включає в себе ряд досить важливих аспектів. Законність покликана виступати в якості одного з найважливіших методів забезпечення національної безпеки.

* Оперативність. Цей принцип полягає у необхідності швидко реагувати на порушення національних інтересів у сфері національної безпеки та активно переробляти інформацію, що надходить.

* Безперервність. Процес забезпечення національної безпеки відбувається постійно і безперервно, навіть за відсутністю реальних загроз та небезпек.

* Наукове підтвердження. Національна безпека України досягається до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і програм у політичній, економічній, соціальній, екологічній, науково - технологічній, інформаційній і воєнній сфері.

Прогресивність. Система забезпечення національної безпеки України має відповідати та враховувати досягнення науково - технічного прогресу, впроваджувати при функціонуванні останні теоретичні та методологічні розробки у сфері національної безпеки.

Характерними рисами сучасної державної політики та державного управління у сфері забезпечення національної безпеки залишаються їх неефективність, непослідовність, недостатня наукова обґрунтованість, незадовільна координація та взаємо узгодженість дій компонентів сектору безпеки та Воєнної організації держави, обумовлена відсутністю чіткого управління ними та їх компонентами, безсистемністю та хаотичністю більшості процесів, що відбуваються в цій сфері, недостатнім нормативно-правовим, організаційним, науково-методичним, інформаційно-аналітичним та ресурсним забезпеченням.

Цікавим прикладом системи забезпечення збирання та аналітичної обробки інформації є діюча система США. В ній вирізняються такі три складові:

· державні інформаційні органи, зокрема установи держдепартаменту, адміністрації Президента, Ради національної безпеки;

· інформаційні центри «прямої підтримки», зокрема такі установи, як Rand, Військовий університет національної оборони тощо;

· громадські центри «широкої підтримки», такі, як Центр стратегічних i міжнародних досліджень, Американський підприємницький інститут, Фонд спадщини, Iнститут Като, Атлантична Рада, Центр з національної політики та ін. [2]

Перша складова системи забезпечує оперативне керівництво державою, інтереси другої зосереджені на оперативному рівні, а третя - «формує політичний порядок денний», здійснює стратегічне планування зовнішньополітичної діяльності.

Збирання та обробки міжнародної інформації потребують державні, громадсько-політичні й комерційні організації. Важливою проблемою є налагодження збирання, аналізу та ефективного використання науково-технічної інформації іноземного походження, тому доступ до неї - одна з критичних умов забезпечення прогресу.

Для прикладу розглянемо ситуацію, що склалася в Україні з отриманням і обробкою «міжнародної інформації». Процес створення власної системи забезпечення цією інформацією державних органів молодої країни розпочався одразу після набуття незалежності

Були сформовані й діють Державний комітет інформаційної політики України та його структурний підрозділ Дінау-Укрінформ, відповідні підрозділи апарату Ради національної безпеки, Міністерства іноземних справ, Служби безпеки, Міністерства оборони, Державного комітету у справах охорони державного кордону. Діяльність українських спецслужб у галузі розвідки координує Комітет з питань розвідки при Президентові України на чолі з першим заступником Секретаря Ради національної безпеки і оборони України В. Радченком.

Поступово формується інформаційно-аналітичне середовище України. У 1992 р. розпочав свою діяльність Національний інститут стратегічних досліджень, який за статутом є «урядовою інституцією для проведення досліджень, аналітичного прогнозування та стратегічного планування з метою забезпечення інформацією Ради національної безпеки і оборони та Президента України»[2]. З 1997 р. працює Національний інститут українсько-російських відносин. Продовжують наукову роботу відповідні інститути Національної академії наук України. Формуються незалежні інформаційно-аналітичні центри. Але інформаційно-аналітичне середовище в Українській незалежній державі ще не повністю відповідає вимогам часу, потребує певної корекції щодо незалежності науково-аналітичних інституцій від політичних впливів, формування професійної, фахової спільноти тощо.

Проблемою інформаційної безпеки є також захист національного інформаційного ресурсу або, за усталеною термінологією, захист інформації. Під захистом інформації розуміємо систему організаційно-технічних заходів, які спрямовані на недопущення несанкціонованого доступу до інформації та модифікації, витоку інформації, знищення, порушення цілісності тощо, іншими словами, систему заходів, спрямованих на захист інформаційних ресурсів. Проблема захисту інформації останнім часом інтенсивно вивчається в усіх аспектах: правничому, технічному, навіть абстрактно-математичному.

Сьогодні основними елементами системи забезпечення інформаційної безпеки України є:

громадяни України;

· Верховна Рада України;

· Комітет Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони;

· Комітет Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації - готує законопроекти з питань інформаційної політики й безпеки

· Комітет Верховної Ради України з питань транспорту і зв'язку;

· Президент України;

· Національний інститут стратегічних досліджень;

· Рада Національної безпеки і оборони України. Безпосередньо РНБО України підпорядковуються: Інститут проблем національної безпеки та Національний інститут проблем міжнародної безпеки.

· Апарат Ради національної безпеки і оборони України;

· Кабінет Міністрів України. У складі Секретаріату Кабінету Міністрів України діє Управління стратегії розвитку інформаційних ресурсів та технологій;

· Урядова комісія з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади;

· Національна комісія з питань регулювання зв'язку України;

· Міністерство освіти та науки України. У складі Міністерства освіти та науки України діє Державний департамент інтелектуальної власності;

· Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення;

· Державний департамент з питань зв'язку та інформатизації Міністерства транспорту та зв'язку України;

· Державний комітет архівів;

· Державний комітет статистики України;

· Служба безпеки України;

· Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України;

· Міністерство внутрішніх справ України. У складі - відділ боротьби з правопорушеннями у сфері високих технологій Державної служби боротьби з економічною злочинністю;

· Національна Рада України з питань телебачення та радіомовлення;

· Конституційний Суд України;

· Суди загальної юрисдикції;

· Генеральна прокуратура України;

· Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні державні адміністрації, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації;

· Органи місцевого самоврядування;

· Інші державні органи та організації;

· Засоби масової інформації;

· Політичні партії та рухи;

· Громадські організації та професійні спілки;

· Неурядові дослідницькі організації;

· Організації та установи, що здійснюють діяльність в інформаційній сфері.

Загалом на формування інформаційної безпеки нашої країни впливають різні сили. Це два Комітети ВР - з питань свободи слова та інформації (готує законопроекти з питань інформаційної політики й безпеки); з питань будівництва, транспорту і зв'язку (вносить законодавчі пропозиції щодо функціонування та розвитку системи зв'язку як одного з ключових елементів інформаційної інфраструктури), а також Інформаційне управління (з діючою прес-службою) як структурний підрозділ апарату ВР.

Президент України, в межах своїх повноважень, здійснює керівництво у сфері інформаційної безпеки. Його секретаріату підпорядкований Національний інститут стратегічних досліджень, який є базовою науково-дослідною установою аналітично-прогнозного супроводу діяльності Президента України. На Інститут покладене завдання координації наукових досліджень з питань інформаційної безпеки.

Рада національної безпеки і оборони (РНБО) України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері інформаційної безпеки. Її апарат здійснює поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності РНБО України.

Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики, виконання Конституції і законів України, актів Президента України в інформаційній сфері; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод громадян, забезпечення інформаційної безпеки України, боротьби зі злочинністю в інформаційній сфері; під час формування проекту бюджету передбачає виділення необхідних коштів для виконання загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення інформаційної безпеки України.

Урядова комісія з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади розробляє пропозиції щодо реформування системи інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади. У складі Секретаріату Кабінету Міністрів України діє Управління інформаційних технологій. Інформування про діяльність прем'єр-міністра України здійснює його прес-секретар - керівник прес-служби.

Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, в межах своїх повноважень, наявних засобів бюджетного і позабюджетного фінансування, забезпечують виконання законів, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади в інформаційній сфері. У кожній з цих структур діють інформаційно-аналітичні підрозділи та прес-служби.

Міністерство освіти і науки України є головною установою у системі центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності; сприяє функціонуванню національної системи науково-технічної інформації.

Державний комітет телебачення і радіомовлення України вносить пропозиції щодо формування державної політики в інформаційній та видавничій сферах, забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цих сферах, міжгалузеву координацію та функціональне управління з питань, віднесених до його відання; здійснює координацію діяльності державних засобів масової інформації, в т.ч. Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, державної телерадіокомпанії “Крим”, обласних і регіональних телерадіокомпаній, видавництв; аналізує і прогнозує тенденції розвитку інформаційного простору України, здійснює заходи щодо його захисту.

Проблемами інформаційної безпеки займаються також Державний комітет зв'язку та інформатизації України забезпечує проведення державної політики в галузі зв'язку, розподілу і використання радіочастотного ресурсу та у сфері інформатизації; Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації, який діє у складі Служби безпеки України; Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення (вирішує питання: забезпечення свободи слова та масової інформації; прав телеглядачів і радіослухачів, виробників і розповсюджувачів масової звукової, візуальної та аудіовізуальної інформації);

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів в інформаційній сфері Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції та законів України з відповідних питань; суди загальної юрисдикції (здійснюють правосуддя у сфері інформаційних відносин) та інші установи і організації (всього їх 26).

Загалом, в Україні створена й функціонує структурно повна система забезпечення інформаційної безпеки. Функції та повноваження відповідних державних органів закріплені в нормативно-правових актах різного рівня - Конституції України, законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, інших, у т.ч. відомчих, нормативних актах. Водночас розподіл функцій між окремими суб'єктами системи та схема їх взаємодії потребують вдосконалення.

Інформаційна безпека є невід`ємним напрямком розбудови інформаційного суспільства, розвиток якого повинен йти не тільки через нарощування технологічних можливостей здійснення інформаційного обміну, але й через глибоке усвідомлення усіма суб'єктами інформаційних відносин - власниками інформації та її користувачами, виробниками інформаційних технологій і засобів, постачальниками послуг, державою - необхідності здійснення всіх заходів щодо захисту інформаційних ресурсів та забезпечення інформаційної безпеки держави.

В Україні захист інформації розглядається як система правових, організаційних, технічних та інших заходів, спрямованих на забезпечення збереження не тільки інформації з обмеженим доступом, а й відкритої інформації, необхідність захисту якої визначається законом. Ці заходи поширюються також на інформаційні ресурси, системи та технології, на засоби їх забезпечення. Вони призначені для підтримки інформації у такому стані, за якого вона зберігає свою фізичну та логічну цілісність, доступність (неможливість блокування) і використовується відповідно до встановленого регламенту.

Як свідчить досвід, ефективно вирішувати завдання щодо захисту інформації, що циркулює в інформаційних та телекомунікаційних системах, а також забезпечити надійний захист інформаційно-телекомунікаційних систем державних органів від злочинних посягань (у тому числі з-за меж України) можна лише шляхом створення в їх складі комплексних систем захисту інформації, що поєднують правові, організаційні, інженерні заходи, а також технічні і програмні засоби захисту.

Інформаційні потоки, що циркулюють у сфері державного управління мають ієрархічний характер (населений пункт, селище, район, місто). З регіонів подається до 70-80 відсотків інформації, що є основою прийняття рішень на загальнодержавному рівні. Первинна інформація повинна проходити процес агрегації при передачі на вищий рівень управління. Тому, особливої уваги вимагає створення регіональних аналітичних служб і інформаційно-технологічних систем для підготовки і прийняття рішень органами державного управління. Ці структури повинні існувати паралельно та узгоджено із державною інформаційно-аналітичної системою. Для України, в якій на фоні економічних реформ розгортається адміністративно-територіальна реформа, питання формування інформаційної та аналітичної баз для прийняття управлінських рішень є особливо актуальним. Органи державного управління постійно відчувають недостатність інформаційного забезпечення своєї діяльності.

Органи державного управління в регіонах України повинні бути націлені на опрацьовування, аналіз інформації та прогнозування подальшого розвитку подій. Постійно повинен діяти принцип формалізації у роботі з інформацією, щоб механізми та технології розвитку постійно повторюваних ситуацій залишалися сталими і корегувалися у відповідності до поточного моменту. Необхідна саме аналітична (інтелектуальна) обробка первинної інформації.

Президент України В. Ющенко проголосив пріоритетним напрямком інтеграцію в Європу. На цьому фоні соціальна невідповідність між окремими регіонами, між містом і селом, обласним центром і столицею особливо відчутна у практичному впровадженні нових інформаційних технологій в управлінській діяльності тощо

На сьогодні, забезпеченням інформаційної діяльності займаються управління у справах преси та інформації та відділ з питань взаємодії з засобами масової інформації та зв'язків з громадськістю. Проте, основну свою діяльність вони спрямовують переважно на зв'язки з громадськістю та роботу зі ЗМІ, а накопиченню та аналізу інформації, необхідної для прийняття управлінських рішень, приділяється недостатньо уваги. На рівні області відсутні інформаційно-аналітичні відділи, основним призначенням яких є збір та аналіз саме управлінської інформації.

Хоча історія розвитку суспільства неодноразово доводила, що основну роль в інформаційному обслуговуванні структур державної влади відіграють саме інформаційно-аналітичні центри (відділи, управління) .

3.2 Удосконалення нормативно-правової бази системи забезпечення інформаційної безпеки

Сформовані умови для забезпечення безпеки функціонування інформаційних і телекомунікаційних систем, що створюються на території України. Створені найважливіші регулюючі чинники державної дії на інформаційні процеси і інформатизацію: нормативно-правове забезпечення цієї сфери; системи ліцензування і сертифікації інформаційних продуктів і послуг, інформаційно-телекомунікаційних систем і мереж зв'язку, технологій. Так, в даний час законодавство в сфері інформаційного розвитку економіки і суспільства включає закони України: "Про державну таємницю", "Про захист інформації в АС", "Про інформацію", "Про зв'язок", "Про Національну систему конфіденційного зв'язку". Також необхідно врахувати і тенденції розвитку національної нормативної бази в даній сфері, а саме розгляд владою таких нових законів України як закони "Про електронний цифровий підпис", "Про електронний документообіг", "Про електронну комерцію" і ін.

Разом з тим на тлі цих помітних досягнень, на жаль, доводиться констатувати, що рівень розвитку інформаційної сфери України ще досить низький. Відставання від розвинених країн, за оцінкою фахівців, складає 10-15 років. Існують ряд серйозних проблем, рішення яких життєво необхідне для подальшого розвитку країни. Одночасно, оцінюючи ситуацію в сфері забезпечення інформаційної безпеки України в цілому, не дивлячись на наявні досягнення, слід зазначити, що вона тривожна.

Так, явно не відповідають прогнозам правові гарантії реалізації конституційних прав людини і громадянина на недоторканність приватного життя, на особисту і сімейну таємниці, на добре ім'я і честь, на охорону права інтелектуальної власності. Недостатніми є і гарантії свободи масової інформації. Більшість вітчизняних газет і журналів, зокрема регіональних, знаходяться в істотній фінансовій залежності від крупного капіталу, політичних партій, рухів і фондів, місцевих адміністрацій. Це приводить до віддзеркалення в їх інформаційній політиці, перш за все, інтересів фінансових спонсорів, далеко не завжди співпадаючих з інтересами держави і більшості населення. Представляється, що до найбільш серйозних проблем належить і необхідність прискорення розвитку вітчизняної індустрії конкурентноздатної продукції в сфері інформатизації, телекомунікації і зв'язку, забезпечення потреб внутрішнього ринку цією продукцією і вихід на світовий ринок.

Для вирішення даної проблеми доцільно використовувати, в першу чергу, заходи економічного і правового характеру. Серед них можна назвати розробку і реалізацію гнучкої інвестиційно-інноваційної політики в сфері розробки програмних продуктів, підтримки виходу продукції вітчизняної інформаційної індустрії на світовий ринок. Вдосконалення системи оподаткування українських підприємств, що працюють в сфері розробки сучасних інформаційних технологій. Зміцнення гарантій захисту прав суб'єктів на об'єкти інтелектуальної власності.