Державне управління інформаційної безпеки

Показовим є перелік основних напрямків фундаментальних досліджень в галузі оборонної безпеки, запропонований Академією воєнних наук Російської федерації [11]. З цих напрямків виділяються такі: тенденції розвитку теорії стратегії при новій розстановці сил у світі, зміненому характері воєнних загроз і зростаючому значенні інформаційної боротьби; види воєн і збройних конфліктів, способи запобігання їм і нейтралізації внаслідок узгоджених політико-дипломатичних, інформаційних і воєнно-стратегічних акцій; організація і способи ведення інформаційної боротьби та інформаційних операцій в стратегічному масштабі (теорія стратегії); шляхи удосконалення оперативного забезпечення сучасних операцій (інформаційної боротьби, розвідки, інженерного забезпечення, оперативного маскування, радіоелектронної боротьби, захисту від засобів масового ураження та ін.); проблеми удосконалення організації та способів виконання завдань органами й частинами Федерального агентства урядового зв'язку та інформації в умовах загострення інформаційної боротьби (теорія оперативного мистецтва); керування військами (силами) в умовах жорсткої інформаційної та радіоелектронної протидії (теорія тактики); інтеграція зусиль ряду галузей суспільних, природничих і технічних наук для досліджень і розроблення проблем інформаційної боротьби (оборонні галузі гуманітарних, природничих і технічних наук); форми та методи забезпечення оборони країни й протидії міжнародним силам та іншим країнам у сфері інформаційної боротьби (галузі наук, що досліджують невоєнні форми забезпечення оборонної безпеки).

З останніх наукових праць військових фахівців Росії, присвячених створенню теоретичних засад інформаційної боротьби у світлі основних положень військової теорії, найбільш фундаментальними є «Общие основы теории информационной борьбы» (Н.А.Костин) і «Информационная борьба в современной войне» (С.А.Комов.). У них йдеться про будівництво сил і засобів інформаційної боротьби як про реальний процес, для розгортання якого необхідна добре розвинена теорія. З більшістю положень, сформульованих у цих працях, слід погодитися, проте в них, на наш погляд, є принципові моменти, що потребують критичного осмислення. Це зумовлене передусім тим, що теорія інформаційної боротьби нині перебуває в стадії становлення; визначення більшості термінів і зміст понять, що використовуються при цьому, ще не набули сталості. Виділення в [12] лише двох класів завдань інформаційної боротьби ("поразка об'єктів інформаційного середовища противника" і "захист власної інформації") є явно недостатнім, адже при цьому пропускається такий важливий клас завдань, як нав'язування протидійній стороні бажаних поведінки і рішень засобами інформаційного впливу. Цей клас завдань не знайшов відображення і в [13], хоча зміст інформаційної боротьби тут сформульований як "комплекс заходів інформаційного забезпечення, інформаційної протидії та інформаційного захисту".

Пропонуємо власні погляди на інформаційну боротьбу, триєдина сутність якої в широкому розумінні відображена в таких її взаємопов'язаних визначеннях: це об'єктивно існуюча форма прояву стосунків між суб'єктами під час досягнення певних цілей і розв'язання конфліктних ситуацій чи інших суперечностей на інформаційному рівні; це наука, що акумулює всі вироблені людством знання про закономірності, принципи, форми, методи й засоби завоювання інформаційної переваги над протидійною стороною, тобто наука про механізми інформаційного протиборства; це комплекс заходів, спрямованих на досягнення певних цілей і розв'язання конфліктних ситуацій на інформаційному рівні, здійснюваних за єдиним задумом і планом та узгоджених за часом, місцем, залученими силами й засобами.

Об'єктивність існування інформаційної боротьби зумовлена об'єктивністю існування самої інформації і природністю використання інформації та її властивостей для розв`язання конфліктних ситуацій, що виникають при неузгодженості інтересів і цілей сторін. Із сутності інформаційної боротьби випливає, що вона, на відміну від інформаційної війни, не має агресивної основи. До її методів і засобів удаються, наприклад, для обґрунтування доцільності впровадження у виробництво певних технологічних рішень. Як об'єктивно існуючий феномен, інформаційна боротьба має свої мету, завдання, закономірності, способи, методи й засоби ведення. Метою інформаційної боротьби в широкому розумінні є забезпечення розв'язання своїх завдань однією стороною за рахунок досягнення переваги над проти дійною стороною на інформаційному рівні.

Інформаційна боротьба у вузькому розумінні розглядається у двох аспектах: як форма ведення інформаційної війни (за аналогією: збройна боротьба є формою ведення війни в традиційному розумінні); як вид стратегічного (оперативного) забезпечення операцій та бойових дій в традиційних війнах.

Метою інформаційної боротьби у вузькому розумінні є захоплення й утримання інформаційної переваги над противником під час підготовки й в ході воєнних (бойових) дій опосередкованим введенням проти дійної сторони в контур свого керування на інформаційному рівні. Цю мету можна досягти, забезпечуючи перевагу над проти дійною стороною у розв'язанні таких взаємопов'язаних комплексів завдань:

1) цілеспрямоване добування інформації про поточну ситуацію, з жорсткими вимогами до її своєчасності, якості, обсягу й темпу відновлення, та оцінка на основі цієї інформації політичної (воєнно-політичної, воєнної, економічної, соціальної, екологічної тощо) ситуації. Виконання цього комплексу завдань ускладнене тим, що воно в загальному випадку здійснюється в умовах інформаційної протидії. При цьому інформація, що підлягає аналізу, характеризується невизначеністю об'єктивного й суб'єктивного походження, неповнотою за одними аспектами і надмірністю за іншими, суперечливістю, наявністю частково зруйнованої або перекрученої інформації, у тому числі і дезінформації;

2) цілеспрямований і комплексний вплив на свідомість і підсвідомість населення й особового складу, на інформаційні ресурси на всіх фазах їх виробництва, розповсюдження й використання, а також на інші складові інформаційного середовища проти дійної (конкуруючої) сторони в інтересах нав'язування їй бажаних рішень і керування її поведінкою. Особливої ваги набуває не так руйнівний, як цілеспрямований вплив саме на зміст інформації для забезпечення своїх інтересів у різних сферах діяльності особистості, суспільства, країни. Ця проблема обумовлює потребу в дослідженні механізмів формування дезінформації, розробленні науково-методичних засад її виявлення та створення автоматизованих систем аналізу поточних ситуацій в умовах інформаційної протидії, зокрема за наявності дезінформації. У цьому комплексі завдань особливого значення набуває можливість використання інформації (інформаційних потоків) як ефективного засобу формування позитивного іміджу України на міжнародній арені, а також можливість усунення політичної, воєнно-політичної, економічної й особливо воєнної напруженості у взаємостосунках з іншими країнами та в різних регіонах країни;

3) захист власних інформаційних ресурсів та інших складових інформаційного середовища, у тому числі на рівні свідомості і підсвідомості людини, від впливу на них протидійною стороною. Не зменшуючи важливості виконання завдань технічного захисту інформації, спрямованого в основному на забезпечення її конфіденційності, слід підкреслити особливу значущість завдань захисту власне змісту інформації від навмисного його спотворення чи перекручення, у тому числі й завдань виявлення дезінформації. До цього комплексу входять також завдання відновлення цілісності змісту частково зруйнованої чи спотвореної інформації, у тому числі й природно-мовної текстової інформації.

Як випливає із сформульованих завдань, соціальними об'єктами інформаційної боротьби є індивід (особистість), соціальні групи, суспільство та країни. Об'єктами інформаційної боротьби є свідомість і підсвідомість індивіда, насамперед колективна свідомість, а також інформаційні ресурси та інші складові інформаційного середовища (системи інформаційного та інформаційно-аналітичного забезпечення органів державного і відомчого керування, автоматизовані системи керування військами і озброєнням, телекомунікаційні мережі, радіо- та телестудії, компоненти інформаційного та програмного забезпечення систем озброєння і військової техніки тощо).

У національному законодавстві визначено декілька понять, пов'язаних з інформаційними ресурсами. Найбільш показовим у даному контексті є визначення, закріплене в Законі України «Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України»: «державні інформаційні ресурси -- це інформація, яка є власністю держави та необхідність захисту якої визначено законодавством» [6, ст. 1]. Здавалося б, лаконічне і всеосяжне визначення. Однак, по-перше, воно сформульовано з метою визначення предметної компетенції Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а по-друге, законодавство України нерідко покладає на органи державної влади обов'язок захищати відомості, які не є власністю держави. Наприклад, відомості про майновий стан фізичної або юридичної особи (конфіденційна інформація про особу або комерційна таємниця), які на законних підставах перебувають у володінні або користуванні органів державної влади, мають також захищатися, щоб унеможливити несанкціонований доступ до них сторонніх осіб.

Адже існуючі, наприклад, у податкових, митних та інших органах автоматизовані інформаційно-аналітичні системи «Митниця», «Держдохід», «Аудит» тощо містять відомості, що належать недержавним суб'єктам. Але тут варто пам'ятати, що законодавством закріплена імперативна норма про виключне право власності України на інформаційні ресурси, що формуються за рахунок коштів державного бюджету .

Законодавство України визначає загальне поняття «інформаційні ресурси» як сукупність документів у інформаційних системах (бібліотеках, архівах, базах даних тощо). Як бачимо, підтверджується наукова думка про «матеріальний характер» інформаційних ресурсів, адже вони визначаються як сукупність документів. Саме тому, узагальнюючи викладене вище, робимо висновок про недоцільність віднесення до змісту поняття «інформаційні ресурси держави» недокументованих відомостей.

За оцінками вітчизняних та міжнародних фахівців саме за таких складних умов невизначеності та мінливості зовнішнього та внутрішнього середовища застосування стратегічного планування та управління дозволяє отримувати кращі результати на відміну від підходів, що основуються на методах екстраполяції, або на інтуїції та попередньому досвіді.

В цих роботах недостатньо системно та чітко визначені проблеми ІАЗ стратегічного планування та управління у сфері забезпечення національної безпеки, не враховані особливості, що обумовлені трансформаційними процесами національного сектору безпеки, не запропоновані пріоритетні напрями розв'язання цих проблем.

Однак, теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України поки що не стали цілісним об'єктом дослідження науковців. У попередніх роботах порушувались важливі, але лише окремі аспекти цього явища правової дійсності. З огляду на проблеми сьогодення актуальним є саме комплексний, системний розгляд вищезазначеної проблематики.

1.3 Технологія управління забезпеченням інформаційної безпеки, досвід і практика застосування

Інформаційна сфера вже зараз відіграє помітну роль у житті суспільства. Важко переоцінити її значення для економічного, політичного, соціального, оборонного й духовного розвитку. Це зумовлює наявність життєво важливих, національних інтересів в інформаційній сфері в кожній з держав, особливо в тих, які переживають період соціокультурних трансформацій. Захищеність цих інтересів характеризує їхню інформаційну безпеку. Забезпечення цієї безпеки припускає реалізацію комплексу правових, організаційних, технологічних і кадрових заходів.[54, с. 126]

Через ряд причин політичного й історичного характеру, через розбіжності у рівні розвитку національних економік і суспільства, національні інтереси окремих держав можуть не повністю збігатися між собою, що створює об'єктивні передумови для формування кожною державою своїх національних систем забезпечення інформаційної безпеки. У той же час глобальність процесів інформаційної взаємодії між громадянами різних держав, трансграничність комп'ютерної злочинності роблять необхідним об'єднання зусиль різних держав у боротьбі з тими загрозами, з якими вони не в змозі впоратися самостійно.[19, с. 86]

Розглядаючи в цьому контексті питання інформаційних ризиків, слід розрізнити поняття інформаційної політики (ІП) та інформаційної безпеки (ІБ), тому що недоліки кожної з них сприймаються як інформаційні загрози. Враховуючи важливість інформаційної політики та інформаційної безпеки для України, у 2002 році було створено відповідну Міжвідомчу комісію при РНБО [25]. Серед її основних завдань - протидія іноземній інформаційній експансії, що інколи набуває рис інформаційно-пропагандистської агресії, дискредитації українських державних і суспільних інститутів, дестабілізації суспільнополітичної обстановки, спробам завдати шкоди іміджу України. Тобто, до сфери інформаційної політики відноситься передусім інформаційний вплив на громадян з метою формування у них певного відношення до суспільно-політичних подій і процесів. Вона заснована переважно на легальних засобах, наприклад, на засобах масової інформації. А до сфери забезпечення інформаційної безпеки - захист інформаційних систем (ІС) та безпосередньо інформації від деструктивних впливів, а саме: знищення, витоку, підміни, блокування тощо. Вона розглядає захист від несанкціонованих дій щодо інформаційних систем та інформації. У квітні 2002 р. на засіданні комісії з інформаційної політики та інформаційної безпеки серед основних недоліків у цій сфері була відмічена відсутність оцінки ефективності використання коштів на виконання Національної програми інформатизації (НПІ)

Сформовані умови для забезпечення безпеки функціонування інформаційних і телекомунікаційних систем, що створюються на території України. Створені найважливіші регулюючі чинники державної дії на інформаційні процеси і інформатизацію:

· нормативно-правове забезпечення цієї сфери;

· системи ліцензування і сертифікації інформаційних продуктів і послуг, інформаційно-телекомунікаційних систем і мереж зв'язку, технологій.[22, с. 106]

Так, в даний час законодавство в сфері інформаційного розвитку економіки і суспільства включає закони України: "Про державну таємницю", "Про захист інформації в АС", "Про інформацію", "Про зв'язок", "Про Національну систему конфіденційного зв'язку". Також необхідно врахувати і тенденції розвитку національної нормативної бази в даній сфері, а саме розгляд владою таких нових законів України як закони "Про електронний цифровий підпис", "Про електронний документообіг", "Про електронну комерцію" і ін.

Провідні експерти переконані в необхідності системного вирішення завдань по забезпеченні ефективної інформаційної безпеки, що має на увазі одночасне застосування різних апаратних, програмних, фізичних і ін. засобів захисту із здійсненням централізованого контролю і управління по відношенню до ним. При цьому всебічний захист може забезпечуватися за рахунок взаємодії всіх цих компонентів системи.

У міру розвитку української інформаційної інфраструктури зростає актуальність підвищення рівня безпеки всіх її складових. Тому іншою проблемою є захист інформаційних ресурсів від несанкціонованого доступу, забезпечення безпеки інформаційно - телекомунікаційних систем, активно використовуваних в різних сферах суспільного життя і діяльності держави. В умовах глобалізації інформаційна сфера стає як ареною міжнародної співпраці, так і ареною суперництва. Повномасштабне залучення України в процес формування глобального інформаційного суспільства, супроводжується забезпеченням її інформаційної безпеки, як одного з найважливіших стратегічних завдань безпеки національної. Актуальність даної проблеми багато в чому обумовлена зростанням "кіберзлочинності" і розширенням можливостей міжнародного тероризму по використанню сучасних інформаційних технологій для здійснення терористичних актів.

В умовах глобалізації інформаційних технологій об'єктом інформаційної злочинності стає весь світовий інформаційний простір в цілому і кожний його елемент зокрема. Нейтралізувати наслідки противоправних дій в інформаційній сфері, наприклад, інформаційного тероризму, надзвичайно важко, а іноді взагалі неможливо. Усвідомивши небезпеку, породжену глобалізацією інформаційних технологій, і розуміючи, що прогрес суспільства неможна зупинити, слід зосередитися на підтримці позитивних і нейтралізації негативних особливостей розвитку інформаційних технологій.

Система забезпечення інформаційної безпеки - це організована державою сукупність державних органів, посадових осіб, громадських організації, окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями захисту національних інтересів України в інформаційній сфері, які реалізують державну політику та здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України.

Загалом, в Україні створена й функціонує структурно повна система забезпечення інформаційної безпеки. Функції та повноваження відповідних державних органів закріплені в нормативно-правових актах різного рівня - Конституції України, Законах України, Указах Президента України, Постановах Кабінету Міністрів України, інших, у т.ч. відомчих нормативних актах. Водночас розподіл функцій між окремими суб'єктами системи та схема їх взаємодії потребують удосконалення [34,с,.45].

Для протидії інформаційним загрозам має бути розроблений чіткий план, який відображатиме персональну відповідальність кожного працівника, починаючи з технічного персоналу й закінчуючи вищою керівною ланкою. В плані мають визначатися також заходи щодо відновлення інформаційних ресурсів після їх ураження. Ці процедури слід постійно перевіряти. Розробці плану повинен передувати аналіз усіх інформаційних масивів та потоків інформації (як внутрішніх так і зовнішніх). Практика свідчить, що ефективний комплексний аудит є можливим лише за участі сторонньої спеціалізованої організації, яка має відповідну ліцензію на проведення такої діяльності. Останнім етапом щодо захисту інформації є страхування інформаційних ресурсів як від традиційних, так і від кіберзагроз.

На нинішньому етапі технологічного розвитку суспільства безпека об'єктів чи систем залежить від двох взаємопов'язаних контурів: технологічного та інформаційно-керуючого.

До технологічного контуру відносяться об'єкти, які безпосередньо задіяні у технологічних процесах і які характеризуються механічними, фізичними, хімічними й іншими об'єктивними ознаками.

До інформаційного контуру відносять інформаційно-керуючі системи (ІКС), які здійснюють управління процесами технологічного контуру за рахунок відповідних алгоритмів і регуляторів.

Рівень безпеки техногенної сфери значною мірою визначається цілісністю й доступністю інформаційно-керуючі системи в інформаційному плані. Тому сучасні технологічні комплекси не слід сприймати виключно як сферу фізико-механічних властивостей, а необхідно розглядати як складну систему, що потребує моніторингу загроз і вразливостей та управління ризиками. Описуючи механізми безпеки, необхідно водночас відзначати, від яких загроз вони захищають; як кількісно оцінюється ймовірність загроз і ризиків; як кількісно і методологічно оцінюється ймовірність нейтралізації (усунення) загроз системою безпеки; як проводиться оцінка відповідності системи забезпечення безпеки заявленим можливостям.

Тому на часі постає питання адекватності системи національної безпеки України реаліям XXI сторіччя в умовах глобалізації, енергетичного й технологічного суперництва [6].

В сучасних умовах у складі національної безпеки питома вага інформаційної безпеки зростає завдяки розширенню застосування і збільшенню вразливостей інформаційних технологій у критичних галузях. Розвиток інформаційних технологій відбувається швидше, ніж процеси їхнього правового регулювання. Це потребує стратегічного осмислення на позавідомчому рівні, тому що держава не змогла взяти під регулюючий контроль побудову інформаційної інфраструктури. Державна політика у сфері інформаційних технологій залишається безадресною, реалізується безсистемно та непослідовно, розвивається фрагментарно, без належної координації, впровадження інформаційних технологій супроводжується залежністю від їхньої захищеності. У розвинутих країнах державні органи не просто спостерігають за розвитком інформаційних технологій , а системно організовують цей процес, створюють умови для їхнього безпечного впровадження з огляду на наявність вразливості.

Період, який ми переживаємо, прийнято називати «інформаційною революцією» або часом становлення «інформаційного суспільства». Зрозуміло, для таких характеристик є багато підстав, зокрема колосальне зростання обсягів інформації, збільшення її різноманіття за змістом, так само як і масове впровадження нових технологій, що дають змогу миттєво передавати інформацію на більші відстані.

Природно, що нові обставини створюють нові проблеми. Насамперед необхідність швидко освоювати ці технології (наприклад, робота в Інтернеті або в «кіберінформаційному просторі»). Не можна забувати й про канали передачі й одержання інформації, які прийнято нині вважати «традиційними». Тобто безпека інформаційної сфери - не лише захист телекомунікаційних мереж або мереж зв'язку, баз даних від несанкціонованого доступу, а й загальні принципи функціонування, захист найважливіших інформаційних ресурсів і систем країни, що забезпечують життєдіяльність транспорту, енергетики, промисловості, органів державного управління. У широкому розумінні слова інформаційна безпека містить такі проблеми, як протистояння культурній експансії з боку країн з розвиненою аудіовізуальною промисловістю, впливу недоброякісної, недостовірної, хибної інформації (дезінформації) на життєво важливі інтереси, збереження національної та мовної самобутності. У сучасних умовах вони набули значного поширення на тлі нових викликів і загроз, пов'язаних із інтенсифікацією комунікаційних процесів, широким використанням комп'ютерних технологій. Останні створили принципово нові канали впливу на соціально-політичний та економічний розвиток суспільства. Зокрема, поява Інтернету зумовила виникнення нового, універсального інтерактивного середовища як важливого елементу сучасної політичної системи демократичного типу з підвищеною оперативністю обміну інформацією, «прозорістю» й доступністю. Усі ці особливості Інтернету тлумачаться в нас іноді як важлива передумова демократизації нашої посттоталітарної системи. Однак він здатний генерувати величезні інформаційні потоки в обхід державних структур, а тому всі країни змушені тепер приділяти особливу увагу не просто забезпеченню інформаційної безпеки у її вузькому розумінні, а і як можливості протистояти будь-якій інформаційній агресії, що може виходити і від окремих держав, і від невеликих терористичних угруповань. З'явилося навіть поняття «стратегічна інформаційна зброя», під яким розуміють методи впливу на інформаційно-технологічні системи, що обслуговують такі інфраструктури, як транспорт, зв'язок, управління державними органами, військами тощо. На жаль, у процесі побудови теоретичних моделей інформатизації держави й нового суспільства питання безпеки часто відтісняються на другий план, навіть за усвідомлення, що їх ігнорування зумовлює появу низки дестабілізуючих явищ і виникнення рецидивів тоталітаризму.

Питання підвищення захищеності інформаційної інфраструктури постійно знаходяться в центрі уваги. В даний час необхідно проводити роботу за такими важливими напрямками, як:

· побудова системи забезпечення безпеки інформаційно-телекомунікаційних систем (інформаційні фонди і телекомунікаційні інфраструктури) як об'єктів дії ризиків;

· захист інформаційних систем (інформації, інформаційної інфраструктури) від протиправних посягань, досягнення незаконної мети, забезпечення антигромадських інтересів;

· вивчення і запобігання інформаційно-технологічних катастроф;

· стандартизація, сертифікація і аудит інформаційно-телекомунікаційних систем на предмет їх безпеки;

· забезпечення інформаційного і інформаційно-технічного виявлення, припинення, розкриття і розслідування протиправних посягань;

· формування інформаційного права як самостійної комплексної кодифікуючої галузі права;

· постійний моніторинг системи ризиків і погроз у сфері інформаційних відносин;

· кадрове забезпечення інформаційної безпеки.

На сьогодні існує чимало методів захисту інформації, їх можна поділити на автоматизовані і неавтоматизовані.

Автоматизовані методи захисту:

· Контроль достовірності інформації машинними методами.

· Тестування точності роботи технічних засобів.

· Автоматизація доступу до необхідної інформації.

· Регулярна перевірка програмного забезпечення.

· Копіювання оперативної й умовно-постійної інформації.

· Неавтоматизовані методи захисту:

· Фізичний захист технічних засобів.

· Чітке визначення службових обов'язків посадових осіб.

· Чітке виконання службових інструкцій всіма особами, які працюють із технічними засобами.

Ці заходи поширюються також на інформаційні ресурси, системи та технології, на засоби їх забезпечення. Вони призначені для підтримки інформації у такому стані, вона зберігає свою фізичну та логічну цілісність, доступність (неможливість блокування) і використовується відповідно до встановленого регламенту.

Так наприклад, у період інформатизації в органах внутрішніх справ поряд із відомчими (наприклад, інформаційно-аналітичне забезпечення) з'являються нові, не властиві їм раніше управлінські завдання, а саме - організація системи захисту відомчої інформації та боротьба з комп'ютерною злочинністю. Така діяльність, з одного боку, виступає необхідною складовою процесу захисту інформації (тобто внутрішня, притаманна не тільки системі органів внутрішніх справ), з іншого - є одним із напрямів правоохоронної діяльності, яку виконують відповідні державні органи (має загально соціальний характер, оскільки впливає на процеси, пов'язані з інформатизацією суспільства загалом).[13,с.52].

В інформаційному суспільстві принципово нового значення набуває освітня сфера. Розвиток людських ресурсів неможливий без застосування інформаційно-комунікативних технологій у навчальному процесі, підвищення комп'ютерної освіченості молоді. Бурхлива технологізація потребує розгортання системи безперервного навчання людини впродовж усього життя, постійного підвищення кваліфікації. Пріоритетним має стати задоволення зростаючого попиту на спеціалістів різних напрямів та рівнів у сфері високих технологій.

Державна політика має заохочувати до розвитку швидкодіючої та широкосмугової телекомунікаційної інфраструктури, інформаційних продуктів і послуг, що складають основу функціонування інтелектуальної економіки, забезпечувати платоспроможний попит на них. Нагальним є створення національної системи електронних інформаційних ресурсів.

Інформаційні технології стають ключовим фактором соціально-економічного розвитку, підвищення ефективності управління практично в усіх сферах людської діяльності. Тому актуальними є завдання щодо стимулювання розвитку електронної комерції, освіти, медицини, зайнятості, охорони довкілля тощо.

Особлива роль відводиться утвердженню системи електронного врядування. Інформація складає фундамент надійного та прозорого механізму прийняття управлінських рішень. Формування "Електронної держави" передбачає: широке використання сучасних засобів зв'язку, передусім Інтернету, на всіх рівнях державного управління - від уряду до місцевих адміністрацій; перехід державних структур на електронний документообіг; розбудову єдиної телекомунікаційної мережі органів виконавчої влади, впровадження комплексної системи захисту інформації в інтегрованих інформаційно-аналітичних системах, а також уможливлення інтерактивної участі громадян України в управлінських процесах, надання послуг громадянам і юридичним особам з використанням мережі Інтернет.

Стрижневим завданням переходу до інформаційного суспільства є створення адекватної інституційної бази. Сучасний стан нормативно-правового регулювання інформаційних відносин не відповідає повною мірою вимогам сьогодення, стримує поширення інформаційних технологій.

Як свідчить досвід провідних країн світу, ефективна діяльність у сфері забезпечення інформаційної безпеки повинна проходити шляхом нарощування потужностей тих структур, на які покладено реалізацію державної політики за основними, технологічними її складовими: заходів щодо захисту інформаційних ресурсів, захисту інформації, забезпечення безпеки інформаційного обміну. Це дозволяє не тільки створити додаткові важелі впливу на процеси реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки, але й забезпечити, в умовах подальшої демократизації суспільства, відкритість заходів, що впроваджуються для підтримання й забезпечення інформаційної безпеки особи, суспільства і держави.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СТАНУ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

· забезпечення конституційних прав громадян на свободу слова, одержання та використання інформації, зміцнення морально-культурних цінностей суспільства;

· утвердження єдиного національного інформаційного простору, який зміцнюватиме цілісність та непорушність країни;

· належний інформаційний супровід державної політики, а саме -- доведення до української і міжнародної громадськості об'єктивної інформації про внутрішню і зовнішню політику України.

Серед інших завдань -- гарантування вільного і безперешкодного функціонування ЗМІ, розвиток чесної та відповідальної журналістики; реформування комунальних і державних друкованих ЗМІ; заснування суспільного мовлення і перехід на сучасний цифровий формат; створення сприятливих умов для розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження. Усі ці позиції перебувають у площині інтересів національної інформаційної безпеки.

У той же час розвиток інформаційного простору характеризується певними негативними тенденціями, які становлять реальну або потенційну загрозу національній безпеці. При виробленні державної політики не враховується значення інформаційно-комунікаційного аспекту у процесі розбудови держави, консолідації суспільства, європейської та євроатлантичної інтеграції. Відбувається повзуча монополізація теле- і радіо- інформаційного простору олігархічними структурами. Тривожна ситуація склалася у телерадіоефірі прикордонних територій. Нині Україна опинилася під потужним інформаційним впливом країн-сусідів. На книжковому ринку й донині домінує іноземна друкована продукція. У телевізійний ефір постійно проривається продукція сумнівного змісту і якості, що не відповідає духовності й моралі українців. Не вдається розширити сферу застосування української мови.

Загальна ситуація в Україні у галузі інформатизації на сьогодні не може бути визнана задовільною і не тільки через кризові явища в економіці. Рівень інформатизації українського суспільства порівняно з розвинутими країнами Заходу становить лише 2-2,5 відсотка. Загальна криза та технологічне відставання поставили у скрутне становище галузі, які займаються створенням і використанням засобів інформатизації та відповідної елементної бази

В Україні здійснено певні практичні кроки до інформаційного майбутнього. Інформаційно-комунікативні технології, обсяг яких вже перевищив 2 млрд доларів США, що складає близько 5,2% ВВП України, впродовж останніх десяти років стали вагомим суспільним ресурсом розвитку. Практично завершено будівництво цифрових мереж зв'язку на внутрішньому та міжнародному рівнях. Набув подальшого розвитку національний сегмент мережі Інтернет, кількість користувачів якої на 1 000 мешканців дорівнює 80. Кількість хостів у національному сегменті мережі досягла 88,2 тис., а веб-сайті - 28,8 тис. Стрімко зростає ринок засобів мобільного зв'язку, що перевищив 6 млн абонентів. Країна має високий кадровий та науковий потенціал у цій сфері [5].

Серед головних напрямів піднесення інформаційного суспільства особлива увага приділяється електронному врядуванню. Розроблено проект довгострокової державної програми "Електронна Україна" на 2005-2012 рр. [6], що спрямована на розвиток інтернет-індустрії та створення на її базі "електронної держави". Функціонує єдиний веб-портал органів виконавчої влади.

Забезпечення інформаційної безпеки є нагальною проблемою в Україні. Підтвердженням можуть слугувати дані, отримані в ході соціологічного опитування проведеного Українським центром економічних та політичний досліджень ім. О. Разумкова . Стан інформаційної безпеки України експерти оцінили переважно негативно („1” і „2” - 49%) та посередньо („3” - 39%) за 5-бальною шкалою. Середній бал склав 2,44 [12, с. 17]

Результати досліджень провідних спеціалістів у сфері інформаційної безпеки [10 с. 58] дають можливість виділити декілька основних джерел загроз безпеці інформаційного суспільства, які можуть зачіпати інтереси людини, суспільства й держави.

Тому важливо детально розглянути загрози, а тоді вже говорити про інформаційну безпеку нашої держави. Комісія з питань національної безпеки визначила такі потенційні загрози в інформаційній сфері:

· незбалансованість державної політики та відсутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері;

· повільне входження України до світового інформаційного ринку, відсутність у міжнародного співтовариства об'єктивного уявлення про Україну;

· інформаційна експансія з боку інших країн; відтік даних, що містять державну таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави.

Український дослідник В. Шамрай вважає, що найбільш доцільно розрізняти внутрішні та зовнішні джерела інформаційної безпеки. Під внутрішніми він розуміє відсутність історичного, політичного та соціального досвіду життя у правовій державі, що стосується процесу практичної реалізації конституційних прав та свобод громадян, в тому числі в інформаційній сфері [15, с.87]. Е. Макаренко та В. Кирик вважають, що внутрішнім джерелом інформаційної безпеки є посилення організованої злочинності та збільшення кількості комп'ютерних злочинів, зниження рівня освіченості громадян, що суттєво ускладнює підготовку трудових ресурсів для використання новітніх технологій, в тому числі інформаційних [8, с.211]. Недостатню координацію діяльності вищого державного керівництва, органів влади та військових формувань в реалізації єдиної державної політики забезпечення національної безпеки теж можна вважати таким джерелом. До цього слід додати і відставання України від розвинутих країн за рівнем інформатизації органів державної влади, юридично-фінансової сфери, промисловості та побуту громадян.

Серед загроз внутрішнього характеру можна виділити поширену в Україні залежність ЗМІ від кланово-олігархічних структур чи держави, що зумовлює односторонність у висвітленні подій. Причиною цього є неприбутковість переважної частини ЗМІ, особливо суспільно-політичного спрямування. Це не дає можливості реалізувати інформаційні проекти як бізнесові, здатні приносити прибуток. Поява нових інформаційних продуктів у країні практично завжди чітко зорієнтована на виконання завдань політичного характеру в інтересах засновників, державних кураторів або фінансових груп, які орієнтуються на діючу владу. Тому фактично всі телерадіоканали та переважна частина друкованих ЗМІ розподілені між впливовими фінансово-політичними колами. ЗМІ зорієнтовані не стільки на поширення інформації, скільки на здійснення впливу на владу, суспільство і на розвиток політичного процесу ?36, с. 68?.

Найнебезпечнішим джерелом загроз цим інтересам є істотне розширення можливості маніпулювання свідомістю людини за рахунок формування довкола неї індивідуального “віртуального інформаційного простору”, а також можливості використання технологій впливу на її психічну діяльність. Важливою особливістю способу життя людини в інформаційному суспільстві є істотне скорочення “інформаційних” (часових) відстаней (часу доступу до необхідної інформації), що призводить до появи нових можливостей - як з формування особистості, так і з реалізації її потенціалу. Людство впритул підходить до межі, за якою інформаційна інфраструктура стає, власне кажучи, основним джерелом інформації для людини, безпосередньо впливає на її психічну діяльність, на формування її соціальної поведінки.

Необхідно виділити ще одну внутрішню причину, можливо навіть головну, від якої і беруть свій початок всі інші негаразди - це проблема розподілення функцій між органами які здійснюють контроль в інформаційній сфері. А це: Верховна Рада України, Профільний парламентський Комітет з питань свободи слова та інформації, Президент України, Рада національної безпеки і оборони (РНБО) України, Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України тощо. Тому як зазвичай буває - при „семи няньках” немає конкретних дій.

Потенційною загрозою є домінування в інформаційному просторі України інформації негативного змісту. Показовими в даному випадку можуть бути результати соціологічного опитування, проведеного соціологічною службою УЦЕПД, де респондентам було запропоновано оцінити рівень загроз інформаційній безпеці України. На перше місце експерти поставили загрозу „руйнування моральних цінностей, духовного та фізичного здоров'я людини, суспільства внаслідок зовнішнього інформаційного впливу негативного характеру”. У період з 2001 по 2006 рр. в Україні з'являється все більше фільмів, книг і журналів, у яких пропагуються насильство, жорстокість і порнографія. Високим рівень цієї загрози вважають 64% експертів. Тому можна зробити висновок, що вона є дійсно серйозною і до того ж реально діючою.

Проблема визначення потреб і мотивації соціальної поведінки поки що не має загального вирішення і є однією з найбільш складних у сучасній соціально-філософській і психологічній науці. У цілому структура потребово-мотиваційної сфери особистості детермінується базовими потребами, обумовленими її генотипом (у харчуванні, особистій безпеці, потребі в продовженні роду, довголітті, а також потребами в спілкуванні з іншими людьми), і похідними потребами, формованими чинною системою виховання. Способи й форми задоволення цих потреб значною мірою залежать від інформації й знань, одержуваних з навколишнього світу й, зокрема, тих, що надходять через інформаційну інфраструктуру. Спрямованість використання отриманої інформації й одержуваних результатів визначаються, насамперед, особистістю і її духовним потенціалом.

Складність процедур, реалізованих у сучасних технологіях доступу до необхідних інформаційних ресурсів, критично збільшує залежність людини від інших людей, які здійснюють розробку інформаційних технологій, визначення алгоритмів пошуку необхідної інформації, її попередньої обробки, приведення до стану, зручного для сприйняття, доведення до споживача. Власне кажучи, ці люди багато в чому формують інформаційний фон життя окремого індивіда, визначають умови, у яких він живе й діє, вирішує свої життєві проблеми. Саме тому представляється винятково важливим забезпечити безпеку взаємодії людини з інформаційною інфраструктурою.

Одним із джерел загроз інтересам суспільства в інформаційній сфері є безперервне ускладнення інформаційних систем і мереж зв'язку критично важливих інфраструктур забезпечення життєдіяльності суспільства. Ці загрози можуть проявлятися у вигляді як навмисних, так і ненавмисних помилок, збоїв і відмов техніки й програмного забезпечення, шкідливого впливу на ці інфраструктури з боку злочинних структур і кримінальних елементів. Об'єктами реалізації таких загроз можуть виступати інформаційні системи енергетичної, транспортної, комунальної й деяких інших інфраструктур.

Небезпечним джерелом загроз також виступає можливість концентрації засобів масової інформації в руках невеликої групи власників. Ці загрози можуть проявлятися у вигляді маніпуляції суспільною думкою стосовно тих або інших суспільно значущих подій, а також руйнування моральних підвалин суспільства шляхом нав'язування йому далеких цінностей.

Нарешті, небезпечним джерелом загроз є розширення масштабів вітчизняної й міжнародної комп'ютерної злочинності. Загрози можуть проявлятися у вигляді спроб здійснення шахрайських операцій з використанням глобальних або вітчизняних інформаційно-телекомунікаційних систем, відмивання фінансів, отриманих протиправним шляхом, одержання неправомірного доступу до фінансової, банківської та іншої інформації, що може бути використана в корисливих цілях.

Інтереси держави в інформаційній сфері полягають у створенні умов для гармонійного розвитку інформаційної інфраструктури країни, реалізації конституційних прав і свобод людини й громадянина в інтересах зміцнення конституційного ладу, суверенітету й територіальної цілісності країни, встановлення політичної й соціальної стабільності, економічного процвітання, безумовного виконання законів і підтримання правопорядку, розвитку міжнародного співробітництва на основі партнерства.

Ще однією загрозою зовнішнього походження є спрямований інформаційний вплив на Україну та її суб'єктів з боку іноземних держав або конкуруючих компаній. Аналіз світового та вітчизняного досвіду інформаційної діяльності дозволяє дійти висновку про існування потенційної загрози проведення проти України підготовлених інформаційних операцій. Спеціальні інформаційні операції не обмежуються воєнно-політичною сферою. Об'єктами експансії можуть бути економічні структури (як державні, так і недержавні).

Україна вже неодноразово була об'єктом інформаційних диверсій. Як правило, напередодні укладання українськими підприємствами контрактів на поставку зброї або надання військово-технічних послуг у зарубіжних ЗМІ розпочинаються масовані кампанії зі звинувачення України в постачанні зброї до „гарячих” точок: танків і літаків для талібів; танків для Уганди, гелікоптерів для Сьєрра-Леоне; танків і літаків для руху УНІТА, скандал із „Кольчугами”, бойкотування спільних українсько-американських навчань у Криму тощо [49, с. 24].

Потребує уваги формування позитивного іміджу України в світі, оскільки правильно підібраний імідж є найбільш ефективним засобом роботи з масовою свідомістю ?10, c. 74?. Він відображає ті ключові позиції, на які безпомилково реагує масова свідомість. Якщо поглянути на імідж України в очах іноземця - то це лише корупція, Чорнобиль, брати Клічко, “Динамо” (Київ), „помаранчева революція”. Тобто позитивним на даний момент його важко назвати (не зважаючи на спроби нової влади після „помаранчевої революції” змінити ситуацію на краще), а звідси і ставлення до нас як до країни третього світу.

Україна стала самостійною державою, а в її інформаційному просторі безкарно і безперешкодно хазяйнують інформатори інших країн. У перші роки незалежності наша держава зі свого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування. Деякі дослідники взагалі говорять про спільний з Росією інформаційний простір ?12 с. 57?. Не є секретом і те, що такий стан речей породжує численні, до того ж досить істотні проблеми. Причому серед останніх є підстави особливо виділити проблему різного типу впливів, що цілеспрямовано або нецілеспрямовано здійснюються (можуть здійснюватися) через цей інформаційний простір. Робиться це все за допомогою багатьох методів серед яких особливо дієвою є техніка міфів ?37с. 120].

Щодо внутрішнього українського інформаційного простору - він не є сучасним і точно не є конкурентоспроможним. Є декілька принципових речей, які мають бути зроблені для зміни такої ситуації:

це створення в країні системи суспільного мовлення з потужним наголосом на інформаційне мовлення. Примусити приватні канали витрачатися на найдорожчу складову - новини, навряд чи реально. В результаті ми будемо програвати телеканалам російським принаймні в оперативності та охопленні подій.

українські можновладці мають таки визначитися з графіками запровадження в країні цифрового мовлення. Бо, якщо ця реформа продовжуватиметься так, як зараз, то у 2015-му, коли аналогове телебачення відключать, ми ризикуємо мати мільйони людей, яким цифрове мовлення буде недоступне.

Коли йдеться про підтримку українського аудіовізуального продукту, то в цій царині треба вже нарешті перейти від слів до справ. Мають бути обрані конкретні механізми такої підтримки, і вони відомі. Інакше, російські серіали та попса завжди переважатимуть в українському ефірі.

Якщо українська влада хоче створити в Україні інформаційне суспільство, то за сучасних умов це можна зробити в першу чергу через Інтернет та доступ до нього якомога більшої кількості людей. Для України, де ще не всі села мають телефонний зв'язок, це непросте завдання.

Україні нарешті треба хоча б позбутися таких радянських реліктів як "державні та комунальні" ЗМІ. Тоді, принаймні, медіа ринок виглядатиме нормально. Бо, коли одночасно за рекламу конкурують приватні ЗМІ та ЗМІ, що є на повному бюджетному утриманні, - це як мінімум ненормальна конкуренція. Вже не кажучи про залежність цих ЗМІ від тих, хто розпоряджається бюджетами…

Але паралельно, говорячи про безпеку, варто вже сьогодні думати, як захиститися від Інтернет провокацій як ззовні, так і з середини. Ця проблема сьогодні дуже актуальна у Європейському Союзі. Розуміючи, що "закрити" Інтернет не можна, там роблять основну ставку на медіа грамотність населення. Не виключено, що вже наприкінці місяця у Рейк'явіку в документах Ради Європи з'явиться рекомендація щодо введення курсу медіа грамотності в школах.

В країні мають працювати закони, які сьогодні регулюють інформаційну сферу. Бо поки що система домовленостей, зручностей та політичних впливів грають значно більшу роль, аніж право.

Ступінь інформаційної безпеки значною мірою визначається рівнем розвитку національної інформаційної інфраструктури захисту інформації (табл. 2.1).

Таблиця 2. 1

Структура компонентів національної інфраструктури захисту інформації

Вітчизняні засоби масової комунікації повинні відповідати тим завданням, які ставить перед ними українське суспільство. Але на жаль, наше суспільство поки не спроможне адекватно та швидко реагувати на виклики та загрози інформаційній безпеці України. Тому назріла необхідність посилити роль держави з контролю і регуляції різних сегментів національного інформаційного простору України. Адже лише держава здатна вирішити важливі й багатоаспектні проблеми, що виникають в інформаційному середовищі, лише держава як головний суб'єкт міжнародно-правових відносин може вжити адекватних заходів для протидії деструктивним і руйнівним інформаційним впливам.

Об'єктом впливу окреслених загроз та небезпек виступає світогляд різних соціальних верств населення України. Особливо вразливою у цьому відношенні виступає молодь нашої країни. Формування її світогляду залежить від багатьох чинників, зокрема інформації, яка розповсюджується засобами масової інформації (ЗМІ) та через Інтернет.

У сучасних умовах у ЗМІ отримало розповсюдження використання деструктивних прийомів подачі інформації з елементами цільової дезорієнтації, апелювання до низинних інстинктів, нав'язування помилкових моральних цінностей та інших прийомів ведення інформаційної війни. Їхньою метою є соціальна переорієнтація суспільства, особливо молоді, у бік заперечення і відчуження від позитивного національного досвіду, що приводить до розвитку бездуховності, аморальності, зростання злочинності, порушенню стабільності суспільства і держави. Особливо небезпечні в цьому відношенні сучасні комп'ютерні мережні, що використовують спеціальні інформаційні технології для безпосереднього психологічного і фізичного впливу на свідомість і здоров'я користувача.

Крім того, інформаційне середовище усе ширше використовується для внутрішньополітичної боротьби в інтересах маніпулювання масовою свідомістю. Збільшуються випадки несанкціонованого доступу до інформації у всіх сферах діяльності з метою її розкрадання, перекручування і знищення. У цьому випадку Інтернет виступає не в якості джерела суб'єктивних загроз, а лише каналом їхнього поширення. При цьому джерела можуть мати як внутрішню, так і зовнішню природу, а пріоритетність загроз та небезпек може змінюватися залежно від періоду їх прогнозу.