Основні вчення про державу, соціальний захист, служба безпеці України і відмінності приватного від публічного права

2

Міністерство Освіти і науки України

Київський навчальний науково-консультаційний центр ХНТУ

Контрольна робота

з курсу „Теорія держави і права”.

Тема: Основні вчення про державу, соціальний захист, служба безпеці України і відмінності приватного від публічного права

Виконав: ст. гр. 1зе1

Злобіна В.М.

м. Київ 2005 р.

1. Основні вчення про державу

2. Соціальний захист ветеранів праці та інших громадян похилого віку

3. Служба безпеки України: поняття, основні завдання та функції

4. Чим відрізняється публічне право від приватного

5. Чи може правова поведінка бути виражена у формі бездіяльності

Список використаних першоджерел

1. Основні вчення про державу

Поняття «соціальна держава» є плодом XX століття, тоді як поняття «правова держава» виникло раніше -- у XIX столітті, хоча витоки обох слід шукати в давнині. Вже відомі мислителі античності (Платон, Аристотель та ін.) зверталися до пошуків принципів, форм і конструкцій узгодженої взаємодії влади і права.

Античними авторами було вироблено низку положень про правову державу:

-- про владу закону як поєднання сили і права (Арістотель, Солон);

-- про відрізнення правильних і неправильних форм правління (Сократ, Платон);

-- про відрізнення природного і позитивного права та їх співвідношення (Аристотель, Демокрит);

-- про рівність людей за природним правом (римські юристи, стоїки);

-- про право як мірило справедливості, що регулює норми спілкування (софісти, Цицерон та ін.);

-- про державу як правове об'єднання людей (Цицерон);

-- про сфери приватного і публічного права, про юридичну особу, суб'єкт права (римські юристи).

Символічним вираженням уявлень про державну владу, що визнає право, тобто про справедливу державну владу, став образ богині правосуддя із зав'язкою на очах, із мечем і терезами правосуддя. Він уособлює єднання сили і права: охоронюваний богинею правопорядок рівною мірою є обов'язковим для усіх. Образ правосуддя виражає зміст і ідею не лише справедливого суду як спеціального органу, а й ідею справедливої, правової, державної влади.

Протягом історії рація і зміст ідеї про правову державу в різних мислителів, політичних і суспільних діячів значно різнилися. Позаяк у одних ідея такої держави пов'язувалася з приватною власністю, експлуатацією чужої праці та привілейованим становищем у суспільстві певних класів і верств, інші розуміли її зовсім інакше. Т. Мор, наприклад, ще у XVI ст. констатував, що в умовах приватної власності не можна говорити ні про справедливість, ні про громадський добробут, ні про «здійснене державне управління».

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення у працях дослідників набувають проблеми поділу функцій влади, правової організації владних відносин, співвідношення політичних сил, що виключають монополізацію влади в руках одного органу, особи або спільноти. Затверджуються ідеї свободи особи, панування права в приватних і публічних відносинах. Дж. Локк в Англії (XVII ст.) виступив з обґрунтуванням доктрини «законності опору всіляким незаконним виявам влади». Ш. Монтеск'є у Франції (XVIII ст.) заявляв, що для запобігання зловживанню владою є необхідним такий порядок, де власті могли б взаємно себе стримувати.

Філософську основу сучасної теорії правової держави заклав німецький філософ Іммануїл Кант, у вченні якого центральне місце посідає людина як член суспільства і як особистість. Хоча словосполучення «правова держава» в його працях не вживалося (воно звучить у нього як «правовий державний устрій»). Кант наполягав на узгодженні дій держави з правом, підкоренні її правовим законам.

Уперше термін «правова держава» було вжито німецькими вченими К.Т. Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення юридичне завершеного поняття «правова держава» пов'язують з ім'ям Р. Моля, який ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку. У 1829 p. він навів визначення правової держави як конституційної держави, що має ґрунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на забезпеченні судового захисту особи.

Отже, історично правова держава -- це конституційна держава. Вона виникає як реакція на абсолютну монархію, як вимога обмеження діяльності центральних державних органів відповідними загальними правовими актами, сформульованими представницькими органами.

Теорія правової держави поширилася на країни Західної Європи, Північної Америки, розвиваючись і збагачуючись протягом десятиліть. На домінуючу перетворюється ідея про те, що в правовій державі відносини між людьми і державою регулюються нормами, які встановлюють порядок і виключають безвладдя і застосування насильства. Це означає, що піддані, які раніш мали лише обов'язки, перетворюються на громадян, наділених, крім обов'язків, певними, встановленими законом, правами. Основною метою правової держави вважається забезпечення свободи громадян, свободи ініціативи, підприємництва і розвитку особи відповідно до принципу «дозволено все, що не заборонено законом».

У XX ст., особливо після Другої світової війни, теорія правової держави набула нових рис. Вона пройшла через період панування нацистського варіанту теорії «правової держави» у фашистській Німеччині, через етап неприйняття в СРСР ідеї правової держави з її (ідеї) напрацьованими за дореволюційних часів ціннісними елементами-ознаками: верховенство права, поділ влади, недоторканність особи, гарантії прав і свобод людини та ін.

Показово, що в конституціях деяких країн (США, Франції, Швейцарії та інші) відсутні статті, які зазначають, що дана країна є правовою. Проте правова сутність держави розкривається через закріплені в статтях Основного закону ознаки правової держави: охорона і захист прав людини, підкорення влади закону, поділ влади та ін.

У 80-х роках XX ст. ідея створення правової держави актуалізувалася у країнах колишнього «соціалістичного табору» як реакція на тоталітарний режим, адміністративно-командні методи владарювання, порушення прав людини. Вітчизняна наука прийняла формулу «правова держава» у результаті «перебудови», проголошеної в 1985 p. Україна, перетворившись на самостійну незалежну державу, визначила орієнтацію свого розвитку -- побудова демократичної, соціальної, правової держави.

Соціальна держава (держава соціальної демократії) -- це сучасна політико-правова теорія, де слово «соціальна» несе велике значеннєве навантаження: воно пов'язано із соціальним життям людей, підкреслює, що держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки з обов'язковим урахуванням екологічних вимог, забезпечує захист економічних і соціальних прав людини.

Здавалося б, «правова держава» і «соціальна держава» є несумісними. Перша передбачає певну свободу особи від держави, від її опіки. Друга, навпаки, спирається на активність держави в соціальному захисті особи, особливо соціальне ранимої (пенсіонер, інвалід, безробітний не зі своєї вини).

Проте друга половина XX ст. поєднала ці поняття, збагативши кожне з них. Коли говорять про побудову соціальної правової держави, мають на увазі насамперед втілення в ній: -- принципу верховенства права (панування правового закону) як головного в правовій державі;

-- принципу соціальної справедливості (забезпечення державою соціальної безпеки особи) як головного в соціальній державі.

Поняття «соціальної держави» було висунуто у 1929 p. німецьким державознавцем X. Хеллером і згодом поширилося в Європі. У США ідея соціальної держави була сприйнята пізніше, ніж у країнах Європи, оскільки тип свідомості американського суспільства був орієнтований на принцип індивідуалізму.

Після Другої світової війни концепція соціальної держави одержала закріплення в конституціях ряду країн Західної Європи (ФРН, Іспанія та ін.). Стаття 1 Конституції Іспанії 1978 p. зазначає, що Іспанія є соціальною, правовою та демократичною державою, вищими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм. Стаття 20 Конституції ФРН 1949 p. говорить про те, що ФРН є демократичною і соціальною федеративною державою. У Конституції Франції записано, що вона є демократичною і соціальною республікою.

У наші дні соціальна держава означає насамперед обов'язок законодавця бути соціальне активним в ім'я згладжування суперечних інтересів членів суспільства і забезпечення гідних умов життя для усіх за наявності рівності форм власності на засоби виробництва. Держава стає органом подолання соціальних протиріч, урахування і координації інтересів різних груп населення, проведення до життя таких рішень, які б позитивно сприймалися різними верствами суспільства, її мета -- за допомогою соціальної політики, забезпечення рівності та умов політичної співучасті об'єднати населення, стабілізувати соціальну (утому числі правову) і економічну системи, забезпечити їх прогресивну еволюцію.

Поняття правової держави усе більш поєднується з концепцією так званої «держави загального благоденства» («максимальної» держави), або, інакше, «соціальної держави». Це суміщення відбувається насамперед на основі гарантій системи економічних, соціальних і культурних прав.

Вчені (Г.А. Ріттер, Роулз та ін.) виділяють три моделі сучасної соціальної держави.

І. «Позитивна держава» (США), у якій є найменший ступінь невтручання держави в економіку і соціальне забезпечення, орієнтоване на дотримання індивідуалізму та захист корпоративних інтересів (соціальна політика держави виступає як засіб контролю).

2. Власне соціальна держава (Велика Британія), у якій забезпечуються гарантований мінімальний рівень життя і рівність стартових можливостей (соціальна політика держави як засіб забезпечення повної зайнятості).

3. «Держава добробуту» (Нідерланди), у якій забезпечується мінімальний рівень життя та встановлюється максимальний рівень доходів, зменшується різниця в зарплаті, гарантується повна зайнятість (соціальна політика держави як засіб забезпечення «рівності, кооперації та солідарності»).

Ці моделі мають тенденцію переходу від однієї до іншої. Вони ніде цілком не були реалізовані, що свідчить про мінливість соціальної політики держав у ході розвитку.

2. Соціальний захист ветеранів праці та інших громадян похилого віку

Соціальний захист включає в себе систему заходів, які захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а й у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо.

Витрати на соціальний захист населення, звичайно, залежать від можливостей економіки. В країнах з ринковою економікою склалася троїста система фінансування соціальних програм, об'єктами якої виступає держава, роботодавці та одержувачі соціальних виплат.

Сучасна система соціального захисту населення в країнах з перехідною економікою включає такі основні елементи: сукупність державних соціальних гарантій, у тому числі соціальні пільги окремим категоріям населення; традиційну форму державної соціальної допомоги та соціальне страхування.

Система соціальних гарантій передбачає надання соціально значущих благ та послуг усім громадянам без врахування їхнього трудового внеску і визначення потреби (безкоштовні освіта, лікування тощо). Мінімальний розмір цих гарантій є рухливим у залежності від конкретно-історичних умов, а також можливостей суспільства.

До системи соціальних гарантій входять також соціальні пільги, тобто окремі соціальні гарантії окремим категоріям населення. Ця форма соціального захисту також характеризується універсальністю надання соціальних благ і послуг у межах визначеної соціально-демографічної групи населення (ветерани війни, інваліди та ін.) та забезпечення за рахунок податково-бюджетної системи держави.

Під соціальною допомогою як формою соціального захисту населення розуміють надання соціальних благ та послуг соціально уразливим групам населення на основі визначення їх потреб. Об'єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви населення, доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму чи межі бідності. Державна допомога здійснюється двома шляхами: програми допомоги в грошовій формі та допомога у натуральній формі, тобто у вигляді продовольчих талонів, шкільних сніданків та обідів, продовольчих товарів людям похилого віку, медичного обслуговування, житлової допомоги, позичок студентам тощо.

Соціальне страхування є найбільш поширеною формою соціального захисту населення від різних ризиків, пов'язаних з втратою працездатності та доходів. Особливістю соціального страхування є його фінансування із спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за рахунок цільових внесків роботодавців і працівників за підтримки держави.

Згідно з Постановою Верховної ради України «Про сучасний стан пенсійного забезпечення та впровадження пенсійного страхування в Україні” в 2004 році відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні регулювалися 18 законами. Загальна кількість пенсіонерів, яка підпадала під дію цих законів, становила 14,3 млн. осіб, у тому числі за Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплачена пенсія 13,7 млн. особам.

Із запровадженням з 1 січня 2004 року пенсійного страхування було перераховано пенсії 12,5 млн. пенсіонерам. При цьому 2,5 млн. осіб отримали підвищення пенсії у розмірі від 20 до 100 гривень, а близько 900 тис. осіб - від 100 до 1000 гривень. Решта пенсіонерів згідно із рішенням Кабінету Міністрів України отримала підвищення пенсії на 4,2 відсотка. Понад 0,5 млрд. гривень у 2004 році спрямовано на підвищення рівня пенсійного забезпечення осіб, які мають особливі заслуги перед Україною, зокрема багатодітних матерів, учасників бойових дій, осіб, нагороджених за трудові заслуги.

Проблема бідності серед пенсіонерів стала найгострішою проблемою нашого суспільства. Розшарування у розмірах пенсій між різними категоріями пенсіонерів породжує невдоволення більшості пенсіонерів, зростання соціальної і політичної напруги.

3. Служба безпеки України: поняття, основні завдання та функції

Основні завдання та функції Служби безпеки України регламентуються Законом України "Про Службу безпеки України", який введений в дію Постановою ВР N 2230-XII (2230-12) від 25.03.92. Служба безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України.

Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.

На Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб.
До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. Діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників ґрунтується на засадах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності та відповідальності перед народом України. В оперативно-службовій діяльності Служба безпеки України дотримується принципів поєднання єдиноначальності і колегіальності, гласності і конспірації.

Правову основу діяльності Служби безпеки України становлять Конституція України, цей Закон та інші акти законодавства України, відповідні міжнародні правові акти, визнані Україною.

Діяльність Служби безпеки України здійснюється на основі дотримання прав і свобод людини. Органи і співробітники Служби безпеки України повинні поважати гідність людини і виявляти до неї гуманне ставлення, не допускати розголошення відомостей про особисте життя людини. У виняткових випадках з метою припинення та розкриття державних злочинів окремі права та свободи особи можуть бути тимчасово обмежені у порядку і межах, визначених Конституцією та законами України.

4. Чим відрізняється публічне право від приватного?

Зручніше за все з'ясувати поняття та сутність приватного права, використовуючи дихотомію "приватне право -- публічне право". При цьому слід мати на увазі, що зазначена конструкція певною мірою умовна і призначення її полягає головним чином у тому, щоб встановити основні засади регулювання тієї або іншої групи суспільних відносин.

Спробуємо встановити характерні ознаки приватного та публічного права, а відтак, дати визначення того й іншого поняття.

Характерними ознаками приватного права є:

- визнання пріоритету інтересів окремої (приватної) особи (суверенітету індивіда);

- встановлення правовідносин між приватними особами, жодна з яких не виступає від імені державних органів, не уособлює державу (не є фігурантом держави);

- юридична рівність учасників цивільних відносин;

- ініціативність сторін при встановленні цивільних відносин;

- вільний розсуд при виборі правил поведінки, прямо не заборонених законом;

- позовний порядок захисту інтересів суб'єктів у суді. Значною мірою ці ознаки визначаються сутністю приватного

права як такої частини об'єктивного права, через відповідні інститути якої реалізується природне "право свободи" (С.С. Алексєєв).

До цього слід додати, що від санкціонування цих відносин державою їх характер не змінюється, оскільки в ідеальному варіанті закони держави мають відповідати приписам природного права, а в реальному -- якщо і не відповідають, то повинні наближатися до цього (коли, звісно, йдеться про фізичних осіб, громадянське суспільство і правову державу).

З урахуванням зазначеного вище приватне право можна визначити як сукупність правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту Інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не перебувають у відносинах влади-підпорядкування одне щодо одного, рівноправно і вільно встановлюють собі права та обов'язки у відносинах, які виникають з їх ініціативи.

Правознавці (передусім фахівці в галузі адміністративного права) наголошують: при характеристиці публічного права недостатньо лише вказувати на те, що воно стосується інтересів держави в цілому. Слід також враховувати, що публічні відносини складаються між особами, котрі перебувають між собою у відносинах влади-підпорядкування, або хоча б одна з них виступає як фігурант держави. Крім того, необхідно враховувати, що однією з характерних ознак публічного права є імперативний метод регулювання відповідних відносин (О.І. Харитонова).

Імперативному методу, зокрема, властиві:

- жорстка окресленість меж можливої поведінки суб'єктів;

- застосування такого заходу, як "зобов'язання", коли учасникам правовідносин прямо приписується діяти відповідним чином;

-- застосування заборони певних дій з метою формування поведінки фізичних осіб і організацій;

- використання передусім таких стимулів до забезпечення належної поведінки, як державний примус.

Отже, крім характеру інтересів і складу учасників публічних правовідносин, необхідно враховувати також особливості методу правового регулювання -- його імперативність, функції тощо.

Водночас публічне право не можна ототожнювати з такими категоріями, як "конституційне право", "адміністративне право" тощо. Останні в сукупності з цивільним, трудовим, кримінальним, фінансовим та іншими галузями права складають систему національного права, що ґрунтується як на загальних засадах, так і на національних правових традиціях.

Щодо права публічного, то воно разом з приватним правом у сукупності створює єдину загальну систему права, що є складовою цивілізації (культури).

Таким чином, слід враховувати, що за своєю сутністю публічне право є, з одного боку, наднаціональною системою, маючи предметом регулювання не тільки внутрішньодержавні, а й міждержавні відносини, з іншого -- воно є продовженням такого соціального феномена, як публічна влада, з усіма позитивними і негативними можливостями останньої (С.С. Алексєєв).

Враховуючи зазначене, можна визначити публічне право як сукупність правових норм, що складають особливу функціонально-структурну систему, яка з метою врегулювання і захисту суспільних Інтересів за допомогою розпоряджень переважно імперативного характеру регламентує відносини за участю держави, а також між суб'єктами, котрі є фігурантами держави або перебувають у відносинах влади-підпорядкування один щодо одного.

На основі такого розуміння суті приватного і публічного права можна визначити їх значення для регулювання тих або інших відносин за участю приватних осіб, держави, фігурантів держави тощо.

Так, при визначенні характеру взаємовідносин підприємців із державою, встановленні державних гарантій здійснення такої діяльності, оподаткуванні підприємців, визначенні наслідків недобросовісної конкуренції тощо застосовуються публічно-правові засади. Тут насамперед враховується сукупний колективний інтерес, застосовується імперативний метод правового регулювання, діють принципи публічного права.

З іншого боку, для регулювання відносин, що виникають із договорів між приватними особами, навіть у процесі здійснення ними господарської, підприємницької діяльності, повною мірою придатні норми приватного права.

Це пов'язане з тим, що категорії "приватне право" і "публічне право" є узагальнюючими поняттями, які застосовуються для позначення певного типу нормативних масивів, що регулюють відносини між тими чи іншими суб'єктами за допомогою різних засобів і методів.

Тому, наприклад, так само як не йдеться про єдине загальне міжнародне право, а проводиться його поділ на міжнародне публічне і міжнародне приватне право, доцільно враховувати існування не підприємницького права взагалі, а підприємницького публічного права і підприємницького приватного права.

5. Чи може правова поведінка бути виражена у формі бездіяльності

Багатозначність поняття "поведінка" в суспільних науках значною мірою позначилася на його тлумаченні у правознавстві. Між іншим, правова наука і практика правового регулювання відносять до поведінки тільки ту людську активність, яка характеризується певними соціальними і юридичними ознаками. Основними рисами правової поведінки є: а), соціальна значущість; б) вираженість зовні у формі діяння (дії чи бездіяльності); в) свідомо-вольовий характер; г) регламентованість правовими нормами; д) властивість зумовлювати юридичні наслідки.

Соціальна значущість є однією з основних ознак правової поведінки. Вона має дві форми -- соціальну корисність і соціальну шкідливість Сутність соціальної значущості правової поведінки пов'язана з її властивістю впливати на стан суспільних відносин, змінювати зв'язки між суб'єктами, сприяти чи, навпаки, гальмувати нормальний процес взаємодії між людьми. Правова поведінка може впливати на взаємовідносини суб'єктів, стан суспільних відносин тільки за зовнішньої вираженості, якщо вона сприймається іншими суб'єктами, обумовлює певні зміни в соціальному середовищі. Правова поведінка виявляється у формі дій, що впливають на відносини між суб'єктами, чи у формі бездіяльності. Оскільки правова поведінка здійснюється суб'єктами, то вони повинні адекватно усвідомлювати обставини, характер поведінки і мати можливість здійснювати свою волю, скеровувати свої вчинки.

З формально-юридичної точки зору соціальна поведінка є правовою у випадку, коли вона регламентується нормами права. Умови і ознаки правових вчинків можуть бути прямо описані в текстах правових документів, або в останніх передбачено якісь інші заходи щодо моделювання правової поведінки.

Властивість правової поведінки впливати на стан суспільних відносин пов'язана не тільки з соціальною значущістю, але й особовим сенсом -- реалізацією суб'єктами своїх інтересів. Тому правова поведінка тягне за собою для них певні юридичні наслідки. Однією з найважливіших форм правових наслідків є реакція держави на результати правової поведінки у вигляді заохочення, стимулювання, охорони соціальне корисних вчинків чи застосування заходів юридичної відповідальності за шкідливі дії.

Правова поведінка є одним із видів юридичних фактів, тих конкретних життєвих обставин, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. У цьому випадку правова поведінка розглядається як підвалини зміни стану правовідносин, як конкретні життєві обставини, виникнення яких залежить від волі людей і які описані в гіпотезах правових норм. Правова поведінка за своєю внутрішньою структурою складається з певних дій, в яких зовні виявляється ставлення суб'єкта до інших суб'єктів права. Правовий вчинок є елементом правової поведінки.

Слід зазначити, що в нормах права, як правило, моделюється не правова поведінка в цілому, а її елементи -- правові вчинки. Правовий вчинок -- це діяння, що складається з певних елементів, сукупність яких утворює його склад. Складовими елементами правового вчинку є: суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона.

Суб'єктом правового вчинку може бути фізична чи юридична особа, орган держави, громадське об'єднання тощо, котрі визнані дієздатними та деліктоздатними, тобто здатними здійснювати свої права і обов'язки, нести юридичну відповідальність. Суб'єкти правового вчинку -- це ті суб'єкти, за якими визнається здатність усвідомлювати і скеровувати свої діяння. Цю категорію суб'єктів складають тільки правоздатні особи.

Суб'єктивна сторона правового вчинку відображує внутрішнє ставлення суб'єкта до свого діяння та його наслідків. Інакше кажучи, суб'єктивна сторона є тією частиною правосвідомості суб'єкта, що безпосередньо пов'язана з фізичною формою діяння і складається з цілей, мотивів, правових установок і т. ін.

Об'єкт правового вчинку -- це явища навколишнього середовища, на які спрямовані діяння. Об'єктом правового вчинку виступають суспільні відносини, соціальні цінності.

Об'єктивну сторону правового вчинку утворюють ті складові, що характеризують форму його зовнішнього виразу: діяння (дія чи бездіяльність, засоби і т. ін.), суспільне значущі наслідки (корисні чи шкідливі), причинний зв'язок між діянням і його наслідком.

Відтак, правова поведінка -- це сукупність соціальне значущих, виражених зовні у вигляді дій чи бездіяльності вчинків, що мають свідомо-вольовий характер, тим чи іншим чином регламентуються нормами права і обумовлюють правові наслідки. Правова поведінка складається з двох протилежних за своєю спрямованістю видів: поведінки щзшюмцщрї і .протиправної (правопорушення). Кожен з цих видів правової поведінки характеризується, крім спільних, своїми особливими рисами.

Список використаних першоджерел

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права. Львів: Фонд "Право для України", 1997.

2. Рабінович М.П. Основи загальної теорії права та держави. Посібник для студентів спец. "Правознавство".-Бородянка, 1993.

3. Кудрявцев В.Н. Закон, поступок, ответственность. - М. - Наука, 1986.

5. Котюк В.О. Теорія права. Курс лекцій. Навчальний посібник для юридичних факультетів вузів. - К.: Вентурі, 1996.

6. Теория права и государства. Учебник для вузов. Под ред. Г.Н. Маслова, М.: БЕК, 1996.

7. Право: Учебник для вузов. Н.А.Теплова, В.М.Малинкович и др. ; Под ред. Н.А.Тепловой, В.М.Малинковича. М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997.

8. Алексеев С.С. Теория права. - 2-е изд., перераб. и доб. - М.: БЕК, 1995.

9. Общая теория права: Учеб. 2-е изд., перераб. и доп. - М.: МГТУ, 1995.

10. Конституція України.

11. ПОСТАНОВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ „ Про сучасний стан пенсійного забезпечення та впровадження пенсійного страхування в Україні” м. Київ, 11 травня 2004 року N 1700-IV ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, N 29, ст.381 )

12. Савченко А. та ін. “Макроекономіка”. К.: “Либідь”. 1999

13. Закон України "Про Службу безпеки України", який введений в дію Постановою ВР N 2230-XII (2230-12) від 25.03.92, ВВР, 1992, N 27, ст.383) (Iз змінами, внесеними згідно iз Законом N 1381-XIV (1381-14) вiд 13.01.2000, ВВР, 2000, N 9, ст.79 N 2171-III (2171-14) від 21.12.2000, ВВР, 2001, N 9, ст. 38 N 2922-III (2922-14) від 10.01.2002, ВВР, 2002, N 17, ст.117 N 3111-III (3111-14) від 07.03.2002, ВВР, 2002, N 33, ст.236 N 488-IV (488-15) від 06.02.2003) (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, N 27, ст.382)