Правоохоронні та судові органи України

Зміст

Вступ

1. Ознайомлення з загальними питаннями діяльності органів державної податкової служби.

1.1 Структура органів державної податкової служби та їх підпорядкування

1.2 Основні напрями правоохоронної діяльності державної податкової служби.

2. Ознайомлення з загальними питаннями діяльності суду

2.1 Поняття та система судів загальної юрисдикції. Спеціалізовані суди в системі судів загальної юрисдикції

2.2 Поняття підвідомчості та підсудності у судовій системі. Поняття “судової ланки” та “судової інстанції”

3. Ознайомлення з загальними питаннями діяльності прокуратури

3.1. Основні функції прокуратури

3.2. Система органів прокуратури

3.3 Атестування прокурорсько-слідчих працівників прокуратури України.

4. Ознайомлення з загальними питаннями діяльності державної виконавчої служби.

4.1 Структура та повноваження державної виконавчої служби в Україні

4.2 Поняття державного виконавця. Оскарження дій посадових осіб державної виконавчої служби

5. Ознайомлення з загальними питаннями діяльності адвокатури

5.1 Поняття, засади та гарантії адвокатської діяльності

5.2 Статус адвоката

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Формування правової держави і громадянського суспільства в Україні неможливо без створення гарантій захисту прав та законних інтересів людини та громадянина, без забезпечення умов для ефективного функціонування такого специфічного демократичного інституту, як адвокатура.

Конституція України закріплює право кожного на захист від обвинувачення і надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах.

Актуальність теми дослідження обумовлена передусім конституційними положеннями про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. А права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суттєву роль в такій діяльності виконує прокуратура України, на яку Конституцією (ст. 121) покладаються не тільки нагляд за додержанням законів при застосуванні заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженнями особистої свободи громадян, а й представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Чинний Закон України «Про прокуратуру» не зовсім відповідає конституційним вимогам і міжнародним підходам щодо ролі та місця прокуратури в суспільстві, тому розробляється нова редакція цього Закону, який має регулювати на новому, сучасному рівні усі суспільні відносини, пов'язані з організацією та діяльністю органів прокуратури. При цьому засади, принципи прокурорського нагляду визначають не тільки його природу і спрямованість у теоретичному плані, а мають і суто практичне значення, вказують на те, що органи прокуратури функціонують на демократичних засадах права. Саме принципи права є критерієм оцінки законності та правомірності дій громадян, посадових осіб і мають велике значення для зростання правосвідомості населення, його культури і освіти. А це свідчить про те, що принципи підлягають системному аналізу в їх динаміці і статиці. Це повною мірою стосується і принципів організації та діяльності органів прокуратури.

Незважаючи на велике значення правових принципів для організації і функціонування правоохоронних та судових органів, ця проблема не піддавалась окремому, самостійному монографічному дослідженню. З проблеми принципів організації та діяльності правоохоронних органів існують лише публікації на рівні статей, глав, параграфів в підручниках, монографіях (Басков В.І., Даєв В.Г., Добровольська Т.М., Зеленецький В.С., Козлов А.Ф., Ломовський В.Д., Маршунов М.Н., Меженцева А.Є., Михайленко О.Р., Мурашин Г.О., Новіков С.Г., Рагінський М.Ю., Ремізов Є.В., Рябцев В.П., Савицький В.М., Сапожніков Ю.С., Тадевосян В.С., Чеканов В.Я., Черв'якова О.Б. та інші).

Окремі аспекти принципів організації та діяльності правоохоронних та судових органів в Україні досліджують: Бабкова В.С., Бакаєв Д. М., Грошевий Ю.М., Давиденко Л.М., Долежан В.В., Кожевніков Г.К., Марочкін І.Є, Мичко М.І., Полянський Ю.Є., Руденко М.В., Сухонос В.В., Шумський П.В. та інші.

Мета і завдання дослідження. Ми поставили за мету комплексно дослідити проблему сутності, генезису, значення та функціонування системи принципів організації і діяльності правоохоронних та судових органів України у взаємодії з іншими галузевими правовими принципами в умовах розбудови правової держави Україна.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження стали еволюція, правова природа, зміст, нормативне регулювання та реалізація принципів організації і діяльності правоохоронних та судових органів України, суспільні відносини, що при цьому виникають, розвиваються і припиняються.

Об'єкт дослідження обумовлює, конкретизує його предмет, до якого входять: історичні джерела, відповідне законодавство, правові норми, наукові публікації з проблем обраної теми, практика здійснення правоохоронними та судовими органами своїх функцій з позицій основних засад правоохоронного нагляду.

Методологічні основи звіту грунтуються на сучасних методах пізнання, що випливають з доктрин і категорій філософії та уявлень про загальнолюдські цінності. Діалектичний метод дав змогу встановити природу, сутність системних явищ і процесів щодо організації і функціонування правоохоронних та судових органів та динаміку їх правового регулювання. Застосовувались також такі методи і підходи: історико-правовий, порівняльно-правовий методи, системний підхід, метод правової типології (класифікації), статистичний та методи формальної логіки.

Структура звіту: вступ, п'ять розділів, що містять 11 підрозділів, висновків, список використаних джерел. Загальний обсяг звіту становить 34 сторінок.

1. Ознайомлення з загальними питаннями діяльності органів державної податкової служби

1.1 Структура органів державної податкової служби та їх підпорядкування

До системи органів державної податкової служби належать: Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах.

У складі органів державної податкової служби знаходяться відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями.

Державна податкова адміністрація України залежно від кількості платників податків та інших місцевих умов може утворювати міжрайонні (на два і більше районів), об'єднані (на місто і район) державні податкові інспекції та у їх складі відповідні підрозділи податкової міліції.

У Державній податковій адміністрації України та державних податкових адміністраціях в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі утворюються колегії. Чисельність і склад колегії Державної податкової адміністрації України затверджуються Кабінетом Міністрів України, а колегій державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі - Державною податковою адміністрацією України. Колегії є дорадчими органами і розглядають найважливіші напрями діяльності відповідних державних податкових адміністрацій.

Структура Державної податкової адміністрації України затверджується Кабінетом Міністрів України.

Державна податкова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади.

Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Державній податковій адміністрації України.

Державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції підпорядковуються відповідним державним податковим адміністраціям в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Органи державної податкової служби України координують свою діяльність з фінансовими органами, органами Державного казначейства України, органами служби безпеки, внутрішніх справ, прокуратури, статистики, державними митною та контрольно-ревізійною службами, іншими контролюючими органами, установами банків, а також з податковими службами інших держав.

Завданнями органів державної податкової служби є:

- здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством;

- внесення у встановленому порядку пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства;

- прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування;

- формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів та Єдиного банку даних про платників податків - юридичних осіб;

- роз'яснення законодавства з питань оподаткування серед платників податків;

- запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення [7].

1.2 Основні напрями правоохоронної діяльності державної податкової служби

Державна податкова служба України становить єдину централізовану систему, побудовану за принципом багаторівневої ієрархічної організації: загальнодержавного, республіканського (Автономної Республіки Крим), обласного, міського та районного рівнів. Кожен рівень має специфіку інформаційного забезпечення, необхідного для організації ефективної роботи в усіх напрямах відповідно до компетенції.

Основними завданнями органів ДПС є:

- здійснення контролю за виконанням податкового законодавства;

- правильне обчислення повноти й своєчасності сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових надходжень, встановлених законодавством;

- внесення в установленому порядку пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства;

- прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування;

- формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів і Єдиного банку даних про платників податків - юридичних осіб;

- роз'яснення законодавства з питань оподаткування серед платників податків;

- запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, розслідування, а також провадження в справах про адміністративні правопорушення.

Органи державної податкової служби України в своїй діяльності керуються Конституцією, законами України, іншими нормативно-правовими актами органів державної влади, а також рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань оподаткування, прийнятими в межах їхніх повноважень. Правовий статус ДПС України визначено Законом України «Про державну податкову службу в Україні» [13; с. 22].

2. Ознайомлення з загальними питаннями діяльності суду

2.1 Поняття та система судів загальної юрисдикції. Спеціалізовані суди в системі судів загальної юрисдикції

Систему судів загальної юрисдикції складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;

3) вищі спеціалізовані суди;

4) Верховний суд України.

Місцеві суди - це місцеві загальні суди, а також місцеві господарські та місцеві адміністративні суди. Вони є основною ланкою судової системи, оскільки розглядають переважну більшість справ, цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних. Ці суди є такими судовими органами, які найбільш наближені до населення. Місцеві суди є судами І інстанції, тобто вони розглядають і вирішують справу по суті.

У відповідності з принципом територіальності в кожній адміністративно- територіальній одиниці утворюється свій місцевий суд (загальні) - у районі, районі в місті, міський або міськрайонний суд, у кожному військовому гарнізоні - військовий суд гарнізону. В кожній області, а також АРК, м. Києві та Севастополі утворені апеляційні суди (загальні).

З урахуванням компетенції судів, специфіки розгляду і вирішення окремих категорій справ створюються спеціалізовані суди - господарські та адміністративні. В подальшому можуть створюватися й інші види спеціалізованих судів. Відповідно до Указу Президента України «Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України» місцеві господарські суди утворені в областях, в АРК та м. Києві та Севастополі, тобто також з урахуванням принципу територіальності. Місцеві адміністративні суди передбачається створити у відповідних округах.

Апеляційні спеціалізовані суди - це апеляційні господарські та апеляційні адміністративні суди, перші утворені у відповідних округах, мережа яких затверджена вказаним Указом Президента.

Апеляційні суди є судами апеляційної інстанції, тобто переглядають рішення, вироки, постанови та ухвали місцевих судів, що не набрали законної сили, а також розглядають окремі категорії справ, віднесених до їх компетенції процесуальним законодавством по І інстанції.

Апеляційні господарські суди не мають визначених категорій справ, які б вони розглядали по суті як І інстанція, а відповідно до ст. 13 ГПК України місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам.

До вищих спеціалізованих судів України належать Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України. Вони переглядають рішення відповідних спеціалізованих місцевих судів у касаційному порядку.У системі судів загальної юрисдикції найвищим судовим органом є Верховний Суд України. Він має чітко окреслені повноваження, з яких майже виключено його право розглядати справи по І інстанції (виняток становить справи по скаргах на рішення, дії чи бездіяльність ЦВК, а також заяви ЦВК про скасування реєстрації відповідної особи як кандидата у Президенти України - ст. 243, 243- 12, 243-16 ЦПК України).

В межах своїх повноважень ВСУ розглядає в касаційному порядку рішення загальних судів по справах віднесених до його підсудності, переглядає в порядку повторної касації рішення вищих спеціалізованих судів, винесених ними як касаційними інстанціями, у випадках передбачених законом, розглядає справи, пов'язані з виключними та винятковими обставинами. Він дає судам роз'яснення з питань застосування чинного законодавства та має інші повноваження.

Організація системи судів загальної юрисдикції характеризується такими основними ознаками:

- єдністю системи судів загальної юрисдикції, тобто єдністю принципів організації та діяльності, єдиним правовим статусом суддів, обов'язковими єдиними для всіх суддів правил судочинства, визначених законом;

- забезпеченням Верховним судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції;

- обов'язковістю виконання на території України судових рішень;

- єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності (Державна судова адміністрація);

- фінансуванням суду виключно з держбюджету України;

- вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування;

- побудовою судової системи за принципами територіальності та спеціалізації

- стабільності судової системи.

Суди утворюються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, погодженим з Головою ВСУ чи головою відповідного вищого спеціалізованого суду [2].

2.2 Поняття підвідомчості та підсудності у судовій системі. Поняття «судової ланки» та «судової інстанції»

Конституцією України закріплено правило, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникли у державі. З цим конституційним положенням пов'язане поняття підвідомчості справ судам. Отже, підвідомчість - це коло справ, які характеризуються певними юридичними властивостями, в залежності від яких справа підлягає розгляду або загальними судами або спеціалізованими судами або іншими державними органами (нотаріат, ДОРАЦС, третейський суд і т.п.; розмежування підвідомчості загальних судів та господарських судів). У кримінальному судочинстві не має поняття підвідомчості бо усі кримінальні справи розглядаються лише загальними (територіальними) судами.

Як правило до юридичних властивостей, залежно від яких та чи інша справа розглядатиметься тим чи іншим судом загальної юрисдикції (загальним чи спеціалізованим), а чи іншим державним органом належать:

- наявність спору про право;

- суб'єктний склад учасників спірних правовідносин;

- зміст спору.

Підвідомчість цивільних та господарських справ відповідним судам визначається ст. 24, 25, 26 ЦПК та ст. 12 ГПК України.

Отже, з'ясувавши питання чи підвідомча справа судам і власне судам якої з судових підсистем судів загальної юрисдикції (загальним чи спеціалізованим ) необхідно визначити якому суду підсудна дана справа.

Підсудність - це процесуальний порядок віднесення судових справ, що підлягають розгляду і вирішенню по суті до конкретної ланки судової системи і до певного конкретного суду цієї ланки. Тобто розмежування справ за підсудністю відбувається між місцевими судами (тобто в середині однієї судової ланки або між місцевим та апеляційним судом та місцевим судом). Підсудність справи на відміну від підвідомчості визначається всередині певної судової підсистеми, тобто в межах підсистеми загальних судів чи всередині підсистеми спеціалізованих судів, навіть розмежування справ за підсудністю окремо передбачається в системі господарських судів, а підсудність справ адміністративним судам має регулюватися АПК України.

Ланка судової системи - це сукупність судів, які мають однакову структуру, організаційну побудову, повноваження й у більшості випадків діють у межах територіальних одиниць, прирівняних за адміністративним статусом.

Судами першої (низової) ланки є місцеві суди, другої ланки - апеляційні суди, третьої - вищі спеціалізовані суди та ВСУ, який одночасно є найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції.

Судова інстанція визначає повноваження окремо взятого суду при розгляді конкретної справи, позначає самостійну стадію, через яку проходить конкретна справа в різних судах. Кожна така стадія, (стадія процесу) відрізняється характерними рисами судочинства.

Процесуальне законодавство визначає такі судові інстанції:

- І інстанція, де справа розглядається вперше, і в судовому засіданні суд постановляє судове рішення по суті.

- Апеляційна інстанція.

- Касаційна інстанція, де переглядаються рішення, ухвали, вироки судів І та апеляційної інстанцій, а також перегляд судових рішень, ухвал у зв'язку з ново виявленими та винятковими обставинами чи при неправильному застосуванні норм процесуального права, що істотно вплинули на правильність судового рішення.

Інстанційність при здійсненні судочинства забезпечує всім суб'єктам правовідносин право на судовий захист а також є гарантією законності та обґрунтованості прийнятих судом рішень.

Інстанційність виключає всякого роду підпорядкованість скажімо місцевих судів апеляційним чи касаційним, завдяки принципу незалежності суддів, а отже не допускається вплив на внутрішнє переконання суддів судів І інстанції [18; с. 34-35].

3. Ознайомлення з загальними питаннями діяльності прокуратури

3.1 Основні функції прокуратури

Прокуратура - державний правоохоронний орган, який відповідно до законодавства України здійснює вищий нагляд за дотриманням законності на території держави.

Органи прокуратури здійснюють свої повноваження відповідно до Конституції України (розділ VII), Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року, інших нормативно-правових актів.

Відповідно до ст. 121 Конституції України, прокуратура України становить єдину систему, на яку покладається :

- підтримання державного обвинувачення в суді;

- представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

- нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

- нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Прокуратура здійснює свої функції відповідно до таких принципів:

- централізації. Існує єдина централізована система органів прокуратури, яку очолює Генеральний прокурор;

- законності. Прокуратура здійснює свої повноваження на основі Конституції та законів України;

- незалежності. В своїй діяльності прокуратура є незалежною від державних органів та посадових осіб;

- рівності громадян перед законом. Права та свободи громадян захищаються незалежно від їхнього майнового чи соціального походження, мови, статі, інших відмінностей;

- гласності. Інформація про діяльність органів прокуратури щодо зміцнення законності є доступною для громадськості [5].

3.2 Система органів прокуратури

Прокурорський нагляд в Україні є важливим елементом системи забезпечення законності, дотримання правопорядку, здійснення конституційних гарантій. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про прокуратуру» основними функціями прокуратури є:

1) нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами;

2) нагляд за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу із злочинністю та іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину;

3) розслідування діянь, що містять ознаки злочину;

4) підтримання державного обвинувачення, участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ та справ про адміністративні правопорушення і господарських спорів у арбітражних судах;

5) нагляд за виконанням законів у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, при виконанні покарань та застосуванні інших заходів примусового характеру, які призначаються судом;

6) нагляд за додержанням законів органами військового управління, військовими об'єднаннями, з'єднаннями, частинами, підрозділами, установами і військовими навчальними закладами та посадовими особами Збройних Сил, Прикордонних військ, Національної гвардії, Управління державної охорони, Служби безпеки України та інших військових формувань, дислокованих на території України.

Крім того, прокуратура бере участь у розробленні органами державної влади заходів запобігання злочинам та іншим правопорушенням, у роботі по вдосконаленню та роз'ясненню законодавства [20; с. 65].

3.3 Атестування прокурорсько-слідчих працівників прокуратури України

Прокуратура є невід'ємною частиною державного механізму, вона наділена певним обсягом владних повноважень для здійснення вищого нагляду за дотриманням законів в Україні.

Органи прокуратури являють собою централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України і йому підзвітні всі нижчестоящі прокурори. Засоби здійснення прокурорського нагляду однакові для прокурорів всіх рівнів і застосовуються в межах компетенції кожного прокурора.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про прокуратуру», систему органів прокуратури складають: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури.

Відповідно до Закону України «Про прокуратуру» прокурори і слідчі прокуратури підлягають атестуванню, яке має сприяти забезпеченню оптимальної розстановки кадрів і є важливим засобом оцінки їх ділових якостей та усунення недоліків у роботі і поведінці. Атестування проводиться один раз у п'ять років. При вирішенні питання про висунення на вищу посаду чи пониження в посаді, а також наявності серйозних недоліків у роботі або поведінці прокурорів і слідчих атестування за пропозицією керівника відповідної прокуратури або її структурного підрозділу проводиться достроково. Молоді спеціалісти підлягають атестуванню після закінчення стажування або при достроковому призначенні їх на посаду, а повторно - через 2 роки. Особи, які мають досвід роботи в правоохоронних органах, але вперше призначені на прокурорсько-слідчі посади, підлягають атестуванню не раніше ніж через 6 місяців роботи на цих посадах.

При Генеральній прокуратурі України утворюється Вища атестаційна комісія, склад якої затверджується Генеральним прокурором України. Вища атестаційна комісія проводить атестування всіх прокурорсько-слідчих працівників Генеральної прокуратури України (крім членів колегії), прокурорів областей, міста Києва, прирівняних до них прокурорів та їх заступників, заступників прокурора Республіки Крим, ректора та проректорів Інституту підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України, а також керівників інших навчальних закладів та їх заступників. Прокурорами Республіки Крим, областей, міста Києва та прирівняними до них, керівниками навчальних закладів Генеральної прокуратури України, а також за погодженням з Генеральною прокуратурою України прокурорами окремих великих міст з районним поділом утворюються відповідні атестаційні комісії. Ці комісії проводять атестування прокурорсько-слідчих працівників та працівників навчальних закладів за винятком тих, що атестуються Вищою атестаційною комісією. Атестаційні комісії утворюються у складі голови, його заступника, відповідального секретаря та членів комісії з числа досвідчених і авторитетних працівників.

На кожного працівника складається атестація на підставі матеріалів, які характеризують його ділові та особисті якості. Атестації готують вищестоящі працівники органів прокуратури на підпорядкованих їм прокурорсько-слідчих працівників.

Атестація подається в атестаційну комісію за місяць до її розгляду. Атестації розглядаються в присутності осіб, які підлягають атестуванню. Рішення комісії приймаються більшістю голосів її загального складу. Рішення комісії в 10-денний строк затверджується відповідним прокурором, який вживає заходів до його виконання. Воно може бути оскаржено прокурору вищого рівня протягом 10 днів після ознайомлення з атестацією [5].

4. Ознайомлення з загальними питаннями діяльності державної виконавчої служби

4.1 Структура та повноваження державної виконавчої служби в Україні

До системи органів Міністерства юстиції входить дер жавна виконавча служба, завданням якої є своєчасне, пов не і неупереджене примусове виконання рішень судів та інших органів відповідно до законів України. Вона утворе на і функціонує згідно із Законом України від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу службу».

Органами державної виконавчої служби є:

Департамент державної виконавчої служби Міністер ства юстиції України; відділи державної виконавчої служби Головного управ ління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастополь ського міських управлінь юстиції; районні, міські (міст обласного значення), районні у містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Виконання рішень покладається на державних вико навців районних, міських (міст обласного значення), ра йонних у містах відділів державної виконавчої служби. Державними виконавцями є начальник, заступник началь ника, старший державний виконавець, державний викона вець районного, міського (міста обласного значення), ра йонного у місті відділу державної виконавчої служби. Він здійснює примусове виконання рішень у порядку, перед баченому законом.

Компетенція органів юстиції щодо організації діяль ності державної виконавчої служби полягає в тому, що Мі ністерство юстиції України через Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України здійснює добір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, підвищення їх професійного рівня, фінансове і матеріально-технічне забезпечення органів державної виконавчої служби, розглядає скарги на дії державних виконавців.

Головне управління юстиції Міністерства юстиції Ук раїни в Автономній Республіці Крим, управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі організують вико нання законів і здійснюють керівництво відділами держав ної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, районними, міськими (міст обласного значення), районними у містах відділами державної вико навчої служби, координують і контролюють їх діяльність; організують професійну підготовку і атестацію державних виконавців; розглядають скарги на дії державних виконав ців; заохочують за успіхи в роботі і накладають стягнення за порушення трудової дисципліни; здійснюють матеріаль но-технічне забезпечення державної виконавчої служби.

Державні виконавці є державними службовцями, їм ви даються службові посвідчення єдиного зразка, який за тверджується Міністром юстиції України. Під час ви конання службових обов'язків державний виконавець зобов'язаний носити формений одяг, зразок якого затвер джується Кабінетом Міністрів України.

Державним виконавцем може бути громадянин Украї ни, який має юридичну освіту, здатний за своїми особис тими і діловими якостями виконувати покладені на нього обов'язки. Начальником районного, міського (міста об ласного значення), районного у місті відділу державної ви конавчої служби призначається громадянин України з ви щою юридичною освітою і зі стажем юридичної роботи не менше трьох років. Не можуть бути призначеними на по саду державного виконавця особи, відносно яких існують обмеження, передбачені Законом України «Про державну службу».

Державні виконавці призначаються на посаду, звільня ються з посади начальниками районних, міських (міст об ласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Начальники районних, міських (міст обласного значен ня), районних у містах відділів державної виконавчої служ би призначаються на посаду та звільняються з посади на чальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юсти ції за поданням начальників відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Директор Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальники відділів дер жавної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, управлінь юстиції в областях, містах Києві та Се вастополі призначаються Міністром юстиції України.

Контроль за діяльністю державних виконавців здійсню ють Міністерство юстиції України через Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, а Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, управління юстиції в об ластях, містах Києві та Севастополі - через відповідні від діли державної виконавчої служби. Контроль за діяльністю державних виконавців здійснюють й інші державні органи в порядку, передбаченому законом.

Державні виконавці несуть дисциплінарну, а у разі вчи нення під час виконання службових обов'язків діяння, що має ознаки злочину чи адміністративного правопорушен ня, - кримінальну чи адміністративну відповідальність в порядку, встановленому законом.

Чисельність державних виконавців, порядок та норми матеріального забезпечення їх діяльності встановлюються Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства юстиції України.

Центральний апарат Міністерства, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Рес публіці Крим, обласні, Київське і Севастопольське міські управління юстиції, підпорядковані установи і організації становлять систему Міністерства юстиції України [8].

4.2 Поняття державного виконавця. Оскарження дій посадових осіб державної виконавчої служби

Відповідно до Законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України «Про виконавче провадження».

Державний виконавець зобов'язаний вживати заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії.

Державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.

Особам, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до проведення виконавчих дій, повинні бути роз'яснені державним виконавцем їх права відповідно до закону.

Дії державного виконавця, його відмова від вчинення певної виконавчої дії, зволікання з вчиненням виконавчих дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця можуть бути оскаржені особами, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до виконання виконавчих дій, у встановленому порядку.

З метою захисту своїх прав та законних інтересів сторони та інші учасники виконавчого провадження (учасниками виконавчого провадження згідно зі ст. 10 цього Закону є державний виконавець, сторони, представники сторін, експерти, спеціалісти, перекладачі) мають право знайомитися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні і письмові пояснення в процесі виконавчих дій, висловлювати свої доводи, міркування з усіх питань, що виникають у ході виконавчого провадження, у тому числі при проведенні експертизи, заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших учасників виконавчого провадження, заявляти відводи, оскаржувати дії (бездіяльність) державного виконавця з питань виконавчого провадження та користуватися іншими правами.

У ході виконавчого провадження державний виконавець відповідно до ст. 5 вказаного Закону зобов'язаний розглядати заяви сторін та інших учасників виконавчого провадження та їх клопотання.

Крім того, згідно зі ст. 85 Закону у виконавчому провадженні на дії (бездіяльність) державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби по виконанню рішення або у зв'язку з відмовою у здійсненні передбачених Законом України «Про виконавче провадження» дій стягувачем чи боржником може бути подана скарга до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до суду.

Скарга у виконавчому провадженні подається у письмовій формі та повинна містити:

1) назву відділу державної виконавчої служби, до якого подається скарга;

2) точну назву стягувача та боржника, їх місце проживання (для фізичних осіб) або знаходження (для юридичних осіб), а також назву представника сторони виконавчого провадження, коли скарга подається представником;

3) реквізити виконавчого документа (назву виконавчого документа, органу, який його видав, дату видачі виконавчого документа та його номер, резолютивну частину виконавчого документа);

4) зміст оскаржуваних дій (бездіяльності) та норму Закону, яка порушена;

5) виклад обставин, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги;

6) підпис скаржника або його представника із зазначенням дати подання скарги.

Потрібно звернути увагу на те, що скарга, подана у виконавчому провадженні до начальника відділу державної виконавчої служби, розглядається у 10-денний строк. За наслідками розгляду скарги начальник відділу державної виконавчої служби виносить постанову про задоволення чи відмову в задоволенні скарги, яка у 10-денний строк може бути оскаржена до вищестоящого органу державної виконавчої служби або до суду.

Статтею 85 Закону встановлено, що скарги, подані без додержання вимог, викладених у частині другій, розглядаються начальником відділу державної виконавчої служби у порядку, встановленому Законом України «Про звернення громадян».

Усні звернення громадян безпосередньо розглядаються уповноваженими посадовими особами Міністерства юстиції України та керівниками або уповноваженими особами підпорядкованих йому органів під час особистого прийому громадян. Якщо розв'язати порушені в усному зверненні питання безпосередньо на особистому прийомі неможливо, то вони розглядаються в тому самому порядку, що й при письмовому зверненні. Про результати розгляду громадянинові повідомляється письмово або усно, за його бажанням.

Письмові звернення громадян підлягають обов'язковому первинному розгляду з метою визначення їх належності до компетенції відповідного органу чи установи, підрозділу Міністерства юстиції України та призначення за ними конкретного виконавця.

Посадові особи органів та установ юстиції при розгляді звернень громадян зобов'язані уважно вникати в їх суть, у разі потреби вимагати у виконавців матеріали їх перевірки, направляти працівників на місця для перевірки викладених у зверненні обставин, застосовувати інші заходи для об'єктивного вирішення поставлених автором звернення питань, з'ясовувати та приймати рішення про усунення причин і умов, які спонукають авторів скаржитись.

Рішення, які приймаються за зверненнями, мають бути мотивованими та ґрунтуватися на нормах чинного законодавства. Посадова особа, визнавши заяву такою, що підлягає задоволенню, зобов'язана забезпечити своєчасне й правильне виконання прийнятого рішення, а в разі визнання скарги обґрунтованою - негайно вжити заходів до поновлення порушених прав громадян.

Необхідно зазначити, що при судовому оскарженні скарга у виконавчому провадженні по виконанню судових рішень на дії (бездіяльність) державного виконавця або начальника відділу державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ. Скарги по виконанню інших рішень подаються до суду за місцем знаходження відповідного відділу державної виконавчої служби, крім скарг на дії (бездіяльність) державних виконавців та посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, які подаються до апеляційного суду за місцем знаходження відповідного органу державної виконавчої служби.

Особи, винні у порушенні норм Законів України «Про звернення громадян» та «Про виконавче провадження», несуть дисциплінарну, цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України [9].

5. Ознайомлення з загальними питаннями діяльності адвокатури

5.1 Поняття, засади та гарантії адвокатської діяльності

Згідно закону, адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземців, ociб без громадянства, юридичних ociб, надавати їм різноманітну юридичну допомогу.

Таке визначення поняття адвокатури як правового інституту є значним кроком у напрямку визнання адвокатури як громадської організації, адже до цього часу в законодавстві не робилося акцентування на цю важливу ознаку юридичної природи адвокатури. За своєю природою вона є вільною професією, а звідси й має громадський характер. Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму i конфіденційності. Закон про адвокатуру окремо закріплює норму, яка стосується гарантій адвокатської діяльності. Нею встановлено, що професійні права, честь i гідність адвоката охороняються законом; забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових oci6 i технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. 3 цих питань вони також не можуть допитуватись як свідки. Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню без його згоди. Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів без санкції органів прокуратури. Не допускається офіційне негативне реагування з боку правоохоронних органів (дізнання, слідства, суду) на правову позицію адвоката у справі. Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва. Адвоката не можна притягнути до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням у зв'язку з наданням юридичної допомоги громадянам та організаціям. Адвокатом, за Законом України «Про адвокатуру», може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста не менше двох років, котрий склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю. Biн не може працювати в суді, прокуратурі, нотаріаті, органах внутрішніх справ, національної безпеки, органах державного управління. Для визначення рівня професійних знань ociб, що мають намір займатися адвокатською діяльністю, створюються (у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі) кваліфікаційно - дисциплінарні комiciї адвокатури, Положення про які затверджені Указом Президента України від 5 травня 1993 р. Ці комiciї діють у складі двох палат - атестаційної та дисциплінарної.

Організаційні форми діяльності адвокатури. Особа, що одержала свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, має право практикувати індивідуально або відкрити своє адвокатське бюро, або об'єднуватись з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до Закону «Про адвокатуру» i своїх статутів.

Діяльність адвокатських о6'єднань ґрунтується на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Вони реєструються в Miніcтepcтвi юстиції України, після чого повідомляють місцевим органам влади про свою реєстрацію, а адвокати - про одержання свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю. Адвокатскі бюро, колегії, фірми, контори тощо є юридичними особами, вони, як i адвокати, що приватно практикують, мають рахунки у банках на території України (а у встановленому чинним законодавством порядку - i в іноземних банках), печатку i штамп iз своїм найменуванням. 3акон визначає відносини адвокатури з державними структурами, гарантуючи при цьому її самостійність та незалежність. Зокрема, Міністерство юстиції забезпечує фінансування оплати пpaці адвокатів за рахунок держави у разі участі адвоката в кримінальній справі за призначенням та при звільнені громадян від оплати юридичної допомоги, узагальнює статистичну звітність про адвокатську діяльність, сприяє здійсненню заходів щодо підвищення професійного рівня адвокатів. Адвокати України виконують за законом такі функції: дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, усні i письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних органах; надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян i юридичних ociб; виконують свої обов'язки, передбачені кримінально-процесуальним законодавством у процесі дізнання та на досудовому слідстві. Разом з тим адвокату надається можливість здійснювати згідно з законом й інші види юридичної допомоги [4].

5.2 Статус адвоката

До професійних прав адвоката Закон відоносить: представництво, захист прав та законних інтересів громадян i юридичних ociб за їx дорученнями в ycix органах, установах, організаціях; збирання відомостей про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах i справах про адміністративні правопорушення. Отже, адвокату надано право збирати докази для подання їх у органи дізнання, слідства, прокуратуру, загальні та арбітражні суди. Перелік прав адвоката при збиранні доказів не є вичерпним. Зокрема, він може: запитувати i отримувати документи або їx копії від підприємств, установ, організацій, о6'єднань, а від громадян - за їx згодою; ознайомлюватися на підприємствах, в установах, організаціях з необхідними для виконання доручення документами, отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань.

При здійсненні своїх професійних обов'язків адвокат зобов'язаний діяти відповідно до вимог закону, використовувати лише передбачені ним засоби захисту прав i законних інтересів громадян та юридичних ociб, та інші, що не суперечать закону. Адвокат не вправі використовувати свої повноваження на шкоду ocoбi, інтереси якої він представляє, а також відмовитись від прийнятого на себе захисту. Використовувати данні, одержані адвокатом у зв'язку з його професійною діяльністю, можна лише для захисту клієнта.

Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний визнає свою вину у вчиненні злочину, адвокат, за наявності підстав для цього, має відстоювати перед судом, слідчим, прокурором його невинність. При цьому він зобов'язаний погодити свою позицію з підзахисним, оскільки колізія між позиціями адвоката i підзахисного є неприйнятною. Адвокат не може визнавати доведеною вину свого підзахисного, якщо останній її заперечує.

Адвокат не вправі прийняти доручення про надання юридичної допомоги, якщо він надавав чи надає таку допомогу у цій або іншій, пов'язаній з нею справі, особам з протилежними інтересами, що може зашкодити особі, яка звернулася по юридичну допомогу. Слід зазначити, що адвокат не може виступати як захисник чи представляти інтереси декількох oci6, якщо ці інтереси не збігаються чи істотно відрізняються. Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю, предметом i змістом якої є обставини, котрі вимусили громадянина або юридичну особу звернутися до адвоката, а також суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом під час здійснення професійних обов'язків.

Оплата пpaцi адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином (юридичною особою) i адвокатським о6'єднанням або адвокатом. У разі участi останнього у кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченicть оплата пpaцi адвоката здійснюється за рахунок держави. Коли договір розривається достроково, оплата пpaцi провадиться за фактично виконану роботу. При неналежному виконанні доручення громадянину або юридичній ocoбi внесена плата повертається повністю або частково, а при виникненні спору - за рішенням суду. Дисциплінарне провадження проти адвокатів здійснюється дисциплінарною палатою, яка, як вже зазначалося, створюється при кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях у складі 9 членів: п'яти адвокатів, двох суддів, по одному представнику від управління юстиції, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської i Севастопольської міських державних адміністрацій, відділення Спілки адвокатів України. До адвоката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення: попередження; зупинення на строк до одного року дії свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, його анулювання. Закон про адвокатуру обмежує випадки, коли адвокатська діяльність може бути припинена рішенням кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, а видане свідоцтво анульоване, а саме: у випадку засудження адвоката за вчинення злочину (після набрання вироком чинності), обмеження судом дієздатності або визнання адвоката недієздатним, втрати громадянства України, грубого порушення Закону про адвокатуру, інших актів законодавства, що peгулюють діяльність адвокатури, а також Присяги адвоката. Адвокат може бути підданий дисциплінарному стягненню не пізніше одного місяця з дня виявлення проступку, і воно не може бути накладене пізніше шести місяців від дня його вчинення. Дисциплінарна справа має бути розглянута у місячний строк. Під час ії розгляду участь адвоката, є обов'язковою.

Рішення про накладання дисциплінарного стягнення може бути оскаржено протягом трьох місяців до Вищої кваліфікаційної комісії або в судовому порядку.

Якщо адвоката протягом року від дня накладення на нього дисциплінарного стягнення не буде піддано новому, він вважається таким, що не піддавався заходу впливу. Через шість місяців від дня накладання стягнення дисциплінарна палата може зняти його достроково при бездоганній поведінці адвоката i сумлінному ставленні до виконання обов'язків [11].