Громадянське суспільство і правова держава

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ПРАВОВА ДЕРЖАВА

Громадянське суспільство - це безпосередньо неконтрольована державою сфера життєдіяльності індивідів. Звичайно саме це поняття вживається як співвіднесене з категоріями "держава" і правова ''держава".

Відразу звернемо увагу на те, що не можна змішувати або ототожнювати "суспільство" як людську спорідненість з категорією "громадянське суспільство" як історичним феноменом, що виникає на певному етапі розвитку людського суспільства. Громадянське суспільство якісно відрізняється від того, що прийнято називати людським суспільством взагалі. Якщо "суспільство" характеризує спільність життєдіяльності людей, то "громадянське суспільство" - це така система зв'язків і інтересів, що забезпечує вільну реалізацію кожною людиною своїх природних прав - права на життя і гідне існування, праця, свободу робити все, що не шкодить іншим, власність, рівність перед законом і т.д.

Громадянське суспільство означає устрій суспільства з точки зору інтересів кожного його члена. Звідси і поняття ''громадянин" не просто людина або індивід, а особа, суб'єкт особистих прав, своїх законних повноважень, встановлених суспільством.

В широкому значенні громадянське суспільство включає всю безпосередньо не охоплену державою частину суспільства. Воно виникає як незалежна від неї сфера.

В цьому значенні громадянське суспільство сумісно не тільки з демократією, але і з авторитаризмом. Лише тоталітаризм означає повну або часткову абсорбцію громадянського суспільства політичною владою.

Найчастіше термін "громадянське суспільство" вживається в вузькому, власному значенні і розглядається як певний рівень розвитку громадянського суспільства в широкому розумінні.

В основі концепції громадянського суспільства в його вузькому розумінні лежить прагнення гарантувати свободу життєвих проявів особи, відгородити її від свавілля і небажаного втручання з боку державної влади, обмежити сферу діяльності держави, поставити його під контроль народу.

Теорія громадянського суспільства складалася в рамках лібералізму і зв'язана з творчістю Локка, Руссо, Канта, Гегеля і інших мислителів минулого.

Громадянське суспільство - продукт буржуазної епохи, ринку і демократії, сфера вільної гри приватновласницьких інтересів і індивідуалізму. Воно формується здебільшого знизу, як результат розкріпачення індивідів, їхнього перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, готових взяти на себе господарську і політичну відповідальність.

Громадянське суспільство має складну структуру. Воно включає господарські, економічні, сімейні, релігійні і правові відносини, мораль і політичні відношення між індивідами як первинними суб'єктами політичного життя, партіями, групами інтересів та ін.

На відміну від держави, в громадянському суспільстві панують не вертикальні, а горизонтальні зв'язки, відношення конкуренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними партнерами.

В сучасних умовах провести чітку грань між громадянським суспільством і державою достатньо складно. Але не дивлячись на це, розподіл на громадянське суспільство і державу не втратив своєї актуальності і служить передусім своєчасному відкриттю і запобіганню тоталітарних тенденцій, забезпеченню суверенітету народу по відношенню до влади, свободи особи.

Для посттоталітарних країн формування громадянського суспільства являє собою необхідну умову їх переходу до ринку і правової державності.

Правова держава, на думку сучасної науки, це реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить прагнення захистити людину від державного терору, дрібної опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу особи і її основні права.

Правова держава - це держава, обмежена в своїх діях правом, що захищають свободу і інші права особи і що підпорядковують владу волі суверенного народу.

Відношення між особою і владою визначаються в ній конституцією, що виступає суспільним договором між народом і владою.

У відношеннях між державою і громадянами пріоритет належить правам людини, що не можуть бути порушені законами держави і її діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу, необхідно розподілити владу на законодавчу, виконавчу і судову.

По відношенню до громадян у правовій державі застосовується принцип "Дозволено все, що не заборонено законами, відповідними конституції".

По відношенню до держави діє засіб дозволу, що обмежує діапазон її активності рамками права.

Правова держава формувалася поступово, на базі відповідних ідей і елементів державності, деякі з яких з'явилися ще в глибокій стародавності. Наприклад, про владу закону, однакового для всіх громадян говорив ще в VІ в. до н. е. давньогрецький архонт Солон, про співвідношення природних прав людини писали Аристотель і Цицерон. Концепція правової держави склалася в XVІІ-XІX сторіччі в працях Локка, Монтескьє, Канта, Джефферсона та ін.

Самий термін "правова держава" склався в XІX сторіччі в працях німецьких юристів К.Велькера, Р.фон Моля та ін.

Сучасні дослідження відзначають недостатність класичної концепції правової держави для забезпечення дійсної свободи особи і соціальної справедливості. Вони вважають, що ця теорія акцентує увагу на розподілі суспільства і держави і на захисті лише формальної негативної свободи особи, життєвого простору, обмеженого від державного втручання. Реальна свобода людини і її права можуть забезпечуватися тільки через взаємодію суспільства і держави.

Тому в політичних системах багатьох країн принцип правової державності сьогодні доповнюється принципами демократії, заохочення участі мас в політичному житті і соціальної держави.

Ледве чи не самою серйозною небезпекою в процесі реалізації політичного курсу на створення правової держави слід вважати реальну можливість зробити його лише формально-правовим.

В цьому зв'язку самі загальні вимоги, яким повинна відповідати правова держава, такі:

 повна відповідність діяльності держави, всіх організацій і кожного громадянина не тільки літері, але і духу Основного Закону країни, що розуміється як нерівна умова забезпечення практичної реалізації принципів функціонування суспільства;

 відповідність законодавства найважливішим інтересам всіх класів і соціальних верств, тенденціям соціально-економічного розвитку і морально-психологічної ситуації в суспільстві;

 обмежене включення законодавства в контекст практичного процесу рішення нагальних проблем;

 сувора відповідність поточного законодавства конституційному, практичне забезпечення верховенства закону по відношенню до підзаконних актів;

 поєднання стабільності і динамізму законодавства;

 наявність відпрацьованих демократичних процедур участі громадян в правотворчому процесі;

 облік суспільної думки;

 єдність правотворчої організаційної, ідеологічної і правозастосовної діяльності держави;

 всебічна гарантованість основних прав громадян, наявність налагодженого, неважкого і легкодоступного юридичного механізму практичної реалізації конституційних прав і свобод особи і їхній захист;

 наявність юридичного механізму дозволу спірних і конфліктних ситуацій між суб'єктами права на всіх рівнях політичної, державної і соціальної структури;

 професійна і моральна бездоганність робітників державного апарату і апарату суспільних організацій, їхня зацікавленість в якісному виконанні своїх професійних обов'язків;

 високий рівень правових знань і правової культури громадян країни.

Враховуючи вже існуючий досвід виникнення і розвитку різноманітних правових держав, можна виділити їхні наступні загальні ознаки:

1. Наявність розвиненого громадянського суспільства.

2. Обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особи, суспільного порядку, створенням сприятливих правових умов для господарської діяльності, відповідальність кожного за власне благополуччя.

3. Правова рівність всіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави.

4. Загальність права, його розповсюдження на усіх громадян, організації і заснування, в тому числі органи державної влади.

5. Суверенітет народу, конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що народ є кінцевим джерелом влади, державний же суверенітет носить представницький характер.

6. Розподіл законодавчої, виконавчої і судової властей держави, що не виключає єдності їхніх дій на основі процедур, передбачених конституцією і певного верховенства законодавчої влади, конституційні рішення якої обов'язкові для всіх.

7. Пріоритет в державному регулюванні громадянських відношень засобу дозволу над засобом заборони. В правовій державі діє принцип "Дозволено все, що не заборонено законом".

8. Свобода і права інших людей - єдиний обмежувач свободи індивіда. Правова держава не означає абсолютної свободи особи. Свобода кожного кінчається там, де порушується свобода інших.

Правова держава з'явилася важливим етапом в розширенні свободи людини і суспільства. Теоретики і засновники такої держави вважали, що забезпечення кожному негативної свободи і заохочення конкуренції підуть на користь всім, зроблять поодиноку власність доступної кожному, збільшать індивідуальну відповідальність й ініціативу та наведуть в кінцевому рахунку до загального благополуччя. Але цього не відбулося.

Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держави в справи громадянського товариства, проголошені в правових державах, не могли перешкодити монополізації економіки і її періодичним кризам, жорстокій експлуатації, загостренню соціальної нерівності і класової боротьби.

Фактична нерівність громадян знецінювала їхню рівноправність і перетворювала використання конституційних прав і привілей заможних класів.

Ані класична ліберальна теорія правової держави, ані спроба адміністративно-командного соціалізму не змогли забезпечити кожній людині матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність.

У відповідь на недосконалість цих концепцій вченими була створена теорія, а потім і практика соціальної держави.

Соціальна держава - це держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності; а в ідеалі приблизно однакових стартових можливостей для реалізації життєвої мети, розвитку особи.

Діяльність такої держави направлена на загальне добро, затвердження в суспільстві соціальної справедливості. Вона намагається згладити майнову та іншу соціальну нерівність, допомагає слабким і обездоленим, піклується про збереження миру в суспільстві.

Витоки соціальної держави сходять до соціальної практики, що заснована в далекому минулому. Ще в стародавності деякі правителі піклувались про найбільш бідних громадян. Але основне навантаження по соціальному забезпеченню слабких і знедолених в той час лежало на більших сім'ях і общинах.

Індустріалізація і урбанізація зруйнували традиційні форми соціального забезпечення, загострили соціальні питання і класову боротьбу в суспільстві. Рішення цього питання зажадало різкого розширення об'єктів соціальної політики і її перетворення в одне з ведучих напрямків діяльності держави.

В результаті цих процесів, приблизно в 60-х роках ХХ сторіччя виникли соціальні держави. Необхідною умовою з виникнення став високий рівень економічного розвитку ряду країн Заходу, що дозволить їм забезпечувати прожитковий мінімум кожному.

Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна. Вона включає в себе:

 перерозподіл суспільного доходу в користь менш забезпечених верств суспільства;

 політику зайнятості і забезпечення прав робітника на підприємстві;

 соціальне-страхування;

 турбота про безробітних, молодь, інвалідів, перестарілих;

 розвиток доступного для всіх освіти, охорони здоров'я, культури і т. ін.

Теорія соціальної держави з'явилася конструктивною відповіддю на критику недосконалості правової держави в її класичному ліберальному варіанті, її неспроможності забезпечити реальні права і добробут всім громадянам.

Між правовим і соціальним типами держав є як єдність, так і певні відмінності.

Єдність їх перебуває в тому, що обидві вони закликані забезпечувати добро індивіда. Правова держава - індивідуальну свободу і основоположні негативні права особи за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантій проти узурпації влади.

Соціальна держава - гідні умови існування кожного.

Протиріччя між ними виявляється в тому, що правова держава за своїм задумом не повинна втручатися в питання розподілу суспільного багатства, соціальна держава безпосередньо займається рішенням цих проблем, хоча і прагне не підривати такі основи ринкового господарства, як поодинока власність, конкуренція, індивідуальна відповідальність і т. ін.

На відміну від адміністративно-командного соціалізму, що намагався встановити добробут усіх громадян за допомогою порівняльного розподілу матеріальних благ, соціальна держава орієнтується на забезпечення кожному гідних умов життя в першу чергу за рахунок розвитку виробництва, збільшення його ефективності, підвищення індивідуальної активності і відповідальності.

Описані вище правовий і соціальний етапи розвитку сучасної держави не завершують процес його розвитку. Сучасні держави вступають в нову екологічну стадію, для якої характерно висування на перший план проблеми виживання людства і забезпечення екологічних прав людини.

В нових умовах існування держави спільно з громадськістю намагаються відвернути ядерну і екологічну катастрофи.

В житті сучасних держав спостерігається дві тенденції. Перша з них перебуває в активізації громадянського суспільства, розширенні впливу політичних партій і груп інтересів, підсиленні самоврядування.

Друга - виявляється в підвищенні ролі держави як регулюючого органу усього суспільства. Держава все активніше втручається в економічні, соціальні і інформаційні процеси, стимулює розвиток виробництва за допомогою інвестиційної, податкової і кредитної політики.

Безпосередньо до проблем становлення громадянського суспільства правового і соціального типу держав примикає проблема громадянства.

Громадянство - це нормативно-правовий інститут, що встановлюється з метою упорядкування відношень особи і суспільства, надання їм законодавчо-юридичних форм, а також для захисту інтересів особи.

Громадянство - це приналежність особи до певної держави, що тягне за собою розповсюдження на неї прав і обов'язків, встановлених законодавством держави. В державах з монархічною формою правління термін "громадянство" замінюється терміном "підданство".

Порядок набуття або втрати громадянства регулюється законодавством кожної держави. При цьому звичайно розрізняється набуття громадянства в силу народження, в порядку натуралізації або укорінення.

При рішенні питання про набуття громадянства в силу народження застосовуються два принципи: національний і територіальний.

Національний принцип означає, що громадянство дитини залежить тільки від громадянства його батьків, незалежно від того, де вона народилася. Територіальний принцип означає, що громадянство зв'язане тільки з місцем народження і не зв'язане з громадянством батьків.

Більшість цивілізованих країн сполучають в своєму законодавстві обидва принципи з обов'язковим дотриманням певних умов.

В будь-якій державі проблеми громадянства вирішуються на основі певних законодавчих актів. В Україні такими актами є "Декларація про державний суверенітет України" і закон "Про громадянство України". Слід відзначити, що українська держава принципово підходить до проблеми громадянства і її рішення.

Громадянство України, так само як і громадянство інших країн, визначає постійний правовий зв'язок громадянина і держави. Право на громадянство - невід'ємне право громадянина і ніхто не може бути позбавленим громадянства або права змінити громадянство.

Українська держава гарантує охорону і захист прав, свобод і інтересів своїх громадян. Вона припускає існування в Україні єдиного громадянства, але підкреслює, що на основі двостороннього договору з іншими державами можливо і подвійне громадянство.

У відповідності з законодавством України громадянами України є: особи, що проживають в Україні, незалежно від їхнього джерела, соціального і майнового положення, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, виду і характеру занять, що не є громадянами інших держав і що висловили бажання стати громадянами України.

Держава здійснює захист громадян України, що перебувають за кордоном. Дипломатичні представництва і консульські заснування України, всі службові особи зобов'язані вживати заходи до забезпечення громадянам можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими законом країни перебування, міжнародними угодами, учасниками яких є Україна і держава перебування, а при необхідності вживати заходи для відновлення порушених прав громадян України.

Такий зв'язок особи і держави, що визначається поняттям "громадянство".

Закінчуючи вивчення теми "Держава - базовий інститут політичної системи суспільства, слід звернути увагу студентів на питання еволюції держави і його перспектив.

Революційні заворушення, зміни більших епох змінюють типи держави, розвивають її функції, змінюють форми влади і режими, але держава як політичний інститут залишається.

Марксизм поставив питання про майбутнє цього інституту як знаряддя класового домінування, що стане непотрібним в безкласовому суспільстві і загине, коли таке суспільство виникне. Але встановлення пролетарської диктатури після Жовтневої революції, а після цього тоталітарної диктатури призвело не до відмирання держави, а до безмежного множення і зміцнення її функцій. Ідея відмирання держави виявилася передчасною і перетворилася в догму. Реально суспільна роль держави неухильно зростає разом з ускладненням матеріального і духовного життя суспільства і зростанням масштабів політики.

Світ об'єктивно все більше і більше потребує організації і управління, але інстанції світової влади, що могла б його організувати, немає. Частково її функції виконують регіональні союзи держав - традиційна форма координації політики.

Реальним шляхом інтернаціонального розвитку держави стала її участь в системі міжнародних організацій, в інтернаціоналізації демократичного процесу, а також подолання ізоляціонізму, відсталості, політичного і ідеологічного захисту ідеї особливої історичної винятковості будь-якої країни.