До Європи через реприватизацію

В ЄВРОПУ ЧЕРЕЗ РЕПРИВАТИЗАЦІЮ?

“Держава - не найкращий бізнесмен.

На українські підприємства повинен

прийти профільний стратегічний інвестор.

Це ключова проблема ефективної приватизації"

В Ющенко

Останні події навколо, так званої, реприватизації в Україні, у черговий раз викликали у суспільстві хвилю емоцій.

“Пролетарсько - державницькі” кола та ті підприємницькі, що самі себе вважають незаконно обділеними, в запалі і з нетерпінням чекають хто перерозподілу а хто й поверненню власності тепер вже на свою користь. Головним їх аргументом є порушення минулою владою процедур приватизації і, таким чином, незаконне відчуження державного майна. Отже, закликаючи до справедливості і законності, згадуючи при цьому ущемлені інтереси держави, вони наполягають на перерозподілі вже приватизованих об'єктів власності.

Навпаки, ті , хто сьогодні при власності і яким загрожують реприватизацією, вважаючи себе легітимними власниками, уповають на справедливе судочинство і незворотність права власності. На їх боці оформлені по закону приватизаційні документи, досвід успішних власників, підтримка з-за кордону.

Інтрига зберігається і розвивається. Щодня посадові особи самого вищого щабля дають інтерв'ю і коментарії на тему незаконної приватизації. Скрізь, по всій Україні від Криму до Карпат МВС та прокуратурою ведуться розслідування й інші процесуальні дії, аби виявити факти беззаконня і притягнути винних у цих порушеннях до відповідальності, а з тим провести й перерозподіл власності.

Спроби переглянути результати приватизації попередніх урядів сьогодні пояснюються їх ініціаторами як кроки по наведенню порядку і законності і, ясна річ, обґрунтовуються інтересами держави, суспільства. Можна зрозуміти міського голову , якому попередник “підклав свиню” у вигляді приватизованих об'єктів міської комунальної інфраструктури. Можна зрозуміти і голову Уряду держави, якому дісталася монополізована нафтопереробна промисловість, електроенергетика і решта. Заради інтересів суспільства і підтримання соціального спокою треба вживати яких ось відповідних заходів державного регулювання, а їх немає, тому що приватна власність. Давайте подумаємо, а чи є обмеженість повноважень чиновника, хоча б і вищого державного рангу, та його незадоволення кимсь або чимось приводом для того, щоб публічно ставити питання про реприватизацію, або націоналізацію приватного майна?

Відповідь на це дають статті 41 Конституції України та 346 Цивільного Кодексу України які чітко формулюють підстави припинення права власності, ігнорування яких для державної людини не припустимо. [16,37]

І хоча в пункті другому цієї ж статті додатково передбачається можливість припинення права власності у інших випадах, всі ці інші випадки також встановлюються виключно законом. В жодному Законі України не передбачається право будь якого чиновника, навіть й Президента, позбавляти інших суб'єктів економічних і цивільних відношень їх законної власності. Тобто, тільки на разі законних підстав доказаних судом фактів кричущого порушення законодавства і тільки як виключення з правил державою може застосовуватися такий правовий механізм примусового позбавлення права власності як реквізиція або конфіскація.

Нажаль щодо категорії “кричущого”, “виключного” дуже важко формалізувати і визначити таким чином, щоб забезпечити лише однозначне їх трактування. Під ці визначення можна при бажанні і певному творчому підході підвести в принципі будь яке рішення, і ми не раз були свідками цього. Тобто, суд, як кажуть в народі, як дишло, яке завжди можна повернути у необхідному напрямку (судова епопея навколо “Криворіжсталі” - тому ілюстрація).

Не втручаючись в тему незалежності і об'єктивності наших українських судів, все ж таки ні для кого не являється великою таємницею їх певна політична залежність від ситуації у країні. З часом, політична ситуація змінюється. Поволі змінюється і трактування судами тих чи інших обставин. Останнім часом ми були свідками того, що суди вдавалися до перегляду власних рішень на підставі “нових обставин”, які на попередніх етапах судових рішень були суду невідомі. Отже, право приватної власності вже не здається таким недоторканим, як витікає з Конституції і Цивільного Кодексу України.

Сполохами активізації, щодо оскарження результатів приватизації об'єктів держаної і комунальної власності, такого собі судового буму, є періоди змін на політичному олімпі країни. Кожний, хто приходив до влади вважав за правило обвинуватити своїх попередників у незаконній приватизації і піддати сумніву законність придбання тих чи інших об'єктів. Скільки було прем'єрів, скільки було голів фонду державного майна стільки було і спроб переглянути і програми і результати приватизації. Черговим прикладом втручання у законодавство е законопроект N 7504 «Про внесення змін до Закону України «Про приватизацію державного майна» (щодо доплати за приватизацію державного майна), зареєстрованому в Раді 18 травня.

Ручне регулювання і маніпуляції приватизацією продовжується. Не для доказу, а з метою ілюстрації, хочеться нагадати лише заголовки деяких газетних статей за останні 4 роки, присвячені “гарячим” новинам на ниві приватизації. Ось ці витяги:

· “Задержан экс - директор Николаевского глиноземного завода». …Как известно, в 1999 году вокруг приватизации завода разгорелся скандал, в котором замешаны … Магнолія ТВ. 10 липня 2002;

· “Городские власти хотят реприватизировать “Севастопольєнерго” , Інтерфакс - Украинв, 17 июля 2002;

· “Кучма отменил “земельное “решение мєра Києва”, Кореспондент 16 декабря 2002;

· “Ющенко:Государство - не лучший бізнесмен”, Кореспондент 01 ноября 2002;

· “Кучма объявил выговор чиновникам», Корреспондент 05 мая 2003;

· Хорошковский хочет сменить главу Агентства по вопросам банкротства», Корреспондент 13 июня 2003;

· «До 30 мая Украина может узнать официальный «Чёрный список» реприватизации», Корреспондент 22 мая 2005;

· «Киевский речной порт могут вернуть в госсобственность», Корреспондент 24 мая 2005;

· «СПУ:Государство должно вернуть предприятия, приватизированные за копейки», Корреспондент 19 января 2005;

· «Wall Street Jornal Украинские магнати нервничают», Корреспондент 14 января 2005;

· «Приватизация «Криворожстали»будет оспорена», Россия, Газета.RU,15 июня 2004;

· «Битва за «Криворожсталь», Россия, «Ведомости», 09 июня 2004.

І хоча ця підбірка представляє лише невеличкий відсоток такого роду публікацій, цього, як на нашу думку, вистачає аби відчути ту напружену атмосферу, яка постійно супроводжувала процеси української приватизації.

Такий, найгірший і найменш ефективний з точки зору суспільної вигоди шлях ми, нажаль, вимушені проходити раз за разом. І якщо не поставити хрест цій перманентній революції, яка розхитує основи економічного строю країни, ми ще на десятиріччя розтягнемо процес вступу в ВТО і входження в європейську унію.

Але чи така вже на справді складна і юридично безперспективна для вирішення проблема організації нормальних цивілізованих стосунків навколо приватизації?

Думається не так вже вона і складна, як навмисно ускладнена і завуальована.

З одного боку, анархія у цій сфері є невичерпним джерелом провокацій і шантажу для партій і рухів у боротьбі зі своїми політичними опонентами. І хоча, всі безумовно знають і прекрасно розуміють, що у атмосфері невпевненості і невизначеності не може бути ніякої стабільності, сталого розвитку, що під загрозою втрати власності спрацьовує ефект пріоритетності поточних вигід і витрат, що інвестори жахаються такої економіки, політичні дивіденди переважають аргументацію розуму і розрахунку. Отже , політичний чинник є чи не найвпливовішим, яким користуються як засобом політичного шантажу і тиску і яким кожного разу прикриваються як фіговим листочком справи відчуження і перерозподілу державного майна.

З другого боку, висока зацікавленість у приватизаційній плутанині виявляється і з іншого боку. Це чиновний люд, близький до депутатів ВР, судів , прокурори і ще багато хто з тих, від кого тим чи іншим чином залежить рух приватизації. Тут є предмет спору, предмет цінний. Отже, рішаючи на чиюсь користь майнові питання можна непогано заробляти собі на життя. Ясно, що ні ті, хто заплатив великі гроші за приватизацію, ні другі, які хочуть перебрати право власності, за ціною не постоять. Аби й надалі не втратити таке надприбуткове джерело отримання нетрудових доходів, варто таки розкачувати й надалі процеси приватизації. Нехай все залишається так як є, коли жоден власник не може спати спокійно. Всі мають помятати, що буде “завтра” і що воно може бути похмурим.

Отже, можна дістатися певного висновку, що становлення відносин приватної власності в Україні безпідставно гальмується. Закон “Про приватизацію державного майна” і інші законодавчі акти держави нажаль не забезпечують надійного захисту українських власників. Політичні і “кумовські” інтереси часто переважують розрахунки економічної доцільності і все це не додає стабільності і прогнозованості економічним ринкам України.

Отже, ситуація вимагає активних дій. Але яких?

Перше, без чого не можна рухатися вперед. Це скласти й затвердити список об'єктів державної власності, які ні за яких умов не підлягають приватизації. Список цей має виходити з інтересів національної безпеки (всі аспекти ). В Законі № 2163-XII «Про приватизацію…» такі вимоги прописані. [13] Але чи виконуються ці норми, якщо цей список постіно підкориговується. Цей список має бути оприлюднений через ЗМІ. Витяги по кожній області й по кожній територіальній громаді мають також бути оприлюднені. Але не таку програму, яку ФДМ розробив на 2004 - 2008 роки, і з якої витікало, наприклад, що - “...Приватизацію підприємств, не маючих стратегічного значення для економіки, ФДМ націлений завершити до кінця 2004 року”. І виконали цю програму з одним тільки уточненням, що на приватизацію було виставлено, як тепер стверджують ініціатори реприватизації, саме підприємства стратегічного значення.

Друге, без чого перше зробити ти неможливо - забути неписане правило - “нельзя, но если очень хочется, то можно!» і передбачити дуже жорстоку кримінальну відповідальність за такі злочини. Треба унеможливити негідну практику втручання в приватизацію високих посадових осіб і державних діячів, лобістів приватних інтересів окремих олігархів або промислово - фінансових груп. Бо прилаштовуючи законодавство під інтереси окремих, можливо й дуже шановних осіб, ми створюємо прецедент, який відкриває дорогу для потенційних злочинів.

Третє, припинити переслідування власників об'єктів приватної власності, яким держава (колишня влада) законно продала ці об'єкти. Там, де були допущені порушення при приватизації, нехай правоохоронні органі і суди займаються наведенням законності і винні у цих порушеннях мають понести персональну відповідальність. У деяких випадках, суди можуть поставити питання і щодо розриву контракту і повернення майна, придбаного незаконним шляхом .Звичайно, якщо на то виявляться підстави. Але ні у якому разі це не мають бути справи про реприватизацію. Слід помятати, що держава гарантує непорушність права власності і примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 Цивільного Кодексу України. От що є головним і принциповим.

Можливо, якби у законодавстві про приватизацію було б чітко виписано, що після такого то строку позовної давності результати приватизації судовому оскарженню не підлягають і новому власнику видається держане свідоцтво про реєстрацію прав власності, к питанням приватизації було б більш відповідальне ставлення, як з боку покупців, так і держави. У зв'язку з цим, на нашу думку, було б корисним реалізовувати у законодавстві про приватизацію норму щодо до визначення строку позовної давності, по закінченні якого питання щодо оскарження результатів приватизації ні у якому разі не розглядаються ( № 2163-XII“Про приватизацію державного майна” - Ст.27. Оформлення угод приватизації, п.5.)

Запровадження такої норми щодо приватизації об'єктів державної власності, а також, можливо і комунальної, думається додасть відповідальності цим процесам, юридичної чіткості і виваженості, процесуальної строгості, конкурентності, прозорості і відкритості, що вкрай важливо для суспільства і держави, його сталого розвитку і, не в останню чергу, стане також важливим запобіжним заходом корупції.

(глава 19Цивільного Кодексу України могла б бути доповнена відповідними нормами права щодо застосування позовної давності у питаннях приватизації).

Не треба думати, що у інших країнах світу становлення капіталізму проходило безболісно. Згадаймо процес первинного накопичення капіталу у Англії, американську “демократію з містером Кольтом”, бурхливу історію становлення капіталізму у континентальній Європі. Щоб там не відбувалося і хто б там не був при владі, право власності ніколи не ставилося під сумнів (за окремими випадками, коли суспільство визнавало або кримінальне походження капіталу або у випадках коли капітал використовувався у злочинних цілях).

От і нам, слід на практиці показати і доказати всьому світу що в Україні право приватної власності не тільки декларується законами а й оберігається і гарантується державою

Мине ще декілька років. І буде дуже жахливо і для держави і суспільства, коли чергова хвиля реприватизації і переоцінки накриє вже нових власників а постраждали, або, крайніми, знов таки, виявляться пересічні громадяни України.

Отже, представлені у цій статті роздуми, просимо не розглядати як спробу піддати сумніву дії державної влади щодо наведення порядку у відносинах власності.

Навпаки, підкреслюючи складність питання, його високу соціальну значущість, нам хотілося уберегти наших керманичів від спокуси черговим революційним шляхом розв'язати проблему соціальної справедливості, проблему бідних і багатих, а також нагадати всім нам, що умови щодо правової і соціально - економічної стабільності не створюються за принципом “забрати - поділити”. Потрібна чесна, відкрита і публічна політика, політика не партій і особистостей, а політика держави, стабільна , прогнозована, результатами якої буде з вдячністю користатися не одне покоління українців.