Потреби і перспективи реформування виборчої системи України

Потреби і перспективи реформування виборчої системи України

Автори: Світлана Конончук, Світлана Горобчишина

Один-однісінький консенсус, до якого доходять учасники будь-яких обговорень виборчої системи до парламенту і до місцевих органів представницької влади, полягає у визнанні необхідності її "поліпшити". Після цього починаються чергові кола дискусій, в яких щораз по-новому оцінюються наявні моделі й лунають пропозиції щодо змін якихось із їхніх складових або й запровадження цілковито нових моделей. Лише на даний час на розгляді в профільному парламентському комітеті перебуває близько двох десятків проектів законів щодо вдосконалення виборчої системи та організаційної сторони виборчого процесу, включаючи парламентські й місцеві вибори. Відтак проблема виборчої системи залишається у центрі уваги і стоїть досить гостро, враховуючи, що виборчий закон перебуває в руках тих, хто ухвалює політичні рішення, а останні ніколи не бувають вільними від політичних інтересів.

При цьому слід розуміти, що універсальної формули "успішних" виборів не існує. Ми далекі від думки, що виборчий закон має стати запобіжником від усіх можливих катаклізмів, що виникатимуть в українському політичному процесі. Марно вважати, що навіть "найідеальніша" виборча система здатна досягти усіх суспільних і політичних цілей. Вона виступає лише однією, хоча й вагомою, складовою впливу на політичну поведінку суспільства. За цього, однак, навіть найменші зміни в ній здатні суттєво вплинути на формування і стримування такої поведінки, і навіть найбільш ретельно підібрану систему можна "підірвати" простими, часто формальними, засобами. В силу останнього загальновизнано важливою для оцінки перспектив успіху виборчої системи у досягненні цілей адекватного суспільного представництва, демократичного управління і досягнення високої легітимності політичних інститутів влади та їх рішень є загальна атмосфера у суспільстві, яка виражається у забезпеченні умов для реалізації прав людини і верховенства права.

Серед цих умов - вимога забезпечення стабільності виборчого законодавства, що розглядається як потреба захисту виборчих прав громадян від маніпуляцій в інтересах тих політиків, які ухвалюють рішення, особливо, якщо виборче законодавство змінюється безпосередньо напередодні виборів. Неминуче необхідним для консолідації демократії та демократичних виборів є забезпечення умов для свободи вираження поглядів, зібрань, вільного утворення і діяльності об'єднань, відсутність різних форм тиску на ЗМІ й журналістів. Реформування виборчої системи повинно відбуватися у контексті й у зв'язку з іншим загалом реформ і цілями розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави.

Для нас аксіоматичним положенням є те, що завдання виборчого процесу як особливого інституту демократії - забезпечити легітимацію влади у демократичний спосіб, а тому він мусить відповідати рекомендаціям міжнародних, зокрема, європейських організацій, що працюють над розвитком стандартів демократичних виборів, - Європейської комісії "За демократію через право", Бюро з демократичних інститутів і прав людини Організації з питань безпеки та співробітництва у Європі. Базові положення цих рекомендацій, що у свою чергу розвинулись на основі Загальної декларації прав людини від 1948 року, загальновідомі. Вони описуються п'ятьма принципами: загальне, рівне, пряме, вільне виборче право і таємне голосування. Їм відповідають положення Статті 71 Конституції України, відповідно до якої "вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям гарантується вільне волевиявлення". Слід сказати, що при загальному дотриманні цих принципів, тим не менш, виборче законодавство України - зокрема, закони "Про Центральну виборчу комісію" від 30 червня 2004 року, "Про вибори народних депутатів України" від 25 березня 2004 року зі змінами та доповненнями, "Про Державний реєстр виборців" від 22 лютого 2007 року, "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 6 квітня 2004 року, містять положення, які викликають численні зауваження спеціалістів і невдоволення виборців.

Оскільки УНЦПД працює в полі захисту прав людини, то нижче ми торкнемося окремих сторін виборчого процесу, переважно тих, що пов'язані з умовами реалізації виборчих прав. Вони стосуються можливостей для здійснення усвідомленого вибору громадянами, забезпечення принципу гендерної рівності, представництва національних меншин, місця партій у виборчому процесі, формування якісного складу депутатського корпусу, забезпечення територіального представництва, хоча, безумовно, перелік зауваг є набагато ширшим[2] і включає в себе управління виборчим процесом, включаючи формування і діяльність ЦВК, місце і роль засобів масової інформації у суспільстві, демократичні внутрішньопартійні процедури, що дозволяють здійснювати кадровий відбір в умовах рівної конкурентності, прозоре фінансування партій як у виборчому, так і позавиборчому процесі, антикорупційні засоби і заходи, стабільність уряду і т.д., і т.д. Цілей і відносин такого роду можна виокремити доволі багато.

Дані Нотатки ми в силу специфіки жанру змушені обмежити заувагами до вдосконалення окремих сторін чинного виборчого законодавства, які є вкрай важливими для того, щоб вибори в Україні слугували демократії й самі проводилися на основі демократичних процедур.

- можливості для здійснення усвідомленого вибору громадянами

Ця позиція стосується рівня доступу громадян до інформації про кандидатів у депутати.

На даний час у законах "Про вибори народних депутатів України" та "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" не міститься достатня для забезпечення прозорості виборчого процесу кількість вимог щодо оприлюднення інформації суб'єктами виборчого процесу.

Обов'язок надавати інформацію про кандидатів у депутати громадянам закон покладає не на партії, які власне формують виборчі списки, а на виборчі комісії. Відповідно до статті 67 закону "Про вибори народних депутатів України", Центральна виборча комісія погоджує з представником партії в ЦВК текст та поліграфічне виконання інформаційного плаката, який передається на дільничні виборчі комісії. Ці плакати повинні містити передвиборні програми партій (блоків), виборчий список партії (блоку) із зазначенням прізвища, імені, по батькові, року народження, посади (заняття), місця роботи та проживання, партійності включених до нього кандидатів у депутати, а також фотографії перших п'яти кандидатів у депутати.

Між тим до самих кандидатів у депутати статтею 58 закону "Про вибори народних депутатів України" як умови реєстрації кандидатів у депутати висувається вимога подати до Центральної виборчої комісії разом з іншими документами автобіографію обсягом до двох тисяч друкованих знаків (практично, сторінку), що повинна містити прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць, рік і місце народження, громадянство, відомості про освіту, трудову діяльність, посаду (заняття), місце роботи, громадську роботу (в тому числі на виборних посадах), партійність, склад сім'ї, місце проживання із зазначенням часу проживання в Україні, відомості про наявність чи відсутність судимості, декларацію про майно та доходи і фото.

Аналогічна ситуація складається під час місцевих виборів. Партії також не розкривають інформацію про склад своїх списків і про своїх представників. За даними, УНЦПД, під час місцевих виборів 2006 року лише у 8 з 25 друкованих періодичних видань, засновниками яких виступають обласні ради депутатів або обласні ради спільно з обласними державними адміністраціями, виборцю надавалася інформація про всіх кандидатів у депутати до обласної ради від кожної з партій (блоків). В решті 17 випадків подавалася інформація лише про першу п'ятірку партійного списку. Водночас і така інформація була неоднорідною і носила обмежений характер - у багатьох випадках не вказувалася освіта кандидата, громадянство, від якої партії він балотується, партійна належність.

Відтак видно, що обсяг інформації про кандидатів у депутати, доступної виборцю, менший, аніж обсяг інформації, яку отримує держава. Виборець практично позбавлений доступу до інформації про кандидатів у депутати, обсяг якої може бути визнано достатнім для здійснення усвідомленого вибору.

Ще більш складною слід визнати ситуацію з доступом до інформації під час проведення позачергових виборів до Верховної Ради. Відповідно до статті 102-6 закону "Про вибори народних депутатів України", яка регулює особливості проведення передвиборної агітації на позачергових виборах депутатів, встановлено, що інформаційні плакати партій не мусять містити передвиборних програм партій. Ці плакати повинні містити лише фотографії, і вже не перших п'яти кандидатів у депутати із виборчого списку партії, а тих п'яти кандидатів, що визначені відповідною партією (блоком).

Тільки у парламентській газеті "Голос України" та газеті Кабінету Міністрів "Урядовий кур'єр" (тираж одного випуску кожного з видань приблизно 160 тисяч примірників) здійснюється публікація програм партій. У всіх інших друкованих засобах масової інформації публікація передвиборних програм партій за кошти державного бюджету України не проводиться. Партії також отримують за рахунок держбюджету по 30 хвилин на загальнонаціональному телеканалі та 30 хвилин на загальнонаціональному радіоканалі. Ефірний час для проведення передвиборної агітації за рахунок і в межах коштів державного бюджету України, що виділяються на підготовку і проведення виборів, на регіональних телеканалах та радіоканалах не надається.

Існує також особливість для реєстрації кандидата в депутати під час позачергових парламентських виборів, встановлені статтею 102-4, що має значення для обізнаності щодо особи кандидата. При проведенні позачергових виборів кандидати у депутати не подають декларацію про майно та доходи кандидата до Центральної виборчої комісії.

Оскільки однією з умов вільного вибору є володіння інформацією, то держава зобов'язана забезпечити виборцю належний доступ до інформації про кандидатів у депутати Верховної Ради. Виборець має право знати той обсяг інформації про кандидата, що і держава, тобто прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць, рік і місце народження, громадянство, відомості про освіту, трудову діяльність, посаду (заняття), місце роботи, громадську роботу (в тому числі на виборних посадах), партійність, склад сім'ї, місце проживання із зазначенням часу проживання в Україні, відомості про наявність чи відсутність судимості, зміст декларації про майно та доходи кандидата у народні депутати. Тому відповідні положення законів "Про вибори народних депутатів України" і "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" варто розширити відповідно до цих потреб, а сам обов'язок інформувати про своїх представників - покласти на партії.

- забезпечення принципу гендерної рівності

Ця позиція стосується умов для рівного доступу жінок і чоловіків до ухвалення політичних рішень, зокрема, через доступ до політичних посад.

У цьому сенсі виборче законодавство відіграє ключову роль, тоді як закон "Про забезпечення рівних прав жінок і чоловіків" від 8 вересня 2005 року містить правові гарантії доступу жінок до посад в системі державного управління та системі місцевого самоврядування. Щодо виборчого процесу вищезгаданий закон статтею 15 фіксує факт (чи вимогу), що політичні партії, виборчі блоки під час висунення кандидатів у народні депутати України в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі передбачають представництво жінок і чоловіків у відповідних виборчих списках, водночас не визначаючи процедуру такого механізму. Закони "Про вибори народних депутатів України" від 25 березня 2004 року та "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 6 квітня 2004 року не виважені з точки зору наявності механізмів рівності. На практиці пропорційний принцип представництва не корелює з гендерно виваженою рівновагою.

Представництво жінок у Верховній Раді України:

1 скликання, 1990 (СРСР), - мажоритарна - 3%

2 скликання, 1994, двотурова система абсолютної більшості - 5,7%

3 скликання, 1998, змішана система - 8,1%

4 скликання, 2002, змішана система - 5,1%

5 скликання, 2006, пропорційна система - 8,7%

6 скликання, 2007, пропорційна система - 7,6%

Існують підходи до формування виборчого законодавства, рекомендовані Декларацією до участі жінок у виборах Венеціанської комісії від 2006 року, що полягають в рекомендації зобов'язати забезпечити формування списків кандидатів шляхом чергування, а також відмову в реєстрації списків, у яких не дотримано такого принципу. В Україні ці моменти не враховані у виборчому процесі, хоча цілком можливо забезпечити квотування місць для жінок або на рівні вимог до партій, або до їхніх виборчих списків, або у парламенті. Можливим способом забезпечення представництва є створення специфічних виборчих умов для організацій, що працюють в інтересах жінок. Така ціль є важливою з огляду на взяті на себе Україною в рамках програми ООН "Цілі розвитку тисячоліття" зобов'язання досягти до 2015 року співвідношення жінок і чоловіків в органах влади (в т.ч. представницької) на рівні не менш, як 30:70.

У лютому 2008 року Верховною Радою прийнято за основу законопроект "Про внесення змін до деяких законів України" (щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі) №1232, яким пропонуються позитивні дії, спрямовані на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права. Новації полягають у пропозиції представляти у кожній п'ятірці виборчого списку як чоловіків, так і жінок. Разом з тим, нормами проекту не передбачено механізму реалізації запропонованих законодавчих новацій, не ясно, чому контроль за цією вимогою здійснюють виборчі комісії, і не виписані правові санкції щодо невиконання цієї норми. Тому можна стверджувати, що вказаний законопроект носить до міри декларативний характер.

Тим не менш, завдання забезпечення рівних можливостей для жінок і чоловіків у виборчому процесі залишаються. Можливим на даному етапі механізмом є запровадження позитивної дискримінації та покладання відповідальності за недотримання вимог законодавства на орган реєстрації кандидатів - Центральну виборчу комісію.

- забезпечення представництва національних меншин

Ця позиція вказує на умови представленості в парламенті національних меншин, що, як правило, здійснюється через їхні організації.

Українське виборче законодавство не занепокоєне створенням окремих процедур для організацій національних меншин. Водночас захист меншин та забезпечення умов для їхнього представництва в національному парламенті є одним із дієвих засобів розв'язання проблем меншин.

Найпростішим засобом це зробити є встановлення персональних округів, у яких право голосу отримують лише ті особи, які є представниками якогось із етносів. Інший можливий спосіб - резервування місць у парламенті або ж, якщо ми хочемо зберегти пропорційну систему, - можна надати організаціям меншин з всеукраїнським статусом право висувати своїх кандидатів, за цього позбавивши їхні виборчі списки необхідності долати виборчий бар'єр.

- місце партій у виборчому процесі

Даний сегмент виборчої системи є надзвичайно об'ємним і вагомим, оскільки йдеться фактично про тих колективних політичних суб'єктів, на які відповідно до українського законодавства покладено місію формування і вираження політичної волі громадян. Не маючи можливостей оглянути весь спектр сегменту, зупинимось лише на питанні про забезпечення рівності партій у виборчому процесі.

У даному сегменті українське виборче законодавство слід класифікувати як таке, що містить норми, якими обмежують рівні можливості парламентських і позапарламентських партій. Наприклад, позапарламентські партії статтею 24 закону "Про Державний реєстр виборців" від 22 лютого 2007 року позбавлені рівних можливостей з парламентськими отримати електронну копію бази даних Реєстру виборців. Відповідно до норм вказаної статті, електронна копія бази даних Реєстру не пізніш як за 60 днів до дня голосування на будь-яких виборах і референдумі, надається розпорядником Реєстру представнику політичної партії, що має свою фракцію у поточному скликанні Верховної Ради України. Таку копію має право отримати також партія, що входить до складу блоку, який має свою фракцію у поточному скликанні Верховної Ради України. За письмовим дозволом розпорядника Реєстру політична партія може самостійно виготовити по одній вторинній електронній копії кожної окремої частини бази даних Реєстру. Партії, що не пройшли до парламенту, позбавлені такої можливості.

Тим часом, доступ до інформації про виборців використовується партіями для здійснення різних форм агітації, зокрема, поштових розсилок, роздачі подарунків, що, безумовно, ставить партії в нерівні умови.

У виборчому процесі парламентські партії отримують надані законодавством переваги ще в трьох моментах. По-перше, при поверненні грошової застави. Для реєстрації партії у виборчому процесі застава перераховується партіями ЦВК, і тим партіям, що беруть участь у розподілі мандатів, повертається. Відповідно до чинного законодавства ця сума становить 2 тисячі розмірів мінімальної заробітної плати. Фактично на останніх - позачергових - парламентських виборах 2007 року вона складала 880 тисяч гривень при курсі дол. США/грн. 5.05). По-друге, при відшкодуванні коштів, витрачених партією під час проведення передвиборчої агітації. Відповідно до статті 17-4 закону "Про політичні партії в Україні" та статті 98 закону "Про вибори народних депутатів України"[3], партії, що пройшли до парламенту, отримують право на відшкодування з державного бюджету коштів, витрачених на проведення агітаційних заходів у розмірі, що не перевищує 100 тисяч розмірів мінімальних зарплат (у 2007 році було відшкодовано за участь у виборах 2006 року 126 млн. 854 тис. грн., і за участь у виборах 2007 року - 185 млн. 984 тис. грн.). По-третє, до складу окружних виборчих комісій в обов'язковому порядку включаються представники партій, що мають свою парламентську фракцію, представники інших партій - за жеребкуванням (стаття 27 закону "Про вибори народних депутатів України"). І, по-четверте, при розподілі мандатів, коли в ході перерозподілу бонусу голосів застосовується формула на основі найбільших залишків, що діє на користь більших партій. У тих суспільствах, де однією із цілей виборчого законодавства є підтримка партійної конкуренції, застосовуються формули перерозподілу бонусу, що забезпечують притік голосів партіям, що набрали меншу кількість голосів, але подолали бар'єр, або й тим, яким для подолання бар'єру бракує якийсь відсоток (величина такого відсотка носить конвенціональний характер).

Варто усунути також дискримінаційну щодо нових партій норму, згідно з якою право участі у виборах надається лише тим партіям, які зареєстровані державним органом реєстрації не менш, як за рік до виборів. Партія, і на це звертає увагу Венеціанська комісія, мусить доводити свою спроможність у виборчих кампаніях, тим паче, що висунення кандидатів відбувається у строк, що менший, ніж 365 днів.

Позапарламентські політичні партії, які планують свою участь у виборах, повинні не лише працювати у сфері створення суспільного попиту на свою політичну силу, але й подбати про належне законодавче забезпечення, яке дозволило б їм мати більш сприятливі стартові умови в основних параметрах.

- формування якісного складу депутатського корпусу

Завдання забезпечення якісного складу депутатського корпусу безпосередньо пов'язано із можливістю суспільства здійснювати вплив на персональний добір своїх представників. Це завдання у виборчому процесі має два виміри - забезпечення пасивного виборчого права, тобто, права бути обраним, а також можливості обирати кандидатів. Таке право гарантовано статтею 38 Конституції, що проголошує "право громадян брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування". На це звертає увагу і стаття 5 Копенгагенських документів ОБСЄ, що вказує на необхідність "вільного вираження думки виборців при виборі своїх представників"). Обидві ці задачі можна реалізувати в рамках виборчої системи, заснованої на пропорційному принципі переведення голосів у мандати, щоправда з різною ефективністю.

Право бути обраним можна забезпечити через розширення переліку суб'єктів укладання списків від партій до об'єднань виборців чи якихось організацій, а також встановивши порядок і процедуру самовисування. Але слід врахувати, що на практиці при збереженні єдиного багатомандатного загальнодержавного округу таким кандидатам буде складно змагатися з кандидатами, що висуваються за партійними списками, якщо це не "зірка" шоу-бізнесу. Існує також ризик маніпулятивного використання таких кандидатів чи якоїсь із організацій у виборчому процесі. Тому доцільно запроваджувати процедуру самовисування чи надання права висувати кандидатів об'єднанням виборців за умови переходу до невеликих за кількістю виборців округів. Ще більш резонним видається такий підхід в організації виборів до місцевих рад, де потрібно набрати меншу кількість голосів виборців на підтримку своєї кандидатури, але за цього мати вплив в органі місцевого самоврядування.

Інший варіант забезпечити громадянам право бути обраним до національного парламенту полягає у переході до змішаної виборчої системи. Але змішана виборча система потребуватиме узгодження з закріпленим у Конституції принципом партійної відповідальності при формуванні уряду та за його діяльність. Адже, наприклад, якщо в одномандатних округах буде висуватися частка позапартійних кандидатів, а поділ мандатів буде відбуватися за принципом 50/50, то можна прогнозувати ускладнення процесу формування коаліції більшості.

Також в разі застосування змішаної системи потрібно буде переглянути доцільність збереження положення статті 81 Конституції, за якою повноваження народного депутата, обраного від політичної партії, припиняються достроково у разі його не входження до складу депутатської фракції цієї політичної партії або виходу народного депутата України із складу такої фракції. Це положення, яке саме по собі суперечить принципу вільного представницького мандата і потребує усунення із законодавства та практики, матиме до того ж різні правові наслідки для депутатів одного складу парламенту.

Більш доступним до реалізації є завдання перейти від принципу зв'язаних (жорстких) списків до відкритих за принципом єдиного переданого голосу або як варіант компромісу - напіввідкритих. За цього варто встановити вимогу щодо кількості преференцій, які враховуються під час розподілу мандатів серед кандидатів списку. Крім того, процедура голосування в такій системі буде більш ефективною в разі збільшення кількості округів і встановлення оптимальної кількості мандатів, які в ньому розподіляються, залежно від кількості виборців.

Поза сумнівом, збереження закритості виборчої моделі провокуватиме подальше зниження довіри з боку суспільства як до партій, так і до самого інституту виборів. Утім, слід брати до уваги, що при демократичному змісті системи єдиного переданого голосу, що дозволяє виборцю вказувати персональні переваги і впливати на кадровий добір складу парламенту, існують і ризики, пов'язані з різноманітним зловживанням преференційним голосуванням.

- забезпечення територіального представництва та представництва громад

Завдання зв'язати представництво інтересів громад і територій в органах представницької влади різного рівня випливає із факту, що Україна - єдина держава в Європі, яка застосовує систему партійного представництва в таких органах у поєднанні з жорсткими списками, поданими партіями (блоками партій) для голосування.

За цього парламент та органи місцевого самоврядування виконують різні функції і представляють різні інтереси: парламент реалізує законодавчу функцію, органи місцевого самоврядування реалізують право громадян самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і представляють інтереси громад (районні та обласні ради, згідно зі статтею 140 Конституції, представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст).

Тим не менш, з 2004 року, коли було ухвалено нове виборче законодавство, що базується на партійному представництві, витворився незнаний доти порядок політизації діяльності районних, районних у містах, міських і обласних рад. Така виборча модель негативним чином впливає як на стан місцевого самоврядування, так і на стан партійної системи: на практиці осередки політичних партій активно підпорядковуються корпоративним бізнесовим або політичним інтересам. Крім того, на їхню діяльність накладає відбиток стан відносин у міжпартійному середовищі на рівні парламенту. Політизація місцевих рад в умовах нерозвиненості партійних відносин і структур на місцях спричинилася до численних конфліктів між керівниками муніципалітетів і радами та позначила розбалансування системи управління через підпорядкування її політичним інтересам.

Склад місцевих рад часто представлено особами, які мають віддалене відношення до тих громад, які формують склад ради. За даними Асоціації міст України та громад, за результатами виборів 2006 року 75% депутатів Одеської обласної ради зареєстровані для проживання в місті Одеса, в Полтавській обласній раді з 90 депутатів 44 проживають в Полтаві, 10 - у Кременчуку, є депутати - мешканці Києва й Одеси, причому 10 районів області взагалі не представлені. У Вінницькій та Закарпатській обласних радах не представлені по 5 районів. У парламенті Автономної Республіки Крим із 100 депутатів 70 є мешканцями Сімферополя, а територіальні громади 4 міст - Алушти, Джанкою, Красноперекопська, Судака, а також 6 районів - Джанкойського, Красноперекопського, Кіровського, Бахчисарайського, Білогірського і Нижньогірського - не представлені взагалі.

Формування партіями парламенту є виправданим, враховуючи те, що партії є організаційними та ідеологічними носіями політичної конкурентності на національному рівні, а відмова від партійного інструментарію фактично означало б згортання демократії й перехід до монопольної влади неконкурентної природи. На місцевому ж рівні існує яскраво виражена потреба організувати представництво не від партій, а від громад.

У контексті формування органів місцевого самоврядування цілком правомірно розглядати питання про застосування одномандатних округів з мажоритарним принципом переведення голосів у мандати. За цього, безперечно, має бути збережено право балотуватися до місцевих рад і членам політичних партій, оскільки належність чи неналежність до політичних партій не може слугувати підставою для обмеження громадян в їхніх правах, і позапартійним.

Слід враховувати, що застосовувана на місцевих виборах логіка виборчої системи повинна узгоджуватися з конституційною моделлю системи місцевого самоврядування та статусом її посадових і виборних осіб.

Висновки

У даних Нотатках йдеться про вдосконалення окремих процедур чинної виборчої системи до національного парламенту й місцевих рад, тобто системи, базованої на пропорційному принципі переведення голосів виборців у мандати. Визнаючи суспільну необхідність корекції виборчої системи, відзначимо, що її слід змінювати так, щоб зберегти позитив (ідеологічно-організаційну кристалізацію партійного спектру) і відмести негатив (непрозорість виборчої системи, низька легітимація представницької влади усіх рівнів).

Дотримуючись думки, що надання переваги якійсь із виборчих систем із усім набором змінних її елементів є питанням вибору цілей, тобто вибору між різними групами доцільності й політичними смислами, виходимо із тієї доцільності, яка формується в полі позицій виборців.

Представницька демократія за визначенням потребує процедур, які б дозволили суспільному представництву організуватися в умовах якнайбільшої прозорості. На нашу думку, в поточних умовах на рівні формування національного парламенту при дотриманні пропорційної системи як засобу формування адекватного представництва суспільних інтересів необхідно перш за все забезпечити усвідомлений вибір, надавши виборцю якомога повний обсяг достовірної інформації про кандидатів у депутати та можливість впливати на персональний добір депутатського корпусу. За цього варто розглянути доцільність застосування системи єдиного переданого голосу в більшій кількості багатомандатних виборчих округів.

Цілком життєздатною для формування національного парламенту є ідея змішаної виборчої системи, яка втім в Україні розглядається мало з політичних міркувань, зокрема, з підстав вірогідної нижчої керованості депутатського корпусу. Адже лише врахування одного цього чинника в умовах парламентського шляху формування уряду змушує до спеціального аналізу відносин, що виникатимуть у межах парламенту, а також між парламентом, з одного боку, і урядом, з іншого.

В Україні є запит на самоврядування, його процедури потрібно розвивати. Формуванню інтересів громад та становленню самоврядування і його інститутів мають слугувати і виборчі процедури. На рівні формування міських, районних і обласних рад наша позиція полягає у відстоюванні необхідності провадження інтересів (у тому числі, спільних інтересів) громад і забезпечення деполітизації рад. Такої цілі частково можна досягти, як варіант, через застосування одномандатних округів з мажоритарним принципом переведення голосів у мандати. За цього висування кандидатів може відбуватися як від партій, так і через самовисування.

Перспективним для вивчення є спосіб висування кандидатів через об'єднання громадян.

Ставлячи на меті досягнення адекватного суспільного представництва, забезпечення інтересів громад національних меншин і досягнення гендерного паритету, рекомендовано безпосередньо підійти до вирішення питання про представництво меншин і жінок на рівні національного парламенту, що є ключем до їх участі в процесі ухвалення рішень.