Міжнародно-правове регулювання іноземних інвестицій

Необхідно зауважити, що страхування некомерційних ризиків є вкрай проблематичним, через те що їх настання може потягти за собою катастрофічні, спустошуючі збитки. Через непередбачуваність політичних ризиків, неможливість розрахувати математичну вірогідність настання страхових випадків, таке страхування відбувається доволі нечасто. Тим не менш, страхування інвестицій як один з напрямів діяльності міжнародних організацій та спеціалізованих національних державних агентств з гарантування інвестицій необхідно розглядати у якості одного з найголовніших факторів, який забезпечує реальність прав, і як засіб охорони права власності іноземних інвесторів.

Розділ 2. Вирішення інвестиційних спорів

У процесі здійснення іноземних інвестицій між приймаючою державою та інвестором нерідко виникає необхідність вирішення спорів. Такі спори, як правило, підпорядковуються національній процедурі вирішення, але у певних випадках, наприклад, коли національна процедура не спроможна розв'язати питання, застосовуються міжнародно-правові засоби, до яких відносяться примирення та арбітраж Крупко С. И. Инвестиционные споры между государством и инвестором: Учебно-практическое пособие. - М.: БЕК, 2002. - С. 21..

Ключовими міжнародними угодами, які регулюють ці питання є Вашингтонська конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами від 18.03.1965 року, Сеульська конвенція про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій від 11.10.1985 року, та Угода про пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи (ТРІМС) від 15.04.1994 року.

Вашингтонською конвенцією було засновано Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів (далі - Центр), до компетенції якого належить вирішення правових спорів, що безпосередньо пов'язані з інвестиціями, за умови наявності попередньої письмової згоди учасників про передачу такого спору Центру.

Центр складається з Адміністративної ради та Секретаріату, який очолюється Генеральним секретарем. До повноважень Генерального секретаря входить складання списків Посередників та Арбітрів, які призначаються державами-членами, і безпосередньо вирішують інвестиційні спори. Кожна держава має право призначити по чотири особи у кожний із списків, при чому ці особи не обов'язково мають бути громадянами держави, що їх призначає. Посередники і арбітри повинні мати високі моральні якості, бути обізнаними у комерції, фінансах і, головне, у галузі права. Строк дії їх повноважень - шість років.

Вашингтонська конвенція передбачає дві процедури врегулювання спору: примирювальну та арбітражну. Для розпочатку примирювальної процедури одна із сторін має надіслати письмову заяву, що містить відомості про сторони, підстави виникнення спору та згоду сторін на застосування примирювальної процедури, Генеральному секретарю для реєстрації. Після цього, у найкоротший термін, але не пізніше дев'яноста днів, скликається примирювальна комісія, яка складається з одного або непарної кількості посередників, які призначаються за згодою сторін. Комісія зобов'язана з'ясувати обставини спору та прийняти взаємоприйнятне для сторін рішення. Якщо сторони досягнуть згоди, Комісія складає доповідь із зазначенням спірних питань і відомістю про те, що сторони владнали спір. Оплата послуг Центру та компенсація витрат членам Комісії розподіляється між сторонами порівну, а додаткові витрати сторін кожна з них сплачує самостійно. У протилежному випадку, якщо примирювальна процедура не дала належного результату, розпочинається арбітражна процедура Регламенты международных арбитражных судов/ Сост. Орлов Л. Н., Павлов И. М. - М.: Юристъ, 2001. - С. 75..

Заява про арбітражне вирішення спору нічим не відрізняється від відповідної примирювальної заяви, так само, як і процес визначення членського складу за згодою сторін. Але якщо сторони не визначилися із складом арбітражу протягом дев'яноста днів, Голова Адміністративної ради після консультацій з обома сторонами призначає арбітра або арбітрів. Щодо складу арбітражу є вимога, що більшість арбітрів не повинні бути громадянами однієї держави, яка виступає стороною у спорі, якщо їх було обрано Головою Адміністративної ради, а не сторонами спору. Після початку розгляду справи, склад арбітражу має залишатись незмінним, за виключенням випадку смерті, відставки або неможливості виконувати свої обов'язки.

При вирішенні спору арбітраж може посилатися на право, обране за згодою сторонами, а також на міжнародне право і приймати рішення, які ґрунтуються на справедливості та добрій совісті (ex aequo et bono), якщо сторони домовились про це. У процесі розгляду спору, сторони мають надавати усі необхідні документи і докази, а також сприяти арбітражу при з'ясуванні обставин спору. Неявка однієї із сторін не означає визнання її неправоти і не перешкоджає розгляду справи арбітражем.

Рішення приймається більшістю голосів арбітрів по кожному з питань, які були предметом спору, і має бути належним чином обґрунтоване. Кожен з арбітрів має право додати до нього свою особисту думку, а також заяву про свою незгоду з прийнятим рішенням. Рішення вважається прийнятим після відправки його завірених копій сторонам, та за заявою однієї із сторін протягом 45 днів після прийняття рішення може бути прийнято додаткове рішення, яке є частиною основного рішення арбітражу.

У випадку виникнення спору між сторонами стосовно змісту та предмету рішення, будь-яка із сторін може вимагати тлумачення, яке здійснюється арбітражем, який прийняв рішення.

Якщо одній із сторін стало відомо про нові обставини, які могли б вплинути на рішення арбітражу, вона має право протягом 90 днів направити Генеральному секретарю вимогу про зміну винесеного рішення. Після надходження такої заяви арбітраж може, якщо вважатиме за необхідне, призупинити виконання рішення згідно до Правил арбітражного розгляду спорів Дмитриева Г. К. Международный коммерческий арбитраж: Учебно-практическое пособие. - М.: Проспект, 1997. - С. 16 - 17. .

Загальновідомо, що арбітражне рішення не підлягає оскарженню, але сторони можуть вимагати відміни рішення за наявності наступних підстав, що зазначені у ст. 52 Вашингтонської конвенції:

1. у випадку, коли арбітраж був заснований неналежним чином;

2. у випадку, коли арбітраж перевищив свої повноваження;

3. у випадку, якщо мав місце підкуп одного з арбітрів;

4. у випадку, якщо було суттєве відхилення від правил процедури;

5. у випадку, якщо рішення арбітражу не було належним чином обґрунтоване.

Така вимога має бути заявленою протягом 120 днів з дати прийняття рішення, однак якщо таку вимогу було зроблено у зв'язку із викриттям факту підкупу, строк може бути подовжено до трьох років. Після отримання заяви із проханням відміни рішення, Голова Адміністративної ради призначає комітет ad hoc з трьох осіб, до складу якого не можуть входити арбітри, які виносили рішення. Комітет, після розгляду справи, має повноваження відмінити рішення арбітражу у цілому або частково, або призупинити виконання рішення до прийняття додаткового. Якщо рішення було відмінено, спір передається на розгляд новому складу арбітражу, який формується за такою самою процедурою, як і попередній.

Рішення, винесене арбітражем, є обов'язковим до виконання. Сторона, що зацікавлена у виконанні рішення, повинна передати у відповідний судовий орган, спеціально уповноважений на виконання такого роду дій, копію арбітражного рішення, завірену Генеральним секретарем Центру. Виконання рішення буде здійснюватись за законодавством держави про виконання судових рішень, на території якої воно підлягає виконанню Шумилов В. М. Урегулирование споров в международном экономическом праве (процессуальные аспекты) // Внешнеэкономический бюллетень. 2002. № 4. - С. 46..

Оплата за послуги арбітражу не є фіксованою, вона визначається у межах, встановлених Адміністративною радою, та затверджується після консультації з Генеральним секретарем. Сторони можуть попередньо домовитись з арбітражем про розмір винагороди та відшкодування витрат арбітрів. Арбітраж встановлює, хто і у якому порядку має компенсувати витрати та сплатити винагороду Центру. Ці питання є складовою частиною арбітражного рішення.

Як вже було зазначено вище, спір передається до розгляду у Центр лише за наявності попередньої згоди учасників про це, при чому така угода не може бути скасованою в односторонньому порядку. Згода про передачу спору на розгляд до арбітражу означає відмову сторін від використання інших засобів вирішення спору, тобто жодна сторона не буде звертатись з позовами міжнародно-правового характеру, крім випадків, коли держава, що є стороною у спорі, відмовляється виконувати чи здійснювати рішення, прийняте по відношенню до такого спору.

Вашингтонська конвенція є чинною більш ніж для 140 держав світу, в тому числі і для України, тому процедура вирішення спорів, яку вона пропонує, дуже широко застосовується по всьому світові.

Іншим міжнародним документом, що регулює питання вирішення інвестиційних спорів, є Сеульська конвенція. Положення, що регулюють цю процедуру, містяться у Додатку II до неї. Проаналізувавши відповідні статті, ми дійшли висновку, що Сеульська процедура у головному практично не відрізняється від процедури, запропонованої Вашингтонською конвенцією. Це пояснюється тим, що основною метою Сеульської конвенції є стимулювання потоку інвестицій між країнами-членами і особливо до економік держав, які розвиваються, шляхом надання гарантій від некомерційних ризиків, у той час як головною ціллю Вашингтонської конвенції є саме вирішення інвестиційних спорів через примирення та арбітраж Международное частное право: Учебник для вузов/ Под ред. Н. И. Марышевой. - М.: Инфра-М, 2001. - С. 156.. Практика застосування Вашингтонської процедури довела її ефективність, тому не виникло жодної необхідності розробляти якісно нову процедуру вирішення спорів у рамках Сеульської конвенції під час її укладання. Але, звичайно, положення зазначених конвенцій не є тотожними.

За Сеульською конвенцією у випадку виникнення суперечок, сторонам рекомендується звернутись до переговорів, і, якщо їх не було усунено таким чином протягом 120 днів, провести узгоджувальну процедуру. В угоді про застосування узгоджувальної процедури сторони мають вказати предмет спору, претензії сторін у зв'язку з ним та прізвище посередника, якщо сторони домовились про його кандидатуру. У випадку відсутності згоди сторін щодо посередника, вони можуть звернутись до Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів або до Голови Постійної палати третейського правосуддя (ППТП) із проханням призначити посередника. Правила здійснення узгоджувальної процедури встановлюються посередником, при чому він керується відповідними правилами, встановленими Вашингтонською конвенцією Шумилов В. М. Международное экономическое право: Учебник. - Р н/Д: Феникс, 2003. - С. 400..

Не пізніше, ніж через 180 днів після свого призначення, посередник надає сторонам звіт, у якому представляє свої пропозиції щодо врегулювання спору між сторонами. Протягом 60 днів після дати отримання звіту, кожна сторона надає свої коментарі щодо запропонованих мір у письмовому вигляді іншій стороні. Поки триває узгоджувальна процедура, жодна із сторін не має права звертатись до арбітражу.

Якщо сторони не прийняли жодної пропозиції, представленої посередником, або ж не змогли дійти згоди стосовно усіх спірних питань, або взагалі ніяк не прокоментували рекомендації посередника, вони звертаються до арбітражного вирішення спору. Оплата послуг посередника здійснюється на основі ставок Центру і розподіляється між сторонами на паритетних началах.

Арбітражний розгляд розпочинається з повідомлення позивачем відповідача у письмовому вигляді, із зазначенням характеру та суті спору та прізвища призначеного арбітра. Протягом 30 днів після отримання повідомлення відповідач призначає другого арбітра, і обидва арбітри обирають голову арбітражу. Якщо з плином 60 днів після отримання повідомлення суд не було сформовано, то за спільним проханням сторін Генеральний секретар Центру протягом 30 днів призначає арбітра або голову арбітражу. Сторони також можуть звертатись з таким проханням до Голови ППТП. Склад арбітражного суду має залишатись незмінним.

При вирішенні спору, суд керується арбітражними правилами, прийнятими згідно Вашингтонській конвенції. Процедура прийняття рішення, його тлумачення та виконання ідентична відповідним процедурам, запропонованим Вашингтонською конвенцією, так само, як і ставки оплати послуг арбітражу.

У межах Світової організації торгівлі (СОТ) діє дещо інша процедура. Спори між державами-членами СОТ з питань міжнародної торгівлі та інвестицій розглядаються у спеціальному підрозділі - Органі з вирішення спорів (ОВС) Вельяминов Г. М. Правовое регулирование международной торговли. - М.: Международные отношения, 1972. - С. 219. .

ОВС входить до системи головних органів СОТ. Функції Органу з вирішення спорів виконує Генеральна Рада СОТ. Однак передбачено, що ОВС має свого голову і може встановлювати свої правила процедури.

ОВС керується у своїй діяльності спеціальним актом - Домовленістю про правила та процедури вирішення спорів. Ця Домовленість є Додатком 2 до Угоди про СОТ 1994 року і, відповідно, є обов'язковою для усіх членів СОТ. Домовленість, у свою чергу, теж має додатки.

Багато фахівців прогнозують, що ОВС з часом розвинеться до повноцінного міжнародного торгового суду із власними розробленими процедурами.

У ОВС не розглядаються спори між приватними особами держав-членів СОТ між собою або спори приватних осіб з державами. Разом з тим, зрозуміло, що за спорами держав у ОВС частіше за все стоять інтереси приватних осіб (перш за все юридичних). У деякому сенсі використання державами механізму з вирішення спорів і відповідних процедур у рамках СОТ є процесуальним різновидом державного (дипломатичного) захисту інтересів приватних осіб Шепенко Р. А. Механизм разрешения споров в рамках ВТО// Внешняя торговля, 1999. № 3, С. 6..

У системі СОТ зберігається міжнародно-правовий принцип свободи вибору сторонами засобу вирішення спору: добрі послуги, узгоджувальні процедури, посередництво, арбітраж.

Основні процесуальні стадії вирішення спорів можна окреслити наступним чином: спочатку, як правило, використовуються загальновизнані у міжнародній практиці засоби: консультації, добрі послуги, узгоджувальні процедури або посередництво Генерального секретаря СОТ. Ця стадія триває до двох місяців. Якщо на першій стадії спір не було вичерпано, за проханням сторони спору може бути створено спеціальну групу експертів, яка має підготувати доповідь, що представляється ОВС (строк від 45 днів до 6 місяців і більше). Після цього доповідь має бути схвалена ОВС протягом двох місяців Canal-Forgues E. «Le systeme de reglement des differends de l'Organisation mondial du Commerce» // Revue Generale de Droit International Public, Paris, 1994. P. 34..

Третейські (спеціальні) групи формуються з осіб, які діють в особистій якості, мають високу кваліфікацію і авторитет з предмету спору (юристи, вчені). Спеціальні групи фактично перетворено на центральний ланцюг механізму вирішення спорів у СОТ. При цьому чітко спостерігається тенденція до регламентації процедур їх роботи, до накопичення процесуальних правил. Зазвичай до такої групи ad hoc входить три особи.

Наступна стадія відводиться на виконання державою-членом СОТ адресованої йому у доповіді рекомендації. Якщо рекомендацію не було виконано, інша сторона протягом 20 днів робить запит на застосування конртмір, тобто на застосування санкцій. У відповідь на запит ОВС має прийняти рішення, що дозволяє застосувати реторсії проти держави-порушника.

Загальний строк процесу може коливатись від 420 до 670 днів.

Таким чином, передвісником спору можна вважати прохання про проведення консультації Canal-Forgues E. «L'institution de la conciliation dans le cadre du GATT. Contribution a l'etude de la structuration d'un mecanisme de reglqment des differandes»// Bruylant, Bruxelles, 1993. P. 21  . Як правило, таке прохання поступає, якщо у країни-експортера склалася думка, що її інвестори підпадають у країні-імпортері під правовий режим, якій не відповідає угодам СОТ.

Якщо питання не вдається врегулювати шляхом консультацій, утворюється третейська група експертів. Зазвичай дві третини спорів розв'язується саме на стадії консультацій. З 225 спорів, що мали місце у 1995 - 2000 роках, тільки 82 спори розбирались третейськими групами.

Задача експертів третейської групи - дослідити предмет спору та обставини, аргументацію сторін, надати їм правову оцінку у контексті права СОТ та підготувати доповідь, що містить виводи та рекомендації.

У рекомендаціях, як правило, містяться пропозиції експертів правопорушнику привести невідповідні національні міри до стандартів СОТ. Після ухвалення пропозицій, запропонованих у доповіді третейської групи, Органом з вирішення спорів, такі рекомендації стають рекомендаціями власно ОВС.

Спеціальні групи та ОВС розглядають справу у двох аспектах - з точки зору факту (дослідження фактів) та з точки зору права.

При розгляді спору у третейській групі проводяться зустрічі-слухання за участю сторін - представників держав. Третейська група має право запитувати інформацію у третіх осіб та використовувати конфіденційну інформацію. За необхідністю можуть створюватись спеціальні консультативні групи експертів, які підготовлюють консультативні доповіді з приводу того чи іншого факту. Такі групи створюються за правилами Додатку 4 до Домовленості про правила та процедури вирішення спорів і у подальшому залишаються у підлеглості третейської групи Palmer D., Mavroidis P. C. The WTO legal system: sources of law. // American Journal of International Law, 1998. P. 57. .

До процесуального права СОТ було введено нову стадію - апеляційну. Сторона спору має право оскаржити прийняти рішення у спеціально створеному органі - Органі з апеляцій - протягом двох місяців.

Орган з апеляції є постійно діючим органом, який утворюється спеціальним рішенням ОВС. До його складу входять сім осіб з числа фахівців у галузі права, економіки, торгівельної політики та іншим напрямкам, пов'язаним з діяльністю організації, і які забезпечують широке представництво членського складу СОТ. Члени Органу діють незалежно від урядів. На відміну від третейських груп, склад Органу з апеляцій функціонує протягом встановленого строку: члени призначаються ОВС на чотири роки із можливістю одноразового повторного призначення ще на один строк. Три члени Органу постійно знаходяться при виконанні службових обов'язків для розгляду апеляцій Galagher P. Guide to Dispute Settlement. - Kluwer, WTO, 2002. P. 32..

Стадія процесу, що відбувається у Апеляційному органі (Органі з апеляцій) має на меті підтвердження або не підтвердження юридичних фактів та висновків, наданих спеціальною групою, їх дослідження та оцінка. Однак можливість подання апеляції істотно обмежена: «апеляція має стосуватись лише питань права, викладених у доповіді спеціальної групи, та тлумачення права, наданого нею» (ст. 17, параграф 6 Домовленості).

Орган з апеляції не виносить рішень. Від представляє до ОВС доповіді, що містять обставини справи, рекомендації та, за необхідністю, пропозиції. Таким чином ОВС здійснює нагляд за справедливістю рішень, запропонованих у доповідях Органу з апеляцій.

До набору можливих засобів вирішення спорів, що застосовуються у рамках СОТ, входить також арбітражний варіант (ст. 25 Домовленості про правила та процедури вирішення спорів).

Передбачено, що арбітражне вирішення використовується сторонами за наявності взаємної згоди. Сторони самостійно визначають процедуру його проведення. Згода сторін про арбітражне вирішення має бути доведено до відома ОВС Вельяминов Г. М. Порядок урегулирования споров во всемирной торговой организации// Московский журнал международного права, 1991. № 1. - С.102. .

Участь держав у кожному такому спорі у якості позивача або відповідача вимагає істотних матеріальних витрат (за деякими підрахунками примірно три мільйони доларів США за одну справу). В основному ці витрати складаються з оплати послуг співробітників державного апарату, експертів, технічного персоналу, який обслуговує дану справу у відповідній державі, з вартості транспортних та відряджувальних видатків, вартості збору інформації і таке інше.

Таким чином, якщо між інвестором та державою-імпортером виникає необхідність вирішення спору, вони можуть звернутись до міжнародних засобів та процедур.

Вашингтонська конвенція, яка є чинною більш ніж для 140 держав світу, передбачає дві процедури врегулювання спору: примирювальну та арбітражну. Конвенцією було засновано Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів, який вирішує безпосередньо пов'язані з інвестиціями правові спори, якщо між сторонами було попередньо укладено угоду про передачу такого спору на розгляд Центру. У процесі розгляду сторони мають надавати усі необхідні документи і докази та сприяти арбітражу при з'ясуванні обставин спору. Рішення, винесене арбітражем, не підлягає оскарженню і є обов'язковим до виконання. Але у конвенції зазначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких сторони можуть вимагати відміни рішення. За таких обставин призначається комітет ad hoc з трьох осіб, який, після розгляду справи, має повноваження відмінити рішення арбітражу у цілому або частково, або призупинити виконання рішення до прийняття нового.

Іншим міжнародним документом, що регулює питання вирішення інвестиційних спорів, є Сеульська конвенція про заснування Багатостороннього агентства з гарантування інвестицій. У зв'язку з тим, що Вашингтонська процедура довела свою ефективність на практиці, до Сеульської конвенції не було внесено істотно нових положень щодо вирішення спорів. У Сеульській конвенції зазначено, що при вирішенні спору суд керується арбітражними правилами, прийнятими згідно Вашингтонській конвенції. Процедура прийняття рішення, його тлумачення та виконання ідентична відповідним процедурам, запропонованим Вашингтонською конвенцією.

У рамках СОТ діє окрема процедура. Спори між державами-членами з питань міжнародної торгівлі та інвестицій розглядаються у спеціальному підрозділі - Органі з вирішення спорів (ОВС). Функції Органу виконує Генеральна Рада СОТ. ОВС керується у своїй діяльності спеціальним актом - Домовленістю про правила та процедури вирішення спорів, яка є обов'язковою для усіх держав-членів. ОВС, на відміну від Центру з врегулювання інвестиційних спорів, не розглядає суперечки між приватними особами та державами, а лише між державами, але зрозуміло, що за інтересами, які відстоюють держави, стоять інтереси приватних осіб. У системі СОТ зберігається міжнародно-правовий принцип свободи вибору сторонами засобу вирішення спору: добрі послуги, узгоджувальні процедури, посередництво, арбітраж. ОВС розглядає справу у двох аспектах - з точки зору факту (дослідження фактів) та з точки зору права. Але зазвичай дві третини спорів розв'язується саме на стадії консультацій. У рамках СОТ також передбачена можливість оскаржити прийняте рішення у постійно діючому Органі з апеляцій, але апеляція має стосуватись лише питань права, викладених у рішенні.

Приймаючи до уваги велику кількість спорів, розв'язаних за допомогою зазначених вище установ, і високий показник виконання прийнятих ними рішень, можна дійти висновку, що вони є ефективним засобом захисту інтересів на міжнародному рівні.

Розділ 3. Правове регулювання іноземних інвестицій за законодавством України

Сьогодні для здійснення перетворень у економіці України необхідні значні капіталовкладення. Треба відмітити, що такі процеси, як структурне та якісне оновлення виробництва і створення ринкової інфраструктури, відбуваються майже повністю шляхом та за рахунок інвестування.

В Україні створена законодавча база у сфері регулювання інвестиційної діяльності, яка поступово удосконалюється з метою заохочення найбільшої кількості іноземних інвестицій та підвищення ефективності їх використання. Однак, хоча протягом останніх років система державного управління іноземними інвестиціями в Україні не одноразово змінювалась, як правило, прийняті міри виявлялись недостатньо далекоглядними і, відповідно, малоефективними.

В Україні власне законодавство про інвестиції та інвестиційну діяльність виникло після проголошення у 1991 році незалежності України.

Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року став першим нормативним актом, у якому у загальному вигляді викладено правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України.

Законом встановлено, що на території України об'єктом інвестування може бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права. Для інвестування можуть бути залучені фінансові кошти у вигляді кредитів, випуску в установленому законодавством порядку цінних паперів і позик.

Інвестор має право самостійно обирати, куди саме він бажає здійснити інвестиції. Для проведення господарської діяльності, яка підлягає ліцензуванню, учасники інвестиційної діяльності повинні одержати відповідну ліцензію, що видається в порядку, встановленому законодавством.

Держава здійснює інвестиційне регулювання з метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальної політики. Таке регулювання включає у себе управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами. Воно здійснюється шляхом прийняття державних норм та стандартів, заходів щодо розвитку та захисту економічної конкуренції, визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами, політики ціноутворення та інших заходів Коссак В. М. Іноземні інвестиції в Україні (цивільно-правовий аспект). - Л.: Центр Європи,1996. - С. 20..

Україна у Законі «Про інвестиційну діяльність» гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності. У випадку несприятливої зміни законодавства інвесторові гарантується збереження дії умов укладеної інвестиційної угоди, але зауважено, що такі гарантії не поширюються на зміни податкового, митного та валютного законодавства, а також законодавства з питань ліцензування певних видів господарської діяльності. Звичайно, таке зауваження дещо нівелює зміст наданої гарантії, що не є привабливим для іноземних інвесторів.

Пізніше, 19 березня 1996 року, було прийнято Закон України «Про режим іноземного інвестування», який регламентує процес саме іноземного інвестування в Україні.

Закон проголосив, що для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за виключенням випадків, передбачених законодавством. Для підприємств з іноземними інвестиціями не існує спеціальних податкових пільг, як це було до прийняття Закону «Про режим іноземного інвестування». Однак у зазначеному законі передбачено, що для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залучення іноземних інвестицій, що реалізуються у відповідності до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери та регіонів, може бути встановлено пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.

Як підтверджує практика законотворчості та інвестиційної діяльності питання оподаткування завжди залишались і на наш погляд залишаються найбільш значущими критеріями її розвитку. У зв'язку із цим з метою заохочення як внутрішніх так і зовнішніх (іноземних) інвестиційних ресурсів у багатьох країнах на законодавчому рівні встановлено строки звільнення від сплати податку на прибуток як для новостворених підприємств, так і при реформуванні або розширенні вже діючих підприємств. Платниками податку на прибуток з числа нерезидентів є фізичні та юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми, які отримують прибутки з джерел в Україні, за виключенням установ і організацій, які мають дипломатичний статус або імунітет у відповідності до міжнародних договорів України. Таким чином, оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями здійснюється на таких самих умовах і регулюється тими самими нормативними актами, що і інші підприємства.

Для бухгалтерського обліку зовнішньоекономічних операцій суб'єкти таких операцій користуються планом розрахунків та інструкцією з його застосування, які діють на території України, а також відповідними змінами та доповненнями, які відображають специфіку зовнішньоекономічної діяльності

Чітко встановлено момент набуття підприємством статусу підприємства з іноземними інвестиціями. Таким моментом вважається день зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Позитивним моментом є те, що державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється тільки після їх фактичного внесення.

Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється у загальному порядку, передбаченому законодавством України. Незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на отримання пільг та гарантій, передбачених законодавством для іноземних інвестицій. Відмова у реєстрації іноземних інвестицій можлива лише за умови порушення встановленого порядку реєстрації. Така відмова має бути оформлена у письмовому вигляді із зазначенням мотивів і може бути оскаржена у судовому порядку. Відмова на підставі недоцільності інвестиції не допускається.

Також більш чітко встановлено порядок та умови звільнення від обкладання митом власності, яка ввозиться до України як вклад іноземного інвестора до уставного фонду підприємства з іноземними інвестиціями. Так, згідно зі ст. 18 Закону «Про режим іноземного інвестування» це майно звільняється від обкладання митом, крім товарів, що призначаються для реалізації або власного користування. При цьому митні органи здійснюють пропуск такого майна на основі вексельної операції. Вексель погашається і ввізне мито не справляється, якщо у період, на який дається відстрочення платежу, зазначене майно зараховане на баланс підприємства і податковою інспекцією за місцезнаходженням підприємства зроблена відмітка про це на

примірнику векселя. Якщо вексель не було погашено протягом 30 календарних днів з дня оформлення митної декларації, векселедавець має внести оплату за векселем протягом п'яти календарних днів. У випадку, якщо протягом трьох років з моменту зарахування іноземної інвестиції на баланс підприємства, майно, що було ввезено до України як внесок до статутного фонду вказаного підприємства або на окремий баланс сторін, які здійснюють інвестиційну спільну діяльність, відчужується, у тому числі у зв'язку із припиненням діяльності векселедавця, останній сплачує мито не пізніше дня відчуження. Ввізне мито не сплачується за умови вивозу іноземної інвестиції за кордон, що підтверджується вивізною вантажною митною декларацією.

Підприємство з іноземними інвестиціями може займатись будь-якими видами діяльності, які відповідають меті, що вказана у статуті підприємства, з врахуванням обмежень, передбаченими законодавчими актами України. Таке підприємство самостійно визначає умови реалізації продукції (робіт, послуг), включаючи їх ціну, якщо інше не передбачено законодавством України. Пільгою для підприємств з іноземними інвестиціями є те, що їх продукція не підлягає ліцензуванню та квотуванню за умови її сертифікації як продукції національного виробництва. Ввіз товарів, на яких розповсюджується спеціальний режим експорту, здійснюється у відповідності до законодавства України.

У п. 4 ст. 19 Закону України «Про інвестиційну діяльність» вказано, що інвестиції можуть, а у окремих випадках, передбачених законодавством, мають бути застраховані. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності самостійно обирають страхову компанію, однак експортні кредити, позики, деякі контракти щодо постачання машин та обладнання, інвестиції як на території України, так і за її межами, страхує спеціалізоване акціонерне товариство, контрольний пакет акцій якого належить уряду України.

У ст. 21 Закону України «Про інвестиційну діяльність» містяться умови припинення інвестиційної діяльності, яке провадиться або за рішенням інвесторів, або правомочного держаного органу. При чому перелік підстав для прийняття такого рішення державним органом є вичерпним. До них відносяться випадки:

a) якщо продовження інвестиційної діяльності може призвести до порушення встановлених законодавством санітарно-гігієнічних, архітектурних, екологічних та інших норм, прав та інтересів громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом;

b) оголошення в установленому законом порядку інвестора банкрутом внаслідок неплатоспроможності;

c) стихійного лиха;

d) запровадження надзвичайного стану.

У разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців з дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності.

Іноземні інвестори мають право на придбання паїв, акцій і інших цінних паперів підприємств, що розташовані ні території України. Також вони мають право приймати участь у приватизації на території України на загальних засадах. Умови їх участі визначаються законами України.

Придбання інвесторами прав власності на землю та інші природні ресурси регулюється Земельним, Лісовим, Водним кодексами, Кодексом про надра та іншими нормативними актами. У відповідності до чинного законодавства іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються. При приватизації об'єктів незакінченого будівництва одночасно надаються у довгострокову оренду і земельні ділянки, відведені під будівництво цих об'єктів. Користування землею в Україні є платним.

У відповідності до Закону України «Про режим іноземного інвестування» для збереження доходів та прибутків іноземні інвестори можуть мати розрахункові та поточні рахунки у банках України у відповідності до законодавства. Інвестор може відкрити в уповноважених банках один рахунок в іноземній валюті та один рахунок у валюті України.

Згідно із Законом 1996 року іноземним інвесторам після сплати податків та інших обов'язкових платежів гарантується безперешкодний переказ закордон їх прибутків, доходів та інших надходжень в іноземній валюті, отриманих на законній підставі у зв'язку із здійсненням інвестиційної діяльності. При вивозі закордон іноземної валюти, отриманої від інвестиційної діяльності, у готівковій формі іноземному інвесторові необхідно отримати дозвіл уповноваженого банку, у якому відкрито валютний рахунок інвестора, незалежно від суми валютних коштів. Іноземна валюта із вказаного рахунку може реінвестуватись на території України без обмежень.

Закон надає інвесторові гарантії захисту його інвестицій, тобто у випадку несприятливої для інвестора зміни, протягом десяти років будуть застосовуватись гарантії, зазначені у Законі 1996 року Чубарєв В. Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2006. - С. 204.. Але зазначені гарантії не поширюються на зміни законодавства, що стосуються питань оборони, національної безпеки, забезпечення громадського порядку, охорони довкілля.

Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. У випадку настання зазначених умов, інвестор має право на отримання компенсації, яка має бути швидкою, адекватною та ефективною, при чому компенсація виплачується у валюті, у якій було здійснено інвестицію, або у будь-якій іншій прийнятній для інвестора валюті. З моменту виникнення права у інвестора на отримання компенсації до моменту її фактичного отримання на суму виплати нараховуються відсотки, згідно до середньої відсоткової ставки, за якою лондонські банки надають позики першокласним банкам на ринку євровалют.

У випадку виникнення спорів між Україною та іноземним інвестором з питань регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств, що мають такі інвестиції, вони можуть розглядатись у судах України або, за наявності домовленості сторін, у третейських або арбітражних судах відповідно до міжнародної процедури Коссак В. М. Іноземні інвестиції в Україні (цивільно-правовий аспект). - Л.: Центр Європи, 1996. - С. 167. .

Закон України «Про концесії» 1999 року надає іноземним інвесторам право брати участь у конкурсах та здійснювати підприємницьку діяльність на основі концесійного договору. Україна гарантує, що умови концесійного договору є чинними на весь строк дії договору, в тому числі у випадках, коли після його укладення законодавчими актами встановлено правила, які погіршують становище іноземного інвестора.

Спори, що виникають з концесійних договорів за участю нерезидентів, вирішуються в порядку, передбаченому законодавством, і можуть розглядатися міжнародним арбітражним судом за місцем, обумовленим у договорі.

У 2003 році було прийнято Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України». Указ спрямований на подальший розвиток законодавства про іноземні інвестиції, їм не встановлюються нові правила здійснення інвестиційної діяльності, а лише визначаються заходи, які мають бути здійснені органами виконавчої влади. Президентом пропонується розглянути за участю провідних юристів, вітчизняних та іноземних інвесторів питання щодо доцільності розробки інвестиційного кодексу.

Як відомо, найбільшою проблемою українського законодавства є його нестабільність. Притік інвестицій до економіки України напряму залежить від законодавчих гарантій та прав, що надаються іноземному інвестору, та усталеної практики їх застосування. Велика кількість доповнень та змін, які вносяться до основоположних законів у сфері інвестування, оподаткування та підприємництва, не сприяє утворенню впевненості щодо майбутнього у потенційних інвесторів. Тому в ідеалі будь-який новий нормативно-правовий акт у цій сфері має бути спрямований лише на розширення прав та гарантій інвесторів, а не на їх зміну або скорочення.

Через це, розглядаючи питання про прийняття Інвестиційного кодексу варто враховувати, що спеціальний розділ, присвячений іноземним інвестиціям, вже міститься у Господарському кодексі України, який набув чинності у 2004 році. У цьому розділі встановлено основні правила здійснення іноземного інвестування на території України та гарантії здійснення іноземних інвестицій. З нашої точки зору, прийняття Інвестиційного кодексу не є доцільним, оскільки основні норми у цій сфері вже було кодифіковано та закріплено у Господарському кодексі. Тому положення Інвестиційного кодексу будуть або дублювати норми Господарського кодексу, або змінювати їх, що не сприятиме збереженню стабільності законодавства. Удосконалення законодавства України в сфері здійснення іноземного інвестування, з нашої точки зору, має відбуватись шляхом внесення змін та доповнень до підзаконних нормативно-правових актів, якими у більшості випадків і встановлюються механізми реалізації прав іноземних інвесторів (включаючи порядок отримання інвесторами дозволів, необхідних для здійснення інвестиційних проектів, порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, сертифікації продукції).

При розробці проектів нормативно-правових актів не слід забувати і про законодавство ЄС. Законом України «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 2002 року передбачено, що у Загальнодержавній програмі пріоритети мають надаватись законодавчим актам України, наближення яких до відповідних законодавчих актів ЄС буде сприяти встановленню сприятливого інвестиційного клімату.

Однак вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що поряд із проаналізованими вище документами існує ще велика кількість інших нормативно-правових актів, які регламентують інвестиційну діяльність. Така їх кількість і мінливість значно ускладнює їх практичне застосування, в також призводить до виникнення великої кількості складностей і спорів, коли положення одного закону може тлумачитись як заперечення іншого.

Важливими правовими документами, які регламентують взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності є міждержавні двосторонні угоди про режим найбільшого сприяння та взаємного захисту інвестицій. Зараз двосторонні міжнародні договори містять більш докладне регулювання відповідних відносин, а головне, саме у цих угодах формулюються вихідні принципові положення, які визначають інвестиційний клімат. За даними 2000 року у світі діяло більше ніж 800 двосторонніх домовленостей. Такі угоди є гарантами надання справедливого статусу інвестиціям та їх захисту на території іншої держави. На сьогодення Україна уклала більше шістдесяти таких угод з різними країнами світу, і ще ціла низка проектів угод знаходиться у стадії обговорення.

Сучасні умови економічного розвитку України потребують проведення активної політики заохочення іноземних інвестицій. Національна законодавча база у цій сфері поступово оновлюється з метою підвищення притоку іноземного капіталу та більшої ефективності його використання. Для вирішення цього питання необхідне створення сприятливого інвестиційного клімату. Однак інвестиційний процес в Україні гальмується через наявність суб'єктивних та об'єктивних факторів, серед яких політична і економічна нестабільність, часті зміни законодавства, невирішеність питань щодо земельної власності і тому подібні проблеми.

Основними законами України, які регулюють інвестиційну діяльність є Закон «Про інвестиційну діяльність» 1991 року, який у загальному вигляді визначає правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України; Закон «Про режим іноземного інвестування» 1996 року, який регламентує процес саме іноземного інвестування в Україні; Закон «Про концесії» 1999 року, який надає іноземним інвесторам право брати участь у конкурсах та здійснювати підприємницьку діяльність на основі концесійного договору, та відповідні положення Господарського кодексу.

Згідно до законодавства України, об'єктом інвестування може бути будь-яке майно, а також основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності і майнові права. Інвестор має право самостійно обирати, куди саме він бажає здійснити інвестиції. Для іноземних інвесторів встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за виключенням випадків, передбачених законодавством.

Іноземні інвестори мають право на придбання паїв, акцій і інших цінних паперів підприємств, що розташовані ні території України. Також вони мають право приймати участь у приватизації на загальних засадах, але у відповідності до чинного законодавства іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.

Оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями здійснюється на таких самих умовах і регулюється тими самими нормативними актами, що і оподаткування інших підприємств, але для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються у пріоритетних галузях економіки, може бути встановлено пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.

Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи можуть реквізувати іноземні інвестиції лише у випадку здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій, і у такому разі інвестор має право на отримання компенсації, яка має бути швидкою, адекватною та ефективною. Україна гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності.

У випадку виникнення спорів між Україною та іноземним інвестором з питань регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств, що мають такі інвестиції, вони можуть розглядатись у судах України або, за наявності домовленості сторін, у третейських або арбітражних судах відповідно до міжнародної процедури.

Для здійснення перетворень у економіці України необхідні значні капіталовкладення. Притік інвестицій напряму залежить від законодавчих гарантій та прав, що надаються іноземному інвестору, та усталеної практики їх застосування. Велика кількість доповнень та змін, які вносяться до основоположних законів у сфері інвестування не сприяє утворенню впевненості щодо майбутнього у потенційних інвесторів. Тому подальше удосконалення законодавства України в сфері здійснення іноземного інвестування, на наш погляд, має відбуватись шляхом розширення прав та гарантій інвесторів, а не через їх зміну або скорочення.

Висновки

Під іноземними інвестиціями розуміють матеріальні та нематеріальні цінності, що належать фізичним або юридичним особам однієї держави, але знаходяться на території іншої держави з метою отримання прибутку.

Правове регулювання іноземних інвестицій охоплює відносини не тільки між фізичними та юридичними особами, але й між державами та міжнародними організаціями, тому здійснюється на двох рівнях: міжнародному та національному.

Законодавство держави-імпортера має вагоме значення для інвесторів: воно регулює усі стадії інвестиційної діяльності. Приймаюча країна може забороняти або обмежувати іноземний капітал у деяких сферах господарювання та на певних територіях, встановлювати спеціальні умови для здійснення іноземної інвестиційної діяльності, сприяти іноземному інвестуванню до певних галузей економіки - регулювання цих питань є її суверенним правом. Через це, потрапляючи у межі іноземного суверенітету, інвестор може опинитись у скрутних умовах, якщо режим інвестування, який надається державою-імпортером, буде дискримінаційним. Тому встановлення рівного режиму для інвесторів, що діють у рівних обставинах, а також вільна конкуренція між ними є умовами створення сприятливого інвестиційного клімату, який підвищує мобільність інвестицій і сприяє міжнародному руху капіталів.

При здійсненні інвестицій, особливо до країн, які не є економічно розвиненими, інвестор несе, крім комерційних, некомерційні ризики, і для нього дуже важливо, наскільки приймаюча держава може гарантувати йому захищеність від їх настання. Режим, який встановлюється для інвесторів та гарантії, які надає приймаюча держава, є головними елементами захисту інвестицій, що надається державою-імпортером.

Страхування від некомерційних ризиків є найбільш ефективним засобом захисту прав інвесторів. З точки зору інвестора, його майнові права у відношенні інвестицій будуть повністю забезпечені, якщо при настанні зазначених обставин він матиме можливість швидко отримати відшкодування понесених ним збитків. Таке страхування може здійснюватись спеціалізованими національними, як правило, державними агентствами, міжнародними організаціями або приватними страховими компаніями.

Якщо між інвестором та державою-імпортером виникає необхідність вирішення спору, вони можуть звернутись до міжнародних засобів та процедур. Основними міжнародними угодами, які регулюють ці питання є Вашингтонська конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, Сеульська конвенція про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій та Угода про пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи (ТРІМС).

Вашингтонська та Сеульська конвенції передбачають дві процедури врегулювання спору: примирювальну та арбітражну. У процесі розгляду сторони мають надавати усі необхідні документи і докази та сприяти арбітражу при з'ясуванні обставин спору. Рішення, винесене арбітражем, не підлягає оскарженню і є обов'язковим до виконання.

У рамках СОТ спори між державами-членами з питань міжнародної торгівлі та інвестицій розглядаються в Органі з вирішення спорів (ОВС), який, на відміну від Центру з врегулювання інвестиційних спорів, не розглядає суперечки між приватними особами та державами, а лише між державами. У СОТ зберігається міжнародно-правовий принцип свободи вибору сторонами засобу вирішення спору: добрі послуги, узгоджувальні процедури, посередництво, арбітраж. Зазвичай левова частка спорів розв'язується саме на стадії консультацій.

Велика кількість спорів, розв'язаних вищезазначеними установами, довели їх ефективність як засобу захисту інтересів інвесторів на міжнародному рівні.

Законодавча база України у сфері інвестицій поступово оновлюється і удосконалюється з метою підвищення притоку іноземного капіталу та більшої ефективності його використання.

Основними законами України, які регулюють інвестиційну діяльність є Закон «Про інвестиційну діяльність» 1991 року, Закон «Про режим іноземного інвестування» 1996 року, Закон «Про концесії» 1999 року та відповідні положення Господарського кодексу.

Для іноземних інвесторів в Україні встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності. Інвестор має право самостійно обирати, куди саме він бажає здійснити інвестиції. Для окремих проектів із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються у пріоритетних галузях економіки, може бути встановлено пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності. Україна гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності.

У випадку виникнення спорів між Україною та іноземним інвестором, за наявності домовленості сторін, вони можуть розглядатись у третейських або арбітражних судах відповідно до міжнародної процедури.

Виходячи з всього вищезазначеного, можна зробити висновки, що світове співтовариство досягло вагомих результатів у формуванні міжнародних механізмів регулювання питань, пов'язаних з інвестиціями, ефективність яких підтверджується зростанням руху капіталів.

Список використаної літератури

Нормативно-правові акти:

1. Вашингтонська конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами від 18.03.1965 року

2. Сеульська конвенція про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій від 11.10.1985 року

3. Угода про пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи від 15.04.1994 року