При розгляді питання про колективну відповідальність держав за порушення прав людини протягом збройних конфліктів, не можна залишити непоміченої роль Організації Об'єднаних Націй. Ст. 89 Додаткового протоколу ІІ обмежується твердженням, що "у випадку серйозних порушень Конвенцій або цього Протоколу" держави-учасники "зобов'язуються вживати заходів як спільно, так і індивідуально, у співробітництві з Організацією Об'єднаних Націй і відповідно до Уставу Організації Об'єднаних Націй".

Необхідно підкреслити, що й Генеральна Асамблея, і Рада Безпеки неодноразово приймали резолюції, закликаючи сторони, що беруть участь у тім або іншому збройному конфлікті дотримувати своїх зобов'язань, передбачені нормами, що стосуються захисту прав людини в умовах збройних конфліктів. Відповідальність сторони в конфлікті за порушення Конвенцій або Протоколу припускає, що такі серйозні порушення дійсно мали місце, тобто що такі факти були належним чином установлені. На жаль, відносно багатьох норм Протоколу ІІ установити такі порушення дуже важко.

Ст. 90 передбачає в такого роду ускладнених ситуаціях можливість установи "міжнародної комісії із установлення фактів". Комісія повинна бути заснована після того, як не менш 20 договірних держав за допомогою однобічної заяви "погодяться прийняти компетенцію Комісії". Після установи Комісія компетентна розслідувати факти, що стосуються передбачуваних серйозних порушень Конвенцій або Протоколу ІІ, і "сприяти шляхом надання своїх послуг відновленню поважного відношення до Конвенцій і зазначеного Протоколу" [48]

Така Комісія була заснована 25 червня 1991 року (на 31.12.09 р. про своє визнання компетенції Комісії заявили 103 держави). У цей час діяльність Комісії в істотній мері сприяє швидкому й своєчасному вирішенні суперечок, що виникають у результаті пред'явлення обвинувачень у серйозних порушеннях Женевських Конвенцій і Додаткового протоколу ІІ до них, а також зниженню напруженості, що супроводжує такі обвинувачення. У завдання Комісії не входить давати правову оцінку ситуації, тобто говорити про законність або незаконність розглянутих дій. Незважаючи на це обмеження Міжнародна комісія із установлення фактів безумовно внесе великий вклад у справу захисту прав людини під час збройних конфліктів.

Що стосується індивідуальної відповідальності, то необхідно зазначити, що стаття 3 ІV Гаазької Конвенції 1907 року поклала на сторону, що перебуває в конфлікті, відповідальність "за всі дії, зроблені особами, що входять до складу її військових сил" (аналогічне формулювання втримується в ст. 91 Додаткового протоколу ІІ). Крім того, ст. 12 ІІІ Женевської конвенції 1949 р. і ст. 29 ІV Конвенції згадують відповідальність держави за передбачене цими Конвенціями обіг з особами що знаходяться під покровительством, "незалежно від відповідальності, що може лягти на окремих осіб".

Однак, порушення прав людини в умовах збройних конфліктів здійснюється людьми, а не абстрактними категоріями, і тільки шляхом покарання окремих індивідів, що вчиняють такі злочини, можна говорити про захист порушених прав. В основі відповідальності фізичних осіб за порушення прав людини в період збройних конфліктів лежать загальні принципи кримінальної відповідальності, а також принципи нерозповсюдження на такі злочини строків давнини й ненадання карним злочинцям права притулку, сформульовані як у міжнародно-правових актах, так і в національному законодавстві. Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року держави зобов'язані ввести в дію національні закони, необхідні для забезпечення ефективних карних покарань осіб, що зробили або наказали зробити ті або інші порушення Конвенцій. Це зобов'язання покладене на всі держави, у тому числі й на невоюючі; воно обов'язково незалежно від місця й часу здійснення злочину й від його характеру.

У міжнародно-правових актах, що містять норми про кримінальну відповідальність окремих осіб, було сформульоване поняття "військовий злочинець" - тобто особа, що зробила злочин проти миру, законів і звичаїв ведення війни й проти людяності. Види й склад таких злочинів також розкривається в цих актах. У сучасному міжнародному праві розрізняють дві групи індивідів як суб'єктів міжнародної кримінальної відповідальності:

? головні військові злочинці, що відповідають як за свої злочинні діяння, так і за дії виконавців наказів;

? безпосередні учасники міжнародних злочинів.

До першої групи відносяться державні діячі, військові, дипломати, фінансисти, юристи, публіцисти й ін. Судити цих осіб можуть як спеціально створювані міжнародні військові трибунали, так і національні суди потерпілих держав. В основі підсудності таких осіб лежить принцип територіального застосування кримінальних законів, відповідно до якого держава вправі переслідувати осіб, що зробила злочини на її території. До другої групи відносяться особи, які виконували злочинні накази або робили злочини за власною ініціативою1

Зміст норми про кримінальну відповідальність індивідів за порушення прав людини в період збройних конфліктів розкривається в джерелах міжнародного права. Мова йде насамперед про Статути міжнародних військових трибуналів для суду над головними німецькими і японськими військовими злочинцями (відповідно Статут Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу 1945 року й Статут Токійського міжнародногоого військового трибуналу 1946 року), а також про два сучасних Статути Міжнародних трибуналів (по Югославії 1993 року й по Руанді 1994 року). Значення всіх вищезгаданих Статутів полягає в тому, що вони, по-перше, з усією категоричністю підтвердили принцип індивідуальної відповідальності за порушення норм і принципів захисту прав людини в умовах збройних конфліктів, і, по-друге, сформулювали склади злочинів, за які особи, їх що зробили, повинні нести карну відповідальність. Стаття 6 Статуту Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу встановлює наступні види злочинів [41]

? злочини проти миру, а саме: планування, підготовка, розв'язання, ведення агресивної війни або війни з порушенням міжнародних договорів, угод або завірень, а також участь у загальному плані або змові, спрямованим на здійснення кожної з перерахованих вище дій;

? військові злочини, а саме: порушення законів або звичаїв війни, до яких відносяться вбивства, катування, відведення в рабство або для інших цілей цивільного населення окупованої території; вбивства, катування військовополонених або осіб, що перебувають у морі; вбивства заручників; пограбування суспільної або приватної власності; безглузде руйнування міст або сіл; руйнування, не виправдане військовою необхідністю, і інші злочини;

? злочини проти людяності, а саме: вбивства, винищування, поневолення, посилання й інші жорстокості, зроблені відносно цивільного населення до або під час війни, або переслідування по політичним, расовим або релігійним мотивам з метою здійснення або у зв'язку з будь-яким злочином, що підлягає юрисдикції Трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були зроблені, чи ні.

Статут Міжнародного трибуналу по Югославії також класифікував злочини проти людства на три групи, однак замість злочинів проти миру як окрема група він виділив геноцид (цікаво, що Статут Міжнародного трибуналу по Руанді передбачає тільки дві групи злочинів, за вчинення яких окремі фізичні особи несуть карну відповідальність - геноцид і злочини проти людяності), оскільки прийнята ще в 1948 році Конвенція про попередження злочину геноциду й покарання за нього в ст. 1 підкреслила, що "геноцид, незалежно від того, чи відбувається він у мирний або у воєнний час, є злочином, що порушує норми міжнародного права". Під геноцидом Конвенція розуміє "наступні дії, вчинені з наміром знищити повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку:

? вбивство членів такої групи;

? заподіяння серйозних тілесних пошкоджень або розумового розладу членам такої групи;

? навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її;

? заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;

? насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу" (ст. 2).

Кримінальна відповідальність військових злочинців може здійснюватися у двох формах. По-перше, держави у відповідності зі своїм національним законодавством вправі самі судити військових злочинців або видавати їх для суду над ними державам, на території яких вони зробили злочини. По-друге, в окремих випадках держави можуть створювати міжнародні суди (трибунали).

В основі підсудності військових злочинців лежить принцип територіальної дії карних законів, відповідно до якого держава вправі переслідувати осіб, що зробила злочини на її території. На думку И.Н. Арцибасова й С.А. Єгорова, правовою підставою для суду над військовими злочинцями повинні бути норми матеріального права (як міжнародні, так і національні). Норми міжнародного матеріального права, що становлять правові підстави для переслідування й покарання військових злочинців, сформульовані в Женевських конвенціях 1949 року й у Додатковому протоколі ІІ. У них мова йде про злочини, що є серйозними порушеннями Конвенцій і Протоколу ІІ.

Поняття "серйозні порушення" розкрито в міжнародно-правових актах методом перерахування. Так, у Женевських конвенціях (ст. 50 І Конвенції, ст. 51 ІІ Конвенції, ст. 130 ІІІ Конвенції, ст. 147 ІV Конвенції) до таких порушень віднесене: навмисне вбивство; катування й нелюдське поводження, включаючи біологічні експерименти; навмисне заподіяння важких страждань або серйозного каліцтва; завдання збитків здоров'ю; незаконна депортація, переміщення й арешт особи що знаходиться під покровительством; примус її служити в збройних силах ворожої держави; узяття заручників, а також позбавлення права особи що знаходиться під покровительством на безстороннє й нормальне судочинство. Додатковий протокол І цей перелік розширив. Статтею 85 до серйозних порушень протоколу віднесені (на додаток до Женевських конвенцій) вчинені навмисне і такі що стали причиною смерті або серйозного тілесного ушкодження або збитку здоров'ю:

? перетворення цивільного населення й окремих цивільних осіб в об'єкт нападу;

? здійснення нападу невиборчого характеру;

? здійснення нападу на установки або спорудження, що містять небезпечні сили, коли відомо, що такий напад з'явиться причиною надмірних втрат життя, поранень серед цивільних осіб;

? перетворення місцевостей, що не обороняються, і демілітаризованих зон (тобто територій, що не містять військових установок і споруджень) в об'єкт нападу;

? здійснення нападу на особу, коли відомо, що вона припинила брати участь у воєнних діях;

? віроломне використання відмітної емблеми Червоного Хреста або інших захисних знаків.

Розглядаючи питання про серйозні порушення Женевських конвенцій 1949 року, не можна не відзначити положення Статуту Міжнародного трибуналу по Югославії, що у відповідній статті 2 майже повністю відтворив положення ст. 147 ІV Женевської конвенції. Нарешті, варто вказати на п. 5 ст. 85 Додаткового протоколу ІІ, у якому серйозні порушення "розглядаються як військові злочини". Цим положенням встановлюється нерозривний зв'язок ст. 85 Протоколу ІІ зі ст. 6 Уставу Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу, що безперечно повинно сприяти не тільки ефективному покаранню за військові злочини, але й значною мірою їхньому попередженню [54].

Звичайно, перелік порушень, перерахованих у Женевських конвенціях і Додатковому протоколі ІІ, не є вичерпними. Є й інші порушення, за які особи, що їх вчинили, рівною мірою підлягають строгому осуду й покаранню. Однак, за ті серйозні порушення, які зазначені в міжнародно-правових актах, кримінальна відповідальність повинна наступати завжди. У зв'язку із цим ст. 146 ІV Женевської конвенції передбачає зобов'язання її учасників ввести в дію законодавство, необхідне для забезпечення ефективного карного покарання для осіб, що зробили або наказали зробити серйозні порушення визначені в Конвенції. Держави-учасники Конвенції зобов'язуються розшукати осіб, обвинувачуваних у тому, що вони вчинили або наказали вчинити серйозні порушення Конвенції, і, яке б не було їхнє громадянство, передати їх своєму суду. Вона може також передавати таких осіб відповідно до положень свого законодавства для суду іншій зацікавленій стороні-учасниці Конвенції, якщо остання має докази, що дають підстави для обвинувачення.

Що ж стосується створення спеціальних міжнародних судів (трибуналів) для суду над військовими злочинцями, то Міжнародні трибунали по Югославії й Руанді встановили паралельну юрисдикцію (Міжнародного трибуналу й національних судів) відносно судового переслідування осіб за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права. Однак юрисдикція Міжнародного трибуналу має пріоритет стосовно юрисдикції національних судів. На будь-якому етапі судового розгляду Міжнародний трибунал може офіційно просити національні суди передати провадження в справі Міжнародному трибуналу відповідно до його Статуту й Правилами процедури провадження в Міжнародному трибуналі. Необхідно також підкреслити, що жодна особа не може бути осуджена національним судом за діяння, що представляють собою серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, за які вона вже була осуджена Міжнародним трибуналом. У той же час особа, засуджена національним судом за діяння, що представляють собою серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, може бути згодом суджена й Міжнародним трибуналом при наявності наступних умов:

? діяння, за яке вона була засуджена, було кваліфіковано як звичайний злочин; або

? судовий розгляд у національному суді не був безпристрасним та незалежним, призначався для того, щоб відгородити обвинувачуваного від міжнародної кримінальної відповідальності, або ж справа не була розглянута докладним образом (ст. 9, 10 Статут Міжнародного трибуналу по Югославії; ст. 8, 9 Статут Міжнародного трибуналу по Руанді).

У зв'язку із кримінальною відповідальністю окремих фізичних осіб за порушення прав людини в умовах збройних конфліктів встає питання про видачу військових злочинців тій державі, на території якої вони скоїли свої злочинні діяння. Одним з перших міжнародних актів, у якому питання про видачу злочинців було досить чітко закріплено, є Московська декларація від 30 жовтня 1943 року. Декларація говорила, що німецькі офіцери й солдати й члени нацистської партії, відповідальні за військові злочини, "будуть відіслані в країни, у яких були зроблені їхні огидні дії, для того, щоб вони могли бути засуджені й покарані відповідно до законів цих звільнених країн і звільнених урядів, які будуть там створені. Міжнародно-правова норма, що стосується видачі військових злочинців, зобов'язує держави видавати таких злочинців незалежно від наявності двосторонніх угод про видачу, а також від того, чи є вони громадянами даної країни або іноземцями" 48

Як приклад можна привести резолюцію Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй "Про видачу й покарання військових злочинців" від 13 лютого 1946 року, що рекомендує всім членам Організації Об'єднаних Націй і призиває уряди держав - не членів ООН прийняти всі необхідні міри для арешту й висилки військових злочинців, що перебувають на їхній території, у ті країни, де вони зробили злочини, для суду й покарання відповідно до законів цих країн.

Дана норма закріплює принцип територіальної підсудності злочинів, отже, особи, що їх скоїли, повинні видаватися тій державі, на території якої скоєний злочин.

3 грудня 1973 р. Генеральна Асамблея ООН установила Принципи міжнародного співробітництва відносно виявлення, арешту, видачі й покарання осіб, винних у військових злочинах і злочинах проти людяності, згідно яких ці злочини, коли б і де б вони не відбувалися, "підлягають розслідуванню, а особи, у відношенні яких є докази в здійсненні таких злочинів, - розшуку, арешту, притягненню до судової відповідальності й у випадку визнання їх винними, покаранню".

Актуальність інституту видачі злочинців у сучасному міжнародному праві надає й Модельний Договір про видачу злочинців, прийнятий на 8-мому Конгресі ООН по боротьбі зі злочинами в Гавані в 1990 році. Відповідно до вищезгаданих документів кожна держава має право судити своїх власних громадян за подібні злочини; держави здійснюють міжнародне співробітництво на двосторонній і багатобічній основі й відповідно до цього позитивно вирішують питання про видачу осіб; держави приймають національні закони, що карають за такі злочини.

В останні роки Організація Об'єднаних Націй прийняла ряд важливих документів, що закріпили принцип неминучості покарання за військові злочини. Значення розглянутих міжнародно-правових актів складається не тільки в тому, що вони закріплюють кримінальну відповідальність індивідів за порушення норм і принципів міжнародного гуманітарного права, скільки в тім, що в них утримується зобов'язання держав виробити систему кримінальної відповідальності за скоєння військових злочинів і претворити цю систему в життя. Особливе значення при цьому мають норми, згідно яким на військових злочинців не поширюються строки давнини і їм не може бути надане право притулку.

Так, ст. 1 Конвенції про незастосовність строку давнини до військових злочинів і злочинів проти людяності від 26 листопада 1968 р. встановлює, що строки давнини не застосовуються до цих злочинів (як вони визначені в ст. 6 Статуту Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу) незалежно від часу здійснення, а до злочинів проти людяності - також і від того, чи вони зроблені під час війни чи в мирний час. Важливе значення Конвенції полягає в тому, що нею встановлене коло осіб, на яких не поширюється строк давнини за скоєні злочини. До них відносяться представники державної влади й приватні особи, що виступають як виконавців або співучасників, а також особи, які безпосередньо підбурюють інших осіб до здійснення злочинів або беруть участь у змові для їхнього здійснення, незалежно від ступеня їх завершенности, так само як і до представників державної влади, що допускає їхнє скоєння (ст. ІІ). Зазначена Конвенція передбачає, що держави, які приєднаються до неї або неї підпишуть, внесуть відповідні зміни у внутрішнє законодавство.

У нашій країні Президія Верховної Ради СРСР ще 4 березня 1965 року прийняла Указ "Про покарання осіб, винних у із проти миру й людяності й військових злочинах, незалежно від часу скоєння злочинів", яким установлено, що військові "злочинці, винні в найтяжчих злодіяннях проти миру й людяності й військових злочинах, підлягають суду й покаранню, незалежно від часу, що минув після здійснення злочину". До вищевикладеного варто додати, що на військових злочинців не поширюються норми, що регулюють право притулку. Так, Декларація про територіальний притулок від 14 грудня 1967 р. у п. 2 ст. 1 закріпила положення, відповідно до якого "на право шукати притулок і користуватися ним не може посилатися жодна особа, у відношенні якої існують серйозні підстави думати, що вона вчинила злочин проти людяності" [56]

У зв'язку із кримінальною відповідальністю індивідів і забезпеченням поваги й захисту прав людини в умовах збройних конфліктів важливого значення набуває дослідження з погляду сучасного міжнародного права питання про виконання злочинного наказу. Важливість його носить насамперед практичний характер, оскільки добре відомі випадки порушення норм міжнародного гуманітарного права, з посиланням при цьому на "наказ зверху". Питання про відповідальність за виконання злочинного наказу раніше не мало однозначного тлумачення в доктрині міжнародного права й національному законодавстві. Тільки в ході другої світової війни в джерелах міжнародного права було чітко сформульоване: особа, що виконала злочинний наказ, не може розраховувати на повну безкарність.

13 січня 1942 року країни, що воювали проти фашизму, підписали декларацію "Про покарання за злочини, зроблені під час війни", у якій установили покарання тим, "хто винний і відповідальний за злочини, незалежно від того, чи зроблені останні за їх наказом, або особисто, або при їхній співучасті в будь-якій формі". Дана норма зараз закріплена в багатьох міжнародно-правових актах. Так, у статті 8 Статуту Нюрнберзького Міжнародного військового трибуналу передбачається, що "той факт, підсудний діяв за розпорядженням уряду або наказу начальника, не звільняє його від відповідальності, але може розглядатися як привід для пом'якшення покарання, якщо Трибунал визнає, що цього вимагають інтереси правосуддя" (аналогічні норми витримуються в Статутах Міжнародного трибуналу по Югославії й Руанді).

Цим положенням, по суті, виключається можливість посилання на виконання наказу як виправдання. Підлеглий, що скоїв злочин, у відповідності із міжнародним правом визнається винним і повинен зазнавати кари за це з урахуванням наявних пом'якшувальних обставин. Однак на практиці цей принцип застосовувався тільки до головних військових злочинців. Деякі автори стверджують, що покарання військових злочинців мало, головним чином, політичне значення. Зовсім очевидно, що дана стаття суперечить кримінальному законодавству ряду країн, і її неможливо було застосовувати на процесах проти "другорядних" військових злочинців. У силу цього при підготовці Додаткових протоколів 1977 року в проект Протоколу ІІ, розробленого Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, була внесена стаття 77 наступного змісту:

"а) ніхто не повинен піддаватися покаранню за відмову виконати такий наказ начальника, що у випадку його виконання призвів би до серйозних порушень Женевських конвенцій;

б) дія відповідно до наказу вищестоящого начальника не звільняє обвинувачуваного від кримінальної відповідальності, якщо буде встановлено, що в нього були підстави думати, що він робить серйозне порушення Конвенцій, і що в нього була можливість відмовитися виконати цей наказ".

Незважаючи на те, що проект вищезгаданої статті викликав жваву дискусію, у підсумку він був відхилений. Відхилення положень, які, логічно міркуючи, повинні були включені в міжнародне гуманітарне право, ускладнило визнання принципів Нюрнберга як невід'ємної частини міжнародного права. Однак невключення даних положень до Додаткового протоколу не перешкоджає їхньому існуванню як норми звичаєвого права. Більше того, у цей час законами багатьох країн визнається, що посилання на накази старших начальників не звільняє підлеглих від кримінальної відповідальності. Чи втримуються ці положення у військовому або цивільному чи кримінальному кодексі, або застосовуються в силу прецедентного права, залежить від юридичних традицій тієї або іншої країни. Безсумнівно лише, що початок цьому поклали процеси в Нюрнберзі й Токіо. Національні законодавства різних країн своєрідно встановлюють зв'язок між кримінальною відповідальністю людини й ступенем надаваної йому волі у виконанні наказу. Коли суд розглядає ступінь відповідальності підлеглого, він бере до уваги обмеження, яким той повинен підкорятися, навіть якщо законодавство тієї або іншої країни й не визнає одержання наказу старшого начальника як виправдання. Тому на практиці законодавства багатьох країн у загалом відповідають принципам Нюрнберга [53].

Іншою стороною питання про відповідальність індивіда за виконання злочинного наказу є обов'язок керівників контролювати діяльність своїх підлеглих. Якщо висока посадова особа віддає наказ, що порушує права людини в умовах збройного конфлікту, він виконується не ланцюжком виконавців, а розподіляється з вершини піраміди через все зростаюче число проміжних інстанцій і зрештою досягає маси виконавців, які, знаючи, що роблять протизаконне діяння, проте намагаються звести до мінімуму свою відповідальність на тій підставі, що її розділяє велику кількість людей. На себе вони дивляться як "на винтики" у великому механізмі, що приводиться в рух зверху. Крім того, під час війни, в атмосфері страху й жорстокості, потрібно мати мужність для того, щоб не підкоритися наказу.

Додатковий протокол І підходить до цієї проблемі інакше, з погляду відповідальності командира. Останній, що одержав наказ зробити серйозне порушення Женевських конвенцій, не повинен виконувати або передавати його далі не тому, що він відмовляється виконувати накази старшого начальника, а тому, що він розуміє, що покладені на нього повноваження віддавати накази пов'язані з його персональною відповідальністю за дії підлеглих. Відповідно до Протоколу І командир, що одержав наказ від свого начальника, не є просто проміжною ланкою, у якому би званні він не перебував - він командир і відповідає за накази, віддані підлеглим. Повага й захист прав людини в умовах збройного конфлікту засновані в такому випадку не на страху, що посилання на наказ зверху не буде прийнято як виправдання, а на психологічно більше сильній мотивації відповідальності начальника за виконання наказу.

Зовсім очевидно, що зазначені серйозні порушення Женевських конвенцій є діями, за які повинні нести відповідальність командири, а не окремі комбатанти. Додатковий протокол І в ст. 86 обумовлює необхідність припинення серйозних порушень, що є результатом неприйняття заходів, які повинні були бути прийняті. Той факт, що порушення Конвенцій або Протоколу було зроблено підлеглим, не звільняє його начальників від кримінальної відповідальності, якщо вони знали, що порушення буде зроблено, і не заподіяли заходів для його попередження. Владні повноваження й обов'язки в армії встановлюються національним законодавством, однак обов'язки, що випливають з цього, повинні інтерпретуватися у світлі міжнародного гуманітарного права. Тому начальники несуть особливу відповідальність у тому випадку, "якщо вони не прийняли всіх практично можливих заходів у межах своїх повноважень для запобігання або припинення" порушення своїми підлеглими (п. 2 ст. 86 Протоколу ІІ). "Начальник" - це будь-яка особа, що несе особисту відповідальність за дії виконавця, про які йде мова, оскільки останній, будучи підпорядкованим начальникові, перебував під його контролем. Перш ніж начальник може бути притягнутий до відповідальності, повинні бути виконані наступні три умови [54]:

? начальник повинен бути начальником саме даного підлеглого;

? начальник знав або мав інформацію, що дозволяє йому прийти до висновку, що має або буде мати місце порушення Женевських конвенцій;

? начальник не прийняв мір у межах своїх повноважень для попередження або припинення порушення.

Відповідно до Протоколу ІІ, якщо командир із вказівки своєму підлеглому, які погодяться з такими його обов'язками, а підлеглий при виконанні наказу відповідному його рангу робить протизаконну дію, він не може посилатися на наказ як на виправдання. Більше того, кожний командир, що знає, що підлеглі збираються зробити порушення Конвенцій, зобов'язаний почати всі необхідні дії для запобігання цього. Якщо ж порушення Конвенцій відбулося, він зобов'язаний прийняти санкції проти осіб, що зробили зазначене порушення (п. 3 ст. 87 Протоколу ІІ).

Термін "командир" відноситься до всіх осіб, наділених правом віддавати накази, починаючи від вищих військових керівників і до командирів, у підпорядкуванні яких перебуває лише кілька людей. Інакше кажучи, військовослужбовці всіх звань у військовій ієрархії, від генералів до сержантів, зобов'язані забезпечувати виконання норм, пов'язаних із захистом прав людини в період збройних конфліктів. Коли командир віддає наказ, а його підлеглий, у свою чергу, наказує особам, що перебувають у його підпорядкуванні, виконати цей наказ, то дії підлеглого, виконуючу роль командира, підпадають під дію частини V Додаткового протоколу ІІ, що стосується припинення порушень. Якщо останній знав або повинен був знати, що його підлеглі збираються порушити положення Конвенцій, і нічого не почав для попередження цього, то він несе відповідальність або за неприйняття заходів, або за те, що не виконав свої обов'язки. Тому варто виходити з того, що якщо командир, виконуючи наказ вищестоящого начальника, віддав своїм підлеглим наказ, що порушує міжнародне гуманітарне право, те винним визнається він сам.

Підводячи підсумки розгляду окресленого кола питань, присвячених індивідуальної відповідальності за порушення прав людини в умовах збройних конфліктів, слід зазначити ще один важливий момент. Серед маси наказів, що віддаються під час війни начальниками своїм підлеглим, необхідно проводити їх поділ (уперше це було зроблено на Нюрнберзькому процесі) на "ті що уповноважують" і "точні" накази.

До "тих що уповноважують" відносяться накази, що залишають за підлеглими волю вибору остаточних розпоряджень, за які вони беруть на себе відповідальність. "Точні" накази не залишають виконавцям ніякої свободи дій.

Протизаконний наказ не повинен виконуватися, і тому обов'язок командира відмовитися підкорятися йому. Інакше йому доведеться виправдуватися самому, доводячи, що його змусили виконати цей наказ.

Єдиними військовослужбовцями, що не несуть відповідальності, що лежить на їхніх начальниках і командирах, є рядові, що відповідають все-таки за порушення основних норм захисту прав людини в період збройного конфлікту (див. статті 86 і 87 Протоколу ІІ). Так, вони зобов'язані відмовитися виконати наказ командира розстріляти пораненого або військовополоненого. У противному випадку вони можуть бути звільнені від кримінального покарання тільки в тому випадку, якщо доведуть, що були змушені виконати такий наказ, наприклад, під погрозою смерті.

На жаль, серйозні порушення міжнародного гуманітарного права звичайно є результатом наказів, отриманих з вищих ешелонів військової ієрархії, і тому військам украй важко, практично неможливо їм протистояти. Для покарання справжніх злочинців необхідно заснувати наднаціональний трибунал з реальними повноваженнями судити й карати глав держав і урядів, що серйозно порушують принципи захисту й поваги прав людини в умовах збройних конфліктів. Закріплена ще в 1945 році в статті 7 Статуту Нюрнберзького військового трибуналу норма про те, що "посадове положення підсудних, їхнє положення як глав держави або відповідальних чиновників різних урядових відомств не повинне розглядатися як підстава звільнення від відповідальності або пом'якшення покарання" на практиці, на жаль, залишається декларативної. Що стосується військових злочинців меншого калібру, то в цьому питанні особливо важливо відстоювати принцип відповідальності командирів і начальників у тих країнах, де не визнають принцип відповідальності підлеглих за виконання протизаконних наказів. Два цих принципи частково перекривають один одного, і їхнє призначення полягає в тім, щоб запобігти серйозним порушенням Женевських конвенцій 1949 року й Додаткових протоколів до них 1977 року, а при необхідності й покарати за такі порушення, змусивши військовослужбовців повністю усвідомити свою відповідальність. Всі держави зобов'язані зрозуміти, що під час воєн і збройних конфліктів, вони повинні забезпечувати дотримання норм міжнародного гуманітарного права, визнаного всіма членами співтовариства держав.

Що стосується вітчизняного кримінального законодавства, то чинний Кримінальний кодекс України містить низку складів злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку а також військових злочинів, зокрема:

? Злочинні дії військовослужбовця, який перебуває в полоні;

? Мародерство;

? Насильство над населенням у районі воєнних;

? Погане поводження з військовополоненими;

? Незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та зловживання ними;

? Пропаганда війни;

? Планування, підготовка, розв`язування та ведення агресивної війни;

? Порушення законів та звичаїв війни;

? Застосування зброї масового знищення;

? Розроблення, виробництво, придбання, зберігання, збут, транспортування зброї масового знищення;

? Екоцид;

? Геноцид;

? Посягання на життя представника іноземної держави;

? Злочини проти осіб та установ, що мають міжнародний захист;

? Піратство;

? Найманство [2].

З огляду на специфіку роботи розглянемо деякі найбільш жорстокі злочини.

Пропаганда війни. Публічні заклики до агресивної війни або до розв'язування воєнного конфлікту, а також виготовлення матеріалів із закликами до вчинення таких дій з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів караються виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Одним із таких принципів є відмова від війни як засобу вирішення спірних питань міжнародної політики. Україна, як й інші держави - учасниці відповідних міжнародних угод, засуджує звернення до війни як засобу врегулювання міжнародних суперечок і відмовляється у своїх взаємовідносинах з іншими державами від війни як знаряддя національної політики.

Об'єктом злочину є мир як складова міжнародного правопорядку.

Об'єктивна сторона злочину характеризується діями у таких формах: 1) публічні заклики до агресивної війни або до розв'язування воєнного конфлікту; 2) виготовлення матеріалів із закликами до агресивної війни або до розв'язування воєнного конфлікту; 3) розповсюдження таких матеріалів.

Оскільки цей злочин є міжнародним, а об'єктом його є мир у всьому світі, особа має нести відповідальність за ст. 436 за пропаганду агресивної війни або воєнного конфлікту як між Україною та іншою державою, так і між третіми державами. Агресивна війна і воєнний конфлікт є видами актів агресії, які відрізняються між собою, зокрема, масштабами дій, і передбачають застосування державою чи від її імені збройних сил першою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави або народу (нації). При цьому будь-який спір, що виникає між двома державами і викликає введення в дію збройних сил, є воєнним (збройним) конфліктом, незалежно від його тривалості, наслідків чи факту заперечення однією із сторін наявності стану війни.

Актом збройної агресії можуть бути визнані: вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, у т.ч. тимчасового характеру, яка є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи частини її; бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів, берегів або територіальних вод держави збройними силами іншої держави; напад збройних сил держави на сухопутні, морські чи повітряні сили або морські чи повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою останньої, на порушення умов їх перебування, передбачених угодою, або будь-яке продовження їх перебування на цій території після припинення дії угоди; дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалась цією (іншою) державою для вчинення акту агресії проти третьої держави; заслання державою або від п імені збройних банд, груп, регулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, котрі мають настільки серйозний характер, що це рівносильне переліченим вище актам тощо. Метою агресивної війни може бути, зокрема, відторгнення частини території іншої держави, здійснення у ній військового перевороту.

Застосування зброї масового знищення, забороненої міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, карається позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років. Те саме діяння, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, карається позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі [2].

Особливість суспільної небезпеки цього злочину полягає у тому, що його вчинення завдає шкоди не тільки природному середовищу, життю і здоров'ю людей, а й негативно впливає на генетичну програму людини, інших живих істот. Об'єктом злочину є безпека людства.

Предметом злочину є ті види зброї масового знищення, які заборонені до застосування міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

До зброї масового знищення належать хімічна, біологічна, ядерна, лазерна, інфразвукова, радіологічна, променева та деякі інші види зброї, Проте, відповідними міжнародними договорами заборонено застосування лише перших трьох її видів.

Геноцид, тобто діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу, карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі [2].

Конституція України гарантує, що всі люди є рівні у своїй гідності та правах, мають рівні конституційні права і свободи та е рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за, ознаками раси, кольору шкіри, релігійних переконань, етнічного походження. Об'єктом геноциду є безпека існування національних, етнічних, расових та релігійних груп.

Потерпілими від цього злочину можуть бути тільки члени національної, етнічної, расової чи релігійної групи, на знищення якої спрямоване діяння винних осіб - як громадяни України, так і іноземні громадяни чи особи без громадянства. До найбільш небезпечних сучасних форм дискримінації належать расизм, антисемітизм, нетерпимість стосовно арабів і мусульман, негрофобія, ксенофобія (ворожість до будь-яких іноземців). Видом геноциду є апартеїд - обмеження прав громадян за расовою ознакою.

Вчинення діянь, ззовні схожих на геноцид, стосовно релігійних груп, які заборонені в Україні у зв'язку з тим, що їх діяльність порушує права і свободи інших людей, створює напругу в суспільстві і тому не повинна знаходитися під охороною закону, не створює злочину, передбаченого ст. 442.

3 об'єктивної сторони злочин проявляється в суспільне небезпечних діях або бездіяльності. Формами його є-. 1) позбавлення життя членів національної, етнічної, расової чи релігійної групи; 2) заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень; 3) створення для національної, етнічної, расової чи релігійної групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення; 4) скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі; 5) насильницька передача дітей з однієї національної, етнічної, расової чи релігійної групи в іншу; 6) публічні заклики до вчинення перелічених дій; 7) виготовлення матеріалів із закликами до вчинення перелічених дій; 8) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення перелічених дій. Перші п'ять форм передбачені ч. 1, а останні три - ч. 2 ст. 442.

Погане поводження з військовополоненими, яке мало місце неодноразово, або пов'язане з особливою жорстокістю, або спрямоване проти хворих і поранених, а також недбале виконання обов'язків щодо хворих і поранених особами, на яких покладено їх лікування і піклування про них, за відсутності ознак більш тяжкого злочину караються позбавленням волі на строк до трьох років [2].

Об'єкт злочину - порядок дотримання звичаїв та правил війни. 2. Об'єктивна сторона злочину характеризується суспільне небезпечним діянням у формі: 1) поганого поводження з військовополоненими: а) яке мало місце неодноразово; б) пов'язаного з особливою жорстокістю; в) спрямованого проти хворих і поранених; г) недбалого виконання обов'язків щодо хворих і поранених, за відсутності ознак більш тяжкого злочину.

Під поганим поводженням з військовополоненими розуміється позбавлення Їх харчування і сну, заподіяння їм побоїв чи легких тілесних ушкоджень, погроза вбивством або заподіянням тяжкого тілесного ушкодження тощо. Ці дії можуть бути кваліфіковані за ст. 434 лише за умови, якщо вони мали місце неодноразово, або були пов'язані З особливою жорстокістю або були спрямовані проти хворих і поранених. В іншому разі вони кваліфікуються за ст. ст. 125, 126 чи 129 або не становлять злочину.

Поняття неодноразово означає вчинення однієї із дій, характерних для поганого поводження з військовополоненими, два чи більше рази. Під хворими і пораненими розуміються військовополонені, які через травми, хворобу чи інші фізичні або психічні розлади або інвалідність потребують медичної, допомоги чи догляду.

Особливо жорстоким слід вважати таке поводження з військовополоненими, яким особі спричинюються серйозні фізичні та/або моральні страждання (позбавлення сну, харчування, води тощо)

Недбале виконання обов'язків щодо хворих і поранених передбачає залишення їх без медичної допомоги (піклування) або неналежне їх лікування (догляд за ними) Вказані дії кваліфікуються за ст. 434 лише у разі, якщо відсутні ознаки більш тяжкого злочину За наявності ознак більш тяжкого злочину вони кваліфікуються тільки за відповідною іншою статтею, не створюючи сукупності злочинів Наприклад, якщо недбале виконання обов'язків щодо хворих і поранених вчинене військовою службовою особою і потягло тяжкі наслідки або було вчинено в умовах воєнного стану, діяння кваліфікується тільки за ч 2 або 3 ст. 425, якщо погане поводження з військовополоненими полягало в умисному заподіянні; тілесних ушкоджень середньої тяжкості - тільки за ст. 122 тощо.

Висновки

Міжнародно-правова регламентація збройного конфлікту є не стільки метою, скільки засобом досягнення мети - збереження людяності перед обличчям суворої реальності війни. З цією реальністю людство зустрічається щоденно, тому і засіб цей залишається необхідним.

Питання міжнародно-правової регламентації конфлікту, якими б різнобічними вони не були, можуть бути зведені до двох основних проблем: проблеми рівноваги між вимогами гуманності і воєнної необхідності і проблеми подолання перешкод, які виникають у зв'язку з бажанням держав зберегти свій суверенітет.

Необхідно зазначити, що від прийняття текстів угод до їх практичного застосування - велика відстань. Дотримання домовленості, що обмежують ворогуючі сторони у веденні ними воєнних дій, нечасто здійснюється само по собі: значно частіше за це треба боротися, наступаючи крок за кроком, з тією метою, щоб попередити переростання збройного конфлікту у хаос безглуздого знищення і руйнування тотальної війни. Ця боротьба за збереження людяності не завжди закінчується перемогою. Тим не менше кожний навіть частковий успіх означає, що десь військовополоненого не будуть катувати або не вб'ють, десь не кинуть у натовп гранату, бомбардуванням не зітруть з лиця землі мирне селище: одним словом, людина буде позбавлена безглуздих страждань, викликаних війною. Назване вище завдання міжнародно-правової регламентації збройного конфлікту, зокрема збереження людяності перед обличчям суворої реальності війни, є другорядним: першочерговим завданням повинно бути попередження збройних конфліктів.

Повне виконання цього завдання, як би гаряче багато людей до цього не прагнули, у всякому разі поки що за межами людських можливостей. Тому дуже важливо привернути увагу широкої громадськості, урядів держав до цього, інколи дуже непростого, взаємозв'язку між реальністю війни і ідеалами гуманності.

Міжнародне гуманітарне право, як самостійна галузь міжнародного публічного права містить всі згадані елементи, тому невипадково його називають підсистемою в рамках цілісної системи міжнародного публічного права. Розуміння суті і значення міжнародного гуманітарного права дуже важливо. Особливо це важливо зараз, коли суверенна Україна після проголошення незалежності стала повноправним суб'єктом міжнародних відносин.

Міжнародне гуманітарне право (яке ще має назву право збройних конфліктів або право війни) - це сукупність міжнародно-правових норм, які направлені на захист жертв збройних конфліктів і встановлюють заборону або обмеження методів і засобів ведення війни, а також відповідальність за порушення відповідних принципів і норм.

Збройні конфлікти не міжнародного характеру -- це усі збройні конфлікти, що відбуваються на території будь-якої держави між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, що, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки:

а) застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, включаючи поліцейські підрозділи;

б) колективний характер виступів;

в) певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії;

г) тривалість і безперервність конфлікту;

ґ) здійснення повстанцями контролю над частиною території держави.

Війна завжди ведеться у визначених просторових межах. Театр війни -- це територія воюючих сторін, відкрите море і повітряний простір над ним, у межах яких ведуться воєнні дії. З припиненням стану війни для воюючих держав: перестають діяти багато договорів воєнного часу, у тому числі закони і звичаї війни, і набирають сили угоди, що нормалізують відносини між державами; установлюються нормальні мирні відносини, у тому числі і дипломатичні; відновляється дія раніше укладених міжнародних договорів і укладаються нові договори; повертаються усі військовополонені, тощо.

Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина -- так звані законні учасники війни, діям яких надається державний характер.

Комбатанти -- це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках.

Некомбатанти -- це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях.

Найманець - це будь-яка особа, що: спеціально завербована на місці або за кордоном для участі у збройному конфлікті; фактично бере особисту участь у воєнних діях; керується здебільшого бажанням одержати особисту вигоду або матеріальну винагороду, тощо.

Добровольці - це приватні особи, які самі переходять кордон з метою вступити на службу до збройних сил однієї з воюючих сторін.

Розвідники -- особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що носять воєнну форму і проникають у розташування супротивника з метою збору відомостей про нього для свого командування.

Шпигуном (вивідачем) може бути визнана така особа зі складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, яка, діючи таємним способом або під вигаданими приводами, збирає відомості в районі воєнних дій даної сторони з наміром повідомити їх супротивній стороні.

Парламентером вважається особа, уповноважена однією з воюючих сторін почати переговори з іншою стороною і яка прибуває з білим прапором.

Комбатанти, що потрапили до рук противника, є військовополоненими з моменту захоплення. Стаття 12 Конвенції встановлює дуже важливий принцип: "Військовополонені знаходяться під владою ворожої держави, а не окремих осіб чи військових частин, що взяли їх у полон". Це означає, що держава, під владою якої вони знаходяться, несе відповідальність за все, що з ними відбувається. Ця відповідальність держави не зменшує, однак, індивідуальну відповідальність осіб, у випадку порушення ними вимог ІІІ Женевської конвенції.

Військовослужбовці повинні дотримуватися наступних норм по відношенню до військовополонених:

- забороняється надруга над людською гідністю, принизливе та образливе ставлення до військовополонених;

- забороняється вбивати військовополонених або застосовувати до них тортури усіх видів будь-то фізичні або психічні;

- взятого в полон супротивника слід роззброїти та забрати в нього предмети та документи, що мають військове значення;

- військовослужбовець, що здається в полон або покинув на парашуті літальний апарат, що зазнав аварії, не повинен піддаватися нападу, якщо вони не мають ворожих дій;

- противнику, що потрапив в полон слід залишити документи, що посвічують його особу, предмети верхнього одягу та особистого користування, продукти харчування та медикаменти, а також засоби індивідуального захисту (шолом, протигаз), тощо

Список використаної літератури

1. Конституція України вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-IV ( 2222-15 ) від 08.12.2004 // ВВР. - 2005. - № 2. - ст.44.

2. Кримінальний кодекс України вiд 05.04.2001 № 2341-III // Відомості Верховної Ради України - 2001. - № 25. - ст. 131.

3. Закон України "Про міжнародні договори України" вiд 29.06.2004 № 1906-IV // Відомості Верховної Ради України - 2004. - № 50. - ст. 540.

4. Декларація з хімічної та біологічної зброї (Всесвітня медична асоціація, 30.10.1990);

5. Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ООН, 24.09.1996);

6. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року з поправками від 30.11.93 (ООН 08.06.1977);

7. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II), від 8 червня 1977 року (ООН 08.06.1977);

8. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується прийняття додаткової відмітної емблеми (Протокол III) (ООН, 08.12.2005).

9. Конвенція про захист цивільного населення під час війни (ООН, 12.08.1949);

10. Конвенція про поводження з військовополоненими (ООН, 12.08.1949);

11. Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях (Організація Об'єднаних Націй (ООН), 12.08.1949);

12. Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі (ООН, 12.08.1949);

13. Конвенція про права і обов'язки нейтральних держав та осіб у разі сухопутної війни Гаага (Нідерланди, 18.10.1907);

14. Конвенція про права та обов'язки нейтральних держав у разі морської війни Гаага (Нідерланди, 18.10.1907);

15. Мапутська декларація (ООН, 07.05.1999);

16. Резолюція 57/219, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй, "Захист прав людини і основних свобод в умовах боротьби з тероризмом" (ООН, №57/219, 18.12.2002);

17. Резолюція 58/174, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй, "Права людини і тероризм" (ООН, №58/174, 22.12.2003);