а) спеціально спрямовані на вирішення гуманітарних завдань, що виникають безпосередньо в результаті збройного конфлікту міжнародного і неміжнародного характеру;

б) які з міркувань гуманного характеру обмежують права сторін, що знаходяться в конфлікті, вибирати методи і засоби ведення війни; або

в) захищають осіб і майно, яким нанесена або може бути нанесена шкода конфліктом [53].

Відповідно до положень Статуту ООН і відповідно до основних принципів міжнародного права держави повинні вирішувати міжнародні спори мирними засобами. Проте сучасне міжнародне право припускає можливість правомірного застосування збройних сил (самооборона від агресії, застосування збройних сил ООН, реалізація права на самовизначення).

У міжнародному праві є велика кількість норм, що регламентують суспільні відносини в період збройних конфліктів. Обсяг і якість регулювання цих відносин дозволяють свідчити про існування самостійної галузі міжнародного права, що визначає допустимість засобів і методів ведення війни, забезпечує захист жертв збройних конфліктів, установлює взаємовідносини між воюючими і державами, що не воюють, і т.д.

Як відзначалося, до кінця XIX сторіччя основну роль у регламентації права збройних конфліктів традиційно грали міжнародні порядки. Міжнародні порядки зберегли певне значення для даної галузі міжнародного права і сьогодні. Проте в даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжнародних договорів. Його формування фактично почалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасовувала каперство (піратство), вона встановлювала недоторканність нейтральних вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вживання розривних, вибухових і запалювальних куль.

Сучасну нормативну правову базу захисту прав людини в збройних конфліктах формує ціла низка міжнародних актів. Найважливішими з них є:

1. Конвенція про права і обов'язки нейтральних держав та осіб у разі сухопутної війни Гаага (Нідерланди, 18.10.1907);

2. Конвенція про права та обов'язки нейтральних держав у разі морської війни Гаага (Нідерланди, 18.10.1907);

3. Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях (Організація Об'єднаних Націй (ООН), 12.08.1949);

4. Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі (ООН, 12.08.1949);

5. Конвенція про поводження з військовополоненими (ООН, 12.08.1949);

6. Конвенція про захист цивільного населення під час війни (ООН, 12.08.1949);

7. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року з поправками від 30.11.93 (ООН 08.06.1977);

8. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II), від 8 червня 1977 року (ООН 08.06.1977);

9. Статут Міжнародного руху Червоного Хреста і Червоного Полу місяця (01.10.1986);

10. Статут Міжнародної Федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Полу місяця (26.11.1987);

11. Декларація з хімічної та біологічної зброї (Всесвітня медична асоціація, 30.10.1990);

12. Угода про спільну діяльність стосовно гуманітарної допомоги, що надходить із-за кордону (СНД, 22.01.1993);

13. Угода про першочергові заходи стосовно захисту жертв збройних конфліктів (СНД, 24.09.1993);

14. Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ООН, 24.09.1996);

15. Мапутська декларація (ООН, 07.05.1999);

16. Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах (01.01.2000);

17. Резолюція 57/219, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй, "Захист прав людини і основних свобод в умовах боротьби з тероризмом" (ООН, №57/219, 18.12.2002);

18. Резолюція 58/81, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй, "Заходи з ліквідації міжнародного тероризму" (ООН, №58/81, 09.12.2003);

19. Резолюція 58/187, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй, "Захист прав людини і основних свобод в умовах боротьби з тероризмом" (ООН, №58/187, 22.12.2003);

20. Резолюція 58/174, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй, "Права людини і тероризм" (ООН, №58/174, 22.12.2003);

21. Резолюція 59/46, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй, "Заходи з ліквідації міжнародного тероризму" (ООН, №59/46, 02.12.2004);

22. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується прийняття додаткової відмітної емблеми (Протокол III) (ООН, 08.12.2005).

Розглядаючи усе різноманіття перелічених нормативно-правових актів необхідно зазначити що всі вони спрямовують свою юридичну силу на захист населення країн, що перебувають у стані збройного протистояння, або населення яке стало учасником збройного конфлікту поза власною волею.

Так зокрема Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II), від 8 червня 1977 розвиває й доповнює статтю 3, загальну для Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, не змінюючи існуючих умов їх застосування, застосовується до всіх збройних конфліктів, які не підпадають під дію статті 1 Протоколу I, і відбуваються на території будь-якої договірної сторони між її збройними силами або іншими організованими збройними групами, які, перебуваючи під відповідальним командуванням, контролюють частину її території, що дає їм змогу здійснювати безперервні й погоджені воєнні дії та застосовувати цей Протокол.

Він не застосовується до випадків порушення внутрішнього порядку та виникнення обстановки внутрішньої напруженості, таких як безпорядки, окремі й спорадичні акти насильства та інші акти аналогічного характеру, оскільки вони не є збройними конфліктами [56].

Він застосовується без будь-якої несприятливої різниці, заснованої на ознаках раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи віросповідання, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншого статусу або на яких-небудь інших подібних критеріях (далі іменується несприятливою різницею), до всіх осіб, яких торкається збройний конфлікт, як він визначений у статті 1.

Після закінчення збройного конфлікту всі особи, які були піддані позбавленню або обмеженню волі з причин, пов'язаних з таким конфліктом, а також ті особи, які піддаються позбавленню або обмеженню волі з тих же причин після конфлікту, користуються захистом, передбаченим статтями 5 і 6, до кінця періоду такого позбавлення або обмеження їх волі.

Ніщо в зазначеному Протоколі І не повинно тлумачитися як таке, що торкається суверенітету держави або обов'язку уряду всіма законними засобами підтримувати або відновлювати правопорядок у державі або захищати національну єдність і територіальну цілісність держави.

Крім того, ніщо в зазначеному Протоколі І не повинно тлумачитися як виправдання прямого чи посереднього втручання з якої б то не було причини у збройний конфлікт або у внутрішні чи зовнішні справи високої договірної сторони, на території якої відбувається цей конфлікт.

Усі особи, які не беруть безпосередньої участі або припинили брати участь у воєнних діях, незалежно від того, обмежена їх свобода чи ні, мають право на повагу до своєї особистості, своєї честі, своїх переконань та своїх релігійних обрядів. За всіх обставин з ними поводяться гуманно й без будь-якої несприятливої різниці. Заборонено видавати наказ не залишати нікого в живих[6].

Без шкоди для загальних положень, зазначених вище, заборонено й будуть залишатися забороненими в будь-який час і в будь-якому місці такі дії щодо осіб, зазначених у пункті 1:

? посягання на життя, здоров'я, фізичний і психічний стан осіб, зокрема, вбивство, а також таке жорстоке поводження, як катування, каліцтво чи будь-які форми тілесних покарань;

? колективні покарання;

? взяття заручників;

? акти тероризму;

? знущання над людською гідністю, зокрема, образливе поводження, зґвалтування, примус до проституції або непристойне посягання у будь-якій формі;

? рабство й работоргівля в усіх їх формах;

? грабіж;

? погрози вчинити будь-яку з вищезазначених дій.

Дітям забезпечується необхідне піклування та допомога, зокрема:

? вони отримують освіту, включаючи релігійне й моральне виховання, згідно з побажаннями їх батьків або, в разі відсутності батьків, тих осіб, які опікуються ними;

? вживаються всі необхідні заходи для сприяння возз'єднанню роз'єднаних сімей;

? діти, які не досягли п'ятнадцятирічного віку, не підлягають вербуванню у збройні сили або групи, і їм не дозволяється брати участь у воєнних діях;

? особливий захист, передбачений цією статтею щодо дітей, які не досягли п'ятнадцятирічного віку, продовжує застосовуватися до них, якщо вони беруть безпосередню участь у воєнних діях, усупереч положенням підпункту с, і потраплять у полон.

На доповнення до положень статті 4 щодо осіб, позбавлених волі з причин, пов'язаних із збройним конфліктом, незалежно від того, інтерновані вони чи затримані, додержуються, як мінімум, таких положень:

? поводження з пораненими та хворими визначено положеннями статті 7;

? особи, зазначені в цьому пункті, такою ж мірою, як і місцеве цивільне населення, постачаються продовольством і питною водою, їм забезпечуються умови для збереження здоров'я і додержання гігієни, а також надається захист від суворих кліматичних умов і небезпек збройного конфлікту;

? їм дозволено отримувати допомогу в індивідуальному чи колективному порядку;

? їм дозволено відправляти свої релігійні обряди і, за наявності відповідних прохань та коли це доречно, отримувати духовну допомогу від осіб, таких як священики, що виконують релігійні функції;

? у разі залучення до роботи їх забезпечують умовами праці та захистом, аналогічними до тих, які надаються місцевому цивільному населенню.

Ті, хто несе відповідальність за інтернування чи затримання осіб, про яких ідеться в пункті 1, додержують, у межах своїх можливостей щодо цих осіб, таких положень:

? за винятком випадків спільного розміщення чоловіків і жінок, що складають одну сім'ю, жінки утримуються в приміщеннях, окремих від приміщень, що займають чоловіки, і перебувають під наглядом жінок;

? їм дозволено надсилати й отримувати листи та поштові листівки, кількість яких може бути обмежена компетентними властями, якщо вони вважатимуть це за необхідне;

? місця утримання інтернованих і затриманих осіб не повинні бути розміщені поблизу зони бойових дій. Особи, зазначені в пункті 1, мають бути евакуйовані, коли місця їх інтернування чи затримання зазнають прямої небезпеки в результаті збройного конфлікту, якщо їх евакуація може бути здійснена в досить безпечних умовах;

? вони користуються правом на медичне обслуговування;

? їх фізичному чи психічному здоров'ю й недоторканності не завдається шкоди шляхом якої-небудь невиправданої дії чи недоліку. Заборонено піддавати осіб, зазначених у цій статті, жодним медичним процедурам, необхідність в яких не викликана станом здоров'я відповідних осіб і які не відповідають загальноприйнятим медичним нормам, що застосовуються щодо вільних осіб за аналогічних з медичної точки зору обставин [6].

Особи, на яких не поширюються положення пункту 1, але свобода яких якимось чином обмежена з причин, пов'язаних із збройним конфліктом, користуються гуманним поводженням.

Якщо приймається рішення про звільнення осіб, позбавлених волі, ті, хто приймає такі рішення, вживають необхідних заходів для забезпечення безпеки таких осіб.

Цивільне населення й окремі цивільні особи користуються загальним захистом від небезпек, що виникають у зв'язку з воєнними операціями. З метою здійснення цього захисту за всіх обставин додержують таких норм. Цивільне населення як таке, а також окремі цивільні особи не повинні бути об'єктом нападу. Забороняються акти насильства або погрози насильством, що мають на меті тероризувати цивільне населення.

Цивільні особи користуються захистом, передбаченим цією статтею, за винятком окремих випадків і на такий період, поки вони беруть безпосередню участь у воєнних діях [7].

Що стосується захисту об'єктів, необхідних для виживання цивільного населення, то необхідно зазначити, що заборонено використовувати голод серед цивільного населення як метод ведення воєнних дій. Тому заборонено піддавати нападу, знищувати, вивозити чи приводити в непридатний стан об'єкти, необхідні для виживання цивільного населення, а саме: запаси продуктів харчування, сільськогосподарські райони, що виробляють продовольство, посіви, худобу, споруди, що забезпечують питною водою, запаси останньої, а також іригаційні споруди.

Установки і споруди, що містять небезпечні сили, а саме: греблі, дамби й атомні електростанції - не повинні бути об'єктом нападу навіть у тих випадках, коли вони є воєнними об'єктами, якщо такий напад може викликати вивільнення небезпечних сил і призвести до тяжких втрат серед цивільного населення.

Без шкоди для положень Гаазької конвенції від 14 травня 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту заборонено чинити будь-які ворожі акти, спрямовані проти тих історичних пам'яток, творів мистецтва або місць відправлення культу, які становлять культурну або духовну спадщину народів, та використовувати їх для підтримки воєнних зусиль.

Не повинні віддаватися розпорядження про переміщення цивільного населення з причин, пов'язаних із збройним конфліктом, якщо необхідність у цьому не викликана вимогами забезпечення безпеки зазначених цивільних осіб або настійними причинами воєнного характеру. За необхідності здійснення таких переміщень вживаються всі необхідні заходи щодо умов приймання цивільного населення, задовільних з точки зору забезпечення пристановища, гігієни, здоров'я, безпеки та харчування. Цивільні особи не можуть бути примушені покидати власну територію з причин, пов'язаних з конфліктом.

Товариства допомоги, що розміщені на території Високої Договірної Сторони, такі як організація Червоного Хреста (Червоного Півмісяця, Червоного Лева і Сонця), можуть пропонувати послуги з метою виконання своїх традиційних функцій щодо жертв збройного конфлікту. Цивільне населення може, навіть за власною ініціативою, підбирати поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, та доглядати за ними.

Якщо цивільне населення зазнає надзвичайних бідувань через недостатнє забезпечення запасами, істотно важливими для його виживання, такими як продовольство й медичні матеріали, то за згодою заінтересованої Високої Договірної Сторони проводяться операції з надання допомоги цивільному населенню, яка має виключно гуманітарний і неупереджений характер і здійснюється за будь-якої несприятливої різниці.

Фізичному і психічному стану здоров'я і недоторканності осіб, що перебувають під владою супротивної сторони, або інтернованих, затриманих чи яким-небудь іншим чином позбавлених свободи в результаті ситуації, що склалася внаслідок розв'язання збройного конфлікту, не повинно завдаватися шкоди шляхом якоїсь невиправданої дії або бездіяльності. Відповідно забороняється піддавати цивільних осіб й комбатантів, жодній медичній процедурі, яка не вимагається за станом здоров'я зазначеної особи й не відповідає загальноприйнятим медичним нормам, що застосовуються за аналогічних, з медичної точки зору, обставин до громадян сторони, що проводить цю процедуру, які не позбавлені свободи в якій би то не було формі.

Зокрема, забороняється піддавати таких осіб, навіть за їх згодою:

a) фізичним каліцтвам;

b) медичним чи науковим експериментам;

c) видаленню тканин чи органів для пересадки.

Винятки із заборони, що перелічені вище, можуть бути зроблені тільки в разі здавання крові для переливання або шкіри для пересадки за умови, що це робиться добровільно, без жодного примусу чи спонукання й до того ж лише з лікувальною метою в умовах, що відповідають загальновизнаним медичним нормам, та під контролем, спрямованим на благо як донора, так і реципієнта.

Будь-яка навмисна дія чи навмисна бездіяльність, що серйозно загрожують фізичному чи психічному стану або недоторканності будь-якої особи, яка перебуває під владою супротивної сторони, до котрої вона не належить, та які або порушують будь-яку із заборон, є серйозним порушенням міжнародних договорів.

Цивільні особи й комбатанти мають право відмовитися від будь-якої хірургічної операції. У разі відмови медичний персонал повинен домагатися отримання письмової заяви, підписаної або підтвердженої пацієнтом.

Кожна сторона, що перебуває в конфлікті, повинна вести медичні записи при кожному здаванні крові для переливання або шкіри для пересадки цивільним особам чи комбатантам, якщо таке здавання проводиться під відповідальність такої сторони. Крім того, кожна сторона, що перебуває в конфлікті, прагне вести запис всіх медичних процедур, застосованих щодо будь-якої особи, інтернованої, затриманої або яким-небудь іншим чином позбавленої волі в результаті збройного конфлікту. Такі записи повинні бути готові для надання в будь-який час Державі-покровительці для перевірки.

Таким чином, Конвенція про захист цивільного населення під час війни а також додаткові протоколи - Протокол І та Протокол ІІ - визначають сферу та ступінь захисту осіб що опинилися в зоні збройного конфлікту [49].

Так зокрема під захистом зазначеної Конвенції знаходяться особи, які в який-небудь момент і яким-небудь чином знаходяться в зоні конфлікту або окупації під владою сторони, що знаходиться в конфлікті, або держави-окупанта, громадянами якої вони не є. Громадяни будь-якої держави, не зв'язаної даною Конвенцією, не знаходяться під її захистом. Громадяни будь-якої нейтральної держави, що знаходиться на території однієї з воюючих держав, і громадяни будь-якої співвоююї держави не будуть розглядатися як особи, що протегують, до тих пір, поки держава, громадянами якої вони є, має нормальне дипломатичне представництво при державі, під владою якої вони знаходяться. Проте положення даних нормативних актів мають ширше поле вживання, визначене. Зокрема, обличчя, які знаходяться під захистом Женевської Конвенції від 12 серпня 1949 року про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях, або Женевській Конвенції від 12 серпня 1949 року про поліпшенні долі поранених, хворих і потерпілих у корабельних аваріях зі складу збройних сил на морі, або Женевській Конвенції від 12 серпня 1949 року про поводження з військовополоненими, не розглядатимуться як особи, які користуються заступництвом по суті , Конвенції про захист цивільного населення під час війни.

Необхідно зауважити дуже важливу річ, що міжнародне гуманітарне право, як самостійна галузь міжнародного публічного права (jus іn bello), має принципові відмінності як від права держав на ведення війни (jus ad bellum ), так і від права прав людини.

Jus ad bellun розглядає питання, пов'язані з правом держав вдатися до сили на ведення війни. Як відомо, в сучасному міжнародному праві встановлена заборона на застосування сили. Принцип незастосування сили і загрози цією силою закріплений в Статуті ООН. У статті 2 Статуту говориться, що "всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою або від її застосування як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, несумісним з цілями Організації Об'єднаних Націй". Держава має право застосувати силу тільки захищаючись від агресії. Право на індивідуальну або колективну оборону закріплене в статті 51 Статуту ООН. Другим законним випадком застосування сили є участь збройних сил у проведенні миротворчих воєнних операцій, які повинні здійснюватись згідно Статуту ООН.

Jus іn bello, тобто власне міжнародне гуманітарне право, встановлює правила ведення війни, і не розглядає питання стосовно права держав застосовувати силу. Міжнародне гуманітарне право не забороняє війну, однак, це ні в якій мірі не означає, що воно визнає законність війни як такої. Воно лише відсилає до вказаних вище норм міжнародного права, викладених в Статуті ООН. Про це прямо говориться в Преамбулі Додаткового протоколу І. Міжнародне гуманітарне право не розглядає причини, що лежать в основі конфлікту. Для застосування міжнародного гуманітарного права не важливо, хто є ініціатором конфлікту. Норми міжнародного гуманітарного права застосовуються з самого початку конфлікту і діють в рівній мірі відносно всіх учасників конфлікту. Таким чином, в міжнародному гуманітарному праві принцип так званої взаємності не застосовується.

Розглядаючи взаємозв'язок міжнародного гуманітарного права і права прав людини необхідно відмітити, що обидві галузі мають одне і те ж історичне і філософське коріння, зародилися в доісторичний період завдяки необхідності захистити людину від загрозливих їй ворожих сил, що породило два прагнення: зменшити біди, заподіяні війною і захистити людину від свавілля. У ході історичного розвитку ці прагнення розвивалися паралельними шляхами.

Принципова відмінність між даними галузями міжнародного публічного права полягає в тому, що в праві прав людини представлені найбільш загальні принципи, в той час як гуманітарне право носить специфічний характер і застосовується тільки під час збройного конфлікту. Право прав людини застосовується, в принципі, в будь-який час, як в мирний, так і у воєнний час. Однак в більшості міжнародних конвенцій по правах людини є положення, які дозволяють державам вживати заходів у відступ від своїх зобов'язань відносно деяких прав при настанні надзвичайних обставин (під час війни або іншої загрози безпеки держави). А міжнародне гуманітарне право не містить загальної обмовки, яка дозволяла б державам відступати від своїх міжнародних зобов'язань, коли б то не було.

Початок зближення міжнародного гуманітарного права і права прав людини був встановлений на Міжнародній конференції по правах людини в Тегерані в 1968 році. На цьому історичному форумі ООН уперше було розглянуте питання про застосування прав людини під час збройного конфлікту. Відтоді документи про права людини в більшій мірі звертаються до концепцій, характерних для міжнародного гуманітарного права. Документи міжнародного гуманітарного права також насичені ідеями, типовими для права прав людини.

На закінчення необхідно відмітити, що ці дві галузі права близькі, але різні і чудово доповнюють одна одну.

Отже, міжнародні договори розрізняють правовий статус учасників збройних конфліктів, а також осіб що опинилися у зоні конфлікту для того, щоб по завершенню конфлікту відповідно до правового статусу притягти винних у військових злочинах до міжнародно-правової відповідальності.

Розділ 2. Забезпечення захисту прав людини в період збройних конфліктів

2.1 Правове становище учасників збройних конфліктів

Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина -- так звані законні учасники війни, діям яких надається державний характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення).

У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін:

1) воюючі (комбатанти);

2) ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти). Комбатанти -- це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених.

Некомбатанти -- це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це -- військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів [52].

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать:

? особовий склад регулярних збройних сил;

? ополчення, добровольчі загони, як вхідні, так і не вхідні до складу регулярних збройних сил;

? особовий склад рухів опору і партизанських формувань;

? особи, які надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не приймають;

? члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, які надають допомогу воюючим;

? населення, що при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Отже, комбатанти повинні відповідати таким умовам:

? мати на чолі особу, відповідальну за своїх підпорядкованих;

? мати визначений і видимий здалеку знак відмінності;

? відкрито носити зброю;

? додержуватися у своїх діях законів і звичаїв війни.

Зважаючи на це положення, можна дати таке визначення.

Комбатанти - це особи, які входять до складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу), і мають право брати. особисту участь у воєнних діях.

Відповідно до міжнародного права наданий комбатантам статус учасників активних бойових дій розглядається як сукупність властивих їм прав, характерних рис і особливостей. Найістотнішими з них є такі:

? за комбатантами визнається право застосовувати воєнне насильство;

? до самих комбатантів може застосовуватися воєнне насильство;

? комбатанти, які потрапили під владу супротивної сторони, є військовополоненими;

? статус комбатанта не поширюється на найманців. Відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. учасниками бойових дій вважаються:

? особовий склад регулярних збройних сил;

? ополчення і добровольчі загони (які входять і які не входять до складу регулярних збройних сил);

? особовий склад організованих рухів опору, якщо він відповідає таким умовам:

? має на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;

? має певний і чітко видимий здалеку розпізнавальний знак;

? відкрито носить зброю;

? додержується у своїх діях законів і звичаїв війни;

? члени екіпажів торговельних суден і цивільних літаків, що безпосередньо беруть участь у воєнних діях;

? населення, яке при наближенні супротивника взялося за зброю, коли воно відповідає двом умовам:

? відкрито носить зброю;

? додержується законів і звичаїв війни.

У міжнародному праві тривалий час продовжувалася дискусія з проблеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це пояснювалося насамперед тією шкодою, що партизани завдавали регулярним силам противника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розправитися з ними, як із бандитами, що не підпадають під охорону норм міжнародного права. Результатом цього довгого процесу усе ж стало визнання партизан у якості комбатантів. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами за умови дотримання ними певних умов (подібні з загальними умовами визнання комбатантів):

? належать до якого-небудь воєнним способом організованого загону, на чолі якого стоїть відповідальна особа (зазвичай цивільна особа);

? носять знаки відмінності (на відміну від воєн них комбатантів, що носять воєнну форму, погони, емблеми, партизани в основному носять цивільний одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, радянські партизани в період Другої світової війни носили червону стрічку на головному уборі) [57];

? відкрито носять зброю. Стаття 43 Додаткового протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року конкретизує це положення: партизани повинні відкрито носити зброю під час кожного воєнного зіткнення й у той час, коли вони будуть знаходитися на очах у противника в ході розгортання в бойові порядки, що передує початку нападу, у якому вони повинні взяти участь;

? дотримуються законів і звичаїв війни.

При дотриманні цих умов члени партизанських загонів при потрапленні в полон признаються комбатантами.

Найманці. Спираючись на ст. 47 Додаткового протоколу 1 до Женевських конвенцій 1949 р., можна дати таке визначення. Найманець - це будь-яка особа, що:

? спеціально завербована на місці або за кордоном для участі у збройному конфлікті;

? фактично бере особисту участь у воєнних діях;

? керується здебільшого бажанням одержати особисту вигоду або матеріальну винагороду;

? не є ані громадянином сторони, яка перебуває в конфлікті, ані особою, що постійно проживає на території, контрольованій даною стороною;

? не входить до особового складу збройних сил сторони, яка перебуває в конфлікті;

? не послана державою, яка не є стороною, що перебуває в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків як особа, що входить до складу її збройних сил.

За останньою ознакою, що характеризує найманця (пункт "е"), його відрізняють від військових радників, які направляються на службу до іноземної армії за згодою між державами і не беруть особистої участі у воєнних-діях.

Зважаючи на те, що найманці вербуються, використовуються, фінансуються і навчаються для діяльності на порушення таких принципів міжнародного права, як суверенна рівність, політична незалежність, територіальна цілісність держав і самовизначення народів, Генеральна Асамблея ООН своєю резолюцією прийняла 4 грудня 1989 р. Міжнародну конвенцію про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців. Ця конвенція уточнює спрямованість неправомірних насильницьких дій найманців [52]:

? повалення уряду або інший підрив конституційного ладу держави;

? підрив територіальної цілісності держави.

За визначенням ст. З цієї конвенції найманець, який бере безпосередню участь у воєнних або спільних насильницьких діях, вчиняє злочин за змістом цієї конвенції.

Найманець не має права на статус комбатанта або військовополоненого.

Будь-яка особа, яка вербує, використовує, фінансує або навчає найманців, чинить злочин, як визначено Конвенцією 1989 р.

Конвенція передбачає, що норми, які містяться в ній, мають застосовуватися без шкоди для права збройних конфліктів і міжнародного гуманітарного права, включаючи положення, що стосуються статусу комбатантів або військовополонених [51].

Добровольці. Факти участі добровольців у складі діючих армій воюючих сторін мали місце в історії багатьох війн. Ось чому Гаазькі конвенції 1907 р. приділили цій категорії учасників бойових дій особливу увагу. Використовуючи понятійний апарат Конвенції про права та обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни 1907 р., можна дати таке визначення.

Добровольці - це приватні особи, які самі переходять кордон з метою вступити на службу до збройних сил однієї з воюючих сторін.

На відміну від найманця доброволець включається до особового складу збройних сил, у результаті чого він набуває статусу комбатанта. При цьому воююча сторона "відповідальна за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її військових сил".

Розвідники -- особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що носять воєнну форму і проникають у розташування супротивника з метою збору відомостей про нього для свого командування. Захоплені в полон розвідники користуються статусом військовополонених. Розвідник не може нести кримінальну відповідальність за дії, вчинені ним раніше в попередні рейди в район дії ворожої армії. Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпигунів).

Шпигуни (вивідачі). Цій категорії осіб, що беруть у той або інший спосіб участь у збройних конфліктах, приділялася увага в Додатку до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., а також у Додатковому протоколі І до Женевських конвенцій 1949 р. На підставі зазначених міжнародних актів можна дати таке визначення [56].

Шпигуном (вивідачем) може бути визнана така особа зі складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, яка, діючи таємним способом або під вигаданими приводами, збирає відомості в районі воєнних дій даної сторони з наміром повідомити їх супротивній стороні.

У разі затримки (арешту) під час шпигунства така особа "не має права на статус військовополоненого, і з ним можуть поводитися як зі шпигуном" (ст. 46 Додаткового протоколу І).

У Додатковому протоколі І є низка положень, що містять ознаки, за якими шпигунство відрізняють від Інших дій комбатантів. Так особа зі складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, яка від імені цієї сторони збирає або намагається збирати інформацію на території, контрольованій супротивною стороною, не вважається особою, що займається шпигунством, якщо, діючи у такий спосіб, вона носить формений одяг своїх збройних сил.

Так само діяльність такої особи не вважається шпигунською, якщо вона не діє обманним шляхом або навмисно не вдається до таємних методів.

Якщо така особа потрапляє під владу супротивної сторони, вона не втрачає свого права на статус військовополоненого, і з нею не можуть поводитися як зі шпигуном.

Іноземні воєнні радники й інструктори -- це особи, які входять у збройні сили іншої держави, що відповідно до міжнародних угод знаходяться в іншій державі для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і навчанні особового складу збройних сил. Радники й інструктори не беруть участь у воєнних діях. Радники навчають веденню бойових дій. Інструктори допомагають в освоєнні бойової техніки. Проте, якщо ці особи беруть участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів.

Парламентери. Докладно про парламентерів ідеться в статтях XXXII-XXXIV Додатку до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р.

Парламентером вважається особа, уповноважена однією з воюючих сторін почати переговори з іншою стороною і яка прибуває з білим прапором [40].

І сам парламентер, і сурмач або барабанщик, що його супроводжують, а також прапороносець і перекладач користуються правом недоторканності.

Начальник військ, до якого відправлено парламентера, не зобов'язаний прийняти його за будь-яких обставин. Він може вжити всіх необхідних заходів, аби перешкодити парламентеру скористатися покладеним на нього дорученням для збирання інформації. Він має також право у разі зловживань з боку парламентера тимчасово його затримати. Парламентер втрачає право на недоторканність, якщо буде позитивним і безсумнівним способом доведено, що він скористався своїм привілейованим становищем для підмови до зради або для її вчинення.

2.2 Особливість правового статусу військовополонених

Комбатанти, що потрапили до рук противника, є військовополоненими з моменту захоплення. Женевська конвенція “Про поводження з військовополоненими” досить детально розглядає питання про поводження з особами, що потрапили у полон до противника.

Стаття 12 Конвенції встановлює дуже важливий принцип: "Військовополонені знаходяться під владою ворожої держави, а не окремих осіб чи військових частин, що взяли їх у полон". Це означає, що держава, під владою якої вони знаходяться, несе відповідальність за все, що з ними відбувається. Ця відповідальність держави не зменшує, однак, індивідуальну відповідальність осіб, у випадку порушення ними вимог ІІІ Женевської конвенції.

Головний зміст цієї Конвенції викладений у статті 13, де записано: "З військовополоненими слід завжди поводитися гуманно", військовополонені повинні завжди користуватися захистом, "особливо від будь-яких актів насильства або залякування, від образ та цікавості натовпу". Застосування військових репресалій забороняється. Крім того, вони "за будь - яких обставин мають право на повагу до їх особистості та гідності.

Як показує досвід війн, військовий перш за все викликає інтерес як потенційне джерело інформації. З цією метою військовий може бути допитаний. Однак при цьому забороняється застосування "фізичних чи моральних тортур" або будь-яких "інших засобів примусу".

Кожний військовополонений зобов'язаний повідомити лише такі відомості: "своє прізвище, ім'я та звання, дату народження та особистий номер або, якщо такого немає, іншу рівноцінну інформацію". Військовополонені, що були захоплені у зоні бойових дій, повинні у короткий строк бути евакуйовані у табори, що знаходяться на достатній відстані від небезпечної сторони (зони). Умови розташування в цих таборах "повинні бути не менш сприятливими, ніж умови, якими користуються війська, що утримують їх у полоні, розташовані в цій самій місцевості.

Конвенція про поводження з військовополоненими детально регламентує порядок їхнього утримання: розміщення, забезпечення їжею та одягом, вимоги гігієни та надання медичної допомоги, релігійну, інтелектуальну та фізичну діяльність та інше.

Стаття 49 дозволяє країні, що тримає в полоні, "використовувати працездатних військовополонених як робочу силу". Однак з цього правила є винятки: офіцери ні в якому разі не можуть бути примушені до роботи, а від полонених унтер-офіцерів можна тільки вимагати здійснення нагляду за роботами; також забороняється використовувати військовополонених на небезпечних роботах без їхньої згоди [54].

Військовополоненим дозволяється підтримувати зв'язок із зовнішнім світом. Вони повинні мати можливість повідомляти своїх родичів про те, що потрапили у полон, про стан свого здоров'я, про переведення до іншого табору та інше. Для цієї мети передбачено використання "карток-повідомлень про захоплення в полон", які звичайно пересилаються через Центральну агенцію з розшуку МКЧХ. Крім того, військовополоненим дозволяється відправляти та отримувати листи та поштові картки, а також отримувати індивідуальні та колективні посилки.

Особи, що перебувають у полоні, підкоряються законам, статутам та наказам, що діють у збройних силах країни, що тримає їх у полоні. Згідно статті 82 Конвенції, у випадку протиправних дій до військовополоненого можуть бути застосовані судові та дисциплінарні заходи.

Однак віддані до суду військовополонені мають право на належне судочинство, і у випадку засудження не втрачають статусу військовополонених, однак їх репатріація може бути відкладена до закінчення строку покарання.

Перебування у полоні завершується, в принципі, "по закінченню воєнних дій", коли військовополонені "визволяються та підлягають репатріації". Утримання у полоні за деяких обставин може завершитися раніше. Важкопоранені та важкохворі військовополонені повинні бути відправлені на батьківщину або госпіталізовані у нейтральних країнах, як тільки вони будуть у стані, що дозволяє їхнє перевезення. Не чекаючи закінчення війни, конфліктуючі сторони з гуманних міркувань можуть домовитися про обмін військовополоненими [54].

І ще один випадок, коли визволення з полону може бути здійснене до закінчення бойових дій. Це визволення під слово честі та зобов'язання не брати участь у бойових діях до закінчення збройного конфлікту. Ця можливість гарантується за старим лицарським звичаєм - звільненням під слово честі.

Закінчуючи розгляд цього питання, доцільно повернутися до того, з чого, мабуть треба було почати: на кого ж розповсюджується статус військоволоненого.

Крім особового складу збройних сил, в Конвенції перераховані категорії осіб, які мають такий самий статус.

По-перше, це партизани, які відповідають наступним умовам: знаходяться під командуванням відповідальної особи, мають певний та явно видимий здаля розпізнавальний знак, відкрито носять зброю під час битви, дотримуються законів та звичаїв війни. Недотримання цього правила може спричинити позбавлення статусу військовополонених.

По-друге, це особи, що слідують за збройними силами, але не входять безпосередньо до їхнього складу (наприклад, військові кореспонденти, цивільні особи, що входять до складу екіпажів військових літаків та кораблів).

По-третє, це особи з числа місцевого населення, які добровільно беруться до зброї для організації опору військам противника, що наближаються до їх місцевості. Шпигуни та найманці ні в якому разі не мають права на статус військовополоненого у випадку їх захоплення. Але це ми розглянемо пізніше.

Таким чином, військовослужбовець повинен дотримуватися наступних норм по відношенню до військовополонених:

- забороняється надруга над людською гідністю, принизливе та образливе ставлення до військовополонених;

- забороняється вбивати військовополонених або застосовувати до них тортури усіх видів будь-то фізичні або психічні;

- взятого в полон супротивника слід роззброїти та забрати в нього предмети та документи, що мають військове значення;

- військовослужбовець, що здається в полон або покинув на парашуті літальний апарат, що зазнав аварії, не повинен піддаватися нападу, якщо вони не мають ворожих дій;

- противнику, що потрапив в полон слід залишити документи, що посвічують його особу, предмети верхнього одягу та особистого користування, продукти харчування та медикаменти, а також засоби індивідуального захисту (шолом, протигаз);

- військовополонений для встановлення своєї особи має право подати такі відомості про себе: а). прізвище, ім'я, по батькові; б). військове звання; в). дату народження; г). особистий номер;

- військовополонені повинні, як тільки це дозволяє обстановка, бути евакуйовані в тил. В разі, якщо це неможливо зробити, вони повинні бути відпущені;

- не слід направляти військовополонених в район бойових дій, де вони можуть стати об'єктами нападу. Забороняється використовувати військовополонених для прикриття бойових дій;

- при будь-яких обставинах військовополоненим повинна бути надана медична допомога;

- відомості про військовополоненого повинні бути надані відповідній владі його держави, для інформування його родини [54].

Розділ 3. Підстави виникнення та реалізації міжнародно-правової відповідальності

Відповідальність за порушення прав людини в умовах збройних конфліктів цілком логічно поділяється на колективну та індивідуальну. До колективної відповідальності, відноситься відповідальність воюючої сторони (найчастіше - держави) за всі дії, вчинені особами, що входять до складу її збройних сил.

Перш ніж перейти до характеристики найважливіших питань, що стосуються кримінальної відповідальності за злочини проти жертв війни, необхідно розглянути питання про характер таких злочинів. Досвід збройних конфліктів свідчить про те, що під час війни велике число порушень, що носять державно організований характер. Так, у період другої світової війни, як ніколи раніше, державно-організований характер порушень прав людини виразився в цілій системі приписань воюючих держав, що диктують військам і владі злочинні методи ведення війни. Це стосувалося й поводження з військовополоненими, пораненими й хворими, відносини до цивільного населення на окупованих територіях, створення концтаборів для масового знищення людей і т.д. Таким чином, багато які, і у всякому разі найбільш тяжкі військові злочини носять державно організований характер, отже, сторона що воює (держава) повинна відповідати за їхнє здійснення. Колективна відповідальність воюючої сторони може мати різні прояви. У першу чергу, необхідно відзначити принцип взаємності, що складається із двох складових:

а) принципу негативної взаємності ("Я не зобов'язаний поважати закон, тому, що ти його не поважаєш");

б) принципу позитивної взаємності ("Я дотримую закону, тому, що ти теж його дотримуєшся").

Женевські конвенції й Додатковий протокол І наклали заборону на дію принципу негативної взаємності, установивши в загальній для всіх Женевській конвенції статті 1 зобов'язання держав-учасників "при будь-яких обставинах дотримуватися й змушувати дотримуватись" положення Конвенцій. Це положення ідентично формулюванню п. 1 ст. 1 Протоколу ІІ Однак стовідсоткова дієвість заборони принципу негативної взаємності викликає сумнів, особливо в тих випадках, коли порушення певних норм Конвенцій можуть забезпечити винній стороні явну військову перевагу. Мова йде насамперед про норми, що забороняють або обмежують застосування зброю масового ураження.

Так, існує широко поширена думка про те, що заборона на використання зброї масового ураження діє на основі принципу взаємності. Таке положення відповідає його військовому значенню, оскільки, дійсно, важко погодитися з тим, що воююча сторона повинна буде просто зміритися з пагубними наслідками, які стануться під час застосування супротивником зброї масового ураження, у той час як вона має потенціал адекватного відповідного удару, і може, таким чином, відновити військову рівновагу.

Женевські конвенції надають великого значення принципу позитивної взаємності. Він виражається в тім, що якщо одна зі сторін, що перебувають у конфлікті, не є учасницею Конвенцій, але приймає й застосовує положення Конвенції, то й інша сторона - учасниця Конвенції - буде зобов'язана застосовувати їх відносно цієї сторони. Позитивний аспект принципу взаємності, як і його негативний аспект, можна проілюструвати на прикладі тієї ж зброї масового ураження: у ході недавньої війни в Перській затоці воно було практично в кожної з воюючих держав, але жодна з них фактично не вдалася до його використання.

Репресалії, або відповідні міри воюючих сторін, - другий прояв колективної відповідальності. Репресалії визначаються як навмисне порушення певної правової норми, вчинене однієї зі сторін, що перебувають у конфлікті, з метою примусити владу противної сторони припинити політику порушення тієї ж самої або іншої норми з того ж зводу законів. Із цього слідує, що репресалії повинні бути припинені відразу ж, як тільки противна сторона відмовиться від проведення політики, що інкримінується їй у провину [54].

Незважаючи на те, що серед юристів-міжнародників немає єдності по питанню правомірності застосування репресалій, необхідно помітити, що в принципі репресалії заборонені міжнародним правом. Наприклад, у доповіді Генерального секретаря ООН від 20 листопада 1969 року відзначається, що гарантією виконання норм міжнародного гуманітарного права є "острах репресалій і можливих санкцій"; що репресалії заборонені міжнародним правом.

У резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2675 (XXV) від 9 грудня 1970 року говориться, що "цивільне населення або окремі цивільні особи не повинні бути об'єктами репресалій" (п. 7)4. Дане положення пізніше знайшло своє відображення в п. 6 ст. 51 Додаткового протоколу ІІ. Ст. 20 Протоколу ІІ установлює правило, відповідно до якого забороняються репресалії проти осіб, яким надається захист, тобто проти поранених, хворих і осіб, що потерпіли від аварії корабля. В цілому, Додатковий протокол І забороняє будь-які форми насильства, фізичні й психічні катування, а також інші репресалії як відносно цивільного населення, так і відносно військовополонених, поранених і хворих. Однак, загальної заборонної норми такого роду в Протоколі ІІ, що знижує ефективність положень про репресаліях не міститься.

З аналізу діючих норм, присвячених захисту прав людини в умовах збройних конфліктів, треба зробити висновок, що не можна погодитися з тими юристами, які вважають, що будь-які репресалії під час збройного конфлікту є припустимими. Безперечним є той факт, що репресалії проти жертв війни, повинні бути безумовно заборонені.

Наступним проявом колективної відповідальності воюючої сторони є відповідальність у вузькому змісті, тобто фінансова відповідальність держави за збиток, заподіяний неправомірними діями. Уже Гаазька Конвенція 1907 року про закони й звичаї сухопутної війни передбачила в статті 3, що воююча сторона, відповідальна із правил, установлених Конвенцією, "повинна буде відшкодувати збитки, якщо для того є підстави". Аналогічне формулювання втримується й у ст. 91 Додаткового протоколу ІІ. На практиці фінансова відповідальність зводиться найчастіше до покладання мирним договором на потерпілу поразку сторону зобов'язання виплатити переможцеві велику суму репарацій за фінансові втрати, понесені нею у результаті війни.

Однак, мабуть, що обсяг репарацій виявиться набагато менше сукупних фінансових втрат, понесених переможцем. Більше того, важливо, що обсяг репарацій ніколи не визначається величиною збитку, нанесеного неправомірними діями, тобто викликаними порушеннями прав людини в умовах збройного конфлікту, і не ставиться в пряму залежність від нього; не говорячи вже про те, що не враховується взаємний збиток, заподіяний неправомірними діями обох сторін. На довершення всього сторона, що потерпіла поразку може бути примушена не тільки відмовитися від будь-яких претензій по відшкодуванню збитку, що вона могла б мати до переможця, але буде змушена прийняти будь-які претензії, які її громадяни могли б мати до переможця, на власний рахунок. Подібний пункт у тексті мирного договору між Японією й США привів до унікального у своєму роді прецеденту, що став предметом розгляду в японському суді. Було заявлено, що застосування Сполученими Штатами атомних бомб проти Хіросіми й Нагасакі являло собою неправомірний акт, і отже, уряд Японії зобов'язаний компенсувати заподіяний збиток. Суд, хоча й визнав, що використання атомних бомб було, звичайно ж, незаконним, не пішов на те, щоб задовольнити претензії, що пред'являлися на цій підставі японському уряду.

Основне значення різних проявів колективної відповідальності держав полягає в їхньому стримуючому впливі. Усвідомлення того, що всяке порушення прав людини в умовах збройного конфлікту спричиняє відповідальність держави (і, безумовно, може викликати негайну реакцію супротивника за принципом негативної взаємності або ж, у більш тривалій перспективі може обернутися для держави необхідністю платити по закінченні війни контрибуцію за заподіяний збиток), повинне стати для влади додатковим стимулом до того, щоб дотримувати даного зводу законів. Такий вплив на воюючу державу може значно підсилитися шляхом тиску ззовні, надаваного суспільною думкою, що нерідко створюється повідомленнями й коментарями в засобах масової інформації. Тиск ззовні може також прийняти форму конфіденційних або публічних подань, зроблених третіми сторонами: урідами, регіональними або всесвітніми міжурядовими організаціями. Нарешті, як члени міжнародного співтовариства й нерідко як учасники міжнародних договорів (наприклад, однієї з Женевських Конвенцій 1949 р.), які в цьому випадку піддаються порушенням, всі воюючі держави рівною мірою зацікавлені в тім, щоб була забезпечена повага й захист прав людини в умовах збройного конфлікту. Загальна для всіх стаття 1 Женевських Конвенцій виражає цю думку, затверджуючи, що всі договірні держави "зобов'язуються ... дотримуватися й змушувати дотримуватись" Конвенції "при будь-яких обставинах" (принцип позитивної взаємності). Міжнародний Суд висловився про цьому так: "подібне зобов'язання випливає не тільки із самих Конвенцій, але також із загальних принципів гуманітарного права, які в Конвенціях лише виражені особливим образом "[54].