Історія становлення пенсійного забезпечення в Україні

План

• Вступ
• 1. Історичний аспект становлення пенсійного забезпечення на території сучасної України
• 2. Напрями і завдання пенсійної реформи на сучасному етапі
• 3. Процес впровадження пенсійної реформи у 2001-2009 роках та її наслідки
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

Покращення рівня життя, добробуту, забезпечення у випадку інвалідності чи хвороби, а насамперед у старості були, є і будуть важливими для кожної людини. В Середньовіччі соціальним забезпеченням немічних, хворих і старих людей займались члени сім'ї, а також установа, до якої належала особа (церква, цех, селянська громада, чернечий орден тощо). З бурхливим розвитком промисловості у другій половині ХІХ ст. соціальним забезпеченням поступово починає займатися держава. Засновником системи державного соціального забезпечення вважається німецький канцлер Отто фон Бісмарк. Саме він уперше запровадив закони про медичне страхування, страхування на випадок інвалідності, страхування на випадок нещасного випадку та пенсію на старість.

На сьогоднішній день одним із найважливіших завдань, які повинна вирішувати держава, є матеріальне забезпечення громадян у старості, в разі постійної втрати працездатності, втрати годувальника. З метою належної організації пенсійного забезпечення держава зобов'язана вишукувати відповідні джерела. До таких джерел в Україні належать Пенсійний фонд України, інші соціальні, благодійні та страхові фонди, а також бюджетні кошти. Однак, незважаючи на таку кількість джерел, коштів у державі для достатнього пенсійного забезпечення хронічно не вистачає, а потреба у додаткових джерелах має тенденцію до зростання,

В Україні визначено основні напрямки реформування системи пенсійного забезпечення, які включають збільшення мінімальних і максимальних пенсій, диференціацію пенсій залежно від стажу роботи та заробітної плати, перегляд надбавок до пенсій та пільг, пошук нових джерел та форм пенсійного забезпечення, запровадження системи особистих пенсійних рахунків, створення приватних пенсійних фондів та інші. Реалізація цих напрямків потребує великої організаційно-економічної роботи.

1. Історичний аспект становлення пенсійного забезпечення на території сучасної України

Під владою Польщі. На цих землях законом 1924 року поширено страхування від нешасних випадків, а законами 1927 та 1933 років прийнято пенсійне та інвалідне страхування службовців та робітників(також у разі безробіття).

Під владою Румунії. На українських землях під владою Румунії було чинне румунське соціальне законодавство з 1912 року. Лише 1933 року було видано уніфікаційний закон про соціальне забезпечення.

Під владою Чехословаччини. Найпрогресивнішим було соціальне законодавство в Чехословаччині. На Закарпатті до 1924 був чинний угорський закон 1907 року про обов'язкове страхування робітників від хвороби, інвалідності й на старість. В 1924 році введено уніфікаційний закон для всієї Чехословаччини. В 1929 році введено закон про пенсійне забезпечення для службовців.

В усіх цих державах, крім обов'язкового соціального забезпечення, існувало також необов'язкове забезпечення, яке надавали приватні товариства. Обов'язкове соціальне забезпечення ґрунтувалося на співдії застрахованих робітників і службовців у вигляді сплачування внесків визначеного законом розміру. У деяких випадках ці внески сплачували роботодавці (при страхуванні від хвороби і від нещасних випадків на роботі). У створенні фондів безробіття брала участь також держава у формі бюджетних дотацій.

Система соціального забезпечення під владою СРСР. В СРСР введено т. зв. державне соціальне забезпечення, яким займається фонд соціального забезпечення. Фонд формується з відрахувань із прибутків підприємств та організацій у встановленому законом розмірі та з дотацій з державного бюджету. З нього виплачуються допомоги для тимчасово непрацездатних робітників і службовців, вагітним жінкам, а також пенсії.

Існують такі види пенсій як пенсії на старість, інвалідність і в разі втрати годувальника (їх отримують непрацездатні члени родини, що були на утриманні померлого робітника, службовця, військового). Крім цього, є ще пенсії за вислугу років (їх отримують учителі, лікарі, ветеринари, агрономи, військові, робітники культури та ін. держ. службовці, які відслужили передбачену законом кількість років). Окремим видом пенсій є персональні пенсії, які призначаються за особливі заслуги перед режимом [8].

Соціального забезпечення людей, що працюють в колгоспі, до 1964 року не було. Передбачені колгоспними статутами допомогові каси колгоспів, як правило, не існували. Лише у 1964 році введено державну систему матеріального забезпечення селян: створено т. зв. централізований союзний фонд соціального забезпечення колгоспників, що формується з відрахувань із прибутків колгоспів. З цього фонду виплачують пенсії на старість, інвалідність і т. д. Ці пенсії були значно нижчими, ніж пенсії робітників і службовців.

Зародження страхування в Україні припадає на 90-ті роки ХІХ століття, коли в південному регіоні у 1899 році почало діяти Одеське товариство взаємного страхування фабрикантів та ремісників від нещасних випадків з їх робітниками і службовцями. З 1933 року соціальне страхування почало перетворюватись у соціальне забезпечення, що було притаманне країні з державною формою власності.

Метою реформи соціального забезпечення населення України є:

1. Створення стійкої фінансової системи для економічного захисту людини у разі настання безробіття, тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів, народження дитини, догляду за нею, нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, старості та інших випадках, передбачених законодавством, за рахунок страхових внесків роботодавців та застрахованих осіб.

2. Створення ефективної системи управління соціальним страхуванням за участю представників трьох сторін соціального партнерства.

3. Удосконалення системи виплат.

4. Встановлення дієвого контролю за цільовим використанням коштів цільових страхових фондів.

2. Напрями і завдання пенсійної реформи на сучасному етапі

Пенсійна реформа має здійснюватися на системних засадах, перевірених досвідом інших країн та адаптованих до українських умов, а саме: · соціальної справедливості, прийнятності, розуміння та підтримки реформи широкими верствами населення; · свободи вибору, підвищення зацікавленості і відповідальності громадян за свій добробут у старості; · економічної обґрунтованості та фінансової спроможності і стійкості пенсійної системи; сприяння зростанню національних заощаджень та економічному розвитку країни; захищеності від політичних ризиків.

Пенсійні системи удосконалюються практично в усьому світі, і в першу чергу в країнах з високорозвиненими суспільними відносинами. Це зумовлено тенденціями старіння населення. Тому, крім підвищення пенсійного віку, запроваджуються інші, побудовані на принципово нових засадах, системи пенсійного забезпечення, які розосереджують ризики і послаблюють їхній вплив Для цього у світовій практиці дедалі ширше застосовується багаторівнева система пенсійного забезпечення, яка має три складові - солідарну (перший рівень), обов'язкову накопичувальну (другий рівень) та додаткову або добровільну накопичувальну (третій рівень). Таке поєднання забезпечує соціальні гарантії та фінансову стабільність пенсійної системи. Адже солідарна і накопичувальна системи підвладні впливу різних ризиків: перша вразлива щодо демографічних ризиків і досить стійка до інфляційних, а друга - навпаки. Реформована солідарна складова враховуватиме інтереси малозабезпечених верств населення, а накопичувальна - стимулюватиме до пенсійних заощаджень усіх громадян, особливо з більш високими доходами.

Для України найбільш прийнятною є багаторівнева пенсійна система. З урахуванням цього пенсійну реформу слід проводити за трьома напрямами: реформування солідарної системи, створення обов'язкової накопичувальної системи і розвиток добровільної накопичувальної системи. Солідарна система має запобігати бідності серед осіб похилого віку через перерозподіл частини коштів Пенсійного фонду в інтересах громадян, які одержували низькі доходи [9].

Основною метою запровадження накопичувальної пенсійної системи є підвищення розміру пенсій за рахунок доходу, отриманого від інвестування частини пенсійних внесків громадян. При цьому пенсійні кошти мають накопичуватись як шляхом обов'язкового пенсійного страхування, так і створенням додаткових (добровільних) пенсійних заощаджень.

На початкових етапах реформи пенсійне забезпечення осіб, які не братимуть участі в обов'язковій накопичувальній системі, здійснюватиметься за рахунок коштів солідарної системи.

Потреба у додаткових коштах для виконання подвійних зобов'язань буде максимальною на перших порах реформування пенсійної системи і надалі поступово зменшуватиметься за рахунок скорочення чисельності осіб, які отримують пенсію виключно з солідарної системи. За прогнозами, у 2002 - 2006 роках в Україні складеться найбільш сприятлива демографічна ситуація для запровадження обов'язкової накопичувальної системи з найменшими фінансовими витратами. Нею треба оптимально скористатися, оскільки після зазначеного періоду утримання однорівневої солідарної системи і запровадження накопичувальної буде обходитися значно дорожче. Важливою і необхідною умовою запровадження багаторівневої системи є перехід на паритетну систему сплати пенсійних внесків - порівну роботодавцями та найманими працівниками.

3. Процес впровадження пенсійної реформи у 2001-2009 роках та її наслідки

? обчислення пенсій лише із заробітку, з якого були сплачені страхові внески до Пенсійного фонду;

? передачі з 1 січня 2002 року органам Пенсійного фонду в усіх регіонах функцій з призначення та виплати пенсій з урахуванням результатів проведеного експерименту;

? заборони списання заборгованості з обов'язкових платежів до Пенсійного фонду;

? звільнення з 2003 року від оподаткування частини доходів фізичних та юридичних осіб, що спрямовується до пенсійних фондів, та оподаткування інвестиційних доходів, одержаних від вкладення пенсійних коштів, і введення у систему оподаткування податку з пенсійних виплат з урахуванням відповідних змін у Податковому кодексі;

? скасування пільг у сплаті обов'язкових платежів із соціального страхування та створення рівних умов їх справляння незалежно від способів оподаткування;

? виведення з 1 липня 2002 року загальнообов'язкового державного пенсійного страхування з системи оподаткування та відновлення прав Пенсійного фонду як органу справляння зазначених платежів з урахуванням цих пропозицій при прийнятті Податкового кодексу;

? економічного стимулювання більш пізнього виходу людей на пенсію;

? створення та функціонування системи добровільного пенсійного забезпечення;

? переходу з 1 липня 2002 року до обчислення розмірів трудових пенсій на підставі персоніфікованого обліку пенсійного страхування;

? виділення з 1 січня 2002 року з Державного і місцевих бюджетів коштів на інформаційно-організаційне забезпечення пенсійної реформи;

? залучення з 1 січня 2003 року додаткових джерел фінансування для поетапного відшкодування витрат Пенсійного фонду на виплату пенсій сільським пенсіонерам; * збільшення надходжень до Пенсійного фонду для компенсування його втрат у зв'язку із запровадженням обов'язкової накопичувальної системи;

? запровадження у 2003 році сплати єдиного страхового внеску

Протягом цього періоду Уряд має забезпечити [11]:

? погашення заборгованості з виплати заробітної плати та надходження адекватних сум пенсійних внесків;

? істотне скорочення виплати заробітної плати у натуральній формі;

? реформування діючої солідарної системи, забезпечення її збалансованості та фінансової стабільності;

? створення системи державного регулювання і контролю у сфері добровільного пенсійного страхування, а також спеціального державного регулятивного органу;

? підготовку до впровадження накопичувальної системи;

? підвищення дисципліни сплати пенсійних внесків;

? завершення розмежування джерел фінансування пенсійного забезпечення;

? переведення соціальних пенсій у систему соціальної допомоги на основі Закону “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям”;

? збільшення не менш як на 12% пенсій та відновлення соціальної справедливості шляхом поступового зняття обмеження максимального розміру пенсій з солідарної системи;

? підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців для багаторівневої системи пенсійного забезпечення та визначення джерел її фінансування;

Кабінету Міністрів разом з Національним банком і Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку:

? розробити програму розвитку ринку середньо- і довгострокових державних боргових зобов'язань;

? опрацювати механізми виконання державою своїх боргових зобов'язань та відновлення довіри інвесторів до державних боргових цінних паперів;

? визначити принципи та нормативи відбору і використання фінансових інструментів інвестування пенсійних коштів;

? сформувати та регламентувати пакет фінансових засобів захисту пенсійних коштів від ризиків втрати і знецінення.

ІІ етап - 2003 - 2004 роки: запровадження добровільної системи пенсійного забезпечення. З цією метою Кабінету Міністрів необхідно [10]:

? створити економічні передумови та інформаційно-технічну базу запровадження обов'язкової накопичувальної системи;

? запровадити систему державного регулювання та контролю у сфері пенсійного забезпечення;

? сформувати нормативно-правову базу для банківського сектору, фондового та страхового ринків з обігу пенсійних коштів;

? запровадити обов'язковість державного пенсійного страхування для всіх без винятку громадян;

? запровадити обов'язкове нарахування додаткових пенсійних внесків за рахунок коштів роботодавців на підприємствах з шкідливими умовами праці;

? завершити реформування системи оплати праці і забезпечити паритетність участі працівників та роботодавців у сплаті пенсійних внесків;

? забезпечити функціонування єдиної централізованої бази даних про застрахованих осіб та видачу їм посвідчень загальнообов'язкового державного соціального страхування.

ІІІ етап - 2005 - 2009 роки: запровадження обов'язкової накопичувальної системи

За цей період Кабінет Міністрів повинен забезпечити:

? запровадження системи державних мінімальних соціальних стандартів та підвищення мінімальних розмірів заробітної плати і пенсій до рівня мінімальних державних гарантій прожиткового мінімуму відповідних груп населення;

? відрахування внесків до обов'язкової накопичувальної системи та повноцінне її функціонування;

? розмежування джерел фінансування пенсійного забезпечення з виключенням можливості фінансування будь-яких пенсійних пільг або привілейованих видів пенсій за рахунок загальних пенсійних внесків;

? уніфікацію та кодифікацію законодавства з питань пенсійного забезпечення та гармонізацію його з законодавством Європейського Союзу.

Цей пакет заходів є основним, але не вичерпним. У процесі його реалізації треба постійно аналізувати досягнуті результати і вносити необхідні корективи.

У 2008 році державні пенсійні виплати становили 38,7 млрд. грн., або 11,2% ВВП (у 2007-му -- відповідно 24,5 млрд. грн. і 9,3% ВВП). За майже незмінної кількості пенсіонерів лише за 2008 рік пенсійні видатки зросли на 14,2 млрд. грн., або на 58%, тоді як номінальний ВВП збільшився лише на 25%, а реальний -- на 12%. Середня номінальна пенсія за минулий рік зросла з 182,24 до 316,23 грн., або на 74%(!), а реальна -- на 55%. За цей же час номінальна зарплата зросла лише на 28, а реальна -- на 14% [11].

Нова пенсійна система не стала справедливішою, оскільки зберігає нерівність прав громадян за професійною ознакою. Державні службовці, народні депутати, науковці, прокурори, судді, журналісти та деякі інші «рівніші» спецкатегорії продовжують одержувати значно більші пенсії за іншими правилами (законами), хоча сплачували, пропорційно заробіткам, майже такі самі страхові внески, що й інші громадяни. І хоч би які аргументи висували на захист цієї несправедливості, таке нехтування статті 24 Конституції України, яка гарантує рівність прав громадян, руйнує суспільну мораль.

Висновки

У 1991 році Україна стала незалежною державою. У 1993 році була розроблена і прийнята Концепція соціального забезпечення України, яка передбачала реформування соціального захисту працюючого населення, зокрема запровадження соціального страхування.

8 квітня 1996 року, згідно з постановою Президії Верховної Ради України від 18 березня 1996 року, були проведені парламентські слухання щодо законопроекту "Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування". З урахуванням положень Конституції «Основи законодавства України про соціальне страхування» були доопрацьовані і подані до Верховної Ради. Парламент розглядав їх тричі у першому читанні, двічі в другому і 14 січня 1998 року прийняв.

Верховною Радою України були прийняті Закони України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (23 вересня 1999 року № 1105-XIV), "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (2 березня 2000 року № 1533-III), "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" (від 18 січня 2001 року № 2240-III).

Таким чином, в Україні було створено законодавчі умови для становлення системи загальнообов'язкового державного соціального страхування, яка базується на вимогах Європейського кодексу соціального забезпечення (1964 року) та рекомендаціях Міжнародної Організації Праці № 67 (1944 рік).

В липні 2003 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та Закон України "Про недержавне пенсійне забезпечення", які вступили в дію з 1 січня 2004 року.

В Україні створена трирівнева система пенсійного забезпечення:

Перший рівень - солідарна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, що базується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг;

Другий рівень - накопичувальна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування (накопичувальна система пенсійного страхування), що базується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді та здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування довірчих пенсій і одноразових виплат громадянам;

Третій рівень - система недержавного пенсійного забезпечення, що базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об'єднань у формуванні пенсійних накопичень із метою отримання громадянами пенсійних виплат.

Список використаної літератури