Правовий статус об'єктів підприємницької діяльності

Зміст

1. Одноосібне володіння та товариство

2. Корпоративні організації та їх структура

2.1 Класична корпорація і межі її розвитку

2.2 Етатістські корпорації і їх обмеженість

3. Складні бізнесові структури (концерни, консорціуми, холдінги, картелі)

3.1 Концерн

3.2 Консорціум

3.3 Картель

4. Спільні підприємства та інши форми міжнародного бізнесу

Список літератури

1. Одноосібне володіння та товариство

Індивідуальне (одноосібне підприємство - це підприємство, яке є власністю однієї людини, яка несе повну відповідальність як за ведення бізнесу, так і за наслідки, пов'язані з цією діяльністю. Підприємництво в цій формі може здійснюватись як на основі підприємства, яке має статус юридичної особи так і на базі підприємства, яке не є юридичною особою.

Справа в тому, що в цілому ряді країн для внесення підприємства в торговий реєстр (реєстрація підприємства), тобто для процедури, пов'язаної з одержанням статусу юридичної особи, необхідно дотримуватись вимоги закону. В основному це відноситься до мінімально допустимого розміру підприємства (частіше всього статутного капіталу) і зайняття діяльністю, не забороненою законом.

Юридичною особою є ділове підприємство, яке має власний статут, рахунок в банку і занесення в торговий (державний) реєстр, т.е. які пройшли процедуру офіційного затвердження. Якщо займаються підприємницькою діяльністю на основі підприємства без статусу юридичної особи, необхідно мати дозвіл займатись яким-небудь промислом. В нашій країні підприємницька діяльність без реєстрації заборонена.

Підприємництво, яке ведеться без наймання робочої сили, реєструється як індивідуальна трудова діяльність. Світова практика говорить, що малий бізнес - є основа економіки, але по об'єму виробництва, чисельності зайнятих, в цілому - ведуче місце належить великим підприємствам. Між великими і малими підприємствами знаходиться велика кількість середніх підприємств.

Класифікація підприємств, в залежності від кількості зайнятих, в кожній країні ведеться по різному. В Росії і Україні таким критерієм вважається кількість зайнятих. До суб'єктів малого підприємства відносять таких індивідуальних підприємців, які ведуть свою діяльність без створення юридичної особи, а також організацій зі статусом юридичної особи з обмеженою кількістю працюючих (сюди входять і працюючі на основі договору підряду) до 15 чоловік незалежно від профілю їх діяльності.

При розгляді проблеми організаційно-правової форми підприємства (особливо при його створенні) потрібно мати на увазі, що приватне підприємство може вестись на індивідуальній і правовій основі. Індивідуальне підприємство передбачає здійснення певної форми економічної активності від свого імені і під свою відповідальність, яка в цьому випадку трактується як повна і необмежена (відповідає не тільки майном підприємства, а й власним). Що примушує ділових людей займатись індивідуальним підприємством? Психологічне відчуття повної свободи дій і прийняття рішень на свій розсуд, намагання виглядати зі сторони значною особою.

Колективною називають таку форму підприємницької діяльності, яка ведеться через об'єднання осіб або капіталів і ведеться від імені підприємства (юридичної особи, а не окремих фізичних осіб), які несуть колективну відповідальність і мають колективний прибуток, розділений між його учасниками. Колективне підприємництво передбачає певну форму кооперації (об'єднання осіб або капіталів). Такою формою є товариство,

Колективне підприємництво може здійснюватись на статутній або договірній основі. Статутна форма передбачає обмеження відповідальності положеннями, вказаними в статутні підприємства. Об'єднання капіталів на статутній основі зв'язано з об'єднанням коштів, під якими ми розуміємо грошову і майнову форми. Така форма не передбачає об'єднання діяльності самих осіб, які прийняли рішення про об'єднання коштів (товариство з обмеженою відповідальністю).

Договірна форма звичайно пов'язується з необмеженою відповідальністю і не передбачає, як правило, державної реєстрації (надання підприємству статусу юридичної особи). Об'єднання капіталів на договірній основі виникає при заснуванні повного товариства (його учасники несуть необмежену солідарну відповідальність по зобов'язаннях товариства всім своїм майном). З точки зору правових наслідків повне товариство відноситься до небажаних форм об'єднання, так як не передбачає обмеження відповідальності.

Види господарських товариств: акціонерні, ТзОВ, тов-ва з додатковою відповідальністю, повні, командитні.

Акціонерне товариство, ТзОВ і тов-во з додатковою відповідальністю створюється і діє на підставі установчого договору і статуту, повне і командитне товариство - на підставі установчого договору. Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і мету його діяльності, склад засновників і учасників, найменування і місце знаходження, розмір і порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків і збитків, склад і компенсацію органів товариства і порядок винесення ними рішень.

ТзОВ признається товариство, яке має статутний фонд, розділений на долі, розмір яких визначається установчими документами.

Установчі документи ТзОВ повинні містити дані про розмір долі кожного з учасників, розміру, складу, порядку внесення ними вкладів.

Зміна вартості майна, внесеного в якості вкладу, а також додаткові вноси учасників не впливають на розмір їх долі в статуному фонді, вказаний в установчих документах товариства, якщо інакше не передбаченими установчими документами. В ТзОВ створюється статутний фонд, розмір якого повинен складати не ‹ суми, еквівалентної 625 мін.зар.платам, виходячи з ставки заробітної плати на момент створення ТзОВ.

До моменту реєстрації товариства кожен з учасників повинен внести не ‹ 30% вказаного в заповницьких документах вкладу, що підтверджується документами, виданими банківською установою. Учасник повинен повністю внести свій вклад не пізніше року після реєстрації товариства. Учаснику, який вніс свій вклад, видається свідоцтво товариства.

Учасник ТзОВ може зі згоди останніх учасників передати свою долю одному або декільком учасникам цього ж товариства, (якщо передбачено документами - то і третім особам). Учасники товариства користуються першочерговим правом покупки доля учасника, пропорційно їх долям в статутному фонді, або в іншому розмірі (в залежності від їх домовленості).

При виході учасника з товариства йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційно його долі в статуному фонді. Виплата проводиться терміном до 1 року. Майно, яке було передане учасником товариства, повертається йому без винагороди. При реорганізації юридичної особи, учасника товариства, або в зв'язку зі смертю учасника товариства його наслідники мають першочергове право вступу в товариство, якщо не хочуть - їм виплачується доля, а статутний фонд зменшується на цю суму.

2. Корпоративні організації та їх структура

Поняття “корпорація” зазвичай позначає оптимальну форму організації великомасштабного виробництва промислової продукції і послуг. Багато дослідників, в їх числі і такі авторитетні, як Дж.К.Гелбрейт, визначали саму індустріальну систему як частину економіки, яка характеризується діяльністю великих корпоративних структур. Насправді становлення і розвиток індустріального сектора історично було і залишається нерозривно пов'язаним з їх функціонуванням.

Тим часом необхідно мати на увазі, що корпорація спочатку (вона виникла в пізнє середньовіччя) була об'єднанням вільних господарських суб'єктів для досягнення економічних цілей. З часом склалися якісно відмінні один від одного її типи. Ця відмінність стає особливо виразною, якщо розгляд вести від цілей: чи задаються вони власне корпоративною логікою боротьби за ринки; обумовлюються зовнішніми обставинами; визначаються творцями і власниками корпорації.

2.1 Класична корпорація і межі її розвитку

Найважливіший принцип, що лежав в основі індустріальної корпорації з самого її виникнення, - максимальна ефективність виробництва (зниження витрат, підвищення обсягів випуску продукції і максимізація прибутку). Як наслідок, одним з визначальних показників її успіху є прагнення до лідерства в якій-небудь сфері. Класична корпоративна структура передбачає чітке розмежування власності і управління, протиставляючи найнятих робітників власникам компанії. Її єство сповна адекватно відображає поняття “фордизм”, що сформувалося в середині ХХ ст в социологии.

Фундаментальні риси господарських об'єктів цього типа і логіка їх розвитку вдало описані в двох що стала настольною для цілих поколінь менеджерів книгах. Перша робота написана юристом Адольфом Берле і економістом Гардінером Мінзом, друга - президентом концерну “Дженерал Моторс” Альфредом Слоуном.

Проте не слід вважати, що класична індустріальна корпорація протягом багатьох десятиліть була чимось застиглим. Навпаки, у міру розвитку суспільного виробництва, підвищення рівня життя, формування всіляких потреб і переходу працівників до інших внутрішніх ціннісних установок вона міняла звичні форми і удосконалювала свою внутрішню структуру. Лише у другій половині XX ст на цій дорозі можна виділити три добре помітних періоду.

Перший з них західними дослідниками зазвичай характеризується термінами “фордизм” поста або “етап гнучкої спеціалізації”, відходом від установки на масове виробництво. Найважливішою передумовою для таких зрушень став науково-технічний прогрес 50 - 60-х років, що вилився в поширення нових технологій, які сприяли децентралізації, демассифікації і фрагментації виробництва і вимагали підвищення кваліфікації працівників, зростання їх самостійності.

Другий етап припав на 70-х і початок 80-х років і ознаменувався, перш за все, формуванням децентрализованных і деиерархизированных систем управління, що готували передачу права на ухвалення рішень на максимально низький рівень, що відповідало збільшеному творчому потенціалу працівників. Відзначу, що ця трансформація (як і попередня) ще не зачіпала глибинних, сутнісних форм корпоративної організації.

Третій етап (80-і - перша половина 90-х років) фактично завершує історію класичної індустріальної корпорації. На даній стадії вона перетворюється на специфічну соціальну спільність, що різко міняє її внутрішню структуру.

У цьому плані важливі наступні моменти:

провідну роль в такій освіті грають так звані працівники інтелектуальної сфери. От них не в меншій мірі, чим від власників, залежить її успіх, вони володіють набагато більшою свободою, чим традиційний найманий персонал, і, як наслідок, вважають за краще працювати не на фірму, а разом з нею, працювати як колеги, а не як подчинені;

виробнича діяльність компанії перестає бути сукупністю окремих операцій, повною мірою перетворюючись на процес. В результаті вирішальні позиції починають займати фахівці, що володіють якнайповнішою і адекватнішою інформацією про нього (інколи їх називають “власниками процесу”);

найважливішим елементом, що цементує єдність корпорації, стає вже не проста матеріальна залежність співробітників від господарів, а специфічна культурна спільність персоналу, в рамках якої “моральна єдність забезпечує основу для взаємного доверія”.

Отже, століття, що останніми роками завершилося, класична корпорація пройшла через сутнісну трансформацію, обумовлену різким зростанням ролі працівників інтелектуальної сфери в забезпеченні ефективності її діяльності, унаслідок чого традиційний чинник власності на засоби виробництва втратив своє засадниче значення. Вона у все більшій мірі стає антиієрархічною структурою. Це заставляє серйозно задуматися про те, чи можна називати що приходять їй на зміну освіти корпораціями.

Відзначу, що еволюція індустріальної корпорації як приватній комерційній організації дозволяла нею впродовж багатьох десятиліть підтримувати свою конкурентоспроможність і бути рушієм провідних західних економік. Так, експансія сучасніших її форм забезпечувала зміну структури суспільного виробництва. Якщо в 1955 р. в оброблювальній промисловості і будівництві США було зайнято до 34,7% сукупної робочої сили і вироблялося близько 34,5% ВНП, то до 1970 р. дані показники знизилися відповідно до 25 і 27,3%. У аграрному секторі до цього часу було зайнято близько 4% працездатного населення, тоді як в 1945 р. - 20%.

Корпорації розвинених західних країн виявилися украй сприйнятливі до научно-технічним досягненням: так, за 1945 - 1965 рр. витрати американських фірм в області НІОКР виросли в 15 разів (а ВНП США лише потроївся). Нові вимоги до персоналу забезпечували зростаюче прагнення громадян даних країн до здобування освіти, зокрема число американців, що вступають до вузів, виросло з початку 30-х до середини 60-х років більш ніж в три рази. Самі корпорації при цьому ставали демократичнішими: у 1900 р. в США більше половини їх керівників була вихідцями з вищих шарів суспільства, а до 1976 р. - лише 5,5%. Усе більш високу оцінку отримував інтелектуальний потенціал працівників. Так, в 1998 р. більше 60% вищих менеджерів 500 найбільших американських компаній мали докторську міру (половина з них - в економічних або юридичних науках).

Таким чином, поширена на Заході корпоративна модель продемонструвала високу ефективність і поступово поступається місцем нової моделі, яку розглянемо декілька нижче. Перед цим проаналізуємо структури, що протистояли їй в конкурентній боротьбі і що виявилися менш ефективними.

2.2 Етатістські корпорації і їх обмеженість

Велику частину ХХ ст західний світ з його саморегульованою ринковою економікою провів в умовах жорсткого протистояння різним етатістскім режимам (Німеччина 30 - 40-х років і подібні держави, СРСР і останні представники соцтабору, деякі інші країни), що деколи досягали серйозних економічних успіхів. Там сформувався інший тип корпоративних структур. Хоча зовні вони значно відрізнялися один від одного, але при цьому мали одну сутнісну спільність - їх конфігурація кінець кінцем обумовлювалася тим, що найбільшою корпорацією була само держава. Як наслідок, такі утворення не могли, по-перше, не бути строго іерархічнимі, по-друге, адекватно оцінювати свої конкурентні переваги і недоліки, бо були в тій чи іншій мірі вимкнені з конкурентного середовища.

На відміну від класичних індустріальних корпорацій етатистські фактично не здібні до природного розвитку, і тому безглуздо виділяти етапи їх еволюції. Ось характерні їх риси:

головна цель- не досягнення максимальної ефективності виробництва, а реалізація завдань, поставлених державою. У цьому плані, на мій погляд, заводи Німеччини тієї пори, що збільшували обсяги виробництва озброєнь аж до липня 1944 р., авіакосмічний комплекс Радянського Союзу в 60-і - 70-і роки або конгломерат підтримуваних державою компаній, що заклав на початку 60-х років основи японської комп'ютерної індустрії, - явища одного порядку. Уряди надавали їм унікальні умови - від постачання дешевої робочої сили з концтаборів до необмеженого фінансування закритих міст або пільгового безлимитного кредитування - ради забезпечення власних інтересів (продовження війни, підтримка паритету у сфері озброєнь або завоювання світового ринку електротехнічних товарів). У всіх випадках цілі досягалися незважаючи на масштаб зусиль і ефективність виробництва;

здатність добиватися успіхів лише відносно вузьких напрямах. У радянській економіці це виразилося у високій мірі монополізації: до кінця 80-х років близько 80% найменувань продукції вироблялися на одному-двох підприємствах, доля заводів і фабрик з чисельністю зайнятих, що перевищує 1 тис. чоловік, складала 73,3% (проти 26 - в США). Ще одним проявом була украй відстала структура експорту, в якому питома вага палива і електроенергії перевищувала 52%. У азіатських країнах названа тенденція втілилася в швидкому розвитку машинобудування і електроніки, орієнтованих на експорт. Так, вклад електронної промисловості у ВНП в кінці 80-х років в Південній Кореї досягав 17,8%, Малайзії - 21, Сінгапурі - 34%; даний сектор забезпечував від 31 до 44% загального об'єму експорту цих держав;

успіхи досягалися, як правило, в кількісному, а не в якісному відношенні, а головним інструментом їх конкурентоспроможності ставали штучно занижені витрати. У СРСР вони забезпечувалися державними дотаціями і украй низькою оплатою праці в умовах неконвертованості рубля, країнах ЮВА - украй дешевою робочою силою (навіть у Південній Кореї на початку 90-х рр. середня заробітна плата в промисловості складала 15% японського і 11% американського рівнів), Японії - протекціоністською митною політикою (в середньому рівень цін в країні був вищий американського на початку 90-х рр. більш ніж в 2,5 разу) і штучно дешевими фінансовими ресурсами (у 70 - 80-і роки Банк Японії більшості компаній, що діяли на пріоритетних для держави напрямах, надавав кредити в середньому в 2 рази дешевші, ніж можна було залучити на ринку);

потреба в гігантських інвестиціях для свого розвитку і нездатність забезпечити високу ефективність виробництва. Наприклад, в Японії 86% цін в сільському господарстві регулюється державою, 3/4 доходи фермерів складають державні субсидії, а продуктивність в аграрному секторі не перевищує 30% американською. На Тайвані на початку 90-х років норма накопичення складала 24%, Гонконзі - 30, Малайзії, Таїланді і Південній Кореї -35, Індонезії - 37, Сінгапурі - 47, Китаї - 50% ВНП, тоді як в розвинених ринкових економіках не перевищувала 17 - 21%. При цьому в азіатських країнах в 70 - 80-і роки доля активного населення, зайнята в промисловості, виросла з 17-27 до 40-51%, а середня тривалість робочого часу досягла 2,5 тис. ч в рік, тоді як в більшості європейських держав вона законодавчо обмежена 1,5 тис. ч. У 60-80-і роки на Тайвані за рахунок підвищення продуктивності забезпечувалося лише 2,6% з 9,4% середнього щорічного приросту ВНП, в Південній Кореї - 1,2 з 10,3, Сінгапурі - 0,2 з 8,7, тоді як у Франції - 3 з 5%;

несприйнятність до технологічного прогресу. Етатістськие корпорації не стають джерелами інновацій і не оцінюють належним чином інтелектуальний потенціал своїх працівників. Як у державних і військових структурах, так і в подібних компаніях найвище цінується лояльність персоналу. Тут найбільш показовий досвід Японії, де вже в 80-і роки близько 43% працівників було зайнято в одній і тій же фірмі більше 10 років підряд. Відзначу, що чинник підвищення кваліфікації співробітників залишається там останнім серед 10 найбільш важливих складових економічного зростання. Якщо в США за 1973 - 1987 рр. середні доходи працівника, що не здобув вищої освіти, знизилися на 12%, то в Японії виросли на 13%. У США, як наголошувалося вище, 60% керівників найбільших корпорацій мають докторську міру, а в Японії 30% таких навіть не вчилися в коледжі. Як наслідок, в кінці 80-х років в Японії протягом п'яти років після закінчення школи поступало в коледжі 27% випускників, СРСР - 19, Малайзії - 12, тоді як в США - понад 63%.

Проте домінування в економіці корпорацій етатістського типа не означає, що вона постійно знаходиться в застої. Кожна із згаданих країн на певному етапі досягала значних господарських успіхів, а СРСР і Японія (в різний час) протягом тривалого періоду займали місце другої по масштабах економіки світу.

Але якими б вдалими не здавалися окремі періоди їх розвитку, етатістські структури могли успішно змагатися з класичними корпораціями лише до тих пір, поки конкуренція йшла у виробництві масових індустріальних благ і роль інтелектуального капіталу не стала такою, що визначає. Невипадково занепад таких систем (банкротство радянської моделі, десятирічна стагнація в Японії, азіатська криза) припав на період розквіту на західному світі високотехнологічного виробництва, заснованого не на вживанні праці для перетворення сировини в промислову продукцію, а на використанні інтелекту для перетворення інформації на знання. Саме цей процес вносить істотні корективи до оцінки перспектив розвитку класичної індустріальної корпорації.

3. Складні бізнесові структури(концерни, консорціуми, холдінги, картелі)

3.1 Концерн

Однією з найбільш поширених і розвинених організаційних форм інтеграції компаній є концерн. Концерн -- «це форма об'єднання (як правило, багатогалузевого) самостійних підприємств, зв'язаних за допомогою системи участі в капіталі, фінансових зв'язків, договорів про спільність інтересів, особистих уній, патентно-ліцензійних угод, тісної виробничої співпраці»

Для концерну характерні наступні особливості:

-досить жорстка форма інтеграції компаній (найжорсткіша за винятком тресту);

-концерн зазвичай є об'єднанням виробничого характеру;

-вхідні в концерн компанії номінально залишаються самостійними юридичними особами у формі акціонерних або інших господарських суспільств або товариств, а фактично підпорядковані єдиному господарському керівникові;

-в рамках концерну централізовано фінансово-економічне управління, проведення науково-технічної політики, ціноутворення, використання виробничих потужностей, кадрову політику;

-головна компанія концерну, як правило, організовується у вигляді холдингової компанії (переважно як змішаний холдинг) або на основі взаємодії переважаючого і залежних (асоційованих) суспільств;

-діяльність концерну орієнтована в основному на виробництво, тому як материнська (головний) виступає найчастіше виробнича компанія, яка є тримачем контрольних пакетів акцій дочірніх підприємств;

-в рамках даної форми повністю контролюється діяльність створюючих її компаній.

Залежно від характеру інтеграційних зв'язків між компаніями розрізняють вертикальний і горизонтальний концерн. Вертикальний концерн -- концерн, об'єднуючий компанії різних галузей, зв'язані послідовністю технологічного процесу виробництва готового продукту (наприклад, гірничодобувні, металургійні і машинобудівні). Горизонтальний концерн -- концерн, объединяюший компанії однієї галузі, що виробляють один і той же виріб або що здійснюють одні і ті ж стадії виробництва.

Діяльність концерну може поширюватися на одну підгалузь або галузь економіки. У нього можуть входити підприємства однієї або декількох галузей. Лише небагато найбільш крупних концернів охоплюють всю галузь (наприклад, в Германії концерн Siemens -- електротехнічну промисловість). Концерни діють в тих галузях економіки, де розвинене крупне і масове виробництво, застосовуються високі технології. Найчастіше це чорна і кольорова металургія і сталеливарна промисловість, машинобудування і автомобілебудування, хімічна і електротехнічна індустрія.

3.2 Консорціум

Консорціум -- тимчасовий союз господарський незалежних фірм, метою якого можуть бути різні види їх скоординованої підприємницької діяльності, частіше для спільної боротьби за здобуття замовлень і їх спільного виконання. Компанії, що входять в консорціум, повністю зберігають свою економічну і юридичну самостійність, за винятком тієї частини діяльності, яка пов'язана з досягненням цілей консорціуму.

Організація консорціуму оформляється угодою. Консорціум може створюватися з освітою і без утворення юридичної особи. Організаційно-правовою формою консорціуму у вигляді юридичної особи може бути АТ або інші господарські суспільства. Зазвичай в рамках консорціуму учасниками не формуються жодні організаційні структури, за винятком невеликого апарату (наприклад, поради директорів консорціуму).

Частенько консорціуми є неприбутковими організаціями. Метою створення консорціумів є об'єднання зусиль для реалізації конкретного проекту, зазвичай у сфері своєї основної діяльності, здійснення науко- і капіталомістких проектів, у тому числі міжнародних, або спільне проведення крупних фінансових операцій по розміщенню позик, акцій. Компанії можуть одночасно входити до складу декількох консорціумів, оскільки можуть брати участь в здійсненні декількох проектів.

Не дивлячись на те, що учасники консорціуму не втрачають своєї юридичної і господарської самостійності, ця форма інтеграції компаній володіє практично всіма перевагами компанії з юридичною відповідальністю. Вона здатна ефективно працювати в ринковому середовищі і залучати значні об'єми інвестицій для реалізації капіталомістких проектів.

Як правило, консорціум створюється для високоякісного виконання термінових і дорогих замовлень і проектів, що вимагають консолідації зусиль і засобів науково-технічних, виробничих, обслуговуючих і фінансових компаній, здатних спільно вирішити поставлене завдання. Частенько консорціуми створюються для спільної розробки родовищ. Прикладом може служити консорціум нафтовидобувних компаній: Брітіш Петролеум, Шелл, Амко, Шеврон, Туркиш Петролеум, що здійснювали спільно з Державною нафтовою компанією Азербайджану і російським АТ “Лукойл” розробку нафтових родовищ Азері і Чираг на шельфі Каспійського моря.

Консорціуми можуть організовуватися декількома банками, виробничими компаніями, науковими центрами, державними структурами. Вони створюються для підвищення технічної і комерційної конкурентоспроможності його учасників.

Консорціуми можуть бути закритими і відкритими. У закритому консорціумі компанія-замовник укладає контракт з кожним учасником окремо. При утворенні відкритого консорціуму всі його учасники підкоряються в частині, що стосується цілей консорціуму, загальному лідерові і несуть солідарну відповідальність по зобов'язаннях консорціуму в межах своїх доль участі.

3.3 Картель

Картель -- це об'єднання, як правило, фірм однієї галузі, які вступають між собою в угоду, що стосується різних сторін комерційної діяльності компанії, -- угода про ціни, про ринки збуту, обсяги виробництва і збуту, асортимент, обміні патентами, умовах найму робочої сили і так далі В першу чергу регулюванню підлягає збут продукції.

Угода про освіту картеля не завжди буває оформлено договором письмово. Картельна угода часто існує негласно, у вигляді секретних статей, доповнюючих який-небудь офіційний текст, або в усній формі “джентльменських угод”. Фірми, вступаючі в картельну угоду, зберігають свою юридичну, фінансову, виробничу і комерційну самостійність. Картель, як правило, об'єднує ряд компаній однієї галузі.

Відповідно до антимонопольного законодавства в більшості країн картельні угоди заборонені, виключаючи окремі галузі (перш за все, сільське господарство), і встановлений дозвільний порядок їх діяльності за наявності особливих умов. Як правило, законодавчо забороняються картелі, пов'язані з фіксацією цін, діленням ринку і обмеженням випуску продукції і виробничих потужностей, тобто ті погоджені заходи, які направлені на спотворення або обмеження конкуренції.

Заборона може бути знята для наступних видів картелів:

-картелів, на які доводиться невелика частка ринку (наприклад, в рамках Європейського Союзу: якщо частка ринку, охопленого угодою, не перевищує 5% виробництв певного продукту;

-картелів, діяльність яких базується на освоєнні нового ринку;

-картелів, які приносять користь економіці всієї країни, наприклад, сприяють технічному прогресу;

-“кризисних” картелів, тобто картелів, що зменшують, наприклад, зайві виробничі потужності.

У країнах Західної Європи, де діє спеціальне законодавство, що ділить картелі на “бажаних” і “шкідливих”, налічуються сотні офіційно зареєстрованих картельних угод, не рахуючи тих, які існують без реєстрації. У США картелі заборонені законом. Їх функції виконують торговельно-промислові асоціації (союзи підприємців), що здійснюють міжфірмове регулювання ринку в масштабах галузі.

У світовій практиці виділяються наступні види картелів:

1. Грошовий картель -- картель, що затверджує уніфіковані ціни разом з рівними умовами постачань і платежів (горизонтальні зв'язки цін).

2. Закупівельний картель -- монопольна угода декількох підприємств, фірм, корпорацій про закупівлю сировини і товарів певного вигляду, сорти і так далі на користь всіх учасників картеля з метою збити закупівельні ціни.

3. Калькуляційний картель -- картель, учасники якого домовляються про однакову структуру і вміст розрахунків.

4. Кондиційний картель -- картель, що визначає умови реалізації товару.

5. Картель, що контингентується, -- картель зі встановленням для його учасників відповідних квот (контингентів).

6. Кризисний картель -- картель, який створюється при стійкому спаді попиту (кризисний картель структури) або тимчасовому скороченні збуту (кризисний картель кон'юнктури) для обмеження конкуренції. В умовах спаду виробництва картелі цього вигляду здатні планувати власні дії.

7. Патентний картель -- картель, що визначає напрями спільного використання (або невикористання) якого-небудь технічного винаходу.

8. Виробничий картель -- картель, що встановлює обсяг (квоти) виробництва для кожного учасника.

9. Регіональний картель -- картель, що визначає області збуту.

10. Ціновий картель -- картель, що встановлює для учасників підкупні ціни товару.

4. Спільні підприємства та інши форми міжнародного бізнесу

Міжнародний бізнес здійснюється в певних формах. Серед них назвемо такі: експорт-імпорт товарів і послуг; кооперація в галузі науково-технічної, виробничої, збутової і сервісної діяльності; інвестиційна діяльність; спільне підприємництво; транснаціональні корпорації.

Найбільш поширеною формою міжнародного бізнесу є здійснення експортно-імпортних операцій, лізингу, різних посередницьких, консультаційних та маркетингових послуг.

Поширенню цієї форми міжнародного бізнесу сприяє і та обставина, що вона може здійснюватися навіть при обмеженості конвертації національних валют у валюти інших країн і недостатній кількості валютних ресурсів на імпорт зарубіжних товарів. За таких умов певного розвитку набуває так звана зустрічна торгівля, яка проявляється як обмін товарів у натуральній формі без грошей (бартерний обмін).

Кооперація в галузі науково-технічної, виробничої, збутової і сервісної діяльності передбачає передусім діяльність в галузі науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, виробництва і збуту продукції та післяпродажного технічного обслуговування її, а також ремонту.

Названі вище форми міжнародного бізнесу характеризуються порівняно невисоким рівнем інтернаціоналізації підприємств і організацій. При цьому слід мати на увазі, що експортно-імпортні операції, збутова і сервісна діяльність нерідко можуть носити нерегулярний характер. Скажімо, фірма може експортувати надлишки своїх товарів чи окремі товари, виготовлені на замовлення.

В сучасних умовах помітно зросла роль міжнародної інвестиційної діяльності як форми міжнародного бізнесу. Вона являє собою сукупність дій юридичних та фізичних осіб щодо реалізації інвестиційних проектів. Як свідчить досвід, підвищення інвестиційної активності має місце тоді, коли відбувається зниження рівня інфляції, стабілізується національна валюта, вдосконалюється система оподаткування, стабільними є законодавчо-нормативні акти, що регулюють інвестиційну діяльність. Активізація інвестиційної діяльності є свідченням розвитку підприємництва і позитивно впливає на зростання його соціально-економічної ролі в суспільстві.

Більш високим рівнем інтернаціоналізації характеризується така форма міжнародного бізнесу, як спільне підприємництво. Воно становить собою діяльність, що грунтується на співпраці юридичних та фізичних осіб різних країн, спільному розподілі прибутків та ризиків від її здійснення. Якщо діяльність не зв'язана з отриманням прибутку, то вона не може вважатися підприємницькою.

Основними видами міжнародного підприємництва є ліцензування, управління за контрактом, створення і функціонування спільних підприємств тощо. Ліцензування становить собою форму співробітництва, за якої суб'єктами міжнародних економічних відносин виступають власник певних прав (ліцензіар) та постійний чи тимчасовий користувач цим правом (ліцензіат). Ліцензіар укладає угоду з ліцензіатом, відповідно до якої він передає останньому право на використання патенту, товарного знака та інших новинок за певну плату. Така діяльність дає можливість ліцензіару швидше вийти на новий ринок, а ліцензіату - використати ліцензію в інтересах власного бізнесу.

Управління за контрактом становить собою форму співробітництва, при якій один підприємець передає управлінські послуги іншому, а той останній забезпечує інвестування. За своєю сутністю управління за контрактом є експортом управлінських послуг, а не капіталу.

Найбільш ефективним видом міжнародного підприємництва є створення та функціонування міжнародних спільних підприємств. Міжнародне спільне підприємство становить собою форму співробітництва партнерів різних країн стосовно інвестування, управління, виробництва продукції, реалізації товарів та послуг, розподілу прибутків та ризиків.

Діяльність міжнародних спільних підприємств приносить певну користь як безпосереднім партнерам, так, і їх країнам. Для країн базування головного підприємства, які беруть участь у створенні спільного підприємства шляхом застосування підприємницького капіталу за кордоном, а ними є головним чином промислово розвинуті країни, створення спільного підприємства, вигідне тим, що дає можливість вирішувати певні політичні, ресурсні, загальноекономічні питання.

Країни, на території яких базується спільне підприємство, мають можливість збільшувати свої матеріальні та фінансові ресурси, розвивати національну науково-дослідну базу, запозичувати передові технології та управлінський досвід, збільшувати експортні надходження у вигляді податків на прибутки спільних підприємств, підвищувати кваліфікацію працюючих.

Для безпосередніх партнерів створення спільних підприємств корисне тим, що дає можливість вирішувати виробничо-економічні та маркетингові проблеми і в кінцевому рахунку одержувати більш високі прибутки.

Міжнародні спільні підприємства класифікуються в залежності від форм організації і структури безпосередніх учасників, джерел та способів вкладання коштів у статутний фонд, виду діяльності. За формою організації розрізняють спільні підприємства, що створені на контрактних засадах, і підприємства, що створені на організаційно-правовій базі країни, що приймає. За структурою безпосередніх учасників розрізняють спільні підприємства, де засновниками стільки фізичні особи, тільки юридичні особи, фізичні та юридичні особи. За джерелами і способами вкладання коштів у статутний фонд спільні підприємства поділяються на такі:

ті, що засновані на рівних частках партнерів;

ті, в яких переважає частка іноземного партнера;

ті, в яких частка іноземного партнера менша;

ті, що створені за участю лише приватного капіталу;

ті, що створені за участю приватного і державного капіталу;

ті, що створені за участю національних і міжнародних організацій;

ті, що створені на власні кошти;

ті, що створені на позичені кошти.

За видом діяльності прийнято розрізняти спільні підприємства: інноваційні, виробничі, закупівельно-збутові, комплексні. Досить важливою формою міжнародного бізнесу є міжнародні корпорації. Міжнародна корпорація становить собою форму структурної організації великої корпорації, яка здійснює прямі інвестиції в різні країни світу. Міжнародні корпорації бувають двох видів: транснаціональні і багатонаціональні. Транснаціональна корпорація (ТНК) - це така, головна компанія якої належить капіталу однієї країни, а філіали розміщені в багатьох країнах світу. Багатонаціональна корпорація (БНК) - це така, головна компанія якої належить капіталу двох і більше країн, а філіали розміщені в багатьох країнах світу. Звичайно, поділ міжнародних корпорацій на транснаціональні і багатонаціональні в якійсь мірі умовний, оскільки головне не в тому, капіталу кількох країн належить головна компанія, а в тому, наскільки глобальною є її діяльність, інвестування та одержання прибутку. В цьому зв'язку слід мати на увазі, що під ТНК прийнято розуміти не будь-яку фірму, що має один-єдиний підрозділ за кордоном, а лише велику корпорацію, яка робить істотний вплив на міжнародний ринок товарів і факторів їх виробництва.

Діяльність ТНК характеризують таки риси:

створення системи міжнародного виробництва, розміщеного в

багатьох країнах світу, але контрольованого єдиним центром;

високий рівень внутрішньокорпораційної торгівлі між

дочірніми фірмами, розташованими в різних країнах;

відносна незалежність від країн базування і країн приймання

щодо вирішення господарських справ;

світова структура зайнятості і міждержавна мобільність

менеджерів;

єдина технологічна політика в рамках корпораційної структури. Діяльність ТНК нерідко суперечить як інтересам країн базування, так і приймаючих країн. У зв'язку з цим виникають певні суперечності між ТНК, з одного боку, й названими країнами - з іншого.

Суперечності між ТНК і країнами базування головної компанії виникають головним чином тому, що:

створюючи виробництво за кордоном, ТНК переносять туди частину робочих місць, які не можуть бути зайняті трудящими країни базування;

створюючи зарубіжні філіали, ТНК виводять з-під оподаткування частину прибутку, а отже, зменшують можливості поповнення бюджету і фінансування суспільно важливих програм в країні базування.

Звичайно, ці суперечності між ТНК і країною базування не набувають великої гостроти, оскільки використання національного капіталу за кордоном значно перекриває ті негативні ефекти, що виникають в результаті скорочення зайнятості або зменшення надходжень у формі податків.

Суперечності між ТНК і приймаючою країною виникають тому що, по-перше, приймаючі країни бояться політичного тиску з боку ТНК і проникнення в галузі, від яких залежить національна безпека. Щоб уникнути таких дій з боку ТНК, приймаючі країни у законодавчому порядку обмежують або навіть забороняють іноземні інвестиції в деякі сфери. По-друге, мають місце суперечності між ТНК і національними виробниками приймаючої країни, які виробляють аналогічні товари і неспроможні конкурувати з підприємствами ТНК.

Проте на практиці більшість приймаючих країн прагне заохотити ТНК шляхом надання податкових та інших пільг. До цього їх спонукає низький рівень заощаджень та невистачання власних інвестиційних ресурсів.

Враховуючи можливість виникнення суперечностей між ТНК, з одного боку й країнами базування та приймаючими країнами - з іншого, на засіданні комітету ООН по ТНК за участю Міжнародного валютного фонду і Світового банку були визначені найбільш загальні правила поведінки ТНК. Основна ідея цих правил зводиться до забезпечення максимальної свободи міжнародного руху капіталу і лібералізації національних ринків капіталу.

Список літератури

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. - Київ. “Преса України”. 1997.

2. Господарський кодекс України. - К.: Атіка, 2003. - 208 с.

3. Цивільний кодекс України від 14 лютого 2002 року.

4. Закон України “Про Антимонопольний комітет України“ від 26 листопада 1993 року //ВВР. - 1993. - №50. - Ст. 472.

5. Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” //ВВР. - 1992. - №27. - Ст. 382.

6. Закон України «Про власність» //ВВР. - 1991. - № 20. - С. 249.

7. Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. // ВВР. - 1991. - № 49 - Ст. 682.

8. Абрамов В. Підприємства, малий бізнес і ринкова конкуренція //Економіка України. - 2004. - №11.

9. Вінник О. Характерні риси господарських організацій // Предпринимательство, хозяйство и право. - 2004. - № 5. - С. 17.

10. Вінник О.М. Господарське право: Курс лекцій. - К.: Атіка, 2004. - 624 с.

11. Кашанина Т. В. Хозяйственные товарищества и общества: правовое регулирование внутрифирменной деятельности: Учебник для юридических вузов и факультетов. - М.: Инфра-М-Кодекс, 1995. - 334 с.

12. Круглова Н.Ю. Хозяйственное право. - М.: Русская деловая литература, 1998.

13. Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Господарське право: курс лекцій: Навч. посібник для юрид. факул. вузів. - К.: Вентурі, 1996.

14. Підопригора О. А. Цивільне право: Підручник для студ. юрид. вузів і фак.- Київ: Вентурі, 1997. - Ч. 1. - 544 с.

15. Пушкін А. Відносини підприємництва і правовий статус їх суб`єктів // Право України. - 2004. - № 5. - С. 48-54.