Джерела та суб’єкти міжнародного права

Джерела та суб'єкти міжнародного права

Джерела міжнародного права -- це зовнішня форма виразу норм та основних принципів міжнародного права.

Процес формування сучасної системи джерел міжнародного права засвідчує, що деякі з джерел міжнародного права свого часу відігравали суттєву роль у формуванні та розвитку міжнародного права, але згодом втратили своє значення та не є джерелами сучасного міжнародного права, як, наприклад, Вселенські збори. Інші -- виникли з самого початку та й зараз відіграють суттєву роль як джерела міжнародного права. Найяскравішим прикладом такого виду джерел є міжнародно-правовий звичай.

Аналіз теорії та практики міжнародного права надає можливість скласти перелік тих джерел, які застосовуються на сучасному етапі розвитку міжнародного права. Найбільш загальновизнаним є перелік джерел міжнародного права, який міститься у ст. 38 Міжнародного Суду ООН. Відповідно основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародний звичай. Також роль джерела визнається й за загальними принципами права, хоча практика доводить, що загальні принципи права надто рідко застосовуються, отже, можуть розглядатись лише як допоміжні джерела. Крім того, до допоміжних джерел належать рішення міжнародних організацій та судових установ, а також доктрина міжнародного права.

Одним з двох основних джерел міжнародного права є міжнародний договір. Одразу ж слід зауважити, що міжнародний договір є родовим поняттям та включає будь-який міжнародно-правовий акт -- конвенції, декларації, пакти, хартії, власне міжнародні договори, угоди, протоколи та всі інші найменування міжнародних документів. Міжнародний договір є добровільною угодою двох або більше суб'єктів міжнародного права щодо певних матеріальних або нематеріальних благ, які складають об'єкт міжнародного права; суб'єкти наділяються певними взаємними правами та обов'язками відповідно до такої угоди.

Слід зазначити, що міжнародний договір є настільки важливим джерелом, що в системі міжнародного права існує окрема галузь, яка має назву «право міжнародних договорів». Ця галузь регулює порядок укладання, дії, розірвання міжнародних договорів, його форми, а також всі інші питання, якимось чином пов'язані з міжнародними договорами. Право міжнародних договорів є кодифікованою галуззю та її найважливішим міжнародно-правовим актом є Віденська конвенція 1969 р. про право міжнародних договорів.

Зважаючи на те, що міжнародне право тривалий час залишалось правом війни, першими джерелами міжнародного права були двосторонні мирні договори. У пізніший період почали з'являтись договори про торгівлю та співробітництво. З подальшим розвитком відносин між країнами починається формування інституту консульських представників, що спричиняє укладання численних консульських угод. Згодом міжнародно-правові відносини з локальних, двосторонніх, переходять у регіональні, тобто набувають загальнішого значення та охоплюють уже кілька сусідніх країн одного регіону. Універсальні міжнародні договори з'являються вже у ХІХ ст. Сьогодні у світі налічується понад 500 тис. двосторонніх і багатосторонніх договорів, які регулюють практично всі сфери міжнародного життя.

Таке значення міжнародних договорів зумовлює вимоги, які висуваються щодо них. Так, міжнародний договір має бути об'єктивно правомірним, тобто укладеним відповідно до норм і принципів міжнародного права. Як уже зазначалось, договір, який суперечить імперативним нормам міжнародного права, є автоматично недійсним. Крім того, під час укладання міжнародного договору сторони мають додержуватись норм права міжнародних договорів. Повноваження сторін і процедура укладання міжнародних договорів мають відповідати вимогам норм внутрішнього законодавства стосовно держав і не виходити за межі статутів, якщо це стосується міжнародних організацій. Саме внутрішньодержавними нормами визначається, які особи мають право укладати міжнародні договори ex officio, тобто без спеціальних повноважень, за посадою. В Україні, як і в переважній більшості країн, такими особами є президент, прем'єр-міністр і міністр закордонних справ. Внутрішньодержавні норми визначають порядок надання спеціальних повноважень для укладання міжнародних договорів.

У міжнародному праві немає чіткої ієрархії міжнародних договорів. Але загальновизнано, що найавторитетнішим договором є Статут ООН. Зумовлено це тим, що саме в Статуті закріплено основні принципи міжнародного права. Відповідно в міжнародному праві визнається пріоритет договорів залежно від характеру норм, які містяться в такому договорі.

За дією у просторі, а також за кількістю сторін визнається пріоритет універсальних міжнародних договорів над регіональними, які, в свою чергу, мають перевагу над локальними, або партикулярними, міжнародними договорами.

Щодо форми міжнародних договорів, можна відзначити, що в міжнародному праві поряд з письмовою формою існує й усна форма міжнародних договорів. Усні договори зустрічаються надто рідко та мають назву «джентльменські угоди». Але у тому разі, коли одні й ті ж відносини регулюються і усними, і письмовими угодами одних і тих же суб'єктів, перевага надається міжнародним договорам, укладеним у письмовій формі.

Хоча міжнародний договір є універсальним засобом урегулювання міжнародних відносин та дозволяє оперативно реагувати на проблеми, що виникають у світі, виступає оптимальним джерелом з огляду на сучасний стан науки та техніки, інформаційний рівень забезпечення суспільства, існують також і певні недоліки міжнародних договорів. Насамперед слід зазначити, що чим більша кількість сторін у міжнародному договорі, тим менш чітке формулювання його норм. Пов'язане це із самою природою міжнародного договору, адже він є результатом узгодження воль суб'єктів міжнародного права. Незважаючи на загальнодемократичний характер норм міжнародного права, на практиці кожна держава намагається насамперед задовольнити власні національні інтереси. Отже, з метою досягнення своєрідного балансу між загальнолюдськими цінностями та інтересами кожного окремого суб'єкта під час укладання міжнародного договору держави змушені йти на поступки, що негативно впливає на чіткість формулювань. Крім того, як це не прикро, для того щоб універсальний міжнародний договір набув чинності, інколи потрібно більше десятиріччя (Конвенція ООН з морського права 1992 р.), а скільки вкрай необхідних міжнародно-правових документів так і не набрали необхідної кількості ратифікаційних грамот та не набули чинності!

І все ж таки, незважаючи на певні недоліки, міжнародний договір набуває дедалі більшої ваги в міжнародному праві. Тим більше, що останнім часом спостерігається тенденція кодифікації звичаєвих норм міжнародного права.

В Україні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Другим універсальним джерелом міжнародного права є міжнародний звичай. На відміну від внутрішньодержавного права, в міжнародному праві звичай має таке ж значення, як і міжнародний договір. Отже, міжнародний звичай -- це правило поведінки суб'єктів міжнародного права, яке встановлюється шляхом його тривалого та одноманітного застосування на міжнародному рівні. З самого визначення можна виокремити основні складові міжнародного звичаю, а саме: тривалість застосування, одноманітна практика суб'єктів міжнародного права, а також одна з головних умов -- загальна думка держав, яка визнає цю норму юридично обов'язковою.

У разі відсутності останньої складової подібна юридично необов'язкова практика держав є лише міжнародною звичкою, яка не входить в сферу дії міжнародного права і яку слід чітко відрізняти від міжнародного звичаю.

Критерій тривалості застосування є достатньо відносним, адже існує категорія так званих миттєвих звичаїв. Найкращим прикладом миттєвого звичаю є право вільного прольоту космічного об'єкта над територією інших держав. Терміном формування цього звичаю фактично є час прольоту першого космічного апарату у повітряному просторі, тобто насправді мить.

Головною відмінністю звичаю від міжнародного договору є те, що звичаєва норма випливає з практики суб'єктів міжнародного права і не є закріпленою в якомусь конкретному документі. Важливо, що одна й та ж правова норма може бути і звичаєвою, і договірною. Наприклад, якщо держави закріпили обов'язковість міжнародного звичаю в договорі, між країнами, які беруть участь у такому договорі, ця норма вже буде договірною. Але якщо хоча б один із суб'єктів правовідносин не є учасником такого договору, то та сама норма в такому разі вже буде звичаєвою. І навпаки, міжнародному праву відомі й такі випадки, коли в договорі формується нова міжнародно-правова норма, яка стає звичаєвою у разі її застосування іншими державами.

Шляхом порівняльного аналізу двох основних джерел міжнародного права можна виявити цілу низку інших розбіжностей між ними. По-перше, в міжнародному договорі чітко відокремлені правотворчий процес від правозастосовчого, адже договір укладається шляхом формальних переговорів. Зважаючи на те, що міжнародний звичай формується саме в результаті практики, не можна чітко розмежувати стадію становлення від стадії застосування звичаю.

По-друге, міжнародний договір здатний впливати на розвиток міжнародного права шляхом встановлення певних правових норм, а міжнародний звичай є лише констатацією існуючого правила поведінки.

По-третє, навіть універсальні міжнародні договори поступаються за кількістю учасників міжнародному звичаю, адже для застосування міжнародного договору необхідна формальна згода суб'єктів.

По-четверте, в міжнародному звичаї містяться більш загальні правила поведінки, а це зумовлює той факт, що звичай не здатний врегулювати відносини в тих галузях, де потрібна чітка регламентація (наприклад, атомне право або космічне право).

З іншого боку, серед усього загалу звичаєвих норм переважають універсальні, тоді як у міжнародному договорі переважають регіональні та локальні норми. Також важливо зазначити роль міжнародного звичаю у заповненні прогалин міжнародного права.

Юридично звичаєві та договірні норми мають однакову силу.

Незважаючи на те, що в Статуті Міжнародного Суду ООН загальні принципи права згадуються як одне з основних джерел міжнародного права, міжнародна практика доводить протилежне. Адже за всю історію існування Міжнародного Суду ООН загальні принципи права були застосовані лише кілька разів.

Виходячи із сучасного розуміння, загальними принципами права є певні правові поняття, технічні правила, які походять в основному з різних правових концепцій, а також римського права, та використовуються як у міжнародному, так і у внутрішньому праві держав як керівні начала при тлумаченні та застосуванні існуючих правових норм.

Загальні принципи права у жодному разі не слід плутати з основними принципами міжнародного права. Останні по суті є не джерелами, а нормами міжнародного права найвищої сили.

Щодо рішень міжнародних організацій як джерела міжнародного права, серед вчених і практиків міжнародного права не має одностайної думки. Безумовно, особливе місце в цій категорії джерел посідають рішення Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН. Важливу роль у певних галузях міжнародного права відіграють також рішення деяких спеціалізованих установ ООН, наприклад конвенції, стандарти та регламенти ІКАО, міжнародні санітарні правила ВООЗ та ін. Але в цілому за рішеннями міжнародних організацій визнається роль лише допоміжних джерел міжнародного права.

Міжнародна судова та арбітражна практика є досить корисною як підтвердження існуючих норм міжнародного права. Крім того, вона здатна сприяти появі нових міжнародно-правових норм. Як допоміжне джерело міжнародного права рішення міжнародних судів та арбітражів можуть застосовуватись виключно стосовно сторін відповідної справи і лише у разі їх добровільної згоди на те.

Думки провідних учених-міжнародників, або доктрина міжнародного права, суттєво вплинули на процес формування сучасної системи міжнародного права. До цього допоміжного джерела вдавались з метою отримання кваліфікованого тлумачення з певних міжнародно-правових питань. Але на сьогодні роль доктрини як джерела міжнародного права з появою численних міжнародних організацій фактично нівелювалась.

Загальновизнано, що національне законодавство, так само як і рішення національних судів, не є джерелами міжнародного права.

Взагалі інститут правосуб'єктності займає центральне становище в системі міжнародного права. Розвиток самого міжнародного права пов'язаний із забезпеченням потреб його суб'єктів, зокрема врегулюванням відносин між ними, встановленням їх взаємних прав та обов'язків.

Головним та універсальним суб'єктом міжнародного права є держава. Окрім держав, в різні часи визнавалась правосуб'єктність міст-держав, окремих царів, римської католицької церкви, лицарських орденів, домініонів та ін. Деякі із зазначених суб'єктів набули загальновизнаного статусу в результаті тривалого розвитку, як, наприклад, міжнародні організації, інші -- зробили свій внесок у розвиток інституту міжнародної правосуб'єктності, але зараз не вважаються суб'єктами міжнародного права, як, наприклад, Міжнародна організація Червоного Хреста або католицька церква.

Отже, на сьогодні сформувався чіткий перелік суб'єктів міжнародного права. Це, насамперед, держави, а також міжнародні організації, нації та народи, які борються за створення незалежної держави, особливі форми суб'єктів міжнародного права, так звані квазідержавні утворення.

Обсяг правосуб'єктності у різних суб'єктів різний. Але необхідною умовою є можливість підпадати під пряму дію норм міжнародного права. Відповідно існує поділ суб'єктів на первинні та вторинні.

Правосуб'єктність первинних суб'єктів не залежить від волі інших учасників міжнародного співтовариства та існує в силу об'єктивної реальності. Відповідно первинними суб'єктами міжнародного права є держави і в деяких випадках -- нації або народи, які борються за створення незалежної держави.

Держави є носіями міжнародної правосуб'єктності в силу належного їм державного суверенітету, що підтверджується основними принципами міжнародного права. Отже, державний суверенітет є повнотою законодавчої, виконавчої та судової влади держави в межах її території, та, з іншого боку, це -- її незалежність і самостійність на міжнародній арені. Суверенітет є невід'ємною ознакою держави. У силу належного їм суверенітету держави створюють норми міжнародного права та забезпечують ефективний механізм контролю за їх виконанням.

Але в той же час необхідно зазначити, що суверенітет держави не є необмеженим. В міжнародних відносинах суверенітет однієї держави обмежений суверенітетом інших держав, а також загальними інтересами світового співтовариства. Наприклад, економічний суверенітет держави не означає її ізольованість, а передбачає лише незалежність у виборі напрямів розвитку економічного курсу держави. Причому на практиці держави можуть мати різний економічний рівень, різну політичну силу, але як носії державного суверенітету всі вони є рівними.

Складовою і змістом суверенітету є верховенство держави в межах своєї території. Юридично на території кожної держави не може бути влади, вищої за державну. Суверенітет держави не поширюється за межі її території, але її юрисдикція як прояв суверенітету може виходити і за межі державної території (наприклад, щодо громадян, які знаходяться за кордоном).

Держави є універсальними суб'єктами міжнародного права через те, що практично не існує міжнародних правовідносин, учасником яких не могла б бути держава. Отже, суб'єктом міжнародних відносин є держава як така. Органи або особи, які представляють державу на міжнародній арені, уособлюють державу та не можуть виступати від власного імені.

При визначенні складових держави зазвичай посилаються на договір Монтевідео 1953 р., положення якого встановлюють, що державі як суб'єкту міжнародного права притаманні такі ознаки: територія, населення, уряд та можливість вступати у відносини з іншими державами. Відповідно обсяг її правосуб'єктності також залежить від об'єктивного наповнення зазначених елементів -- розмірів державної території, загального розвитку населення тощо. Якщо держава відмовляється від вступу в певні союзи, об'єднання, вона самостійно обмежує обсяг власної правоздатності.

Територіальна та адміністративна структура держави може бути різною, як це зазначалося в попередніх розділах. Тож за формою державного устрою держави поділяються на прості (унітарні) та складні. Складними державами є насамперед федерації, конфедерації, а також унії.

Федерація -- це форма державного устрою, яка складається з державних утворень, яким притаманна юридично визначена політична самостійність. Державні утворення, які входять до складу федерації (штати, землі, провінції), є суб'єктами федерації. У федерації постійно діють загальносоюзні органи влади та управління, вона виступає як єдиний суб'єкт міжнародного права. Державні утворення, які входять до складу федерації, юридично позбавлені права самостійної участі у міжнародних відносинах, але з цього правила бувають винятки (Російська Федерація).

Конфедерація -- це об'єднання кількох держав, які утворюють певні спільні органи з метою досягнення загальних цілей. Держави, які входять до складу конфедерації, повністю зберігають свій державний суверенітет та є самостійними учасниками міжнародних відносин.

Унія є також різновидом складної держави. Розрізняють особисті і реальні унії. Особиста унія -- об'єднання двох або більше держав під владою єдиного голови держави. Суб'єктом міжнародного права виступає не унія, а кожна держава, яка входить до її складу. Реальна унія характеризується об'єднанням держав під владою єдиного голови з утворенням спільних органів влади та управління. Суб'єктом міжнародного права виступає не унія в цілому, а окремі державні утворення, які входять до її складу.

Другим первинним суб'єктом міжнародного права є нація або народ, який бореться за створення незалежної держави. Становлення правосуб'єктності такого утворення було пов'язане передусім з колоніальними державами. Тобто вважалось, що нацією або народом, який бореться за створення незалежної держави, є фактично та історично сформована спільнота із власним населенням, територією та інколи навіть урядом, яка не має самостійності на міжнародній арені і прагне отримати незалежність. Саме з метою надання допомоги таким утворенням у рамках ООН було створено спеціальний орган -- Раду з опіки, яка входить у число основних органів цієї найважливішої міжнародної організації.

З того часу, як більшість колоній дістали незалежність, у світі фактично не залишилось колоніальних держав, які прагнуть до самовизначення. Термін «нація або народ, які борються за створення незалежної держави» дедалі частіше отримує зовсім інше тлумачення. Ситуація ускладнюється й тим фактором, що в рамках міжнародного права відсутнє офіційне визначення термінів «нація» і «народ». Але загалом терміном «нація» у міжнародному праві позначається певна людська спільнота, яка характеризується спільною територією, спільними економічними інтересами, певними, історично складеними культурними особливостями. «Народ» може включати одну або кілька національних спільнот, тобто це поняття ширше і відповідно передбачає вищий рівень спорідненості індивідів не лише за національною ознакою.

У міжнародному праві існує досить тонка межа між двома основними принципами, а саме -- принципом самовизначення народів і націй і принципом територіальної цілісності. Деякі автори навіть вважають, що правом на самовизначення наділені лише суб'єкти федеративних держав, у конституціях яких передбачено можливість застосування цього права. Але таке тлумачення обмежує дію міжнародного права внутрішньодержавними нормами, що є неприпустимим.

Згідно з нормами міжнародного права нацією або народом, який має право на самовизначення, визнається колонія або інша несамокерована територія з окремим статусом, що відрізняється від статусу території держави, котра здійснює над нею контроль.

Фактично правосуб'єктність народу або нації може виникати з моменту визначення загального органу, який координує боротьбу за створення незалежної держави. Тобто саме цей орган і представлятиме народ або націю на міжнародній арені. Обсяг правосуб'єктності народу або нації надзвичайно обмежений та є перехідним до правосуб'єктності держави. Відповідно у разі формування самостійної держави на базі національно-визвольного руху вона є відповідальною по зобов'язаннях останнього.

Як суб'єкт міжнародного права нація або народ може укладати певні види міжнародних договорів, бути членом міжнародних організацій (як правило, лише як спостерігач, тобто без права голосу). Нації та народи є повноцінними суб'єктами гуманітарного права, тобто вони користуються захистом у рамках міжнародного права.

Вторинними суб'єктами міжнародного права є міжнародні організації та квазідержавні утворення. Їх правосуб'єктність зазвичай базується на міжнародному договорі.

З метою реалізації спільних інтересів держави об'єднуються у міжнародні організації і наділяють їх певними правами та обов'язками. Відповідно, правосуб'єктність міжнародних організацій обмежується їх статутними документами. Але в межах цих документів міжнародні організації вільні діяти на свій розсуд, незалежно від волі кожної окремої держави, яка входить до складу цієї організації. Вперше питання правосуб'єктності міжнародних організацій виникло із утворенням Ліги Націй. Під час укладання угоди про штаб-квартиру із Швейцарією Ліга Націй виступила самостійним суб'єктом міжнародного права. Після створення ООН цю практику було загальновизнано.

Обсяг правосуб'єктності конкретної міжнародної організації залежить від її функціонального призначення. Крім того, кожна міжнародна організація наділена й певними правами та обов'язками юридичної особи, як-то: право укладати договори оренди, підряду, право набувати майно та розпоряджатись ним тощо. До загальних прав міжнародних організацій належить право на співробітництво з іншими суб'єктами міжнародного права, право укладати певні види договорів у межах міжнародного права. Міжнародні організації також можуть застосовувати право на визнання, яке реалізується шляхом надання членства цієї організації. Крім того, міжнародні організації також можуть застосовувати й санкції щодо своїх членів. Ці санкції в більшості випадків обмежуються можливістю виключення з міжнародної організації.

Суб'єктами міжнародного права є виключно міжурядові або міждержавні організації. Неурядові організації здатні впливати на розвиток міжнародного права, вносити власні пропозиції, але формально не мають міжнародної правосуб'єктності. Безумовно, найбільший обсяг повноважень притаманний ООН. Але в будь-якому разі правосуб'єктність міжнародних організацій є похідною від волі первинних суб'єктів, тобто держав.

До квазідержавних або державоподібних утворень у сучасному міжнародному праві належать вільні міста, Ватикан і Мальтійський лицарський орден. Статус таких утворень зазвичай визначається в міжнародних договорах.

Поняття вільного міста охоплює не лише міста зі спеціальним статусом, а й певні території. На сьогодні у світі практично не існує вільних міст (останнє з них -- Західний Берлін, припинило своє існування з об'єднанням Німеччини у 1990 р.). Але зважаючи на те, що вільні міста історично виникали як засіб розв'язання територіальних конфліктів, не виключена можливість появи вільних міст у майбутньому. Одним з перших історичних прикладів вільного міста є Великий Новгород. Крім того, в різні часи такий статус мали понад 50 міст, переважно Європейського регіону, такі, як Бремен, Рига, Амстердам, Кенігсберг та ін.

Основною характеристикою вільного міста є його нейтральний та демілітаризований статус. Вільне місто має власне громадянство, територію, органи влади. Такі міста мали право безпосередньо вступати в міжнародні відносини. Гарантом забезпечення статусу вільного міста виступали певні держави, а згодом -- універсальні міжнародні організації, такі як Ліга Націй та ООН. Так, статус вільного міста Данцигу було визначено у Версальському мирному договорі 1919 р., гарантом забезпечення його статусу виступала Ліга Націй. Після Другої світової війни було створено вільну територію Трієст, яка знаходилась між Італією та Югославією. Згодом ця територія була поділена між цими двома країнами. Згідно з резолюцією ООН 1947 р. статус вільного міста передбачалось надати Єрусалиму, але ця резолюція так і не набула чинності.

Особливий статус у межах міжнародного права має Ватикан, або Святий престол, який є адміністративним центром католицької церкви та резиденцією папи. Статус цього утворення було визначено в Латеранській угоді, укладеній між папою і представником від Італії -- Муссоліні. Згідно з цією угодою було визначено абсолютний суверенітет Ватикану в межах його території та повну юрисдикцію.

Законодавча, виконавча та судова влада у Ватикані належить папі. Ватикан має своє громадянство, виступає самостійним міжнародним суб'єктом, який підтримує постійні дипломатичні відносини з багатьма країнами світу. Дипломатичні представники Ватикану йменуються нунціями або інтернунціями. Ватикан має право укладати міжнародні договори та є асоційованим членом деяких міжнародних організацій (насамперед ООН).

Література

1. Міжнародне право - за ред. д.ю.н. Матичак В.Г. - К. 2007 р.

2. Правознавство - за ред. Огійчук М.Ф. - К. 2005р.

3. Конституція України.