Загальні положення про право власності

Загальні положення про право власності

План

Вступ

1. Поняття та зміст права власності

2. Суб'єкти та реалізація права власності

3. Форми права власності

4. Судовий захист права власності

5. Судова практика захисту прав власності в Донецькій області

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Структурна складність відносин власності виявляється у багатоаспектності процесу її історичного розвитку. Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та, навіть, ідеологічні аспекти власності. Однак найважливішими є економічне і юридичне розуміння власності, які не слід ні ототожнювати, ні протиставляти.

Структура власності, як і будь-якої складної системи, багатобарвна і різноманітна. В роботі буде розглянуто її класифікацію за основними системоутворюючими і структуровизначальними критеріями: внутрішньо-генетичним; суб'єктами і економічними рівнями; об'єктами; типами, формами та видами власності.

1. Поняття та зміст права власності

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Слід зазначити, що термін "власність" нерідко вживається для позначення приналежності комусь речей. Тобто власність трактується як присвоєння засобів і продуктів виробництва за допомогою певної суспільної форми, яка відображає таке ставлення особи до речі, коли вона вважає річ своєю, за умови, що інші вважають цю річ чужою. Отже, власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними нормами. Власник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ -- своя, для невласників відповідно -- чужа.

З такого розуміння власності випливає, що власність -- це ставлення людини до речі. Проте оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього відношення -- власник, що ставиться до речі як до своєї, на іншому -- невласники, тобто всі інші особи, які зобов'язані ставитися до неї як до чужої. Це означає, що всі інші особи зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, власність -- це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками:

1) вони виникають з приводу речей (майна);

2) мають вольовий зміст. З першої ознаки випливає, що власність -- це завжди майнове відношення. Наявність другої ознаки зумовлює необхідність урахування значення такої категорії, як "воля власника", встановлення меж волевиявлення власника.

Відносини власності регулюються різними галузями права. Зокрема, важливе значення мають конституційні норми, які встановлюють форми власності (ст. ст. 13, 41, 142, 143 Конституції України), закріплюють рівність усіх суб'єктів права власності (ст. 13 Конституції України), гарантії права власності і обов'язки власників (ст. ст. 13 і 41 Конституції України). Але чільне місце займають все ж таки норми цивільного права, котрі визначають зміст права власності, регулюють поведінку власників у цивільному обігу, регламентують порядок захисту права власності тощо.

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Право власності в об'єктивному значенні -- це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, що належить певному суб'єкту, тобто права власності в суб'єктивному значенні.

Право власності в суб'єктивному значенні -- це право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю своєю владою й у власному інтересі. Цьому праву власника відповідає обов'язок усіх інших осіб утримуватися від порушення його правомочностей.

Саме право власності в суб'єктивному значенні відображає сутність власності як вищої влади особи над річчю, яка визнана іншими особами.

Характерні ознаки права власності як суб'єктивного права:

1) його зміст охоплює три правомочності (можливості) власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном.

2) суб'єктом права власності може бути будь-який суб'єкт права. Причому слід зазначити, що стаття 13 Конституції України передбачає рівність усіх суб'єктів права власності перед законом;

3) об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуальновизначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упаковування, маркірування, написи і т. п.);

4) своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму (власному) інтересі. На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення і т. п.

Зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з трьох правомочностей власника:

1) права володіння;

2) права користування;

3) права розпорядження. Нерідко в літературі їх іменують "тріадою права власності".

Право володіння -- це юридична можливість фактичного впливу на річ. Тут слід взяти до уваги, що саме по собі володіння може бути законним -- таким, що ґрунтується на законі, і незаконним. Але "право володіння" завжди є тільки законним, оскільки, як кожне право, завжди ґрунтується на якійсь правовій підставі. Отже, вираз "незаконне володіння" може застосовуватись тільки для позначення фактичного володіння, котре не має під собою правової підстави.

Право користування -- це юридична можливість видобування власником споживчих властивостей речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо), а також шляхом вчинення юридичних дій (надання речі в оренду і одержання від такої діяльності відповідних прибутків). Свого часу у римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалася як самостійна правомочність власника -- проте, з огляду на українську цивілістичну традицію, можна виходити з того, що така можливість охоплюється правомочністю користування.

Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає в зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення (наприклад, це може бути споживання речі самим власником). Юридична доля речі може бути визначена шляхом передання права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ. Наприклад, власник може продати або подарувати річ іншій особі. Він може також просто викинути непотрібну йому річ і таким чином припинити своє право власності на неї. Однак в останньому випадку необхідно, щоб зовні було ясно виражене його бажання відмовитися від права власності на річ і щоб про це стало відомо іншим особам.

Варто звернути увагу на те, що саме внаслідок того, що розпорядження річчю полягає в переданні права власності, отримання плодів і прибутків (надання речі в найом і т.п.) не зовсім коректно оцінювати як реалізацію права розпорядження. Передаючи річ в найом, власник не має на увазі передання права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Таке рішення відповідає передбаченій ч. 6 ст. 4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотримання принципу однаковості регулювання цивільних відносин на всій території України і означає, що де б не проживав власник і де б не знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю прав володіння, користування та розпорядження цим майном на однакових засадах, визначених Конституцією України та ЦК України.

Обєктом права власності може бути майно (речі як предмети матеріального світу - засоби виробництва і предмети вжитку), але тільки індивідуально визначене або індивідуалізоване, інакше власник не зможе ставитися до нього як до свого.

Як визначає ст.1 Закону „Про власність”, власністю народу України є „земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку, житловий фонд, будівлі та споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення, створена завдяки зусиллям народу України частка в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами” 3. Право власності, за традиційним трактуванням сучасної цивільної науки, визнається суто речовим правом абсолютного характеру, оскільки задоволення охоронюваних законом інтересів власника тут здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідної поведінки з боку третіх осіб.

Особливо слід відмітити, що окреме місце в українському цивільному законодавстві займає право інтелектуальної власності, що визначається як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший обєкт права інтелектуальної власності, визначений законом. У ст.418, п.2 Цивільного кодексу України сказано: „Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних обєктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом”. Отже, законодавець робить коло обєктів права власності вичерпно широким; практично визнаються обектами власності повітряний простір та інші природні обєкти в натуральному стані. Це визначено і в Конституції, і в Цивільному кодексі, і в інших актах законотворчої діяльності.

Соціально - економічні перетворення, пов'язані із сучасною науково - технічною революцію, вносять суттєві зміни в об'єкти та суб'єкти власності.

В умовах інформаційної економіки до об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили та ін.), відносять досягнення науки та інформації. Ті, які найбільшою мірою стали власниками цих об'єктів, посилили свою економічну могутність, конкурентоспроможність.

Однією з принципово нових важливих рис науки та інформації як об'єктів привласнення є те, що вони, на відміну від традиційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями не лише з техніко-економічного, а й із соціально-економічного боку певною мірою стають особи найманої праці. Так, в умовах розгортання інформаційної революції зростає інформатизація праці, а її учасниками стає широке коло найбільш висококваліфікованих працівників, які внаслідок цього є носіями нового об'єкта привласнення.

Інформацію, завдяки її специфіці, неможливо відокремити від найманих робітників і службовців, на відміну від засобів виробництва. Тому навіть після роботи вони значною мірою залишаються носіями інформації, знають, як використовувати її в іншій компанії і т. п. Внаслідок цього робітники і службовці певною мірою стають співвласниками даного об'єкта привласнення, що є одним з найвагоміших факторів зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, й розміру заробітної плати, а також участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів.

2. Суб'єкти та реалізація права власності

У юридичній літературі точаться дискусії щодо того, як народ може здійснювати своє право власності. Слушною здається думка, що це можливо як безпосередньо народом (наприклад, шляхом висловлювання волі на референдумі, що стосується питань власності на майно, що належить українському народу), так і опосередковано -- через вищий представницький орган державної влади -- Верховну Раду України.

Частина друга статті 318 ЦК України визначає, що усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. Тобто відбувається відображення на галузевому рівні положення ст. 13 Конституції України про рівність всіх суб'єктів права власності перед законом. Його слід трактувати у тому розумінні, що законом встановлені і гарантовані рівні умови здійснення і захисту права власності. Разом із тим, це не означає що має існувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими, словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права власності є рівними перед законом, але обсяг, призначення суб'єктивних прав власності вказаних осіб тощо можуть відрізнятися у тому чи іншому конкретному випадку.

Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і стосунків, у які власник вступає з іншими людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, виражається у володінні (посіданні), користуванні і розпорядженні нею.

Володіння означає господарське панування власника над річчю, можливість впливати на неї у будь-який момент.

Користування реалізується шляхом видобування з речі її споживчих властивостей.

Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визначають її юридичну або фактичну долю. Це може бути відчуження речі, знищення речі, відмова від неї тощо.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою та у своєму (власному) інтересі. На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення і т. ін.

Проте при цьому слід зазначити, що влада власника щодо приналежної йому речі не є безмежною. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Він може вчиняти стосовно свого майна будь-які дії, але вони не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів приватного права. Наприклад, власник зобов'язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав.

Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення їх прав. Це правило доповнює положення ст. 13 Конституції України та ч. 2 ст. 318, які передбачають, що всі суб'єкти права власності є рівними перед законом. За своєю сутністю вказане правило є однією з юридичних гарантій рівності умов здійснення власниками їхніх прав.

Як передбачає норма ст. 319 ЦК, власність зобов'язує. Хоча це правило виглядає дещо декларативним, однак несе в собі значний позитивний заряд, орієнтуючи власників на те, що кожен із них не лише має суб'єктивні права, але й несе відповідальність перед громадою, суспільством за належне використання цих прав. Таким чином формується правосвідомість не лише самих власників, але й інших учасників правовідносин власності.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі, є розвитком закріпленої у частині другій цієї ж статті вимоги до власника здійснювати її лише за допомогою дій, які не суперечать закону, при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків додержуватися моральних засад суспільства тощо.

Зауважимо, що держава не втручається у здійснення власником права власності. Звісно, це не означає, що державі байдуже, як формується та розвиваються правовідносини власності у країні, і що вона взагалі самоусувається від впливу на учасників цих правовідносин. Однак вплив на учасників правовідносин власності здійснюється не шляхом прямого адміністрування, а опосередковано -- за допомогою правового заохочення власників до певних дій, забезпечення захисту цивільних прав власників та інших осіб.

Розвиваючи викладене вище положення зазначимо, що діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Це, з одного боку, свідчить про гарантованість прав власника (обмеження, припинення тощо діяльності власника можливе лише на підставах, передбачених законом), а з іншого, -- означає, що права власника не є безмежними і мають реалізовуватися з урахуванням інтересів усієї громади.

Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності можуть бути встановлені спеціальним законодавством, наприклад, про охорону пам'яток історії, культури тощо. У цьому випадку пріоритет надається нормам такого спеціального законодавства, котре, втім, не може суперечити принциповим засадам регулювання права власності в Україні, встановленим Конституцією України та ЦК.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків встановлених законом. Дане право передбачає вільне використання власником своїх здібностей і майна для підприємницької та іншої не забороненої законом економічної діяльності. У сполученні з правом власності така свобода підприємництва виступає як правова база ринкової економіки, яка виключає монополію держави на організацію господарського життя (ст. 42 Конституції України).

Під підприємницькою діяльністю розуміють самостійну, яка здійснюється на свій ризик діяльність, що спрямована на систематичне отримання прибутку від користування майном, продажу товарів, виконання робіт та здійснення послуг особами, які зареєстровані у такій якості у встановленому законом порядку.

Для розпочинання та ведення підприємницької діяльності власник має право використовувати своє майно та виконувати передбачені законом дії для цього, тобто він має право створювати підприємства на свій ризик та відповідальність, вільно укладати угоди з іншими підприємцями, набувати та розпоряджатися своїм майном. Ніякий державний орган не має права нав'язувати підприємцю, яку продукцію він зобов'язаний виробляти та які ціни на неї повинні бути (якщо ці межі не врегульовані законодавством). Здійснюючи підприємницьку діяльність, власник може здійснювати також зовнішньоекономічну діяльність, відкривати рахунки в банках тощо.

Таким чином, власник має право використовувати своє майно (тобто вилучати корисні властивості речі для задоволення своїх потреб або інших осіб) для здійснення підприємницької діяльності.

Право на підприємницьку діяльність пов'язане з приватною власністю, яка становить матеріальну основу підприємництва. Держава зобов'язана сприяти розвитку підприємництва, охороняти права підприємців, не втручатися в оперативно-господарську діяльність організацій, що займаються підприємницькою діяльністю. Державний контроль може поширюватися лише на виконання законів та інших нормативно-правових актів, які регулюють порядок здійснення підприємництва в Україні.

Але при цьому можливі випадки обмеження права використання свого майна, які пов'язуються згідно Конституції України із суспільною необхідністю, а також із випадками, коли це майно завдає шкоди громадянам, суспільству, погіршує економічну ситуацію тощо. Так, держава може заборонити підприємницьку діяльність у таких сферах виробництва та торгівлі, як наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів, орденів тощо. Винятки із загальних правил щодо виробництва деяких видів продукції реалізується шляхом подання суб'єктами підприємства спеціальних ліцензій. Держава регулює експорт та імпорт, що покладає на підприємця певні обмеження. Крім того, державні органи мають право вимагати від підприємця фінансової звітності, не порушуючи при цьому комерційну таємницю.

Суб'єктом права на підприємницьку діяльність є будь-які особи, не обмежені законами у своїй дієздатності.

Нормальному розвитку підприємницької діяльності заважають монополізм, тобто зосередження завдяки застосуванню проти правових методів виробництва якогось вигідного виду товарів в одних руках, і недобросовісна конкуренція, які заборонені чинним законодавством.

Важливе значення має розвиток малого підприємництва, що, як правило, безпосередньо спрямоване на задоволення повсякденних потреб споживачів. Державні органи здійснюють контроль за реалізацією прав споживачів.

Конкретні питання, пов'язані з використанням власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності, регулюються великою кількістю законодавчих актів.

Цивільне законодавство регулює відносини між особами, які здійснюють підприємницьку діяльність, або з їх участю. У зв'язку з цим, при використанні майна для здійснення підприємницької діяльності, власник повинен додержуватися умов, встановлених законодавством України.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправне позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Це ж встановлено і Конституцією України (ст. 13).

Суб'єктом права власності може бути будь-який суб'єкт права. При цьому слід зазначити, що стаття 13 Конституція передбачає рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.

Право приватної власності регулюється і захищається різними галузями українського права. Це право характеризується непорушністю, Грунтується на силі закону До того ж відповідні зміни у становищі власника можуть бути здійснені виключно за рішенням суду.

Держава прийняла на себе обов'язок захищати право власності, забезпечувати його недоторканність. Саме тому ніхто не може бути позбавлений права власності чи бути обмеженим у його здійсненні.

Охорона права власності здійснюється цивільним, кримінальним, адміністративним, іншими галузями законодавства, тобто право власності є комплексним інститутом, що регулюється багатьма галузями українського законодавства.

Зауважимо, що особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і порядку, встановлених законом. Тобто ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності, але при цьому законодавством України встановлені певні випадки такого позбавлення чи обмеження (ст. 41 Конституції України, ст. 321 ЦК).

Конституція України встановлює два важелі юридичної гарантії права власності. По-перше, ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як за рішенням суду. Це, зокрема, означає, що державні органи не мають права, посилаючись на будь-яку доцільність або навіть закон, позбавляти особу майна проти її волі. Власник завжди має право звернутися до суду, доказуючи неконституційність застосованих проти нього заходів або дій.

Тільки рішення суду або вирок, що передбачає конфіскацію майна, можуть бути підставою для примусового позбавлення права власності. При надзвичайних обставинах (стихійні лиха, епідемії, аварії тощо) може здійснюватися вилучення майно (реквізиція, тобто примусове вилучення у власника майна на підставі закону, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості) за рішенням державних органів (ст. 353 ЦК), але у будь-якому випадку передбачено право особи на звернення до суду для поновлення свого права власності.

По-друге, примусове відчуження майна для державних потреб має бути здійснено тільки за умови попереднього та повного відшкодування. Приватна власність може перейти в категорію державної, а державна до приватної (приватизація), але тільки відповідно до закону, та з відшкодуванням, що визначається договором або ринковими цінами

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток, з мотивів суспільної необхідності у встановленому законом порядку та з попереднім і повним відшкодуванням його вартості.

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості (ст. 353 ЦК).

Тягар утримання майна покладається на власника цього майна, але за умови, що інше не передбачене законом або договором.

Власник на свій розсуд володіє, користується, та розпоряджається належним йому майном, здійснює свою владу щодо управління ним і має право вчиняти будь-які дії, що не суперечать закону.

Правомочності по користуванню, володінню і розпорядженню виникають у власника одночасно з виникненням права власності. Правомочності власника щодо належного йому майна здійснюються ним незалежно від волі і бажання інших осіб і обмежується лише законом. Проте й власник не може здійснювати своє суб'єктивне право на шкоду іншим особам. Таким чином, своє право на майно (річ) власник завжди здійснює своєю владою й у своєму (власному) інтересі. Але при цьому слід зазначити, що влада власника щодо належного йому майна (речі) не є безмежною. Він може вчиняти стосовного свого майна будь-які дії, але вони не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів права. Наприклад, власник зобов'язаний вживати заходів щодо запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися від поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо) крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав. Він зобов'язаний здійснювати право власності в межах, встановлених законом (ст. 13 Конституції України, п. 5 ст. 4 Закону України "Про власність").

Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Випадковою загибеллю або псуванням речей визнається така загибель або псування, яке сталося не з вини учасників цивільних правовідносин, а в силу випадкових причин і обставин (непереборної сили, простого випадку). Отже, відповідальність за загибель або псування речі в силу випадкових обставин, за загальним правилом, ні на кого покласти не можна. Власник несе ризик випадкової загибелі або випадкового псування речі у випадку, якщо тільки він не переклав цей ризик повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що належить йому. У силу того, що за загальним правилом право власності переходить до набувача в момент передання речі, то й ризик випадкової загибелі або псування також переходить у момент передання речі, якщо інше не обумовлено договором або законом.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна покладається на власника. Але існують випадки, коли ризик випадкової загибелі речі може покладатися не на власника. Так сторони можуть встановити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до покупця вже з моменту укладання договору купівлі-продажу, до передання речі покупцеві, тобто до перенесення на останнього права власності. З іншого боку, за угодою сторін ризик випадкової загибелі відчужуваних речей може бути приурочений до моменту, наступного за переходом до набувача права власності. Так за угодою сторін на відчужувача може бути покладений ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна (товару) в процесі його руху, хоча право власності на зазначене майно перейшло до покупця вже з моменту здавання майна (товару) транспортній організації. Тому правило про перехід на набувача, ризику випадкової загибелі або псування відчужуваних речей одночасно з переходом до нього права власності є диспозитивним, оскільки воно застосовується, якщо інше не встановлено законом або договором.

3. Форми права власності

Стаття 324 ЦК України зазначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони е об'єктами права власності Українського народу. Тобто, відтворюється положення статті 13 Конституції України, в якій закріплено, що "земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу". Враховуючи природу цієї статті, можна дійти висновку, що Український народ визнається самостійним суб'єктом права власності нарівні з державою, окремими особами тощо.

Серед фахівців виникає питання, чи не призведе визнання права власності, зокрема на землю народу в цілому, і окремої особи на окрему ділянку землі до подвійного права власності. На думку В. В. Носіка, земля як об'єкт права власності Українського народу пов'язана з тим, що суверенітет України поширюється на всю її територію (ст. 2 Конституції України), а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ (ст. 5). Таким чином, Конституція України, закріплюючи верховенство народу на всій території, яку займає Україна і яка обмежена кордонами з іншими країнами, відображає ставлення (право) Українського народу до землі як до території держави, як до об'єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Конституція визначає просторові межі суверенітету Українського народу, закріплює право верховенства народу на земельну територію як вираження політичного панування над певною частиною земної кулі.

Як зазначає інший автор -- Я. М. Шевченко, поєднання належності права власності українського народу і водночас його здійснення від імені власника дає змогу робити висновок, що власність Українського народу є водночас державною власністю. З іншого боку, право власності на землю не є лише правом держави. Необхідно, на думку автора, розрізняти ті випадки, коли право власності на землю торкається інтересів суспільства в цілому -- тоді земля визначається як об'єкт права власності Українського народу (відповідно і держави), і ті випадки, коли, згідно з Конституцією, людині належить і гарантується право власності на землю.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Органи державної влади та місцевого самоврядування не є власниками того майна, що належать до об'єктів права власності Українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією України та іншими нормативними актами, але в цілому їхні повноваження стосовно цього майна торкаються сфери управління зазначеним майном.

Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону. Це полягає у правовому гарантуванні доступу до користування природними об'єктами права власності українського народу, але таке користування має відбуватися відповідно до меж, які встановлюються законом.

Суб'єктами права приватної власності є не тільки фізичні особи, а й особи юридичні. При цьому фізична особа, навіть фізична особа -- підприємець, є власником майна, яке належить йому на праві власності, і відповідає ним за своїми зобов'язаннями. В разі ж, якщо фізична або юридична особа передає належне їй майно в якості вкладу або частки у господарське товариство або виробничий кооператив (членом останнього має бути фізична особа -- ст. 163 ЦК), така новостворена юридична особа стає власником такого майна, так само як і набутого за іншими підставами. Зокрема, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 115 ЦК, господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Навіть якщо 100 % акцій акціонерного товариства належить державі чи територіальній громаді або в іншому виді господарського товариства досягається 100-відсоткова державна участь чи участь територіальної громади, то майно, що належить такому господарському товариству, є об'єктом права приватної власності. У такій ситуації між господарським товариством і державою чи територіальною громадою виникають корпоративні відносини, пов'язані з правами участі в управлінні, на отримання дивідендів тощо. Це правило розповсюджується на всі юридичні особи, крім тих, які створені розпорядчим актом органу державної влади або місцевого самоврядування, і за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання чи оперативного управління.

У новому ЦК введено поділ юридичних осіб на особи приватного права та особи публічного права, останні створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 81 ЦК). Розробники проекту ЦК намагались відмовитись від застосування понять "право оперативного управління" і "право повного господарського відання" шляхом визнання суб'єктами права . власності на майно, закріплене державою, Автономною Республікою Крим і територіальною громадою, за створеними ними юридичними особами. Але в остаточному варіанті ЦК, схваленому 16.01.2003 р., згідно зі ст. 329 юридична особа публічного права набуває право власності лише на те майно, що передане їй у власність.

З іншого боку, ЦК діятиме разом із Господарським кодексом України, в якому серед речових прав згадуються право господарського відання, право оперативного управління тощо (ст. 133 Господарського кодексу України). А майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і підлягатиме закріпленню за ним на праві господарського відання чи оперативного управління (ст. 73 Господарського кодексу).

Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Таким чином, згадується про два різновиди обмежень права приватної власності:

а) залежно від виду майна;

б) залежно від складу, кількості та вартості майна, що може перебувати на праві приватної власності. Зокрема, в ч. 2 встановлюється загальне правило, що суб'єкти права приватної власності можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Такі правила відповідно встановлені у ст. 178 ЦК про недопущення перебування у цивільному обігу (а відповідно і належати на праві приватної власності) окремих об'єктів цивільного права, перелік яких має бути встановлено у законі (об'єкти, вилучені з цивільного обігу). Обмеження щодо переліку видів майна, що може належати на праві приватної власності фізичній або юридичній особі, містяться у Постанові Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р.; законодавством про приватизацію встановлюється перелік об'єктів, що не підлягають приватизації.

Як загальне правило проголошується, що склад, кількість та вартість майна не є обмеженими. Але це не означає, що його кількість взагалі є нічим не обмеженою. По-перше, при реалізації цивільних прав, в тому числі і їх набутті, суб'єкти цивільного права не повинні виходити за межі їх здійснення або зловживати своїми правами. Зокрема склад майна, а відповідно і його вартість і кількість, можуть бути обмеженими з метою недопущення неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції, зважання моральних засад суспільства тощо.

Виокремлення та визначення права власності Українського народу, права приватної власності, права державної та права комунальної власності не надає правових підстав стверджувати про існування різних форм власності, а також це не дає привід доводити вірність тези про "рівність та різноманіття форм власності". Як зазначає Є. О. Суханов, економічні відносини присвоєння (власності) виступають в різноманітних формах залежно від того, хто є їх суб'єктом: окрема людина, група осіб чи організований ними колектив, держава або суспільство (народ) в цілому. Таким чином, економічні форми присвоєння називають формами власності, які є економічними, а не юридичними категоріями. Тому в якості суб'єкта права власності не можуть виступати трудові колективи, різноманітні громади (крім територіальної громади) та подібні утворення, що не мають свого відокремленого (відособленого) майна. Якщо ж відособлення відбувається, то створюється новий самостійний власник (юридична особа), який стає індивідуальним, а не колективним суб'єктом, оскільки його засновники (учасники) втрачають, за загальним правилом, право власності на передане йому майно.

У Конституції України передбачені право власності Українського народу (ст. 13), право державної власності (ст. 14), право комунальної власності як власність територіальних громад (ст. 142) та право приватної власності як невід'ємне право людини (ст. 41). Поділ на зазначені види права власності був використаний законодавцем при створенні і ЦК. Виходячи зі змісту статей 324--327 ЦК самостійними суб'єктами права власності виступають український народ, юридичні та фізичні особи стосовно об'єктів права приватної власності, держава та територіальна громада відповідного села, селища, міста. Таким чином, можна говорити про відокремленість права державної власності і від права власності українського народу, і від права комунальної власності, чому поки що не відповідають положення Закону України "Про власність", в якому право комунальної власності розглядається як різновид права державної власності.

У ЦК, так само, як і в Конституції України, не міститься відповіді про природу права власності Автономної Республіки Крим. Враховуючи, що поділ на види права власності ґрунтується на виокремленні його суб'єктів, а Автономна Республіка Крим є учасником цивільних відносин (ст. 168 ЦК), то це дає підстави говорити про право власності АРК, яке є окремим як від права державної власності, так і від права власності окремих територіальних громад, навіть тих, що входять до складу самої АРК.

Об'єктами права державної власності, по-перше, є кошти державної скарбниці, а також те майно, яке не закріплено за юридичними особами, створеними державою. По-друге, незважаючи на те, що у ЦК не використовуються поняття "право повного господарського відання" та "право оперативного управління", створено правові підстави для застосування цих категорій для позначення речового права, визнаного стосовно закріпленого майна не тільки за юридичними особами, створеними державною, Автономною Республікою Крим та територіальною громадою, а також і за юридичними особами, створеними приватним власником, який може передати своє майно третій особі на засадах повного господарського відання тощо. Тому те майно, яке не передане юридичній особі публічного права (ст. 329 ЦК) у власність, також є об'єктом права державної власності. Таким чином, відповідно до позиції розробників ЦК, виникнення (існування) інститутів повного господарського відання та оперативного управління нині зумовлено не самою наявністю державної власності, а тим, що власник із багатьох причин не завжди може сам ефективно здійснювати своє право власності. У такій ситуації визнання за юридичними особами публічного права, створеними державою, права власності призводить до такої конструкції права державної власності, де є принаймні два власники -- держава і юридична особа, за якою закріплено це державне майно, за умови, що прийнятної концепції щодо розмежування між цими двома суб'єктами їх права власності не створено.

Суб'єктом права державної власності необхідно визнати державу в цілому, утворену українським народом. Органи державної влади діють не як суб'єкти права власності, оскільки вони діють не від власного імені і не у своєму інтересі, а від імені і в інтересі держави в цілому, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в якій є її народ. Через органи державної влади здійснюється воля не цих органів, а самого народу, який може висловити свою волю, здійснити свою владу і безпосередньо.

Суб'єктом права комунальної власності визнається не адміністративно-територіальна одиниця і не орган місцевого самоврядування, а безпосередньо територіальна громада. Відповідно до Конституції України право комунальної власності не повинне розглядатися як різновид права державної власності, а виключно як самостійний вид права власності. Таким чином, суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади села, селища, міста стосовно майна, що перебуває у комунальній власності і не закріплене за юридичними особами публічного права, створеними відповідними територіальними громадами на праві власності (ст. 329 ЦК).

У ст. 142 Конституції України визначено приблизний перелік об'єктів права комунальної власності, які розглядаються, у першу чергу, як матеріальна та фінансова основа місцевого самоврядування. Також для визначення кола об'єктів права комунальної власності має бути використаний Закон України "Про власність" (ст. 35).

Свої повноваження власника територіальна громада здійснює або безпосередньо, або опосередковано через утворені нею органи місцевого самоврядування. Порядок створення, компетенція щодо об'єктів права власності територіальної громади визначені Законом України "Про місцеве самоврядування" та іншими нормативними актами.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності належить до таких суб'єктивних прав, які можуть виникнути лише за наявності певного юридичного факту або їх сукупності. Юридичний факт -- це обставини реального життя, з якими закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення права власності. Такі юридичні факти називаються підставами виникнення права власності. Всі юридичні факти прийнято поділяти на дії та події. Дії у свою чергу поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні дії поділяються на адміністративні акти, юридичні вчинки та правочини. Як свідчить практика, найчастіше право власності виникає саме з правочинів -- правомірних дій суб'єктів цивільних правовідносин, спрямованих на виникнення, зміну або припинення відносин власності. Однак право власності може виникати і з будь-яких інших юридичних фактів, що не заборонені законодавством.

Усі підстави виникнення права власності традиційно поділяють на першопочаткові та похідні. Критерієм такої класифікації є критерій правонаступництва. Згідно з цим критерієм, до першопочаткових способів виникнення права власності належать такі юридичні факти, що не мають у своїй основі правонаступництва (наприклад, набуття права власності на новостворену річ, привласнення загальнодоступних дарів природи). А до похідних належать такі юридичні факти, що базуються на правонаступництві (спадкування, дарування, купівля-продаж тощо).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Тобто, встановлюється загальна презумпцію правомірності набуття права власності. Тобто за загальним правилом право власності вважається таким, що набуте на законних підставах. Право власності може набуватися і на незаконних підставах -- таких юридичних фактах, що суперечать закону (наприклад, право власності на майно, набуте незаконним добросовісним набувачем). Суд також за наявності певних юридичних фактів може визнати незаконним набуття права власності і за інших підстав (наприклад, коли право власності набувається в результаті укладення недійсного правочину).

4. Судовий захист права власності

Якщо ж особа, за умови встановлення чинним законодавством відповідного порядку, звернеться із вимогою про поновлення дублікатів документів, що підтверджують її право власності на майно до компетентного органу державної влади чи місцевого самоврядування, і їй буде відмовлено у задоволенні законних вимог, то у цьому випадку має бути використано інший спосіб захисту права.

Як відомо, відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав, та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійснені ними владних управлінських функцій на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень.