План

• Вступ
• 1. Поняття класифікації злочинів. Критерії класифікації злочинів
• 2. Класифікація злочинів залежно від форми вини та класифікація злочинів залежно від ступеню завершеності злочинної діяльності
• 3. Класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості: поняття злочину невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкого злочину та особливо тяжкого злочину
• 4. Значення передбаченої у ст. 12 КК України класифікації злочинів
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

При розвитку будь-якого суспільства велику роль відграють врегульовані правовими нормами правовідносини у всіх галузях життєдіяльності. Саме критерій розвину тості правових традицій свідчить про ступень організації та ступень еволюції суспільства.

В сучасних умовах незалежності та розбудови демократичної держави, формування громадянського суспільства дуже важливе місце посідає проблема забезпечення правовим підґрунтям існуючі відносини. Крім того з високими темпами наукового прогресу та розвитком нових сфер економічної діяльності суспільство вимагає все більш удосконаленого та новітнього, прогресивного правового регулювання.

Процеси глобалізації та інтеграції у світову також формують певну потребу для більш чіткого та зрозумілого розмежування регульованих правом відносин. Всі ці складові формують одну єдину проблему - визначення обсягів правомірної поведінки. Особливо це проявляється в сфері кримінального законодавства, де з появою нових видів суспільної діяльності постає гостра проблема закріпити на рівні закону протиправність дій спрямованих на обмеження чи порушення прав економічних суб'єктів, у світлі швидкого розвитку технологій. Наприклад ще досить недавно взагалі була відсутня норма права щодо комп'ютерних злочинів, зараз це є чи не най розповсюджуваний вид правопорушення.

Актуальність даної роботи полягає в тому, щоб проаналізувати поняття та складові такого суто юридичного поняття як злочин з метою більш детально вивчити його природу та фактори його окреслення. Крім того слід розрізняти злочин від інших видів правопорушень, що не тягнуть за собою кримінальної відповідальності, але є споріднені щодо певних ознак. Тому, у світлі новітніх тенденцій розвитку держави, формується стійка потреба в чіткому розмежуванні норма права.

Об'єктом даної роботи є така категорія протиправної поведінки як злочин, його склад та визначення. Предметом дослідження будуть виступати перш за все критерії визначення злочину, його структура та його ознаки а також співвідношення та взаємозв'язок ознак.

Метою роботи є аналіз та виокремлення особливостей класифікації злочинів, особливостей класифікації та її наслідків.

Виходячи з мети під час розгляду даної тематики постають певні завдання, вирішення яких веде до більш чіткого розуміння природи та класифікації злочину, а саме:

аналіз визначення злочину та підходи щодо його класифікації;

аналіз видів класифікації злочинів;

аналіз наслідків, які наступають в залежності від класифікації злочинів.

Таким чином, після аналізу можна буде дати чітку відповідь щодо формування критеріїв взаємозалежності міри відповідальності та класифікації злочину.

1. Поняття класифікації злочинів. Критерії класифікації злочинів

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію. Так, залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні і необережні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності - на закінчені і незакінчені тощо. Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне, і практичне значення (наприклад, ст. 13 КК, що визначає закінчений і незакінчений злочини).

Однак розвиток кримінального права останнім часом нерозривно пов'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання залежно від тяжкості злочину. Кримінальні кодекси багатьох держав, прийняті в останні роки, тією чи іншою мірою передбачають спеціальні норми щодо класифікації злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Це, наприклад, КК Росії, Латвії, Іспанії.

Саме така класифікація міститься в ч. 1 ст. 12 КК України, яка встановлює, що залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо т я ж к і. Із змісту цієї норми можна зробити однозначний висновок, що законодавець за основу такої класифікації бере матеріальний критерій, що відбиває внутрішню соціальну сутність злочинів - ступінь їх тяжкості, небезпечності для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.

Поряд з матеріальним критерієм класифікації законодавець у ст. 12 передбачає й її формальний критерій - певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість конкретної групи (категорії) злочинів. Так, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає, як граничний критерій, покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання; для злочинів середньої тяжкості - покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років; для тяжких злочинів - покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років, а для особливо тяжких - покарання у виді позбавлення волі понад десять років або довічного позбавлення волі.

Наявність у законі не тільки матеріального, але і формального критеріїв пояснюється тим, що саме покарання, передбачене у санкції конкретної статті КК, є тією мірою, що найбільш повно виражає ступінь суспільної небезпечності злочину, дозволяє розмежувати їх за тяжкістю і визначити їх різні правові наслідки. Це ж дає законодавцю можливість об'єднати в одну категорію близькі за ступенем суспільної небезпечності злочини і визначити типову санкцію - вид і розмір покарання, що є показником для певної групи злочинів, які належать до однієї категорії. При цьому злочини, що належать до однієї категорії, повинні мати санкції, максимальні розміри яких обмежені межами типової санкції, зазначеної у ст. 12. Так, . наприклад, виходячи з ч.3 ст.12, типовою санкцією для злочинів середньої тяжкості є покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Це значить, що до цієї категорії будуть належати різні види злочинів, у санкціях яких позбавлення волі не перевищує п'яти років. Це, наприклад, і умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116), і грабіж (ч. 1 ст. 186), і давання хабара (ч. 1 ст. 369).

Встановлена в ст. 12 класифікація злочинів на чотири категорії знаходить своє конкретне відбиття в інститутах Загальної й Особливої частин. При цьому чітко виявляється позиція законодавця щодо застосування пільгових інститутів до осіб, які вчинили злочин невеликої і середньої тяжкості. Так, наприклад, готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності взагалі (ч. 2 ст. 14); можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов'язується з вчиненням злочинів невеликої чи середньої тяжкості (статті 45-48). Звільнення від покарання також можливе лише при вчиненні злочинів невеликої і середньої тяжкості (ч. 4 ст. 74 й ін.).

Щодо злочинів тяжких або особливо тяжких, то з ними закон пов'язує найбільш суворі наслідки, такі, наприклад, як можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення волі (ст. 64), або призначення такого додаткового покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54). Конфіскація майна може бути застосована лише за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини (ст. 59); найбільш тривалі строки давності, погашення і зняття судимості встановлюється саме за тяжкі і особливо тяжкі злочини (статті 49, 80) тощо.

Передбачена ст. 12 класифікація злочинів відбита й у нормах Особливої частини КК: у багатьох статтях вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину виступає як основна або кваліфікуюча ознака. Наприклад, заздалегідь не обіцяне приховування злочинів карається як самостійний злочин, якщо воно пов'язане з приховуванням тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396); створення злочинної організації передбачає таку ознаку, як мета вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (ст. 255). У частині 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 кваліфікуючою ознакою визнається вчинення цих злочинів, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому або особливо тяжкому злочині.

2. Класифікація злочинів залежно від форми вини та класифікація злочинів залежно від ступеню завершеності злочинної діяльності

Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу.

Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Усі вчинювані злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Якщо особа повністю реалізувала злочинний намір і вчинила закінчений злочин, то необхідність виділяти будь-які етапи кримінальної діяльності відсутня. Така необхідність виникає у разі недоведення задуманого злочину до його логічного завершення. Злочин може бути не доведений до кінця з двох причин, які виключають одна одну: 1) за волею особи, в поведінці якої вбачається добровільна відмова при незакінченому злочині (ст. 17); 2) всупереч волі особи, винної у скоєнні незакінченого злочину, - готування (ст. 14) або замаху (ст. 15).

Закон (ст. 13) виокремлює три стадії вчинення кримінальне караного діяння:

1) готування до злочину;

2) замах на злочин;

3) закінчений злочин.

Вони розрізняються за характером діянь, моментом їх припинення, ступенем реалізації злочинного наміру. Перші дві стадії визнаються різновидами незакінченого (розпочатого) злочину (попередньої злочинної діяльності).

Усі три вказані стадії не обов'язково мають місце під час вчинення будь-якого злочину. Вчинення злочину можливе і без проходження стадій готування та/або замаху. Наявність незакінченого злочину визначається двома обставинами:

1) особливостями законодавчої конструкції того чи іншого складу злочину;

2) характеристикою суб'єктивної сторони злочинного діяння.

Закінчений злочин характеризується єдністю об'єктивних і суб'єктивних ознак, повною реалізацією об'єктивної сторони суспільне небезпечного діяння, передбаченого диспозицією статті Особливої частини КК. Йдеться про юридичну завершеність такого діяння, яка може і не збігатися з уявленням про це з боку самої особи, яка його вчинює. Так, розбій визнається закінченим з моменту нападу з метою заволодіння чужим майном, незважаючи на те, чи вдалося злочинцеві досягти цієї мети.

Момент закінчення злочину обумовлюється особливістю конструкції його складу. Злочин з матеріальним складом визнається закінченим з того моменту, коли фактично настали суспільне небезпечні наслідки, передбачені статтею Особливої частини КК як обов'язкова ознака об'єктивної сторони злочину. Наприклад, вбивство є закінченим з моменту настання біологічної смерті іншої людини, крадіжка - з моменту, коли винний має реальну можливість розпоряджатись чи користуватись викраденим майном.

В умисних злочинах з матеріальним складом можлива як стадія готування, так і стадія замаху, однак із цього загального правила є винятки, зумовлені особливостями конкретних складів злочинів. Так, готування вважається несумісним з убивством у стані фізіологічного афекту, оскільки у ст. 116 вказується на раптовість виникнення сильного душевного хвилювання, а тому встановлення елементів готування до позбавлення у подальшому життя іншої людини виключає кваліфікацію за цією статтею. Стадія замаху неможлива, якщо законодавець пов'язує кримінальну відповідальність з настанням певних суспільне небезпечних наслідків, вказаних у диспозиції статті Особливої частини КК, яких у конкретній ситуації фактично не спричинено (наприклад, ч. 4 ст. 152 - зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки).

Злочин з формальним складом вважається закінченим з моменту вчинення передбаченої диспозицією норми КК дії (бездіяльності). Фактичне настання при цьому шкідливих наслідків не впливає на кваліфікацію вчиненого і може враховуватися при призначенні покарання. Злочини з формальним складом можуть мати стадію готування, а чимало з них - і стадію замаху (наприклад, замах на контрабанду, давання хабара).

Особливість усічених складів злочину полягає у тому, що момент їх закінчення пов'язується із вчиненням діяння, яке за своїм кримінально-правовим змістом є попередньою злочинною діяльністю (зокрема бандитизм, розбій, вимагання, посягання на життя державного діяча). У таких злочинах можлива стадія готування, але стадія замаху виключається, оскільки саме на етап незакінченого злочину закон переносить момент закінчення кримінальне караного посягання.

Умисний характер незакінченого злочину безпосередньо закріплено у ст. ст. 14, 15. Цілеспрямованість, за наявності якої можна встановити відповідність між задуманим злочином і реальним втіленням його в життя, притаманна діянням, в яких особа бажає настання передбачуваних нею суспільне небезпечних наслідків.

У тих випадках, коли винний усвідомлював суспільне небезпечний характер свого діяння, передбачав його суспільне небезпечні наслідки і свідомо припускав їх настання, тобто діяв з непрямим умислом, однак результат не настав, відповідальність за замах виключається. Дії суб'єкта кваліфікуються виходячи з фактично спричинених наслідків. Необережні злочини не мають стадій.

Не визнається видом незакінченого злочину виявлення наміру (умислу), під яким розуміється зовнішній прояв тим чи іншим способом (усно; письмово, за допомогою конклюдентних дій тощо) наміру особи вчинити злочин, проте без реальних дій, спрямованих на реалізацію цього наміру. Хоч виявлення наміру є зовнішнім виявом внутрішніх психічних процесів, чинне законодавство не встановлює караність такої поведінки. Вважається, що думки, бажання, наміри, ідеї, не підкріплені реальними злочинними діяннями особи, не здатні заподіяти шкоди охоронюваним законом соціальним цінностям. Закріплений у КК підхід про безкарність виявлення наміру ґрунтується на відомих ще римському праву тезах nullum crimen sine actus (немає злочину без вчинення дії), cogitationis poenam nеtо patitur (думки не караються), враховує конституційне положення про право кожного на свободу .думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Від виявлення наміру потрібно відрізняти випадки кримінальна караної погрози, передбаченої, наприклад, ст. ст. 129, 195, 258. У таких випадках закон передбачає відповідальність не за небезпечні думки, а за закінчене суспільно небезпечне посягання на певні соціальні цінності - життя людини, й власність, громадську безпеку тощо.

Не є виявленням наміру передбачені КК діяння, формою вчинення яких є різноманітні публічні заклики (див. ч. 2 ст. 109, ст. ст. 110, 436), Такого роду діяння утворюють самостійні посягання на об'єкти кримінально-правової охорони.

3. Класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості: поняття злочину невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкого злочину та особливо тяжкого злочину

Роль формального класифікатора за таким критерієм виконують санкції статей Особливої частини КК, а точніше - розмір санкцій у виді позбавлення волі, що обумовлює необхідність і значно підвищує актуальність їх наукового обґрунтування. Характер суспільної небезпеки - її якісна властивість - при цій класифікації злочинів до уваги не береться. Водночас, він слугує критерієм рубрикації злочинів в Особливій частині КК по розділах. Так само не має значення для класифікації злочинів форма вини: особливо тяжкими, тяжкими злочинами, злочинами середньої та невеликої тяжкості можуть бути як умисні, так і необережні злочини. Такий підхід законодавця можна пояснити тим, що злочини, передбачені окремими статтями КК, можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності.

У практиці застосування КК класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості має значення для:

1) визначення чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених за межами України іноземцями та особами без громадянства, які не проживають постійно в Україні (ст. 8); вирішення відповідно до міжнародних договорів України питання про видачу особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину (ст. 10); визначення підстав кримінальної відповідальності за готування до злочину (ст. 14); визначення поняття злочинної організації (ст. 28);

2) визначення обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема такої, як виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, а також визначення міри покарання особі, яка виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності, і вчинила певний особливо тяжкий або тяжкий злочин (ст. 43);

3) визначення підстав і умов звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема: звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45), примиренням винного з потерпілим (ст. 46), передачею особи на поруки (ст. 47), зміною обстановки (ст. 48); визначення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, умов, за яких перебіг давності переривається, а також питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі (ст. 49); строків давності притягнення до кримінальної відповідальності щодо неповнолітніх (ст. 106);

4) застосування покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, конфіскації майна, а також довічного позбавлення волі (ст. ст. 54, 59 і 64); застосування покарання щодо неповнолітніх у виді позбавлення волі на певний строк (ст. 102);

5) призначення покарання, зокрема: більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69); покарання за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків (ст. ст. 70 і 71);

6) визначення підстав і умов звільнення від покарання та його відбування, зокрема: звільнення від покарання особи, яку з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільне небезпечною (ст. 74); звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ст. 79); звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, а також визначення підстав, за яких перебіг давності переривається (ст. 80); умовно дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 81); заміни невідбутої частини покарання на більш м'яке (ст. 82); звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання (ст. 83); звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97); звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105); строків давності виконання обвинувального вироку щодо неповнолітніх (ст. 106); умовно-дострокового звільнення неповнолітнього від відбування покарання (ст. 107);

7) встановлення строків погашення судимості (ст. 89), у т.ч. щодо неповнолітніх (ст. 108);

8) визначення підстав кримінальної відповідальності за створення злочинної організації (ст. 255), притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372), завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383), завідомо неправдиве показання (ст. 384), приховування злочину (ст. 396) та деяких інших (наприклад, суб'єктом злочину, передбаченого ст. 395, може бути тільки особа, щодо якої встановлено адміністративний нагляд. Відповідно ж до законодавства України такий нагляд встановлюється, зокрема, щодо осіб, засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини).

Відповідно до п. 18 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р. при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 p., які були вчинені до набрання чинності КК 2001 p., до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких слід керуватися ст. 12 КК 2001 p., якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим КК.

У практиці застосування законодавства України зазначена класифікація злочинів має також значення для вирішення питання про:

1) визначення виду кримінально-виконавчої установи, в якій особа має відбувати покарання;

2) провадження у кримінальних справах, зокрема, про: можливість закриття кримінальної справи у разі невстановлення особи, яка вчинила злочин; колегіальний чи одноосібний розгляд справи;підсудність справ; прийнятність відмови від захисника; порядок провадження дізнання та його строки; застосування застави і взяття під варту тощо;

3) застосування амністії;

4) розірвання шлюбу з особами, засудженими до позбавлення волі;

5) визначення підстав застосування вогнепальної зброї працівниками міліції та інших правоохоронних органів;

6) здійснення оперативно-розшукової діяльності, зокрема; про право оперативних підрозділів негласно виявляти та фіксувати сліди злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами його підготовки, провадити візуальне спостереження; продовження строку ведення оперативно-розшукової справи тощо;

7) порядок розміщення осіб, взятих під варту;

8) наявність підстав для встановлення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі;

9) дозвіл чи відмову у наданні допуску до державної таємниці;

10) прийняття до громадянства України, поновлення у громадянстві України і надання статусу біженця;

11) зняття з військового обліку;

12) особисту недоторканність і можливість затримання та арешту консульських посадових осіб у разі вчинення злочину тощо.

Ступінь тяжкості злочину у КК застосовується і як оціночна ознака, яка визначає межі судової дискреції. Так, вона є обставиною, що має враховуватися судом при:

1) призначенні покарання як один із елементів загальних засад призначення покарання (ст. 65 КК, ст. ст. 367, 372, 374 КПК), а також при призначенні покарання за незакінчений злочин (ст. 68), призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69), при визначенні розміру штрафу (ст. 53) і, зокрема, штрафу, який застосовується до неповнолітніх (ст. 99);

2) звільненні від відбування покарання з випробуванням (ст. 75) і звільненні від покарання за хворобою (ст. 84); 3) застосуванні конкретного виду примусових заходів медичного характеру (ст. 94).

Ступінь тяжкості злочинів певним чином обумовлює також поділ складів злочинів на прості, привілейовані, кваліфіковані й особливо кваліфіковані.

Під більш м'яким покаранням, ніж позбавлення волі на певний строк, у ч. 2 ст. 12 слід розуміти будь-який із передбачених ст. 5"1 видів покарання,крім довічного позбавлення волі.

Формулювання "не більше двох років" (ч. 2 ст. 12) означає, що злочин визнається злочином невеликої тяжкості, якщо за нього законом передбачена можливість призначення покарання у виді позбавлення волі на строк від одного до двох років включно, а формулювання "понад десять років" (ч. 5 ст. 12), - що злочин визнається особливо тяжким, якщо за нього законом передбачена можливість призначення покарання у виді позбавлення волі на строк, що перевищує десять років, незалежно від того, на якому рівні встановлено нижню межу цього виду покарання.

Норми ч. ч. З і 4 ст. 12 слід розуміти так, що злочином середньої тяжкості є злочин, верхня межа покарання у виді позбавлення волі за який перевищує два роки, але не перевищує п'яти років, а тяжким злочином - злочин, верхня межа покарання у виді позбавлення волі за який перевищує п'ять років, але не перевищує десяти років, незалежно від того, якою є нижня межа цього виду покарання.

4. Значення передбаченої у ст. 12 КК України класифікації злочинів

Враховуючи логічну природу права і формальну визначеність правових норм, відправними моментами для правової класифікації є її логічні та логіко-правові особливості. У логіці класифікація розглядається як розподіл предметів на взаємопов'язані класи відповідно до найбільш істотних ознак, притаманних предметам даного виду і які відрізняють їх від предметів інших видів [1; 3, 269]. Наука кримінального права під класифікацією злочинів розуміє поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію [13, 75; 17, 150; 15, 79; 9, 11-27]. При цьому зазначається, що злочини відрізняються між собою як внутрішніми ознаками (мається на увазі їх зміст - охоронювані кримінальним законом об'єкти посягання, способи вчинення злочинів, суспільна небезпечність, вина особи), так і зовнішніми, тобто встановленим законом покаранням і його розміром. Так, у кримінальному праві класифікація злочинів може проводитись за різними підставами: за ознаками та видами об'єкту злочинів, за формами вини, за мотивами вчинення, за ознаками суб'єкта злочину, залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності, за ступенем тяжкості наслідків і за іншими підставами [10, 125-126; 8, 30].

Групуючи вказані підстави класифікації та беручи до уваги її логічні передумови, М.І. Загородніков виділяв два види класифікації злочинів - природню і штучну. Природну розглядав як класифікацію, в основу якої покладено істотну ознаку, тобто ступінь суспільної небезпеки злочинів як головну матеріальну ознаку злочину. Штучними науковець називав класифікації злочинів в залежності від ознак та елементів складу злочину, тобто за ознаками об'єкту, об'єктивної сторони, суб'єкту та суб'єктивної сторони злочинів [5, 16-17]. Такі класифікації нерозривно пов'язані з так званою природньою класифікацією і виступають як додаткові по відношенню до першої, яка є основною. Вони дозволяють уточнити юридичний і соціальний зміст відповідних суспільно-небезпечних діянь, поглибити наше уявлення про їх взаємозв'язок і можуть бути використані для кваліфікації злочинів, відмежування їх від суміжних складів та для призначення покарання. Однак розвиток сучасного кримінального права глибоко пов'язаний з проблемою індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання залежно тільки від тяжкості злочину. Саме таку класифікацію містить новий Кримінальний кодекс України. Так, стаття 12 КК України вперше у вітчизняному кримінальному законодавстві класифікує злочини залежно від ступеня тяжкості на 4 групи: злочини невеликої тяжкості, злочини середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини [11]. Зі змісту даної норми можемо зробити висновок, що за основу класифікації взятий матеріальний критерій - тяжкість злочину як його внутрішня соціальна сутність, небезпечність для охоронюваних Кримінальним законом певних суспільних відносин. Формальним же критерієм вказаної класифікації виступає вид покарання у вигляді позбавлення волі у формі розміру санкцій. Отже, граничним критерієм для злочинів невеликої тяжкості є покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання; для злочинів середньої тяжкості - покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років; для тяжких злочинів - покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років; для особливо тяжких - покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

Зазначимо, що дотепер питання класифікації злочинів в кримінальному законодавстві було вирішене лише наполовину. КК Української РСР, що був прийнятий у 1960 році, хоча й змінювався та доповнювався в останні роки, але в цілому мав серйозні вади, не відповідаючи сучасній теорії кримінального права [21, 3-9, 6-7]. Так, Кримінальний кодекс 1960 р. виділяв тяжкі злочини (ст. 7-1) і злочини, що не представляють великої суспільної небезпеки (ст. 51), в свою чергу це змушувало законодавця постійно вносити зміни та доповнення до переліку тяжких злочинів (ст. 7-1), злочинів, при вчиненні яких не застосовується умовно-дострокове звільнення від покарання, заміна покарання більш м'яким (ст. 52-1), злочинів, при вчиненні яких умовно-дострокове звільнення від покарання і заміна покарання більш м'яким може бути застосовано після фактичного відбуття не менше визначеної частки призначеного строку покарання (ст. 52 КК УРСР 1960 р.) та інші. В Кримінальному кодексі України 2001 р., на відміну від Кримінального кодексу 1960 р., визначене поняття не лише тяжкого злочину, а злочинів усіх ступенів тяжкості, при цьому замість переліку тяжких злочинів, як це було в КК 1960 р., ступінь тяжкості злочинів визначається залежно від самого суворого покарання, встановленого за нього статтею Особливої частини КК [16, 67, 171].

Отже, класифікація злочинів в ст. 12 нового Кримінального кодексу була проведена лише за одним критерієм - ступенем тяжкості злочинів, при цьому характер суспільної небезпеки не був взятий до уваги. Разом з тим, саме він виступає критерієм розподілу злочинів в Особливій частині КК по розділах. У цьому сенсі спірною виглядає точка зору Л. М. Кривоченко щодо суттєвості і універсальності класифікації лише за ступенем тяжкості як виразником суспільної небезпечності, яка в свою чергу “виражається в сукупності об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину: важливості об'єкта, характері діяння, способах його вчинення, тяжкості наслідків, формі і видах вини, мотивах і меті тощо” [13, 75].

Так, М.І. Хавронюк, провівши математичний аналіз груп злочинів, об'єднаних у розділи Особливої частини КК, залежно від ступеня їх тяжкості у цілому, дійшов до цікавого висновку, що найбільш тяжкими у цілому є злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, злочини проти основ національної безпеки України і військові злочини, а найменш тяжкими у цілому - злочини проти довкілля, проти виборчих, трудових, інших особистих прав і свобод людини і громадянина, злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж [12, 226-228]. Як бачимо, пріоритетними родовими об'єктами кримінально-правового захисту є мир, безпека людства і міжнародний правопорядок, основи національної безпеки України, військовий правопорядок, тоді як життя, здоров'я людини, її честь, гідність, недоторканість та безпека, проголошені ст. 3 Конституції України найвищою соціальною цінністю, посідають в даному переліку не перші місця. Окрім того, неврахування характеру суспільної небезпеки при класифікації злочинів та класифікація на основі лише одного критерію стали причинами наступних протиріч та непорозумінь, на які звертає увагу М. І. Хавронюк.

Так, порівнюючи між собою склади злочинів, за вчинення яких КК передбачає ідентичні санкції, мусимо дійти хибного висновку, що однаковим є ступінь тяжкості, наприклад, таких злочинів: вбивство через необережність (ч. 1 ст. 119) і умисне нанесення побоїв службовій особі або громадянинові, який виконує громадський обов'язок (ч. 2 ст. 350); ведення агресивної війни (ч. 2 ст. 437) і незаконне заволодіння транспортним засобом, вартість якого в двісті п'ятдесят разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (ч. 3 ст. 289) тощо. Суттєво відрізняються між собою санкції, встановлені за злочини, які майже не відрізняються характером та ступенем суспільної небезпеки, за ступенем тяжкості ці злочини навіть віднесені до різних категорій, наприклад, вбивство двох або більше осіб, вчинене через необережність (ч. 2 ст. 119 КК), є тяжким злочином, карається позбавленням волі на строк від 5 до 8 років, а проведення клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричинили смерть (ст. 141 КК), є злочином середньої тяжкості, бо санкція передбачає обмеження волі на строк від 3 до 5 років або позбавлення волі на той самий строк тощо. Окрім того, інколи санкція загальної кримінально-правової норми є більш суворою, ніж санкція спеціальної норми. Наприклад, контрабанда за попередньою змовою групою осіб або особою, раніше судимою за цей злочин (ч. 2 ст. 201 - загальний склад) карається позбавленням волі на строк від 5 до 12 років з конфіскацією предметів контрабанди і з конфіскацією майна. Контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів, скоєна повторно чи за попередньою змовою осіб, а також якщо предметом контрабанди були особливо небезпечні наркотичні засоби чи психотропні речовини або наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги чи прекурсори у великих розмірах (ч. 2 ст. 305 КК - спеціальний склад), карається позбавленням волі на строк від 5 до 10 років з конфіскацією предметів контрабанди і з конфіскацією майна тощо.

Вищенаведені аргументи дають нам можливість ще раз стверджувати, що в основі законодавчого поділу злочинів на певні категорії покладено лише один критерій - ступінь тяжкості злочинів, а не два, тобто ступінь тяжкості злочинів і характер та ступінь суспільної небезпечності, на чому, до речі, наголошує П.С. Матишевський [15, 79-80]. Про необхідність врахування характеру суспільної небезпеки при класифікації злочинів та законодавчої класифікації злочинів за іншими критеріями, окрім зазначеного в ст. 12 КК, між іншим, за об'єктом посягання та суб'єктом вчинення злочинів, свідчить звернення уваги кола науковців та практиків до проблем, що виникають під час віднесення тієї чи іншої групи злочинів до певного класифікаційного класу [14, 86-88; 2].

Класифікація злочинів у новому Кримінальному кодексі за одним критерієм без врахування форми вини призвела до того, що особливо тяжкими, тяжкими злочинами, злочинами середньої та невеликої тяжкості можуть бути як умисні, так і необережні злочини, адже в ст. 12 КК відсутнє посилання, до якої групи за ступенем тяжкості можуть відноситись необережні злочини. Так, Кримінальний кодекс містить склади необережних злочинів, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років. Наприклад, злочин, передбачений ч. 2 ст. 274 КК - порушення на виробництві правил ядерної або радіаційної безпеки особою, яка зобов'язана їх дотримувати, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки - карається позбавленням волі на строк від трьох до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Такі злочини вважаємо особливо тяжкими на підставі поданої в законі класифікації. Не можна однозначно стверджувати, що позиція законодавця в даному випадку є цілком слушною, бездоганною і безспірною, адже, які б тяжкі наслідки не настали від таких злочинів, самі по собі необережні злочини менше суспільно небезпечні, ніж навмисні, а віднесення їх до однієї класифікаційної групи лише за розміром санкції прирівнює їх суспільну небезпечність. Науковці пояснюють такий підхід законодавця тим, що злочини, передбачені окремими статтями КК, можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності [18, 52-53]. Тому при аналізі понять особливо тяжкого злочину, тяжкого, злочину середньої та злочину невеликої тяжкості ними наголошується, що відповідно до змісту ст. 12 КК, до певної класифікаційної групи можуть входити злочини як умисні, так і необережні [22, 38-39].

Про неоднозначність і спірність питання класифікації злочинів без урахування форми вини свідчить історія прийняття Кримінального кодексу, кількість пропозицій та дискусій, що відбувалися в Верховній Раді під час обговорення ст. 12 “Класифікація злочинів”. Так, в тексті проекту КК, поданого Кабінетом Міністрів України і редагованого Комітетом Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією і комітетом з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, який був прийнятий в першому читанні, класифікація злочинів була проведена із урахуванням суб'єктивної сторони злочинів - вини в формі умислу чи необережності.

Так, злочинами невеликої тяжкості пропонувалося визнати умисні злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, м'якше покарання, та необережні злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше трьох років або інше, м'якше покарання. Злочинами середньої тяжкості відповідно мали стати умисні злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, та необережні злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше восьми років. Тяжкими злочинами пропонувалося назвати умисні злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років, та необережні злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад вісім років. Особливо тяжкими злочинами мали бути лише умисні злочини, за які законом передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі [19]. В наступних читання така редакція ст. 12 зникла, але група народних депутатів все-таки наполягали на поверненні до вищенаведеної класифікації під час розгляду даної статті в третьому читанні.

Цікаво, що в ст. 15 Кримінального кодексу РФ “Категорії злочинів”, яка є досить схожою на ст. 12 КК України, класифікація злочинів проведена з частковим урахуванням форми вини, адже відповідно до ст. 15 КК РФ злочинами невеликої тяжкості, середньої тяжкості та тяжкими одночасно можуть бути як умисні, так і необережні злочини, але межа покарання для злочинів кожної з названих класифікаційних груп є однаковою для умисних і необережних злочинів: для злочинів невеликої тяжкості - позбавлення волі на строк не більше двох років, для злочинів середньої тяжкості - позбавлення волі на строк не більше п'яти років, для тяжких злочинів - позбавлення волі на строк не більше десяти років. На відміну від КК України, КК РФ особливо тяжкими злочинами називає лише умисні діяння, за вчинення яких передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років або більш суворе покарання [7, 20-22].

В ст. 12 КК відсутня також класифікація за іншими ознаками суб'єктивної сторони, а також за іншими, вже згадуваними ознаками, що мають істотне значення для кваліфікації діяння. Водночас чинний Кримінальний кодекс України називає інші, окрім зазначених в ст. 12, категорії злочинів: особливо тяжкий злочин проти прав та свобод громадян України або інтересів України (ст. 8), особливо тяжкий злочин, вчинений умисно і поєднаний з насильством над потерпілим; тяжкий злочин, вчинений умисно і пов'язаний з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків (ч. 2 ст. 43), вперше вчинений злочин невеликої тяжкості (ст. 45, 46, 48), вперше вчинений злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо особа, яка вчинила злочин, щиро покаялася (ст. 47), злочин проти миру та безпеки людства (ч. 5 ст. 49), тяжкий та особливо тяжкий корисливий злочин (ч. 2 ст. 59), умисний тяжкий чи особливо тяжкий злочин (ч. 2 ст. 70), необережний тяжкий злочин, необережний особливо тяжкий злочин (ч. 3 ст. 81), умисний злочин, вчинений протягом невідбутої частини покарання (ч. 4 ст. 82), вчинений повторно злочин невеликої тяжкості; особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини (ч. 3 ст. 102 КК України) тощо.

Вирішальне значення передбаченої в новому Кримінальному кодексі класифікації, яка визначає конструкцію багатьох інститутів кримінального права, диференціює кримінальну відповідальність, впливає на структуру санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу тощо, обумовило активну зацікавленість науковців та практиків вказаною проблемою. Так, з'явився ряд коментарів у засобах масової інформації, серед них зустрічаються тлумачення положень ст. 12 КК України всупереч її змісту. В. А. Клименко, який опублікував статтю “Класифікація злочинів у кримінальному законодавстві”, аналізуючи систему норм Особливої частини КК та групуючи злочини на певні класифікаційні категорії на основі ст. 12 КК, дійшов до висновку, що одне і те ж діяння може бути одночасно і злочином невеликої тяжкості, і середньої тяжкості, і тяжким, або середньої тяжкості, тяжким і навіть особливо тяжким. Як приклади, автор наводить санкції за злочини, передбачені ч. 3 ст. 188 та ч. 2 ст. 194. Дійшовши такого хибного висновку, В. А. Клименко пропонує зазначити в ст. 12 КК не тільки верхню межу покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, а й нижню межу. А до того моменту питання про віднесення того чи іншого злочину до певної класифікаційної групи вирішує суд, а не законодавець [6, 5]. Ми вважаємо таку позицію хибною. При класифікації злочинів враховуються максимальні покарання, передбачені відповідними статтями Особливої частини КК, а не ті, які може обрати суд для конкретної особи в кожному конкретному випадку. Чітке визначення максимального розміру покарання є однозначною вимогою закону, що, в свою чергу, не дозволяє судді за власним розсудом відносити вчинений особою злочин до певної категорії. Якщо ж говорити про дані в ст. 12 формулювання верхньої межі покарання, треба зауважити, що злочин визнається злочином невеликої тяжкості, якщо за нього передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк від одного до двох років включно, тобто не більше двох років. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який верхня межа покарання у виді позбавлення волі перевищує два роки, але не перевищує п'яти років. Аналогічно тяжким злочином є злочин, за який верхня межа покарання у виді позбавлення волі перевищує п'ять років, але не може перевищувати десяти років. При цьому нижня межа покарання за вказані злочини до уваги не береться. Злочин є особливо тяжким, якщо за нього може бути призначене покарання у виді позбавлення волі на строк, який перевищує десять років, незалежно від того, якою є нижня межа даного виду покарання, встановлена санкцією Особливої частини КК. Отже, вищенаведений приклад тлумачення положень ст. 12 КК України є помилковим і може зашкодити правозастосовній практиці.

Майже всі інститути як Загальної, так і Особливої частини КК нерозривно пов'язані з класифікацією злочинів. Віднесення злочинів до певної класифікаційної категорії впливає на низку факторів: можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності, умовно-дострокового звільнення від покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, застосування амністії та інші. Так, відповідно до п. 18 другого розділу Прикінцевих і перехідних положень нового КК, при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України 1960 року, які були вчинені до набрання чинності КК 2001 року, до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких слід керуватися ст. 12 нового КК, якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини до набрання чинності новим КК України. В інших випадках повинні застосовуватись відповідні положення Кримінального кодексу України 1960 року.

Крім того, класифікація злочинів має значення для вирішення низки питань в інших, окрім кримінального, законодавствах України. Так, у виправно-трудовому праві віднесення злочину, вчиненого собою, до певної класифікаційної групи впливає на визначення засудженому виду виправно-трудової установи з відповідним режимом [4]. Застарілість окремих положень Виправно-трудового кодексу України, невідповідність їх положенням нового КК, зокрема ст. 12 “Класифікація злочинів”, призвела до суттєвих прогалин в регулюванні даного питання, а саме порядку розподілу і направлення осіб, засуджених до позбавлення волі до відповідних виправно-трудових установ. Для розв'язання цієї складної ситуації Державний департамент України з питань виконання покарань пішов на відчайдушний крок - була розроблена і прийнята Інструкція про порядок розподілу і направлення осіб, засуджених до позбавлення волі, зі слідчих ізоляторів (тюрем) до виправно-трудових установ, яка встановлює та регламентує вказані питання відповідно до положень нового КК України [20]. Використання положень даної інструкції суперечить положенням Виправно-трудового кодексу, адже, відповідно до третього розділу ВТК України, порядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі встановлюються та регулюються даним кодексом, а не підзаконними актами, а вид виправно-трудової установи з відповідним режимом, в якій засуджені відбувають покарання, дійсно визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань, але лише на основі відповідних положень Кримінального та Виправно-трудового кодексів України.

Отже, можемо зробити висновок, що проведена у Кримінальному кодексі України класифікація лише за одним критерієм, тобто за ступенем тяжкості як обсягу суспільної небезпеки злочинів, що посягають на один об'єкт і заподіюють йому шкоду одного і того самого виду, не є досконалою. Вищенаведені положення свідчать про необхідність звернення особливої уваги науковців до вказаних проблем, які, в свою чергу, потребують ґрунтовного, комплексного дослідження.

ВИСНОВКИ

Роль формального класифікатора за таким критерієм виконують санкції статей Особливої частини КК, а точніше - розмір санкцій у виді позбавлення волі, що обумовлює необхідність і значно підвищує актуальність їх наукового обґрунтування. Характер суспільної небезпеки - її якісна властивість - при цій класифікації злочинів до уваги не береться. Водночас, він слугує критерієм рубрикації злочинів в Особливій частині КК по розділах. Так само не має значення для класифікації злочинів форма вини: особливо тяжкими, тяжкими злочинами, злочинами середньої та невеликої тяжкості можуть бути як умисні, так і необережні злочини. Такий підхід законодавця можна пояснити тим, що злочини, передбачені окремими статтями КК, можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності.

Список використаної літератури

1. Бабаев В. К. Советское право как логическая система. - М., 1978.

2. Біленчук П. Д., Романюк Б. В., Цимбалюк В. С. та ін. Комп'ютерна злочинність. Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2002. - 240 с.

3. Большая советская энциклопедия. 3-е изд. Т. 12. - М.: Сов. Энциклопедия, 1973.

4. Виправно-трудовий кодекс України. Затверджений Законом Української РСР від 23 грудня 1970 року. Зі змінами станом на 28 серпня 2001 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1971. - № 1. - Ст. 5.

5. Классификация преступлений и ее значение для деятельности органов внутренних дел. Учебное пособие / Под ред. Н. И. Загородникова - М.: МВШМ МВД СССР, 1983.

6. Клименко В. Класифікація злочинів у кримінальному законодавстві // Юридичний Вісник України. - 2001. - 9-15 червня.

7. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Под ред. Ю. И. Скуратова, В. М. Лебедева. - 3-е изд., изм. и доп. - М.: Издательство НОРМА, 2001.

8. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. - К: Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.

9. Кривоченко Л. Н. Классификация преступлений. - Харків: Вища школа, 1987.

10. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М. Й. Коржанського. - К: Атіка, 2001.

11. Кримінальний Кодекс України. Прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.