Проблема мови та розвиток української державності

Проблема мови та розвиток української державності

Автор: Ігор Лубківський

Проблема розвитку української мови за тепер вже майже 15 років становлення української державності все ще так і залишається підвішеною в повітрі, про що свідчить чергове її роздування перед кожними наступними парламентськими чи президентськими виборами. Тому єдиним розумним виходом з ситуації, що склалася, може стати лише одне - усвідомлення того факту, що мова є живим організмом, який постійно змінюється і вдосконалюється так, щоб відповідати реальним вимогам життя, і тому вирішення цього питання неможливе без розуміння його взаємозв'язку з побудовою держави в цілому. А тут основним каменем спотикання вже на протязі багатьох років залишається лише одне - те, що якась частина громадян, здебільшого російськомовних, будучи громадянами України і далі продовжує вважати себе громадянами давно вже неіснуючої держави - Радянського Союзу, або не має зовсім нічого проти можливого гіпотетичного об'єднання з Росією в її теперішньому вигляді. Звичайно для державного будівництва та навіть і для державної безпеки такий стан речей є якщо не загрозливим, то при наймі цілком неприроднім. Причинами цього може бути достатньо багато факторів, основними з яких проте є лише два. Перший - це той, що якась частина України нібито не впевнена в своєму праві розмовляти російською, а другий - це те, що вони здебільшого і надалі, без будь-яких пояснень, не визнають себе повноцінними громадянами України, особливо навіть не задумуючись над цією проблемою, мовляв просто так вийшло після розпаду Союзу, що вони залишилися тут - і все. Все це, разом взяте, лише підсилює несприйняття такої їхньої життєвої позиції з боку її «української» центральної та західної частин та ще більше посилює протистояння між «двома» Українами.

Як можливий спосіб розв'язання такого протистояння зараз нам знову пропонується ввести російську мову в якості другої державної. При цьому основною аргументацією прихильників такого впровадження двомовності залишається теза про те, що умовна дискримінація за мовною ознакою виключає всю російськомовну общину з числа державотворчих націй України та нібито ставить її в нерівне юридичне становище порівняно з україномовними громадянами. Не будемо зараз виясняти, наскільки це відповідає реальному стану справ, зауважимо лише, що в підході до такого твердження зустрічаються дві протилежні позиції. З одного боку - «українська» частина нашого народу наполягає на тому, що це та їхня держава, за яку вони та їхня пращури боролися на протязі сторіч і в боротьбі за яку український народ поніс багатомільйонні втрати. З іншого - мова йде про те, що вся та південно-східна частина України, яка тепер говорить переважно російською, дійсно в різні періоди історії України заселялася представниками різних народів, переважно росіянами, або народами, для яких російська мова виконувала роль мови міжнаціонального спілкування. При цьому наводяться паралелі з історією розвитку США - державою, яку творили різні народи і де основною мовою стала англійська. Проте таке порівняння виявляється не зовсім коректним. Перш за все тому - що заселення України проводилося не на настільки безлюдні території, так як це було в США, інакше прийдеться визнати, що українців може спіткати така ж доля, яка в свій час спіткала тепер вже майже повністю знищені індіанські племена. З іншого боку - в такому порівнянні є і ще одне застереження саме стосовно державотворчих позицій. Мова йде про те, що переселенці США приїжджали на ці землі здебільшого добровільно і тому зразу ж вважали цю новоутворену американську державу своєю і саме з нею і пов'язували своє майбутнє, а тому і справді мають повне право вважатися її творцями. Чи навіть ще точніше кажучи - їм, чи їхнім нащадкам навіть ніколи і в голову не прийшло би таке, щоб не вважати себе громадянами своєї держави, чи, тим більше, вважати себе громадянами якоїсь іншої держави. Але трохи не так було на Україні, де заселення здебільшого проводилося насильно, як це було в часи Катерини ІІ, або іноді і взагалі проводилося на землі, звільнені від українців штучно - як це було після голодомору 33-го на сході, або після сталінських репресій і виселення населення 44-54-го років на заході. Звичайно тепер, через стільки років, навряд чи можна вважати їх чи їхніх нащадків хоч якось причетними до цього так, щоб вони мали нести за це відповідальність, тим більше якщо вони здебільшого теж просто пасивно використовувалися державною машиною тих часів. Але мова йде про інше - про те, що більшість нащадків цих поселенців в моральному плані все-ще, на відміну від поселенців в США, так і не вважають цю державу своєю. Тому тут мова мала би йти про якесь моральне визнання чи хоча би примирення, можливо навіть закріплене у вигляді якогось символічного державного акту. І навіть - про спеціальну державну політику, спрямовану на активніше залучення їх до розвитку держави і до усвідомлення своєї ролі в такій розбудові. Але для початку давайте поглянемо неупередженим поглядом хоча би на те, як ця мовна проблема вирішувалася до цього часу і що саме так наполегливо хочуть нав'язати нам далі у вигляді можливого надання російській мові статусу державної …

1. Політика українізації

Це - якраз та політика, яка продовжувалася останнім часом і наслідки діяльності якої ми спостерігаємо зараз. Серед них є наслідки і позитивні - як от підвищення авторитету української мови та розвиток мови в культурній сфері, але в цілому, якщо ця проблема раз за разом виникає знову, то це свідчить і про те, що нормальної тенденції розвитку все-ще так і немає, тим більше на віддалене майбутнє - оскільки повністю знищити російську мову в Україні все-одно ніколи не вдасться при будь-якій політиці і при будь-якій владі і все-одно ніхто не знає, що робити далі і рано чи пізно цю проблему все-таки прийдеться вирішувати, хай навіть і при іншому процентному співвідношенні кількості громадян, які розмовляють різними мовами. Тому недоліком теперішньої політики треба визнати те, що вона ґрунтується на тому, що українська мова ніяк не популяризується, не виготовляються словники і підручники - і т.д., але зате вводиться мовою державного діловодства і мовою навчання в школах. Такий стан речей виник через те, що розраховують на перенавчання і українізацію нового підростаючого покоління, пасивно надіючись на його переорієнтацію, але при цьому бояться вживати більш ширших чи більш радикальних заходів побоюючись невдоволення населення російськомовних регіонів країни. Що ж буде, якщо цю політику продовжувати і далі? Тенденції подальшого розвитку ситуації виглядають приблизно так:

1) Продовження такої політики українізації приведе до того, що кількість громадян, які розмовляють українською, дещо зросте, але проблема так і залишиться невирішеною;

2) Все залишиться так, як є і проблема в цілому законсервується на майбутнє з усіма її негативними наслідками, що в той же час буде означати і те, що це може спровокувати і нові кризи в майбутньому;

3) Всі заговорять українською?

І якщо тепер порівняти всі ці висновки, то навряд чи ми зможемо серйозно говорити про повністю позитивні наслідки продовження цієї політики, чи про вирішення нею основних наявних на даний момент проблем. Тоді що може запропонувати нам інший шлях?

2. Впровадження російської мови другою державною

Цей варіант розв'язання всіх проблем вже досить довго і наполегливо, ще з перших років незалежності, пропонується всім нам як нібито єдиний реальний вихід з ситуації, яка склалася після розпаду колишньої комуністичної імперії, коли Україна отримала багатомільйонну російськомовну громаду, і тепер він знову кожного разу випливає на поверхню з новою силою при кожній черговій зміні політичної ситуації. Але давайте і тут спробуємо зрозуміти, що стоїть за його можливим впровадженням в життя.

Позитивні наслідки:

1. Відновлення юридичних прав тих російськомовних громадян, які вважають їх приниженими через неможливість звертатися в державні установи своєю рідною мовою.

2. Визнання ними держави Україна як своєї, такої, що належить їм і громадянами якої вони дійсно являються.

3. Більш позитивне сприйняття України з боку Росії та її громадян, в першу чергу - тих, хто пов'язаний з Україною родинними зв'язками.

Негативні наслідки:

1. Українська мова буде повністю витіснятися в Києві - столиці України, який і так ще й досі залишається здебільшого російськомовним, в результаті чого виникне загроза втрати української мови навіть на Галичині і Волині через те, що єдиною мовою діловодства стане російська як зрозуміла всім і весь документообіг зі столицею доведеться здійснювати вже російською.

2. Бажання місцевого населення цих західних земель зберегти свою мову буде викликати спротив русифікації, що може призвести до розколу держави вже по лінії Центр-Захід та до певної ізоляції західної України по її історичному кордоні.

3. Відновлення російськомовних громадян України в правах одночасно буде означати ще більше приниження прав громадян усіх інших національностей, що може спровокувати прояви невдоволення з їхнього боку та висунення вимог щодо здійснення аналогічних кроків і щодо їхніх мов.

4. Впровадження російської мови може підсилити відцентрові тенденції на сході країни, спрямовані на розкол держави тому, що якась частина громадян чи політичних сил стане вважати це лише першим кроком до об'єднання з Росією всієї України, чи принаймі її окремих регіонів.

Тоді тенденції можливого розвитку ситуації на майбутнє будуть виглядати наступним чином:

1) Покращення відносин з Росією та зняття протистояння з російськомовною частиною української громади на сході України.

2) Поступове витискання української мови зі сфери державного будівництва та зі сфери міжнародних відносин та погіршення відносин з українською діаспорою, в першу чергу - США та Канади.

3) Ймовірне зростання невдоволення представників інших національностей, що може призвести до місцевих локальних конфліктів, вимог введення регіональних мов та до розвитку федералізму.

4) Виникнення небезпеки того, що таке вирішення мовної проблеми в Україні буде сприйматися з боку Росії лише як перший етап до здобуття наступних поступок - введення подвійного громадянства, спільного митного кордону, єдиного економічного простору, спільної валюти та утворення наднаціональних органів управління.

За таких умов цілком логічним здається те, що введення російської другою державною мовою призведе до зняття конфліктів з Росією та російськомовними громадянами, але посилить протистояння з представниками всіх інших національностей, включно з українською, призведе до поступового витіснення української мови зі сфери державного будівництва та зі сфери міжнародних відносин та поступово приведе до перетворення України в федеративну державу зі слабкими зв'язками з центром та посиленою залежністю від Росії та її політики. Можливо це теж непогано і якась частина населення України напевно не мала би нічого проти і такого варіанту подальшого розвитку подій, але якщо ми тільки дійсно хочемо збудувати сильну і справді незалежну державу, то напевно розвиватися нам треба все-таки іншим шляхом. І на ділі ми бачимо, що одна політика так повністю і не досягає своїх цілей, а інша може призвести до послаблення України як єдиної монолітної держави.

3. Творення мови та державності

Тоді напевно єдиним нормальним виходом з ситуації, що склалася, може стати якесь творче поєднання державотворчих та мовних тенденцій розвитку. Власне кажучи, ця проблема теж далеко не нова. Дивним є тільки те, що за стільки років існування української держави, вона все-ще так і не була ніяк вирішена, хоча би навіть в її частковому, мовному прояві. Чому?

Можливо якимось логічним поясненням тут може послужити хіба те, що українська мова за останніх вже майже 100 або й більше років майже ніколи природно не розвивалася, за винятком хіба що якоїсь певної віддушини періоду перших років комуністичної влади на Харківщині. Тому напевно тим, хто мав би слідкувати за розвитком мови, просто треба зрозуміти те, як такий нормальний розвиток мав би відбуватися насправді і якщо раніше це не вдавалося зробити, то тільки тому, що наші філологи так ніколи такої можливості і не мали. А проте один виняток з цього правила все-таки був - на Галичині. Зразу після входження Галичини до складу Радянської України в 1944 році тут існувала дуже специфічна українська мова. Вона не була діалектом чи різновидом польської, як про це тепер люблять заявляти російські шовіністи, але в ній була присутня велика кількість специфічних діалектних українських слів, по-суті - окрема назва кожного предмета. Потім всі ці слова, практично на протязі одного покоління, стали відмирати - і тепер вже з них не залишилося майже зовсім нічого. Тому вже тепер українська мова Галичини стала напевно найчистішою в Україні, але зате діалектна галицька мова практично зовсім перестала існувати. Зараз, чи може трохи пізніше, схожа доля може спіткати інші діалекти української, які все-ще існують - як-от волинський, чи, чого би особливо не хотілося, дуже цікавий і оригінальний - закарпатський. Не хотілося би тому, що вся суть проблеми якраз в тому і полягає, що мова повинна живитися саме діалектними та іншомовними словами і тільки на основі цього може розвиватися те живе утворення, яке згодом стає повноцінною літературною мовою та мовою діловодства і яке в Україні все-ще так остаточно і не сформувалося. Тому в ситуації, коли українська мова все-ще так і не змогла повноцінно розвинутися, вкрай необхідна державна підтримка діалектних мов, різних регіональних російських мов (кримської, донецької, харківської, навіть одеської - і т.д.) та мов інших народів - польської, грецької, єврейської - і т.д., кожна з яких і повинна бути з одного боку - всіляко збережена, а з другого - повинна стати саме тим джерелом, яке стане наповнювати єдину могутню державну мову.

Проте такий висновок відповідає лише на перше питання нашого дослідження - і то не повністю. Тобто в кінці-кінців дехто може сказати, що це буде такою ж політикою українізації, як і раніше, тільки в її більш творчому вигляді і з законодавчим збереженням діалектних мов та мов інших народів, тому не зовсім вирішує проблему. Але й це ще не все, бо без відповіді залишається інше питання - що робити з державотворчими тенденціями і ставленням до своєї держави тих громадян, які фактично ними себе все-ще так і не визнають? Вихід тут напевно має бути лише один - усвідомлення ними того факту, що вони є таким же потужним джерелом творення держави і мови як і етнічні українці чи україномовні громадяни України. Тому в цьому плані вся державна політика має бути направлена саме на пропаганду саме такого сприйняття і саме такого способу мислення аж до якогось можливого його законодавчого закріплення. Можливо навіть в конституції в якості закріплення статусу російської чи мов інших народів в якості другої мови на певних територіях - як-от в Криму чи в Донецьку чи в закріпленні їхнього права звертатися в державні установи чи навчатися рідною мовою хоч і залишається незрозумілим, як це можна реалізувати на практиці і чи не буде це все-таки приводити до розвитку сепаратистських тенденцій та до повного витіснення української мови на цих територіях. Тому до цього питання треба ставитися надзвичайно серйозно і якщо воно і буде прийняте, то можливо одночасно з ним повинні бути прийняті і якісь інші допоміжні акти, які би забезпечували статус україномовних шкіл на цих територіях чи вводили би обмеження щодо скорочення викладання української мови в таких російськомовних школах. Таким чином творчий, активний підхід до вирішення цієї мовної проблеми, якщо тільки ми дійсно хочемо мати справді сильну і демократичну державу, мав би включати в себе кілька основних пунктів:

1. Безумовне визнання, хоча би в моральному плані, тих народів, які своєю волею чи неволею, заселяли землі України за останні 300-400 років такими, що становлять джерела державотворення - без будь-яких поділів та умовностей. Тобто в цьому плані річ має йти, по-суті, про якийсь акт громадянського примирення, що в свою чергу вимагає і відповідного кроку і з боку представників цих народів - усвідомлення того, що вони прийшли на землі чужого народу, які проте тепер стали їхніми і в цьому плані вони повинні нести рівну з усіма відповідальність за майбутню долю своєї держави. Результатом цього міг би стати і якийсь символічний законодавчий документ - Акт примирення чи Декларація про співпрацю в розбудові держави. Можливо слушною була би пропозиція про написання нової Конституції України, або про внесення таких змін в існуючу конституцію, в яких би враховувалася вся вищенаведена аргументація.

2. Необхідна законодавчо закріплена підтримка російської та інших мов в плані написання підручників, словників та в плані збереження та підтримки їхніх діалектів, якщо такі є та державна підтримка в відкритті шкіл та створенні класів навчання для представників інших народів, або, якщо це неможливо через малу кількість учнів чи нехватку викладачів - виділення необхідної кількості коштів для забезпечення проведення ними навчання з власної ініціативи, наприклад для проведення приватних уроків чи створення недільних шкіл.

3. Гарантоване забезпечення прав громадян при їхньому зверненні в державні установи. Ідеальним варіантом тут мало би бути те, що кожен громадян України мав би мати право писати звернення в державні установи рідною мовою. А проте - таке навряд чи можливо фінансово і технічно, тому очевидно тут прийдеться обмежитися якимись певним процентним співвідношенням. Наприклад - що якщо кількість людей однієї національності на даній території перевищує якийсь певний мінімальний процент - то тоді в такі державні установи має вводитися чиновник чи перекладач, який би забезпечував право таких громадян звертатися рідною мовою.

4. Дещо спорідненим є й інше питання, яке на перший погляд мало би бути вирішеним таким же чином - коли в ролі відповідача виступає вже не держава, а сам громадянин України. А проте, виходячи з презумпції невинності, тут має бути застосований зовсім інший підхід - що в тому випадку, коли громадянин України виступає в суді перед державою в якості звинуваченого - то тоді йому такий адвокат, перекладач чи може навіть документальний супровід рідною мовою має бути забезпечений на його вимогу за рахунок держави в будь-якому випадку, незалежно від процентного співвідношення громадян такої національності на тій території, де відбувається засідання такого суду.

5. Необхідне створення та розвиток української граматики в її сучасному вигляді, без будь-яких спроб ускладнити її чи повернутися до такого правопису, яким він міг бути колись давно, державна підтримка створення українських та україно-російських словників та всебічна підтримка розвитку та збереження існуючих діалектів української мови та підготовка таких викладачів української, які би дійсно вміли нею спілкуватися і мали реальний досвід такого спілкування. Для цього можливо є смисл проводити стажування таких викладачі, чи принаймі студентів в різних регіонах України - наприклад з західної України на Донбасі та в Криму і навпаки.

6. Наступним етапом мало би стати створення спеціального органу, який міг би слідкувати за чистотою української мови на телебаченні та використання мови на побутовому рівні - у вигляді написів, табличок та реклами. Можливо частковим вирішенням цієї проблеми могло би стати надання певним мовним центрам чи приватним центрам перекладів ліцензій на право вносити коригування в такі україномовні матеріали або на право здійснення контролю за чистотою використання української мови.

7. Окремою залишається проблема Криму. Звичайно там мають бути збережені основні тенденції, притаманні такій концепції в цілому, але з врахуванням місцевих особливостей. Можливо якимось виходом тут могло би бути введення навіть трьохмовності чи чогось схожого, що і так вже зараз де-юре існує в конституції Криму, якщо тільки це не призведе до розвитку сепаратистських тенденцій і якщо при цьому весь документообіг з центром буде вестися українською. Тому стосовно Криму цю проблему треба буде вирішувати після проведення додаткового обговорення.

8. Для забезпечення розвитку всіх вказаних позитивних тенденцій незалежно від можливих змін політичної ситуації, ця, чи схожа концепція, напевно мала би бути винесеною на всенародне обговорення і після того має бути достатньо добре захищеною законодавчо, в т ч. і від політичної кон'юнктури чи наступних поспішних непродуманих змін - як одна зі складових частин стратегічного розвитку держави.

Ну і наостанок хочу сказати, що напевно можуть бути і інші варіанти вирішення цієї проблеми - я не наполягаю - може з часом життя підкаже і якийсь інший вихід з ситуації, що склалася, але на даний момент саме такий підхід здався мені найбільш конструктивним і правильним.