Українська мова: юридичний статус, проблеми застосування

Українська мова: юридичний статус, проблеми застосування

Андрій ПОТЬОМКІН,

студент магістратури

Інституту права ім. Володимира Великого,

голова секції правових наук

Студентського наукового товариства МАУП

Мова -- найважливіший засіб людського спілкування, нерозривно пов'язаний із мисленням, це соціальний засіб зберігання і передачі інформації, засіб управління людською поведінкою. У мовному різноманітті світового суспільства немає точних даних про кількість мов, які існують. Їх приблизно по над 2,5 тисячі.

У статті 10 Конституції України зазначено: «Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом» [3].

У частині 1 статті 10 дано офіційне тлумачення Рішення Конституційного Суду України: «Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова» [13], треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території країни при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначає закон (ч. 5, ст. 10 Конституції України). Поряд із державною мовою для здійснення повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть бути використані російська й інші мови національних меншин у межах і порядку, визначеному законами України. За положеннями статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантій застосування мов в Україні, зокрема в навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова. Поряд із державною мовою, відповідно до положень Конституції України, зокрема частини 5 статті 53, та законів України, в навчальному процесі можуть бути використані мови національних меншин.

6 лютого 2003 року Верховна Рада України прийняла Постанову «Про проведення парламентських слухань» [15]. Було постановлено провести 16 березня 2003 року в за лі пленарних засідань Верховної Ради України парламентські слухання на тему: «Про функціонування української мови в Україні».

Підготовка і передача до ВР необхідних ін формаційно-аналітичних матеріалів про проблеми і тенденції у сфері функціонування української мови в нашій країні була доручена Кабінету Міністрів України.

Здійснення необхідних заходів для організаційного та методичного забезпечення парламентських слухань було доручено комітетам Верховної Ради України з питань культури і духовності, з питань науки і освіти, з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, з питань правової політики із залученням представників центральних і місцевих органів виконавчої влади.

Пряму трансляцію та широке висвітлення парламентських слухань здійснювали Національна телекомпанія України та Національна радіокомпанія України за участю відповідних підрозділів Верховної Ради України.

Фінансування витрат, необхідних для організації і проведення парламентських слухань, мало здійснювати управління справами Апарату Верховної Ради України.

Постановою Верховної Ради України [16], зважаючи на висновки і пропозиції учасників парламентських слухань, були прийняті Рекомендації парламентських слухань «Про функціонування української мови в Україні».

Обговоривши мовну ситуацію в країні, учасники парламентських слухань дійшли висновку, що на дванадцятому році незалежності українська мова як державна мова України не набула належного поширення в усіх сферах суспільного життя. Хоч законодавча база в країні з цього питання відповідає загальноприйнятій світовій практиці й узгоджується з відповідними міжнародно-правовими актами. Однак, нині мовна ситуація в державі свідчить про те, що лише задекларованості державного статусу української мови для повноцінного і незворотного утвердження її в усіх сферах суспільного життя недостатньо -- необхідні механізми реалізації правових документів щодо функціонування української мови, а також урегулювання питань, пов'язаних з удосконаленням юридичної відповідальності за порушення законів, які регулюють питання використання державної мови.

Останнім часом, незважаючи на законодавче закріплення за українською мовою статусу державної, відбувається процес звуження сфери її застосування, що спричиняє соціальну напругу в суспільстві, сепаратистські настрої, суперечить інтересам національної безпеки України та ставить під загрозу її суверенітет і державне самовизначення.

Попри відсутність міжнаціональних конфліктів, досягнуту стабільність і толерантність у міжетнічних стосунках, законодавче та реальне забезпечення прав усіх національних меншин в Україні, мовне питання часто перетворюється на дестабілізуючий чинник суспільного життя, що гальмує процес творення суверенної, демократичної, правової держави.

Вважаючи, що державна мовна політика в Україні повинна відповідати конституцій ним нормам, положенням відповідних між народно-правових зобов'язань України та стратегії державотворення; враховуючи необхідність вироблення послідовного та ви важеного підходу у вирішенні мовних проблем, недопущення при цьому політичних спекуляцій і міжетнічних конфліктів та відзначаючи важливість збереження стабільності в державі; усвідомлюючи, що застосування мов у державі має стати чинником єднання, а не розбрату, учасники парламентських слухань рекомендували такі важливі зміни в мовній ситуації України: створити в структурі центральних органів виконавчої влади центральний орган виконавчої влади з питань мовної політики; створити консультативно-дорадчу раду з питань мовної політики, підзвітну Президентові України, включивши до її складу провідних фахівців -- представників галузевих інститутів Національної Академії наук України; запровадити з 2004 року щорічні парламентські слухання, присвячені розвитку та функціонуванню української мови в Україні; Кабінету Міністрів України розробити та внести на розгляд Верховної Ради України проект Концепції державної мовної політики України, проект загальнодержавної Програми розвитку, функціонування і дослідження української мови на 2004-2010 роки та внести на розгляд Верховної Ради України до 1 липня 2003 року проект закону України про розвиток і застосування мов в Україні; створити у структурі Кабінету Міністрів України управління з питань мовної політики та інші.

На жаль, цих пропозицій послідовно не дотримуються. Покращення ганебної мовної ситуації в Україні можливе за суттєвим лобіюванням політичних сил, яким у боротьбі за владу на майбутніх парламентських виборах, буде не до мовних проблем. Звісно, можна розраховувати на включення до програм роботи партій питання функціонування української мови в державі. Проте, як свідчить досвід, це будуть лише пусті обіцянки задля підвищення рейтингової позиції партії та її лідерів.

Постановою Верховної Ради України [16] було відкладено ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, принаймні до прийняття Верховною Радою України Закону України «Про розвиток і застосування мов в Україні», який має передбачати реальний механізм захисту й утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя.

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, була прийнята у Страсбурзі 5 листопада 1992 року. Хартія була ратифікована із зобов'язаннями Законом України [11], проте на підставі Рішення Конституційного Суду України [14], закон втратив чинність як такий, що є неконституційним.

В преамбулі хартії зазначається, що охорона історичних регіональних мов або мов меншин Європи (деякі з них перебувають під загрозою відмирання), сприяє збереженню та розвитку культурного багатства і традицій Європи; право на використання регіональної мови або мови меншини у приватному та суспільному житті є невід'ємним правом відповідно до принципів, проголошених у Міжнародному пакті Організації Об'єднаних Націй про громадянські і політичні права, та відповідно до духу Конвенції Ради Європи про захист прав і основних свобод людини; підкреслено важливість міжкультурного діалогу і багатомовності; охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні шкодити офіційним мовам і необхідності вивчати їх; охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин у різних країнах та регіонах Європи є важливим внеском у розбудову Європи, що ґрунтується на принципах демократії та культурного розмаїття в межах національного суверенітету і територіальної цілісності; ця хартія має на меті врахувати специфічні умови й історичні традиції різних регіонів європейських держав.

Стосовно регіональних мов або мов меншин, Європейська хартія закріплює, що в межах територій, де ці мови функціонують, та відповідно до стану розвитку кожної мови, сторони (країни-учасники) будують свою політику, законодавство та практику на таких цілях і принципах: визнання регіональних мов або мов меншин як засобу відображення культурного багатства; повага до кордонів кожної географічної місцевості, де використовують регіональну мову або мову меншини, забезпечення, при існую чому або новому адміністративному поділі безперешкодного розвитку відповідної регіональної мови або мови меншини; необхідність здійснювати рішучі дії, спрямовані на розвиток регіональних мов або мов меншин із метою їх збереження; сприяння їх використанню: в усній і письмовій формі, у суспільному та приватному житті і заохочення такого використання; підтримка і розвиток стосунків між групами, які використовують регіональну мову або мову меншини, і іншими групами населення держави, які вживають мову в такій самій або подібній формі, а ще започаткування культурних стосунків з іншими групами населення держави, які користуються різними мовами; забезпечення належних форм і засобів викладання та вивчення регіональних мов або мов меншин на всіх відповідних рівнях; забезпечення особам, які не володіють регіональною мовою або мовою меншини і які проживають у місцевості, де вона використовується, можливостей вивчати її за своїм бажанням; сприяння здійсненню наукових досліджень у галузі регіональних мов або мов меншин в університетах чи аналогічних установах; розвиток відповідних форм транснаціональних обмінів із питань, що стосуються регіональних мов або мов меншин, що використовуються в такій самій або подібній формі у двох або більше державах.

Сторони зобов'язуються усунути, якщо вони цього ще не зробили, будь-які необґрунтовані розрізнення, винятки, обмеження або переваги, які стосуються використання регіональної мови або мови меншини та які мають на меті перешкодити чи створити загрозу її збереженню або розвиткові. Ужиття спеціальних заходів у сфері регіональних мов або мов меншин, спрямованих на досягнення рівності між особами, які користуються цими мовами, і рештою населення або які належно враховують їх конкретний стан, не розглядаються як акт дискримінації про ти тих осіб, котрі вживають більш поширені мови.

Сторони зобов'язуються відповідними засобами поглиблювати взаєморозуміння між усіма мовними групами населення країни, та зокрема сприяти вихованню поваги, розуміння і терпимості щодо регіональних мов або мов меншин як одній із цілей освіти і професійної підготовки, яка надається в їхніх країнах, а також заохочувати засоби масової ін формації до досягнення названої цілі.

Визнаючи свою політику щодо регіональних мов або мов меншин, сторони (країни-учасники) мають ураховувати потреби та по бажання тих груп населення, які користуються цими мовами. У разі необхідності сторони створюватимуть органи, які б консультували з усіх питань, що стосуються регіональних мов або мов меншин [2].

Саме такими є вищезазначені зобов'язання (з відповідним адаптуванням положень хартії до Конституції України та законів України. Хоча згідно з міжнародно-правовим принципом міжнародні акти, ратифіковані державою у відповідному порядку, мають вищу юридичну силу над національним законодавством. Тому іншим сценарієм розв'язання ускладнень процесу ратифікації хартії може стати внесення відповідних змін і доповнень до Конституції та законів України) і прийняття відповідного закону (про закон далі), що мають інструмент для розв'язання етнічних міжусобиць між російськомовними і українськомовними громадянами, надання якісно нового стану мовній ситуації кримських татар, іншим мовам меншин на території України, інструмент для усунення перешкод до утвердження української мови як державної мови в Україні.

Українське суспільство потребує закону для врегулювання проблем, що виникають у мовній сфері, для встановлення загальних за сад мовної політики в Україні; визначення основних організаційних і правових основ використання в Україні державної мови та мов національних меншин.

Верховна Рада України розглядала два проекти Закону України «Про розвиток та застосування мов в Україні», а саме: Проект І.Р. Юхновського та спільний Проект М.Г. Баграєва, Л.Ю. Миримського та В.І. Хмельницького. На жаль, обидва проекти відхилено.

Здебільшого ці проекти є спробами переробки та адаптації нині чинного Закону Української РСР «Про мови в Україні» [4], який має регулювати суспільні відносини у сфері всебічного розвитку і вживання української та інших мов, якими користується населення республіки в державному, економічному, політичному і громадському житті, охороняти конституційні права громадян у цій сфері, виховувати шанобливе ставлення до національної гідності людини, її культури і мови, зміцнювати дружбу та співробітництво народів колишнього СРСР. Згадані проекти майже дублюють структурну побудову цього за кону, адаптуючи і приводячи її у відповідність до сучасних суспільно-політичних реалій.

Старий закон є по суті дуже вдалим, проте повною мірою не відповідає сучасним потребам українського суспільства.

Норми застосування української мови в Україні розсіяні в низці нормативно-правових актів. А саме: Законі України «Про видавничу справ» [10], Законі України «Про вищу освіту» [12], Законі України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [7], Законі України «Про інформацію» [6], Законі України «Про національні меншини в Україні» [5], Законі України «Про рекламу» [9], Законі України «Про телебачення і радіомовлення» [8] та інших. Це призводить до ускладнення їх практичного застосування і вказує на нагальну потребу створити якісно новий нормативно-право вий акт.

Уже тривалий час мовна ситуація в країні є предметом гострих політичних дискусій. Визначення справжнього патріотизму в українському суспільстві, зводиться до того, що патріотом вважають того, хто розмовляє українською мовою. Та чи це справді так? Чи це не є лише зовнішньою, поверховою оцінкою визначення патріотичності людини. Це ставить російськомовних громадян і громадян національних мовних меншин в Україні у вимушене протистояння українській мові, змушує приєднуватися до лав супротивників українства і не поважати тих, які начебто з патріотичних міркувань зневажають іншомовних українців. Слід розуміти, що не тільки мова, а реальна, конструктивна, спрямована на інтереси багато національного українського народу, на підвищення його добробуту та культури діяльність є свідченням справжнього патріотизму [1, с. 146].

У сучасному українському суспільстві спостерігаємо ганебне явище, коли батьки недбало ставляться до мовного виховання дитини. Це -- провина держави, бо державна мовна політика не відповідає конституцій ним нормам і положенням відповідних між народно-правових зобов'язань України. Це призводить до дестабілізації мовної ситуації. Гостре протистояння українській мові існує на Лівобережній Україні та в Криму, в регіонах проживання російськомовних і татаро-мовних меншин. На останніх президентських виборах амбіції політичних лідерів Правобережної та Лівобережної України майже довели українське суспільство до роз колу, а зволікання держави у реальному забезпеченні мовних прав національних меншин затягує українське суспільство у міжетнічне протистояння, -- все це негативно впливає і на внутрішньодержавний клімат, і на імідж України на міжнародній арені, насамперед, серед міжнародних правозахисних організацій.

Затягнуті в безглуздий конфлікт політичних інтересів, дорослі українці несуть його додому, в сім'ю. Діти бачать настрої батьків, і це підсвідомо виховує в них етнічну упередженість. Безсумнівним є той факт, що саме сім'я формує дитячі погляди та переконання, які далі переходять до майбутніх по колінь.

Сім'я повинна розтлумачити дитині, що немає мов кращих чи гірших, є краще чи гірше володіння мовою, є толерантне чи шовіністичне ставлення до мов і народів. Мова зберігає наші культурні цінності, нашу мораль, наші традиції, віру. Обираючи мову, батьки передають дитині відповідне духовне надбання.

Сім'я зобов'язана плекати в дитині якості толерантності і терпимості до прав і свобод людини та громадянина, знання і розуміння своїх прав і свобод та необхідності їх узгодження у суспільстві. Батьки не мають жодного морального та й загальнолюдського права позбавляти дитину через якісь власні амбіції можливості вивчати мову свого на роду.

В Україні прийняте право землі і право крові, тобто, якщо батьки дитини є громадянами Росії, а вона народилася на території України, то за правом землі вона -- громадянин України і має право на українське мовне виховання. Якщо батьки дитини є громадянами України але народилася вона, наприклад, в Англії, то за правом крові її визнають громадянином України. Така дитина має право на мовне виховання українською мовою, і батьки не мають права позбавляти дитину цієї можливості. Вважаю, Кодекс України про шлюб і сім'ю слід до повнити відповідною зобов'язуючою статтею.

Література

1. Головченко В.В. Право в житті людини. -- К.: Оріяни, 2005.

2. Джерело: European Treaty Series/148. Збірка до говорів Ради Європи. -- К.: Парламентське вид-во, 2000.

3. Конституція України від 28 червня 1996 р.

4. Закон Української РСР «Про мови в Україні» від 28 жовтня 1989 р. № 8312-11.

5. Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. № 2494-XII.

6. Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року № 2657-XII.

7. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 року № 2782-XII.

8. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 року № 3759-XII.

9. Закон України «Про рекламу» від 3 липня 1996 року № 270/96-ВР.

10. Закон України «Про видавничу справу» від 5 червня 1997 року № 318/97-ВР.

11. Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» від 24 грудня 1999 року № 1350-XIV.

12. Закон України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року № 2984-III.

13. Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-пр/99.

14. Рішення Конституційного Суду України від 12 липня 2000 року № 9-пр/2000.

15. Постанова Верховної Ради України «Про проведення парламентських слухань на тему: «Про функціонування української мови в Україні» від 6 лютого 2003 р. № 480-IV.

16. Постанова Верховної Ради України від 22 травня 2003 року № 886-IV.