61

КУРСОВА РОБОТА

З КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

На тему Конституція України та сучасна конституційна реформа

План

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ТА СУЧАСНА КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА

2. ФОРМА І СТРУКТУРА КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

3. ЗМІСТ КОНСТИТУЦІЇ ТА ЇЇ ВЛАСТИВОСТІ

3.1 ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

3.2 КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

3.3 КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ПРО СИСТЕМУ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

4. ПОРЯДОК ПРИЙНЯТТЯ ТА ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

ВИСНОВОК: ЗАКОН ЖИТТЯ, ЗАКОН ДІЇ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Слово "конституція " у сучасну мову прийшло з латинської -- constitutio, що буквально можна перекласти як "устрій, установлення, утвердження". У Стародавньому Римі конституціями називали окремі акти, що їх видавали імператори. Сучасне розуміння слова "конституція" (конституція держави) бере свій початок із періоду зміни в Європі феодального ладу на буржуазний (XVII -- XVIII ст.) і кінцево викристалізовується на початок XX ст. уже як сутність основного закону держави.

Першими (писаними) конституціями довгий час вважали Конституцію США 1787 р., Конституції Франції та Польщі 1791 р. До останніх сьогодні, безперечно, можна віднести і Конституцію Пилипа Орлика 1710р.

Наука конституційного права знає різні підходи (погляди представників різних правових шкіл) щодо визначення поняття конституції. Одним із найуніфікованіших вважають визначення, за яким "Конституція -- це Основний Закон держави, що об'єднує у собі групу норм із вищою юридичною силою, які закріплюють основи державного ладу, права, свободи та обов'язки особи і громадянина, систему та принципи організації державної влади, територіальної організації держави тощо".

Одже, конституція -- це закон, який встановлює форму держави, систему державних органів, визначає порядок їх формування та діяльності, основні права та обов'язки громадян. Інакше кажучи, конституція встановлює і закріплює устрій держави, саме за це її називають основним законом.

Існує два різновиди конституцій:

Фактична конституція існує незалежно від того, знайшла нона своє юридичне втілення чи ні. Це певний порядок державного устрою. Фактична і юридична конституції - цілком самостійні явища і ототожнювати їх не можна.

У сучасних умовах співвідношення між фактичною і юридичною конституціями (її юридичним втіленням) набуло особливої ваги і значення, оскільки основи державного устрою зазнають радикальних змін. Фактична конституція часто випереджає юридичну конституцію, яка стає гальмом розвитку основоположних суспільних відносин. Тому першочергове завдання конституційного будівництва -- приведення юридичної конституції у відповідність з конституцією фактичною.

В Україні до прийняття нової Конституції практично був великий розрив між фактичною і юридичною конституціями. Ті нові явища, що існували в економіці, політиці тощо, не були відбиті у конституції. Основне завдання правової держави - юридичну конституцію вчасно привести у відповідність з конституцією фактичною.

Фіктивна конституція характерна для країн з авторитарними, а тим більше -- з тоталітарними політичними режимами. У таких державах конституція -- бутафорія, політична декларація, яка приховує дійсний стан речей (СРСР, соціалістичні країни і ін.).

Також за формою конституції поділяються на писані і неписані. Писані конституції -- це конституції, складені у вигляді єдиного документу (моноконституцінний акт). Моноконституційними актами були радянські конституції, нинішні конституції Німеччини, Іспанії, Мексики, інших держав.

Неписані конституції - це конституції, складені з великої кількості парламентських законів, судових прецедентів, звичаїв (Великобританія, Нова Зеландія). Наприклад, конституція Швеції складається із трьох актів -- Форми правління 1974 року, Акту про престолонаслідування 1810 року і Акту про свободу друку 1974 року. Конституції першого виду нерідко називають кодифікованими, другого -- некодифікованими.

За способом змін, внесення поправок і доповнень Конституції також поділяються на дві групи -- жорсткі та гнучкі.

Жорсткими вважаються конституції, для зміни яких встановлений більш складний порядок, ніж для звичайних парламентських законів.

"Жорсткість" - це якість, властивість писаних конституцій, що зумовлює формальні гарантії стабільності в конституційному регулюванні. Однак така якість не має абсолютного значення. Можливість змін конституції у першу чергу визначається соціально-економічними і політичними факторами.

За формою політико-територіального устрою конституції поділяються на унітарні і федеративні.

В унітарній державі, на відміну від федерації, діє одна конституція. Це створює організаційно-передові передумови для посилення центральної влади на місцях на всій території країни.

В окремих випадках до складу унітарних держав можуть входити одна або декілька територіальних одиниць, які користуються особливим статусом автономних державних утворень.

На відміну від унітарної держави, члени федерації (штати, кантони, землі, провінції, республіки) мають свою конституцію, законодавчі органи і т. д. Одночасно в рамках федерації діє загальна конституція для всієї федерації. По конституції федераціями є США, ФРН, Росія, Швейцарія, Австрія, Канада, Мексика, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Індія, Бірма, Малайзія, Австралійський Союз, Нігерія.

Характерними ознаками конституції, які відрізняють її від інших нормативних актів, є такі:

а) конституція -- Основний Закон держави, тобто документ, який повинен виступати основою (фундаментом) національного законодавства. Кожна окрема конституційна норма закладає основу (ґрунт) для прийняття відповідних законів і підзаконних нормативно-правових актів;

б) конституція -- закон, що має вищу юридичну силу, тобто всі інші нормативно-правові акти повинні відповідати положенням конституції. Жоден нормативно-правовий акт держави не може суперечити конституції.

в) конституція -- закон, що має підвищений ступінь стабільності. Останнє забезпечують як спеціальною процедурою внесення змін і доповнень до основного закону держави, відмінного від процедури внесення змін і доповнень до звичайних законів, так і створенням системи правової охорони конституції (система конституційного нагляду, система конституційного контролю), за якої унеможливлене співіснування в одному правовому полі конституції і правових актів, котрі їй суперечать.

1. Поняття Конституції України та сучасна конституційна реформа

XV. Перехідні положення.)

Прийняття 28 червня 1996 року Основного Закону України -- Конституції -- не тільки завершило складний п'ятирічний конституційний процес в Україні, а й стало для українського народу подією доленосного значення. Українська держава, за незалежність якої століттями боролися мільйони українських патріотів і котра відродилася наприкінці ХХ-го століття як результат реалізації українською нацією свого незаперечного права на самовизначення, отримала цивілізоване уконституювання, яке відповідає правовим традиціям демократичного світу. Україна та її народ отримали довгостроковий правовий фундамент для динамічного цивілізованого розвитку в умовах соціального миру та громадянського спокою. Основний Закон для України -- це гарантія її незалежності, знаряддя справді реформаторської розбудови держави. Перед Україною розкриваються широкі обрії для суспільного поступу.

Отже, конституція -- юридична база чинного законодавства. Їй підпорядковані закони, інші нормативно-правові акти, які приймаються у державі.

Правова охорона конституції є неодмінною умовою забезпечення її верховенства і стабільності, високоефективності дії її положень у всіх сферах життєдіяльності держави.

Належний рівень правової охорони конституції - необхідний атрибут правової держави, яка є найважливішим чинником побудови громадянського суспільства.

Але як основний політико-правовий акт Конституція не тільки набула значення основного юридичного джерела поточного законотворення і окреслила контури цивілізованої соціальної, правової держави, а й закріпила у своїх нормах такі демократичні цінності і принципи, які ще необхідно буде запроваджувати у практику національного законотворення і законозастосування Тодик Ю.М. Функції Конституції України та її загальна характеристика //Вісник Академії правових наук України. - 1997. - №1. - с. 20-28. Тобто вона становить фундамент не лише сучасних, а й майбутніх якісних перетворень у суспільних відносинах, основу формування демократичної правової системи українського громадянського суспільства, розвитку і зміцнення соціальної, правової держави, її системи законодавства. І, безперечно, справедливе твердження депутата О.О.Мороза про те, що Конституція України «...є своєрідним політико-юридичним дороговказом або компасом суспільних перетворень в Україні» Мороз О.О. На перший план виходить реформування інститутів публічної влади // Проблеми державно-правової реформи в Україні. Збірник наукових праць. - Вип.3. - К., 1997. - с.6.. Отже, можна зробити висновок, що загальні базові позиції державної стратегії переходу України від адміністративно-командної системи владарювання, господарювання та управління до демократії як загального принципу організації і функціонування суспільного життя, а не лише як певної системи політичних прав, контури національної державності визначені на вищому державному рівні, рівні Верховної Ради України, Президента України, закріплені в Основному Законі України -- Конституції. Тому важко погодитися з висновком, що «і сьогодні, як і раніше, політика реформ, їх стратегія і тактика залишаються невизначеними. Ми так і не маємо загальнонаціональної відповіді на питання: куди йдемо?» Реорганізація інститутів публічної влади - пріоритетний напрям реформ в Україні. Доповідь Голови Верховної Ради України Олександра Мороза на науково-практичній конференції “Державно-правова реформа в Україні” // Голос України. - 1997. - 22 листопада..

Справді, потреби реальних соціально-економічних процесів, діалектика їх динаміки, зміни у взаємозв'язках з іншими суспільними відносинами природно вимагають і будуть вимагати постійної певної корекції конкретних заходів щодо тактики реалізації стратегічного курсу розвитку України. Проте незмінною базовою позицією останнього має залишатися поступова трансформація адміністративно-розподільчих економічних, юридичних і управлінських відносин у такі, що, по-перше, передбачають відокремлення політичної влади від економіки, по-друге, органічно поєднують механізми і державного регулювання, і ринкових саморегуляторів, і, по-третє, грунтуються на конституційних принципах верховенства права, верховенства Конституції, верховенства закону. І якщо розроблення стратегії -- це в першу чергу функція науки, то тактика -- це функція політики.

Щодо демократичності Конституції, то вона може бути засвідчена лише шляхом практичної реалізації її норм у життєдіяльності суспільства, створення дієвої системи державних гарантій і захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, сприяння правовому прогресу українського суспільства. Реалізація правових ідей, принципів і норм Конституції України спрямована на демократичну трансформацію суспільства, перехід його від одержавленого стану до стану вільного, відкритого громадянського суспільства, якому відповідатиме демократична, соціальна, правова держава. Узагальнюючи свого часу практику правових держав, професор права, академік Б.А. Кістяківський писав: «Правова держава -- це вища форма державного побуту, яку виробило людство як реальний факт». Для правової держави охорона і захист прав людини, забезпечення її свободи і меж в суспільстві, недопущення порушення простору свободи, визначеного правовим законом, -- це не просто її органічні політико-правові функції, це головна мета, якій мають підкорятися всі її властивості, якості, характеристики. «Всесвітня історія, -- стверджував Гегель, -- являє собою рух розвитку принципу, змістом якого є свідомість свободи», тобто свідомість необхідності формування і розвитку вільної, незалежної, правової особистості. І сьогодні саме стан здійснення, охорони і захисту, в першу чергу, правовими засобами, прав і свобод людини є визначальним показником рівня гуманістичності, цивілізованості, культури українського суспільства та держави.

Процес впровадження норм чинної Конституції вимагає саме якісного перетворення всієї системи суспільних відносин: економічних, соціальних, політичних тощо. І, безперечно, мова має йти про юридичні державно-владні відносини. Правова система і система органів публічної влади виступають певними різнопорядковими зовнішніми контурами суспільства, демократичність яких визначає передумови суспільного прогресу, всебічного розвитку людини.

Правові і державно-владні відносини як різновиди суспільних відносин взаємопов'язані між собою, проте їх не слід ототожнювати. Саме тому можна зробити попередній висновок, що некоректно наголошувати на необхідності розроблення і здійснення комплексної державно-правової реформи на тій підставі, що «Конституція України зумовила потребу реформування не лише законодавства, а й державних інститутів» Опришко В.Ф. Конституція: політико-правові основи державно-правової реформи в Україні // Проблеми державно-правової реформи в Україні. - с. 13. По-перше, така реформа має різні суспільні об'єкти реформування -- правові відносини і державно-владні відносини. І, по-друге, не можна ототожнювати законодавство з правом. Не випадково перші концепції, розроблені в Україні, не за змістом, а за формою були концепціями саме правової реформи. Сьогоднішня невизначеність щодо об'єкта реформування призводить до того, що державно-правову реформу або намагаються обмежити основними функціями держави і системою місцевого самоврядування в Україні, або навіть самі терміни «державно-правова реформа» і «правова реформа» вживають як синонімічні, а це вже шлях до суперечливих методологічних і теоретичних висновків Ющик О.І. Методологічні підходи до визначення сутності державно-правової реформи // Проблеми державно-правової реформи в Україні. - с. 274-281..

Демократична трансформація усіх сфер життєдіяльності українського суспільства справді потребує узгоджених зусиль всього суспільства -- усіх громадян, громадських організацій, політичних партій і, передусім, ініціативної, творчої діяльності органів державної (публічної) влади, держави, що визначає необхідність її першочергового власного перетворення. Тобто мається на увазі перетворення успадкованих від СРСР політичних, зокрема державно-владних відносин. Це, безперечно, передбачає якісні зміни у механізмі публічної влади, її зв'язків з суспільством, потребує здійснення «парламентської, адміністративної, муніципальної, судової реформ, реформи інших правоохоронних органів з метою створення в Україні незалежної, демократичної, правової держави». Але це не дає підстави ототожнювати процеси перетворення державної влади з перетворенням правової системи України, розвиток якої обумовлений не стільки раціональними, суб'єктивними факторами, скільки об'єктивними умовами.

Особливість трансформаційних процесів в Україні, їх складність і суперечливість багато в чому викликані об'єктивною природною необхідністю одночасного здійснення кардинальних перетворень як у сфері публічної (державної) влади, так і у сфері економіки і права. В умовах успадкованої радянської соціально-економічної системи, де політична влада була органічно взаємопов'язана з економічною, державна власність на засоби і умови виробництва -- з державною владою, будь-які якісні економічні зміни, зміни у юридичних відносинах можливі лише за моделлю, відповідно до якої саме політичні перетворення, створення демократичних юридичних процедур мають становити необхідну передумову ринкової трансформації економіки. Це визнають і окремі західні фахівці. Таким чином, можна і треба формулювати завдання наукового розроблення, офіційного ухвалення та реалізації, з одного боку, самостійної концепції трансформації системи державної влади в Україні, а з іншого -- самостійної концепції кардинальних перетворень правової системи України. Не можна не визнавати, разом з авторами Концепції розвитку законодавства України на 1997--2005 роки, необхідність створення в Україні «нового права, яке має стати в першу чергу нормативним вираженням загальнолюдських цінностей, принципів справедливості та людяності, засобом забезпечення прав і свобод людини і громадянина, основою організації та функціонування держави в інтересах людини і всього суспільства».

Проблеми правового прогресу українського суспільства, перетворень його права, правової системи становлять предмет роздумів автора цієї статті.

На шляху до створення демократичної правової парадигми. Потреба у науковому підході до правових перетворень в Україні обумовлює, в свою чергу, необхідність розроблення сучасної парадигми вітчизняної юридичної науки, її правознавства і державознавства. Відомо, що марксистсько-ленінське вчення про державу і право виходило із розуміння держави як апарату класового панування і придушення. Тому похідним звідси було уявлення, що право -- це державна воля, воля панівного класу, яка знаходить свій вираз і закріплення у юридичній формі, законі. Вихідним теоретичним положенням для такого праворозуміння була хибно витлумачена теза «Маніфесту Комуністичної партії» про право як зведену у закон волю пануючого класу. Відповідно, соціальна функція радянської юридичної науки зводилася публічною владою передусім до підтримки і захисту інтересів держави. Радянське , правознавство, яке протягом складного, суперечливого шляху свого становлення сповідувало і «правовий нігілізм», і принцип революційної правосвідомості, увагу сконцентрувало головним чином на відомому в історії світової юридичної думки нормативному підході до права (звичайно, дещо модифікувавши його). Згідно з цим підходом юридичні норми характеризувались як міра суспільної поведінки, основа організаційної дисципліни і законності. Право розглядалося лише як політичний елемент надбудови, невід'ємний від держави продукт та інструмент її діяльності, основа і знаряддя класового панування у політичних формах. Утверджене в 20--30-х pp. праворозуміння чітко відбивало лише політичну, класову природу і сутність радянського права, його зв'язки з державою і матеріальними умовами, що визначали волю пануючого класу.

На жаль, слід визнати, що й досі ми остаточно не позбулися правової спадщини радянського періоду, коли право юридичне закріплювало фактичну диктатуру партдержноменкла-тури, панування адміністративно-командних методів управління в економіці і становило легітимну основу тоталітарного політичного режиму в суспільстві, причому цей режим розглядався як джерело самого права. Досі не здійснена фундаментальна конструктивно-критична науково-дослідницька робота у галузі історії права радянських часів. Проте певні зрушення у сучасному українському правознавстві відбуваються, хоч вони і не завжди мають глибоке науково-теоретичне обгрунтування. Наприклад, навряд чи є коректною позиція повної відмови від політичного, класового підходу і звертання лише до загальнолюдських цінностей -- свободи, рівності, справедливості. Ще не вироблене більш-менш стале і узгоджене сучасне праворозуміння, хоч воно становить світоглядне підґрунтя правознавства. Бо від того, як ми розуміємо поняття «право», багато в чому залежить не тільки спрямованість наукових юридичних досліджень, а й загальна орієнтація державної правової політики, юридичної практики.

Саме наукове визначення сучасного поняття права, правових принципів та застосування їх у процесі демократичної трансформації українського суспільства, формування якісно нової системи національної державної влади і самоврядування може забезпечити ефективне досягнення конституційне закріплених цілей відродження громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави, пошук міри і межі оптимального співвідношення економічної свободи та ефективності і соціальної справедливості та юридичної рівності. Такий пошук здійснюється людством протягом багатьох століть, і кожного разу спроби вирішити цю проблему грунтувалися на певній системі ідей і уявлень, яка вважалася на конкретний історичний час здатною пояснити існуючі суспільні суперечності, знайти шлях до їх подолання і накреслити перспективу розвитку суспільства. Існування усталеної системи основних соціальних, в тому числі правових, цінностей суспільства є однією з важливих умов його стабільного стану і функціонування. Коли порушуються умови цілісності системи соціальних цінностей, послаблюються їх взаємодія і гармонія -- дезорганізується увесь суспільний процес. А якщо це «відбувається зненацька і відразу, -- наголошував П.Сорокін, -- збільшуються шанси міжнародної або громадянської війни». Саме в цьому, зокрема, полягає активна роль суспільної свідомості у її взаємодії з суспільним буттям.

У сучасному світі, в тому числі і в Україні, відбуваються переоцінка багатьох соціальних цінностей, їх нове осмислення у світлі історичного досвіду XX сторіччя і глибоких суперечностей теорії і практики радянського соціалізму. І знову, як це вже було кожного разу, коли суспільство опинялося у кризовому стані, воно інстинктивно починає звертатися до фундаментальних джерел і шукати там знамення часу, щоб створити собі новий «дороговказ» щодо соціальних цінностей суспільного прогресу. Коли суспільна свідомість, в першу чергу у формі науки, під впливом кардинальних перетворень об'єктивної реальності стає нездатною раціонально, на старій теоретичній і методологічній основах, пояснити те, що відбувається навколо, виникає потреба у розробці нової парадигми як інтелектуального засобу якісного прориву в усвідомленні навколишнього світу -- природи і суспільства. Можна погодитися з тим, що парадигма -- це не просто нова теорія, яка являє собою безпосередню реакцію на кризові явища в суспільстві, а «система ідей і уявлень, здатна розв'язати суперечності, що виникають у науці, дати пояснення емпіричному матеріалу, що нагромадився, і відкрити шлях до подальшого поглиблення знання» Абалкин Л. Экономическая теория на пути к новой парадигме // Вопросы экономики. - 1993. - №1. - с. 4.

Перехід від адміністративно-командного порядку суспільного життя до демократичного, який має грунтуватися на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, обумовлює перехідний стан суспільної свідомості в Україні, зокрема свідомості економічної і правової, як на теоретичному, так і на побутовому рівнях. Йдеться про такий стан, коли у суспільних інтересах, орієнтаціях і мотивах поведінки людей, соціальних цінностях відбиваються риси, притаманні саме змішаній формі соціально-економічних процесів і структур -- від залишкових адміністративно-командних до приватно-ринкових. У наш час неможливо створити класичну соціально-економічну систему, де б одночасно функціонували лише приватний і державний сектори економіки з відповідним правовим забезпеченням кожного з них. Поряд з приватним і державним секторами «створюється багато перехідних і досить диверсифікованих між собою форм, ефективність дії яких малопередбачувана при одночасно високому рівні тіньового сектора, який багато в чому діє за законами кримінального життя».

Стан стихійного зламу адміністративно-командної системи господарювання і управління характеризується сьогодні відсутністю в країні будь-якої усталеної системи економічних і юридичних відносин, чому і відповідає стан суспільної свідомості. Це стосується як державної правової ідеології, так і правосвідомості населення країни. Державна влада продовжує орієнтуватися на найближчі цілі, не узгоджуючи їх з перспективною, конституційне визначеною орієнтацією, розробляє нове законодавство і вирішує поточні господарські завдання, не пов'язуючи їх з соціально-економічною стратегією, яка має відбивати тенденції демократичного економічного і правового розвитку країни. Українське суспільство й досі не має науково розробленої правової ідеології як перетворення успадкованої системи державної влади, її організації і функціонування, так і демократичної трансформації суспільства в цілому.

Сьогодні відчувається гостра потреба у концентрації та координації зусиль вітчизняних вчених і фахівців народного господарства України, спрямованих на дослідження проблем, пов'язаних із реальними, багато в чому новими для нашої країни, економіко-правовими процесами. Необхідною є комплексна наукова розробка юристами, економістами, філософами і представниками інших галузей вітчизняного суспільствознавства загальнодержавної доктрини демократичних соціально-економічних і правових перетворень в країні, практичних рекомендацій щодо обгрунтування політики розвитку приватного сектора економічної системи України, національного підприємництва, їх нормативно-правового забезпечення. Теорія і практика демократичної трансформації економіки України, її нормативно-правового забезпечення потребують нових методологічних підходів, нової парадигми вивчення економічних і правових проблем, досліджень проблем взаємозв'язку держави і економіки, права, держави і законодавства тощо. В цій парадигмі політика і економіка, ринок і державне регулювання економічних відносин, приватні і публічні інтереси, особа, суспільство і держава не повинні протиставлятися; необхідно шукати міру і межу їх діалектичної взаємодії і взаємної відповідальності. «Розумне, -- писав Гегель,-- є саме те, що має в собі міру і межу...».

Концептуальним ядром правової парадигми демократичної трансформації українського суспільства мають стати: визначення пріоритетного місця і ролі законних прав, свобод і інтересів людини у цивільно-правових і державно-владних відносинах, а також у системі наукових категорій; розуміння держави, з одного боку, як політичної функції права і громадянського суспільства, яке, в свою чергу, повинно здійснювати контроль за державною діяльністю, а з іншого, як суб'єкта цивільного права (якщо, звичайно, держава у процесі свого функціонування включається у систему ринкових відносин); підхід до закону як до політичної юридично-регулюючої функції держави і права; усвідомлення необхідності та міри розмежування і взаємодії приватно-правових і публічно-правових засад регулювання суспільних відносин тощо. Звідси випливає потреба у якісно новому праворозумінні, в усвідомленні складної природи діалектичного взаємозв'язку права і закону, відповідності останнього моральним вимогам.

Важливим методологічним завданням вітчизняної юридичної науки має стати пошук нових пояснень сутності і ролі права в суспільстві, його причинності, відхід від традиційних для радянського правознавства спрощених концепцій причин і джерел правотворення, лінійного характеру прогресу в праві тощо. З історичної точки зору, з того факту, що твердження Гегеля нібито свідомість визначає буття було некоректним та однобічним, зовсім не випливає правота Маркса, який вважав, що, навпаки, буття визначає свідомість. У реальному житті, історії жодне з цих тверджень не є абсолютно справедливим. Буття і свідомість, матеріальні і духовні явища неподільні і взаємодіють одне з одним. Не випадково Ф.Енгельс наголошував, що "взаємодія виключає всіляке абсолютно первісне і абсолютно вторинне...". Інша річ, що, в залежності від конкретно-історичних умов, духовні або матеріальні, економічні і юридичні і т.п. фактори можуть відігравати чільну роль у житті суспільства, і їх черговість є цілком обумовленою. Тому відтворення і розвиток суспільної, зокрема правової, свідомості потребують до себе, принаймні, такої ж уваги, як відтворення і розвиток суспільного буття.

Хоча все ж слід зазначити, що природно-історичний процес ускладнення суспільного буття, стрімке підвищення рівня технологічного розвитку суспільних відносин, різке погіршення екологічного середовища, інші глобальні процеси об'єктивно сприяють зростанню ролі соціального управління, його державно-правових форм. Це, в свою чергу, потребує новітніх прогностичних знань, обумовлює зростання значущості сукупного суспільного інтелекту, суспільної правової свідомості, гуманістичного виміру права, підвищення ролі духовних засад у житті людства. Але зазначене ніякою мірою не ставить під сумнів значущість самого буття, матеріального у механізмі взаємодії з духовним. Істина, певно, -- і в цьому можна погодитися з думкою англійського дослідника Г.Дж.Бермана -- полягає у тому, що для одних епох і одних регіонів світу більш вагомими в процесі їх розвитку є економічні фактори, для інших -- політичні, для третіх -- релігійні, для четвертих -- правові і т.д. Те ж саме відноситься до історії розвитку конкретної країни. Вирішальне значення в цьому аспекті за всіх часів і у всіх регіонах мають спосіб і міра взаємодії матеріального і духовного, буття й свідомості Берман Г. Дж. Западная традиция права: Эпоха формирования. - М., 1994. - с. 511. Рівень людського пізнання та достовірність знань про спосіб і міру стають однією з головних умов самозбереження людства. І в системі цих знань значну роль відіграють знання про правову природу речей, право, правову і юридичну свідомість, відносини, культуру тощо.

Ці явища супроводжують людство протягом усього його цивілізаційного шляху розвитку, вони ускладнюються паралельно з соціальним прогресом, наповнюючи в різні історичні періоди праворозуміння якісно новим змістом, формуючи конкретно-історичну правову парадигму. В цьому сенсі історичний вимір права, правового порядку в суспільстві становить, певну таємничу єдність, в якій минуле і майбутнє живуть в теперішньому і яка складає в суспільстві те невидиме ядро, з котрого черпається його життєдайна сила". Певною мірою майбутній, теперішній і минулий правовий розвиток людства, прогрес у праві мають одну долю, але не стільки у розумінні її як чогось єдиного та монолітного, скільки у розумінні того, що вона складається як із загального, так і особливого минулих, теперішніх і майбутніх часів різних співтовариств, в яких живе і розвивається людина, та різних правових систем, що створені цими співтовариствами. Що ж до загальних характеристик світового правового розвитку, справжнього прогресу у праві, то до них, зокрема, можна віднести невпинне тяжіння юридичних норм до правових принципів і ідей, подібних, хоч і не тотожних, до моральних вимог, наростання гуманістичного змісту права. "Незважаючи на усі коливання і зигзаги прогресу, -- писав В.Соловйов, -- все ж таки залишається безсумнівним, що рівнодіюча історії йде від людожерства до людинолюбства, від свавілля до справедливості і від ворожого роз'єднання окремих людських груп до загальної солідарності" Соловьев В.С. Первый урок к положительной эстетике // Сочинение. В 2т. - М., 1990. - Т.2. - с. 551. Відповідно відбувається поступове зростання якості гуманізму і у праві. Під цим розуміється формування найважливішого атрибуту існуючих цивілізацій, за допомогою якого забезпечується захист автономної особистості, утверджуються громадянський мир і злагода у суспільстві, запроваджуються у життя ідеї справедливості, свободи, мудрості і реалізму.

Сучасну вітчизняну правову парадигму необхідно не тільки теоретично і методологічно окреслити, сформулювати, а й виробити механізм її впливу на реальні процеси законотворення і законозастосування, на формування такої організації суспільного і державного устрою, яка б, грунтуючись на принципі балансу взаємодії і розмежування публічно-правових і приватноправових засад соціально-економічного порядку, сприяла б досягненню рівноваги між економічною ефективністю суспільного виробництва і соціальною справедливістю розподілу його результатів -- матеріальних і духовних благ.

Методологічні підходи до вивчення зарубіжного досвіду економіко-правового розвитку. Теоретичні і методологічні засади вітчизняної правової парадигми повинні сприяти не лише дослідженню національних особливостей розвитку правової системи, а й конструктивно критичному вивченню і практичному використанню світового досвіду правового суспільного прогресу, проте тільки в історично і логічно виправданій для нашого суспільства схемі розвитку суспільних відносин. Без глибокого усвідомлення процесів, що відбуваються в економічному і правовому розвитку у світі, сьогодні неможлива ефективна практика законотворення і застосування законів у різних сферах життєдіяльності українського суспільства, неможливо зрозуміти закономірності і перспективи власного національного економічного і правового прогресу, неможливе його наукове прогнозування. Зокрема, різноманітний зарубіжний досвід становлення і функціонування змішаної економіки, її правового порядку може бути використаний вітчизняними законодавцями у процесі законотворення як моделі певних законодавчих актів або правових технологій. З цієї точки зору інтерес становить, передусім, вивчення законодавства, що обслуговує розвинуту ринкову економіку країн політичної демократії, де цивільні кодекси як кодекси приватного права існують без особливих великих змін десятиріччями (наприклад, Кодекс Наполеона існує з 1804 року, а німецьке Цивільне Уложення -- з 1871 року).

Однак важливо враховувати, що на конкретні історичні національні і зарубіжні економічні та юридичні факти, події, інституції тощо необхідно дивитися лише як на можливі аналоги, варіанти рішень певних суспільних проблем, які вже тією чи іншою мірою колись і десь реалізовані. Правові поняття, які застосовуються в юридичній науці та практиці, такі ж мінливі за своєю суттю і змістом, як рухливі, динамічні самі життєві процеси. Право завжди відбиває національні історичні традиції і суспільні умови сучасної для нього епохи. Не випадково через певні історичні інтервали, коли в суспільстві відбуваються якісні зміни в реальних матеріальних і духовних відносинах, в середовищі науковців повторюються на якісно іншому рівні дискусії щодо розуміння права. Тому, як видається, некоректно з наукової точки зору і навіть небезпечно з прагматичної "модернізувати" світову історію економічного і правового суспільного розвитку та робити висновки щодо подій далекого минулого на підставі поглядів кінця XX ст., сучасних уявлень про добро і зло, економічну ефективність і соціальну справедливість тощо. Водночас некоректно і сліпо переносити на сучасний національний грунт старий і чужий економічний і правовий досвід та знання, не визначившись з особливостями конкретно-історичного стану нашого суспільства, навіть не усвідомивши його недалеке минуле -- і добре, і зле. В цьому розумінні можна стверджувати, що правий був Гегель, коли писав:

"...Досвід та історія вчать, що народи та уряди ніколи нічому не навчилися з історії і не діяли згідно із повчаннями, які можна було б дістати з неї. В кожну епоху виникають такі особливі обставини, кожна епоха являє собою настільки індивідуальний стан, що в цю епоху необхідно і можливо приймати лише такі рішення, які випливають з саме цього стану... Бліді спогади минулого не мають ніякої сили супроти життєвості і свободи сучасності".

Не можна компенсувати відсутність в Україні реального демократичного соціально-культурного, правового середовища спробою вивести і застосувати правові категорії і поняття не з власного правового досвіду, а з науково-практичного досвіду країн розвинутої демократії, де історичному природно-еволюційному розвитку ринкових відносин синхронно корелювали становлення громадянського суспільства і правової держави відповідного рівня розвитку. При цьому некоректно посилатися і на експертні оцінки західних вчених-правників, чиї знання і досвід базуються на дослідженнях юридичних відносин і проблем далеко не адекватних суті, змісту і особливостям суспільних відносин і проблем перехідного періоду в Україні. Можна погодитися з тією точкою зору, «що у численних рекомендаціях західних експертів східноєвропейським реформаторам більшою чи меншою мірою присутній синдром, який можна було б охарактеризувати як ринкове мислення, яке застосовується в умовах ще не ринкової економіки».

Метод "сліпого", огульного, а іноді навіть і кон'юнктурного запозичення і перенесення на національний грунт світового досвіду реформування або навіть трансформування економічних і юридичних відносин, зокрема відносин власності, який нині широко застосовується в Україні, нерідко стає одним із джерел значних непрогнозованих соціальних труднощів нинішнього перехідного періоду, сприяє поглибленню кризових явищ у суспільстві і швидкому зубожінню абсолютної більшості людей. Некритичне сприйняття і спроби утвердити в українському суспільстві, навіть з добрими намірами, західні демократичні економічні і правові ідеї за надзвичайних умов корінних і одночасних перетворень у суспільно-політичному і соціально-економічному житті суспільства, різкого, "революційного" зламу соціальних стереотипів, відсутності реальних економіко-правових механізмів реалізації Цих ідей призвели сьогодні до того, що навіть ідеї незалежності, демократії, прав і свобод людини, права приватної власності, свободи підприємництва тощо у свідомості багатьох людей почали безпосередньо асоціюватися із реальним зниженням їх рівня життя і особистою незахищеністю. А це не тільки дискредитує саму ідею політичної незалежності України, викликає, як це не прикро, реакцію відторгнення від ідеології політичної та економічної демократії, майнової самостійності і підприємництва, а й призводить до втрати довіри народу до державної влади, без активної підтримки якої в умовах посттоталітарного суспільства демократичні трансформаційні процеси просто неможливі. Хаос у суспільній свідомості здатний викликати непередбачені соціальні деструктивні процеси, бо штовхає, свідомо або напівсвідомо, зневірену людину праці до шляху прихильності ідеї становлення жорсткого порядку (під яким наша "суспільна пам'ять" природно зберігає інформацію лише про тоталітарний політичний режим) і підтримки новоявлених політичних авантюристів та екстремістів.

Сучасним матеріальним і духовним реаліям України -- якісно нову правову систему. Тенденція радикальних перетворень суспільного життя належить до констант, обумовлених самою суттю людської природи. Не випадково І.Кант образно зауважив: «...Людський розум настільки схильний до творення, що вже багато разів він зводив вежу, а потім зносив її, щоб побачити, як можна було б краще закласти її фундамент».

Сучасні трансформаційні соціально-економічні і політичні процеси в українському суспільстві також можуть слугувати прикладом знесення певної «вежі» у формі адміністративно-командної системи владарювання, господарювання, управління і права і пошуку нової соціально-правової організації суспільного буття. На жаль, сьогодні ми спостерігаємо глибоке протиріччя між об'єктивною потребою переходу до демократичного соціально-економічного та суспільно-політичного правового устрою життя, що має ґрунтуватися ча засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, юридичної рівності і свободи індивідів, з одного боку, і реальною можливістю сприяння такому переходу від існуючої юридичної і законодавчої систем, які Успадкували головні політико-юридичні здобутки Радянського Союзу -- з іншого. В умовах, коли багато важливих завдань перехідного етапу в Україні ще не вирішені, що особливо наочно виявляється у сфері економіки, де тривають інституціональні зміни, зокрема процеси приватизації залишаються ще неврегульованими земельні відносини відносини приватної власності, підприємництва тощо, законодавство цілеспрямоване навіть не стільки на закріплення існуючих суспільних відносин, скільки на оперативне (хоча й не завжди вчасне) забезпечення продекламованих перетворень. В свою чергу, фрагментарність, несистемність таких перетворень проявляються у частій зміні одного законодавчого регулювання іншим. Саме в цьому, зокрема, полягає юридичний аспект сучасної системної суспільної кризи в Україні.

Й досі в Україні відсутня офіційно схвалена загальнодержавна науково обґрунтована стратегія розвитку національної правової системи і системи законодавства. Тому і законотворчий процес характеризується деякою безсистемністю. Тут залишається лише нагадати добре відоме положення В. І.Леніна, яке, без сумніву, має методологічне значення, а саме:

«...хто береться за часткові питання без попереднього розв'язання загальних, той неминуче буде на кожному кроці несвідомо для себе «натикатися» на ці загальні питання. А натикатися сліпо на них у кожному частковому випадку значить прирікати свою політику на найгірші хитання і безпринципність».

Саме за відсутності державної стратегії розвитку правової системи України її законодавство і нині становить швидше законодавчий масив, ніж систему, складний конгломерат нормативних актів, до того ж у більшості своїй -- підзаконних, до багатьох із яких відразу ж після прийняття вносилися і продовжують вноситися певні зміни та доповнення. Нерідко чинний закон доповнюється, виправляється і навіть суттєво змінюється відомчими актами, всякого роду постановами та інструкціями, що видаються різними органами виконавчої влади на всіх рівнях -- у тому числі на рівні уряду і Кабінету Міністрів. І знову, як це було за часів адміністративно-командної системи управління, відомча нормо-творчість намагається підмінити закони. Але ж добре відомо, що будь-який підзаконний акт, чи то указ Президента, чи то постанова Кабінету Міністрів за відсутності законів за своєю юридичною силою і природою не здатні відповідати ступеню складності і важливості суспільних відносин, які треба регулювати.

Окрім цього, багато з чинних законодавчих актів у сфері економіки виходять ще з ідеологічного гасла, що "усе в галузі господарства є публічно-правове, а не приватне", тобто мають публічно-правовий характер, ще й досі багато в чому розраховані на обслуговування потреб планово-розподільчої економіки, захист лише державних інтересів. Це стосується і норм чинного Цивільного кодексу, що був прийнятий ще в 1963 році і продовжує відбивати риси, притаманні колишній адміністративно-командній системі господарювання і управління. Недосконала (внаслідок існування неповноти, пробілів, суперечностей тощо) нормативно-правова база негативно позначається на ефективності правового регулювання відповідних суспільних відносин, в цілому зумовлює нестабільність чинного законодавства. В цьому плані можна навести безліч прикладів, зокрема, приклади законодавства про іноземні інвестиції, про підприємництво, податкового законодавства тощо. Безумовно, це не може не позначатися деструктивно на становленні і розвитку національної економіки України, вітчизняного підприємництва, що, в свою чергу, гальмує формування нової правової системи України, становлення демократичної правової держави.

Демократичні соціально-економічні перетворення в Україні, зорієнтовані на реальне втілення в життя конституційних принципів і норм, які стосуються прав і свобод особи, справедливості, людського виміру державної діяльності тощо, зумовлюють нагальну потребу у формуванні і розвитку самостійної правової системи, адекватної сучасним матеріальним і духовним реаліям країни. Але формування нових суспільних відносини, передусім відносин приватної власності, підприємницьких відносин та відносин, що виникають у сфері функціонування трьох гілок державної влади тощо, потребує не просто реформування успадкованої радянської правової системи, її складових: правової та юридичної культури і свідомості, ідеології, юридичної науки, правової політики та юридичної практики, системи права і законодавства тощо, - а її трансформування, послідовного перетворення, заміни на якісно нову, яка б відповідала демократичній суті перетворень суспільного життя в цілому. Мова повинна йти не про адміністративно-політичне скасування радянського права, а про його поступову і обумовлену заміну, що, звичайно, набагато складніше. Доречно в цьому плані прислухатися До слів Б.А.Кістяківського, який ще 1909 року, аналізуючи суть процесу право творення, наголошував, що "... старе право не може бути просто скасоване, бо його відміна має чинність тільки тоді, коли воно замінюється новим правом. Навпаки, проста відміна старого права призводить лише до того, що тимчасово воно начебто не діє, але потім відтворюється з новою силою".

Відомо, що в принципі реформувати або модернізувати будь-який соціальний об'єкт перетворень, якщо мається на увазі удосконалення зовнішніх проявів, ознак об'єкту, можна лише у тому випадку, якщо цей об'єкт у своїй базисній структур; має потенціал якісно позитивних змін. Він повинен відповідати потребам історичного суспільного розвитку, а не становити певну перешкоду на шляху соціального прогресу, як, наприклад, успадкована від СРСР правова система, зокрема система права і система законодавства. "Життя взагалі має сенс і може удосконалюватися лише тоді, -- наголошував І.Ільїн,

-- коли зберігається і збільшується якість, якщо цього немає

-- загибель стає неминучою. А якість створюється і забезпечується насамперед культурою особистого дух".

Для здійснення демократичної трансформації правової системи, окрім об'єктивних передумов, життєво необхідних суспільних потреб, потрібна наявність розвинутих суб'єктивних факторів. Серед найважливіших з них можна назвати три: теоретичне усвідомлення проблеми правового розвитку України і наявність науково розробленої та сформульованої загальної принципової моделі (концепції) національної правової системи, до якої ми маємо прямувати і яка повинна бути схваленою Верховною Радою України; прийнята парламентом України перспективна програма поступових правових перетворень, яка має ґрунтуватися на схваленій моделі національної правової системи; наявність патріотично налаштованих професіоналів, здатних реалізувати названі модель і програму. Слід додати, що модель правової системи і державна політика правових перетворень в Україні повинні стати невід'ємною складовою загальнодержавної доктрини демократично спрямованої трансформації українського суспільства. Що ж до кардинального перетворення існуючих систем права і законодавства, то воно має відбуватися в першу чергу на базі Основного Закону України -- Конституції -- і передбачати як підвищення ролі правотворчого і правозастосовного процесів в життєдіяльності суспільства і функціонуванні держави, так і посилення суспільного контролю, дотримання принципу соціальної справедливості.

Сутність взаємодії права і закону. Визнання і застосування в законотворчій діяльності і особливо у процесі забезпечення законності і справедливості в правозастосуванні конституційного принципу верховенства права (ст.8 Конституції України) обумовлює, в першу чергу, необхідність глибокого усвідомлення міри саморозвитку права як явища недержавного походження і міри його похідності від держави³⁴. А це, в свою чергу, актуалізує наукову розробку у вітчизняному правознавстві проблем методології як пізнання права, так і право творення (зокрема законотворення) і правозастосування (зокрема законозастосування).