Контрольна робота з Політології

Тема: Предмет, метод, закони, категорії…

План

Вступ

1. Предмет і методи політології

2. Закони, категорії та функції науки про політику

3. Місце політології у системі знань про суспільство

Висновок

Література

Вступ

Жити в суспільстві й бути вільним від політики, впливу держави неможливо. Але залежність індивідів, суспільства в цілому від держави може бути різною. В одному разі суспільство змогло підпорядкувати собі державу, поставити її на службу суспільному благові, досягти завдяки мудрому державному керівництву країни висот у своєму розвитку, в іншому -- держава вивищувалася над суспільством, чинила над ним насильство, а можновладці використовували державну владу насамперед у власних інтересах. Характер відносин між суспільством і державою вирішальною мірою залежить від політичної культури членів суспільства як сукупності їхніх знань про політику, ціннісних орієнтацій і поведінки стосовно неї. У кінцевому підсумку політика, влада завжди роблять з людьми те, що вони їй дозволяють, а держава і правителі є такими, яким є саме суспільство. Недарма кажуть, що кожен народ має таких правителів, яких заслуговує. Формування політичної культури членів суспільства, набуття ними політичних знань і навичок політичної поведінки є важливою умовою функціонування політики, насамперед держави, в інтересах суспільства.

Природа створила людину так, що вона дбає передусім про власні інтереси. Політики як люди, чия діяльність пов'язана з використанням публічної влади, також не є винятком. Для того щоб політики якомога більше дбали про суспільні інтереси і якнайменше використовували владу у власних інтересах, потрібний постійний і пильний контроль громадськості за здійсненням влади, діями політиків. А це також вимагає від громадян політичних знань.

1. Предмет і методи політології

Розмежування політології та інших наук, які вивчають політичну сферу суспільного життя, передбачає виокремлення предмета політології. Стосовно цього предмета існують різні судження.

В античному світі приватне і політичне, державне життя існувало в нерозривній єдності. Інституціональним суб'єктом політики там була лише держава, оскільки інших розвинених політичних інститутів тоді ще не знали. Об'єктом політико-філософських досліджень античних мислителів, наприклад Платона та Аристотеля, була саме держава у нерозривній єдності з суспільством. Відповідно до цієї традиції науку про політику нерідко називають державознавством.

Однак у міру розмежування громадянського суспільства й держави, появи інституціональних засобів впливу цього суспільства на державу -- політичних партій, груп інтересів, засобів масової інформації тощо -- коло інституціональних суб'єктів політики розширилося, що зробило очевидним обмеженість трактування політології як науки лише про державу. Вона стає наукою про політику в цілому.

Заперечення закономірностей політичного розвитку та можливостей їх пізнання не є іманентно притаманною немарксистській політології рисою. Багато зарубіжних дослідників визнають такі закономірності, а деякі з них навіть сформулювали загальновідомі в політології закони, наприклад «залізний закон олігархічних тенденцій» Р. Міхельса, «закон циркуляції еліт» В. Парето, закони взаємодії виборчих і партійних систем М. Дюверже, закони бюрократизації С. Паркінсона тощо.

Політологічними за своїм характером є закономірності функціонування державної влади, сформульовані наукою конституційного права, наприклад такі: чим більше парламент усунутий від обрання президента, тим більша роль президента у здійсненні державного керівництва суспільством; чим далі процес формування верхніх палат парламентів віддалений від виборчого корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції; парламент завжди працює відповідно до законодавчої програми уряду тощо.

Звичайно, закони суспільного, у тому числі політичного, розвитку не діють з такою очевидністю й необхідністю, як закони природи. Закономірність або закон, передбачаючи причиново-наслідковий зв'язок, виключає випадковість або ж відводить їй другорядну роль. Суспільно-політичні явища характеризуються динамізмом, перебувають під впливом багатьох випадковостей, у тому числі суб'єктивного чинника, а тому не можуть визначатись у межах суворо детермінованих причиново-наслідкових зв'язків. Закономірності суспільного розвитку проявляються лише як тенденції, що відображають необхідні та стійкі зв'язки між істотними сторонами явищ і процесів. Можна сперечатися щодо конкретних закономірностей політології чи їх формулювань, однак заперечувати їх узагалі -- значить заперечувати саму можливість цієї науки.

Предмет політології, отже, доцільно визначати не просто через політичну систему чи владу, а через закономірності їх функціонування. Прийнятним з деякими застереженнями можна вважати, наприклад, таке визначення предмета політології: «Політологія є наукою про сутність, форми і закономірності функціонування і розвитку політичних систем і політики, їх місце і роль у житті суспільства». Можна також погодитися і з таким тлумаченням: «Предметом політології є закономірності формування і розвитку політичної влади, форми і методи її функціонування і використання в державно-організованому суспільстві». Існують також визначення, які поєднують обидва зазначені підходи до розуміння предмета політології. «Основний предмет політичної науки, -- зазначає відомий російський політолог Ф. М. Бурлацький, -- політична влада, реалізована в політичних системах та в інших формах політичних відносин».

Зважаючи на те, що сутністю політики є не влада, а управління суспільством (влада виступає лише засобом політики), політологія може бути визначена і як наука про закономірності діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Це визначення предмета політології близьке до визначення його через політичну систему, бо саме остання є суб'єктом такої діяльності.

Отже, політологія виступає як спеціальна теорія політики, котра відрізняється від інших наук: по-перше, тим, що вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному ряду багатьох інших об'єктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія чи історія, а як єдиний і основний об'єкт; по-друге, тим, що вивчає не окремі аспекти політичного життя, а розглядає його як багатомірну, цілісну систему; по-третє, тим, що головним своїм предметом має пізнання притаманних цій системі закономірностей діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Поряд з категоріями важливими інструментами пізнання політичних явищ і процесів є методи політологічних досліджень. Метод -- це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність методів та їхні конкретні різновиди залежно від об'єкта, предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети дослідження. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у тій чи іншій науці, називається методологією. Існує багато різних класифікацій методів пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, методи побудови наукових теорій та їх перевірки тощо. Методи поділяються на філософські та спеціально-наукові. Філософські методи є найбільш загальними. Основними з них матеріалістична філософія вважає діалектику і матеріалізм. Методологічна роль матеріалізму полягає в тому, що він заперечує надприродність у явищах природи, суспільства і людської свідомості й орієнтує науку на розкриття природних, об'єктивних зв'язків. Діалектика є науковим методом матеріалістичної філософії і всієї науки в цілому, оскільки вона формулює найбільш загальні закони пізнання: переходу кількісних змін у якісні; єдності і боротьби протилежностей; заперечення.

Методами, які мають загальнонауковий характер, є: порівняння, аналіз і синтез, ідеалізація, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, індукція і дедукція тощо. Водночас окремі науки використовують спеціальні методи пізнання. Так, у соціології це такі методи збирання інформації, як масове анкетування, інтерв'ю, експертні опитування, обробка документів тощо. Політологія також користується певними дослідницькими методами, виокремлення яких значною мірою залежить від розуміння предмета цієї науки. Якщо під політологією розуміти всю сукупність наукових знань про політику, то її методами доведеться вважати й ті, якими користуються інші науки (філософія, історія, соціологія, психологія, правознавство тощо) в дослідженні політичних явищ і процесів. Нерідко в навчальній і науковій літературі так і трапляється: виокремлюються десятки різних методів, які об'єднуються в групи.

Однак якщо виходити з того, що політологія є окремою, самостійною наукою про політику з притаманним лише їй предметом, яким є політична система суспільства чи політична влада, то коло основних методів політологічних досліджень можна окреслити більш-менш чітко. Такі методи зумовлюються передусім предметом політології. До них належать насамперед системний, структурно-функціональний, порівняльний і біхевіористський методи. Звичайно, політологія використовує багато інших методів -- соціологічних, логічних, емпіричних тощо, однак перелічені випливають зі змісту її предмета, який має системний, структурний і функціональний аспекти, а тому є в ній основними.

Під кутом зору системного методу або підходу (підхід є узагальненою характеристикою методу) суспільство та його складові можна розглядати як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв'язаних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати. Системи мають більш чи менш чітко окреслені межі, які виокремлюють їх з навколишнього середовища. Відповідно до цього підходу політична сфера суспільного життя вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв'язку з іншими сферами суспільного життя -- економічною, соціальною і духовною. Завдяки використанню у політології системного методу стало можливим саме поняття «політична система суспільства».

Системний метод орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта й тих механізмів, які її забезпечують, на виявлення багатоманітних типів зв'язків складного об'єкта і зведення їх у єдину теоретичну конструкцію. Водночас системний метод аналізу політики, політичної системи вимагає детального вивчення її складових, структури та функціонування. Це досягається застосуванням поряд із системним підходом структурно-функціонального методу.

Структурно-функціональний метод є однією з найважливіших форм застосування системного підходу в дослідженні політичних явищ і процесів. Його можна визначити як дослідницький прийом, який полягає у розчленуванні складного об'єкта на складові, вивченні зв'язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з'ясування особливостей їхнього функціонування та зв'язку між ними.

Ускладнення політичних процесів, що відбуваються в сучасному світі, багатоманітність форм політичного життя на теоретичному рівні можна пізнати лише за умови їх порівняння й зіставлення, побудови аналітичних порівняльних моделей, які б групували і класифікували політичні явища за певними ознаками. Це досягається використанням порівняльного методу. Порівняльний аналіз орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох. При цьому акцент робиться спочатку на з'ясуванні спільного, оскільки відмінності між різнотипними політичними системами можуть бути з'ясовані лише в разі існування у них певних спільних, системних ознак. Головна проблема використання порівняльного методу пов'язана з необхідністю підбору порівнюваних явищ і процесів, оскільки порівняння можливе лише в межах однорідної і згуртованої політичної структури. На використанні у першу чергу порівняльного методу ґрунтується особлива галузь політологічних знань -- порівняльна політологія.

Суть біхевіористського підходу до вивчення суспільних явищ і процесів полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп. Спочатку (з другої половини XIX ст.) цей підхід використовувався у психології, а згодом (після Другої світової війни) утвердився в політології (причому спершу в США, а потім і в європейських країнах). Якщо раніше політологи акцентували свою увагу на формально-правовому аналізі політичних інститутів, формальній структурі політичної організації суспільства, то об'єктом аналізу біхевіористського методу в політології стали різні аспекти поведінки людей як суб'єктів політики.

Використання біхевіористського методу в політології передбачає визнання того, що політика як суспільне явище має передусім особистісний вимір, а всі групові форми дій виводяться з аналізу поведінки індивідів, які створюють групові зв'язки. Домінуючими мотивами політичної поведінки індивідів є їхні психологічні орієнтації, а політичні явища так само, як і природні, можуть і повинні вимірюватися кількісно. Ґрунтуючись на цих засадах, біхевіористськии підхід передбачає широке використання в політологічних дослідженнях статистичних даних, кількісних методів, анкетних опитувань, моделювання політичних процесів тощо. За допомогою таких методів досліджуються політичні орієнтації, позиції і поведінка людей, наприклад під час виборів, у конфліктних ситуаціях тощо.

Біхевіористськии підхід спричинив справжню революцію в політології, бо саме він і передбачувані ним дослідницькі методи дають можливість отримувати достовірні знання про політику, які визнаються істинними і в межах позитивістської методології. Здобуті за біхевіористською методологією знання дають політології підстави претендувати на статус точної науки. Однак, наголошуючи на вивченні поведінки індивідів у тих чи інших ситуаціях, біхевіоризм залишає поза увагою дії великих соціальних груп, наприклад суспільних класів чи націй, як суб'єктів політики. У цьому виявляється обмеженість біхевіористського підходу.

2. Закони, категорії та функції науки про політику

Політологія, як і будь-яка інша наука, має свої категорії, тобто загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання. їхня специфіка полягає в тому, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві.

Досконала теорія передбачає наявність системи категорій, у якій останні перебувають у логічному взаємозв'язку й розташовуються в певній послідовності. При цьому одна з категорій виступає базовою, вона імпліцитно, тобто неявно, у зародку, містить інші категорії. У політології базовою є категорія «політична влада».

Влада взагалі -- це вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого одні люди здатні і мають можливість нав'язувати свою волю іншим. Засобом здійснення політичної влади є політика, яка також виступає однією з базових категорій політології. Політика як заснована на владі суспільна діяльність реалізується у просторових рамках політичної системи. «Політична система суспільства» є центральною категорією політології. Вона органічно поєднує в собі, з'єднує в систему решту категорій цієї науки. Так, інституціональна підсистема політичної системи об'єднує політичні інститути -- державу та її структурні елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування тощо.

Комунікативна підсистема політичної системи грунтується на політичних відносинах, як тих зв'язках між багатоманітними соціальними спільностями людей та їхніми організаціями, що складаються з приводу влади. «Політичні інститути» та їх конкретні вияви -- «держава», «політичні партії», «групи інтересів» тощо, а також «політичні відносини» належать до основних категорій політології.

Політична система містить також «політичну культуру», а значить, такі її складові, як «політична свідомість», «політична поведінка», «політичні цінності», «політичні норми», «політична соціалізація» тощо, котрі також є категоріями політології. «Політична культура», як і «політична система», також є інтегративною категорією політології, яка поєднує в собі багато інших понять цієї науки.

Формою функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі й часі, є «політичний процес» -- одна з основних категорій політології. Політичними процесами називаються відносно однорідні серії політичних явищ, пов'язаних між собою причиновими або структурно-функціональними залежностями. «Політичне явище» як одна з найбільш загальних категорій політології є сукупністю усіх чинників і явищ, пов'язаних із здійсненням політики. Конкретні визначення основних категорій політології наводяться у наступних главах.

У суспільствознавстві під функцією (від лат. functio -- виконання, здійснення) розуміють роль, яку виконує певний соціальний інститут або процес стосовно цілого. Оскільки така роль реалізується за багатьма напрямами, то звичайно виокремлюються декілька функцій того чи іншого інституту або процесу. Відповідно, функціями політології є основні напрями її впливу на суспільство. В літературі іноді виокремлюються цілі групи функцій політології з включенням до них і конкретних дослідницьких прийомів". Слід мати на увазі, що в навчальній літературі з політології не знайдеться бодай двох підручників чи посібників, у яких виокремлювалися б однакові групи функцій того чи іншого політичного інституту чи процесу. Різні думки висловлюються навіть щодо функцій головного політичного інституту -- держави. Такі розбіжності пов'язані, з одного боку, з багатоманітністю напрямів впливу політичних інститутів і процесів на суспільство, а з іншого -- з відсутністю єдиного підходу до виокремлення функцій, методологічних принципів і методичних прийомів їх визначення.

Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології: теоретичну, методологічну, практичну, виховну і прогностичну.

Теоретична, або концептуально-описова, гносеологічна, пізнавальна, функція політології полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства.

З теоретичною функцією політології тісно пов'язана її методологічна функція, яка полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явиш і процесів. Наприклад, категорії «політика», «політична влада», «політична система суспільства», «політичний процес», «політичний режим», «політична партія» тощо розробляються саме політологією, однак широко використовуються й іншими науками. Політологія дає цим наукам дослідницькі схеми, прийоми пізнання політичних явищ і процесів.

Практична, або прикладна, функція політології полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і кампаній. Найповніше практична функція політології про-функцій політології з включенням до них і конкретних дослідницьких прийомів". Слід мати на увазі, що в навчальній літературі з політології не знайдеться бодай двох підручників чи посібників, у яких виокремлювалися б однакові групи функцій того чи іншого політичного інституту чи процесу. Різні думки висловлюються навіть щодо функцій головного політичного інституту -- держави. Такі розбіжності пов'язані, з одного боку, з багатоманітністю напрямів впливу політичних інститутів і процесів на суспільство, а з іншого -- з відсутністю єдиного підходу до виокремлення функцій, методологічних принципів і методичних прийомів їх визначення.

Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології: теоретичну, методологічну, практичну, виховну і прогностичну.

Теоретична, або концептуально-описова, гносеологічна, пізнавальна, функція політології полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства.

З теоретичною функцією політології тісно пов'язана її методологічна функція, яка полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явиш і процесів. Наприклад, категорії «політика», «політична влада», «політична система суспільства», «політичний процес», «політичний режим», «політична партія» тощо розробляються саме політологією, однак широко використовуються й іншими науками. Політологія дає цим наукам дослідницькі схеми, прийоми пізнання політичних явищ і процесів.

Практична, або прикладна, функція політології полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і кампаній. Найповніше практична функція політології проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій.

Політологія впливає на формування світогляду індивіда, даючи йому знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру. Вона відіграє вирішальну роль у політичній соціалізації як процесі засвоєння індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, впливає на формування навиків політичної поведінки. У формуванні світогляду особи, її політичній соціалізації полягає виховна функція політології.

Важливою є також прогностична функція політології, яка полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.

3. Місце політології у системі знань про суспільство

Науки, як відомо, розрізняються не за об'єктом, а за предметом їхнього дослідження. Останній пов'язаний лише з одним із багатьох аспектів і сторін пізнаваного об'єкта і передбачає пізнання лише якоїсь певної, специфічної групи закономірностей. Відповідь на питання про предмет політології потрібно шукати через з'ясування не спільного, а відмінного між нею та іншими науками про суспільство.

Об'єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві. Політична сфера суспільного життя, політико-владні відносини, або політика, є об'єктом дослідження багатьох наук про суспільство, причому кожна з них має у цій сфері свій предмет і досліджує його притаманними їй методами й засобами. Так, філософія, як відомо, є теоретичною основою світогляду людини. Відповідно, політична філософія, ґрунтуючись на нормативно-ціннісному підході, з'ясовує значення політичних явищ для життя людини й суспільства, оцінює їх під кутом зору загального блага, принципів справедливості, свободи, рівності тощо. Якщо, наприклад, наука про політику досліджує політичну свободу, аналізуючи й систематизуючи сукупність різних видів конкретних свобод, класифікуючи їх тощо, то політична філософія розглядає політичну свободу як гуманістичну цінність в її зв'язках з іншими цінностями. Нормативно-ціннісний підхід політичної філософії орієнтований на розробку ідеалу політичного устрою та шляхів його практичного втілення. Цей підхід більшою мірою виходить із того, що повинно бути або є бажаним, аніж із дійсного, і вимагає спиратися в політичних рішеннях на етичні цінності й норми. Політична філософія, отже, формулює ціннісно-нормативні критерії політики.

Складаючи теоретичну основу світогляду людини, філософія водночас виступає загальною методологією пізнання, спрямованою на розкриття найбільш загальних закономірностей розвитку природи, суспільства і людського мислення. Відповідно, політична філософія аналізує найбільш загальні методи пізнання політики, сутність політичних явищ, причиново-наслідкові зв'язки політики і влади та з'ясовує, як виявляються ці найбільш загальні закономірності в політичній сфері суспільного життя. У значенні найбільш загальної методології пізнання політичної сфери суспільного життя політична філософія виступає як філософія політики.

Світоглядна й методологічна сторони філософського підходу до аналізу політики свідчать про те, що політична філософія є світоглядно-методологічною основою досліджень політики. Вона забезпечує цілісність у вивченні політики, з'ясовує її сутнісні характеристики, дає оцінку сенсу і значення різних політологічних концепцій, з'ясовує принципи й закономірності у взаємовідносинах індивіда, суспільства і влади, мотиваційну основу й моральні критерії політичної поведінки. Політична філософія є найбільш загальним і абстрактним рівнем пізнання політичної сфери суспільного життя й тому виступає складовою філософії, а не політології.

Тісними є зв'язки політології з історичною наукою, історією, зокрема з політичною історією. Історія як наука вивчає минуле людства в усій його конкретності й багатоманітності. За всієї багатоманітності минулого головним у ньому для історії є політичні події, процеси і факти. Загальна історія є передусім історією політики -- вона вивчає головним чином процеси виникнення, розвитку й занепаду держав, відносини між ними, війни, революції тощо і в цій іпостасі виступає як політична історія. Принципова відмінність історичного дослідження від політологічного полягає в тому, що перше йде від вивчення конкретних подій, процесів і фактів до певних теоретичних узагальнень, тоді як друге використовує вже існуючі теоретичні узагальнення -- форми наукового знання про політику (ідеї, гіпотези, концепції, теорії, парадигми тощо) при аналізі конкретних явищ і процесів. Політологія -- це теорія політики, а не її історія.

Отже, дослідження конкретних подій, процесів, фактів політичного життя суспільства як у минулому, так і сьогодні саме по собі не є політологічним. Таким воно стає тоді, коли використовує притаманний політології методологічний і теоретичний інструментарій. Якщо, наприклад, процес становлення багатопартійності в сучасній Україні досліджується зі з'ясуванням того, коли і як конкретно виникали політичні партії, якими були їхні дії, хто їх очолює, як відбувається боротьба за керівництво в партіях тощо, то це -- історичне дослідження. Політологічне дослідження процесу становлення багатопартійності в Україні передбачає використання, зокрема, основних положень партології як галузі науки про політику, що вивчає політичні партії, до аналізу цього процесу. Політолог повинен, наприклад, з'ясувати, як співвідноситься процес становлення багатопартійності в Україні з уже відомими закономірностями такого процесу, чи відповідають політичні партії України існуючим теоретичним моделям партій, якою є партійна система в країні тощо. Якщо ж не проводити таке розмежування між політичною історією і політологією, то політологічними виявляться більшість історичних досліджень, зокрема дисертацій, і більшість істориків стануть політологами.

Ще один аспект співвідношення політології та історії стосується історії політичних учень. Остання виступає невід'ємною складовою політології як історія виникнення,

становлення і розвитку цієї науки і не входить ні до історії взагалі, ні до політичної історії, зокрема. «Історія різних сторін культури, науки і техніки, -- зазначають автори енциклопедичного словника, -- вивчається історичними розділами відповідних наук (історія математики, історія фізики тощо) і видів мистецтва (історія музики, історія театру тощо)»

Найскладнішим є зв'язок політології з соціологією, зокрема з політичною соціологією. Досить поширене ототожнення політології і політичної соціології частково виправдане тим, що тривалий час політологія розвивалась у складі соціології. Політологія справді тісно пов'язана з соціологією, проте вона, на нашу думку, не може бути включена до неї ні як власне така, ні як політична соціологія. Як зазначалось вище, хоча соціологія у найбільш загальному, етимологічному її визначенні і є наукою про суспільство, вона зовсім не претендує на всю сукупність наукових знань про суспільство, а виступає як окрема суспільствознавча наука з притаманним лише їй предметом. Стосовно предмета соціології, як і щодо предмета політології, також немає єдиної точки зору. Одним із найбільш прийнятних вважається визначення, за яким соціологія -- це «наука про становлення, розвиток і функціонування соціальних спільностей, соціальних організацій і соціальних процесів як модусів їхнього існування, наука про соціальні відносини як механізми взаємозв'язку і взаємодії між багатоманітними соціальними спільностями, між особою і суспільством, наука про закономірності соціальних дій і масової поведінки»³.

За цим визначенням соціологія є наукою не про всю сукупність суспільних відносин, а лише про соціальні відносини як один із їхніх різновидів. Соціальні відносини -- це не всі наявні в суспільстві відносини, а лише ті, які складаються між історично та об'єктивно сформованими спільностями людей: класові, етнічні, демографічні тощо . Відокремлені на основі їхніх суб'єктів, соціальні відносини складаються з приводу різних об'єктів: виробництва, власності, політичної влади, цінностей культури тощо і виступають, відповідно, як соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-культурні та інші відносини. А це означає, що соціологія вивчає не всю багатоманітність виявів політичного життя суспільства, а лише ті з них, суб'єктами яких є соціальні спільності. Соціальні організації і процеси, в тому числі політичні, вона розглядає як «модуси існування соціальних спільностей», тобто як похідні від останніх.

Іншими словами, в дослідженні політичної сфери суспільного життя соціологія йде від соціального до політичного, тобто від відносин між соціальними спільностями до відносин з приводу політичної влади. Досліджуючи соціальний аспект політичної сфери суспільного життя, соціологія виступає як політична соціологія. Використовуючи притаманні їй методи й засоби дослідження -- анкетування, інтерв'ю тощо, вона виступає як соціологія політики.

Політологія, навпаки, йде від визначень політики, влади до їхніх суб'єктів, у тому числі соціальних. Вона традиційно вивчає в основному інституціональний аспект політики, передусім організацію та діяльність держави, весь механізм політичної влади.

Органічним є зв'язок політології з правознавством, насамперед з такими його складовими, як теорія держави і права та наука конституційного права. Політологія й теорія держави і права мають спільний головний об'єкт дослідження -- державу. Політологію іноді називають державознавством. Однак у вивченні політики вона, на відміну від теорії держави і права, не обмежується державою, а досліджує також інші політичні інститути -- політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування тощо, всю багатоманітність суб'єктів і виявів політичних відносин. А з усіх багатоманітних галузей і норм права політологію цікавлять лише ті, які регулюють політичні відносини, -- це передусім норми конституційного права.

Об'єктом науки конституційного права є державно-політичні відносини, тобто ті, суб'єктом яких тією чи іншою мірою виступає держава. Політологія ж виходить за межі цих відносин, досліджуючи також інші форми й види політичних відносин, використовуючи притаманні їй методи й засоби пізнання.

Зазначене щодо розмежування філософії, історії, соціології, правознавства й політології стосується також інших суспільствознавчих наук, які досліджують політичну сферу суспільного життя. Так, політична психологія досліджує роль орієнтацій, переконань, очікувань, мотивацій, сприйняття у політичній поведінці людей, що особливо важливо при вивченні громадської думки, політичних конфліктів, електоральної поведінки тощо. Політична економія розробляє методи, прийоми, засоби державної політики стосовно функціонування економічної системи суспільства в цілому, основи і напрями державного регулювання економічних процесів, економічної стратегії і тактики. Політична антропологія досліджує зв'язок політики з біосоціальними рисами людини. її пріоритетним напрямом є виведення характерних рис політичної культури того чи іншого народу з особливостей його національної культури. Політична географія вивчає залежність політичних процесів від їх просторового розташування, обумовленість політики розмірами, економіко-географічними, кліматичними та іншими природними чинниками. Однак усі ці галузі наукового знання є складовими відповідних наук -- психології, економічної теорії, антропології, географії, а не політології

Висновок

Оволодівати політичною наукою потрібно для того, щоб не бути лише пасивним об'єктом політики, об'єктом політичного маніпулювання з боку охочих до влади людей, а впливати на здійснення влади як у суспільних, так і у власних інтересах. Роль і значення політики та наукових знань про неї особливо зростають у переломні історичні періоди, коли зазнають докорінних перетворень самі основи суспільного життя, ідеали, цінності, світоглядні орієнтації людей. Саме такий період кардинальних змін переживає нині українське суспільство. Необхідність політологічних знань в сучасних умовах актуалізується й тим, що сучасні політичні технології, особливо ті, що пов'язані з проведенням виборчих кампаній і формуванням іміджу політичних лідерів та реалізуються за допомогою електронних засобів масової інформації, створюють широкі можливості для маніпулювання масовою та індивідуальною політичною свідомістю. Протистояти такому маніпулятивному впливу можна тільки на основі глибоких наукових знань про політику.

Література

1.Александров Н. Д., Сулимов В. Е. О некотор. методологических основах политологии // Социально-полит. науки. 1991. №3.

2.Алексеева Т. А. Предмет политической философии // Полит. иселедования. 1992. №3.

3.Бодуен Ж. Вступ до політології. К., 1995.

4.Бойме К. Сравнение в политической науке // Социально-полит. науки. 1992. №2.

5.Бутенко А. П. Политология как наука и как учебная дисциплина в современной России // Социально-полит. журн. 1993. № 9--10.

6.Гаджиев К. С. Опыт введення в политологию. Концептуальний и политический аспект // Полит. исследования. 1992. № 1--2.

7.Гареев 3. С, Дорожкин Ю. Н., Штейнгарт Р. 3. О политологии и ее преподавании в вузе // Социально-полит. науки. 1991. № 7.

8.Ильин М. В., Коваль Б. И. Что єсть политика и что -- наука о политике (опыт нетрадиционного обзора) // Полит. иселедования. 1991. № 4.