2

Контрольна робота

з кримінології

ВПЛИВ РЕПРЕСИВНИХ ЗАХОДІВ НА СТАН ЗЛОЧИННОСТІ В ДЕРЖАВІ



ЗМІСТ

• Вступ
• 1. Історія застосування репресивних заходів до злочинців в Україні
• 2. Процеси криміналізації та декриміналізації, їх вплив на стан злочинності
• 3. Вплив репресивних заходів на стан злочинності в зарубіжних країнах
• Висновки
• Література

Вступ

Згідно з Конституцією України історичним призначенням держави є всебічне забезпечення прав і свобод людини, захист її життя і здоров'я, честі, гідності й недоторканності як найвищих соціальних цінностей (ст. 3). Звідси випливає одна з найважливіших функцій держави - правоохоронна функція. Вона багатогранна і досліджується суспільними та юридичними науками, зокрема кримінологією. Серед важливих і недостатньо досліджених ділянок кримінології є взаємовплив держави і злочинності як складова частина загальної теорії боротьби зі злочинністю. Цю проблему порушували різні дослідники - фахівці різних галузей знань.

У будь-якій державі завжди поставало і постає питання про необхідність боротьби зі злочинністю. Щоб досягти успіху у вирішенні цієї проблеми, держава створює відповідні органи: суд, прокуратуру, міліцію, а також установи, що виконують кримінальні покарання. Засновуючи ці органи, держава надає їм конкретних повноважень, визначає напрями їх діяльності і за допомогою відповідних законів встановлює способи досягнення ними своєї мети. Діяльність, пов'язана з виконанням кримінальних покарань, посідає значне місце в боротьбі зі злочинними виявами. Саме тому держава зобов'язана приділяти особливу увагу цьому спрямуванню своєї політики. Проголошення державної незалежності в Україні, як і в будь-якій іншій суверенній державі, дало можливість сформулювати і реалізувати самостійну політику в галузі виконання кримінальних покарань. При цьому, як зазначається в Декларації про державний суверенітет України, держава визнає перевагу загальнолюдських цінностей перед класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами національного законодавства. Це, безумовно, не може не впливати на стратегію і тактику діяльності держави в будь-якому напрямі, в тому числі й у діяльності щодо виконання кримінальних покарань.



1. Історія застосування репресивних заходів до злочинців в Україні

Вивчення основних періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства на території України можна віднести до ряду першочергових завдань вітчизняної науки кримінально-виконавчого права.

Як не дивно, але факт залишається фактом: ані відповідна галузь національного права, ані система, на яку законодавством України покладена функція виконання покарань, ніколи не мали власної писаної історії. Вона немов би розчинилась у середовищі численних розвідок спочатку у сфері історії тюремної системи і законодавства Російської імперії, а згодом - виправно-трудової системи і законодавства СРСР, створюючи лише тло для більш-менш правдоподібних версій становлення та розвитку останніх. Не обійшлося тут і без казусів суто юридичного характеру, навмисного чи мимовільного перекручування фактів, замовчування або просто від незнання ряду надзвичайно важливих для кримінально-виконавчої системи і законодавства України реформ.

У розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України варто виділити три головних періоди: каральний (допенітенціарний), філантропічний, політичний.

Перший, найтриваліший, період - каральний - охоплює майже весь час - від моменту фіксації у нормативних джерелах і пам'ятках звичаєвого права функції виконання кримінальних покарань і до кінця XVIII століття, коли під впливом прогресивних вчень сутність і система карних заходів почала поступово змінюватись. На думку багатьох видатних фахівців у галузі кримінального права та пенітенціарії (в літературі XIX ст. - тюрмознавства) - І. Фойницького, Д. Тальберга, В. Нікітіна, М. Таганцева, С. Познишева, М. Гернета та інших, цей період характеризується повною байдужістю суспільних і державних структур до долі засуджених та надзвичайною жорстокістю карних заходів. За слушним зауваженням О.Ф. Кістяківського, "як наступниця тих елементів, що створили кримінальне право приватної помсти, державна влада в усьому, що стосується власне неї, засвоює із самого початку, без будь-яких змін, правила приватної помсти".

До цього слід лише додати, що розвиток символізму в праві, який потребував співвіднесеності покарання та характеру вчиненого злочину, був першопричиною розвитку спочатку тілесних покарань і членоушкоджень, а згодом ~ різного роду ганебних покарань. Вершиною символістичного екзекутивного підходу до реалізації кари у цей період слід вважати композиційні вироки, хоча цілі кожного з покарань, що входили до тієї чи іншої композиції, були різними. Зокрема, Г.В. Демченко, аналізуючи законодавство періоду Литовських статутів, виділяє лише чотири основних: 1) "задоволення потерпілого і загладжування спричиненої кривди"; 2) "задоволення держави і загладжування спричиненої кривди"; 3) "суспільна охорона і позбавлення суспільства від злочинця"; 4) "виправлення злочинця". Як видно із самого переліку, мета виправлення посідає останню сходинку і проявляється лише в тому, що покараний дає обітницю - "потом того стеречыся и не допущати". Але від цього "каральний" період не втрачає свого значення для науки, оскільки, як можна судити із документів, що дійшли до нас у первісному вигляді, саме у цей період здійснюються перші спроби виокремити кримінально-виконавчу діяльність у самостійну галузь державного управління і надати їй чинності на нормативно-правовому рівні.

Другий період у пенітенціарній літературі дістав назву філантропічного, зважаючи на прагнення окремих осіб та суспільних формувань покращити умови тримання засуджених та привернути увагу широких кіл громадськості до незадовільного стану установ виконання покарань. На території України він майже збігся з першою хвилею пенітенціарних реформ у Західній Європі, ініційованою працями Ч. Беккаріа, В. Кокса, Д. Говарда, І. Бентама, філантропічна діяльність яких істотно вплинула на подальший розвиток кримінально-виконавчої системи і законодавства.

Але для втілення пенітенціарної ідеї в життя мав сплинути певний час і це, зрештою, сталося. Починаючи з ініціатив губернатора Малоросії князя О.Б. Куракіна, пішов відлік реальних кроків щодо реформування кримінально-виконавчої системи Російської імперії. В літературі з пенітенціарних проблем цей період називають "періодом будівництва тюрем нового типу". Останні все ще називалися острог, але насправді не мали з ним нічого спільного. Згодом їх почали називати "Тюремний замок". До цього додамо, що перші в Україні робочі та упокорювальні будинки (назва перших виправних закладів) також були збудовані О.Б. Куракіним. А введена ним класифікація в'язнів відповідала найкращим зразкам того часу.

Загалом внесок О.Б. Куракіна у розвиток піклувальної політики був настільки значним, що відомий поет І.П. Котляревський, який жив тоді у Полтаві і був свідком турбот цього філантропа і реформатора про вдів, сиріт, засуджених, про будівництво лікарень, притулків, нових в'язниць та інших "благих дел", написав на його честь оду, опубліковану П.А. Кулішем вже після смерті самого О.Б. Куракіна. Останньою значною подією філантропічного періоду була організація Товариства піклувального про тюрми, яке на першому етапі свого існування зробило багато корисного у сфері реформування кримінально-виконавчої системи і законодавства. Але після отримання статусу державної установи це Товариство фактично перетворилося на бюрократичну машину.

Третій, останній, період розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України - політичний. Він характеризується переходом питань у сфері виконання покарань на політичний ґрунт. Умовно цей період можна поділити на три визначальних етапи:

1) "пенітенціарний", коли органи і установи виконання покарань перебували у сфері державно-правового регулювання Російської імперії;

2) "виправно-трудовий", коли під впливом виправно-трудової політики засади державно-правового регулювання системи виконання покарань тричі піддавалися суттєвому перегляду;

3) "кримінально-виконавчий", коли після виділення зі складу СРСР Україна почала формувати засади власної політики у сфері виконання покарань і розбудовувати власну нормативно-правову базу.

Перший етап характеризується активною участю державних структур у роботі міжнародних інституцій - Міжнародної пенітенціарної комісії та Міжнародних пенітенціарних конгресів, діяльність яких була спрямована на розробку загальних засад розбудови кримінально-виконавчої системи і законодавства та впровадження передових методів роботи із засудженими. Незважаючи на негативні характеристики стану системи і законодавства цієї доби, які можна знайти в праці М. Гернета "Історія царської тюрми", кращий досвід все ж таки аналізувався і впроваджувався, особливо після утворення Головного тюремного управління. Майже до 1905 р. умови тримання в'язнів у Російській імперії, до складу якої входила й більша частина України, були гуманнішими, ніж у ряді так званих цивілізованих країн, і лише після цілого ряду актів вандалізму у в'язницях, численних озброєних нападів на представників центрального управління, адміністрації та персоналу тюремних установ, проносів заборонених предметів і вибухівки ситуація значно змінилася. Але про це М. Гернет у своїй монографії зовсім не згадує. І це не дивно, оскільки вона писалася за часів сталінізму.

Другий етап характеризується роздвоєністю проголошених на весь світ начебто гуманістичних засад виправно-трудової політики та існуючої практики виконання кримінальних покарань.

Як в Росії у жовтні 1917 р., так і на Україні в березні-квітні 1919 р. він почався з ліквідації всіх відділів колишнього Міністерства юстиції, до складу якого на той час входила пенітенціарна система, та звільнення всіх кваліфікованих працівників, окрім архітектурного відділу та складу охорони місць ув'язнення. Слідом за підвідділами МЮ та губернськими тюремними інспектурами були ліквідовані губернські й повітові комітети Товариства піклувального про тюрми, а їх майно та кошти передані місцевим каральним підвідділам. "Озброєний марксистсько-ленінським вченням" новий уряд України почав будувати власну систему виконання покарань, з огляду і "під чутким керівництвом" тюремних структур Російської Федерації. Власне вся подальша схема її побудови і левова частка змістовної частини майже усіх нормативних актів була взята звідти.

Втім не обійшлось і без відступів від вказівок "згори", зокрема це стосується окремих спроб створити власне законодавство у сфері виконання кримінальних покарань. Але про це в літературі з проблем виправно-трудового права також майже не згадується. У цілому ж як теорія, так і практика виконання покарань постійно коливалися між "пенітенціарією", створеною начебто "по строго изученным методам марксистского исследования в уголовном праве", та реальним бажанням владних структур перетворити систему виконання покарань на чи не найголовнішого виконавця планів п'ятирічок. І законодавство, принаймні те, з яким міг ознайомитися кожен бажаючий, було ні до чого, оскільки власне виправно-трудове законодавство після 1928 р. перейшло на стан "підпілля" аж до прийняття нині діючого Виправно-трудового кодексу, хоча формально до 1940 р. і пізніше на території України та Молдови продовжував діяти знівечений постановами 1927-1929 рр. Виправно-трудовий кодекс України 1925 р.

Третій етап розвитку кримінально-виконавчої системи можна охарактеризувати одним словом - "олюднення". Зокрема, в Україні прийнято новий Виправно-трудовий кодекс. Україна відмовилась від ряду ганебних для будь-якої цивілізованої держави покарань - смертної кари, заслання, вислання. Введено відстрочення виконання вироку суду для вагітних жінок та жінок, які мають неповнолітніх дітей. Збільшено кількість побачень, зняті обмеження стосовно отримання в'язнями кореспонденції, знята заборона на телефонні дзвінки до родичів, збільшено розмір грошей для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, зняті обмеження на перелік продуктів харчування, дозволених до придбання, збільшено кількість та вагу посилок і передач від рідних тощо. Тобто починається формування принципово нового законодавства, сутність якого свідчить про бажання України стати в один ряд з цивілізованими країнами Європи, де честь, гідність і людські права кожної людини неухильно охороняються законом.

2. Процеси криміналізації та декриміналізації, їх вплив на стан злочинності

Кримінальне законодавство є одним із чинників злочинності. Незважаючи на зовнішню парадоксальність такого твердження, воно давно визнається кримінологами і криміналістами. Значна частина статей Особливої частини КК передбачає правопорушення, які складають так звану штучну злочинність, тобто таку, яка на відміну від "природної" є продуктом правової творчості і не має належного морального підґрунтя. Це так званий четвертий блок злочинності" без корисливої мотивації, що чиниться без насильства: злочини, вчинені з необережності, невиконання деяких загально-громадських та спеціальних обов'язків (зокрема військових), ухилення від виконання покарання і т. ін.

Історія радянського кримінального законодавства знала такі склади злочинів, як прогул або запізнення на роботу, дрібне хуліганство та дрібне розкрадання, виготовлення або зберігання самогону без мети продажу, скуповування хлібопродуктів для годівлі худоби, порушення правил прописки і паспортного режиму, відсутність постійного місця проживання (бродяжництво), відсутність постійного місця роботи (дармоїдство) та багато інших. Вони суттєво впливали на кримінальну статистику, штучно підвищували її рівень.

Застосування кримінально-правових норм суто поліцейського спрямування спричиняло криміналізацію тисяч громадян, які потрапляли у місця позбавлення волі за правопорушення, які злочинними не визнавалися. А виходили звідти вже деморалізованими, часто здатними до тяжких злочинів.

Це і є безпосередня криміногенна діяльність законодавчої та виконавчої влади: через табори ГУЛАГу та виправно-трудові колонії пройшли мільйони людей - "штучних злочинців".

Досить гостру і справедливу оцінку суспільних наслідків штучної злочинності дав В.А. Бачінін: "тоталітарна держава, яка перетворила право на слугу режиму, спотворила його суть, зробила з нього щось протилежне тому, чим воно має бути за своєю природою, перетворила його із захисника справедливості на засіб її ліквідації... Практика застосування кримінально-правового механізму там, де цілком достатньо було цивільного, адміністративного, трудового права, перетворила всю систему права на репресивну силу, яка знищила елементи громадянського суспільства в його зародку".

Суспільній свідомості притаманна віра у те, що кримінально-правовими заходами можна вирішувати майже всі проблеми буття, і чим суворішими вони будуть, тим діятимуть ефективніше. На жаль, кримінально-правова наука зробила свій внесок у створення штучної злочинності: вважається майже обов'язковим кожне наукове дослідження, кожну дисертацію завершувати пропозиціями щодо якої-небудь заборони або посилення санкції діючої заборони заради "посилення боротьби",

На динаміку злочинності впливає низка соціальних і правових факторів, а саме:

зміна соціально-економічних умов життя суспільства;

стан і характер тих соціальних явищ і процесів, які детермінують злочинність;

демографічна ситуація, що складається в країні і окремих її регіонах (зростання народжуваності і смертності населення, зміна його вікової структури, активізація міграції громадян з інших місць, наприклад, під впливом інтенсивного промислового засвоєння регіону і т.д.);

зміни кримінального законодавства (криміналізація - введення в КК нових складів злочинів або декриміналізація - скасування складів, що вже є, або часткова зміна їх конструкцій);

стан і заходи ефективності правоохоронної і правозастосовної діяльності (підвищення і зниження активності органів кримінальної юстиції, помилки і коливання в застосуванні правових норм, недосконалість реєстрації злочинів і т.д.).

У зв'язку з цим вивчення і аналіз динаміки злочинності повинні проводиться з урахуванням перелічених соціальних і правових факторів, інакше неминучі помилки в оцінці тенденцій її розвитку.

Злочинність має історично мінливий характер. Протягом усього розвитку суспільства коло злочинів дуже істотно змінювалось. З ускладненням суспільних відносин збільшувалась і загальна кількість видів злочинів, ряд діянь були декриміналізовані, а то й взагалі перестали траплятися, виникли нові різновиди злочинних посягань. Мінливість властива багатьом соціальним явищам, але в даному випадку вказівка на цю ознаку не є зайвою. Справа в тому, що злочинність є дуже чутливою щодо змін у житті суспільства і чітко відтворює їх.

Злочинність як соціальне явище має низку ознак, які відсутні у злочині як індивідуальному акті поведінки. Ці ознаки відображаються рядом показників. Найчастіше у науковій та практичній діяльності використовують такі показники злочинності, як її рівень, інтенсивність, динаміка, структура, географія.

Рівень злочинності - це абсолютна кількість злочинів, вчинених на певній території за певний відрізок часу, а також злочинців. Ці показники визначають кількісний стан злочинності.

На ці показники можуть впливати зміни у законодавстві або у практиці його застосування. Прийняття нового законодавчого акту, що криміналізує або декриміналізує діяння, тягне за собою збільшення чи зменшення числа злочинів.

Отже, розглядаючи злочинність, кримінологія спирається на кримінальне законодавство, оскільки зміни в ньому (криміналізація чи декриміналізація діянь) завжди ведуть до кількісних та якісних змін самої злочинності. З іншого боку, кримінологічна інформація дає змогу визначити ті суспільні відносини, які потребують або не потребують кримінально-правового захисту.

3. Вплив репресивних заходів на стан злочинності в зарубіжних країнах

Попри всі розбіжності стосовно рівня злочинності в різних країнах першою і визначальною світовою тенденцією є її абсолютне та відносне зростання. Узагальнюючи дослідження з цього питання, проведені ООН, В.В. Лунєєв наводить такі дані (див. табл. 1).

Таблиця 1

Роки збору інформації	Кількість країн, що надіслали інформацію	Кількість злочинів на 100 тис. населення в країнах
		розвинутих	що розвиваються	всіх
1980	64	5200	1000	3200
1985	70	6800	1300	4100
1990	95	8000	1300	5500
1995	100	8200	1700	7300

В індустріально розвинутих державах злочинність характеризується такими основними рисами:

високим, хоч і різним, рівнем;

тенденцією зростання з деякими періодами стабілізації;

усе більшою інтернаціоналізацією;

самодетермінаційними процесами.

На восьмому Конгресі ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками (Гавана, 1990 р.) зазначалося, що в 1975 р. у світі було зареєстровано 350 млн. арештованих, у 1990 - 500 млн. На XI Міжнародному кримінологічному конгресі (Будапешт, 1993 р.) зазначалося, що ця цифра становила вже 650 млн., а сьогодні вона наближається до мільярда.

Президент наукового комітету Міжнародного кримінологічного товариства (МКТ) Ганс Кернер стверджує, що найближчим часом на Заході і Сході доведеться вирішувати завдання стрімкого глобального зростання злочинності в умовах лібералізації заходів боротьби з нею, а також страху перед злочинами серед населення і одночасної його байдужості до злочинності.

В Англії та Уельсі реєструється до 5 млн. злочинів у рік (без ДТП). Коефіцієнт злочинності - 7400 злочинів на 100 тис. населення. Це у 8 разів більше, ніж в 1950 р. У Німеччині реєструється 4 млн. злочинів із коефіцієнтом понад 7,5 тис., тобто за останні 20 років кількість злочинів потроїлася. Найменший рівень злочинності залишається в Японії (коефіцієнт - 1,5 тис.). Низька криміналізація японського суспільства пояснюється такими факторами:

1) сталі сімейні традиції;

2) сильно розвинута культура і почуття солідарності;

3) профілактика злочинів - справа всього суспільства;

4) участь громадськості у кримінальному судочинстві;

5) активна підтримка поліції.

У структурі нинішньої зарубіжної злочинності виділяються чотири основні складові: "білокомірцева"; організована; професійна; загально-кримінальна ("вулична").

До білокомірцевої злочинності входять; а) злочини проти миру і людства у вигляді агресій, тероризму, геноциду, апартеїду; б) економічні злочини типу ухилення від сплати податків, фіктивного банкрутства, порушення правил безпеки праці, біржові шахрайства; в) посадові злочини, насамперед корупція і зловживання владою; г) екологічні злочини;

д) комп'ютерні злочини; е) наркобізнес та інші загально-кримінальні діяння у співучасті з організованою злочинністю.

За даними американської корпорації з досліджень в галузі бізнесу, у США злочинці в білих комірцях завдають суспільству в 17 разів більших збитків, ніж усі крадіжки і грабежі. Підраховано, що середня виручка грабіжника банків складає 6000 доларів, а нечесних службовців банків - 220000. За рік у США розкрадається кілька мільярдів доларів. Точну цифру встановити не можна, тому що виявляється лише 15 % злочинів, а до суду доходить 3 % справ про розкрадання.

Організована злочинність - це свого роду держава в державі, особливо в США та Італії. Кримінальні об'єднання на зразок синдикатів усе частіше набувають міжнародного характеру, суворо централізовані, добре законспіровані і ретельно планують злочинну діяльність. Спеціалізуються вони на наркобізнесі, азартних іграх, проституції, торгівлі зброєю, рекеті, нелегальній міграції, несанкціонованому посередництві у наймі робочої сили, шахрайстві у сфері страхування. У Німеччині увагу організованої злочинності привертає територія колишньої НДР, де створені сприятливі умови для організованої злочинності. Вона тісно зрослася з урядовими і правоохоронними органами.

Організованою цю злочинність називають ще й тому, що вона нерідко спонсорується вищими ешелонами влади для виконання за їх завданням політичних злочинів та злодіянь міжнародного характеру. Скажімо, вбивства політичних діячів, нелегальна торгівля зброєю (головні продавці - США, Великобританія, ФРН та Ізраїль; покупці - Пакистан, Ірак, ПАР). Іншим джерелом прибутків організованих злочинців є їх проникнення у легальний бізнес. За даними сенатської комісії з розслідування організованої злочинності США, вона пустила корені більш як у 70 сферах американської економіки.

Все небезпечнішою і витонченішою у західному світі стає професійна злочинність. Поле її інтересів - викрадення автомобілів, фальшивомонетництво, незаконні валютні операції, квартирні крадіжки. Вона, так само як і організована злочинність, давно перетнула державні кордони. Основні риси професійної злочинності: спеціалізація на якомусь виді злочинної діяльності, ретельне її планування, постійне відточування кримінальної майстерності, перетворення злочинної справи на спосіб життя.

Зарубіжні кримінологи розрізняють чотири види міжнародних злочинних організацій. У першу входять об'єднання типу італійської мафії, основу яких складає сім'я. Вони давно займаються злочинним і легальним бізнесом, суворо ієрархізовані і законспіровані, поведінка їхніх членів жорстко врегульована "кодексами честі" (наприклад, Меделінський кокаїновий картель у Колумбії). Другий вид охоплює об'єднання професійних злочинців, у яких відсутня сувора структурна ієрархія. Вони спеціалізуються на одному або двох видах злочинів (фальшивомонетництво, контрабанда, крадіжки, шахрайство).

Третій вид - це злочинні організації, які створені за етнічною ознакою. Наприклад, "тріади" - секретні китайські злочинні угруповання, що виникли ще у XVII ст. і нині функціонують в усіх великих містах Заходу; "Якудза" - японські злочинні об'єднання, які за структурою нагадують "Коза ностру". Вони контролюють проституцію, наркобізнес, ігорні будинки, японо-американські торговельні компанії. З'явилася за кордоном і "російська братва", сформована з числа іммігрантів з колишнього СРСР. Вона займається шахрайством, рекетом, фальшивомонетництвом, торгівлею "живим" товаром. На відміну від суворо етнічних груп, ці злочинні організації мають здебільшого змішаний характер - у їх складі росіяни, вихідці з кавказьких республік, євреї, українці. Новизна цих угруповань ускладнює поліції процес розкриття вчинюваних ними злочинів.

Четвертим різновидом злочинних об'єднань вважаються міжнародні терористичні організації (наприклад, усім відома "Аль-Каїда"). Вони сіють страх і паніку серед мирного населення багатьох західних країн.

Загальнокримінальна (вулична) злочинність безробітних, осіб, що живуть за межею бідності, в офіційній статистиці виглядає дуже вражаюче і фіксує, скільки крадіжок, грабежів, інших майнових злочинів задля виживання вчинено цією категорією громадян. До 90 % ув'язнених - це представники найбільш знедолених прошарків суспільства.

Національною трагедією для країн американського континенту став наркобізнес. Посилення покарання в США за злочини, пов'язані з наркотиками, до 25 років тюремного ув'язнення, а при чиненні опору поліції - аж до страти, успіху не принесло. На боротьбу з наркотизмом американський Конгрес у 1990 р. асигнував 7,9 млрд. доларів, а доходи від наркобізнесу становили 100 млрд.

Корисливі злочини посідають головне місце в структурі злочинності розвинутих країн. Їх питома вага коливається від 75 % у ФРН і Японії до 90 % у США і Великобританії. Насильницька злочинність становить у США 10-12 %, Великобританії - 5 %, Японії - 2 %. Частка злочинів неповнолітніх у різних державах коливається у межах від 15 до 50 %, а разом з молодіжними сягає 70 %. У США в 1991 р. заарештовано за тяжкі злочини 2,7 млн. неповнолітніх, що на 5 % більше, ніж у 1990 р. Кримінальний рецидив становить 50-70 %, що значно підвищує суспільну небезпеку злочинності молоді.

Американські кримінологи повніше своїх зарубіжних колег обчислюють "ціну" злочинності. Розроблені ними методики становлять великий науковий і практичний інтерес. Обчислюється не тільки прямий збиток суспільству від злочинів, а й витрати держави на утримання правоохоронних органів. Наприклад, збиток від крадіжок складає понад 7 млрд. доларів, від підпалів - 1 млрд. У програмі з національної стратегії запобігання наркотизму розписані всі графи витрат: на судочинство, утримання поліції, виконання покарання у в'язницях, профілактичні заходи, наркологічну допомогу, міжнародну підтримку боротьби з наркоманією. У 1990 р. ця сума склала 7864 млн. доларів. На базі таких економічних розрахунків створюються відповідні профілактичні програми.

Динаміка злочинності при загальній тенденції до зростання, що випереджає приріст населення у 10 разів, в окремі роки має стабілізацію і рідко спадає. Фактори тимчасового скорочення злочинності різноманітні. У їх числі і демографічні чинники (зменшення частки неповнолітніх у населенні), і посилення кримінальних репресій, і декриміналізація деяких діянь. Скажімо, у США після прийняття у 1984 р. федерального Комплексного акта з боротьби зі злочинністю, який подвоїв терміни позбавлення волі, обсяг звільнення під заставу різко скоротився, зменшилося число невизначених вироків, і злочинність дещо пішла на спад. Але вже в 1988 р. загальна кількість зареєстрованих злочинів виявилася більшою на 3 % порівняно з попереднім роком, а тяжкі злочини зросли на 6 %.

В усьому світі насильницька злочинність зростає на 9 % у рік. Злочини неповнолітніх і молоді досягли позначки 60 % до всієї зареєстрованої злочинності. Як зазначалося у резолюції Восьмого Конгресу ООН з попередження злочинності, середні темпи її зростання випереджають не тільки приріст населення, а й економічний розвиток світового співтовариства.

Щорічно у світі на боротьбу зі злочинністю витрачається майже 300 млрд. доларів. Якщо світове співтовариство не здійснить конкретних і ефективних заходів щодо боротьби зі злочинністю та усунення її чинників, то у XXI ст. людство стане жертвою глобальної злочинності. Окрема держава не в змозі зупинити її інтернаціоналізацію, яка не знає меж і успішно використовує вади національних законів. Тільки тісне міжнародне співробітництво сприятиме боротьбі з транснаціональною злочинністю.

Детермінанти злочинності у будь-якому суспільстві органічно вплетені у складну систему його соціально-економічних протиріч. В міру загострення цих протиріч посилюється і дія криміногенних факторів. Перша, найбільш важлива з точки зору світової безпеки, система протиріч криється, у сучасних міжнародних відносинах. Вони зумовлюють злочини проти миру і людства, геноцид, апартеїд, міжнародний тероризм тощо. Відкрито озброюються і фінансуються державно-мафіозними режимами банди злочинців, що засилаються в суверенні держави. Так, геноцид щодо населення Палестини і Лівану отримує заохочення з боку міжнародних екстремістів, які вчиняють масові розправи над арабами. Те саме стосується міжетнічних війн у ряді африканських країн.

Треба зазначити, що міжнародні зусилля у боротьбі з тероризмом, реалізація нового мислення про пріоритетність загальнолюдських цінностей вже приносять свої плоди. Число актів міжнародного тероризму скоротилося з 1988 по 1990 р. на 50 %. Але терактами ісламських екстремістів 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку він знову заявив про себе на повну силу.

Проблемою глобального масштабу, яка загрожує самому існуванню цивілізації, стало забруднення навколишнього природного середовища. У її основі лежать протиріччя між економічною вигодою і політичними експансіями, з одного боку, та інтересами забезпечення здорового довкілля - з іншого. Криміногенний характер мають протиріччя, пов'язані з поводженням з радіоактивними відходами, аваріями на атомних електростанціях, забрудненням повітря і моря.

Друга система суперечностей - внутрішні протиріччя в окремих країнах. Під впливом науково-технічної революції ще гострішим стає конфлікт між швидко зростаючими виробничими силами і застарілим характером суспільних відносин. Загострюється насамперед протиріччя між працею і капіталом. Чим багатша держава, тим більша в ній, як правило, майнова нерівність населення. Так, на підприємствах 350 промислових монополій, які становлять усього 0,002 % компаній розвинутих країн, зайнято 2/3 всієї робочої сили, і цим монополіям належить 70 % акцій.

Варто зазначити, що протидії злочинності в індустріальне розвинутих державах надається важливого значення. Відмічається їх активна участь у міжнародному антикримінальному співробітництві, розробці національних і регіональних програм попередження злочинів. У цих країнах існують дійові форми залучення громадян до боротьби зі злочинністю.

У 1971 р. був створений Комітет із запобігання злочинності та контролю над нею у складі 27 експертів. Він входить до Ради ООН з економічних і соціальних питань. Раз на п'ять років скликається Конгрес ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками. У функції цього Комітету входять визначення політики ООН у сфері контролю над злочинністю, розробка цільових програм, надання консультаційної допомоги Генеральному секретареві та спеціалізованим органам ООН, підготовка міжнародних конгресів і регіональних нарад, інформаційних матеріалів і проектів резолюцій щодо попередження злочинів. ООН періодично публікує огляди про тенденції розвитку злочинності та заходи протидії їй. Для уніфікації даних про злочинність у різних країнах вказуються десять видів злочинів: умисне вбивство, необережне вбивство, зґвалтування, грабіж, крадіжка, шахрайство, викрадення людей, злочини, пов'язані з наркотиками, хабарництво і корупція. В одинадцяту графу заносяться всі інші зареєстровані тяжкі злочини.

Влітку 1990 р. в Гавані відбувся Восьмий Конгрес ООН із попередження злочинності з таким порядком денним: міжнародне співробітництво в протидії злочинності і кримінальне законодавство у XXI ст. Найважливішими з прийнятих на ньому документів були п'ять проектів угод, які стали базою для кожної країни у розвитку багато- і двостороннього співробітництва у боротьбі з організованою злочинністю, тероризмом, екологічними злочинами та незаконним вивезенням пам'яток культури і мистецтва. Багато країн уклали угоди про взаємну допомогу в розкритті злочинів та видачу злочинців. Чимало робиться й у плані розробки ефективного міжнародного кримінального законодавства. Останнє є необхідною правовою базою функціонування всієї системи профілактики злочинів, які мають транснаціональний характер (зокрема, відмивання "брудних" грошей, комп'ютерні злочини, наркобізнес).

Активну антикримінальну діяльність здійснює Інтерпол. Його членами є понад 150 держав світу, в тому числі Україна. Обмін інформацією, досвідом роботи, надання допомоги у розшуку та затриманні злочинців, розробка й реалізація профілактичних програм - ці функції Інтерполу дуже актуалізуються у зв'язку з швидкими темпами глобалізації злочинності. У рамках Інтерполу створено відділ "Європол" для боротьби із захопленням заручників, фальшивомонетництвом, скупкою краденого, торгівлею зброєю і людьми тощо.

В індустріальне розвинутих країнах накопичений певний досвід у кримінологічному прогнозуванні і плануванні. Лідирують у цій галузі США і Японія. Американці досягли успіху в загальнонаціональному (державному) плануванні боротьби зі злочинністю, а японці - в локальному (на місцевому рівні). Так, у 1970 р. Конгрес США прийняв закон про контроль за організованою злочинністю. Він передбачає низку законодавчих і профілактичних заходів щодо попередження злочинів, які підлягають федеральній юрисдикції. Їх перелік дуже широкий: вбивства, розбої, грабежі, хабарництво, організація азартних ігор, шахрайство. Ті підприємства, які пов'язані з економічною злочинністю, теж підлягають відповідним заходам впливу.

У 1989 р. Уряд США прийняв цільову програму "Стратегія національного контролю за наркотиками". Вона передбачає комплекс заходів з профілактики наркотизму, які здійснюються всіма правоохоронними органами (від федеральних до муніципальних). Програма базується на багаторічних наукових дослідженнях урядового Інституту з проблем наркоманії та широких статистичних даних. Приймаються і реалізуються численні профілактичні програми в окремих штатах та правоохоронних відомствах, перш за все, у ФБР. Існують міжштатні програми боротьби з викраденнями автомашин, літаків, важкої будівельної техніки, крадіжками дорогоцінних металів, посяганнями на життя і здоров'я державних службовців, котрі виконують обов'язки з підтримання правопорядку.

Система профілактики злочинів у Японії орієнтується на локальні програми. Міністерство юстиції навіть розробило модель програми запобігання злочинам для району. Районні програми бувають двох видів: наукові, мета яких полягає у кримінологічному діагностуванні стану злочинності в районі, і прикладні, що містять конкретні заходи попередження. Існують також муніципальні програми, в реалізації яких бере участь населення районів. Функції ранньої (дозлочинної) і післяпенітенціарної (після відбуття покарання) антирецидивної профілактики в Японії здійснюють спеціальні органи реабілітаційної допомоги. В них працюють добровільні і штатні співробітники.

Останнім часом активізується залучення громадян до профілактичної роботи. Наприклад, у США створено інститут добровільних помічників поліції. Він, по суті, є частиною руху американських скаутів. Добровольці діють під патронатом відділів у зв'язках з громадськістю місцевих органів поліції. Найвдаліша система громадської профілактики створена в Японії. Саме ця обставина відіграє важливу роль у тому, що в цій індустріально розвинутій країні, на відміну від інших, відмічається досить низький рівень злочинності. Активну роботу в цьому напрямі веде Асоціація профілактики злочинів - напівгромадська, напівдержавна організація. Її підрозділи функціонують на різних рівнях (від загальнонаціонального до місцевого) при кожному відділенні поліції. Низовими ланками цієї асоціації є пункти попередження злочинів, які працюють у тісному контакті з квартальними комітетами самоврядування.

Профілактикою злочинів серед неповнолітніх займається Асоціація "старших братів і сестер". Її структурні підрозділи діють у всіх префектурах Японії. Члени організації - це молоді люди віком до 20 років, переважно студенти, які на громадських засадах проводять "дружню роботу" з правопорушниками у тісній взаємодії зі школою, батьками, поліцією. Профілактичну роботу з неповнолітніми проводять також жіночі товариства реабілітаційного захисту, які були створені ще у 1953 р. На державному рівні функціонує японська жіноча рада реабілітаційного захисту, яка координує діяльність місцевих органів при кожній префектурі.

У Франції в 1983 р. була створена Національна рада з попередження злочинів (НРПЗ). До неї увійшли члени парламенту, мери міст, міністри, експерти, представники бізнесових структур. Рада вирішує такі завдання: розробляє національну політику в сфері боротьби зі злочинністю, стимулює державні антикримінальні ініціативи, координує взаємодію між місцевими органами влади, громадськими організаціями і приватним сектором, фінансує програми профілактики злочинів, інформує громадськість про стан справ зі злочинністю, а також контролює хід виконання намічених заходів. Головою цієї ради є прем'єр-міністр країни. У регіонах діють місцеві ради з попередження злочинів.

У Великій Британії з 1966 р. працює Постійна конференція з профілактики злочинів. До неї входять представники Конфедерації британських промисловців, Торговельної палати, профспілок і Асоціації старших офіцерів поліції. У складі цієї організації діють робочі групи, які спеціалізуються на попередженні угонів автомобілів, пограбувань квартир, крадіжок з магазинів, злочинів неповнолітніх тощо. Виданий у 1984 р. міжвідомчий циркуляр щодо боротьби зі злочинністю зосередив увагу населення на тому, що криміногенні фактори не можуть бути подолані силами лише поліції, а вимагають широкої участі громадськості.

Значним досягненням зарубіжної системи профілактики злочинів треба визнати її ґрунтовне правове забезпечення. Найкраще це зроблено у США. Ще в 1970 р. там був прийнятий закон про контроль за організованою злочинністю. Протягом кількох десятиліть він істотно вдосконалився, набув комплексного характеру. Закон детально регламентує процесуальні, кримінологічні і кримінально-правові аспекти боротьби з організованою злочинністю. Важливо й те, що в ньому конкретно визначаються джерела й обсяги фінансування, без чого будь-яка профілактична програма залишається благим наміром.

У 1990 р. Конгрес США ухвалив закон про контроль за злочинністю, який регламентує порядок здійснення боротьби з "відмиванням" брудних грошей, захисту грошових знаків від підробок, попередження жорстокої поведінки з дітьми, функціонування виправних установ для неповнолітніх злочинців, протидії розповсюдженню порнографії, незаконному обігу зброї, наркотичних засобів тощо. З 1994 по 2000 роки в США були також посилені кримінально-правові санкції за вчинення тяжких злочинів, розширена можливість застосування смертної кари.

Відправною посилкою американських кримінологів, на базі якої будується профілактична робота, є визнання тієї обставини, що суспільство повинно здійснювати боротьбу зі злочинністю за допомогою комплексного впливу на неї, індивідуалізуючи його стосовно різних видів злочинності. Для цього необхідне широке, на урядовому рівні планування вирішення гострих соціально-економічних проблем. Профілактична діяльність тут виступає як специфічна галузь соціального управління. На думку кримінологів, успіх зусиль, спрямованих на зниження злочинності, залежить насамперед від реального виконання розроблених державою програм боротьби з нею через здійснення радикальних реформ у сфері житлового будівництва, освіти, охорони здоров'я, а також ступеня сприяння широких кіл громадськості цим заходам.

Американські урядові програми з боротьби зі злочинністю містять у собі точне визначення напрямів соціологічних досліджень, підготовку відповідного персоналу, фінансування реалізації превентивних заходів. Відрізняє їх істотний акцент на ранню профілактику. Комплексний характер програм передбачає залучення органів освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та благодійних організацій до цієї роботи. У її здійсненні також беруть участь поліція, органи юстиції, місцевого самоврядування, представники наукових кіл, громадські формування.

Нерідко в цих програмах передбачається система заходів, які належать до сфери кримінального, процесуального і пенітенціарного права. Тому характерною рисою боротьби зі злочинністю в Америці є прагнення до централізованого планування і координації даної діяльності, створення для цього спеціальних органів і наділення їх досить широкими повноваженнями.



Висновки

Отже, у розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України варто виділити три головних періоди: каральний (допенітенціарний), філантропічний, політичний.

Розглядаючи злочинність, кримінологія спирається на кримінальне законодавство, оскільки зміни в ньому (криміналізація чи декриміналізація діянь) завжди ведуть до кількісних та якісних змін самої злочинності. З іншого боку, кримінологічна інформація дає змогу визначити ті суспільні відносини, які потребують або не потребують кримінально-правового захисту.

Динаміка злочинності при загальній тенденції до зростання, що випереджає приріст населення у 10 разів, в окремі роки має стабілізацію і рідко спадає. Фактори тимчасового скорочення злочинності різноманітні. У їх числі і демографічні чинники (зменшення частки неповнолітніх у населенні), і посилення кримінальних репресій, і декриміналізація деяких діянь. Скажімо, у США після прийняття у 1984 р. федерального Комплексного акта з боротьби зі злочинністю, який подвоїв терміни позбавлення волі, обсяг звільнення під заставу різко скоротився, зменшилося число невизначених вироків, і злочинність дещо пішла на спад. Але вже в 1988 р. загальна кількість зареєстрованих злочинів виявилася більшою на 3 % порівняно з попереднім роком, а тяжкі злочини зросли на 6 %.

Література

Басков В.И. Уголовная преступность и борьба с ней // Вестник Моск. ун-та. Серия II. Право. - 1991. - №4.

Кримінологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / О.М. Джужа, Я.Ю. Кондратьєв та ін.; За заг. ред. О.М. Джужи. - К.: Юрінком-Інтер, 2002. - 416 с.

Курс кримінології. Загальна частина: Підручник: У 2-х кн. / О.М. Джужа, П.П. Михайленко, О.Г. Кулик та ін.; За заг. ред. Джужи О.М. - К.: Юрінком-Інтер, 2001. - 352 с.

Литвак О. Злочинність, її причини та профілактика. - К., 1997.

Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / І.М. Даньшин, В.В. Голіна, О.Г. Кальман, О.В. Лисодєд; За ред. проф. І.М. Даньшина. - Харків: Право, 2003. - 352 с.

Криминология / Под. ред. Дж. Ф. Шели / Пер. с англ. - СПб.: Питер, 2003. - 864 с.

Кримінологія: Навчально-методичний посібник. / За заг. ред. О.М. Джужи. - К.: Атіка, 2003. - 400 с.

Волкова Т. Пожизненная альтернатива: уместна ли гуманность? // Уголовное право. - 2003. - №3. - С. 18.

Колмаков П. Понятие и сущность принудительных мер медицинского характера. // Уголовное право. - 2003. - №3. - С. 27.

Бондаренко І. Правоохоронна діяльність і правоохоронні органи поняття та ознаки // Право України. - 2003. - №4. - С. 18.

Маруков А.Ф. Влияние уголовного права Англии на реализацию тюремной политики государства // Российский следователь. - 2003. - №9. - С. 42.