Виникнення й розвиток інституту адміністративної юстиції значною мірою пов'язане із втіленням у життя теорії поділу влади. Завдяки цьому постійно зростала роль судової влади при розгляді правових суперечок між адміністрацією й громадянами, а самі чиновники переставали бути суддями у своїх справах.

Зараз у багатьох країнах миру (Німеччина, Франція, Швеція й ін.) інститут адміністративної юстиції одержав своє законодавче закріплення. Закордонний досвід функціонування цього важливого юридичного інституту дозволяє виділити два його основних види: 1) здійснення адміністративно-юрисдикційної діяльності загальними судами; 2) здійснення такої діяльності спеціальними адміністративними судами.

Основна риса адміністративної юстиції проявляється в її організаційному відокремленні від органів і структур, які виконують виконавчі функції. Адміністративна юстиція - це правосуддя, судова галузь влади. Разом з тим це окрема адміністративна галузь правосуддя. Процес в адміністративних судах, незважаючи на деякі особливості, будується на зразок загального судового процесу.

Для України інститут адміністративної юстиції - явище не нове. Законодавство короткочасного періоду існування самостійного Українського державі (1917- 1920 р.) не обходило своєю увагою питання про діяльність органів адміністративної юстиції. Конституція Української Народної Республіки 1918 р. установила, що судова влада в рамках цивільного, карного й адміністративного законодавства здійснюється винятково судовими органами. При цьому адміністративно-юрисдикційна діяльність адміністративних органів із законом.

Проектом Основного Державного Закону УНР у період існування Директорії (1920 р.) передбачаюся введення в судову систему України Вищого Адміністративного Суду. Цей суд повинен був розглядати й вирішувати, дотримуючись судового порядку, питання про законність розпоряджень адміністративних органів і органів самоврядування.

Зараз можна виділити такі особливості адміністративної Юстиції. По-перше, здійснення судовими органами правосуддя по адміністративних справах. Адміністративна юстиція - це правосуддя, а не управлінська діяльність. По-друге, процес розгляду адміністративних справ побудований на зразок загального судового: він є голосним, публічним, має елементи змагальності. При цьому специфіка адміністративних справ така, що їхній розгляд має потребу в особливих організаційних формах і спеціальній суддівській кваліфікації, оскільки рішення адміністративних справ вимагає, крім зробленого знання законодавства, насамперед адміністративного, ще й знання державного керування й інших сфер діяльності.

Таким чином, адміністративна юстиція - це встановлений законом порядок розгляду й рішення в судовій процесуальній формі справ, які виникають в області державного керування між громадянами або юридичними особами, з одного боку, і органами державного керування (посадовими особами), - з інший, здійснюваний загальними або спеціально створюваними для рішення правових суперечок судами.

У цілому адміністративна юстиція являє собою один із засобів обмеження виконавчої влади, а адміністративні суди - засіб реалізації принципу поділу влади, додатковий захисний механізм суб'єктивних прав і воль громадян.

Необхідність кардинального реформування системи адміністративно-юрисдикційних органів обумовлена поруч факторів.

Насамперед це недостатньо високий якісний рівень розгляду справ про адміністративні правопорушення колегіальними органами (адміністративними комісіями, виконкомами сільських і селищних рад). Навряд чи можна говорити про високий професіоналізм їхніх членів, які працюють у цих органах на громадських засадах.

Не завжди об'єктивно розглядають справи й органи, які здійснюють контрольно-наглядові функції (наприклад, різного роду державні інспекції), оскільки часто мова йде про невиконання певних приписань цих же органів, а їхні посадові особи в багатьох випадках не мають юридичного утворення, що говорить про низький рівень правової підготовки працівників адміністративно-юрисдикційних органів.

Відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, затвердженою Верховною Радою України 28 квітня 1992 р., в Україні вводиться адміністративне судочинство, метою якого є розгляд споровши між громадянами й органами керування.

Зазначені положення знайшли своє реальне втілення в Законі України "Про судоустрій України". Відповідно до цього Закону судова влада в Україні реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, карного, а також конституційного судочинства.

Судову систему України становлять суди загальної юрисдикції й Конституційний Суд України. У свою чергу система судів загальної юрисдикції будується на принципах територіальності й спеціалізації. До числа спеціалізованих судів ставляться й адміністративні суди. Місцевими адміністративними судами є окружні суди, які створюються в округах відповідно до указу Президента України. Місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов'язані із правовідносинами в сфері державного керування й місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції в сфері військового керування, які розглядають військові суди. Наступною ланкою системи адміністративних судів виступають апеляційні адміністративні суди, створювані в апеляційних округах відповідно до указу Президента України. До повноважень апеляційних судів ставляться:

1) розгляд справ в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону;

2) розгляд по першій інстанції справ, обумовлених законом;

3) ведення й аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики;

4) надання методичної допомоги місцевим судом у застосуванні законодавства.

Вищим судовим органом у системі адміністративних судів є Вищий Адміністративний суд України. До його повноважень ставляться: розгляд справ у касаційному порядку; ведення й аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики; надання методичної допомоги судам нижчого рівня, а також дача їм рекомендацій і роз'яснень із питань застосування законодавства.

У Верховному Суді України, що виступає як вищий орган у системі судів загальної юрисдикції, діє Судова палата по адміністративних справах.

Таким чином, в Україні формується система адміністративних судів, покликана забезпечити правосуддя по адміністративних справах, реальний захист і охорону прав і воль громадян у ході їхніх взаємин з державними органами і їхніми посадовими особами.

Створення адміністративних судів, безумовно, приведе до розширення підвідомчих їм справ про адміністративні правопорушення, справ про оскарження дій посадових осіб, що порушують права громадянина, інших справ, які випливають із адміністративно-правових відносин.

Переломним етапом у становленні адміністративного судочинства в Україні стало прийняття 6 липня 2005 року Кодексу адміністративного судочинства (далі -- КАС). Згідно ст. 5 КАС, адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Ст. 55 Конституції України проголошує право особи на судовий захист прав і свобод, в тому числі право на оскарження до суду незаконних дій і рішень органів державної влади і місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб; право на розгляд своєї справи в тому суді і тим суддею, до підсудності яких дана справа віднесена за законом; право на одержання кваліфікованої юридичної допомоги (ст. 59 Конституції), в тому числі право користуватись послугами адвоката з моменту затримання, арешту або пред'явлення обвинувачення. До цієї групи гарантій також належать право на оскарження в суді незаконного арешту, право не свідчити проти себе і своїх близьких (ст. 63 Конституції України), право вважатися невинуватим, поки протилежне не буде доведено і встановлено вироком суду, що вступив в законну силу (так звана презумпція невинуватості, вказана у ст. 62 Конституції України), право на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями (або бездіяльністю) органів державної влади або їх посадових осіб, право звертатись в міждержавні органи по захисту прав і свобод людини, якщо вичерпані усі внутрішньодержавні засоби правового захисту.

Згідно рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року, ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина.

Частина перша статті 55 Конституції України відповідає зобов'язанням України, які виникли, зокрема, у зв'язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

Відповідно до ст. 38 Закону “Про судоустрій”, в Україні діє Вищий адміністративний суд України/

Також, говорячи про нормативну базу адміністративного судочинства, необхідно відмітити Указ Президента України „Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів”, згідно якого з 1 січня 2005 року в системі адміністративних судів України утворено місцеві адміністративні суди, апеляційні адміністративні суди, визначено території, на які поширюються повноваження місцевих та апеляційних адміністративних судів України, затверджено мережу та кількісний склад суддів адміністративних судів України.

Фактично, це вирішило тривалу дискусію вчених-адміністративістів щодо співвідношення адміністративного процесу і адміністративного судочинства. Висловлювалися різні думки з цього приводу. Згідно однієї точки зору, адміністративне судочинство вважалося частиною адміністративного процесу, згідно іншої -- ставилося поряд з кримінальним, цивільним та конституційним. Чинний КАС притримується другої концепції.

Дивлячись на дане питання з точки зору історії права, треба сказати наступне. Особлива точка зору про «єдність процесу» -- карного, цивільного та адміністративного мала місце на початку 20 ст. у працях проф. Н. Михайловського. У той же час була висловлена низка думок на адміністративний процес. Цінними і актуальними є його пропозиції про встановлення публічності розгляду адміністративних спорів, обов'язковість участі сторін при їх розгляді і гарантування сторонам можливості подання ними доказів у справі. Дослідивши право на скаргу, він звернув увагу на питання, пов'язані з прийняттям, розглядом і вирішенням скарг, вважаючи дані відносини предметом адміністративного процесу.

Із середини 20-х рр. минулого сторіччя ставлення до проблеми зазначеного процесу змінюється. У юридичній літературі почала утверджуватися думка, що: інститут адміністративної юстиції далекий від адміністративного права, він є буржуазним, і радянським правом не застосовується. З кінця 20-х і до початку 60-х рр. вважалося, що в СРСР адміністративної юстиції взагалі не може бути. У цей період поступово склалося інше -- «широке» розуміння адміністративного процесу, обумовлене необхідністю регламентації діяльності органів державного управління, у якому немає місця названій юстиції.

У 1949 р. С.Студеникін, визначивши поняття даного процесу, підкреслив, що виконавчо-розпорядча діяльність здійснюється на основі певних процесуальних правил, сукупність яких і складає адміністративний процес.

У 1957 р. Г.Петровим поставлена низка проблем вказаного процесу і був сформульований висновок, що в адміністративному процесі співвідношення між процесуальними і матеріальними нормами таке, як і у інших галузях права. Він писав: адміністративний процес у широкому розумінні -- це процес виконавчої і розпорядчої діяльності органів державного управління; у вузькому змісті -- це процес діяльності органів державного управління з розгляду індивідуальних адміністративних справ, що належать до їхньої компетенції.

Поняття адміністративного процесу в широкому розумінні як порядку правомірної діяльності органів державного управління сформулював О.Луньов.

З початку 60-х рр., у зв'язку зі змінами у суспільному житті й законодавстві, розширенням судової юрисдикції у справах, що випливають з адміністративно-правових спорів, появою певних елементів адміністративної юстиції, розпочалася дискусія про зміну розуміння адміністративного процесу. Змінити сформований широкий підхід до його поняття виявилося досить складно, оскільки останнє, що раніше використовувалося тільки для позначення порядку діяльності органів адміністративної юстиції, через відсутність таких, заповнилося іншим.

В результаті цієї дискусії склалися декілька основних підходів до визначення поняття «адміністративний процес»: у широкому розумінні -- В.Сорокін, О.Коренєв, Ю.Козлов, Д.Бахрах й інші; і вужчому -- Н.Саліщева, М.Масленников, А. Дьомін тощо. У широкому змісті адміністративний процес -- це процесуальна діяльність у сфері управління, функціонування виконавчої влади. У вужчому -- регламентована законом діяльність з розгляду адміністративних спорів, а також, на думку деяких вчених, діяльність з вжиття заходів адміністративного примусу.

Одні вчені визначають зміст адміністративного процесу як адміністративне судочинство поряд з карним, цивільним і конституційним, тобто як форму здійснення судової влади. Інші вважають дане судочинство лише частиною адміністративного процесу.

Дослідження широкого розуміння адміністративного процесу дозволяє з впевненістю твердити, що останній складається з двох підгалузей: управлінського та, власне, адміністративного процесів.

Головна різниця між зазначеними процесами полягає у тому, що управлінський -- це врегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів управління, яку вони здійснюють у рамках внутрішньої та зовнішньої компетенції, що має правові наслідки. Даний процес є способом реалізації управлінської діяльності у сучасній правовій державі. Він регламентований правовими нормами, є елементом обов'язкового порядку управління, засобом управлінської діяльності. Учасниками останнього є фізичні і юридичні особи, органи управління, громадські об'єднання, комерційні і некомерційні організації. Можна відокремити види управлінського процесу: правотворчий, реєстраційний, ліцензійно-дозвільний, атестаційний (основні).

Адміністративний процес представлений адміністративною юстицією, а саме процедурою з вирішення спорів, які виникають в процесі адміністративно-процесуальної діяльності органів виконавчої влади, тобто коли суб'єкт права оскаржує дію або бездіяльність адміністративного органу, посадової чи службової особи, сторони адміністративного договору або їх представників.

Таким чином, підкреслимо унікальність процесуальної діяльності у адміністративному праві, яка, на нашу думку, повинна складатися з двох видів процесу: управлінського і адміністративного. Адміністративний процес об'єднує у собі судовий та позасудовий порядки вирішення спору.

А тепер звернемось безпосередньо до загальних положень власне адміністративного порядку вирішення -- адміністративного судочинства.

Правосуддя в адміністративних справах здійснюється адміністративними судами, юрисдикція яких поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Ці суди на даний час знаходяться на етапі формування, але разом з тим нормативна база їх діяльності вже існує (Кодекс адміністративного судочинства).

З'ясуванню сутності адміністративного процесу значною мірою сприяє аналіз його принципів, вихідних, засадничих ідей, згідно з якими здійснюється адміністративно-процесуальна діяльність. Згідно ст. 7 КАС, принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є: верховенство права, законність, рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі, гласність і відкритість адміністративного процесу, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду, обов'язковість судових рішень.

Принцип верховенства права (ст. 8 КАС). Відповідно до цього принципу людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Згідно принципу законності (ст. 9 КАС) органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Принцип рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом (ст. 10 КАС). Усі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом. Не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ч. 1 ст. 11 КАС).

Принцип диспозитивності (ч. 3 ст. 11 КАС). Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою і не може виходити за межі позовних вимог, крім якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених законом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано адміністративний позов, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.

Офіційне з'ясування всіх обставин у справі (ч. 4 ст. 11 КАС). Суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи і повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Принцип гласності (ч.ч. 1-2 ст. 12 КАС). Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в адміністративному суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів розгляду справи. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному суді інформації про дату, час і місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній судові рішення. Це право може бути обмежено відповідно до закону в інтересах нерозголошення конфіденційної інформації про особу, державної чи іншої таємниці, що охороняється законом.

Принцип відкритості (ч. ч. 3-9 ст. 12 КАС). Розгляд справ в адміністративних судах проводиться відкрито. Суд ухвалою може оголосити судове засідання або його частину закритими з метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках, установлених законом. Під час розгляду справи в закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише особи, які беруть участь у справі, а в разі необхідності -- експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки.

Судове рішення, ухвалене у відкритому судовому засіданні, проголошується прилюдно. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, прилюдно проголошується лише резолютивна частина рішення.

Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Адміністративне судочинство здійснюється державною мовою. Особи, які беруть участь у справі та не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом.

Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. У випадках, встановлених законом, правова допомога може надаватися й іншими фахівцями в галузі права. Порядок і умови надання правової допомоги, права й обов'язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу, визначаються законом.

Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні таким самим правом на судовий захист, що і громадяни та юридичні особи України.

2. Загальна характеристика адміністративних процедур з надання адміністративних послуг

Адміністративні послуги - видача дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації й т.п. - стосуються кожної особи. Існуюча практика надання адміністративних послуг має ряд істотних недоліків, зокрема, перекладання обов'язків адміністративних органів по збиранню довідок або узгодженню документів на споживачів; необґрунтоване стягнення плати або необґрунтовано більші розміри плати за надання окремих видів послуг; установлення незручного графіка прийому громадян; неналежне законодавче регулювання процедурних питань надання послуг і т.п..

Не випадково, на сайті Міністерства економіки України наприкінці травня ц.р. з'явився проект розпорядження Кабінету Міністрів України "Про План заходів щодо реалізації Концепції розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади на 2006-2007 р.". Для довідки: Концепцію розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади Кабінет Міністрів України ухвалив 15 лютого 2006 р.

Ця Концепція спрямована на рішення існуючих проблем надання адміністративних послуг в Україні, зокрема, за допомогою встановлення системи оцінки якості надання послуг. З інших заходів, які передбачає Концепція й проект Плану, слід зазначити максимальну децентралізацію надання послуг; розробку методики оцінювання собівартості послуги, розробку стандартів надання адміністративних послуг; впровадження сучасних форм надання адміністративних послуг, зокрема, впровадження "універсамів послуг", удосконалення принципу "єдиного вікна", "електронних адміністративних послуг" і т.п..

Практика "універсамів послуг" придбала особливе поширення за кордоном. Громадянин може навіть не знати, де розмішується той або інший адміністративний орган, адже всі послуги він може одержати в одному місці.

Принцип "єдиного вікна" передбачає оптимізацію внутрішньо-адміністративних процедур надання адміністративних послуг, за якої залучення громадянина до процесів міжвідомчих погоджень, збирання факультативних довідок і інших супровідних документів може бути мінімальним. Ідеально налагоджений механізм надання послуг передбачає, що всі внутрішньо-організаційні процеси відбуваються усередині органа або між органами, коли споживач подає заяву й через певний час одержує вигідний йому результат або обґрунтовану відмову.

Електронні послуги - провідний напрямок послуг у світі. Розвиток інформаційних технологій дозволяє зробити спілкування особи із владою максимально комфортним для споживача. При цьому виникають проблеми ідентифікації особи, що звертається за послугою, і збереження конфіденційності персональної інформації.

Що стосується підвищення якості надань адміністративних послуг, то для цього необхідно, насамперед, виробити критерії оцінки якості надання адміністративних послуг, установити стандарти надання послуг і визначити систему контролю якості. Крім того, доцільно залучати споживачів до оцінювання якості надання адміністративних послуг, що буде дозволяти чіткіше визначати пріоритетні проблеми в сфері надання адміністративних послуг і шляхи їхнього рішення.

Подібна практика існує в багатьох країнах миру, при цьому розвиватися вона початку ще в 60-х роках минулого сторіччя. Така система оцінки й контролів якості дозволяє гарантувати інтерес громадянина при обігу за послугою й спрямована на мінімізацію витрат часу, фінансів і нервів споживача послуг, зокрема, спрощення порядку прийому громадян, що є зручним і легенею, забезпечення побутового супроводу, зокрема, паркування автотранспорту, туалети й т.п.

Концепція пропонує оцінювати якість адміністративних послуг за такими критеріями:

1. Результативність - задоволення потреби фізичної або юридичної особи в адміністративних послугах.

2. Своєчасність - надання адміністративних послуг у встановлений законом строк.

3. Доступність - фактична можливість фізичних і юридичних осіб звернутися за адміністративною послугою. Критерій доступності передбачає:

o територіальну наближеність адміністративного органа до осіб, які одержують послуги;

o наявність транспортного з'єднання, вказівних знаків, під'їзних колій і місць паркування для транспортних засобів фізичних і юридичних осіб;

o можливість вільного (безперешкодного) доступу до будинку адміністративного органа;

o безперешкодне одержання бланків і інших формулярів, необхідних для обігу за адміністративною послугою, можливість одержання таких бланків з веб-сторінки адміністративного органа.

4. Зручність - врахування інтересів і потреб одержувачів послуг у процесі організації надання адміністративних послуг. Критерій зручності передбачає:

o можливість вибору способу обігу за адміністративною послугою, зокрема, поштою, по електронній пошті й т.п.;

o впровадження принципу “єдиного вікна”;

o установлення адміністративним органом графіка прийому фізичних і юридичних осіб з урахуванням їх інтересів;

o удосконалення порядку оплати адміністративних послуг (плата за можливістю може прийматися безпосередньо в приміщенні адміністративного органа).

5. Відкритість - безперешкодне одержання необхідної для одержання адміністративної послуги інформації, що розміщається на інформаційних стендах в адміністративних органах, на їхній веб-сайтах, друкується в офіційних виданнях і буклетах. Критерій відкритості передбачає:

o наявність інформації щодо процедури надань певної послуги, переліку документів для його одержання зі зразками заповнення таких документів, розміру й порядку оплати адміністративної послуги, посадових осіб, відповідальних за надання певних видів адміністративних послуг;

o можливість одержання інформації телефоном і по електронній пошті, а також кваліфікованої консультативної допомоги.

6. Повага до особи - увічливе (шанобливе) відносини до одержувача адміністративної послуги. Цей критерій включає:

o готовність працівників адміністративного органа допомогти одержувачеві послуги в оформленні документів;

o дотримання принципу рівності всіх громадян;

o забезпечення побутових зручностей в адміністративному органі.

7. Професійність - належний рівень кваліфікації працівників адміністративного органа.

3. Процесуальний статус учасників адміністративного судочинства

Адміністративний процес характеризується різноманітністю суб'єктів. Як сторони (учасники, суб'єкти) в адміністративному процесі виступають юридичні і фізичні особи; виконавчо-розпорядчі органи держави і місцевого самоврядування; адміністрації підприємств, закладів, організацій і громадські організації; політичні партії і органи суспільної самодіяльності; об'єднання громадян і просто громадяни, а також іноземці і особи без громадянства тощо.

Аналіз усього масиву учасників адміністративно-процесуальних відносин дає змогу виділити п'ять груп суб'єктів адміністративного процесу:

1) громадяни; 2) виконавчо-розпорядчі органи та структурні частини їхнього апарату; 3) об'єднання громадян та їх органи, а також органи самоорганізації населення, що мають адміністративно-процесуальну правосуб'єктність; 4) державні службовці та посадові особи, що наділені адміністративно-процесуальними правами і обов'язками; 5) інші державні органи та їх посадові особи.

Коротко зупинимося на характерних рисах кожного із зазначених суб'єктів.

1. Громадяни мають загальну правосуб'єктність, у тому числі й адміністративного процесу в будь-якій галузі управлінської сфери: господарській, соціально-культурній, адміністративній, політичній. Дана властивість адміністративної правосуб'єктності громадян породжує в усіх інших суб'єктів адміністративного процесу обов'язок додержувати їхні права.

Особливістю адміністративно-процесуальної правосуб'єктності громадян є те, що вони некомпетентні вирішувати адміністративні справи (якщо не наділені спеціальними повноваженнями, але у цьому разі вони вже належать до іншої категорії суб'єктів).

2. Виконавчо-розпорядчі органи. Ця група суб'єктів відіграє визначну роль у вирішенні індивідуально-конкретних справ. Разом з тим адміністративно-процесуальна правосуб'єктність виконавчо-розпорядчих органів неоднакова. Вона поділяється на загальну, галузеву та спеціальну.

Загальну правосуб'єктність мають ті органи, до компетенції яких входить вирішення широкого кола справ, незалежно від їх галузевої компетенції. До них належать, наприклад, місцеві адміністрації, виконкоми Рад народних депутатів.

Галузеву -- мають органи, до завдань яких входить вирішення справ у рамках галузі. Це відділи і служби міністерств.

Спеціальну -- мають органи, які створені спеціально для вирішення вузького кола справ. Наприклад, адміністративна комісія районної державної адміністрації.

Треба зазначити, що виконавчо-розпорядчі органи, як правило, є обов'язковою стороною, обов'язковим учасником адміністративного процесу.

3. Об'єднання громадян. Адміністративно-процесуальна правосуб'єктність об'єднань громадян закріплена в Законі "Про об'єднання громадян". Вона виникає при реалізації ними своїх прав, передбачених ст. 20 цього Закону (наприклад, захист інтересів членів громадської організації), а також у випадках порушення законодавства з боку легалізуючих органів (ст. 27) та самих об'єднань громадян, коли до останніх застосовуються санкції, передбачені статтями 29, 30, 31, 32 (штраф, попередження, тимчасова заборона діяльності, примусовий розпуск).

4. Посадові особи і державні службовці, їхня адміністративно-процесуальна правосуб'єктність зумовлена двома обставинами:

по-перше, важливе значення має належність державних службовців до певної категорії керівників або спеціалістів. Зрозуміло, що правосуб'єктність керівника ширша, ніж спеціаліста;

по-друге, велику роль відіграє зміст посадових прав і обов'язків. Так, голова районної держадміністрації і начальник управління міністерства належать до однієї категорії, але зрозуміло, що їхня правосуб'єктність різна.

5. Інші державні органи та їх посадові особи. Спеціальною адміністративно-процесуальною правосуб'єктністю володіють і деякі інші передбачені законом державні органи і посадові особи. Так, районні (міські) судді одноосібне розглядають ряд справ про адміністративні правопорушення (ст. 221 КпАП), в органах прокуратури ведеться провадження по скаргах та заявах громадян, порушується дисциплінарне переслідування (дисциплінарне провадження) щодо посадових осіб тощо.

Треба зазначити, що тільки цієї класифікації суб'єктів адміністративного процесу явно недостатньо для з'ясування специфіки їх адміністративно-процесуального становища.

Для визначення їх адміністративно-процесуального статусу важлива і та роль, яку кожен із суб'єктів виконує в процесі. За характером процесуального статусу всі суб'єкти поділяються на три групи:

1) суб'єкти, що вирішують справу;

2) суб'єкти, відносно яких вирішується справа;

3) допоміжні учасники процесу.

До першої групи завжди належать державні органи, їх посадові особи. До другої групи можуть входити практично будь-які суб'єкти, як органи, так і особи. До третьої належать свідки, постраждалі, експерти, перекладачі, адвокати.

Конкретний перелік учасників адміністративно-процесуальних відносин залежить від виду адміністративного провадження.

Список використаної літератури