Виконала: студентка

Перевірила

Харків 2009

ЗМІСТ

Вступ

1. Проблеми, визначення, поняття та мета доказування

2. Проблеми визначення предмета доказування та суб`єктів доказової діяльності

3. Докази та засоби доказування у цивільному процесі України.

4. Доказові можливості електронних документів.

5. Оцінка доказів

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Актуальність, важливість та велика практична значимість питань, пов'язаних з доказуванням, не викликає жодних сумнівів. Згідно зі ст.. 35 конституції України, права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Забезпеченим судовий захист буде у випадку створення судом необхідних умов для всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи, прав і обов'язків заінтересованих осіб. Основою цього служать обставини, якими сторони обґрунтовують свої вимоги, заперечення та докази, що наводяться на підтвердження цих обставин. Однак, стан, що склався нині у сфері наукової розробки проблем юридичного доказування характеризується неясністю на всіх рівнях: від визначення статусу, назви і місця системи теоретичних положень щодо доказування в системі юридичних наук - до елементарних питань. Не має до цього часу в цивільній процесуальній науці і єдності в судженнях про сутність і мету, зміст доказової діяльності, її суб'єкта, про стан доказування, його елементи.

Крім того, слід зазначити, що за відносно невеликий час роль і авторитет саме судової форми захисту цивільних прав в Україні докорінно змінився. Прийняття значного масиву нових законодавчих актів призвело не тільки до істотного збільшення, а й до якісного ускладнення цивільно-правових конфліктів. Все це вимагає певної оптимізації судом свого завдання справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду та вирішення цивільних справ.

У свою чергу, важливою, якщо не головною, передумовою ухвалення законного і обґрунтованого судового рішення (ст. 213 ЦПК) є встановлення фактичних обставин справи - певного кола фактів, з якими закон пов'язує правові наслідки. Фактичні обставини встановлюються завдяки доказуванню особливої процесуальної діяльності, яку здійснюють особи, котрі беруть участь у справі, та суд.

Доказування та його проблеми будуть залишатися актуальними до тих пір, доки існує розгляд справ в судах. Але вже в певні моменти існування держави та права актуальність доказування підвищується. З розвитком змагальності цивільного процесу та активізацією сторін, прийняття нового цивільного процесуального кодексу України, необхідність дослідження доказового права загострилася, що пов'язано з переосмисленням багатьох аспектів доказування. Саме тому, з урахуванням вище вказаного, доцільно було б розглянути ряд проблем, пов'язаних з процесом доказування.

1. Проблеми, визначення, поняття та мета доказування

Як зазначає чимало вчених, поняття доказування є нині проблемним (дискусійним), оскільки є доволі багато підходів до визначення цього поняття і не існує єдиної концепції. Характерно, що в дореволюційному законодавстві та теорії цивільного процесу також було відсутнє визначення поняття "доказування".

Одним із основоположників цивільного процесу Є.В. Васильковским, доказування в процесуальному значенні визначається як встановлення правильності тверджень сторін перед компетентним судом у передбаченій законом формі. У цьому визначенні бракує таких основних ознак процесу доказування, як предмет, зміст та суб'єкти. Крім того, це визначення не враховує, що в цивільному процесі можуть брати участь не лише сторони, а й заявники і заінтересовані особи, твердження яких також можуть перевірятись судом. Тому таке визначення може розцінюватися лише як загальне. На думку А.Ф. Клеймана, доказування в цивільному процесі є процесуальна діяльність тільки сторін, що заснована на сукупності відповідних процесуальних прав і складається з тверджень про фактичні обставини справи, наданні доказів, оспорюванні доказів противника, заявлені клопотань про витребування доказів, участі в дослідженні доказів, наданні пояснень з приводу досліджених доказів.

Тому в поняття судового доказування не варто включати дослідження, перевірку та оцінку доказів судом.

Таким чином, згідно з поглядом А.Ф. Клеймана, судове доказування в цивільному процесі зводиться до переконання судом в істинності тверджень сторін і включає процесуальну діяльність лише сторін з підтвердження фактів, надання доказів та участі в їх дослідженні. Цим, на його думку, завершується процес доказування, і межами цих дій обмежується його об'єм. Звідси випливає висновок автора про суб'єктів доказування суб'єктами доказування є лише сторони, чий спір про право повинен вирішити суд. Тільки таке розуміння суті судового доказування, на думку А.Ф. Клеймана, дає ключ до пояснення обов'язків по доказуванню в цивільному процесі, зафіксованих в нормі: "Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановленим цим кодексом" (ч. 3 ст. 10 ЦПК).

У свою чергу, К.С. Юдельсон визначив судове доказування як д-ть суб'єктів процесу по встановленню за допомогою вказаних у законі процесуальних засобів і способів наявності чи відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами, тобто фактів підстав вимог і заперечень сторін.

К.С. Юдельсон до суб'єктів доказування відносин тих учасників процесу, процесуальна діяльність, яких спрямована на встановлення об'єктивної істинності наявності чи відсутності фактів, необхідних для вирішення справи. Звідси суб'єктами доказування, на думку К.С. Юдельсона, є не тільки сторони, але й суд, треті особи, представники, прокурор.

Враховуючи вищевикладене, а також проаналізувавши чинне цивільне процесуальне законодавство можна визначити доказування як пізнавальну і розумову діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі (ст.ст. 26,45 ЦПК), яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів.

Питання про те що є метою правосуддя взагалі і доказування зокрема - встановлення істини формальної чи об'єктивної, або істини взагалі, значиться за рамками процесу - це наріжний камінь процесуальної науки, він дискутується і так чи інакше законодавчо вирішується в різних правових системах. Однак, як показує, наприклад розвиток судового процесу, рішення, у тому числі і законодавчі, питання про мету доказування не зменшують кількості дискусій і не усувають протиріч між прагненням до точного установлення усіх обставин кожної справи й об'єктивних труднощів у доказуванні між приватними і публічними початками у процесі.

Багато вчених стосувалися даної проблеми: А.Ф. Клейман, Г.Ф. Горський, А.Д. Кокорев, І.В. Решетнікова, В.В. Комаров та ін.

Проблема мети доказу вальної діяльності складна насамперед у зв'язку з багатосуб'єктивністю процесуальних відносин. Розуміння мети будь-якої діяльності не може не носити суб'єктивного характеру, оскільки предмет прагнення взагалі, і зокрема в цивільному процесі, завжди або індивідуальний, або має груповий характер. Складно визначити процесуальну мету, яку ставив би перед собою кожний без винятку учасник судочинства. Позивач ставить перед собою одну мету, на суд законом покладені інші задачі. Тому формулювання мети доказування припускає необхідність абстрагуватися від індивідуальних задач конкретного учасника процесу.

У загальному виді мета доказування бачиться у встановленні наявності або відсутності юридично значимих обставин.

Проблема мети доказування у процесуальній теорії укладається також і тим, що її не рідко змішують з питанням про принцип доказування. Так багато процесуалістів, розглядаючи питання про об'єктивну істину в судочинстві, поперемінно називають її метою або принципом процесу і доказування, хоча очевидно, що це не тільки не рівнозначні, але й взагалі різнорідні поняття. Якщо принцип - це правова ідея, що втілює загальну спрямованість процесу, яка не завжди виражається в результаті у конкретній справі, то ціль обов'язково припускає можливість її досягнення в кожній конкретній ситуації і завжди (або майже завжди) визначає результат діяльності. Тому доцільно було б питання про істині як мету і як принцип доказування розглядати відокремлено друг від друга.

Теза про об'єктивну істину, як мету судового пізнання зустрічалася і зустрічається в літературі з проблем процесуальної діяльності дуже часто. А.Ф. Клейман, зокрема, писав що мета доказування істинності, чи хибності тверджень сторін про факти. Схожої позиції дотримувалися автори монографії "Проблеми доказів у радянському кримінальному процесі". Вони розглядали об'єктивну істину як ціль пізнання, щоправда, при цьому уточнювали, що "Ефективність відповідної діяльності (правовідносин) припускає досягнення бажаних результатів не будь-якими засобами, а тільки відповідних характеру бажаних цілей".

У теорії про об'єктивну істину, як мету судового доказування чимало і супротивників у тому числі серед учених - процесуалістів. І.В. Решетнікова мету процесуального доказування визначила, як рішення справи чи як здійснення процесуальної дії.

З цього приводу, на увагу заслуговує і твердження В. Берхнема: "При встановленні істини ми можемо покладатися лише на сприйняття події особами, котрі про неї розповідають так, як вона їм запам'яталась. Завдання полягає не втому, щоб встановити істину, а втому, щоб з'ясувати, чи є сприйняття події най достовірніше. Пошуки істини не лише наївні, а й цілком неможливі."

2. Проблеми визначення предмета доказування та суб`єктів доказової діяльності

У юридичній літературі немає однозначної відповіді на питання, що таке предмет доказування.

Перш за все слід відмітити, що судові докази і весь процес доказування направлені на встановлення різних за матеріально-правовим та процесуальним значенням фактів.

Так, на думку Ф.Н. Фаткуміна, будь яка обставина (факт), що підлягає пізнанню в кримінальному чи цивільному судочинстві, входить до предмету доказування по справі, оскільки будь-який факт повинен бути пізнаним і засвідченим органами слідства і судом в передбаченому законом порядку. Предметом процесуального доказування повинні визнаватися всі - ті, що відбулися та наявні, юридичні та доказові - факти і обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Іншими словами, все, що підлягає доказуванню, і повинно визнаватися предметом доказування.

Дещо відміною є позиція Треушникова, який вважає, що предмет доказування - це особливий процесуальний інститут, в який входять лише ті факти, які мають матеріально - правове значення, факти, які без встановлення яких неможна правильно вирішати справу по суті. Таке уявлення про предмет доказування допомагає зосередити увагу суду на тому фактичному складі, без з`ясування якого неможливо вірно застосувати норму матеріального права.

Правильно визначити предмет доказування в цивільній справі - означає надати всьому процесу збирання досліджування доказів необхідне русло та спрямування.

Згідно з чинним Цивільним процесуальним кодексом України (ч.1ст 179) предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленою при ухваленні судового рішення.

Як зазначає В.І. Тертишніков, предмет доказування - це те, що треба доказувати в кожній цивільній справі, ті обставини, які свідчать про дійсні взаємовідносини сторін у справі.

У відповідності зі ст..60 ЦПК предмет доказування в цивільній справі становлять юридичні факти підстави позову; юридичні факти, якими відповідач обґрунтовує заперечення проти позову. Першу групу фактів повинен доводити позивач, другу - відповідач. Суддя (суд) зобов`язані уточнити відповідно до гіпотези матеріальної норми права, що регулює дані спірні правовідносини, коло фактів, що підлягають доказуванню.

При дослідженні фактів, що входять у предмет доказування, суд повинен досліджувати й доказувати факти (відповідно до ст. 128 СКУ, у справах про визнання банкротства, наприклад), оскільки вони в своїй сукупності свідчать про наявність або відсутність шуканого юридичного факти (наприклад, факту батьківства). Отже, доказові факти займають проміжне місце в механізмі доказування між доказами та юридичними фактами.

Правильне встановлення предмета доказування сприяє визначеності подальшого процесу доказування щодо виявлення збору, дослідження та оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення законного та обґрунтованого рішення.

Не за всіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування:

1) загальновідомі факти;

2) преюдиціальні факти;

3) презюмовані факти;

4) визнані факти;

Загальновідомі факти - це факти, які відомі широкому колу осіб, у тому числі і суду. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності інформації про них на повній території. Сторона, яка використовує загальновідомий факт, повинна про це зазначити. Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі: світову (Чорнобильська катастрофа) окремої області, населеного пункту - об`єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту. Окрім об`єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб`єктивні межі: він повинен бути відомий не тільки певним особам, а й усьому складові суду, який розглядає справу. Саме суд вирішує, чи є факт загальновідомим і таким, що не підлягає доказуванню, про що постановляє ухвалу, що не підлягає оскарженню (ч.2 ст. 61 ЦПК).

Преюдиційність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їхні правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені рішенням суду факти та правовідносини.

Так, відповідно до ч.3 ст.61 ЦПК обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдиціальні факти можуть бути й у вироку суду по кримінальній справі, що вступив у законну силу.

Однак вирок має обмежене преюдиціальне значення. Відповідно до частини 4 ст. 61 ЦПК вирок суду по кримінальній справі, що вступив у законну силу, або постанова суду про адміністративне правопорушення обов`язкові для суду, що розглядає справу про цивільно - правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся вирок або постанова суду про адміністративне правопорушення, лише з питань, чи мали місце ці дії чи вчинені вони даною особою.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленим, тобто законні презумпції (презюмовані факти).

Слід зазначити, що чинний ЦПК не містить положення про законні презумпції, що мало місце у частині 3 ст.32 ЦПК 1963р., у якій зазначалося, що факти, котрі згідно із законом припускаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Слушним є практикування деякими вченими того, що презумпція має нерозривний подвійний характер: з одного боку, це процесуальне правило, яке встановлює особливий порядок розподілу доказових обов`язків, з іншого - можливе ймовірне знання про існування якогось факту, події, дії чи стану.

У юридичній літературі поділяють презумпції, які мають матеріально - правовий або процесуальний зміст. Наприклад, при розгляді цивільної справи презумується незалежність та неупередженість суді (процесуальна презумпція). Судді вирішують цивільні справи на основі закону, умовах, що виключають сторонній на них вплив. Хоча такої норми немає в чинному ЦПК, вона знайшла своє відображення в Конституції України (ст.. 129) та у Законі.

Однак, якщо у справі будуть встановлені обставини, які свідчать про заінтересованість судді у результаті розгляду справи, він не може брати участь у її розгляді і підглядає відводу (ст. 20 ЦПК), тобто презумпція незалежності судді спростовується. Але оскільки таке законодавче припущення може бути спрямоване в загальному порядку іншими учасниками даної справи, то від обов`язку доводити ці обставини звільняється лише на сторона, на користь якої зроблена це законодавче припущення.

Так, від обов`язку доводити вину особи, яка заподіяла моральну шкоду, звільнялися особи, яким заподіяла моральну шкоду, звільнялися особи, яким заподіяна ця шкода, особа - правопорушник від відшкодування шкоди, якщо доведе, що шкода завдана не з її вини.

Це правило встановлювало презумпцію вину особи, яка заподіяла моральну шкоду. І встановлена вона була на користь потерпілого від шкоди.

Визнані факти - це обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч.1 ст. 61 ЦПК). Від визначення факту слід відрізняти визначення позову, що призводить до припинення провадження у справі. В окремих випадках сторона чи третя особа може відмовитися від визнання обставин. Зокрема, відповідно до ст.. 178 ЦПК відмова від їх визнання в попередньому судовому засіданні приймається судом, якщо особа, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або внаслідок зловмисної домовленості її представника з другою стороною.

3. Докази та засоби доказування у цивільному процесі України

Правовому регулюванню доказів та засобів доказування у цивільному процесі присвячена глава 5 «Докази» чинного регулюванню доказів та засобів доказування у цивільному процесі присвячена глава 5 "док помилки, що має істотне значен ЦПК України.

У теорії держави і права розрізняють спеціалізовані норми права, серед яких слід особливо відмітити норми - дефініції. Норми - дефініції - це норми, які містять визначення правових категорій і понять. Закріплення у правовому акті конкретного поняття є своєрідним орієнтиром у правовому регулюванні. Саме такою нормою виступає ст.. 57 ЦПК, в якій передбачається поняття доказів у цивільних справах.

Відповідно до частини 1 цієї статті ЦПК доказами у цивільній справі є будь - які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

З цієї нормативної дефініції виходить, що докази, це:

1) не факти, не обставини, а фактичні дані, відомості про факти;

2) будь-які фактичні дані, що означає: ніякі докази для суду не мають заздалегідь встановленої сили;

3) такі фактичні дані, які вказують на наявність або відсутність фактів підстави позову та фактів, що обґрунтовують заперечення проти позову та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

4) дані, що отримані у встановленій законом процесуальні формі.

В теорії цивільного процесуального права для кращого виявлення окремих особливостей доказів розроблено їх класифікацію.

За характером зв`язку змісту доказів з фактами, які підлягають встановленню, докази поділяються на прямі та непрямі. Прямі докази дозволяють зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Непрямі докази, на відміну від прямих, не мають безпосереднього зв`язку із пошуковим фактом, тому дозволяють лише припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної відповіді. Сутність цієї класифікації полягає в тому, що відповідно до ст..60 ЦПК доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, однак це не означає, що суд не повинен приймати непрямих доказів.

За процесом формування даних про факти, докази класифікуються на первинні та вторинні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню, надходять від безпосереднього носія, інформації. Похідні (опосередковані, копії) лише відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення також кваліфікації полягає в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим самим сприяє правильному їх дослідженню і оцінці в процесі розгляду цивільної справи. За джерелами, за допомогою яких суд їх одержує, - на особисті, речові та отриманні за допомогою технічних засобів.

Докази набувають юридичної сили лише у разі, якщо вони отримані і закріплені в установленому законом порядку, тобто, якщо докази встановлюються на підставі передбачених законом засобів доказування (джерела в яких може міститися доказ), а саме пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів речових доказів, зокрема звуко - і відеозаписів, висновків експертів (ч.2 ст. 57 ЦПК). Хоча цей перелік є вичерпний, однак на думку Тертишнікова, до нього треба було б включити пояснення прокурора, пояснення органів державної влади та місцевого самоврядування, оскільки пред`явлення позову прокурором, дані висновку зазначеними органами передує вивчення обставин майбутньої справи, і зазначені учасники справи і зазначені учасники справи повідомляються суду певні відомості про ці обставини, що могло б поповнити коло досліджуваних судом доказів.

Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників - це повідомлення суду відомих ім. фактів, що мають значення у справі. Даний засіб доказування має особливо цінність для суду, оскільки сторони та треті особи краще інших знають про обставини справи, будучи учасниками процесуальних правовідносин.

Однак при оцінці пояснень сторін і третіх осіб суд повинен враховувати, що вони особисто заінтересовані у справі, яка розглядається. Так оцінював ці засоби доказування ЦПК 1963р., ставлячи їх на перше місце в переліку засобів доказування. Так оцінювали й у судовій практиці.

Однак новий ЦПК надає поясненням сторін, третіх осіб та їх представників статус засобів доказування тоді, коли зазначені особи, допитані як свідки, на першому місці (ч. 2 ст. 57 ЦПК). Як вважає В.І. Тертишніков це положення є досить спірним через наступні обставини.

1) цивільний процес із його максимально розвинутою диспозитивною основою здійснюється в інтересах його головних учасників, і обмежувати їх право на захист, скорочуючи його процесуальні засоби, навряд чи обґрунтовано;

2) сама формула ч.2 ст.57 ЦПК суперечлива, оскільки засобами доказування названі пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, а підсумком допиту є показання;

3) нормотворча практика при розробці інших законів іде, як вважається, більш вдалим шляхом. Таким у проекті Господарського процесуального кодексу України зазначено, що пояснення сторін, третіх осіб та їх представників допускається як докази (краще б засоби доказування). І далі - ці особи за їх згодою можуть бути допитані як свідки у випадках, передбачених Кодексом;

4) подібні правила закріплені й у ст..69 і 76 кодексу адміністративного судочинства України, хоча в порядку адміністративного провадження розглядаються спори, що виникають у сфері публічно - правових, а не цивільно - правових відносин.

Різновидом пояснень є визнання сторони. Визнання сторони - це повідомлення суду тих відомостей про факти, які повинна доводити інша сторона. Визнання повинно бути зовні вираженим, тобто не буде визнанням умовчання, не заперечування будь-яких обставин.

Суб`єктами видання можуть бути й позивач і відповідач, тому визнання як засіб доказування необхідно відрізняти від визнання позову як розпорядницької дії. В останньому випадку суб`єктом визнання може бути тільки відповідач.

Під час встановлення фактів, необхідних для виконання справи, суду треба використовувати не лише пояснення сторін та показання свідків, а й різні обставини, що закріплені, як правило, до виникнення судової справи. Об`активно форма, де закріплені зазначені вище обставини безпосередньо пов`язані з письменністю, а отже, виникає особливий вид - письмові докази.

Відповідно до ч.1 ст. 64 письмовими доказами є будь - які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Труднощі визначення поняття письмових доказів у тому, що в письмовій формі можуть бути представлені як пояснення сторін та третіх осіб, так і висновок експерта. У такому випадку зовнішньо письмовий висновок експерта нічим не відрізняється від письмових доказів.

Особливістю письмових доказів виступає те, що з моменту їх складання жодні інші суб`єктивні чи об`активні обставини не можуть впливати на їх сутність. В інакшому випадку, письмовий доказ переходить до виду речових доказів, що спричиняє інший підхід, оцінку та дослідження з урахуванням окремих особливостей іншого засобу доказування.

Отже, можна виділити такі характерні ознаки письмових доказів:

1) письмові докази досліджуються шляхом їх оголошення у залі судового засідання, а, наприклад, речові докази оглядаються та вивчаються у процесі дослідження всіх обставин справи;

2) показання свідків фактично не належать до письмових доказів, оскільки письмова форма показань не відображає їх змісту;

3) На відміну від висновку експерта, який є письмовим, суд не може відхилити письмовий доказ, якщо такий має безпосереднє відношення до справи;

4) На відміну від письмових доказів, не всі пояснення сторін та третіх осіб виступають доказами, а лише ті, що мають значення для справи.

У науці цивільного процесуального права поширеною є думка, що формування письмового доказу здійснюється протягом трьох стадій:

1) сприйняття суб`єктом дійсності;

2) зберігання отриманої інформації у пам`яті;

3) закріплення свідчень на речі за допомогою умовних знаків.

Як зауважує К.С. Юдельсон, письмові докази будує людина, яка на паперові або іншому носієві викладає за допомогою знаків своєї думки. Отже, основним джерелом письмових доказів слід вважати особливість з її достатками і недоліками.

Традиційно письмові докази класифікують залежно від трьох основних ознак, а саме:

1. Залежно від суб`єкта розрізняють: - офіційні письмові докази, тобто документи, які виходять від державних підприємств, установ, організацій, посадових осіб тощо. Суд зобов`язаний перевірити дотримання порядку правового, складання документа та правдивість свідчень. Офіційні письмові докази характеризуються тим, що вони відображають повноваження органів та посадових осіб, які їх видають, а також формою та реквізитами, встановленими законом, для складання даного акту; встановленим порядком їх видачі. - неофіційні письмові докази, тобто матеріали, які виходять від громадян. У такому разі суд зобов`язаний ретельно дослідити та при потребі порівняти такий письмовий доказ з іншими доказами у справі. Під час дослідження неофіційних письмових доказів особливу увагу слід звернути на виконання вимог їх формування (волевиявлення, час складання тощо).

2. Залежно від інформації, що ввійшла до змісту письмового доказу, тобто розрізняють:

- розпорядчі письмові докази, тобто такі письмові докази, до змісту яких входять свідчення власне вольового характеру. Такими слід визначити: акти органів державної влади, підприємств, установ, організацій, посадових осіб, а також письмові угоди між сторонами;

- довідково інформаційні письмові докази, тобто такі, до змісту яких входять описи подій або фактів, що мають значення для справи, а саме: довідки різного характеру; листи ділового та особистого характеру; звіти, акти ревізій, протоколи, висновки тощо.

3. Залежно від форми письмові докази поділяють на:

- прості; тобто такі, що мають просту письмову форму та не потребують суворого виконання відповідних реквізитів;

- нотаріально посвідчені, тобто такі, до яких висуваються передбачені законом вимоги щодо їх оформлення.

Правильна класифікація письмових доказів дає можливість визначити відповідний метод їх дослідження та оцінки, оскільки слід визначити достовірність, відносність та повноту поданих письмових доказів.

У судовій практиці нерідкими є випадки, коли сторони заперечуючи певні обставини посилаються на те, що докази є фальшивими і слід враховувати, що можливість вилучення доказів з матеріалів справи передбачена лише щодо письмових доказів - оскільки заява про фальшивість доказів подається щодо документа, то зрозуміло, що йдеться про письмовий документ доказ. Заява про фальшивість доказів може бути подана будь-якою особою, яка бере участь у справі щодо будь-якого документа, який має форму письмового доказу. Відповідно до ч.2 ст.185 ЦПК у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумнів щодо його достовірності або є фальшивим, особі, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Таким чином, за певних умов є можливість того, що доказ буде взагалі виключений з матеріалів справи, що надасть можливість стороні посилатися на недоведенність певних обставин. Окрім того, це дозволяє не відволікати увагу суду як першої, так і вищих інстанцій на дослідження цього документу, оскільки його наявність може певною мірою непрямо спонукати суд до підсвідомого врахування цього документа.

Окрім заявлення про фальшивість письмових доказів сторони можуть також заявити про фальшивість речових доказів, що мають вигляд відео - чи звукозапису. Відповцдно до ст. Ч.4 ст.188ЦПК з метою з`ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко - і відеозапису, а також у зв`язку з надходженням заяви про їх фальшивість, судом може бути залучено спеціаліста або призначено експертизу.

Існують певні відмінності між заявленням про фальшивість письмових доказів та аудіовізуальних доказів. Зокрема, не передбачено можливості вилучення останніх з матеріалів справи. На відміну від положень ст. 185 ЦПК, якою не передбачено право суду самостійно зміцнювати перевірку сумнівного доказу шляхом проведення експертизи, при надходженні відповідної заяви щодо звуко - чи відеозаписів положенням ст. 188 ЦПК таку можливість передбачено. Хоча цьому є виправдання, оскільки у випадку з письмовими доказами встановлення їх фальшивості у певних випадках суд може зробити самостійно, а у випадках, коли буде заявлено, наприклад що голос на плівці не належить певній особі, можливості суду щодо встановлення того, чи належить голос цій особі, значно обмежені в силу технічних причин.

4. Доказові можливості електронних документів

Останнім часом широке розповсюдження отримують електронні засоби обміну інформацією. Пов`язано це, в першу чергу з постійно вдосконалюючися засобами зв`язку . Один з найбільш значних позивних результатів їх застосування у взаємодї суб`єктів цивільного права - велика економія часу, що дозволяє одночасно зменшити витрати розширити кількість потенційних контрагентів. У зв`язку з цим широке розповсюдження отримує електронна комерція.

Традиційно основною перешкодою на шляху розвитку електронної комерції вважається проблематичність пред`явлення електронного документу в якості доказу. Однією з основних перешкод є те, що комп`ютерна інформація легко може змінюватися.

Як свідчить практика цивільного процесу Російької Федерації, одним із способів вирішення проблеми оформлення доказів полягає в тому, - в досудовому забеспеченні доступних в інтернеті відомостей нотаріусами. Особа, заінтересована в забеспечені необхідних доказів направляє нотаріусу запит. У ньому вона вказує, які відомості необхідно забеспечити, адресу інтернет - сторінки, реквізити документа.

Враховуючи специфіку електронного документу, в запиті доцільно вказати найменування файлу, конкретні цитати з документу тощо. Нотаріус отримавши запит перевіряє відповідність відомостей у запиті і відомостей, що містяться на інтернет сторінці. Після цього нотаріус складає протокол нотаріальної дії - забезпечення письмового доказу шляхом доступу до інтернет - сторінки і наступного її огляду.

В якості доказу можуть використовуватись лог-файли сервера провайдера або витяг з них. Лог-файли автоматичні щоденники сервера, в яких міститься інформація про виконані з файлами на сервері діях та осіб, що вчиняли їх. Доказова сила електронного документа залежить від можливості дослідити його в просесі оцінки доказів. У той же час уявляється складним безпосереднє дослідження електронного документу на магнітному носії при відсутності необхідних технічних засобів. Таким чином, під сумнів ставиться сама можливість його використання як доказу. Звичайно, можна продемонструвати електроний документ у форму, придатну для сприйняття людиною є основною умовою розгляду електронного документа в яості доказу. Для того щоб бути доказом, електронний документ має відповідати колу вимог. Перш за все, на нього розповсюджується вимоги, що пред`являються до всіх доказів: належність, допустимість. Він повинен містити відомості про обставини, що підлягають встановленню по справі. Електронний документ повинен бути отриманим з дотриманням вимог закону.

5. Оцінка доказів

Оцінка доказів є заключним та важливим етапом доказування. Це визнання належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності та взаємного зв`язку доказів у їх сукупності. Оцінка осіб, які беруть участь у справі, є рекомендуючою суду владною.

Рекомендуюча оцінка доказів виявяється в процесуальних діях - поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суди вибічно, ровно, об`єктивно оцінити всі обставини справи в їх сукупності.

Судовій оцінці можуть підлягати лише ті докази. Які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні (ст.179 ЦПК) з урахуванням належності фактичних данних і допустимості засобів доказування (ст.58, ст.59 ЦПК).

Відповідно до норм цивільного процесуального законодавства (ст.212 ЦПК) в правозастосовчий практиці розроблені та реалізуються наступні принципи оцінки доказів:

1) докази оцінюються кожний окремо, а також у сукупності;

2) жоден з дрказів не має переваг перед іншими;

3) докази оцінюються за внутрішнім переконанням суддів, що грунтується на вибічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні всіх доказів у справі;

4) при оцінки доказів судді повинні керуватися законом.

Оцінка доказів судом є підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який має обов`язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст.215 ЦПК). - це завершальна оцінка суду.

Висновок

Як бачимо, доказування та його проблеми бдуть залишатися актуальними до тих пір, доки існує судочинство. Але в певні часи існування держави та права актуальність доказування підвищується. З розвитком змагальності цивільного процесу та активізації сторін, прийняттям нового процесуального кодексу України необхідність дослідження проблем процесу доказування загострювалися, що пов`язано з переоцінкою багатьох аспектів доказування.

У сучасний період стан наукового апарату, присвячений дослідженню питань доказування і ролі суду зокрема, присвячений дослідженню питань доказування та ролі суду зокрема, є незадовільним та невідповідає реаліям сучасної нормативно правової бази, тому що існує колізія між діючим законодавтством та доктриною у цій галузі.

Як вже зазначалося раніше вважається необхідним внести деякі корективи до чинного процесуального законодавства. Зокрема, в перелік ч.2 ст.57 ЦПК включити пояснення прокурора, пояснення та висновок державної влади та місцевого самоврядування у ст. 59 ЦПК змінити назву на «допустимість засобів доказування» оскільки законодавець припустився помилки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України // ВВР України. - 1996. - №30. - Ст. 141.

Цивільний кодекс України // Офіційний вісник України. - 2003. - №11. С. 3 - 302.

Господарський кодекс України // Офіційний вісник України. - 2003. - №11. - С. 303 - 458.

Закон України “Про Антимонопольний комітет України” від 26 листопада 1993 р. // ВВР України. - 1993. - №50. - Ст. 472.

Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р. // УК. - 2001. - №10. - Орієнтир. - №3. - С. 5 - 13.

Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14 травня 1992 р. (у редакції від 30 червня 1999 р.) // ВВР України. - 1999. - №42 - 43. - Ст. 378.

Закон України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. // ВВР УРСР. - 1991. - №49. - Ст. 682.

Закон України “Про державну податкову службу в Україні” від 4 грудня 1990 р. // ВВР України. - 1991. - №6. - Ст. 37.

Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” від 15 травня 2003 р. // ВВР України. - 2003. - №31 - 32. Ст. 263.

Закон України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” від 18 листопада 2003 р. // Офіційний вісник України. - 2003. - №52. - Ст. 2734.

Закон України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” від 13 жовтня 1992 р. // ВВР України. - 1992. - №50. - Ст. 676.

Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7 червня 1996 р. // ВВР України. - 1996. - №36. - Ст. 164.

Закон України “Про захист прав споживачів” від 12 травня 1991 р. (у редакції Закону №3161-ІV від 1 грудня 2005 р.) // www.rada.gov.ua

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р. // ВВР УРСР. - 1991. - №29. - Ст. 377.

Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. // ВВР УРСР. - 1991. - №47. - Ст. 646.

Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 р. // ВВР України. - 2000. - №36. - Ст. 299.

Закон України “Про метрологію та метрологічну діяльність” від 11 лютого 1998 р. (у редакції Закону №1765-ІV від 15 червня 2004 р.) // ВВР України. - 2004. - №37. - Ст. 449.

Закон України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” від 23 березня 1996 р. // ВВР України. - 1996. - №20. - Ст. 82.

Закон України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. (ст. 4) // ВВР УРСР. - 1991. - №14. - Ст. 169.

Закон України “Про стандартизацію” від 17 травня 2001 р. // ВВР України. - 2001. - №31. - Ст. 145.

Закон України “Про товарну біржу” від 10 грудня 1991 р. // ВВР України. - 1992. - №10. - Ст. 139.

Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 р. // ВВР України. - 2002. - №1. Ст. 1.

Закон України “Про ціни та ціноутворення” 3 грудня 1990 р. // ВВР УРСР. - 1990. - №52. - Ст. 651.

Закон України “Про цінні папери та фондовий ринок” від 23 лютого 2006 р. // www.rada.gov.ua.

Рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 4 червня 2004 р. №04-5/1193 “Про деякі питання практики застосування Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” // www.kmu.gov.ua/sud_vlada.

26. Роз'яснення Президії Вищого господарського Суду України від 29.05.2002 р. №04-5/601 Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею Юридичний вісник України. - 2002. - №31.