Конституційний процес перед прийняттям Конституції України

Зміст

• Вступ
• 1. Історичні предумови розвитку конституційного процесу в Україні
• 2. Україна на шляху до здобуття незалежності
• 3. Деякі обставини конституційного процесу
• 4. Основні етапи конституційного процесу
• Висновки
• Література
• Вступ

Конституція - політичний, нормативно-правовий акт держави (0сновний Закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов'язки ґромадян. Конституція могутній засіб політичного управління суспільством, юридична база всього законодавства держави, основа наукових розробок у сфері права, найважливіше джерело права.

Конституції України як Основному закону держави властиві особливості правового статусу: вона має найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших нормативних актів держави. Їй притаманна підвищена стабільність. Існує підвищена відповідальність за порушення її норм.

Конституційний процес в Україні, як процес підготовки нової Конституції України, розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), У ній передбачалось вироблення нової Конституції.

Далі більш докладно розглянемо конституційний процес та передумови прийняття Конституції України.

1. Історичні предумови розвитку конституційного процесу в Україні

Ідеї конституціоналізму в Україні мають давні історичні витоки. Вони сягають часів Київської Русі, коли на віче укладалися договори між князем і народом, князем і дружиною що відображено, в різних редакціях "Руської Правди".

Пізніше особливу роль у формуванні конституційних ідей відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 р. В силу історичних причин вона не розглядала Україну як цілковито самостійну державу, однак, запровадила низку демократичних на той час державних інституцій.

У 1846--1847 pp. Г. Андрузький -- один із членів Кирило-Мефодіївського братства підготував "Начерки Конституції Республіки". Більш докладний проект Конституції України під назвою "Проэктъ основаній устава украинскаго общества "Вольный союзъ" -- "Вільна спілка" був розроблений у 1884 p. видатним українським вченим та політичним діячем М. Драгомановим. Відповідно до нього Російська імперія мала бути перетворена на децентралізовану федеративну державу на зразок США або Швейцарії.

Питання конституційного будівництва в Україні, ідеї національно-територіальної децентралізації Російської імперії висунуто і М. Грушевським у статті "Конституційне питання і українство в Росії", опублікованій у травні 1905 p.

Початок реального конституційного процесу в Україні пов'язаний із поваленням самодержавства і організацією у перших числах березня 1917 p. Центральної Ради.

Підгрунтя становлення української державності заклали універсали Центральної Ради, перший з яких було прийнято у червні 1917 p. Він розглядався як "статут автономії України", здійснюваної за принципом: "Українські справи вирішують Українські Збори (Сойм), загальноросійські -- Центральне Російське Правительство". Однак ці демократичні ідеї були відхилені російським Тимчасовим урядом і Центральна Рада звернулася до населення України із закликом встановити нове життя, обіцяла прийняти нові закони.

Суттєве значення на той час мала і Декларація Генерального Секретаріату Центральної Ради від 27 червня 1917 p., тобто Декларація першого українського уряду. Головне її завдання полягало у трансформації моральної влади, яку мала Центральна Рада, у публічно-правову з чітким розмежуванням повноважень кожного секретарства (міністерства) щодо управління відповідними галузями народного господарства.

Отже, Центральна Рада перетворювалася на законодавчий орган, а Генеральний Секретаріат -- на орган центральної виконавчої влади.

Розвиток подій у другій половині 1917р. підводив Україну до проголошення незалежності. Важливим політико-правовим передконституційним кроком на цьому шляху стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. III Універсалу, який проголошував побудову стосунків із Росією не на автономних, а на федеративних засадах.

Як бачимо, усі зазначені положення мали демократичне спрямування й у подальшому знайшли відображення у Конституції Української Народної Республіки 1918 p., яка мала підзаголовок "Статут про державний устрій, права і вільності УНР".

За гетьманату особливого значення набула "Грамота до всього українського народу" від 29 квітня 1918 p., яка відновлювала старі порядки, скасовувала усі акти, прийняті Центральною Радою, у тому числі й Конституцію, визначала право приватної власності як фундамент культури і цивілізації, проголошувала повну свободу торгу і широкий простір для приватного підприємництва та ініціативи. Того ж дня було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", яким врегульовувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян". У спеціальному розділі наголошувалось на особливому правовому статусі цього акта. Йшлося також "про Раду Міністрів і проміністрів", "про фінансову Раду", "про Генеральний Суд". Тобто вказаний документ мав ознаки конституційного акта, бо порушував найпринциповіші питання організації Української гетьманської держави.

Падіння Директорії на початку 1919 p. і створення так званого другого українського радянського уряду засвідчило початок в Україні нового етапу розвитку конституційного процесу.

Більшість норм та положень радянської Конституції України, прийнятої ВУЦВК у березні 1919 p., лише повторювали Конституцію Російської Федерації 1918 p., розвивали основи державного устрою, проголошеного на початку січня 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

Конституція увібрала всі основні комуністичні ідеологічні штампи. Вона не ставила завдання побудови суверенної держави. Навпаки, у ст. 4 зазначалося, що УСРР "заявляє про свою повну солідарність з існуючими радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтісніше політичне об'єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції".

Створення у 1922 p. Союзу радянських республік і прийняття у 1924 p. Конституції СРСР зумовило необхідність внесення змін до Конституції УСРР 1919 p., головним чином пов'язаних із розподілом компетенції.

У грудні 1936 p., тобто у самий розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, яку одразу ж було охарактеризовано як найдемократичнішу в світі. Насправді ж вона покликана була замаскувати той "великий терор", який Й. Сталін та його підручні здійснювали в Радянському Союзі, і від якого, мабуть, Україна потерпала більше, ніж інші регіони. Недарма М. Хрущов, який саме очолив КП(б)У, з гордістю казав, що вона "була вичищена до блиску".

Конституція Української РСР, прийнята в 1937 р. на основі Конституції СРСР, повністю повторювала її основні положення. Відмінність полягала лише в максимальному звуженні повноважень республіканських органів, зведенні до мінімуму кількості республіканських наркоматів, які теоретично повинні були вирішувати питання управління саме на республіканському рівні. Що ж до державних органів управління, які мали союзно-республіканський статус, то їх роль зводилася до передаточної інстанції.

Необхідність прийняття нових союзної та республіканських конституцій була соціальне обумовлена. Ліквідація культу особи Й. Сталіна, певне розширення наприкінці 50-х років повноважень союзних республік, визнання того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетворився у загальнонародну державу, деякі кроки, пов'язані з розбудовою демократичних інститутів, виникнення опозиційних рухів, учасники яких були заплямовані офіційною пресою як дисиденти, -- все це вимагало здійснення якихось прогресивних кроків. За таких умов і почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР 1977 p.

Роки, що минули після прийняття у 1978 p. Конституції України, показали, що вона не спричинила принципових змін у державному і суспільному житті республіки. І все ж треба зазначити, що прийняття цієї Конституції певною мірою сприяло прояву загальної тенденції до демократизації суспільного життя, що врешті-решт зумовило зростання політичної активності народу України у прагненні до незалежності, побудови справді демократичної, правової, соціальної держави.

2. Україна на шляху до здобуття незалежності

Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 p. прийняла знаменний, історичного значення документ -- Декларацію про державний суверенітет України. Із 385 депутатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти -- чотири, не взяли участі у голосуванні -- 26 (однак 18 з них звернулися до секретаріату з проханням приєднати їхні голоси до голосів “за”).

Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів: І. Самовизначення української нації. II. Народовладдя. III. Державна влада. IV. Громадянство Української РСР. V. Територіальне верховенство. VI. Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Міжнародні відносини.

У Декларації записані слова: “Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний та духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”.

Далі зазначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід'ємного права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій чи окремих осіб переслідуються законом. “Громадяни Республіки всіх національностей, -- підкреслювалося у Декларації, -- становлять народ України”. Народ України є єдиним джерелом державної влади.

Українська держава “забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин”. Україна є самостійною у розв'язанні будь-яких питань свого державного життя, а державна влада здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову; найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів у державі здійснює Генеральний прокурор.

Територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена чи використана без її згоди.

Національним багатством країни володіє, користується і розпоряджається тільки народ України.

Україна “самостійна у вирішеннях питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 p. розглянула надзвичайно важливе для долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, які необхідно вжити для недопущення можливості повторення подібних дій у майбутньому. Сесія прийняла історичний документ -- Акт проголошення незалежності України.

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем, навіяним серпневим путчем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення -- право народу самому визначати свою долю. Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Отже, це не витвір політиків чи партій -- це об'єктивна потреба, об'єктивний процес розвитку людства в сучасну епоху.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, входження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна розпочала перехід до ринкової економіки, визначила рівноправність усіх форм власності.

3. Деякі обставини конституційного процесу

Було утворено комісію з вироблення нового Основного закону (Конституційна комісія) і відповідну Робочу групу. Вона підгоіувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою,

Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР у тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р· Це було зумовлено обставинами перехідного періоду· Проголошення незалежності і референдум 1 грудня 1991 р. дещо активізували конституційний процес. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року було винесено на всенародне обговорення-Доопрацьований проект Конститції було подано в травні 1992 р·, а другий раз у жовтві 1993 р. до Верховної Ради. 3 різних причин, як об'єктивних так і суб'єктивних, всі ці проекти так і не стали Основним законом України. Так закінчився перший етап сучасного конституційного процесу в Україні.

Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р·) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну комісію було переформовано, її очолили Л.Кучма і 0.Мороз.

Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. У результаті виникла ідея "Малої Конституції України", яка знайшла своє втілення у проекті закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами.

3 метою розв'язания конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України".

11 березня 1996 р· Конституційна комісія схвалила проект· Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня ВРУ прийняла поданий проект· за основу. 5 травня 1996р. було створено Тимчасову спеціальну комісію ВРУ з доопрацювання проеку Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу і внесла доопрацьований варіант до ВРУ. Розпочалась робота по обговоренню. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня ВРУ не прийняла жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимими затягування конституційного процесу, 26 червня Президент України підписав Указ, який призначав на вересень 1996 р· Всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції.

27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань - власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня нову Конституцію було прийнято.

4. Основні етапи конституційного процесу

Декларацію про суверенітет можна розглядати як початок новітнього періоду конституційного процесу в Україні. В даному періоді можна виділити три етапи:

16 липня 1990 року - 26 жовтня 1993 року. На початку цього етапу була створена Конституційна комісія на чолі з тодішним головою Української держави Л.М.Кравчуком. Ця комісія розробила Концепцію нової Конституції, в якій було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції. Водночас до чинної Конституції УРСР вносилися зміни й доповнення з метою приведення її у відповідність до положень Деларації про суверенітет та Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Проте конституційний процес був перерваний через загострення політичної ситуації та протистояння різних гілок влади, представники кожної з яких мали різні, ба навіть суперечливі, бачення майбутньої Конституції.

10 листопада 1994 року - 8 червня 1995 року. Під час цього етапу паралельно з розробкою проекту нової Конституції розв'язувалася проблема створення тимчасового конституційного порядку. Завершенням цього етапу слід вважати укладення Конституційного Договору між Президентом України І Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Цей Договір забезпечив умови для пришвидшення конституційного процесу.

8 червня 1995 року - 28 червня 1996 року. Даний етап мав суттєві особливості, що рідко зустрічаються у світовій практиці. Саме на цьому етапі відбулися наступні вирішальні щодо прийняття сучасної Конституції події:

24 листопада 1995 року Конституційна комісія створила на своєму засіданні нову Робочу групу з підготовки проекту Конституції;

Конституційна комісія схвалила проект, представлений Робочою групою, і передала його разом їз зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд Верховної Ради;

5 травня 1996 року Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції;

Верховна Рада обговорила більшість статей Конституції і прийняла нову Конституцію переважною, кваліфікованою більшістю голосів;

28 червня 1996 року після завершального редагування тексту Конституції Верховна Рада остаточно прийняла Конституцію України, а 12 липня її урочисто підписали Президент України й Голова Верховної Ради України.

Ст. 1 Конституції України проголошує: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава”.

Суверенітет - одна з найстаріших категорій конституційного права.

Демократичний характер української держави означає, що вона має на меті створення сприятливих умов для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами.

Характеризуючи державу як соціальну, Конституція передбачає орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної політики, виявом чого є забезпечення прав людини, формування доступних для різних верств систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, підтримки малозабезпечених прошарків.

Ст. 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою. Це означає, що в її межах немає інших утворень з ознаками суверенітету і правами вступати у відносини з іншими державами або вийти зі складу України.

Конституція України закріплює за народом виключне право визначати і змінювати конституційний лад. Інакше кажучи, тільки з волі народу, виявленої на всеукраїнському референдумі, можлива зміна принципів організації та функціонування механізму держави.

Розділ I Конституції закінчується описом державних символів. “Державні символи - це встановлені Конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки даної держави, в яких уособлюється її суверенітет, а в деяких випадках утілюється певний історичний або ідеологічний зміст. Конституція України встановлює такі символи нашої держави: Державний Прапор, великий і малий Державні Герби, Державний Гімн”.

Ст. 6 Конституції проголошує: “Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”. Реалізація цього принципу в практичній діяльності державного механізму покликана запобігти концентрації всієї влади в руках однієї особи чи одного органу, що, як свідчить історичний досвід, загрожує свавіллям у здійсненні керівництва державою. Важливою передумовою втілення в практику цього принципу є створення системи взаємних стримань і противаг між різними гілками влади. Для запобігання переваги однієї гілки влади над іншими необхідна чітко визначити компетенцію кожної з них та створити реальні можливості уникнути спроб будь-якої гілки влади виконувати непритаманні їй функції.

Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року, являє собою Основний Закон нашої держави, що створює підгрунтя для подальшого розвитку правотворчого процесу в нашій країні. Поява Конституції стала одним з етапів процесу державотворення, продовживши конституційні традиції, що мають витоки ще в конституції П.Орлика.

Конституція України містить 15 розділів, 161 статтю. Вона проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади - народ. Конституція визнає принципи поділу влади і верховенства права.

Конституція України визнає рівноправ'я різних форм власності, зокрема, приватної. Захист суверенітету та безпеки України Конституція покладає на її Збройні Сили.

Розділ II Конституції присвячено правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина. У даній курсовій роботі вони охарактеризовані по трьом категоріям:

особисті права і свободи;

політичні права і свободи;

економічні, соціальні і культурні права і свободи.

Велику увагу приділено в Основному Законі характеристиці системи органів державної влади і місцевого самоврядування, елементами якої є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, інші органи виконавчої влади, прокуратура, органи правосуддя, державні органи Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, Конституційний Суд України.

Юридичне оформлення Основного Закону в Україні стало своєрідним поштовхом до активізації процесу подальшої розбудови правової держави.

Висновки

28 червня 1996 року в житті Українського народу й Української держави сталася історична подія -- в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного процесу була прийнята нова Конституція України.

Ця подія майже збіглася з п'ятиріччям незалежності України та ознаменувала завершення важливого етапу у розвитку нашого суспільства і держави, у становленні національної системи права, створенні правових основ дійсно суверенної і незалежної України.

Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й практики конституційного будівництва. Вона е втіленням національної ідеї і відображенням ментальності народу, доказом здатності української нації як політичної й етнічної спільноти до державотворення і правотворчості; є програмою дальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному, культурному відношеннях і документом для входження України до європейського й світового співтовариства як рівноправного і повноправного суб'єкта.

Нова Конституція України є якісно новим політичним і правовим актом за змістом та формою.

Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, закріпила якісно новий статус особи -- людини і громадянина, держави й суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування.

Нова Конституція є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею.

Разом з тим норми цієї Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо, на підставі Конституції.

Нині головним завданням усіх органів державної влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кожної людини, кожного громадянина с забезпечення найшвидшого, найповнішого і найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання.

Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадянської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демократичної, соціальної, правової держави та вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства й держави.

Література

К.К. Дубина - История Украинской ССР. - том. 2. - К.: Наукова думка, 1969.

А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко. Історія Української Конституції. - К.: Наукова думка, 1993.

Основи конституційного ладу України/ А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков, В.В. Медведчук. - К.: Либідь, 1997.

Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. - Львів: Центр Європи, 1995.

7. Історія Української Конституції. - К.: Либідь, 1997.

8. Конституція України. - К.: Основи, 1998.

9. Кульчицький В. Історія держави і права України. - Л.: Світ, 1996.

10. Нова Конституція України: огляд, коментарі. - К.: Основи, 1997.

11. Основи конституційного права України. - К.: Наукова думка, 1997.