Особливості судової системи ЄС

2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

РЕФЕРАТ

на тему:

«ОСОБЛИВОСТІ СУДОВОЇ СИСТЕМИ ЄС»

студента другого курсу

денного відділення

Науковий керівник:

УЖГОРОД-2007

ЗМІСТ

РОЗДІЛ І. ЮРИСДИКЦІЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА СУДУ ЄС. 3

РОЗДІЛ ІІ. СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖ ПРАВОМ ЄС ТА НАЦІОНАЛЬНИМИ ЗАКОНОДАВСТАМИ ................................................. 5

РОЗДІЛ ІІІ. ГАЛУЗЕВІ НОРМИ .......................................................................8

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ......................11

РОЗДІЛ І. ЮРИСДИКЦІЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА СУДУ ЄС

Розподіл юрисдикції між Комісією та Судом ЄС у питаннях конкуренції випливає безпосередньо із структури Договору. З часу заснування Суду першої інстанції (далі - СПІ) у 1988 році, апеляції на рішення Комісії у цьому секторі розглядаються в першій інстанції СПІ. Рішення СПІ також можуть бути оскаржені у Суді ЄС, але тільки з питань, що стосуються матеріального права.

Юрисдикція СПІ в даному секторі базується, в основному, на чотирьох положеннях Договору:

1. ст. 229 (кол. ст. 172) ДЄС, що встановлює необмежену юрисдикцію щодо перегляду санкцій, які накладає Комісія (штрафи та штрафні санкції);

2. ст. 230 (кол. ст. 173) ДЄС, що регулює перегляд законності прийнятих Комісією рішень;

3. ст. 232 (кол. ст. 175) ДЄС про початкові дії з метою відміни заходу Комісії;

4. ст. 242 (кол. ст. 185) та 243 (кол. 186) ДЄС, що дозволяють просити призупинення примусового виконання рішення Комісії та/або прийняття тимчасових заходів.

Межі розгляду справи судовими органами ЄС залежать від її фактичних обставин. Судові органи Співтовариства іноді скасовували, іноді зменшували, а іноді навіть збільшували (зміна на гірше) штрафи, накладені Комісією.

Перегляд законності рішень Комісії є головним інструментом судового контролю. Такий перегляд може ініціюватися державою-членом2, але його розпочинає підприємство, щодо якого Комісія прийняла оспорювань

Підставою перегляду може служити недостатня компетентність, порушення важливих процедурних вимог, порушення законодавства Співтовариства або зловживання владою. СПІ може анулювати рішення Комісії, але він не може доповнити його. Однак судовими прецедентами була встановлена можливість часткової відміни рашення у будь-який час, якщо таке обмеження дії рішення не призводить до втрати його цілісності та суті. Якщо це неможливо, рішення відміняється повністю, а Комісія має прийняти нове рішення відповідно до висновків (ratio decidendi) СПІ.

Випадки успішних позовів стосовно бездіяльності Комісії зустрічаються в цьому секторі дуже нечасто. Для того, щоб такі позови були успішними, Комісія повинна мати спеціальне зобов'язання на здійснення певних дій, і, маючи таке зобов'зання, не здійснити його впродовж двох місяців. Термін початку провадження обмежується двома місяцями післ дати неспроможності Комісії вжити заходи. Суд вирішив, що скаржник не має права вдаватися до цієї міри проти Комісії з метою спонукати її прийняти рішення стосовно порушення, на яке подається скарга.

Голова СПІ може зажадати призупинення примусового виконанн рішення Комісії. Зокрема, таке призупинення може стосуватися рішень про сплату штрафів або пені. Однак, якщо до СПІ подається апеляція на рішення Комісії, а скаржник має фінансові гарантії, Комісія, як правило, не наполягає на негайному примусовому виконанні свого рішення.

Подальші апеляції на рішення СПІ у Суд Співтовариства можуть стосуватися тільки питань права. Існують три підстави, на які можна посилатися у даному випадку: недостатня компетентність СПІ, порушення суттєвих процесуальних вимог, що зачіпає інтереси позивача, та порушення права Співтовариства. Подача апеляції до Суду не тягне призупинення виконання рішення СПІ, якщо тільки Голова Суду не ухвалить призупинення примусового виконання такого рішення. Результатом подальшої апеляції може бути анулювання рішення СПІ. У такому разі Суд може, відповідно до обставин, самостійно прийняти остаточне рішення або повернути справу у СПІ.

Процедура прийняття рішень національними органами регулюється діючими процесуальними нормами держави-члена, в якій знаходиться відповідний орган. Суди, зокрема, також мають право надсилати до Суду ЄС попередні запитання, що стосуються тлумачення норм конкурентного права ЄС на підставі ст. 234 (кол. 177 ДЄС).

РОЗДІЛ ІІ. СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖ ПРАВОМ ЄС ТА НАЦІОНАЛЬНИМИ ЗАКОНОДАВСТАМИ

У кожній державі-члені існують власні норми відносно конкуренції. Більшість із них було запроваджено післ вступу в силу Договору про ЄС, і навіть ті держави-члени, що вже мали національні закони на цей момент, адаптували свої нормативно-правові акти для приведення їх у відповідність до законодавства Співтовариства. Таким чином, можна стверджувати, що законодавство Співтовариства було взірцем, на який рівнялися держави-члени, що привело до високого ступеня гармонізації національних законодавств.

Оскільки на одних і тих самих територіях співіснують норми Співтовариства та національні норми, важливо визначити, чи можуть вони застосовуватися паралельно. Теоретично одна угода або одна дія, що пов'язана з домінуючим становищем, може регулюватися правом Співтовариства та одним або більше відповідними внутрішніми законодавствами про конкуренцію. У Німеччині постійно застосовувалася теорія двох рівнів (“Zweischrankentheorie”), відповідно до якої угода, яка подолала заборону Співтовариства згідно зі ст. 81 (1) ДЄС, повинна також подолати заборону, що існує в національному законодавстві, дл того, щоб вона була дійсною у відповідній державі-члені. Суд Співтовариства постановив, що, відповідно до принципу верховенства права Співтовариства над конфліктуючим з ним внутрішнім законом, національне законодавство про конкуренцію може застосовуватися до угоди тільки тоді, коли це негативно не впливає на однакове застосування законодавства Співтовариства в межах внутрішнього ринку2. Угода, яка отримала звільнення від Комісії, не може більше бути забороненою національним законодавством, оскільки внаслідок цього буде поставлено під сумнів "корисний ефект" та однаковість застосування законодавства Співтовариства на всій території Європейського Союзу.

Регламент 1/2003 вносить більшу ясність шляхом кодифікації рішень Суду ЄС. Національні органи, застосовуючи національні правила конкуренції до угоди або до підприємства, що займає домінуюче становище, яке впливає

Можна навести приклад італійського закону 1990 p., який не тільки практично дослівно включив положення Договору, але також передбачає, що тлумачення Договору, яке дає Суд Співтовариства, має також обов'язковий характер при тлумаченні національного законодавства. Аналогічна ситуація ічнує у скандинавських країнах та країнах-кандидатах Центральної та Східної Європи. На торгівлю між державами-членами, повинні паралельно розглядати справу з точки зору застосування ст. 81 або 82 Договору. Якщо застосування правил конкуренції ЄС веде до висновку, що угода не може бути заборонена законодавством Співтовариства, вона не може бути заборонена національним законодавством. Іншими словами, угода може бути заборонена за національним законодавством лише в тому випадку, коли вона також заборонена за законодавством Співтовариства2.

Ці проблема існує і в теперішній системі, вона стосується паралельної юрисдикції Комісії та національних органів. Однак дотепер, із практичних міркувань, наведених вище (дуже обмежена кількість втручань з боку національних судів), не відчувалося необхідності чіткого регулювання відносин між цими органами.

Регламент 1/2003, який поширює юрисдикцію національних органів на встановлення умов, за яких може бути надано звільненн відповідно до ст. 81 ДЄС, містить чіткі норми з цього приводу. Новий підхід має децентралізаційний характер. Національні органи повинні взяти на себе суттєву частину завдань, які Комісія не може ефективно виконати, працюючи самостійно. Однак децентралізація тягне за собою ризик неоднакового застосування права Співтовариства. Тому принципово важливими для функціонування системи є положенн Регламенту 1/2003, які стосуються співробітництва між Комісією та національними органами.

Регламент 1/2003 по-різному підходить до національних антимонопольних органів та національних судів.

У першому випадку відносини між Комісією та такими органами характеризуватимуться принципом тісної колегіальної співпраці3. Національні органи зобов'язані інформувати Комісію про всі випадки застосування ст. 81 або 82 та, коли вони мають намір вимагати припинення порушення або відміни групового звільнення у конкретній справі, супроводжувати цю інформацію змістовною документацією. В інших випадках можливими є також факультативні консультації з Комісією.

Децентралізація юрисдикції створює також ризик проведення паралельних проваджень та подання численних скарг у одній і тій самій справі. Для вирішення цієї проблеми Регламент 1/2003 містить правило lis pendens1: національний орган або Комісія мають право призупинити або навіть припинити провадження, якщо справа вже розглядаєтьс або раніше розглядалася іншим органом.

Стосовно співпраці з національними судами, Регламент 1/2003 передбачає2, що останні будуть уповноважені отримувати від Комісії будь-яку інформацію щодо застосування ст. 81 або 82 ДЄС. Вони можуть також запитати думку Комісії з аспектів, що стосуються виконання правил конкуренції. Комісія матиме право надавати письмові та, на прохання суду, усні зауваження в ході судового процесу. Такі ж права визнаютьс за антимонопольним органом держави-члена. З метою підготовки своїх зауважень, Комісія і національний орган можуть просити в національного суду надати їм інформацію і документи, що стосуються судового процесу.

Крім того, Регламент 1/2003 передбачає , що національні антимонопольні органи та суди не можуть приймати рішення, що вступають у конфлікт із рішеннями Комісії. Національні суди, які мають намір прийняти рішення, що суперечитимуть рішенням, прийняття яких передбачається Комісією, повинні відкласти слухання і зачекати на остаточне рішення Комісії. Разом з тим, ризик прийняття суперечливих рішень не може бути повністю виключений.

РОЗДІЛ ІІІ. ГАЛУЗЕВІ НОРМИ

Договір про ЄС передбачає, що для прийнятт спільної сільськогосподарської політики, можливо, буде потрібно прийняти норми, що суперечать принципу невикривленої конкуренції у межах Спільного ринку. Статт 36 (кол. 42) ДЄС передбачає, що правила щодо конкуренції застосовуються стосовно виробництва та торгівлі сільськогосподарською продукцією тільки у межах, встановлених Радою', таким чином, пріоритет явно надається потребам сільськогосподарської політики. У 1962 році Рада прийняла Регламент №26/624, що відміняє застосування ст. 81 (1) ДЄС до угод, прийнятт яких є необхідним для досягнення цілей спільної сільськогосподарської політики.

Після цього Рада прийняла регламенти в галузі транспорту для узгодження потреб спільної транспортної політики з правилами конкуренції. Головними з них є три:

1. Регламент Ради № 1017/68 1 стосовно правил конкуренції в галузі

2. автомобільного, залізничного та внутрішнього водного транспорту.

3. Регламент Ради № 4056/86 2 стосовно правил конкуренції в галузі морського транспорту. Важливим аспектом цього регламенту є групові звільнення (надаються виключно Радою, а не Комісією) для конференцій у лінійному судноплавстві, тобто угод між перевізниками щодо надання заздалегідь спланованих послуг на морському транспорті.

4. Регламент Ради № 3975/87 3 стосовно правил конкуренції в галузі повітряного транспорту. Регламент надає Комісії повноваженн встановлювати групові звільнення, однак його дія поширюється тільки на транспортні перевезенн між аеропортами Співтовариства і не стосується перевезень у аеропорти третіх країн.

Оскільки Суд ЄС визнав, що спільна транспортна політика достатньо розвинута для того, щоб дозволити застосування правил конкуренції в цьому секторі у повному обсязі4, згідно з Регламентом 1/2003 на транспорт поширюються загальні правила конкуренції.

Спеціальні правила існують також у секторі енергетики не тільки відносно ядерної енергії, що регулюється Договором Євратом, а й стосовно електроенергії, газу та нафти.

Європейське співтовариство вугілля та сталі розробило детальні правила конкуренції (стосовно угод, домінуючого становища та концентрації) у галузях вугільної та сталеливарної промисловості. Оскільки цей Договір втратив свою чинність у 2002 році, ці правила, відповідно до положень Ніццького Договору, зараз замінені загальними правилами ЄС.

Регламент було доповнено Актом про приєднання Австрії, Фінляндії та Швеції.

Угода про Європейську економічну зону, яка сьогодні регулює відносини між ЄС та Ісландією, Норвегією та Ліхтенштейном, спрямована на створення вільної економічної зони між Європейським Співтовариством та державами Європейської Асоціації Вільної Торгівлі (далі - ЄАВТ). Угода містить правила конкуренції, аналогічні до тих, що містяться у Договорі про ЄС1. Їх тлумачення відповідає прецедентному праву Суду ЄС до моменту укладення Угоди (спільний досвід)2. Ці правила мають пряму дію на території ЄС, подібно до правил конкуренції, що містяться в Договорі про ЄС. Відповідні країни ЄАВТ створили Керівний Орган, повноваженн якого відповідають повноваженням Комісії, та Суд ЄАВТ, який має компетенцію розглядати скарги на рішення Керівного Органу ЄАВТ. Для застосування цих правил юрисдикція Комісії та Керівного Органу ЄАВТ розподіляється відповідно до наступних критеріїв:

1. коли це впливає на торгівлю між країнами ЄАВТ, юрисдикцію має Керівний Орган ЄАВТ;

2. юрисдикція також належить цьому Органу у випадку, коли товарообіг підприємств, розташованих на території ЄАВТ, досягає або перевищує 33% від товарообігу, який вони отримують на території, об'єднаній в ЄЕЗ (країни ЄС та ЄАВТ);

3. Комісія має юрисдикцію у всіх інших випадках, включаючи ті, коли, незалежно від приписів статті про 33%, це впливає на торгівлю між державами-членами ЄС.

У багатьох угодах про асоційоване членство (зокрема, в угоді зі Швейцарією) містяться правила конкуренції, ідентичні або прийняті під впливом правил конкуренції ЄС, проте зазвичай перші не мають прямої дії. Це питання, однак, не до кінц ясне і не виключено, що Суд ЄС зможе встановити пряму дію на території ЄС положень щодо конкуренції, передбачених, наприклад, в Євро-Угодах, укладених із десятьма країнами Центральної та Східної Європи, які є кандидатами на вступ до ЄС.

У цьому контексті треба згадати також Угоду про Співпрацю між ЄС та США. Першу таку Угоду було укладено в 1991 році, але тільки у 1995 р. Її Зокрема, ст. 53 та 54 Договору про ЄЕЗ відповідають ст.ст. 81 та 82 ДЄС. Ст. 6 ЄЕЗ. Ст. 56 ЄЕЗ.

Легітимність в межах ЄС було визнано Радою. Другу Угоду Ввічливості між ЄС та США було укладено в 1998 році, вона розвиває принцип позитивної міжнародної ввічливості, що формулювався у першій Угоді. Незважаючи на враження, що тертя між ЄС та США вилилось у деякі суперечливі концентраційні заходи, Угодою передбачена співпрац між цими двома впливовими гравцями на світовому ринку. До цього моменту можливі ідеологічні розбіжності щодо ролі конкуренції не були перешкодою для корисної адміністративні співпраці, особливо стосовно боротьби з картелями та зловживанням домінуючим становищем.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Knobbe-Keuk. Zum Erdbeben "Video"// DB. 2002. S. 1461, 1465;

2. Hirte H. Die zwlfte EG-Richtlinie als Baustein eines Europlischen Konzernrechts // ZIP. 2003. S. 1122, 1123.

3. Ganske J. Das Recht der Europlischen wirtschaftlichen Interessenvereinigung (EWIV). Munchen, 1988. S. 32.

4. Schwarz. Europlisches Gesellschaftsrecht. S. 591-592.

5. Постановление (ЕС) N 2157/2001 Совета от 8 октября 2001 г. о статуте Европейского общества (SE)//Вестник ЕС N L 294. С.

6. Директива 2001/86/ЕС Совета от 8 октября 2001 г. о дополнении статута Европейского общества в отношении участия работников//Вестник ЕС N L 294. С. 22.

7. Blanquet F. Das Statut der Europlischen Aktiengesellschaft (Societas Europaea "SE") - Ein Gemeinschaftsinstrument fir die grenzibergreifende Zusammenarbeit im Dienste der Unternehmen//ZGR. 2002.