Зміст

Вступ

1. Органи конституційної юрисдикції Італії

2. Органи конституційної юрисдикції Греції

Вступ

Конституційно-правові відносини -- це суспільні відносини, які врегульовані нормами конституційного права. Їх змістом є юридичний зв'язок між суб'єктами у формі прав і обов'язків, передбачених відповідною правовою нормою конституційного права, тобто соціальна поведінка учасників цих відносин.

Дії й акти суб'єктів можуть створювати підстави для виникнення і припинення конституційно-правових відносин, а також до конституційно-правової відповідальності і застосування санкцій.

Конституційно-правова відповідальність може існувати за умов, коли норми права взагалі не порушуються, але мають місце дії, які розцінюються як негативні у політичному плані. Прикладом може служити політична відповідальність уряду.

Конституційно-правовій відповідальності підлягають усі суб'єкти відповідної галузі, крім держави в цілому. Найчастіше таку відповідальність несуть органи державної влади.

Конституційно-правовій відповідальності властиві такі специфічні санкції: усунення з посади і примусова відставка; дострокове припинення повноважень депутата за рішенням представницького органу, а також дисциплінарні санкції, передбачені парламентськими регламентами; скасування і припинення дії актів; позбавлення громадянства: позбавлення державних нагород тощо.

1. Органи конституційної юрисдикції Італії

За Конституцією Італія -- парламентська республіка, у якій главою держави є президент, котрий обирається непрямими виборами терміном на сім років. Законодавчу функцію здійснює двопалатний парламент, а виконавчу -- Рада міністрів.

Конституція закріпила права і свободи громадян, проголосила народний суверенітет і визнала антифашизм як офіційну політику держави. Вона також закріпила основи для широкого використання інститутів прямої демократії: народної законодавчої ініціативи, "народного вето" і референдумів.

За порядком внесення змін і доповнень італійська конституція належить до "жорстких". При процедурі конституційного перегляду застосовуються такі правила: поправки приймаються двічі у кожній з палат парламенту з інтервалом не менше трьох місяців; перше схвалення вимагає відносної, а друге -- абсолютної більшості голосів депутатів обох палат. Ці питання можуть бути винесені на референдум на вимогу однієї п'ятої депутатів однієї з палат парламенту, 500 тис. виборців або п'яти областей, якщо друге схвалення не набрало двох третин голосів депутатів обох палат.

За майже п'ятдесятилітній термін до італійської конституції було внесено лише 10 поправок, які істотно не змінили функціонування органів політичної влади.

Державні органи. Президент обирається на спільному засіданні палат парламенту і представників областей, які делегуються обласними радами (по три від кожної області, а від області Валле-де-Аоста -- одного). Вибори відбуваються за такою процедурою: у перших трьох турах потрібно набрати дві третини голосів, а в наступних -- достатньо абсолютної більшості голосів учасників цього зібрання (президент Дж. Леоне у 1971 р. був обраний аж у 23-му турі).

Президент здійснює такі повноваження:

- видає акти, які контрасигнуються головою Ради міністрів;

- промульгує закони, прийняті парламентом, а також постанови і декрети, що мають силу закону, може відправити законопроект у парламент на повторний розгляд;

- може розпустити одну або дві палати парламенту на пропозицію глави уряду за попередньою консультацією з головами палат (за винятком, якщо термін становить шість місяців до закінчення повноважень президента);

- формує уряд після консультацій з лідерами партійних фракцій, який протягом 10 днів повинен отримати підтримку обох палат парламенту (так звану інвеституру);

- призначає п'ять сенаторів з осіб, які мають особливі заслуги перед країною, а також вищих цивільних і військових чиновників;

- акредитує дипломатичних представників в іноземних державах;

- ратифікує міжнародні договори;

- головує у Раді міністрів та у Вищій раді магістратури;

- має право на помилування;

- є головнокомандувачем збройних сил;

- призначає референдум;

- за рішенням парламенту оголошує стан війни;

- може розпустити обласну раду.

Посада глави держави несумісна з виконанням інших владних повноважень.

Основний закон передбачає кримінальну відповідальність президента республіки за державну зраду і посягання на конституцію. На підставі обвинувачення, висунутого двома палатами, цю справу розглядає Конституційний суд, доповнений 16 суддями, обраними за такою ж процедурою, як і судді конституційної юрисдикції.

Законодавча влада Італії належить двопалатному парламентові, який складається з Палати депутатів і Сенату. Палата депутатів у складі 630 осіб обирається прямими виборами, а Сенат у складі 322 сенаторів, включає, крім обраних прямими виборами, п'ять сенаторів, призначених президентом, та сенаторів за посадою (всіх колишніх президентів).

Керівним органом кожної з палат є бюро, до якого входять голови палат, чотири віце-голови, три квестори і вісім секретарів. Обидві палати парламенту є рівними у законодавчій діяльності. Спільне засідання вони проводять, коли обирають президента, членів Конституційного суду та Вищої ради магістратури.

Законодавча ініціатива належить парламентаріям, урядові, обласним радам, Національній раді економіки і праці, а також групам виборців кількістю не менше 50 тис. осіб (народна ініціатива).

Законодавчий процес в Італії передбачає декілька процедур при розгляді законопроектів:

- нормальна -- передбачає розгляд проекту в комісії, обговорення і схвалення його на пленарному засіданні палати;

- спрощена -- законопроект розробляється і схвалюється комісією, якщо проти такої процедури не будуть заперечувати уряд, десята частина Палати депутатів чи п'ята частина комісії;

- проміжна -- схвалення законопроекту на пленарному засіданні однієї з палат, який було попередньо розроблено у комісії.

Голова палати може вибрати одну з цих процедур. Закони мають бути прийняті обома палатами простою більшістю. Погоджувальна комісія не створюється. Закон, ухвалений парламентом, президент у місячний термін промульгує або відправляє на повторний розгляд. В Італії діє процедура скасування закону у вигляді так званого народного вето, яка може бути здійснена шляхом референдуму за ініціативою півмільйона виборців або п'яти обласних рад. Референдум може не відбутися, якщо парламент ухвалить новий закон з того ж питання або буде відстрочений на рік після розпуску парламенту.

Парламент має право делегувати урядові свої законодавчі повноваження, крім ухвалення законів, що регулюють виборче право, бюджетний процес та ратифікацію міжнародних договорів. У межах терміну делегованих законодавчих повноважень уряд має право видавати декрети, які є законами. Крім того, уряд може, якщо потрібно, видавати декрети, які мають бути ратифіковані парламентом протягом 60 днів.

Італійський парламент ратифікує міжнародні договори, оголошує війну, призначає третину суддів Конституційного суду, третину членів Вищої ради магістратури, оголошує амністії, висуває обвинувачення на спільному засіданні обох палат президентові та голові уряду і міністрам.

Уряд, сформований президентом і парламентом, має такі повноваження:

- готує проект бюджету і відповідає за його виконання;

- забезпечує виконання законів;

- ухвалює закони у сфері делегованих парламентом повноважень і видає декрети, які мають силу закону, але можуть втратити чинність, якщо не одержали парламентського схвалення протягом 60 днів після опублікування;

- є суб'єктом конституційного звернення з приводу оскарження неконституційності обласних законів;

- дає пропозиції главі держави щодо розпуску парламенту;

- контрасигнує акти глави держави.

Повноваження уряду можуть бути достроково припинені шляхом процедури осуду, яка ініціюється десятою частиною депутатів будь-якої палати і голосується відносною більшістю депутатів обох палат.

Система центральних органів державної влади Італії будується на основі принципу поділу влади: законодавча влада довірена двопалатному парламенту, виконавча (як і в усіх парламентарних країнах) має двоїсту структуру, - вона включає Президента республіки та уряд -- Раду міністрів. Складовою частиною системи органів є Конституційний суд, що забезпечує функціонування державної системи відповідно до норм основного закону.

Парламент Італії складається з Палати депутатів і Сенату, що мають практично рівний статус. Статті 61 - 82 Конституції регулюють їхні повноваження і відносини, називаючи обидві "парламентами". Рівність палат юридичне порушується тільки тоді, коли вони приймають рішення спільно (вибори Президента Республіки, призначення членів Конституційного суду. Вищої ради магістратури тощо), оскільки Сенат удвічі менша за чисельністю палата. Але й у цьому разі нерівність палат ілюзорна: депутати й сенатори голосують не за приналежністю до своїх палат, а за приналежністю до своїх партійних фракцій. Нарешті, рівність палат виявляється в однаковому праві домагатися відставки Уряду, відмовляючи йому в довірі чи виражаючи осудження.

Італійські депутати й сенатори мають імунітет і індемнітет. Палати діють на основі власних регламентів, прийнятих абсолютною більшістю їхніх членів. Парламент працює в сесійному порядку, збираючись на двох сесіях щорічно. Палати можуть бути скликані і на надзвичайні сесії за вимогою їхніх голів. Президента Республіки чи третини їхніх членів. Якщо одна з палат збирається на надзвичайну сесію, то друга збирається по праву.

Керівні органи палат -- бюро. Кожний з цих органів включає голови палати, чотирьох віце-голів, трьох квесторів і 8 секретарів, причому в цих органах повинні бути представлені всі партійні фракції. Бюро обирається на п'ять років, тобто на термін легіслатури палат.

У палатах утворюються постійні комісії: у Сенаті - 12 чи 13 (на два роки), у Палаті депутатів - 14 (на термін легіслатури). Сенат може утворювати комісію з європейських справ. Профіль комісій в основному повторює компетенцію відповідних міністерств.

У комісіях представлені члени кожної партійної фракції палати. На засіданнях постійних комісій можуть бути присутні члени уряду, причому в засіданнях сенатських комісій можуть брати участь і не члени комісій і їм може представлятися можливість для виступу.

Засідання палат носять публічний характер. На прохання Уряду, голови партійної чи фракції групи парламентаріїв палата може прийняти рішення про проведення закритого засідання.

Італійський парламент, у цілому, має традиційні для європейських парламентів повноваження. Він законодавствує, причому може робити це з будь-якого питання; в Італії не існує регламентарної сфери видання нормативних актів, як у Франції. Законодавча ініціатива належить парламентаріям, уряду, обласним радам. Національній раді економіки та праці, а також групам виборців не менш як 50 тис. осіб. Виборці, проте, не можуть вносити проекти в областях, зарезервованих за урядом (бюджет, ратифікація міжнародних договорів і т. ін.). Усі законопроекти, що передбачають нові витрати, повинні вказувати джерела їхнього покриття. Кожний проект має бути складений у постатейному вигляді. Усунутий проект може бути представлений тільки після закінчення шести місяців. Законопроекти вносяться на розгляд кожній із палат і набувають чинності законів тільки після схвалення обома палатами. Виключенням є закон про бюджет -- його проект подається на розгляд у Палату депутатів. Прийнятий закон промульгується Президентом Республіки протягом місяця.

Особливість законодавчого процесу в парламенті -- представлення палатам права передавати свої законодавчі повноваження комісіям (ст. 72). У результаті близько трьох чвертей актів на практиці приймається відповідно до цієї полегшеної і прискореної процедури. Однак закони про конституційний перегляд, виборчі закони, акти про бюджет, про делегування законодавчої влади, що санкціонують ратифікацію міжнародних договорів, завжди розглядаються при дотриманні нормальної процедури.

Парламент може делегувати уряду свої законодавчі повноваження, але делегування не допускається в конституційній області, сфері виборчого права, прийняття бюджету, у ратифікації міжнародних договорів.

Уряд несе колективну відповідальність перед будь-якою палатою парламенту. При конституюванні уряд повинний одержати довіру обох палат. Італійському парламенту відомі такі форми контролю за діяльністю уряду, як усні та письмові питання, інтерпеляції, комісії з розслідування. Резолюції недовіри -- найбільш „грізна” зброя парламентських палат -- мають бути підписані щонайменше десятою частиною членів якої-небудь палати; такі резолюції обговорюються після закінчення трьох днів з моменту внесення.

У міжнародній сфері італійський парламент ратифікує договори з іншими державами, повідомляє про війну. У судовій області парламент має такі повноваження: призначає третину членів Конституційного суду, третину Вищої ради магістратури, вирішує питання про оголошення амністії. На спільному засіданні палат парламент вирішує питання про передачу до суду Президента республіки, голови Ради міністрів і міністрів.

Президент республіки обирається на спільному засіданні палат парламенту, до членів якого приєднуються представники областей -- по три від області; Валле д'Аосита посилає одного представника. Представники обираються обласними радами із забезпеченням представництва від партій опозиції. Однак практично глава держави обирається палатами парламенту, оскільки число представників від областей складає лише 58, а парламентаріїв 935 (не включаючи в те число довічних сенаторів).

Вибори здійснюються таємним голосуванням: у перших трьох турах потрібно одержати 2/3 поданих голосів. Починаючи з четвертого туру досить одержання абсолютної більшості. Президент республіки, який не може бути молодше 50 років, обирається на сім років. Посада глави держави несумісна з виконанням якої-небудь іншої посади [2, с. 73].

З терміном повноважень Президента пов'язана інша вимога законодавства. Парламент Італії чи одна з його палат не можуть бути розпущені Президентом за пропозицією Уряду протягом останніх шести місяців, повноважень Президента. Це право не діє якщо останні шість місяців повноважень Президента пересікаються з останніми шістьома місяцями повноважень парламенту. Таке правило встановлене для того, щоб перешкодити Президенту скористатися проведенням дострокових виборів для свого переобрання. Повноваження глави держави досить велике; реальне використання конституційних прав значною мірою залежить від особистості Президента, його особистісних рис.

Президент є главою держави і представляє національну єдність. Він промульгує закони, прийняті парламентом, а також постанови і декрети, що мають силу закону, призначає цивільних і військових посадових осіб, акредитує дипломатичних представників в іноземних державах (і таких представників акредитують при ньому), ратифікує міжнародні договори. Президент Республіки головує в Раді міністрів, у Вищій раді магістратури; має право помилування, дарує знаки відмінності.

У відношенні парламенту в Президента республіки є два основних повноваження -- право вимагати повторного розгляду законопроектів і право розпуску однієї чи обох палат. Розпуск здійснюється за пропозицією глави уряду. Він також є головнокомандуючим збройними силами, у випадках, передбачених Конституцією Президент призначає референдум, за рішенням парламенту він повідомляє стан війни.

Уряд -- найбільш активний орган виконавчої влади, включає голови Ради міністрів і міністрів; Конституцією (ст. 95) передбачено, що організація Президента, Рада міністрів, число, функції й організація міністерств установлюються законом.

Призначення уряду цілком залежить від палат уряду, а точніше від співвідношення політичних сил в них. Уряд призначається Президентом республіки після консультацій з лідерами партійних фракцій у палатах і їхніми головами. Уряд вважається сформованим, якщо протягом десяти днів після свого утворення одержить довіру Палати депутатів і Сенату. Палати висловлюються одночасно і по програмі уряду і по його складу. Голова Ради міністрів несе відповідальність за загальну політику, а міністри колективно відповідальні за дії Ради міністрів і індивідуально -- за дії своїх відомств.

Уряд керує країною в цілому відповідно до волі парламентської більшості: виконує закони, приймає регламенти, декрети, різного роду постанови з керування; повноваження, надані Конституцією Президенту республіки, фактично здійснюються урядом (призначення чиновників, розпуск палат і т. ін.). На практиці уряд в Італії в набагато більшій мірі, ніж в інших країнах, залежить від волі палат парламенту. Цьому сприяє не тільки правове положення останнього в системі державних органів, а й спосіб його формування: парламент обирається шляхом загального обов'язкового голосування, в якому зазвичай бере участь понад 90% виборців. Ця обставина значно підвищує престиж парламенту в очах суспільства. За Конституцією Італії 1947 року засновано кілька допоміжних і контролюючих органів, що сприяють парламенту й уряду у здійсненні їхніх функцій, а іноді мають і самостійні повноваження. До числа їх належать Національна рада економіки та праці. Державна рада і Рахункова палата. Національна рада економіки та праці формується на корпоративній основі з представників "груп інтересів" (профспілок, підприємницьких організацій, організацій осіб вільних професій і т. ін.) і експертів. Рада є консультативним органом парламенту й уряду з економічних і соціальних питань. Цей закон має право законодавчої ініціативи.

Державна рада -- консультативний юридичний орган і одночасно вищий орган адміністративної юстиції. Рахункова палата здійснює попередній контроль законності фінансових актів уряду і контроль за виконанням державного бюджету. Про проведення контролю має право доповідати безпосередньо парламенту.

2. Органи конституційної юрисдикції Греції

Як незалежна держава Греція утворена у лютому І830 р. після перемоги в національно-визвольній боротьби з Османською імперією. До 1974 р. Греція була конституційною монархією /Королівство Греція/. Згідно до конституції 1975 р. Греція - президентська парламентська республіка. Главою держави є президент, який обирається парламентом на 5 років. Виконавчі та законодавчі повноваження президента обмежені поправками до конституції /1986 р./ в питаннях, що стосуються усунення з посади членів уряду, припинення діяльності парламенту, оголошення дострокових виборів парламентаріїв також проведення референдуму. З лютого 2000 р. грецький парламент обрав на посаду президента Константиноса Стефанопулоса, який раніше обирався в 1995 році. 8 лютого 2005 року президентом Греції став Каролос Папуліас.

Законодавча влада належить президенту і однопалатному парламенту, що складається з 300 депутатів, які обираються терміном на 4 року загальним, прямим і таємним голосуванням. Виконавча влада здійснюється президентом і урядом, який очолює прем`єр-міністр. Вищим законодавчим органом країни є однопалатний парламент в складі 300 депутатів, які вибираються громадянами Греції загальним, прямим і таємним голосуванням строком на 4 роки. Виборчим правом користуються особи, які досягли 18 років. Останні вибори до парламенту відбулися 7 березня 2004 року. Виконавча влада належить уряду, який очолює прем'єр-міністр. На цю посаду, як правило, призначається лідер політичної партії, яка має більшість місць в парламенті. Уряд Греції однопартійний, складається з представників ПАСОК. Сформований 9 березня 2004 року. Основні напрямки внутрішньої політико-економічної програми сучасного уряду і партії ПАСОК:

- демократизація внутрішнього політичного становища в країні;

- підвищення ролі місцевого самоуправління;

- реформація у фінансовій і кредитній сфері з метою стимулювання національного виробництва;

- проведення реформ у системі національної освіти та в медичному обслуговуванні населення;

- підвищення добробуту громадян Греції.

За конституцією 1975 Греція має парламентську форму правління. Головою уряду є прем'єр-міністр - керівник партії, що має більшість місць у парламенті. Уряд на чолі з прем'єр-міністром відповідально перед парламентом. Парламент складається з однієї палати, що нараховує до 300 депутатів, обраних терміном на чотири роки.

Голова держави - президент, що обирається парламентом терміном на п'ять років і може бути переобраний ще на один термін. Президент наділений повноваженнями попереджувати війну й укладати договори з іншими країнами. Він призначає прем'єр-міністра і за рекомендацією останнього - інших членів уряду. Президент може скликати спеціальні засідання парламенту і розпускати його по представленню уряду або по згоді Ради республіки. До складу Ради входять прем'єр-міністр, глава парламентської опозиції, спікер парламенту і колишніх прем'єр-міністрів і президенти демократично обраних урядів. Президент має право накладати вето на законопроекти, але вето може бути переборено абсолютною більшістю голосів членів парламенту. Посаду президента Греції послідовно займали: Константинос Цацос (1975-1980), Константинос Караманлис (1980-1985), Христос Сардзетакис (1985-1990), Константинос Караманлис (1990-1995), Константинос Стефанопулос (з 1995).

Самоврядування. Греція розділена на 13 областей, а ті у свою чергу - на 51 ном. Номи складаються з єпархій, а єпархії розділені на муніципалітети, кінотіти (комуни). Міністр внутрішніх справ призначає префектів номів, яким підлеглі місцеві чиновники (обрані жителями). Монастирі на горі Афон мають особливий автономний статус.

Судоустрій. Система правосуддя включає суди по цивільних і кримінальних справах. Верховний суд розбирає апеляції по вироках судів нижчих інстанцій. У випадку винесення будь-якими судами або адміністративними інстанціями суперечних один одному рішень особливий верховний трибунал розбирає справи з погляду відповідності цих рішень конституції країни.

Ном - це найбільша адміністративна одиниця місцевого значення. Виборчий урядовий орган нома - раду номів /номархію/ очолює номарх, якого призначає уряд.

Дім - первинний орган влади нижній адміністративної одиниці в містах.

Кінотіт - первинний орган влади в сільській місцевості. У дімах і кінотітах вибирають ради. Раду діма очолює дімарх, якого призначає номарх,а раду кінотіта очолює голова, якого обирає рада.

Крім того, з врахуванням історичних, географічних, економічних; обставин та етнічного складу населення, територія Греції ділиться на 10 історико-географічних областей: Фракія, Македонія, Епір, Фессалія, Центральна Греція, о. Евбея, Пелопоннес, Іонічні острови, Егейські острови, о. Кріт.

Висновки

Таким чином, підводячи підсумок виконаної роботи, слід зазначити, що предметом правового регулювання конституційного права є найважливіші суспільні відносини. З конституційного права починається формування всієї системи національного права, всіх його галузей. Світова практика свідчить, що жодна галузь національного права будь-якої країни не може розвиватись, якщо вона не має підґрунтя в конституційних принципах або нормах конституційного законодавства чи, тим більше, суперечить їм.

Конституційно-правові норми закріплюють насамперед основні принципи, які визначають устрій держави і суспільства. У них встановлюються якісні характеристики держави -- суверенітет, форма державного устрою, належність влади народові, політична, економічна, ідеологічна багатоманітність, суб'єкти державної влади, загальні основи функціонування політичної системи, символи держави.

Конституційне право -- провідна галузь права, що являє собою сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що забезпечують організаційну і функціональну єдність суспільства як цілісної соціальної системи, основи конституційного ладу, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади і місцевого самоврядування.

Конституційно-правові норми -- це встановлені або санкціоновані державою загальнообов'язкові правила поведінки, що регулюють суспільні відносини і складають однорідну групу. Їм притаманні загальні ознаки юридичних приписів, тобто вони регулюють суспільні відносини, встановлюють обов'язкові правила поведінки, містяться у правових актах держави; охороняються і забезпечуються при необхідності примусовою силою держави.

Список використаних джерел

Автономов А. С. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. -- М.: ТК Велби; Проспект, 2007. -- 548 с.

Арбузкин А. М. Конституционное право зарубежных стран. -- М: Юристъ, 2005. -- 666 с.

Кирпичов О. А., Соловйова В. В. Конституційне право зарубіжних країн. Донецьк: Юго-Восток, 2006. -- 371 с.

Маклаков В. В. Конституционное право зарубежных стран. Общая часть. М.: Волтерс Клувер, 2006. -- XXVI, 868 с.

Міхневич Л. В. Конституційне право зарубіжних країн (Загальна частина). К.: КНЕУ, 2005. -- 164 с.

Фомин А. И., Гнилорыбов В. В. Конституционное право зарубежных стран. -- Луганск, 2006. -- 288 с.