РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

«ПРАВОВІДНОСИНИ МІЖ ПОДРУЖЖЯМ З ПРИВОДУ НАЛЕЖНОГО ЇМ МАЙНА»

зміст

• ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА ДРУЖИНИ, ЧОЛОВІКА

РОЗДІЛ 2. ПРАВО СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ РОЗДІЛЬНОГО МАЙНА ПОДРУЖЖЯ

РОЗДІЛ 4. ПРИПИНЕННЯ СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ

РОЗДІЛ 5. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПОДРУЖЖЯ ЗА ОСОБИСТИМИ ТА СПІЛЬНИМИ БОРГАМИ

РОЗДІЛ 6. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА ФАКТИЧНОГО ПОДРУЖЖЯ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Вступ у шлюб породжує виникнення особистих немайнових та майнових правовідносин між подружжям. Насамперед, виникають немайнові правовідносини, а майнові є похідними від них.

Немайнові права та обов'язки, як і інші сімейні права та обов'язки їх володаря, не передаються і не відчужуються.

До особистих немайнових прав та обов'язків подружжя належать:

1. Право на материнство та батьківство.

2. Право на повагу до своєї індивідуальності та на фізичний і духовний розвиток.

3. Право чоловіка та дружини на особисту свободу.

4. Право на розподіл обов'язків та на спільне вирішення питань житла сім'ї.

5. Обов'язок подружжя піклуватися про сім'ю.

6. Право на зміну прізвища як дружини, так і чоловіка.

Між подружжям виникають також майнові відносини, які регулюються чинним законодавством України, зокрема, Сімейним кодексом та договорами, укладеними між сторонами.

Сімейний кодекс України розрізняє спільну сумісну власність подружжя, а також особисту приватну власність дружини, чоловіка.

Відповідно до статті 51 зазначеного кодексу, особистою приватною власністю дружини або чоловіка є майно, яке набуте кожним із них: до шлюбу та під час шлюбу.

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, с його спільною сумісною власністю, тобто кожна річ, крім речей індивідуального користування та речей, виключених з цивільного обороту.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження вищезазначеним майном, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розділ 1. Правовий режим майна дружини, чоловіка

Між подружжям, як вже зазначалося, виникають не тільки особисті немайнові, а й майнові правовідносини. При регулюванні останніх застосовуються два правові режими -- законний та договірний. Правовий режим майна подружжя можна охарактеризувати як такий порядок регулювання відповідних відносин, що дістає вияв у комплексі правових засобів, які відображають поєднання дозволів, заборон, а також позитивних зобов'язань, що взаємодіють між собою і відзначаються певною спрямованістю. Майже таке саме визначення цього поняття дає І. Жилінкова. Вона вважає, що правовий режим майна дружини і чоловіка -- це порядок регулювання майнових відносин між ними, який виникає внаслідок дії комплексу правових засобів (дозволів, заборон, позитивних зобов'язань тощо) і визначає зміст майнових прав та обов'язків подружжя'.

У СК глава, присвячена регулюванню відносин, пов'язаних з приватною власністю дружини і чоловіка передує главі, в якій висвітлюються відносини з приводу їх спільної сумісної власності. Такий підхід, як слушно зазначає Т. Ариванюк, певною мірою є нелогічним, оскільки визначальне значення для прав подружжя на майно є спільність, а не роздільність останнього².

Треба також звернути увагу на те, що у ст. 57 СК йдеться не про роздільну приватну, а про особисту приватну власність чоловіка та дружини. Зазначене поняття є неточним, оскільки право особистої власності і право приватної власності -- це різні правові категорії. Конституція не містить поняття "особиста власність". Воно замінене поняттям "приватна власність" (ст. 41 Конституції; ч. 4 ст. 2 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність"). Тому правильніше говорити про роздільну приватну власність та роздільне майно подружжя.

Законний правовий режим відносин між подружжям з приводу належного їм майна застосовується у тому разі, коли його не змінено шлюбним договором.

Розділ 2. Право спільної сумісної власності подружжя

Основним правовим режимом майна подружжя, як вже зазначалося, є правовий режим їх спільної сумісної власності. На думку деяких авторів, ст. 60 СК встановлює презумпцію права цієї власності щодо майна, набутого дружиною і чоловіком за час шлюбу.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Однак у цій статті не розкрито зміст слова "набуте".

З буквального тлумачення поняття "майно, набуте подружжям за час шлюбу", випливає, що будь-яке таке майно є спільним майном дружини і чоловіка. Проте такий висновок суперечить п. З ч. 1 та частинам 3--6 ст. 57 СК, згідно з якими у деяких випадках майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить не дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві особистої приватної власності. Тому поняття "майно, набуте за час шлюбу", є вужчим за його буквальне тлумачення.

О. Дзера та Т. Ариванюк вважають, що розкриття змісту поняття "набуте майно" можливе шляхом встановлення конкретних правових підстав виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. З цим твердженням важко погодитися з огляду на юридичний склад, необхідний для виникнення у дружини і чоловіка зазначеного права. А для цього треба, щоб майно було набуте за час шлюбу. І це положення прямо передбачене ч. 1 ст. 60 СК, а також випливає зі змісту ч. 1 ст. 21 СК, ч. З ст. 368 ЦК та ст. 16 Закону "Про власність".

Частина 1 ст. 45 СК передбачає, що недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення у осіб, між якими він був зареєстрований, прав та обов'язків подружжя, а ч. 2 цієї статті встановлює, що якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно вважається таким, що належить їм на праві спільної часткової власності. Водночас для виникнення у дружини і чоловіка права спільної сумісної власності недостатньо, щоб майно було набуте за час зареєстрованого шлюбу. Треба також, щоб ці особи спільно проживали і вели спільне господарство, тобто необхідна наявність спільної праці подружжя. А під такою працею необхідно розуміти будь-яку корисну працю, яка незалежно від її характеру безпосередньо або в уречевленій формі спрямована на створення спільного майна дружини і чоловіка. Спільність результатів їх праці у разі наявності законного правового режиму майна подружжя не встановлюється, як зазначають деякі автори, угодою між ними (явною або такою, що мається на увазі), а є обов'язковим наслідком шлюбу.

Необхідність спільної праці дружини і чоловіка для виникнення у них права спільної сумісної власності та появи спільного майна випливає із зіставлення ч. 1 ст. 60 СК, п. З ч. І і частин З, 4 і 6 ст. 57 СК. Воно свідчить, що у передбачених зазначеними статтями випадках майно, набуте подружжям за час шлюбу, має належати не дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві роздільної приватної власності, оскільки воно набуте не в результаті спільної праці подружжя.

Таким чином, обов'язковими елементами юридичного складу, необхідного для виникнення у подружжя права спільної сумісної власності та появи їх спільного майна, як зазначається в літературі, є набуття дружиною та чоловіком майна за час зареєстрованого шлюбу і ведення ними спільного господарства, тобто наявність спільної праці подружжя. Майже аналогічну думку висловила свого часу І. Жилінкова, яка вважала, що спільність майна дружини і чоловіка виникає у тому разі, коли вони перебувають у зареєстрованому шлюбі і фактично становлять єдину сім'ю. Щоправда, згодом вона дещо змінила свою позицію.

У ч. 2 ст. 60 СК закріплено положення, згідно з яким кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Це має велике практичне значення як для здійснення правомочності, пов'язаної зі спільною сумісною власністю дружини та чоловіка, так і для поділу їх спільного майна (статті 63, 65 і 71 СК).

Для визнання майна, набутого за час шлюбу, об'єктом спільної сумісної власності подружжя не має значення, на ім'я кого з них воно оформлено. Так, зі змісту третього абзацу п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" випливає, що для виникнення у дружини і чоловіка права спільної сумісної власності на побудований ними за час шлюбу будинок не має значення, на ім'я кого з них його оформлено.

Право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому об'єктами цього права є будь-які речі, що належать фізичній особі на праві приватної власності. Вичерпного переліку об'єктів права спільної сумісної власності дружини та чоловіка, як зазначено в літературі, дати неможливо. Як випливає зі змісту ст. 13 Закону "Про власність", об'єктами права приватної власності фізичних осіб можуть бути предмети споживання, засоби виробництва, результати інтелектуальної праці. А ч. З ст. 13 цього Закону передбачає, що склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності громадян, не обмежуються, крім випадків, визначених законом. Аналогічне положення закріплене у ч. З ст. 325 ЦК і в ч. 1 ст. 61 СК. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком майна, зазначеного у постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. "Про право власності на окремі види майна". У додатку № 2 до цієї постанови наведено перелік видів майна, для набуття громадянами права власності на яке встановлено спеціальний порядок. Не можуть бути у приватній власності об'єкти, зазначені у ч. 2 ст. 5 Закону України від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону від 19 лютого 1997 p.).

Згідно з ч. 2 ст. 61 СК об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або на його особовий рахунок до банківської (кредитної) установи. З цього випливає, що доходи кожного з подружжя є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка з моменту їх внесення до сімейного бюджету. Так вважає і В. Рясенцев.

Важко також погодитися з тим, що спільність майна подружжя виникає з моменту одержання його дружиною або чоловіком². Автори, які висловлюють таку думку, суперечать самі собі, оскільки водночас вважають, що до складу спільного майна подружжя входять поряд з правом власності зобов'язальні права. Так, І. Жилінкова зазначає, що треба пов'язувати правовий режим майна подружжя з моментом виникнення у дружини або чоловіка права на нього, а не з моментом його фактичного одержання. О. Дзера підкреслює, що трапляються випадки, коли право на майно виникає у дружини та чоловіка під час їх перебування у шлюбі, а набувається ними після його припинення. Визнання такого майна спільним майном подружжя не суперечить сімейному законодавству, відповідно до якого у влас ність дружини та чоловіка переходить майно, набуте ними за час шлюбу.

Змістом права спільної сумісної власності, як й будь-якого права власності, є право володіння, користування та розпорядження спільною річчю (статті 63 і 65 СК; ст. 369 ЦК).

Для права спільної часткової та спільної сумісної власності, як це випливає зі змісту статей 355, 356 і 368 ЦК, характерні дві взаємопов'язані обставини: 1) множинність суб'єктів, що відрізняє його від інших видів права власності, яке належить одному суб'єкту; 2) єдність об'єкта. Право кожного зі співвласників поширюється на об'єкт у цілому, а не на якусь його частину в натурі.

Спільно набуте колишнім подружжям майно належатиме їм на праві спільної часткової власності, якщо між ними не було домовленості, що воно має належати їм на праві спільної сумісної власності. Це пояснюється тим, що у разі виникнення права спільної власності на будь-який об'єкт воно насамперед вважається правом спільної часткової власності (ч. 4 ст. 355 ЦК). Право ж спільної сумісної власності виникає лише у випадках, передбачених законом або договором.

Розділ 3. Правовий режим роздільного майна подружжя

Як вже зазначалося, відповідно до правового режиму майна, що належить подружжю, треба розрізняти їх спільне та роздільне майно. Основним є режим спільності майна. Водночас у дружини та чоловіка може бути й роздільне майно.

У ст. 57 СК не наведені ознаки, які давали б можливість відмежовувати роздільну приватну власність подружжя від їх спільної сумісної власності. Перелічені лише види особистої приватної власності дружини і чоловіка. Наведено детальний перелік цієї власності (правильніше було б вести мову про роздільну приватну власність) і деякі новели. Так, до особистої приватної власності дружини, чоловіка віднесено не тільки майно, набуте кожним із них до шлюбу, а також майно, набуте нею, ним за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування, а й майно, набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу на кошти, які належали їй, йому особисто. На думку деяких авторів, у разі продажу одним із подружжя отриманого ним у спадок будинку і придбання на одержані за це гроші квартири виникає право роздільної приватної власності дружини та чоловіка¹, тобто має місце трансформація одного об'єкта цієї власності в інший. Однак оскільки це сталося за час шлюбу, згідно з ч. 2 ст. 60 СК та ст. 30 ЦП К тягар доказування відсутності спільності майна подружжя лягає на того, хто оспорює це.

Говорячи про майно, набуте на підставі договору дарування, треба розрізняти майно, подароване подружжю, й те, що подароване одному з них. Наприклад, речі (за винятком речей індивідуального користування), подаровані нареченій і нареченому з нагоди весілля, належать подружжю на праві спільної сумісної власності.

А відповідно до ч. 2 ст. 57 СК речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, є особистою приватною власністю дружини та чоловіка навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок їх спільних коштів.

Згідно з ч. З ст. 57 СК особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Водночас другий абзац ч. З ст. 57 СК передбачає, що суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. Роздільною приватною власністю дружини, чоловіка є також кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування за заподіяну їй, йому моральну шкоду. Однак відповідно до положення ч. 2 ст. 60 СК той з подружжя, хто вимагає, щоб кошти, одержані як відшкодування за заподіяну йому майнову шкоду, були визнані його роздільною приватною власністю, має довести, що шкоду було заподіяно речі, яка належала йому на праві цієї власності.

Треба розмежовувати поняття "роздільна приватна власність" та "роздільне майно" кожного з подружжя. До складу останнього входять не тільки речі, що належать дружині або чоловіку на праві роздільної приватної власності, а й їх майнові права та обов'язки.

О. Дзера та Т. Ариванюк вважають, що у гл. 7 СК власністю кожного з подружжя визнається лише те майно, що є об'єктом права власності. З цим твердженням навряд чи можна погодитись. У ст. 57 СК немає чіткого розмежування між правом особистої (правильніше -- роздільної) приватної власності дружини, чоловіка та їх роздільним майном. Так, п. 2 ч. 1 цієї статті до особистої приватної власності подружжя відносить майно, набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу в порядку спадкування. Однак до складу спадкованого майна можуть входити не тільки речі, що належать особі на праві приватної власності, а й майнові права та обов'язки спадкодавця.

Таким чином, незважаючи на те, що ст. 57 СК має назву "Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка", з її змісту випливає, що вона передбачає можливість володіння кожним із подружжя на праві приватної власності не тільки речами. Дружина, чоловік можуть набувати зобов'язальних майнових прав та обов'язків.

Розділ 4. Припинення спільної сумісної власності подружжя

Право спільної сумісної власності подружжя припиняється у разі поділу їх спільного майна або смерті дружини чи чоловіка. Поділ майна регулюється статтями 69--72 СК.

Частина 1 ст. 69 СК встановлює, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Згідно з ч. 1 ст. 70 СК у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними. Однак ця презумпція може бути змінена домовленістю між ними або шлюбним договором.

Розмір частки кожного з подружжя у їх спільному майні може визначатися за взаємною згодою та оформлятись у вигляді письмової угоди між ними. За бажанням подружжя ця угода може нотаріально посвідчуватись. При цьому дружина і чоловік не зобов'язані додержувати положення про рівність їх часток у спільному майні подружжя. У разі виникнення між ними спору щодо розміру цих часток суд виходить з визнання їх рівності.

Водночас Пленум Верховного Суду України у постанові "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (пункти 3 і 10) роз'яснив, що якщо судом встановлено, що один із подружжя здійснив відчуження, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно або використав його на свій розсуд усупереч волі другого з подружжя і не в інтересах сім'ї, при поділі має враховуватись це майно або його вартість.

Згідно з ч. З ст. 70 СК за рішенням суду частка майна дружини або чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їх фізичного, духовного розвитку та лікування. Це положення не можна розуміти таким чином, що сама наявність дітей, залишених у одного з подружжя, є підставою для збільшення його частки. Суд може відступити від принципу рівності часток дружини та чоловіка, якщо цього потребують інтереси виховання та утримання дітей, оскільки обидва з подружжя зобов'язані утримувати і виховувати їх. Зокрема, інтереси дітей мають враховуватися при поділі житлової площі, меблів та інших предметів домашнього вжитку. Якщо ж інтереси дітей можуть бути задоволені без відступу від принципу рівності часток подружжя у їх спільному майні, суд не повинен порушувати зазначений принцип.

Речі, що належать дітям, не можуть бути об'єктом поділу, оскільки ст. 173 СК закріплює роздільність майна батьків і дітей. У тих випадках, коли подружжя за взаємною згодою чи суд на вимогу подружжя (одного з них) визначають розмір належної кожному з них частки в їх спільному майні і не здійснюють її виділ в натурі, відносини, породжувані спільною власністю, не припиняються. Однак при цьому право спільної сумісної власності замінюється правом спільної часткової власності.

Поділ спільного майна подружжя може мати місце також на вимогу кредитора дружини або чоловіка. При цьому суд насамперед повинен визначати розмір частки кожного з подружжя у їх спільному майні, вартість майна, що підлягає поділу, а також кожної речі та розподіляти останні між дружиною і чоловіком з урахуванням їх вартості та розміру частки кожного з них.

Під час поділу, пов'язаного зі смертю одного з подружжя, визначається частка кожного з них. Частка померлого, якщо немає заповіту, ділиться у рівних частинах між усіма спадкоємцями, покликаними до спадщини, включаючи й того з подружжя, хто пережив померлого. У разі виникнення спору щодо вартості майна або окремих речей, зазначених у позовній заяві, суд може призначити експертизу (ст. 57 ЦПК): товарознавчу (для визначення вартості речей та меблів) або будівельну (для визначення вартості житлового будинку, якщо він входить до складу майна).

Якщо поділ провадиться без розірвання шлюбу, він може стосуватися лише наявного майна. Дружина і чоловік не мають права ділити майно, яке вони набудуть у майбутньому. Умови такого поділу можуть бути визначені лише у шлюбному договорі.

Однією з характерних особливостей сімейних правовідносин є те, що вони мають триваючий характер. Тому поки шлюб не розірвано, позовна давність до вимоги про поділ спільного майна подружжя не може бути застосована.

Проте неправильно вважати, що перебіг позовної давності починається з моменту розірвання шлюбу. Наприклад, якщо шлюб розірвано, але один із подружжя продовжує проживати в будинку, придбаному за час шлюбу на ім'я другого з них, перебіг позовної давності не розпочинається. У такому разі може застосовуватись положення ч. 2 ст. 72 СК, відповідно до якого позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Це ж положення закріплене у четвертому абзаці п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України".

Розділ 5. Відповідальність подружжя за особистими та спільними боргами

До складу спільного майна подружжя входить спільність активу, тобто права власності на речі та майнові зобов'язальні права, але не спільність пасиву, тобто боргів. Тому треба розрізняти спільні та особисті борги дружини і чоловіка. Для спільних боргів характерне те, що вони виникають з єдиної правової підстави.

До спільних боргів належать борги, що виникають з вчинених обома з подружжя правочинами, за якими вони беруть на себе певні зобов'язання; з правочинів, вчинених одним із подружжя за наявності презумпції згоди на це другого з них, якщо кошти, одержані за такими правочинами, використано в інтересах сім'ї, зокрема борги дружини і чоловіка, пов'язані з їх спільним майном; зобов'язань, породжуваних спільним заподіянням шкоди іншим особам; зобов'язань щодо відшкодування шкоди, заподіяної їх неповнолітніми дітьми; борги, зумовлені безпідставним набуттям або збереженням обома з подружжя майна за рахунок інших осіб.

Усі інші борги подружжя є особистими. Це борги, що виникли до шлюбу; борги, які утворилися після його укладення внаслідок прагнення одного з подружжя до задоволення особистих потреб; борги, які обтяжують роздільне майно дружини і чоловіка; борги, тісно пов'язані з особою боржника (заподіяння шкоди одним із подружжя, аліментні зобов'язання).

З наведеним розумінням спільних боргів не згодні Т. Ариванюк та О. Дзера, які вважають, що будь-який борг за правочином, вчиненим одним із подружжя, якщо кошти, одержані за таким правочином, використані в інтересах сім'ї, є спільним боргом дружини і чоловіка. На думку цих авторів, вирішальне значення має факт використання того, що було одержане за правочином, в інтересах сім'ї. Якщо той з подружжя, хто не вчиняв правочину, доведе, що він не давав згоди на його вчинення другим з подружжя, спільний борг чоловіка і дружини не виникає.

Питання про відповідальність подружжя за спільними та особистими боргами регулюється ст. 73 СК. Згідно з ч. 1 цієї статті за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому накладено на їх роздільне і спільне майно. У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" зазначено, що відповідно до ст. 7 Закону України "Про власність" власник відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке може бути накладено стягнення на вимоги кредитора, у тому числі часткою у спільній власності. На усю спільну сумісну власність стягнення може бути накладено лише за спільними зобов'язаннями усіх її учасників, а також тоді, коли це передбачено законом.

З питання про характер відповідальності подружжя за спільними боргами у літературі немає єдиної точки зору. Одні автори вважають, що ця відповідальність має бути солідарною. На думку інших авторів, вона є частковою. З останнім поглядом навряд чи можна погодитись. Як вже зазначалось, для права спільної сумісної власності подружжя характерне те, що розмір кожного з них до поділу спільного майна не є визначеним. Тому відповідальність дружини і чоловіка за спільними боргами не може бути визначена згідно з часткою кожного з них. Часткова відповідальність подружжя може наставати лише у тому разі, якщо це передбачено домовленістю між подружжям та кредиторами, а також шлюбним договором.

Особливий характер має відповідальність за правочином, вчиненим одним із подружжя без згоди другого з них, в інтересах сім'ї, якщо одержані внаслідок цього кошти було використано на її потреби. У такому разі відповідно до ч. 2 ст. 73 СК стягнення може бути накладено на все майно, що є спільною сумісною власністю дружини і чоловіка. Однак при цьому правові підстави відповідальності подружжя будуть різними. Той з подружжя, хто вчинив правочин, відповідатиме перед кредитором відповідно до взятого на себе зобов'язання.

Розділ 6. Правовий режим майна фактичного подружжя

Частина 1 ст. 74 СК передбачає, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. А відповідно до ч. 2 цієї статті на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення гл. 8 СК, що регулює питання, пов'язані з правом спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, ст. 74 СК поширює на осіб, які не перебувають у шлюбі між собою, але проживають однією сім'єю, положення СК, пов'язані з набуттям за час спільного проживання права на придбання майна, що регулюють аналогічні відносини між особами, які перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Треба зазначити, що наведені положення суперечать правилам ч. 2 ст. 21 СК, які встановлюють, що проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Доводиться констатувати, що у ст. 74 СК не закріплені ознаки фактичних шлюбних відносин. Зокрема, не зазначена тривалість спільного проживання жінки і чоловіка, необхідна для визнання їх фактичним подружжям, що утруднює застосування цієї статті на практиці. За таких умов за наявності спору суду важко визначати початковий момент спільного проживання чоловіка та жінки, які не перебувають у шлюбі між собою, а отже, й розмежовувати їх роздільне та спільне майно.

висновки

Отже, між подружжям, як вже зазначалося, виникають не тільки особисті немайнові, а й майнові правовідносини. При регулюванні останніх застосовуються два правові режими -- законний та договірний.

Основним правовим режимом майна подружжя, як вже зазначалося, є правовий режим їх спільної сумісної власності. На думку деяких авторів, ст. 60 СК встановлює презумпцію права цієї власності щодо майна, набутого дружиною і чоловіком за час шлюбу.

Право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому об'єктами цього права є будь-які речі, що належать фізичній особі на праві приватної власності.

Право спільної сумісної власності подружжя припиняється у разі поділу їх спільного майна або смерті дружини чи чоловіка. Поділ майна регулюється статтями 69--72 СК.

Частина 1 ст. 69 СК встановлює, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Згідно з ч. 1 ст. 70 СК у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними.

До складу спільного майна подружжя входить спільність активу, тобто права власності на речі та майнові зобов'язальні права, але не спільність пасиву, тобто боргів. Тому треба розрізняти спільні та особисті борги дружини і чоловіка. Для спільних боргів характерне те, що вони виникають з єдиної правової підстави.

Список використаних джерел

Антокольська М.В. Курс лекцій по сімейному праву.-- М.: Юристь, 1995р.

Антокольська М.В. Сімейне право.-- М.: Юристъ, 1996р.

Афанасьєва Е.Г. У джерел людського життя: правові аспекти.-- М.: Інститут держави і права Російської Академії наук.-- 1994р.

Додонов В.Н., Румянцев О.Г. Енциклопедичний юридичний словник.-- М.: Инфра-М, 1996.-- С. 164, 234.

Плєшнева Н.В. Сімейне право України, Київ, 2001 р.

В.С. Гопанчук. Сімейне право України. стр. 78.88.126.143.