Поняття, предмет, метод і система трудового права

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ «Україна»

КУРСОВА РОБОТА

З ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

НА ТЕМУ:

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА

ТРУДОВОГО ПРАВА

Виконав: студент ІІІ курсу

факультету «Правознавство»

ЛЛЦДН ВМУРЛ «Україна»

Красій Артур Вячеславович

Викладач

Даценко Вілена

Станіславівна

Лубни 2007

План

Вступ

Право на працю та його основні гарантії

Поняття трудового права

Відносини трудового права

Функції трудового права

Джерела трудового права

Висновок

Вступ

Всі ми знаємо, що в нашій державі відбуваються значні перетворення -перехід до ринкових умов господарювання. Виникла загальна потреба проведення радикальних реформ трудового законодавства. За останній період були внесені істотні зміни і доповнення до КЗпП України, прийняти важливі законодавчі акти, які завершились підготовкою нового проекту Трудового кодексу України. Трудове право України є невід'ємною складовою загальної теорії національного права України і займає провідне місце, виступає фундаментальною галуззю.

Головна мета права полягає у створенні матеріальних, духовних, культурних та інших цінностей нашого народу.

Отже, трудове право України - це провідна галузь права України, що є системою правових норм, які регулюють сукупність відносин суспільної організації праці. На підприємствах, в установах, організаціях на підставі поєднання суспільних, колективних і особистих інтересів працівників.

У сучасних умовах відбувається пошук основних підходів до вироблення нової соціально-ринкової економіки. Як вважає відомий американський економіст Дж. Голбрейт, «необхідно знайти таку систему, яка найкращим чином зв'язала б в єдине ринкову орієнтацію з орієнтацією на задоволення соціальних потреб».

Право на працю та його основні гарантії

Після проголошення незалежності України сталися істотні зміни у законодавстві про працю. Українське законодавство все більшою мірою відрізняється від законодавства Російської Федерації та інших країн СНД.

Головним завданням трудового права є практична спрямованість роботи.

Кодекс законів про працю України визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці.

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всебічну охорону трудових прав працівників.

Одним з основних соціально-економічних прав, закріплених у міжнародних правових актах і Конституції України є право на працю. Кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі й сприятливі умови праці і захист від безробіття, на гідну оплату праці, на справедливу винагороду, яка б задовольняла і забезпечувала належне життя людині та її сім'ї відповідно ст. 43 Конституції України.

Право на працю означає свободу праці. Зміст права на працю включає такі основні напрями:

· можливість одержати роботу і вступити в трудові правовідносини з підприємством, установою чи організацією, незалежно від форми власності і форми господарської діяльності, або з фізичною особою;

· можливість отримання підходящої роботи за своєю професією, спеціальністю, кваліфікацією з оплатою праці, залежно від виконаної роботи, але не нижче від встановленого державою мінімуму;

· можливість вільно обирати рід занять, вільно обирати професію, спеціальність, посаду. Громадянин України може реалізувати конституційне право на працю шляхом укладення трудового договору з власником (чи уповноваженим ним органом) на підприємстві, в установі, організації;

· можливість реалізувати свої здібності в безпечних для здоров'я умовах праці;

· можливість відповідно до законодавства при вивільненні з роботи, безробітті одержати від державної служби зайнятості необхідну допомогу в працевлаштуванні і матеріальну підтримку на період пошуку підходящої роботи;

· можливість вимагати відновлення порушеного права на працю, як при прийнятті на роботу, так і при переведенні на іншу роботу, а також при звільненні.

Право на працю мають всі працездатні громадяни, що досягли 16-річного віку ( а у виняткових випадках - відповідно до трудового законодавства з 15 або 14 років, за згодою батьків чи осіб, які їх замінюють). Проголошуючи право на працю, будь-яка демократична держава створює певні гарантії, тобто такі засоби, що забезпечують реалізацію конституційного права на працю.

Усі гарантії прийнято поділяти на соціально-економічні та юридичні.

До соціально-економічних гарантій належать:

- економічний розвиток держави;

- функціонування різних форм власності;

- здійснення органами влади і управління програм соціально-економічного розвитку країни;

- розвиток соціального партнерства (в Україні вже склалася практика укладення генеральних угод);

- створення нових підприємств, установ і організацій, заснованих на різних формах власності і формах господарської діяльності;

- залучення для розвитку економіки країни іноземних інвестицій, створення підприємств з іноземними інвестиціями.

До юридичних гарантій належать закріплене у ст. 24 Конституції України положення про те, що всі громадяни мають рівні права і свободи та є рівними перед законом. Частина 2 ст. 24 Конституції України, а також ст. 21 КЗпП України проголошують, що всі громадяни рівні в трудових правах незалежно від свого походження, кольору шкіри, соціального або майнового стану, расової і національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання, та інших обставин. Важливе значення має закріплення в законодавстві положення про те, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників, порівняно із законодавством України про працю є недійсними.

Особливою гарантією є можливість звернення громадян до суду в разі порушення трудового законодавства, аж до звернення громадян у міжнародні судові інстанції, якщо використані всі національні засоби захисту (ст. 55 Конституції України).

Закріплюючи гарантії права на працю, законодавство України по працю встановлює порядок прийняття на роботу, порядок переведення, закріплює вичерпний перелік підстав розірвання трудового договору за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, а також необхідність отримання власником попередньої згоди профспілкового комітету на звільнення працівника за винятком випадків, коли така згода потрібна за законом. Розірвання трудового договору за ініціативою власника при умові відмови профспілкового комітету від звільнення працівника є грубим порушенням конституційного права на працю, а працівник, право якого було порушено, підлягає відновленню за останнім місцем роботи.

Окрім викладеного, до основних юридичних гарантій права на працю слід віднести:

- заборону використання примусової праці ( ч. 3 с. 43 Конституції України);

- здійснення збоку держави нагляду та контролю за дотриманням трудового законодавства;

- розпорядження про необхідність забезпечення здорових і безпечних умов праці, розвитку та вдосконалення інституту охорони праці ( ч. 4 ст. 43 Конституції України, розділ ХІ КЗпП України та ін.);

- право на колективні трудові спори і право на страйк для захисту економічних і соціальних інтересів працівників (ст. 44 Конституції України, Закон України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів” тощо;

- інші гарантії.

Поняття трудового права

Трудове право - це провідна галузь права України, що являє собою систему правових норм, які регулюють сукупність відносин суспільної організації праці на підприємствах, в організаціях, установах на підставі поєднання суспільних, колективних і особистих інтересів працівників.

До відносин, які є предметом трудового права, належать трудові відносини працівників із роботодавцями, а також інші відносини, що випливають із трудових чи тісно пов'язані з ними. Ці відносини встановлюють певне коло прав і обов'язків у галузі праці на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності та відповідальності в разі їх порушення.

Трудове право як провідна галузь права регулює не будь-яку роботу, а лише роботу, що виконується робітником чи службовцем, незалежно від того, на якому підприємстві (чи в установі) він працює - на державному, громадському чи приватному.

Його особливістю є те, що, посідаючи провідне місце в цій системі, за змістом своїх норм воно має будівничий характер, оскільки головною метою трудового права є створення матеріальних, культурних і духовних цінностей.

Право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

Водночас, у сучасних умовах положення ст. 2 КЗпП не можна розглядати як суто декларативні. Право на працю - це право, яке в силу ст. 55 Конституції України повинне захищатися судом.

Обов'язок держави забезпечити громадянам право на працю, що випливає з ст. 2 КЗпП, розкривається у другому реченні частини першої зазначеної статті шляхом вказання на більш конкретні обов'язки держави у реалізації права на працю. Роль держави у реалізації права на працю зводиться відповідно до ст. 2 КЗпП України.

Створення умов для ефективної зайнятості населення. Тут вже не йдеться про те, що держава забезпечує ефективну зайнятість. Вона лише створює умови. Не йдеться про те, що держава створює для цього всі умови. Це, очевидно, і неможливо, оскільки держава відмовилась від безпосереднього виконання функції організації виробництва і залучення працівників до праці.

Положення про те, що держава створює умови для ефективної зайнятості населення, не можна розглядати як норму трудового права прямої дії. Як норму прямої дії назване положення можна розглядати при оцінюванні діяльності у цій сфері Кабінету Міністрів, Міністерства праці та соціальної політики або деяких інших державних органів.

Сприяння працевлаштуванню. Тут також держава бере на себе обов'язок лише сприяти, допомагати. Те мажорне "забезпечує", яке вживає законодавець відносно права на працю, тут не вживається, бо при наявності у держави та її органів обов'язку забезпечити працевлаштування можна було б пред'являти відповідні вимоги, в тому числі й у суді. Отже, декларуючи право на працю, законодавець відмовився покласти на державу обов'язок забезпечити працевлаштування. У цій справі держава зобов'язується лише сприяти.

Права працівників, викладені у частині другій ст. 2 КЗпП, також реалізуються через конкретні правові норми.

Відносини трудового права

Предмет трудового права як галузі права складають трудові відносини суспільні відносини, що виникають безпосередньо при застосуванні праці найманих робітників.

Кожній людині, котра реалізує закріплене в ст. 43 Конституції України право на працю, доводиться стикатися з нормами трудового права. Однак не всі відносини, пов'язані з працею, включаються в сферу дії трудового права, а ті відносини, які входять в предмет - неоднорідні за своїм змістом, цільовим призначенням і суб'єктним складом.

Система суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, була глибоко досліджена в науці трудового права М.Г. Александровим, Л.Я. Пінцбургом, С.О. Івановим, Р.З. Лівшицем, Ю.П. Орловським, А.Є. Пашерстником, О.І. Процевським, А.Р. Мацюком, В.М. Скобєлкиним, М.П. Карпушиним та іншими вченими.

У сучасних умовах у систему суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, входять індивідуальні відносини щодо застосування найманої праці й колективні трудові відносини.

У сфері застосування праці є різні форм власності - державної, комунальної, приватної, причому всі вони є рівнозначними. Такі підприємства як роботодавці мають однакові загальні права й обов'язки стосовно працюючих на них працівників.

При становленні ринкових відносин трудові відносини стали значно різноманітнішими. З'явилися три відносно самостійні категорії працюючих: наймані працівники (залежна праця), працюючі власники (незалежна, самостійна праця) - члени кооперативів, колективних підприємств, господарських товариств, селянських (фермерських) господарств; працівники, подібні до найманих (залежна праця з виконанням особливих функцій), - державні службовці, судді, прокурорсько-слідчі працівники, атестовані співробітники органів внутрішніх справ, служби безпеки, військовослужбовці.

Трудове право за своєю суттю є правом захисту інтересів людини праці від експлуатації з боку роботодавця. Основним принципом трудового права є положення про те, що правовий стан працівника не може бути погіршений.

У сучасних умовах у систему суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, входять індивідуальні відносини щодо застосування найманої праці й колективні трудові відносини.

У сфері застосування праці це відображається в функціонуванні різних форм власності - державної, комунальної, приватної, причому всі вони є рівнозначними. Такі підприємства як роботодавці мають однакові загальні права й обов'язки стосовно працюючих на них працівників.

При становленні ринкових відносин трудові відносини стали значно різноманітнішими. З'явилися три відносно самостійні категорії працюючих: наймані працівники (залежна праця), працюючі власники (незалежна, самостійна праця) - члени кооперативів, колективних підприємств, господарських товариств, селянських (фермерських) господарств; працівники, подібні до найманих (залежна праця з виконанням особливих функцій), -- державні службовці, судді, прокурорсько-слідчі працівники, атестовані співробітники органів внутрішніх справ, служби безпеки, військовослужбовці.

Трудове право за своєю суттю є правом захисту інтересів працівника від експлуатації з боку роботодавця. Основним принципом трудового права є положення про те, що правовий стан працівника не може бути погіршений стосовно встановленого законодавством рівня, однак може бути поліпшений шляхом встановлення додаткових соціально-трудових пільг роботодавцем.

9 листопада 1995 р. Україна була прийнята в Раду Європи. Україна також прагне брати рівноправну участь в Європейському Союзі. Це накладає певні зобов'язання по врахуванню зарубіжного (насамперед, європейського) і міжнародного законодавства, в тому числі трудового. Предметом правового регулювання зарубіжного трудового права виступає наймана праця.

Це положення знайшло визнання і в науці російського трудового права. Так, на думку професора Р.З. Лівшиця, предметом трудового права є відносини найманої праці. Він пише про те, що трудове право регулює відносини несамостійної праці. У процесі колективної праці люди підкоряються встановленому трудовому розпорядку, трудовій дисципліні, входять у підлеглість адміністрації. Відносини між роботодавцем і працівником -- це і є наймана праця, праця підлегла, несамостійна. І навпаки, праця самостійна, без підкорення внутрішньому трудовому розпорядку, праця поза колективом, праця індивідуальна трудовим правом не регулюється.

Передусім з'явився і в нашому вітчизняному законодавстві термін, що раніше не визнавався -«найманий працівник». Визначення поняття «найманий працівник» дано у більш сучасному акті - Законі України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1999р., згідно з яким, найманий працівник - це фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі та організації. Не поширюється трудове законодавство на проходження служби військовослужбовцями. Їхні трудові відносини регулюються Статутами внутрішньої служби Збройних Сил України, стройовим статутом, статутом гарнізонної та вартової служби та іншими законодавчими актами. Відносно працівників воєнізованої охорони слід вважати, що їх трудові відносини повинні регулюватися трудовим законодавством, оскільки такі працівники укладають трудовий договір з певним підприємством, установою, організацією. Відносини щодо проходження в органах Міністерства внутрішніх справ України регулюються Законом України «Про міліцію». Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим відповідно до постанови Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 р. постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991р. №114, Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України, затвердженим Указом Президії Верховної Ради УРСР від 29 липня 1991р.

Не можна обійти ще одного питання. Трудове право зорієнтоване на колективну працю.

Перейдемо тепер до питання про правове регулювання праці працюючих власниківників. Більш чітко з питання про сферу дії законодавства про працю відносно працюючих власників висловився Пленум Верховного Суду України в п. 35 постанови №9 від 6 листопада 1992 р. «Про практику розгляду судами трудових спорів»(з доповненнями, внесеними постановою пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. №15 «Про внесення змін і доповнень в деякі постанови Пленуму Верховного Суду України у цивільних справах»)

Трудове право являє собою систему норм, котрі містять комплекс, з одного боку, гарантій для найманого працівника, з другого, - певних обмежень для роботодавця. Індивідуальні трудові відносини характеризуються безпосереднім зв'язком між працівником і роботодавцем. Особливе місце в цій системі займають відносини, що опосередковують трудовий договір між працівником і роботодавцем.

У науці трудового права прийнято включати в систему суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, крім власне трудових відносин, також велику групу відносин, тісно пов'язаних з трудовими, які передують, супроводять або витікають з останніх. Відносини між підпреємствами і державною службою зайнятості є адміністративно-правовими, оскільки служба зайнятості наділена владними повноваженнями по відношенню до підприємства. Підприємство зобов'язане: виділяти певну кількість робочих місць у рахунок броні, працевлаштування на ці місця працівників за направленням служби зайнятості; обладнати спеціальні робочі місця для інвалідів і забезпечити їх реальне введення в дію шляхом працевлаштування інваліда. Третя група відносин у сфері зайнятості й працевлаштування складається між працівником і підприємством щодо укладення трудового договору на основі направлення служби зайнятості.

У предмет трудового права також входять відносини, що витікають з укладення колективного договору і колективних угод, щодо створення додаткових робочих місць всередині підприємства для працівників, котрі потребують соціального захисту - інвалідів, жінок з малолітніми дітьми, багатодітних сімей, молодих працівників з організації навчання і перенавчання за рахунок коштів підприємства працівників, що вивільняються з поділу одного робочого місця (посади) між двома працівниками, з метою недопущення скорочення працівників.

Відносини з нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю відносяться не до предмета трудового права, а до предмета адміністративного права, що переконливо довів А.Р. Мацюк ще у 1984 році.

Функції трудового права

Так як Україна вступила на шлях ринкових перетворень, то суспільні відносини і трудове право потребують нових моделей трудового регулювання, і регулюються великою кількістю нових нормативних актів.

В основу єдності правового регулювання покладено принцип рівності прав суб'єктів, закріплений у ст. 22 КЗпП. Відповідно до Конституції України, будь-яке пряме або непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової чи національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній організації або іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається. Рівні права, відповідно до Закону України «Про власність”, мають і підприємства різних форм власності.

Під функціями трудового права слід розуміти основні напрями правової дії на учасників процесу праці з метою забезпечення призначення трудового права і законодавства.

Специфічними для трудового права є функції: захисна, економічна (або виробнича), соціальна, виховна.

Основне призначення трудового права, разом із регулюванням відносин у процесі праці, полягає в захисті прав та інтересів учасників процесу праці і насамперед найманих робітників, трудове право не тільки регламентує поведінку в процесі праці, але й закріплює права працівників, встановлює гарантії їх реалізації, передбачає механізми правового та соціального захисту цих прав. Власник не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором (ст. 31 КЗпП). Підстави припинення трудових відносин, особливо з ініціативи власника, повністю закріплюються в нормативних актах не нижчих за закони.

Захисна функція полягає у встановленні високого рівня умов праці, в нагляді і контролі за дотриманням трудового законодавства та вирішенні трудових спорів (індивідуальних і колективних).

Економічна (виробнича) функція трудового права виражається в регулюванні порядку праці на виробництві, закріпленні обов'язку власника забезпечувати працівникам належні умови для високопродуктивної праці і обов'язку працівника ефективно використовувати робочий час, вживати заходи щодо запобігання простоїв тощо. Трудове право впливає на економічні результати шляхом регулювання міри праці і міри споживання, нормування праці, диференціації праці за ознаками її складності, визначення кількісних і якісних показників праці, стимулювання матеріальними засобами високопродуктивної праці.

Соціальна функція трудового права полягає в забезпеченні реалізації соціальної політики держави, побудованій на соціальній справедливості та соціальній безпеці. Держава здійснює протекціоністську політику стосовно найманих робітників, підтримуючи їх як слабку сторону у відносинах із працедавцями. Публічний елемент у трудовому праві виявляється в участі держави у регулюванні процесу праці, і цей процес не може забезпечуватися лише індивідуально-договірним регулюванням. Держава зацікавлена у стабільній соціальній обстановці, тому допускає втручання в індивідуально-договірне і колективно-договірне регулювання соціально-трудових відносин, виступаючи, зокрема, одним із соціальних партнерів у механізмі трипартизму.

Трудове право виконує і функцію виховання у працівників розуміння цінності праці як єдиного універсального джерела матеріальних благ, цінності робочого часу, свідомого ставлення до праці, дбайливого ставлення до майна власника, дотримання правил міжособистісного спілкування в колективі. Не випадково в „Основних напрямах розвитку духовності, захисту і формування здорового способу життя громадян України”, затверджених Указом Президента України від 27 квітня 1999 р., звертається увага на необхідність виховання трудової моралі.

Під системою галузі права розуміють об'єктивно зумовлене поєднання взаємопов'язаних, внутрішньо узгоджених правових норм, розподілених за різними структурними підрозділами. Систему трудового права України становить структура взаємопов'язаних норм, які регулюють відособлену сферу суспільних відносин, що виникають із застосування праці в суспільному житті. У свою чергу, це визначає множинність правових норм, необхідність їх об'єднання у певні групи, створює певну систему правових норм.

Численні правові норми, які регулюють суспільні відносини, що створюють систему трудового права, розподіляються на дві великі групи. Одна з них об'єднує норми, що встановлюють загальний порядок регулювання для всіх відносин, і становить Загальну частину трудового права. Інша група норм регулює окремі групи (сторони) суспільних відносин всередині загального обсягу відносин, що становлять предмет трудового права. Вони утворюють Особливу частину трудового права.

Загальну частину трудового права складають положення, що охоплюють предмет трудового права, сферу його дії, функції, принципи, джерела, суб'єкти соціально-трудових відносин, їхні права та обов'язки тощо. Особлива частина складається з різних інститутів: працевлаштування і зайнятості, трудового договору, робочого часу і часу відпочинку, нормування й оплати праці, дисципліни праці, матеріальної відповідальності, охорони праці, трудових спорів.

Систему трудового права слід відрізняти від системи законодавства про працю, яке включає сукупність нормативних правових актів, що регулюють трудові і тісно пов'язані з ними відносини.

Інтеграція України у європейські структури поставила нову проблему перед трудовим правом України.

Указом Президента України від 11 червня 1998 р. затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, якою передбачено адаптацію важливих галузей законодавства, визначених Угодою про партнерство та співробітництво, підписаною між Україною і Європейським Союзом. Однією з таких галузей є трудове законодавство України, перед яким стоїть завдання його реформування і поступового приведення у відповідність із європейськими стандартами трудових прав. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р. №1496 затверджено Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Джерела трудового права

В юридичній науці визначення джерел права як чинників його формування пов'язано з поняттям права в матеріальному значенні. Юристи під джерелом права в матеріальному значенні мають на увазі матеріальні умови життя суспільства, панівний тип виробничих відносин і відкидають думки про те, що державна влада автоматично творить право.

Термін «джерело права» вживається і для позначення нормативно правових актів, в яких закріплені норми трудового права.

Іноді під джерелом права розуміють деякі матеріали, документи, за допомогою яких можна знайомитися зі змістом права. У цьому значенні термін «джерело права» означає джерело відомостей, джерело знань про право. Але, звичайно, такі джерела не належать до чинників, що зумовлюють виникнення правових норм.

Трудове право формується зі значної кількості правових норм, що містяться в законах, постановах Верховної Ради, указах Президента, постановах Кабінету Міністрів, різних відомчих і локальних актах. Джерела трудового права дуже різноманітні, їх класифікація може бути проведена за різними критеріями: за органом, що їх видає (Верховна Рада приймає закони і постанови, Президент видає укази і розпорядження, Кабінет Міністрів - постанови і розпорядження, міністерства і відомства - накази та інструкції, трудові колективи приймають локальні нормативні акти тощо); за силою нормативного впливу (закони, підзаконні акти, локальні нормативні акти); за змістом. Одні акти дозволяють сторонам врегулювати взаємини угодою сторін, інші - не допускають жодних відступів від волі законодавця. Така різноманітність актів обумовлена особливостями і властивостями праці. Праця - це не будь-яка діяльність, це не просто витрати мускульної і розумової енергії, а насамперед - цілеспрямована суспільно корисна діяльність людей. Умови праці в різних сферах економіки мають свої особливості. Робота виконується за різних географічних і кліматичних умов. Різні суб'єкти трудової діяльності наділені різним правовим статусом.

Усі нормативні акти по-різному визначають поведінку людини в процесі праці і регулюють суспільні відносини, що становлять предмет трудового права.

Отже, під джерелом права, з одного боку, слід розуміти правотворчу силу, що творить дане явище, а з іншого боку - правові акти, в яких виражені норми права, тобто результат нормотворчої діяльності компетентних органів. Нормативні акти - це наслідок того, що вже відбулося та реально існує. У багатьох літературних джерелах терміни «джерела права» і «нормативні акти» вживаються як синоніми.

Джерела трудового права - це нормативно-правові акти, тобто акти, в яких закріплені норми трудового права.

Велике значення для регулювання трудових прав працівників, умов їхньої праці та відпочинку, діяльності трудових колективів і їх повноважних представників мають акти міжнародних організацій і передусім - Міжнародної організації праці (МОП). В Україні нині діє 55 конвенцій МОП, які складають невід'ємну частину нормативно-правових актів.

Особливістю джерел трудового права є локальні нормативні акти (колективні договори, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про оплату праці, про преміювання, які можуть ухвалюватись як окремо, так і як додаток до колективних договорів), що приймаються на підприємствах, в установах, організаціях.

Отже, вся система норм трудового права характеризується наявністю:

- загального і спеціального законодавства;

- централізованого законодавства і локальних актів;

- обширної групи нормативно-правових актів, що видаються Міністерством праці і соціальної політики;

- нормативно-правових актів, що приймаються з урахуванням думки профспілкових органів.

Проекти законів, що стосуються соціально-економічних відносин, представляються відповідними органами виконавчої влади з урахуванням пропозицій всеукраїнських профспілок, їх об'єднань.

Проекти нормативно-правових актів, що стосуються трудових відносин або соціального захисту громадян, розглядаються органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування з урахуванням думки відповідних профспілок, об'єднань профспілок.

Профспілки, їх об'єднання мають право вносити пропозиції суб'єктам права законодавчої ініціативи і відповідним органам державної влади про ухвалення або внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів, що стосуються соціально-трудової сфери.

Важливу роль у праворозумінні і правозастосуванні відіграють рішення Конституційного Суду України і керівні постанови Пленуму Верховного Суду України. Хоча вони не є нормативними актами у прямому значенні, але в них містяться правові положення, які можна вважати джерелом права.

Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов'язує, вона не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Стаття 43 Конституції України проголосила, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного забезпечення громадянам права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Конституція вперше заборонила використання примусової праці. Згідно зі ст. 43 Конституції України, не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служби, а також робота або служба, що виконується особою за вироком або іншим рішенням суду, чи відповідно до законів про військовий і про надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасну винагороду за працю захищається законом. Конституція вперше закріпила право тих, хто працює, на страйк. Так, згідно зі ст. 44 Конституції України працівники мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

Конституція закріпила й інші права: на відпочинок, соціальний захист, на достатній життєвий рівень для себе і для своєї сім'ї, включаючи достатнє харчування, одяг, житло.

Кожен громадянин зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції України і законів України, не посягати на права і свободу, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

У ст. 22 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені чинною Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Під час ухвалення нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Найважливішим після Конституції законом, що регулює застосування найманої праці на території України, є Кодекс законів про працю (КЗпП).

До нині чинного Кодексу вносилося багато змін. Так, до нього було внесено правило про право працівника на відшкодування моральної шкоди в усіх випадках її нанесення, а не тільки при заподіянні шкоди здоров'ю виробничою травмою; також обмежена сфера укладення контракту. У ст. 21 КЗпП (у новій редакції) передбачено, що сфера застосування контракту визначається законами, а не законодавством, як це було раніше.

Внесені також зміни, спрямовані на підвищення відповідальності керівників, що порушують законодавство про заробітну плату.

Внаслідок заборони примусової праці обмежено можливості тимчасових переведень без згоди працівників на роботу, не обумовлену трудовим договором. Тепер таке переведення допускається лише для запобігання або ліквідації стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій, а також за інших обставин, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя або нормальні умови життя людей.

Переведення в разі простою тепер допускається за згодою працівника. Внесені й інші зміни. Разом з тим чинний Кодекс не відповідає повною мірою новим реаліям ринкових відносин. І тому не випадково в «Основних напрямах соціальної політики на 1997-2000 рр.», затверджених Указом Президента, було поставлене завдання розробити і прийняти новий Кодекс законів про працю. Наразі розроблений проект нового Трудового кодексу, який прийнятий у першому читанні Верховною Радою України.

Окрім КЗпП, прийнято й інші важливі закони України, які регулюють трудові та інші відносини, пов'язані з трудовими. Велике значення, приміром, мають Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р., Закон «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. в редакції 21 листопада 2002 р., Закон «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р., Закон «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р., Закон «Про професійні спілки, права і гарантії їх діяльності» від 15 вересня 1999 р., Закон «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р., Закон «Про державні нагороди» від 16 березня 2000 р. та інші закони, частково пов'язані з працею. До них належать Господарський кодекс України, закони «Про вищу освіту», «Про власність» тощо.

Багато важливих питань, пов'язаних з регулюванням трудових відносин, регламентуються підзаконними актами, що приймаються органами державного управління. Насамперед до них належать укази Президента. Президент, відповідно до ст. 102 Конституції України, є главою держави і виступає від імені держави. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Указом Президента затверджено: «Положення про національну службу посередництва і примирення» від 17 листопада 1998 р., «Основні напрями політики про грошові доходи населення України» від 7 серпня 1999 р., «Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року» від 3 серпня 1999 р., «Стратегія інтеграції України в Європейський Союз» від 11 червня 1999 р. та інші правові документи.

Широке коло питань, пов'язаних з оплатою праці, експертизою умов праці, відрядженнями, підвищенням кваліфікації, вирішується постановами Кабінету Міністрів України. Так, 3 квітня 1993 р. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій», 19 березня 1993 р. - Положення «Про порядок укладення контракту з керівником підприємства, що є у державній власності, при найманні на роботу», 1 серпня 1992 р. - Положення «Про порядок проведення атестації робочих місць за умовами праці», 5 квітня 1994 р. затверджено Положення «Про порядок повідомної реєстрації галузевих і регіональних угод, колективних договорів», 27 серпня 1995 р. - Загальне положення про юридичну службу міністерства, іншого центрального органу державної виконавчої влади державного підприємства, установи, організації. 1 листопада 1999 р. Кабінет Міністрів затвердив Порядок оформлення іноземцям і особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні. 2 серпня 1996 р. Кабінет Міністрів затвердив Типове положення по кадровій службі органів виконавчої влади та інші акти. 27 серпня 1999 р. Кабінет Міністрів затвердив Положення „Про порядок проведення атестації працівників керівного складу державних підприємств”.

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці згідно зі ст. 260 КЗпП здійснюють: Комітет України по нагляду за охороною праці (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2000 р. № 633 „Про утворення Державного департаменту з нагляду за охороною праці” на базі Комітету по нагляду за охороною праці, що ліквідується, у складі Міністерства праці та соціальної політики України утворено Державний Департамент з нагляду за охороною праці. Вищий нагляд за додержанням законодавства про працю й охорону праці здійснює Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори.

Висновок

Як ми бачимо, трудове право є однією з головних галузей права, у сфері застосування праці, де створюються матеріальні і духовні блага, знаходиться зона переплетіння життєво важливих інтересів різних соціальних груп, інтересів державних, соціальних і особистих, приватних.

Від методів правового регулювання праці багато в чому залежить суспільний спокій країни. Ось чому в основних напрямках соціальної політики на 1997-2000 роки, затверджених Указом Президента України від 18 жовтня 1997 року № 1166/97 („Урядовий кур'єр” від 30 жовтня 1997 р.) багато уваги приділено питанням ринку праці, зайнятості населення, реформуванню нових трудових відносин, вдосконаленню системи оплати праці і доходів населення.

У сучасних умовах відбувається пошук основних підходів до вироблення нової соціально-ринкової економіки. А цей процес може бути успішним при дотриманні трьох умов: збереження кращого у вітчизняному законодавстві; перенесення кращих моделей, ідей і принципів із зарубіжного законодавства; врахування особливостей національної правової системи.

9 листопада 1995 року Україна була прийняти в Раду Європи. Зараз Україна прагне брати рівноправну участь в Європейському Союзі.

У сучасних умовах необхідно підкреслення й посилення захисної функції трудового права. Ця функція полягає у захисті прав, законних інтересів суб'єктів трудового права. До Закону України „Про внесення змін до Кодексу Законів про працю України” від 24 грудня 1999 року внесено зміни до ст. 48 КЗпП.

Отже, від кожного громадянина України, особливо від нас студентів правознавців, вимагається сумлінне вивчення й знання нових норм, що закріплені трудовим законодавством і практики їх застосування. Ми повинні по новому мислити, розуміти і усвідомлювати процеси і явища, що відбуваються в країні.

Використана література

1. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю / Б.С. Стичинський, І.В. Зуб, В.Г. Ротань - 2-ге вид., допов. та переробл. - К.: П.С.К., 2001.

2. Трудове право України: Навч. посіб. для дистанц. навч. / За наук. ред. Н.Р. Малишевої. - К.: Університет «Україна», 2006.

3. Трудове право України: Підручник / За ред. Н.Б. Болотіної, Г.І., Чанишевої. - К.: Т-во «Знання» КОО, 2000.

4. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Просвіта, 1996.

5. Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами / Укл. В.С. Ковальський, Л.П. Ляшко. - К.: Юрінком Інтер, 2004.

6. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник.: Юрінком Інтер, 2004.