23

• Зміст
• ВСТУП
• 1. Поняття й основні форми реалізації права
• 1.1. Поняття, класифікація форм реалізації права
• 1.2. Стадії застосування норм права
• 2. Акти застосування права
• 2.1 Поняття актів застосування права
• 2.2 Структура актів застосування права
• 2.3 Віди актів застосування права
• 2.4 Вимоги до правозастосовних актів
• 3. Органи внутрішніх справ, як суб`єкти правозастосовної діяльності
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Реалізація права - загально цивілізована основа й суть правопорядку. Право виступає в якості вищої соціальної цінності, але лише тоді, коли його принципи й норми втілюються в життя, реалізуються в діях соціального спілкування. У правовім суспільстві народ з однієї сторони й держава з іншої ухвалюють на себе зобов'язання додержуватися права.

Вихідною формою реалізації права державою є законотворчість. Поняття правових законів, формулювання в законах правових приписань. У цивілізованім суспільстві ухвалюючи новий закон, законодавець зобов'язано простежити його відповідність конституції й усім раніше прийнятим законам, більше того, у федеральній державі законодавець випливає не тільки власним, але й федеральним законам, а так само законам усіх суб'єктів федерації. У всякому разі він реалізує їх у формі дотримання. Право здатне безпосередньо впливати на поведінку людей, але це буде ідейно-мотиваційний вплив. дія, що реалізує, права повною мірою проявляється там, де право знайшло своє позитивне вираження.

Право створюється для того, щоб бути реалізованим у поведінці, діяльності людей, щоб втілитися в життя. Без втілення правових приписань у життя норми права мертві, інакше кажучи, вони втрачають своє соціальне призначення.

Застосування права як одна з форм його реалізації необхідна там, де правовідносини, з урахуванням його складності й важливості з погляду розв'язку завдань, що стоять перед владою, може й повинне бути створене лише за рішенням органа, який персоніфікує державну владу, або де правовідносини повинні пройти контроль з боку держави в особі його владних органів. Нагородження орденом, розірвання шлюбу, призначення на ту або іншу посаду можливо лише при наявності рішення компетентного органа. Без таких рішень неможливо зберігати правові норми від порушень, карати правопорушників і ліквідувати шкідливі наслідки правопорушень.

Особливо важливим стає застосування права в нашу складну епоху криз і реформ, тому що тільки держава в стані забезпечити оптимальне й ефективне регулювання суспільних відносин.

Метою застосування права є задоволення потреб і інтересів усього суспільства, а тому що потреби людей постійно міняються відповідно до мінливих умов життя, те й юрісти повинні у своїй діяльності враховувати всі те нове, що необхідно для результативного регулювання різних сфер громадського життя.

Метою даної курсової роботи є вивчення актів застосування права.

Для досягнення даної мети необхідно розв'язати ряд завдань.

1. Розглянути основні форми реалізації права.

2. Вивчити безпосередньо акти застосування права із усіх аспектів, що цікавлять нас.

3. Розглянути правоохоронні органі в (якості прикладу) як один із суб'єктів правозастосовної діяльності.

1. Поняття й основні форми реалізації права

1.1 Поняття, класифікація форм реалізації права

Сила права - характеристика, що відокремлює соціальну вагу, міру здатності права відповідно його цілям, природі й призначенню, викликати необхідні соціальні наслідки в суспільстві. Реалізація об'єктивного права являє собою діяльність, згодну з вираженої в законі волею. Її можна розглядати, як процес і як кінцевий результат.

Реалізація права - це така поведінка суб'єктів суспільних відносин, яке повністю узгодиться із приписаннями правових норм і виходить із них, це практична діяльність людей по придбанню й використанню прав і виконанню юридичних обов'язків.

Здійснення права являє собою процес перетворення юридичних і ідеальних моделей, що відбивають необхідні для держави стан, у практичну реальність, у діючу систему суспільних відносин [16].

Класифікація форм реалізації правових норм проводиться з різних підстав. З погляду рівня реалізації, що втримуються в нормативних актах положень виділяють:

а) реалізацію загальних установлень, що втримуються в преамбулах законів, у статтях фіксуючих спільні завдання й принципи права й правової діяльності;

б) реалізацію (поза правовідносинами) загальних форм, що встановлюють правовий статус і компетенцію;

в) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм.

По суб'єкті реалізації права можна виділити дві форми:

а) індивідуальна;

б) колективна.

По зовнішньому прояву виділяють активну й пасивну форми реалізації права. Залежно від методу державного впливу на поведінку суб'єктів розрізняє добровільне й примусове здійснення права. Характер дій суб'єктів, ступінь їх активності й спрямованість поведінки дозволяють виділити наступні форми реалізації:

Дотримання права - це форма реалізації права, що полягає в утриманні від здійснення дій, заборонених нормами права. У цьому випадку передбачається пасивна форма поведінки суб'єкта права.

Виконання права - це форма реалізації права яка передбачає здійснення активних дій суб'єктом права по виконанню юридичних обов'язків.

Використання права - це форма реалізації права яка означає здійснення суб'єктами своїх прав. На відміну від виконання права, що пропонує здійснення необхідних дій, ця форма реалізації права надає суб'єктові робити дозволені нормами права дії.

Застосування права - це форма реалізації права, суб'єктами якої є компетентні органі, наділені владними повноваженнями. Виконання цих повноважень забезпечується примусовою силою держави. Застосування права є особливою формою реалізації права. Застосування права від інших форм реалізації відрізняє та обставина, що тут немислима бездіяльність, право на правозастосовну діяльність зливається з обов'язком її здійснити. Правозастосування носить похідний характер, оскільки забезпечує реалізацію права третіми особами. Застосування одних норм одночасно вимагає дотримання, виконання й використання інших. Звідси правозастосування - комплексна правореализуюча діяльність.

Правозастосування - це владна діяльність, це розв'язок конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації. Це додаток закону, загальних правових норм до конкретних осіб і обставин.

Застосуванням закону й інших правових норм займаються тільки компетентні державні органі й посадові особи. Причому вони здійснюють цю діяльність строго в рамках, наданих їм повноважень.

Державні органі, які займаються правозастосовною діяльністю, як правило здійснюють і інші правові функції правотворчу й правоохоронну.

Застосування права - після правотворчості - другий за значенням, а при відомих соціальних умовах і не менш важливий фактор, що настільки суттєво впливає на правове регулювання, притім, що впливає в самому ході, у процесі впливу права на суспільні відносини [15].

Застосування права може виступати як спосіб і засіб організації здійснення правових норм, як стадія в механізмі реалізації, як юридичний факт, у результаті якого виникають, змінюються, припиняються правовідносини, і як форма здійснення права. У зв'язку з аналізом цієї форми реалізації права виникає питання - коли й при яких умовах стає необхідною владна діяльність компетентних органів. Така необхідність виникає коли:

а) суб'єкти суспільних відносин не можуть самі без допомоги владних органів реалізувати свої права й обов'язки, представлені правом. Ці органі організують цей процес (приймання на роботу, зарахування до ВУЗУ, заклик в армію і т.д.)

б) є суперечка із приводу певного факту або відносини, причому самі сторони не можуть прийти до погодженого рішення ( про розділ майна) або існують перешкоди для здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків;

в) виникає необхідність у застосуванні державного примушення (призначення покарання за зроблене правопорушення, вилучення в деяких категорій осіб);

г) для виникнення певних правовідносин потрібне офіційне встановлення наявності або відсутності конкретних фактів, а так само де потрібно офіційно закріпити ті або інші дії, оформити їх як юридично значимих фактів з одночасною перевіркою їх правильності й законності (реєстрація виборчою комісією кандидата в депутати, оформлення результатів голосування, визнання громадянина померлим або безвісно відсутнім).

Усе викладене дозволяє укласти, що застосування права - найважливіша й особлива форма реалізації правових норм.

1.2 Стадії застосування норм права

Взагалі, застосування права - складна, багатоступінчаста діяльність, для нас має значення - стадії застосування, що характеризують саму логіку й послідовність дій при розгляді й розв'язку юридичної справи. Таких стадій три:

I. Установлення фактичних обставин справи - це життєві факти, явища дійсності, що утворюють фактичну основу застосування права. Серед фактичних обставин повинні бути виділені факти самого випадку, події, до якого застосовуються юридичні норми. У юридичній науці й практиці вони нерідко називаються Головним фактом. Це, наприклад, факт вбивства, зроблене громадянином. Головний факт ставиться, як правило до юридичних фактів, притім до фактів правостворюючих або правоприпиненим, тобто привабним виникнення або припинення юридичних наслідків.

Застосування закону повинне ґрунтуватися на повній достовірної, належним чином юридично закріпленої й оціненої інформації, що розкриває обставини справи, що й реконструює події, до якого застосовується закон. Установлення фактичних обставин справи здійснюється за допомогою доказів. Докази - дані (відомості) про фактичні обставини. Доказами є саме відомості про факти, інформація про них, а не логічні аргументи, доводи в суперечці. Причому поняття доказу охоплює й самі факти тобто доказуючі факти, і джерела відомостей про доказуючі факти - документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти вимагають відомих процесуальних форм закріплення, посвідчення. Наприклад, протокол про предмети, виявлені при обшуку, повинен бути підписаний понятими. Законом визначена також доступність доказів. Наприклад неприпустимі такі докази, як відомості, отримані в результаті незаконного прослуховування телефонної розмови. З документів, джерел відомостей про факти, а так само з документів правозастосовних органів (про прийняття справи до виробництва, про призначення експертизи й ін.) і утворює юридична справа як сукупність документів, зібраних разом і певним чином оформлених.[13].

Особливості доведення пов'язані з такими категоріями, як презумпція й тягар доведення, що визначає значення при доведенні по кримінальних справах, про адміністративні правопорушення має Презумпція невинності тобто пропозиція про невинність будь-якої особи, причому й тоді, коли проти нього говорить навіть безліч фактів: особа повинна визнаватися невинним доти, поки його провина не буде доведена в порядку передбаченим законом, і встановлена вироком суду.

Від презумпції невинності залежить розподіл тягаря доведення, тобто обов'язків надання й обґрунтування доказів по кримінальних справах і адміністративним правопорушенням цей тягар покладений на обвинувача. Обвинувачуваний же не зобов'язан доводити свою невинність. Не буде доведена обвинувачем його вина, і обвинувачуваний визнається невинним, відповідальність у відношенні його не наступає.

Інша презумпція й інший розподіл тягаря доведення застосовуються по цивільних справах, справах в області приватного права. Тут тягар доведення як би нарівно розподілений між сторонами. На позивачі-заявнику лежить тягар доведення того, що є сам факт порушення невиконаного зобов'язання, причому майнова шкода: і тоді, як тільки це доведене, діє презумпція винності особи, що порушила зобов'язання або шкоду, що заподіяла. Він уважався винним, і дану обставину (винність) позивачеві зовсім не потрібно доводити. Але особа, яка передбачається винною, звільняється від відповідальності, якщо доведе, що за нею немає провини в невиконанні зобов'язання або в заподіянні шкоди. Тобто тягар доведення провини лежить тут уже на особі, яка не виконала зобов'язань, або заподіяло шкоду. При встановленні фактичних обставин справи істотна значення має ще одна юридична категорія. Це преюдиція, тобто юридичне вирішення наявності й істинності певних фактів. Якщо суд, інший юрисдикційний орган уже встановив певні факти тобто вже перевірив і оцінив їх у встановленому законом порядку, то вони зізнаються преюдиційними, які при новому розгляді справи вважаються встановленими дійсними, не потребуючими нової перевірки й оцінки.

II. Установлення юридичної основи справи. Діяльність правозастосовних органів по встановленню юридичної основи справи припускає:

а) вибір норми, що підлягає застосуванню;

б) перевірку правильності (підпорядкованості) тексту того акту, у якім утримується обрана норма;

в) перевірку дійсності самої норми і її дії в часі просторі й колу осіб;

г) змісту й змісту норми. Вибір правової норми для розв'язку справи здійснюється після того як установлений юридичний характер розглянутих обставин.

Насамперед визначається галузь прав, що регулює подібні відносини, а потім вибирається конкретна норма, що передбачає даний життєвий випадок. Відбувається правова кваліфікація, суть якої полягає в тому, що вирішується питання, чи поширюється застосовувана норма права ні даний випадок, чи підпадає цей випадок під її дію. Не можна застосовувати норму права, яка хоча й діє в цей момент, але якої не було, коли виникли розглянуті відносини або припинилися, оскільки " закон зворотної сили не має". По тій же причині не можна застосовувати прийняту норму, що не вступила в законну силу[13].

Вибравши правову норму необхідно впевнитися в дійсності тексту правового акту, що містить норму. Робиться це на основі тексту офіційного видання нормативного акту. Тут же з'ясовується чи не внесені зміни в нормативний акт, саму норму, чи немає акту тлумачення стосовного до применительної нормі. При цьому необхідно враховувати правила дії нормативних актів у часі, просторі й по колу осіб. Вибір і аналіз юридичних норм утворюють правову основу справи. Відповідні дії стосуються тут насамперед тексту закону, іншого акту. Вони можуть бути позначені як "критика" норми (акту) це значить, що перед застосуванням закону потрібно його покритикувати тобто ретельно, всебічно, з розумною причепливістю перевірити можливість застосування юридичних норм до даного випадку. Така «критика» підрозділяється на "вищу" і "нижчу".

"Вища" критика ставиться до самого закону, іншому акту чи правомірний сам закон, чи не припинена його дія, чи поширюється його дія на даних осіб. Наприклад, чи поширюється Закон " Про заставу" на громадян по їхніх приватних справах, на комерційні банки. Сюди ж включається "вища" критика підзаконного акту з погляду його відповідності закону. Цей акт не можна застосувати, якщо виявлена невідповідність.

"Нижча критика" стосується тільки законодавчого тексту, словесно-документального викладу юридичних норм, коли повинні бути усунуті погрішності, допущені при надрукуванні (передруці) тексту, тобто погрішності поліграфічного або машинописного характеру. Основне правило тут - користуватися офіційним текстом, що розміщується в "Зборах", інших офіційних джерелах або в крайньому випадку вивіреною й завізованою копією офіційного тексту.

Вибір юридичних норм на підставі доставленого й точного законодавчого тексту здійснюється головним чином шляхом правової кваліфікації фактичних обставин юридичної справи. Правова кваліфікація - має при застосуванні юридичних норм "наскрізне" значення: вона завершує й зводить воєдино дві стадії багато в чому попереднього характеру - установлення фактичних обставин, а так само охоплює рішення юридичної справи. Це юридична оцінка всієї сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення даного випадку (головного факту) до певних юридичних норм. На перших стадіях застосування закону відбувається попередня правова кваліфікація, у результаті якої визначається коло обставин, у відношенні яких здійснюється застосування закону (предмет доведення). Остаточна правова кваліфікація фактів здійснюється при розв'язку юридичної справи, коли формулюється підсумковий висновок про юридичні норми, під які підпадає даний випадок і які покладені в основу розв'язку.

III. Розв'язок справи й документальне оформлення ухваленого рішення. Розв'язок юридичної справи - це завершальна фаза, підсумок застосування права. З формально-логічної сторони воно являє собою умовивід, у якому конкретні факти підводять під норму права. При цьому суд, інший правозастосовний орган у силу владно-державної правочинності поширює загальні правила, що містяться в законі, на своєрідні життєві обставини, здійснює "прив'язку" юридичних норм до даних обставин і говорить на основі всього цього свого "владне слово". Результат розв'язку юридичної справи - індивідуальне державне приписання, наділене в документальну форму, у форму акту-документа - вироку, рішення, визначення, висновку і т.д. Державне приписання, що є результатом розв'язку юридичної справи може мати двояку функцію [12]:

1. Його юридичне значення може полягати в Юридичній констатації, тобто визнання існування певних фактів, їх правомірності або неправомірності, у тому числі у визнанні того або іншого права за даною особою або напроти, у констатації по даній події факту правопорушення.

2. Після винесення рішення необхідна додаткова діяльність компетентних органів по виконанню рішення вироку суду, рішенню органа арбітражного правосуддя, якими накладені стягнення, інший обов'язок. Рішення юридичної справи фіксується в правозастосовних актах. Вони займають підлегле положення стосовно актів правотворчості, ґрунтуються на правових нормах і видаються з метою індивідуального піднормативного впливу на процес реалізації права. Серед актів застосування права слід розрізняти: Основний акт у якім виражений розв'язок юридичної справи в цілому, і Допоміжні акти, чинені при встановленні фактичних обставин справи, у ході судового процесу, на інших стадіях.

Розв'язок юридичної справи - найбільш відповідальний акт, і не тільки в тому розумінні, що суб'єкти, яки ухвалюють рішення відповідальні за нього перед державою й громадянами. Він важливий тим, що вирішує долю даної справи. Від того які висновки будуть сформульовані в ході розв'язку, залежить подальший розвиток правових відносин. Правильне рішення забезпечує законність, зміцнює правопорядок у цілому, підтримує інтерес держави й суспільства, з одного боку, а з іншого - опікує права громадян, виховує повагу до закону.

У практичній діяльності всі три зазначені стадії переплетені, нерідко виражаються в тих самих діях. Крім того, у практичній роботі виділяються стадії розгляду карних і цивільних справ, коли в цю роботу включаються поряд із судом і інші юридичні органі. Так, у карному процесі виділяються стадії попереднього слідства, судового розгляду, виконання вироку. У цивільному процесі - стадії судової підготовки, судового розгляду суперечки, виконання рішення. Однак у всіх цих випадках у центрі складної юридичної діяльності залишається те, що ставиться до застосування права - установлення фактичних обставин, вибір і аналіз юридичних норм і розв'язок юридичної справи.

Процесуальне провадження нерозривне пов'язане з матеріально-правовими нормами, як форма зі змістом, кожної галузі або групі галузей матеріального права відповідає певна процедура застосування матеріальних норм. Становлення теорії юридичного процесу має на меті сприяти вдосконалюванню практики правоохоронних і інших органів і посадових осіб, стимулювати зростання професійної культури, дисциплінованості й етичності діяльності цих органів і осіб[12].

2. Акти застосування права

2.1 Поняття актів застосування права

Підсумком правозастосовної діяльності виступають акти застосування права. Вони фіксують основні висновки, отримані на інших стадіях правозастосування.

Акти застосування як державно-владні веління забезпечують чинність закону. Його перетворення в життя. Вони являють собою необхідний і найважливіший елемент правової системи держави.

Акт застосування є одним з видів правових актів, який характеризується певними специфічними рисами.

По-перше, акт застосування виходить від компетентних органів, тому й сам носить державно-владний характер, опікується ним і забезпечується державою в його реалізації. По-друге, він носить конкретно-індивідуальний характер, оскільки адресований конкретним суб'єктам, указує на те, хто при даній ситуації має суб'єктивні права і юридичними обов'язками і якими і т.д. По-третє, акт застосування права має певну встановлену законом форму.

Кожний акт застосування права є актом - документом. У ньому є текст, який складається відповідно до вимог використання юридичної термінології, чітких юридичних конструкцій. Згодом виробляються й одержують закріплення в нормативних актах і у звичаях практики типізовані, стандартні формуляри актів-документів, які впорядковують юридичну роботу, вносять у неї необхідну визначеність, юридичну й документальну строгість. Особливості правозастосовних актів, вимоги до них вивчаються в спеціальних юридичних науках, насамперед науках процесуального права - карного, цивільного, адміністративного [11].

Акт правозастосування є різновидом поняття "акт керування" і використовується як для характеристики дії відповідного органа, так і форми вираження цієї дії. Причому в сфері керування такою формою можуть бути й відповідні документи й усні індивідуально-конкретні веління - результат правозастосовної діяльності [17].

2.2 Структура актів застосування права

Правозастосовні акти - документи юрисдикційного характеру, що мають чітку структуру, й складаються із 4-х частин.

Вступна частина містить найменування акту, місце й дату прийняття, найменування органа або посадової особи, яка ухвалює рішення, по якій справі.

Описова частина - тут описуються факти, що є предметом розгляду, фіксується, коли, де, ким, при яких обставинах і якими способами зроблені дії.

Мотивувальна частина містить у собі аналіз доказів, що підтверджують наявність або відсутність фактичних обставин, їх юридичну кваліфікацію, її обґрунтування, вказівку на офіційні роз'яснення застосовуваного закону й процесуальні норми, якими керувався правозастосовник.

Резолютивна частина - тут формулюється розв'язок у справі.

Висновок: головною відмінністю правозастосовного акту від нормативно-правового акту є те, що нормативно-правові акти мають загальнообов'язковий характер, а правозастосовний акт - строго індивідуальний.

2.3 Види актів застосування права

Правозастосовні акти, умовно, можна розділити на групи:

а) "власницькі" акти керування;

б) владні акти в області застосування права;

в) акти прямого здійснення центрального керівництва;

г) координаційні акти;

д) орієнтовні індивідуальні акти.

Така класифікація носить локальний характер і не може представити всю систему правозастосовних актів органів державного керування в цілому. В основу єдиної класифікації повинні бути покладені всі чотири правила розподілу обсягу поняття:

а) наявність тієї же самої підстави;

б) рівність об`єму членів класифікації об`єму классификуємого класу;

в) необхідність взаємного виключення один одним окремих членів класифікації;

г) логічна безперервність розподілу на класи.

Також в основу поділу актів на види можуть бути покладені всілякі ознаки. До таких ознак можна віднести:

а) мету правозастосовного акту;

б) сферу використання;

в) характер регульованих відносин;

г) характер відбиття змісту норми права в змісті правозастосовного акту;

д) ступінь відбиття нормативного веління в змісті правозастосовного акту;

е) орган, що видає правозастосовний акт;

ж) спосіб прийняття акту;

з) особливості змісту акту;

и) форма вираження.

Акти застосування права можуть бути всілякими. У зв'язку із цим їх можна класифікувати (об'єднати в групи) по різних підставах:

за формою можна виділити: укази, вироки, розв'язки, постанови, накази і т.д.

по суб'єктах їх, що видають різняться: акти державних органів і громадських організацій; акти органів влади й виконавчо-розпорядчих органів; акти вищих органів влади й управління й місцевих органів;

акти органів правосуддя, прокуратури, нагляду й контролю; одноособові й колегіальні.

Залежно від змісту суспільних відносин і застосовуваних до них норм права правозастосовні акти слід підрозділяти на регулятивні й правоохоронні.

Такі акти виконують різні функції в механізмі правового регулювання.

Регулятивні акти спрямовані на конкретизацію правоможливостей, на позитивні дії у правоможних суб'єктів, а також конкретизацію юридичних обов'язків.

Правоохоронні акти забезпечують головним чином регулятивні відносини, спрямовані на охорону прав, волі і інтересів різних суб'єктів. Їхнім змістом, як правило, є: вимоги усунути правопорушення, владний наказ, виконати юридичний обов'язок, або виражають примусовий захід [8] .

По своєму юридичному значенню акти застосування права розрізняють на основні й допоміжні.

Основні акти - це акти, які містять веління, що виражає кінцевий розв'язок юридичної справи (вирок, рішення суду).

Допоміжні - це акти, які містять приписання, що підготовляють видання основних або ж спрямовані на них здійснення (різні акти нагляду й контролю, акти слідчих дій);

Залежно від дії в часі правозастосовні акти діляться на: акти однократної дії (штрафи) і триваючі (реєстрація шлюбу, зарахування до ВУЗу).

По предмету правового регулювання розрізняють акти кримінально-правові, цивільно-правові, процесуальні й матеріальні;

Відповідно до тем, які юридичні наслідки викликають акти застосування (а вони є юридичними фактами) їх можна розділити на: правотворюючі, правозмінні й правоприпинені. Такий розподіл є умовним, оскільки той самий акт може викликати всі зазначені наслідки;

По тому, на яке коло осіб поширюють свою дію акти застосування розрізняють: загальної дії й індивідуальні;

За зовнішньою формою вираження правозастосовні акти можуть бути усними й письмовими;

У правозастосовних актах по-різному відбивається зміст норми права: диспозиція й санкція.

По ступеню відбиття нормативного веління в змісті актів:

а) первинні;

б) виробничі;

в) змішані.

По сферах використання:

а) господарські;

б) соціально-культурні;

в) адміністративно-політичні.

2.4 Вимоги до правозастосовних актів

Виявлення ефективності правозастосовного акту пов'язане з визначенням цілей видання даного акту, результатів його дії, порівняння результатів із цілями й неминучими витратами. Повна ефективність правозастосовного акту досягається, коли всі його цілі, і найближчі й віддалені, і кінцеві, досягнуті з мінімальним збитком для суспільства, невеликими економічними витратами, в оптимальний термін [4].

Будь-яка діяльність плідна й ефективна, коли здійснюється з повним розумінням справи. Правозастосування також завжди пов'язане із з'ясуванням змісту правових вимог.

Основними вимогами до правозастосовних актів є:

Законність - означає, що при розв'язку конкретного випадку правозастосовний орган повинен ґрунтуватися на певній нормі права (їх сукупності) прямо стосовної до розглянутої справи, строго й неухильно впливати її точному змісту, а також діяти в строгих рамках своєї компетенції, не привласнюючи собі повноважень, які не зафіксовані в законі.

Немаловажне значення має також строге дотримання передбаченого законом порядку розгляду справи й винесення рішення, установленої форми акту застосування права.

Обґрунтованість - це означає, що:

а) Повинні бути виявлені всі стосовні до справи факти;

б) Такі факти повинні бути ретельно й об'єктивно вивчені й визнані достовірними;

в) Усі недоведені й сумнівні факти не повинні бути прийняті до уваги й відкинуті.

Доцільність. Проблема доцільності в праві має два самостійні аспекти. З однієї сторони закон, виражаючи волю народу, сам по собі доцільний. Він містить вимоги, які з погляду законодавця є найбільш доцільними розв'язком питання.

Тому найбільш точне й послідовне здійснення закону, є в той же час найбільш доцільним рішенням питання, найкраще досягнення тієї мети, яку ставив перед собою законодавець при його виданні. Неприпустимо прикривати порушення законності з посиланнями на доцільність.

Другий аспект доцільності в праві - це відповідність діяльності осіб у рамках закону конкретним умовам місця й часу, найбільш доцільне здійснення норми в конкретній життєвій ситуації.

Норма права в силу свого загального характеру не може врахувати всі особливості кожного конкретного випадку, але звичайно дає можливість виконавцеві враховувати їх. У межах правозастосовного акту слід вибирати найбільш ефективний розв'язок питання, що максимально повно й правильно відбиває, закони й цілі правового регулювання. При цьому, чим більше можливостей дає акт для прояву ініціативи й самостійності, тим більше значення набуває ця вимога.

Орган, що застосовує акти, одноманітно й неухильно виконуючи юридичні приписання, повинен у той же час діяти ініціативно, з максимальним обліком особливостей місця й часу виконання, розумно розподіляючи кадри і т.д.

Справедливість - ця вимога до актів застосування права, відбиває ідею про соціальну справедливість суспільства, означає усвідомлення правильності розв'язку справи з погляду інтересів народу й держави, переконаність особи, що застосовує права, а також навколишніх у тому, що ухвалене рішення служить інтересам трудящих, а також найбільш повно й послідовно відповідає потребам і інтересам окремих громадян, їх колективів, підприємств, установ.

3. Органи внутрішніх справ, як суб'єкти правозастосовної діяльності

Одним із суб'єктів правозастосовної діяльності є органі внутрішніх справ. Органі внутрішніх справ, що є поряд із прокуратурою й судом одним із суб'єктів процесуальної правозастосовної діяльності, керуючись принципом публічності в, установленої законом процесуальній формі пускають у хід особливий механізм, що складається з реалізації норм процесуального права, дієздатності його суб'єктів при наявності певних юридичних фактів, що породжують передбачені законом карно-процесуальні відносини. Застосування норм карно-процесуального права виражається в здійсненні цими органами процесуальної діяльності в напрямках і формах, передбачених законом, в організації діяльності інших учасників судочинства відповідно до представлених його законом правомочий й відведеними функціями, у використанні в необхідних випадках примусових заходів [10].

Правозастосовна діяльність органів внутрішніх справ характеризується наступними ознаками:

а) носить державно-владний характер (наприклад, діяльність слідчого по розслідуванню кримінальної справи);

б) зміст правозастосовної діяльності органів внутрішніх справ виражається у виданні на основі норм права індивідуальних правових приписань (актів);

в) індивідуальні правові приписання (акти) органів внутрішніх справ ставляться до певних життєвих ситуацій і адресуються конкретним особам (наприклад, зроблений злочин і слідчим виноситься постанова про залучення підозрюваного до кримінальної відповідальності);

г) застосування норм права органами внутрішніх справ здійснюється в строго встановленому законом порядку.

Іншими словами існує певна процедура правозастосовної діяльності органів внутрішніх справ, причому ступінь деталізації порядку правозастосовної діяльності даних органів досить висока. Порядок їх діяльності регламентується нормами карно-процесуальної галузі права.

Ступінь регламентації правозастосовної діяльності інших державних органів, наприклад, адміністративних органів і посадових осіб завжди набагато менше, чим у слідчих органів. Це можна спостерігати в повсякденній діяльності численних виконавчих органів державної влади, адміністрації підприємств, установ організацій в Україні, що займаються питаннями приймання й звільнення оформлення відпусток, пенсій, посібників і іншими питаннями правозастосовної діяльності.

Настільки високий ступінь регламентації правозастосовної діяльності органів внутрішніх справ пояснюється тим, що в їхній діяльності необхідно послідовне проведення законності, глибоке й всебічне дослідження обставин справи, строге дотримання прав особистості, гарантованих Конституцією України.

Висновки

Об'єктивне й суб'єктивне право таке по природі, що вимагає своєї реалізації в діяльності людей. Породжене суспільними відносинами право в тих же відносинах повинне знайти своє здійснення. Це ставиться до норм законодавства, оскільки вони являють собою можливість, яка підлягає перетворенню в дійсність. Реалізація права - це процес, процедура перетворення правових норм у суспільну практику.

Динамічна правова система являє собою постійне «відтворення» права процес, що історично не припиняється, правовідтворення е безперервне, винятково різноманітне його здійснення в суспільних відносинах процес правовиконання, що постійно діє.

Обидва ці процеси зв'язані й проникають друг у друга.

При першому шляху правовідтворення, ще до прийняття закону, існує й реалізується суб'єктивне право, захищене судовими актами - у процесі становлення юридичних норм вкраплені елементи правовиконання.

При другому шляху правовідтворення суб'єктивне право вкраплене в процес, що вже почався, реалізації юридичних норм.

В одному випадку правовідтворення включає не тільки встановлення, але і якесь здійснення суб'єктивного права.

В іншому - правовиконання включає триваючий процес правовідтворення в умовах, коли об'єктивне право вже почало здійснюватися.

Правовідтворення - передумова правовиконання, у той час як соціальний наслідки останнього утворюють нові умови, що викликають знову правовідтворення.

У роботі розкритий зміст поняття реалізації права, визначенні іх характеристики, шляхи й форми реалізації права, розглянуте правозастосування як особлива форма реалізації права, розглянуте поняття правозастосовного акту і його відмінність від нормативно-правового, з'ясована чинність закону в часі, просторі й по колу осіб.

Список джерел і літератури

1. Конституція України.

2. Адміністративний кодекс України.

3. Карний кодекс України.

4. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций. М., 2002. 294 с.

5. Алексеев С.С. Государство и право, М., 2004. 305 с.

6. Правоприменение в советском государстве. Монография /под ред. И.Н. Кузнецова, И.С. Самощенко. М.: Юридическая литература, 1999. 194 с.

7. Витрук Н.В., Акты применения в механизме реализации прав и свобод личности // «Правовоедение», 2002, №2.

8. Коваленко А.И. Теория государства и права. М.: «Юридическая литература», 2002. 391 с.

9. Лившиц Р.З. Теория Права. - М., 2002. 362 с.

10. Малков В.П. Процессуальные акты предварительного расследования. Учебное пособие. Издательство Казанского университета, 2002. 138 с.

11. Манов Г.Н., Теория государства и права, М., 2003. 382 с.

12. Марченко М.Н.. Теория государства и права. Учебник, М.: «Юридическая литература», 2001. 395 с.

13. Общая теория права. / Отв. редактор А.С. Пиголкин. М., 2004. 285 с.

14. Теория государства и права. / Отв. редактор А.И. Данилов. М., 1999. 348 с.

15. Теория государства и права: Академический курс в 2-ух томах. - т. II. М.: «Юридическая литература», 2002. 315 с.

16. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. Учебник. М.: « ДТД», 2002. 420 с.

17. Юсупов В.А.. Правоприменительная деятельность органов управления., Москва, 1999. 261 с.